Публічна політика: теоретичний вимір і сучасна практика

Размещено на http://www.allbest.ru/

51

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ім. В.М. КОРЕЦЬКОГО

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора політичних наук

ПУБЛІЧНА ПОЛІТИКА: ТЕОРЕТИЧНИЙ ВИМІР І СУЧАСНА ПРАКТИКА

Спеціальність 23.00.02. - політичні інститути та процеси

ЧАЛЬЦЕВА Олена Михайлівна

Київ - 2018

Дисертацією є монографія.

Робота виконана на кафедрах політичних наук і соціальної філософії, філософії освіти та освітньої політики Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова, Міністерство освіти і науки України.

Науковий консультант - доктор філософських наук, професор, член-кореспондент Національної академії наук України, академік НАПН України

Андрущенко Віктор Петрович, Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова, ректор.

Офіційні опоненти: доктор політичних наук, професор Денисенко Валерій Миколайович, Львівський національний університет імені Івана Франка, завідувач кафедри теорії та історії політичної науки; доктор політичних наук, доцент

Малкіна Ганна Миколаївна, Київський акціональний університет імені Тараса Шевченка, професор кафедри політології; доктор політичних наук, професор Співак Віктор Миколайович, академія праці, соціальних відносин і туризму, завідувач кафедри соціології та суспільних наук.

Захист відбудеться 12 лютого 2018 року о 11⁰⁰ годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.26.236.01 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) політичних наук в Інституті держави і права ім. В.М. Корецького НАН України за адресою: 01601, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України за адресою: 01601, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

Автореферат розісланий 12 січня 2018 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат політичних наук М.Д. Ходаківський

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Формування нового світового порядку, глобального політичного простору та публічного поля політики обумовило зміни функціональних можливостей політичних інститутів та сприяло оновленню практик взаємодії публічних акторів. Глобальні тенденції вплинули на суб'єктність публічних акторів у різних типах систем, ускладнивши процес формування публічної політики та виокремивши національні моделі цього багатоскладового явища, які мають свої унікальні особливості.

В українській моделі публічної політики спостерігаються суперечливі процеси, що потребують наукового осмислення й детального вивчення. З одного боку, в ній відображаються глобальні тренди формування публічної політики, які містять інноваційні форми взаємодії між акторами; з іншого - реалізуються імітаційні практики, що не дозволяє країні вийти на новий рівень відносин між суб'єктами і створити сприятливі умови для формування демократії і повноцінного суспільного діалогу.

Актуальність теми пов'язана також із пошуком залежності ефективності публічної політики від режимного середовища політичної системи, в якому вона здійснюється. Ця обставина викликана тим, що публічність є важливою характеристикою політики будь-якої сучасної держави, яка формує стратегію і реалізовує тактичні політичні рішення у своєму просторі.

Чим відкритішим і демократичнішим є суспільство, тим менше воно залежить від державної політики і тим більше впливає на процес планування та здійснення політичних рішень. Механізми вироблення публічної політики тим самим ускладнюються і пред'являється дедалі більше сучасних вимог до її здійснення. У демократичних системах планування та реалізація публічної політики здійснюються шляхом обговорення й узгодження інтересів держави та суспільства, під пильною увагою громадянського контролю, який має за мету аудит усіх прийнятих владою рішень. Демократичні держави з їх національними моделями публічної політики стали своєрідними орієнтирами для країн, що почали перехід до нових політичних систем, зокрема й України. Процес запозичення західних моделей не є механічним, тому що проходить адаптацію в умовах національних політичних реалій суспільства, яке їх запозичує. Імпорт державної моделі веде до виникнення так званої «гібридної держави», яка, в свою чергу, формує нові інституціональні практики (імітаційні або інноваційні) і відповідно визначає характер взаємодії між акторами («монологовий» або «діалоговий») залежно від режимності системи. Поєднання імітаційної практики та монологової моделі взаємодії акторів при домінуванні ролі держави свідчить про авторитарну режимність і обмежену можливість реалізації публічної політики. Протилежний варіант з'єднує інституціональну інновацію та діалоговість у взаємодії акторів, формує національні практики публічної політики, відповідні демократичній традиції та ефективному управлінню. Перехідні системи реалізовують обидва ці варіанти, формуючи власні унікальні моделі, пов'язані із соціокультурним контекстом національних політій й глобальними тенденціями. У трансформаційних системах, схильних до посилення авторитарних тенденцій, відбувається консервація публічної політики та відмова від демократичної моделі публічної політики. Переформатування національної моделі відповідно до демократичних принципів, навпаки, сприяє формуванню публічного поля політики з активною та ефективною участю акторів у прийнятті рішень і розвиненим інформаційно-дискурсивним простором.

Можливості демократичного середовища для формування публічної політики забезпечуються політичними інститутами, які визначають алгоритм і норми взаємодії різних суб'єктів у процесі формулювання порядку денного та прийняття рішень, а також виступають основними амортизаторами й регуляторами конфліктів у системі. В силу інституціональних змін у демократичних системах публічне поле політики послідовно розширюється завдяки активному включенню громадського сектора до процесу прийняття рішень, що призводить до форматування нових соціальних практик, спрямованих на співучасть в управлінні. Позначення вищеозначених тенденцій у публічному процесі потребує нових наукових підходів щодо їх дослідження.

Публічна політика як науковий концепт увійшла в політичну науку порівняно недавно, але є одним із таких напрямів, що швидко розвивається, є популярним й затребуваним часом. Академічний інтерес викликаний пошуком нових методологічних підходів до пояснення сучасної публічної політики, вивченням та систематизацією ефективних і адекватних своєму часу й національному контексту моделей цього процесу.

Актуалізація проблеми публічної політики та її теоретичне оформлення були розпочаті представниками західної політичної думки, такими, як: Ю. Габермас, Х. Арендт, В. Парсонс, Дж. Андерсон, П. Кньопфель, П. Флінгстін, А. Гайденгаймер, Г. Гекло, К. Адамс, Е. Остром, Т. Лоуї, П. Сабатьє, Х. Дженкінс-Сміт, Дж. Капано та ін.

Пошук змістовного наповнення феномена «публічна політика» і розгляд національних практик у перехідних системах поклав початок формуванню самостійних напрямів і наукових шкіл на пострадянському просторі. Ґрунтовні дослідження з проблеми публічної політики в Україні здійснені такими вітчизняними дослідниками, як В. Анрущенко, Е. Афонін, С. Дацюк, В. Денисенко, В. Дзюндзюк, В. Горбатенко, Л. Губерський, Є. Головаха, А. Колодій, І. Кресіна, Г. Малкіна, М. Михальченко, М. Розумний, Н. Паніна, В. Співак, В. Степаненко, С. Телешун, В. Тертичка, О. Третяк, М. Шаповаленко та ін. Серед політологічних досліджень різних аспектів публічної політики необхідно виділити російську політологічну школу, яку представляють: Т. Алексєєва, О. Галкін, Ю. Красін, Н. Шматко, О. Сунгуров, Л. Сморгунов, О. Соловйов, М. Горний, Г. Купряшин, Л. Ніковська, В. Якімець, Н. Бєляєва, О. Зайцев, Д. Зайцев, О. Малінова, А. Волкова, О. Кольба, Л. Тімофєєва, О. Зоткін, І. Пригожин, І. Мірошніченко, А. Курочкін, І. Семененко, С. Перегудов та ін. Переважно, у працях зазначених вчених аналізуються соціально-філософські та окремі практично-політичні аспекти проблематики формування публічної політики. Проте цілісного дослідження публічної політики, яке б повноцінно відображало реалії сучасної України чи дозволило сформувати відповідну модель, досі не існує, що й зумовило вибір теми пропонованого дисертаційного дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота є узагальненим результатом напрацювань, отриманих під час участі автора у виконанні комплексних наукових розробок: в рамках тематичного плану науково-дослідної роботи Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова «Дослідження проблем гуманітарних наук», затвердженого Вченою радою НПУ імені М. П. Драгоманова (протокол № 6 від 26 грудня 2013 р.) і наукової програми кафедри політології та державного управління Донецького національного університету імені Василя Стуса «Динамічні аспекти суспільно-політичних процесів в Україні та світі в другому десятиріччі ХХІ століття» (реєстраційний номер 0117U003535).

Для досягнення зазначеної мети було визначено такі дослідницькі завдання:

- виокремити основні тенденції, проблеми та змістовну специфіку концепту «публічна політика» крізь призму теоретико-методологічних підходів щодо його осмислення та філософсько-аксіологічного, просторового й функціонально-управлінського вимірів наукового пояснення цього феномену;

- обґрунтувати міждисциплінарні теоретико-методологічні підстави дослідження сучасної публічної політики;

- визначити особливості сучасних концептуальних моделей публічної політики та з'ясувати можливість їх використання для різних типів політичних систем;

- розкрити сучасні тенденції зміни суб'єктності акторів у формуванні публічного капіталу;

- охарактеризувати форми та практики процесу інституціоналізації публічних акторів;

- виокремити глобальні тренди публічної політики та практики взаємодії публічних акторів;

- з'ясувати оптимальні методики та інструменти зовнішнього оцінювання ефективності публічної політики;

- дослідити кореляційні зв'язки між показниками публічності, що відображають якість інституціонального розвитку акторів для виявлення рівня ефективності публічної політики;

- виявити сутнісні характеристики української національної моделі публічної політики та ступінь впливу ендогенних і екзогенних факторів на її трансформацію;

- зафіксувати основні тенденції і проблеми інституціоналізації публічної політики в Україні, окреслити перспективи її розвитку.

Об'єктом дослідження є процес формування простору публічної політики.

Предметом дослідження є теоретико-практичні детермінанти публічної політики в контексті інституціональної взаємодії акторів глобального, регіонального та національного рівнів.

Наукова новизна одержаних результатів. У дисертації представлена авторська концептуалізація публічної політики, яка полягає у розробці теоретичної моделі взаємодії інституціоналізованих акторів публічного процесу в сучасному політичному просторі для визначення ефективності публічної політики під впливом ендогенних та екзогенних факторів. На цій основі визначено наукову гіпотезу дослідження: чим вищим є рівень інституціоналізації публічних акторів, каналів і форм взаємодії між ними, тим вищий рівень ефективності публічної політики в умовах заданого режимного середовища. Відповідно в роботі сформульовано наступні результати, які характеризуються науковою новизною.

Вперше:

- на основі аналізу існуючих теоретичних моделей формування публічної політики доведено необхідність створення її теоретико-концептуальної моделі, яку доцільно застосовувати для розгляду нестабільних систем, в тому числі й для аналізу публічних процесів в Україні. Запропонована авторська теоретична акторно-мережева модель «зустрічних траєкторій» публічної політики, де обґрунтована необхідність виділення двох напрямів суб'єкт-об'єктних взаємин, у межах яких формулюються соціально-політичні проблеми й визначаються способи їх вирішення в публічному просторі політики. Доведено, що інституціоналізовані актори виконують домінантну роль у формуванні публічної політики, знаходяться в постійній взаємодії між собою як по вертикалі, так і по горизонталі, створюючи мережеві конструкції, які спираються на ідеї деліберативної демократії й співпраці;

- за допомогою соціального неоінституціоналізму та мережевої теорії з'ясовано глобальні тенденції зміни суб'єктності інституціоналізованих публічних акторів під впливом екзогенних та ендогенних факторів, які призвели до якісних трансформацій традиційних і появи нових публічних акторів, зміни характеру їх взаємодії в публічному полі. Визначено доцільність використання в науковому дискурсі таких категорій, як: «публічна влада», «публічні інститути», «публічні інституції», «стейкхолдери», «медіатори», «гібридні суб'єкти» та ін. Доведено, що в різних типах політичних режимів публічні актори формують особливі форми публічного капіталу, який відображає ступінь ефективності, відкритості та конфліктності політичної системи;

- узагальнено процес інституціоналізації публічних акторів та практик їх взаємодії, що передбачає створення й розвиток вертикальних, горизонтальних і мережевих каналів, за якими відбувається обмін інформацією та здійснюються регулярні практики соціального партнерства, що включають як оновлені традиційні, так і нові інтерактивні інституціональні форми співпраці;

- на підставі порівняльного аналізу світових показників публічності для 3 кластерів країн доведено, що ефективність публічної політики залежить від якості інститутів і характеру середовища, в якому вона здійснюється. Встановлено кореляції, які характеризують сучасні тенденції зміни якості публічних інститутів та процесів, що формують тренди публічності на майбутній розвиток: 1) пряма лінійна залежність ефективності управління від таких показників, як право, боротьба з корупцією, соціально-економічний стан, політична участь, якість регулювання; 2) надмірна залежність між усіма показниками якості інститутів і режимності; 3) помірний зв'язок між показниками демократії та електронного урядування. У проведеному дослідженні не виявлено кореляцій з показниками слабкого зв'язку (на рівні 0,1-0,3), що підтверджує правильність припущень щодо каузальної залежності між показниками публічної політики. Доведено, що остання формується під впливом цілого комплексу чинників, де вирішальне значення мають рівень організованості інституцій та інституціоналізація каналів взаємодії між владою і суспільством;

- виявлені загальні тенденції ефективного управління, властиві для всіх країн запропонованої вибірки: 1) країни з високою якістю публічних інститутів, високим рівнем соціально-економічного розвитку, правопорядку, стабільності, високою якістю регулювання, низькими показниками корупції і включенням у процес співуправління громадського сектору мають ефективну публічну політику; 2) країни, що демонструють слабкість інститутів, недостатність правопорядку, низький рівень соціально-економічного розвитку, високі показники корупції, характеризуються конфліктністю й нестабільністю системи, низькою (або взагалі відсутньою) залученістю громадян у публічний діалоговий простір, не можуть мати ефективної публічної політики, яка найчастіше замінюється штучними або імітаційними формами взаємодії влади й суспільства;

- узагальнено українську практику публічної політики та визначено її сутнісні, структурні, правові та процесуальні характеристики; запропоновано періодизацію формування публічної політики в Україні; показано роль ендогенних та екзогенних факторів трансформації національної моделі публічної політики та специфіку формування інституціонального дизайну;

- з'ясовано тенденції й проблеми публічної політики в Україні. Доведено, що позитивні та негативні ефекти інституціоналізації формують зміст національного публічного капіталу в державі та визначають його буття в політичній перспективі. На підставі аналізу емпіричних даних і сконструйованих поліноміальних моделей визначено, що українська публічна політика є суперечливою, нестабільною і малоефективною з точки зору керованості та регульованості, проте має деякі позитивні тенденції (боротьба з корупцією, вплив громадського сектору) зміни якості публічного капіталу.

Удосконалено:

- категоріальний апарат дослідження публічної політики. Виявлено проблеми застосування класичних визначень категорії «публічна політика» для пояснення публічних процесів у лімінальних системах перехідного типу, де гальмуються демократичні перетворення й публічність є формальністю та декорацією в полі політики; запропоновано для подібного роду систем введення в науковий обіг нових термінів: «часткова публічна політика», «недостатня публічна політика» або «імітаційна публічна політика»;

- визначення поняття «публічний простір» з уточненням територіально-часових, комунікаційних, соціально-політичних, інституціональних, глобалізаційних, культурно-ціннісних характеристик;

- обґрунтування категорії «глобальна публічна політика», яка, з одного боку, є похідною глобального простору, з іншого - керує ним за допомогою інституціоналізованих та неінституціоналізованих публічних акторів політичного процесу;

- концепцію публічної політики, яка розкриває її складний, полікомпонентний та багаторівневий характер; доведено доцільність включення в авторську методологічну конструкцію дослідження сучасної публічної політики теоретичних напрацювань неоінституціональної парадигми, конфліктологічного підходу, менеджеріальної, мережевої та системної теорій, які дозволили синтезувати їх в оригінальну теоретичну конструкцію та емпірично верифікувати;

- методику оцінювання, сферу використання та доцільність методів дослідження ефективності публічної політики. В якості емпіричного інструмента зовнішнього оцінювання ефективності публічної політики в роботі використовуються критерії глобальних індексів, які показують якість функціонування інститутів публічної політики та ефективність діяльності влади.

Набули подальшого розвитку:

- інституціональна концептуалізація публічної політики як напряму політичної науки: здійснено комплексне політологічне дослідження феномену «публічна політика» крізь призму проаналізованих теоретико-методологічних підходів, а також крізь філософсько-аксіологічний, просторовий, функціонально-управлінський виміри; визначено складності операціоналізації терміну «публічна політика» в сучасній політичній науці, в результаті чого були внесені корективи в категоріальний апарат дослідження;

- просторовий дискурс публічної політики. На основі моделі поля публічної політики Н. Бєляєвої розроблена модель поля для конфліктних систем, яка дає можливість розкрити специфіку публічного простору в нестабільному середовищі;

- систематизація глобальних трендів сучасної публічної політики, заснованої на принципах організації «зверху» та самоорганізації глобального громадянського суспільства «знизу». З'ясовано, що розширення та якісне оновлення публічної політики в трансграничному просторі є результатом інтенсифікації зв'язків між акторами за допомогою інтерактивних технологій, їх підсилюючого взаємопроникнення на різних рівнях політики, появи нових інституціоналізованих форм взаємодії. Доведено, що поліцентричність глобального простору створює свої закони взаємодії між суб'єктами і свої мінливі правила гри, які залежать від інтересів сильних, ресурсно впливових гравців на політичній арені. Саме вони визначають головні тренди глобальної публічної політики, формують мережеву конфігурацію зв'язків, генерують ідеологічні паттерни і формують комунікативний простір.

Практичне значення одержаних результатів полягає у створенні теоретико-методологічних концептуальних засад для подальшого наукового вивчення публічної політики. Розроблена авторська методологія публічної політики продемонструвала свої евристичні та теоретичні можливості і може бути використана при дослідженні нових інституціоналізованих форм взаємодії акторів, які отримали розповсюдження у світовій практиці.

Практична значимість роботи полягає в тому, що запропонований формат емпіричного аналізу дозволяє не тільки діагностувати і прогнозувати розвиток публічної політики в сучасній Україні, але й пропонувати шляхи вирішення проблемних явищ через вироблення конкретних рекомендацій, орієнтованих на підвищення ефективності публічної політики.

Окремі положення та результати дисертаційної роботи були використані у підготовці в складі робочої групи проекту Розвитку громадянського суспільства в Донецькій області (Розпорядження №5 від 25.08.2010 р.). Сформульовані в дисертації ключові положення, висновки та рекомендації знайшли впровадження в діяльності Вінницької обласної державної адміністрації (Департамент інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю) (довідка № 02-268 від 17.11.2017 р.), ГО «Трансперенсі Інтернешнл Україна» (довідка №TI-123 від 20.11.2017 р.), ГО «Центр аналізу та розвитку громадських комунікацій «ДІАЛОГ» (довідка № 311017-01 від 31.10.2017 р.).

Наукові здобутки дисертаційної роботи впроваджені у навчальний процес Донецького національного університету імені Василя Стуса, а саме: у процесі викладання дисциплін «Публічна політика», «Теорія і практика демократії», «Методологія політичної науки», «Світова політика» (довідка № 368/01 - 08/01.13 від 2.11.2017 р.).

Апробація результатів дисертації. Основні положення і результати дисертаційного дослідження були представлені у вигляді доповідей на 13 міжнародних та загальноукраїнських науково-практичних конференціях, конгресах, семінарах, таких як: ІІ, ІІІ міжнародна конференція «Розвиток демократії і демократична освіта в Україні» (Одеса, 24-26 травня 2002 р.; Львів, 20-22 травня 2005 р.); міжнародна наукова конференція «Досвід країн Центрально-Східної Європи у вступі до Європейського Союзу: реалії для України» (Івано-Франківськ, 25-26 жовтня 2013 р.); міжнародна конференція «Сети в глобальном мире: структурные трансформации в Европе, США и России» (Санкт-Петербург, 22-24 червня 2012 р.); І Всеросійський елітологічний конгрес з міжнародною участю (Ростов-на-Дону, 7-8 жовтня 2013 р.); міжнародний семінар «Публичные ценности и политико-административные культуры: российские и международные контексты» (Санкт-Петербург, 21-22 червня 2013 р.); всеукраїнська науково-практична конференція з міжнародною участю «Модернізація соціогуманітарного простору: історичний досвід, виклики та перспективи» (Вінниця - Житомир, 14-15 травня 2015 р.); міжнародний семінар «Управление публичной политикой: культуры и режимы в сетевых контекстах» (Санкт-Петербург, 27-28 червня 2015 р.);VІІ Національний конвент Міжнародної асоціації студентів політичної науки (Одеса, 21-22 квітня 2017 р.).

Отримані результати дисертаційного дослідження були впроваджені у підготовці і проведенні І Всеукраїнської школи публічної політики та адміністрування 29 жовтня 2016 р. - 4 лютого 2017р. (Вінниця, 2016-2017 рр.).

Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження містяться у 46 наукових публікаціях. За результатами дослідження опублікована одна авторська монографія, 21 стаття у наукових фахових виданнях України, 2 - у фахових виданнях України, які включені до міжнародних наукометричних баз, 7 - у наукових періодичних виданнях України та інших держав, які включені до міжнародних наукометричних баз, 2 - у наукових виданнях інших держав, 13 тез і доповідей міжнародних та загальноукраїнських науково-практичних конференцій.

У другому розділі - «Методологічні основи дослідження публічної політики» - на підставі проаналізованого теоретичного матеріалу з досліджуваної проблеми та нових сучасних тенденцій розвитку публічної політики розроблено авторську методологію, в якій запропоновано оригінальний аналітичний інструментарій для глибокого теоретичного та емпіричного дослідження теми дисертаційної роботи. Доведено доцільність комплексного використання наступних методологічних підходів: інституціонального, системного, менеджеріального, конфліктологічного та мережевого, на підставі яких запропонована авторську теоретичну акторно-мережеву модель «зустрічних траєкторій» публічної політики.

У підрозділі 2.1. - «Інституціональний підхід у дослідженні публічної політики» - розкрито сутність застосування інституціонального підходу, який є провідним у синтетичній авторський методологічній концепції і включає в аналіз інститути, які формують публічну політику на різних її етапах і рівнях. Відрефлексовані і операціоналізовані ключові поняття інституціонального підходу («інститути», «інституції», «публічний інститут», «інституціональне середовище»).

З'ясовано, що кожен із напрямів інституціоналізму автономно намагається відповісти на питання про те, як впливають інститути на формування публічної політики і яким якостям вони повинні відповідати. Доведено, що політичний неоінституціоналізм пропонує макропогляд на позицію інститутів по відношенню до суспільства і держави, акцентує увагу на автономності інституцій і їх домінантній ролі у процесі формування публічної політики як у стабільних, так і в динамічних системах, що підтверджено роботами представників цього напрямку: Т. Скокпол, Б. Петерс, Г. Гекло, Д. Краснера, К. Файнголда, П. Голла, К. Андерсона, Дж. Б. Пауелла, Г. Віттена, А. Найджеба, С.В. Патрушева.

Зазначено, що історичний неоінституціоналізм основну увагу приділяє контекстуальним особливостям публічної політики. Теоретичним підґрунтям для такого висновку стали роботи В. Геттама, Т. Скокпол, С. Стеінмо, К. Телена, Ч. Тіллі, С. Скворенека та ін. Окремо проаналізовані роботи представників інституціоналізму раціонального вибору (Ф. Шарпф, М. Ольсен, Б. Ротштейн, Е. Oстром), які розглядають публічну політику з точки зору пошуку раціональності в прийнятті рішень, індивідуальної і колективної поведінки акторів, в оформленні інституціонального дизайну, оцінювання доцільності і продуктивності політичних стратегій у визначенні політичного курсу. На підставі робіт вчених структурного неоінституціоналізму (К. Уівер, Б. Рокман, А. Вілдавські, А. Лейпхарт та ін.) з'ясовано яким чином публічні інститути впливають на публічну політику і як приймаються рішення (теорія «контрольно-пропускних пунктів»). Констатовано, що соціологічний неоінституціоналізм концентрує увагу на стосунках інституціональних організацій і громадянського суспільства та на процесі інституціонального розвитку (змін).

У підрозділі 2.2. - «Публічна політика як синтез полідисциплінарних методологічних підходів» - доведено логіку вибору мережевого, менеджеріального та системного підходів у поясненні публічної політики як багатовимірного, багаторівневого і складного наукового концепту і як політичної реальності, розкрито можливості і доцільність їх застосування.

Аналіз мережевої теорії, яка представлена в роботах Т. Бьорцель, К. Геард-Лаурьот, Р. Родса, В. Ваардена, Д. Марша, К. Шуберта, Дж. Гринвея, Б. Салтера та ін. довів, що серед багатьох методологічних підходів вона є оптимальною для пояснення багатосуб'єктного, переплетеного й поліваріантного процесу формування публічної політики в сучасних політичних системах, розуміння процесу прийняття політичних рішень і виявлення впливу на нього різних акторів публічного поля політики.

Менеджеріальний підхід, який походить з економічної науки дав поштовх у дослідженнях результативності та ефективності публічної політики на різних етапах її формування та реалізації, що підготувало ґрунт для розробки сучасних концепцій урядування: Governance, New Public Management (NPM), Good Governance (GG), у яких публічна політика виступає і як мета, і водночас як результат державного управління. Представниками менеджеріального підходу, які сформували наукове підґрунтя різних його напрямків є: А. Данзір, М. Гудвін, Дж. Пейнтер, М. Бейвір, Р. Родс, П. Веллер, М. Дертік, Дж. Прессман, А. Вілдавські, Е. Бардач, В. Вілльямс, Р. Елмор, М. Гілл, Г. Брамлей, П. Сабатьє, Д. Мазманян, Дж. Маджоне, О. Гаман-Голутвіна, Л. Сморгунов, Д. Тютін, М. Свірін, В. Дзюнзюк, В. Корженко, Н. Мельтюхова та ін. Зазначено особливу роль менеджеріального підходу у впровадженні в науковий інструментарій конкретних емпіричних критеріїв ефективності публічної політики для різних типів систем.

Проаналізовано системний підхід, завдяки якому публічна політика представлена як цілісна система, що динамічно саморозвивається, прагне до референтності й ефективності, де кожен елемент, взаємодіючи, функціонально забезпечує її існування. На підставі робіт Н. Лумана, Е. Гідденса, Ю. Резніка, А. Галкіна та ін. з'ясовано, що головна властивість цілісної системи полягає в здатності синтезувати, конструювати свої елементи, переформатовувати свою структуру у відповідь на внутрішні й зовнішні впливи середовища.

У підрозділі 2.3 - «Конфліктологічна парадигма у розгляді публічної політики» - остання розглядається з позиції конфліктологічного підходу, який дав можливість побачити яку роль відіграє конфлікт у процесі її формування, а також визначити характер зв'язків між політичними інститутами в процесі вироблення й прийняття рішень у різних типах систем.

Зазначено, що конфлікт у публічному полі політики виступає у множинному форматі: і як стимулятор дії, і як причина проблем, які потребують свого вирішення, і як результат неузгодженої діяльності держави й суспільства, що проявляється в кризі влади та протестної активності громадян.

Наголошується, що тип політичного режиму виступає як середовище, що визначає стратегію й тактику поведінки акторів та характер їх взаємодії, який варіюється від партнерства до конфронтації. Рівень конфліктності, варіанти управління й регулювання конфліктів у різних режимах істотно різняться, а також істотно відрізняються характер інституціоналізації конфліктів і, відповідно, тактика й стратегія поведінки публічних акторів у цьому процесі. З'ясовано, що в різних типах систем механізм взаємодії суб'єктів публічної політики в умовах конфлікту має різну природу й результативність. Доведено, що політичні протести (в різному режимному середовищі) як публічна форма незгоди є реакцією на помилки державної політики та результуючою політичних проблем у суспільстві.

У третьому розділі - «Інституціоналізація публічної політики» - концептуалізовано і проаналізовано процес формування інституціонального дизайну публічної політики, який включає в себе інституціоналізацію публічних акторів, форм і каналів їх взаємодії.

У підрозділі 3.1. - «Сучасні тенденції зміни суб'єктності акторів у формуванні публічного капіталу» - доведено, що в сучасній публічній політиці під впливом глобальних тенденцій, з розвитком інформаційних технологій і внутрішньосистемних змін, пов'язаних із проявами індивідуалізації поведінки, пошуком нових ідентичностей, переходом суспільства на новий щабель організаційного розвитку й формуванням модернізованих інституціоналізованих структур включення громадян у процес управління, відбулися істотні зміни, які призвели до якісних трансформацій традиційних і появи нових політичних акторів, зміни характеру їх взаємодій у публічному полі.

Зміна положення суб'єктності в сучасних умовах має не тільки структурно-інституціональні наслідки, а й глибинне соціокультурне коріння, пов'язане зі зміною положення індивіда й соціуму в цілому. З'ясовано, що зміна в характері ідентичності й політичної культури веде до появи такої тенденції в політичній практиці, як гібридність, що в свою чергу впливає на появу нових акторів політичного процесу.

Зазначено, що можливість акторів повноцінно брати участь у публічному полі прямо пропорційна режимним та інституціональним можливостям системи. Узагальнено, що ключовим механізмом розвитку політичних практик акторів є конвертація різних видів ресурсів у публічний капітал, який є частиною політичного капіталу, концептуальні основи якого заклав П. Бурдьє. Констатовано, що основою публічного капіталу є консенсусні взаємини між суб'єктами політичного процесу, які базуються на довірі та взаємній зацікавленості з приводу вирішення політичних проблем.

У підрозділі 3.2. - «Інституціоналізація акторів публічної політики» - за допомогою суб'єктно-орієнтованого соціального неоінституціоналізму й мережевої теорії розглянута роль інституціоналізованих суб'єктів в публічному процесі. Розкрито і уточнено сутність таких категорій, як: «публічні інститути», «публічні інституції», «публічна влада», «стейкхолдери», «медіатори», «гібридні суб'єкти» тощо. Зазначено, що вплив акторів на публічну політику залежить від рівня їх суб'єктності (здатності позиціонувати себе в політичному конкурентному середовищі незалежно, формувати свій порядок денний, домагатися його просування і контролювати ступінь його виконання).

На основі узагальнення наукового досвіду авторів, які присвятили свої роботи ролі акторів у виробленні публічної політики, а саме П. Кньопфеля, Дж. Кінгдона, Р. Кобба, К. Елдера, доведено, що актори впливають на кожному етапі / циклі формування публічної політики, але з різним ступенем інтенсивності, витрачених ресурсів і виконаних функцій. У результаті виникають відповідна конфігурація відносин та ефект зворотного зв'язку учасників публічної політики, а також результативність їх дій у цьому процесі, що залежать від багатьох ендогенних та екзогенних факторів.

Зазначається, що відбувається поступове зміщення акценту з держави на взаємодію держави й суспільства, створення умов для залучення громадян до політичного процесу, що є об'єктивною необхідністю для розвитку постмодерних інноваційних політій та оновлення управлінських практик, які ґрунтуються на принципах компетентності, субсидіарності, прозорості та відповідності правам і свободам громадян. З цією метою в державі, яка перетворюється на модератора політичних процесів, формуються нові інституціональні структури для взаємодії з громадянами.

Основним контрагентом держави в полі публічної політики виступає один із провідних акторів публічної політики - громадянське суспільство, яке, модернізуючись і набуваючи нових рис у сучасних умовах епохи постмодерну, виробляє нові форми участі й соціального партнерства, тим самим адаптуючись до нових реалій. В інституціоналізованій формі громадські відносини постають через діяльність третього сектору, стейкхолдерів, соціальних рухів, мережевих структур громадянського суспільства тощо.

Зроблено висновок, що в умовах постмодерного розвитку світу під впливом ендогенних і екзогенних факторів відбулася зміна статусних ролей і функціональних можливостей традиційних акторів політики (держави, партій, груп інтересів, ЗМІ, стейкхолдерів, протестних рухів), з'явилися нові види інституціоналізованих акторів (інтелектуальні спільноти, гібридні партії, інститути-медіатори, онлайн-мережі тощо).

У підрозділі 3.3. - «Інституціоналізація каналів та форм взаємодії публічних акторів у сучасних умовах» - визначені і проаналізовані форми взаємодії акторів публічної політики. Доведено, що процеси зміни суб'єктності акторів у публічному просторі вплинули на характер взаємодії між різними учасниками публічної політики, на інституціоналізацію нових соціальних практик співпраці, спрямованих на співучасть в управлінні громадянського суспільства й призвели до розуміння того, що публічна політика вже не може бути обмежена лише електоральними процесами та практиками участі населення у вирішенні питань, поставлених політичним порядком денним.

Визначено, що інституціоналізація взаємодії публічних акторів означає створення й розвиток вертикальних, горизонтальних і мережевих каналів, якими відбувається обмін інформацією та здійснюються регулярні практики соціального партнерства. Інституціоналізація публічних практик взаємодії прив'язана до політичного простору конкретної системи та відображає режимні, історичні, соціокультурні, комунікативні характеристики різних верств публічної політики.

Доведено, що інституціоналізація громадянського діалогу в країнах, де цей процес активно й успішно реалізовується, має не тільки ґабітуалізований, але й формально-правовий характер, який дає можливість сторонам брати участь у процесі вироблення й реалізації політичних рішень на легальній, систематично-регулярній основі з урахуванням взаємних вигод і відповідальності.

У підрозділі 3.4. - «Інтерактивні практики публічної політики» - з'ясовано тенденції інституціоналізації її практик в оnline-просторі, розкрито специфіку віртуальної діяльності акторів та ступінь їх впливу на політику. Доведено, що нові інформаційні технології web 2.0 і web 3.0 змінили практику соціального спілкування в цілому та публічну політику зокрема. Вони розширили публічний простір, ускладнили систему управління, дали поштовх до включення нових механізмів мережевої взаємодії акторів, створили умови залучення більшої кількості громадян до політичного процесу, забезпечили платформи для комунікації, зумовили появу нових інноваційних інституціоналізованих форм партнерства громадянського суспільства й влади, наповнили новим ідейним змістом публічну політику.

Констатовано, що інституціоналізація оnline-простору публічної політики призвела до появи нових практик взаємодії акторів, які можна представити у двох формах: «медіа-ком'юніті» та «електронного урядування». В ролі сутнісного, соціокультурного, ідеологічного наповнення «е-урядування» виступає «електронна демократія», яка органічно вбудовується в концептуальну схему пояснення публічної політики, оскільки остання неможлива без демократичної складової, яка є умовою повноцінного, прозорого, взаємовідповідального діалогу між владою та суспільством. З'ясовано, що інтерактивні технології призвели до появи нових інституціоналізованих форм взаємодії громадянського суспільства й влади, серед яких слід виділити краудсорсингові практики.

У четвертому розділі - «Глобальні тренди публічної політики» - проаналізовано у теоретичній і практичній площині глобальну публічну політику як особливий вид публічної політики.