Основи вивчення особистостей самооцінки у хронічно соматично хворих дітей

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Основи вивчення особистостей самооцінки у хронічно соматично хворих дітей

1. Я-концепції в сучасних психологічних дослідженнях

психологічний соматичний дитина самооцінка

Найбільш складним утворенням самосвідомості, яке поєднує в собі гностичні і ціннісні компоненти, є Я-концепція людини. Вона включає і психологічний автопортрет, і усвідомлення морального змісту свого життя [2].

Я-концепція - не сукупність фрагментальних образів Я особистості і оцінок його окремих сторін, а цілісна система поглядів на себе, як на суб'єкта власної життєдіяльності. Я-концепція - динамічна система уявлень людини про себе, в яку входить усвідомлення своїх фізичних, інтелектуальних і інших якостей, а також самооцінка й суб'єктивне сприймання зовнішніх факторів [3, c. 32]. Я-концепція виникає у людини в процесі соціальної взаємодії, як неминучий і завжди унікальний результат психічного розвитку, як відносно стійкий, і в той же час піддається внутрішнім змінам і коливанням, психічний здобуток.

Американський філософ і психолог У. Дженс ще на початку становлення психологічної науки охарактеризував основну психоструктуру людського Я в його соціальних, матеріальних та духовних вимірах [9].

Як наукове поняття Я-концепція ввійшла в спеціальну літературу порівняно недавно. Інтерес до цієї теми зменшився через панування в науці біхевіористичної традиції. Однак в 50-х роках нашого століття увага до вивчення людського Я зросла. Ця проблема стала центральною в гуманістичному напрямі психології, основоположниками якого були А. Маслоу, К. Роджерс, А. Комбс та інші. Їх ідеї відрізнялися від біхевіоризму та фрейдизму: людську поведінку гуманісти розглядали як зовнішній вплив їх внутрішнього світу, а основні причини поведінки - вбачали у властивих людям емоціях, ставленнях, переконаннях, цінностях, надіях, сприйняттях і прагненнях. Але ця теорія не була підкріплена фактами, які визначають суспільне життя людини. Так, теорія формування Я-концепції, запропонована Е. Еріксоном, розкриває процес становлення самосвідомості в індивідуально-психологічному, але не в особистісному плані.

В літературі, присвяченій Я-концепції, є два розгорнуті визначення:

К. Роджерс (1951): Я-концепція складається з уявлень про власні характеристики і здібності індивіда, уявлень про можливості його взаємодії з іншими людьми та з оточуючим світом, ціннісних уявлень, пов'язаних з об'єктами чи діями і уявлень про мету чи ідеї, які можуть мати позитивну чи негативну спрямованість [3].

Р. Стейнс (1954): Я-концепція - система уявлень образів і оцінок, що відносяться до самого індивіда. Вона включає оцінні судження, які виникають в результаті реакції індивіда на самого себе, а також уявлення про те, як він виглядає в очах інших людей; на основі останніх і формуються уявлення про те, яким хотів би бути і як повинен поводитись індивід.

В процесі розвитку психологічної науки було проведено ряд досліджень, пов'язаних з вивченням Я-концепції, і визначено такі основні підходи:

«Постулат Джемса»: наша самооцінка залежить від того, якими ми хотіли б стати, яке положення зайняти в цьому світі. Це положення розглядається як перша і найбільш глибока концепція особистісного Я [55].

Символічний інтеракціонізм в роботах Ч. Кулі і Д.Міда, які розглядали індивіда в рамках соціальної взаємодії: головним орієнтиром для Я-концепції індивіда єЯ іншої людини[3].

Уявлення про ідентичність, розроблене Е. Еріксоном: розглядається соціокультурний аспект становлення свідомого Я індивіда - еgо. Самооцінка, образ Я - статичні, ідентичність ніколи не завершується, не є змінною[22].

Феноменолістична психологія в роботах К. Роджерса: особистісне Я являє собою внутрішній механізм, який формується внутрішньою думкою на основі стимульної дії. Вже на початку стадії формування особистісного Я навколо нього групуються оцінні та афективні установки, надаючи йому характеристку «хорошого» або «поганого». Інтеріоризація цих оцінних моментів здійснюється під дією культури, інших людей і самого себе [46].

Найбільш розробленою можна вважати схему «Я-концепції» Р. Бернса [3]. Автор вказує на тісне злиття в структурі особистості когнітивного та афективного компонентів, знань про себе і відношення до цього знання. «Я-концепція», за Бернсом - це «сукупність всіх уявлень індивіда про себе разом з їх оцінкою» [3, с. 30]. В зв'язку зцим виділяють три змістові компоненти «Я-концепції»:

1. Образ Я - когнітивний аспект, уявлення індивіда про самого себе.

2. Самооцінка - афективна оцінка цього уявлення, яка може мати різну інтенсивність, тому що конкретні якості образу Я Можуть викликати більш чи менш сильні емоції, пов'язані з їх прийняттям.

3. Поведінкова реакція - конкретні дії, які можуть бути викликані образом Я і самооцінкою, реалізуються в продуктивній діяльності і спілкуванні з оточуючими.

Таким чином, Р. Бернс відводить самооцінці роль емоційно-ціннісної структури, прирівнюючи її до самовідношення.Він вважає самооцінку засобом і умовою формування Я-концепції, так як вона виступає в якості санкцінованого механізма Я-концепції, забезпечує ієрархію знань людини про себе. Бернс відмічає, що в більш вузькому значенні Я-концепція і є самооцінка.

Позитивну Я - концепцію можна прирівняти до позитивного ставлення до себе, відчуття власної цінності. Синонімами негативної Я - концепції є негативне ставлення до себе, відчуття своєї неповноцінності [9].

Я - концепція особистості відіграє трояку роль: вона сприяє досягненню внутрішньої згоди особистості, визначає інтерпретацію здобутого досвіду і є джерелом власних очікувань. Людина прагне досягнення максимальної внутрішньої узгодженості. Уявлення, почуття та ідеї, які вступають у протиріччя з іншими її уявленнями, почуттями та ідеями, ведуть до дисгармонії особистості, психологічного дискомфорту[68].

Я - концепція визначає очікування люлини, тобто її уявлення про те, що має відбутися. Діти, які переживають за успіхи в школі, часто говорять: «Я знаю, що погано напишу цю роботу».Інколи за допомогою таких суджень дитина намагається себе підбадьорити, а інколи вони відображають її реальну невпевненість. Очікування дитини і відповідна їх поведінка визначають в кінцевому рахунку реальне уявлення про себе. Самосвідомість працює шляхом постійного порівняння реальної поведінки з Я - концепцією, здійснюючи регуляцію поведінки. Розбіжність між Я - концепцією і реальною поведінкою породжує дискомфорт. Чим більш значуща якість, запрограмована в Я - концепції, тим сильніша реакція. Неузгодженість між Я - концепцією та реальною поведінкою є тією силою, яка породжує людські страждання і тією платою, яку людина вносить за могутність самосвідомості.

Образ Я - не статичне, а динамічне утворення особистості. Уявлення про себе багатопланові. Дослідники У. Джемс, К. Роджерс, М. Розенберг, Е. Еріксон та інші визначили різні форми уявлень про себе, диференційовані або за сферою проявів людини (соціальне Я, духовне Я, фізичне Я, інтимне Я, публічне Я та інше), або як реальність та ідеал (реальне Я, ідеальне Я), або за часовим проявом (Я в минулому, Я в теперішньому, Я в майбутньому), або за іншими ознаками [24].

Структуризація феноменального Я

• Я реальне та Я ідеальне (У. Джемс, З. Фрейд, К. Левін, К. Роджерс).

• Матеріальне Я та соціальне Я (У. Джемс).

• Справжнє Я, динамічне Я, фактичне Я, можливе Я, ідеалізоване Я (М. Розенберг).

• Образ тіла, соціальне Я, когнітивне Я (Ш. Самюель) [21, c. 216].

Практично, будь-який образ Я має складну будову. Вітчизняний дослідник А. Петровський розглядає такі структурні компоненти образу Я:

• реальне Я - уявлення про себе в момент переживання, воно не повинно сприйматися як стабільна характеристика;

• ідеальне Я - уявлення про те, яким Я повинен стати, щоб відповідати соціальним нормам та очікуванням навколишніх; це орієнтир у самовихованні особистості;

• фантастичне Я - уявлення про те, яким Я бажаю стати, якби це було для мене можливим [21, c. 216].

Як реальне, так і ідеальне Я впливають на поведінку і самопочуття особистості. Мозок чутливий до будь-якої суперечливості, і при її виявленні виникають позитивні або негативні емоції. Наше Я постійно порівнює: який я первинний, внутрішній, з тим, який я тут і тепер.

Ступінь адекватності Я образу визначається при вивченні самооцінки особистості. Самооцінка - оцінка особистістю самої себе, своїх можливостей, якостей і місця серед інших людей. «Наші самооцінки - своєрідні когнітивні схеми», які узагальнюють минулий досвід особистості та організовують нову інформацію відносно даного аспекту Я [31, c. 18].

Традиційно в психології засновником розробки проблеми самооцінки вважається У. Джеймс. В його розумінні вона є емоційним утворенням. Він бачить в самооцінці тільки задоволеність суб'єкта собою або ж, навпаки, незадоволеність собою[30].

За допомогою самооцінки здійснюється саморегуляція поведінки особистості. Людина в процесі спілкування постійно звіряє себе з еталоном і в залежності від результатів перевірки, залишається задоволена, або незадоволена, собою. Це «внутрішній манометр» особистості, покази якого свідчать про те, як вона себе оцінює, наскільки задоволена собою.

Як правило самооцінка розглядається в контексті вивчення самосвідомості [30,31,55] як один із аспектів останнього поряд з такими поняттями, як «Я-концепція», «самовідношення», «самоприйняття», «почуття власної цінності», «самоповага», «самоефективність», «довіра до себе», «усвідомлення себе», «погляд на себе», «образ себе», «задоволеність собою» та ін. [21,31,1,2].

Розглядаючи проблему самооцінки у вітчизняній психології, слід згадати концепцію В.В. Століна[57]. В її основу покладена ідея трьохрівневої структури самосвідомості, яка являє собою нерозривну єдність когнітивних, аффективних і регуляторних компонентів. Особливо автор відмічає, що зачасту відношення до власної особистості існує в невіддаленій перспективі, а може виявлятися у формі неопосередкованих емоційних реакцій. Таким чином, самооцінка фактично ототожнюється з самовідношенням.

Самооцінка - результат не завжди чітко усвідомленої особистістю проекції реального Я на Я ідеальне, тобто оцінка себе відбувається не безпосередньо, а за допомогою еталону, складеного з ціннісних орієнтацій та ідеалів особистості. Критерії самооцінки неоднозначні. Індивід оцінює себе двома шляхами:

1. Шляхом співставлення рівня домагань з об'єктивними результатами своєї діяльності.

2. Шляхом порівняння себе з іншими людьми [55].

І.І. Чеснокова відмічає, що самооцінка - особливе утворення в структурі самосвідомості, виконуюча функцію оцінки можливостей індивіда і співставлення їх з вимогами ситуації поведінки, на основі чого виконується її регуляція; підкреслюється емоційний аспект, а також соціальне походження самооцінки. Недивлячись на опис самооцінки як особливого елементу самосвідомості, в структурі останнього автор виділяє три компонента: самопізнання, самовідношення і саморегуляція[68].

Самооцінка не є сталою, вона змінюється в залежності від обставин. Засвоєння нових оцінок може змінювати значення засвоєних попередньо - школяр, який успішно складає іспити, вважає себе здібним учнем. Він гордий і задоволений собою, тому що це підтверджується і думкою інших: його успіхи викликають позитивну оцінку однокласників, підтримку сім'ї і мають сприятливий соціальний резонанс [21]. Однак ця позитивна оцінка може стати хиткою в результаті зриву на екзаменах, або у випадку, якщо серед ровесників цінність успішності буде другорядною.

Важливими для розуміння самооцінки є три моменти:

1. Важливу роль у формуванні самооцінки відіграє співставлення Я реального та Я ідеального. Неспівпадіння реального і ідеального - нормальний, природний наслідок росту самопізнання. Розходження реально та ідеального «Я» - функція не тільки віку, але й інтелекту.

2. Інтеріоризація соціальних реакцій на дану людину. Людина схильна оцінювати себе так, як оцінюють себе інші. Оцінка себе в певній ролі залежить від того, наскільки індивід відповідає тим очікуванням, які пред'являють до нього інші. У концепції Дж. Міда «Я» виступає як похідне від групового «Ми». Причому зміст «Я» і самооцінки зумовлені вже не думками інших людей, а реальними взаємовідносинами з ними, спільною діяльністю.

3. Людина оцінює успішність своїх дій та проявів через призму своєї ідентичності.

Самооцінка - важливий спосіб саморегуляції. Формуючись у процесі діяльності, вона має декілька етапів і певні особливості:

• самооцінка, що відображає етап орієнтування у своїх можливостях в майбутній діяльності, називається прогностичною;

• cамооцінка, яка проявляється по ходу діяльності і спрямована на її корекцію, називається процесуальною або корегуючою;

• самооцінка на завершальному етапі діяльності, зміст якої - оцінка результатів діяльності, називається ретроспективною [31, c. 48].

Функція першої - оцінка суб'єктом своїх можливостей, визначення ставлення до них; другої - оцінка і корекція дій (поведінкових актів) по ходу їх розгортання; третьої - оцінка результатів діяльності, досягнутих рівнів розвитку.

Прогностична самооцінка актуалізується до початку діяльності чи поведінкового акту. За психологічним механізмом вона являє собою складну інтелектуальну дію, що розгортається в дискусивному плані. Функцією прогностичності самооцінки стає синтез інформації, взятої суб'єктом з аналізу об'єктивних і суб'єктивних характеристик ситуації оцінювання. Як оцінка можливостей, вона реалізується в умовах дефіциту інформації, у зв'язку з чим й основу складають рефлексивні дії, які відображають ту чи іншу міру невпевненості суб'єкта в собі, його орієнтацію на можливість непередбачуваних трансформацій предмету діяльності.

Оцінка процесу та результату діяльності, досягнутих рівнів розвитку (актуальна і ретроспективна самооцінка), в меншій мірі ускладнена дефіцитом інформації і має більше основ для функціонування в однозначних категоричних формах.

Психологічна природа самооцінки має соціальні джерела і вона формується під впливом культури усвідомлення результатів своєї діяльності та оцінки інших людей. В ній поєднується принцип єдності свідомості і діяльності, бо самооцінка значною мірою впливає на домагання особистості та стає одним із мотивів її активності.

Рівень домагань - бажаний рівень самооцінки особистості, який проявляється у складності мети, яку індивід ставить перед собою [21, c. 221].

Бажання підвищити самооцінку в тому випадку, коли людина має можливість вільно вибирати ступінь складності чергової дії, породжує конфлікт двох тенденцій: з одного боку - бажання підвищити рівень домагань, щоб відчути максимальний успіх, а з іншого - знайти його, щоб запобігти невдачам.

На відміну від самооцінки, яка стосується вже досягнутого, домагання спрямовані на майбутнє. Їх реалізація дає змогу перевірити себе в конкретній діяльності. Домагання пов'язані з прагненням отримати визнання як з боку інших людей, так і від самого себе. Домагання - продукт досвіду, формується на його основі, пов'язані з престижем особистості, і тому часто стають одним з центральних мотивів досягнень у діяльності та активності взагалі. У окремої особи домагання можуть змінюватися залежно від успіхів та невдач, присутності людей, думка яких особливо важлива, тощо. Домагання можуть стосуватися як конкретної діяльності, так і бажаної соціальної ролі. Вони характеризують спрямованість особистості.

Які ж показники рівня самооцінки?

Особливості самооцінки:

1. Зміст предмету усвідомлення: адекватність, відповідність реальним досягненням у діяльності та поведінці, сталість самооцінки, автономність оцінних суджень.

2. Рівень самооцінки: міра критичності, ступінь узагальненості самооцінки [46, c. 74-76].

Cамооцінка насамперед характеризується її змістом, який стає найбільш значущим для особистості. На різних вікових етапах в окремої людини зміст судження про себе різний. На основі змісту самооцінки можна робити висновки про те, що хвилює індивіда, помітити зміни, які з'являються на певних вікових етапах. Показник правильного розвитку змісту самооцінки - відповідність судження про себе найбільш значущим потребам у тому чи іншому віці.

Ступінь адекватності самооцінки є однією з найбільш значущих її характеристик, оскільки показує наявність чи відсутність збігу між реальними успіхами (на основі результатів діяльності та оцінки інших) із судженням суб'єкта про себе. У зв'язку з цим самооцінка може бути адекватною або неадекватною - зниженою або завищеною. Дослідження показують, що про гармонійний розвиток особистості свідчить адекватна або дещо завищена самооцінка. Різко завищена оцінка себе порівняно з реальними результатами в діяльності та поведінці свідчить про деформацію особистості. Знижена самооцінка також не сприяє психічному розвитку, оскільки породжує невпевненість у собі, відсутність належних вимог до себе, перешкоджає здійсненню саморегуляції і самовиховання [9].

Рівень є додатковою, але важливою кількісною характеристикою самооцінки. Адекватна самооцінка може бути як високою, порівняно з оцінкою референтної групи, так і низькою.

Самооцінка характеризується також мірою сталості. Сталою вважається самооцінка, яка протягом певного часу залишається незмінною, незважаючи на зміну обставин. Позитивно можна характеризувати відносно сталу самооцінку, тобто таку, що змінює свій зміст, висоту, адекватність, залежно від успіхів у провідній діяльності, появи нових вікових особливостей. Коли самооцінка залишається незмінною, незважаючи на нові життєві обставини, вона стає неадекватною.

Істотна особливість самооцінки - її автономність, незалежність від суджень інших. Формуючись під впливом оцінок інших та результатів власної діяльності, самооцінка в процесі свого розвитку автономізується від думки інших. Автономність судження про себе сприяє усуненню навіюваності, комформізму. Водночас самооцінка не може бути зовсім незалежною. Результати діяльності інших людей, так само, як їхні оцінки, постійно корегують власну оцінку.

Самооцінка характеризується також певною мірою критичності. Вміння помічати та оцінювати не лише свої досягнення, а й негативні сторони власної діяльності та поведінки свідчить про наявність самокритичності. Самокритичність може виявлятися у незадоволенні собою - важливому почутті, яке спонукає до роботи над собою. Без самокритичності неможливе формування чутливості до соціальних норм. Самокритичність тісно пов'язана з вимогливістю до себе [2].

Одна з особливостей судження про себе - ступінь його узагальненості. Самооцінка, як і будь-яке інше судження, формується на основі сприймання та оцінки окремих сторін власної діяльності та поведінки. Це особливо помітно в молодших школярів, які спочатку усвідомлюють не себе в діяльності, а сам факт її виконання. Тільки поступово учень відокремлює себе від того, що робить, та усвідомлює себе як суб'єкта діяльності; носія певних якостей. Тому узагальненість думки про себе можна вважати віковою характеристикою розвитку самооцінки школярів[9].

Усі зазначені особливості самооцінки визначають її рівень. Крім самооцінки, важливо знати очікувану оцінку групи, оцінку товаришів, батьків, учителів. Вона може бути високою, середньою, низькою, може більш чи менш наближатися до самооцінки, може бути різною по відношенню до різних референтних груп.

Дослідження показали, що самооцінка, очікувана оцінка, оцінка особистістю групи - входять у структуру особистості і людина об'єктивно вимушена рахуватися з цими суб'єктивними індикаторами свого самопочуття в групі, успішності чи неуспішності своїх досягнень, позиції по відношенню до себе і навколишніх [68, c. 220].

Самооцінка, ставлення суб'єкта до себе та до інших неможливе як розумове, безпристрасне утворення, без емоцій тут не обійтись, тому акт самопізнання і самооцінки виступає в єдності з самопереживанням, самохвилюванням. Позитивно чи негативно оцінюючи свої вчинки чи якості, людина переживає емоційні стани, різні за модальністю, складністю, інтенсивністю.

Вербалізована самооцінка і її зовнішні емоційні прояви можуть суттєво відрізнятися від глибинних внутрішніх переживань, які свідчать про навмисне замасковане або неусвідомлене оцінне самоставлення людини. У кожного індивіда в різних ситуаціях співвідношення раціональної та емоціональної сторін, в установці на власне Я різне. Емоційне ставлення до себе, як правило, формується більш спонтанно і в меншій мірі підпорядковане контролю самосвідомості, ніж почуття, спрямовані на інше.

Отже, зробивши структурно-функціональний аналіз Я - концепції особистості та розглянувши різні точки зору на дану проблему, ми визначили один з психологічних вимірів Я - концепції: самооцінку та її особливості (параметри), що є кількісними та якісними характеристиками.

2. Психологічні особливості соматично хворих дітей

Хвороба є однією з найбільш частих і драматичних подій людського життя. Тілесні недуги (соматичні захворювання) супроводжують людину від народження до смерті. Спостереження за людьми, страждаючими хронічними захворюваннями тіла, виникли ще до появи наукового медичного знання. Вони складають невід'ємну частину культури кожного народу, знаходять віддзеркалення в уявленнях, що склалися у різних народів, про вплив хвороб тіла на душевний стан людини і, навпаки, про можливість виникнення тілесних страждань (хвороб) унаслідок «душевних обурень» [66].

У літературі вже неодноразово наголошувалося, що хвороба звужує простір можливої активності людини, створює дефіцитарниє умови для розвитку його особи, може навіть спровокувати кризу психічного розвитку людини і внаслідок цього виникнення психічних новоутворень як нормального, так і патологічного типа. Останні, у свою чергу, можуть видозмінити весь наявний життєвий (у тому числі і тілесний) досвід.

Соматичне захворювання (особливо, з важким хронічним протіканням) якісно змінює всю соціальну ситуацію розвитку людини: змінює рівень його психічних можливостей, веде до обмеження контактів з людьми, тобто воно міняє об'єктивне місце, займане людиною в житті, а також - його «внутрішню позицію» по відношенню до себе самого і життя в цілому. Розглянемо детальніше, в чому полягають ці зміни[66].

Наприклад деякі заперечують свій фізичний недолік. Проте таким чином система Я ізолюється від решти особистості і не дозволяє людині вчитися на підставі набутого досвіду. Образ Я розвивається у контакті з середовищем. При цьому Я прагне до цілісності. Переживання, не відповідаютьЯ, або ігноруються, або символічно ігноруються, або символічно заперечуються або перетворяться. Крім того, людина потребує позитивної оцінки і поваги. Інвалідність ускладнює сприйняття людини оточуючими, із-за неї він може відчути нестачу позитивної оцінки, під впливом чого розвивається негативний образ Я. Роджерс підкреслює відмінності в соціальних переживаннях дитини з фізичними недоліками. Він вважає, що в основному через це у дітей і виникають складнощі емоційного і поведінкового плану. Взаємостосунки батьки-діти виглядають інакше чим в сім'ях, де діти здорові. Також інакше виявляються реакції рідних, соціальні контакти в школі, що впливають на хорошу або погану поведінку.

У сім'ї, що має одного або декілька членів сім'ї з фізичними порушеннями, є великі труднощі. Народження дитини з фізичною аномалією - часто тільки початок тривалого процесу, в ході якого дитина (або діти) і батьки переживають цю подію і адаптуються до нього - це лише перший кризовий момент, і подібних моментів буде немало[56].

Згідно Міжнародній номенклатурі порушень, обмежень життєдіяльності і соціальної недостатності (МНП), під обмеженням життєдіяльності розуміється будь-яке обмеження або відсутність здатності здійснювати діяльність способом або в рамках, що вважаються нормальними для людини даного віку. Обмеження життєдіяльності розрізняються за ступенем їх прояву, що визначається за допомогою розробленої МНН так званої шкали тяжкості (у вигляді кількісного показника).

Більшість дітей, що мають стійкі функціональні порушення, це діти-інваліди. Інвалідність, відповідно до прийнятої класифікації, трактується як соціальна недостатність, що відбувається внаслідок порушення здоров'я, організму, що супроводжується стійким розладом функцій, і що приводить до обмеження життєдіяльності і необхідності соціального захисту [66].

Будь-яка хронічна хвороба, незалежно від того, яка її біологічна природа, який орган або функціональні системи виявляються ураженими нею, ставить людину в психологічно особливі життєві умови. Хвороба є подією в житті, здатною змінити її течію, примусити людину по-новому поглянути на власне життя, її сенс, себе самого; вона може викликати відчуття втрати, провини, а отже, особливу гостроту переживання цінності і суб'єктивної краси життя. Якщо для лікаря хвороба виступає перш за все як страждання тіла (відзначимо відразу ж, що навіть психіатри, що мають справу з душевними хворобами, більшою мірою зайняті пошуками мозкового субстрата цих хвороб, не дивлячись на традиційну для європейської медицини установку на те, що слідує лікувати хворого, а не хвороби тільки), то для психолога вона, головним чином, виступає в своїй людській якості: як подія життя і як страждання душі[56].

Фізичні і душевні страждання важко хворих людей, їх уміння долати життєві труднощі, викликані захворюванням або, навпаки, нездатність справитися з ними, багато разів ставали предметом художнього аналізу.

Так, задовго до виникнення психосоматичної проблеми як особливого напряму наукового пошуку буденне життя відкрило людині існування тісного зв'язку між явищами душевними (психічними) і тілесними (соматичними). Різні області людської практики указували на цей зв'язок. До таких областей практики відносяться перш за все релігія, педагогіка і медицина. Кожна з них, вирішуючи свої задачі, виробила особливі прийоми, «техніка» дії на людину з метою зміни його душевного або фізичного стану (навіть управління, наприклад, душевним станом через дію на тілесну і навпаки) [66].

Медицина, проте, орієнтована на пошук психосоматичних зв'язків в патології. В той же час психосоматична феноменологія не обмежується тільки дослідницьким полем медицини, але, як ми відзначали раніше, глибоко йде своїм корінням в буденне життя, яке фіксує дві сторони процесу психосоматичних відносин: а) психічний стан може викликати зміни тілесних функцій; б) тілесні функції людини можуть робити вплив на душевний стан людини. Розглянемо на конкретних прикладах, в чому полягає цей «двосторонній вплив».

Тісний зв'язок тілесних і психічних явищ, може виражатися як в негативному, так і в позитивному впливі однієї «сфери» на іншу. Цей зв'язок виявляє себе найвиразніше в ситуаціях підвищеної суб'єктивної значущості, в станах надмірної емоційної «заряженності» суб'єкта. Незалежно від знаку емоції, такий зв'язок або фіксує, суб'єктивний досвід, створюючи можливості оптимальної орієнтації в майбутньому; або пом'якшує, нівелює, знижує суб'єктивну травматічность ситуацій, що переживаються, дозволяючи людині адаптуватися до них і навіть успішно долати їх. Виникаючі при цьому відхилення стають грунтом для утворення патологічних симптомів[11].

Звичні форми діяльності при збереженні свого зовнішнього вигляду міняють внутрішній зміст, наповнюючись новим, пов'язаним з хворобою, сенсом. Так, навіть робота, окрім можливості самореалізації, досягнення матеріального добробуту, може стати способом відвернення від хвороби, фізкультура - методом лікування. При антагонізмі мотиву «збереження життя» раніше діючим мотивам, неможливості включення їх в діяльність лікування як цілі, вони втрачають актуальність, позбавляються сенсу. Людська діяльність з полімотивованою в нормі стає вельми бідно мотивованою, що виявляється як в реальному житті хворого, так і в клінічній картині особових змін.

Аутизація, замкнутість, відчуженість, збіднення емоційної сфери, пасивність хворих з важкими соматичними захворюваннями, описані в клінічних і психологічних дослідженнях, в значній мірі обумовлені звуженням круга актуальної мотивації. Домінування провідного мотиву «збереження життя» додає особливу специфіку всьому психічному життю хворого, накладає відбиток на особливості сприйняття, мислення, переструктуровує систему цінностей, все його світовідчування. Хворі самі відзначають, що «все стало іншим», «тепер я до всього по-іншому відношуся». Те, що раніше радувало, привертало, здавалося важливим, втрачає свою привабливість, позбавляється сенсу, зате з'являються раніше не властиві інтереси, підвищена егоїстичність. Хворі стають байдужішими, звужується діапазон подій, що представляють для них емоційну значущість. Обмежуються контакти з тими, що оточують. Творча активність змінялася прагненням до стереотипного виконання роботи[11].

Домінування мотиву «збереження життя» веде до формування обмежувальної поведінки: інертності, зниженню життєвої активності хворого, якщо таке життя суперечить цьому мотиву. Або формується новий сенс звичної діяльності, якщо вона включається в структуру мотиву «збереження життя» як мета. Це приводить до виникнення найрізноманітніших «відходів»: у хворобу, в роботу, в сім'ю, в суспільну діяльність. Надалі подібні цілі здатні знову одержувати власну спонукальну силу, але вже по механізму «зрушення мотиву на мету» [66].

Більше половини хворих вважає, що вони перевершують інших людей в моральних, душевних якостях і поступаються їм в силі волі і силі «Я». Для хворих, таким чином, мають високу цінність ідеал сильного «Я», який на їх думку, ними не досягається, і «зайва» душевність, м'якість, що заважає їм розвивати вольові якості особи.

Криза особи, спровокована хворобою і операцією, пов'язана саме з необхідністю усвідомлення внутрішніх змін, що відбулися, і перетворення особової структури, що включає ці зміни. Ця криза хворими, як правило, самостійно не долається, про що свідчать результати дослідження віддаленого (1,5-4 роки) післяопераційного катамнеза. При цьому інвалідність створює вимушену ізоляцію хворих. В умовах інвалідності людина, відірвана від звичних зв'язків з світом, самими обставинами свого життя примушується звернутися до своїх внутрішніх проблем, позбавляється можливості уникнути зіткнення з ними. Аналіз зібраного матеріалу показує, що у контингенту хворих, що вивчається, процес внутрішньої перебудови протікає важко. Хоч і відбувається перегляд ціннісних орієнтацій, якими людина керувалася до хвороби, має місце аналіз життєвого шляху, передуючого хворобі, ці процеси не приводять, проте, хворих до виходу з кризової ситуації[11].

У вітчизняній літературі в останні десятиліття з'явилася безліч робіт, присвячених дослідженню психіки хворих, страждаючих самими різними соматичними захворюваннями: серцево-судинними, шлунково-кишковими, легеневими, нирковими і іншими (Акжигітов, Винограду, 1974; Бангевіц, 1973; Березін, Богословський, Михайлов, 1978; Березін, Ротенберг, 1978; Винограду, 1978; Ганеліна, Дерягіна, Краєвській, 1978; Герасименко з співавт., 1974, 1975; Зайцев, 1973; Зайцев з співавт., 1978; Карвасарській, 1980; Ковальов, 1974; Рожнів, 1969; Судаків, 1976; Цивілько, 1977; і багато інших). Що ж на сьогодні відоме в найзагальніших рисах про вплив соматичних хвороб на психічну сферу людини?

Є достатньо встановленим, що є два шляхи патогенного впливу соматичної хвороби на психіку: соматогенний (за допомогою дій, інтоксикацій, на ЦНС) і психогенний (гостра реакція особи на захворювання і його наслідки) [66].

Соматогенний вплив визначається дією органічних подразників (інтоксикація, гіпоксія та ін.) на психіку хворого. Психогенний вплив хвороби на особу виражається в психологічній реакції на захворювання і його наслідки, зміні особи в ході хвороби[56].

Завдання вивчення суб'єктивної сторони захворювання було поставлене ще в минулому столітті в роботах М.Я. Мудрова (1949): «Щоб правильно лікувати хворого, потрібно дізнатися, по-перше, особу хворого у всіх його відносинах, потім потрібно дізнаватися причини, що на його тіло і душу впливають, нарешті, потрібно обійняти весь спектр хвороби, і тоді хвороба сама скаже ім'я своє, відкриє внутрішню властивість свою і покаже зовнішній вигляд свій».

Указуючи на необхідність цілісного підходу до хворого, Ф.В. Бассін відзначає, що хвороба як процес залежить не тільки від зовнішніх, але і від внутрішніх, суб'єктивних моментів, від особи хворого, від його емоційних переживань (1971). На думку автора, до теперішнього часу недостатньо з'ясована «вага» психологічного чинника, його функціональна потужність, об'єм зрушень, які він може обумовлювати як відносно прямого, так і зворотного розвитку хвороб. Ф.В. Бассіна припускає, що питома «вага» психологічного чинника, можливо, особливо велика у фазі початку хвороби і убуває у міру поглиблення захворювання. На зменшення значення реакції особи хворого у міру розвитку захворювання указують також Я.П. Фрум-кин і І.А.Мізрухин (1970) [66].

Про важливість вивчення суб'єктивної сторони захворювання писав в 1944 р. Р.А. Лурія, продовжуючи розвиток ідей Гольдшейдера (1926) про «аутопластичну картину захворювання». Р.А. Лурія указував, що хороше знання скарг, переживань і змін характеру хворого так само важливо для постановки діагнозу, як і результати об'єктивного дослідження його хвороби. Він відзначав також, що успіхи медичної техніки не виключають і не замінюють дослідження особи хворого. Докладне і методичне вивчення скарг хворого, на думку Р.А. Лурія, зовсім не є емпіричним методом, а все більше і більше одержує наукове обгрунтування, нітрохи не менше, ніж методи її об'єктивного вивчення (Р.А. Лурія, 1977) [11].

Вивчення суб'єктивної картини хвороби все більш явно стає центральною ланкою в аналізі особової проблематики хворого. Суб'єктивна (внутрішня) картина хвороби (ВКХ) починає виступати для дослідників як збільшувальне скло, що дозволяє заглянути у внутрішній світ хворого.

Для вивчення суб'єктивної сторони захворювання був введений цілий ряд термінів, серед яких «переживання хвороби» (Шевальов, 1936; Ковальов, 1974), «свідомість хвороби», «відношення до хвороби» (Рохлін, 1972), «соматонозогнозія» (Квасенко, Зубарев, 1980) та інші. Аналіз понятійного апарату був проведений раніше (Миколаєва, 1987). Було показано, що кожне з цих понять виділяє одну якусь сторону такого складного явища, як суб'єктивна реакція на хворобу. Якнайповніші що відображає реальність, як ми вважаємо, є поняття «внутрішня картина хвороби» (ВКХ). Під ВКХ Р.А. Лурія розумів «все те, що випробовує, переживає хворий», всю масу «його відчуттів… загальне самопочуття, самоспостереження, його уявлення про свою хворобу, її причини - весь той величезний світ хворого, який складається з вельми складних поєднань сприйняття і відчуття, емоцій, афектів, конфліктів, психічних переживань і травм» (Р.А. Лурія, 1977) [66].

У зарубіжній літературі ми також знаходимо різноманіття термінів, в яких описується суб'єктивна сторона хвороби. Так, використовуючи як основного поняття «аутопластична картина хвороби», Р. Конечний і М. Боухал (1982) пропонують наступну класифікацію її типів:

а) нормальна (відповідає об'єктивному стану хворого);

б) зневажлива (недооцінка тяжкості хвороби);

в) заперечлива (ігнорування факту хвороби);

г) нозофобна (має місце розуміння того, що побоювання перебільшені, але подолати своїх побоювань хворий не може);

д) іпохондрична (занурення, відхід в хворобу);

е) нозофільная (хворий одержує задоволення від того, що хвороба звільняє його від обов'язків);

ж) утилітарна (отримання відомої вигоди від хвороби - матеріальної або моральної).

Ці ж автори (1982) відзначають, що внутрішня картина хвороби залежить від впливу ряду чинників:

а) характеру хвороби (гостра або хронічна хвороба, наявність або відсутність болів, косметичних дефектів і т.д.);

б) обставин, в яких протікає хвороба (поява нових проблем в сім'ї, в професійній діяльності, в найближчому соціальному оточенні і т.д.);

в) вік особи (тут, зокрема, ставиться питання про вплив віку хворого);

г) соціального положення хворого.

Деякі автори відзначають, що немає однозначної залежності між характером тілесних страждань (фізичних недоліків) і типом особової реакції на захворювання, що в набагато більшому ступені останній залежить від тривалості захворювання, його тяжкості і інтелектуальних можливостей людини.

Так, Hulek A. (1969) пропонує враховувати наступні чинники як найважливіших при виникненні реакції на захворювання:

а) тривалість захворювання;

б) тяжкість порушень і діапазон викликаних хворобою обмежень;

в) вид інвалідності;

г) вік переходу на інвалідність;

д) рівень інтелектуального розвитку;

е) особливості преморбідной особи.

Емоційні реакції на хворобу. Серед них найбільш поширеними є тривога, горе, депресія, сором, відчуття провини[11].

Залежно від особових рис хворого спостерігаються різні реакції на захворювання. Так, дисгармонійні особи, особливо у молодому віці (до 41 року), частіше виявляють психопатологічні реакції на хворобу (Урсова Л.Г., 1973). Депресивні, іпохондричні, фобічні типи переживань хвороби наголошуються у недовірливих осіб, дистимічні - у осіб з ознаками психічного інфантилізму, ейфоричні-анозогностичні - часто визначаються інтелектуальною недостатністю (Ковальов В.В., 1972). Зайцев В.П. також вважає, що сильні в емоційно-вольовому відношенні люди дають адекватну або невротичну реакцію на хворобу, яка долається без спеціального лікування. Із зростанням психопатологічних преморбідних рис знижується вірогідність того, що психічний стан спонтанно нормалізується (Зайцев В.П., 1971). Ряд досліджень присвячені вивченню такої особової характеристики, пов'язаної з характером причинного пояснення захворювання (Бажін Е.Ф. та інші, 1985), як локус контролю показано, що внутрішній локус контролю корелює з низьким рівнем депресії, позитивно впливає на психологічне і клінічне відновлення. У іншій роботі підкреслюється, що встановлені закономірності неоднозначні В цілях реабілітації більш важливо змінювати локус контролю в ході психотерапевтичних заходів. [11; 29]

Отже, доведений складний характер психосоматичних відносин, взаємовпливу хворобливого процесу і психічної діяльності, що виявляється у відсутності чітких кореляцій між тяжкістю соматичного стану і вираженістю психічних розладів, невичерпності проблеми вивчення зв'язку між особовими рисами і реакціями на захворювання, що, на наш погляд, може бути пояснено трудністю обліку в дослідженні одночасно всіх складових психосоматичних відносин (тяжкість захворювання, особливості особи, вираженість психічних порушень), а також широкою типологією особових якостей, їх комбінацій, можливими змінами цих якостей в ході хвороби.

3. Особливості самооцінки підлітків

Підлітковий вік пов'язаний з перебудовою організму дитини - статевим дозріванням. І хоча лінії психічного і фізіологічного розвитку не йдуть паралельно, межі цього періоду значно варіюються. Одні діти вступають у підлітковий вік раніше, інші - пізніше, пубертатна криза може виникнути і в 11, і в 13 років. Починаючись з кризи, весь період зазвичай протікає важко і для дитини, і для близьких йому дорослих. Тому підлітковий вік іноді називають тривалою кризою [5].

Підлітковий вік - маніфестація тих аномалій особистісного розвитку, котрі в дошкільному віці існували в латентному стані. Розлади бувають поведінкові і емоційні. Емоційні переважно у дівчат. Це депресія, страхи та тривожні стани. Причини зазвичай соціальні. Порушення в поведінці в чотири рази частіше бувають у хлопчиків. Відхилення в поведінці властиві майже всім підліткам. Характерні риси цього віку - чутливість, часта і різка зміна настрою, страх насмішок, зниження самооцінки [4].

Фізичний і статевий розвиток породжує інтерес підлітка до іншої статі і одночасно посилює увагу до своєї зовнішності. Але підлітки ні соціально, ні психологічно ще не готові правильно вирішувати ці проблеми (що створює для них великі труднощі). І поведінка підлітка визначається тим, як дорослі допомагають йому вирішувати виникаючі внутрішні протиріччя. Правда, в ряді випадків дорослі мають мало можливостей для допомоги підлітку. Так, в підлітковому віці особливо зростає цінність дружби і друга, цінність колективу однолітків [18].

Підлітковий вік вважається періодом бурхливих внутрішніх переживань і емоційних труднощів. Підлітки стають сором'язливими і надають великого значення недолікам власної зовнішньості і поведінці, що призводить до не бажання зустрічатись з деякими людьми. Іноді тривожність паралізує соціальне життя підлітка на стільки, що він відмовляється від більшості форм групової активності. За результатами опитування проведеного серед підлітків, половина 14-літніх часом відчувають себе на стільки нещасними, що плачуть і хочуть кинути все і всіх. Четвертина повідомила, що їм здається іноді, що люди дивляться на них, говорять про них, сміються над ними. Кожному 12-му вголову приходила думка про самогубство [4].

Соціальна ситуація підлітка як умова розвитку і буття принципово відрізняється від соціальної ситуації в дитинстві не скільки зовнішніми обставинами, а скільки відвнутрішніми причинами. Однак сама соціальна ситуація розвитку трансформується в його свідомості в абсолютно нові ціннісні орієнтації - підліток починає інтенсивно рефлексувати на себе, на інших, на суспільство. Тепер починаються розставлятися акценти: сім'я, школа, однолітки набувають нових сенсів і смислів. Для підлітка відбуваються здвиги в шкалі цінностей [43].

Недостатня ще впевненість у собі не тільки змушує підлітка всіма засобами підкреслювати свою дорослість у зовнішньому плані, а й породжує підвищену чутливість до її недооцінки. Це, у свою чергу, часто викликає грубість та агресивність по відношенню до старших, підвищений критицизм і ігнорування порад і вимог батьків і вчителів і т.д. Штучно «зіштовхуючи» свою особистість з особистостями інших людей, дитина починає, так би мовити, більш контрастно представляти межі свого «я». Прагнення до незалежності у підлітка внутрішньо пов'язане з його великою залежністю від особистісних впливів оточуючих. Останнє пояснюється тим, що почуття дорослості породжує і певне ставлення до себе, і, як будь-яке внутрішнє ставлення, воно складається під впливом відносин зовнішніх, відносин інших людей до даної особистості. Тому підліток дуже стурбований думкою про нього оточуючих і активно шукає таке середовище, у якій ці відносини показували б йому, що він - доросла, самостійна людина. Дуже важливо знайти в кожного підлітка кращі сторони його особистості, виявити його здібності, і, спираючись на них, всіляко підтримувати у дитини віру в себе. В іншому випадку неминучі великі труднощі в вихованні. Щоб утвердитися у своїх очах в якості самостійної особистості, усвідомити своє «я», дитина змушена так чи інакше виявляти себе зовні, спробувати проявити свою особистість впливом на оточуючих. І якщо немає можливості виявлятися позитивно, дитина в силу психологічної необхідності проявляє себе в негативних вчинках вихваляючись своїми недоліками [5].

Психічний розвиток підлітка тісно пов'язаний і з таким найважливішим новоутворенням особистості, як самосвідомість. Саме в цей період спостерігається бурхливий розвиток самосвідомості [68]. Виникає інтерес до свого внутрішнього світу, а потім відбувається поступове ускладнення і поглиблення самопізнання. Підліток відкриває для себе свій внутрішній світ. Складні переживання, пов'язані з новими відносинами, свої особисті риси, вчинки аналізуються ним пристрасно. Підліток хоче зрозуміти, який він є насправді, і уявляє себе, таким яким би він хотів бути [13].

Він занурено вивчає самого себе. Завдяки рефлексії відбувається активне наповнення змістових компонентів самосвідомості. Вивчаючи свої особливості, роздумуючи про себе в минулому, теперішньому, майбутньому, аналізуючи свої домагання в діяльності, в спілкуванні і в сфері спілкування з представниками іншого полу, підліток реалізує свою потребу в адекватній самоідентифікації [43].

Індетифікація зі своїм новим образом - складний для підлітка процес. «Прийняти себе таким, яким є…», не дивлячись на еталони красунь та красунчиків. Глубока рефлексія на свою зовнішність і тривога поряд з іншими віковими проблемами створюють у підлітка загальне напружене вираження: підлітки можуть ходити згорбленими, загрібати або шаркати ногами, можуть бути різкими у вираженні своїх емоційних станів, можуть дивитися «хмурими» і «байдужими» очима на оточуючих, неначе демонструючи незацікавленість собою чи іншими людьми [12].

Виділяють два етапи в процесі формування ставлення до себе як до окремої особистості. Ці етапи відповідають двом періодам підліткового віку-молодший і старший підліток. На першому етапі відбувається усвідомлення своєї відмінності від дітей, утвердження своєї спільності зі світом дорослих. Для цього періоду характерно некритичне наслідування зовнішніх манер дорослих, велика залежність від групи однолітків, що дає йому відчуття своєї дорослості, і т.д. На другому етапі підліток вже не сумнівається, що він не дитина, і починає усвідомлювати свою самобутність, своєрідність своєї особистості. У цей час вже немає такої сильної залежності від групи однолітків. Коли товариші змушують підлітка вчинити врозріз з його уявленнями про себе самого, він може відмовитися від цього вчинку і відстояти свою думку. На цьому етапі характерне підвищення уваги до внутрішнього світу інших людей і самоаналізу, поява здатності до самовиховання і т.д. Формування самосвідомості, ставлення до себе як до окремої, самостійної особистості є суттєвою характеристикою підлітка будь-якої статі і типу темпераменту. Індивідуальні відмінності позначаються на виборі засобів самоствердження і на панівних психічних станах. Сформовані в суспільстві і засвоєні дітьми відмінності про соціальні ролі хлопчиків і дівчаток регламентують шляхи утвердження особистості в підлітковому віці. Наприклад, роль «класного блазня» як засіб залучення уваги до своєї особи дівчинки, як правило, не застосовують, але зате частіше, ніж хлопчики, стверджують себе у навчанні та громадській роботі. Холерики і флегматики вибирають різні шляхи, щоб утвердити свою особистість в очах інших. Поведінка «важкого» підлітка підпорядковується той-таки головною закономірності але з різних причин їм вибираються соціально неприйнятні шляхи ствердження своєї особистості. Сім'я, положення в колективі однолітків, відношення вчителів, неможливість проявити себе у навчанні, відсутність навичок спілкування і т.д. можуть бути джерелами труднощів формування відношення до себе як до самостійної особистості і викликати відхилення в поведінці [14].

Самосвідомість підлітка визначає духовну роботу по відношенню до визначення «внутрішньої позиції», в основі котрої лежить прагнення бути відповідальним за себе, за свої особистісні якості, за свій світогляд і за здатність самостійно відстоювати власні переконання. Підліток сенсетивний до свого духовного розвитку, тому він починає інтенсивно рухатись в розвитку всіх змістових компонентів самосвідомості. Підлітка починає хвилювати він сам в своєму фізичному і духовному втіленні. «Яким я можу з'явитись перед іншими?» - актуальне питання для нього. В зв'язку з цим його починає хвилювати його зовнішність [43].

Через гіпертрофовану значущість образу фізичного «Я» підлітком гостро переживаються всі вади зовнішності, дійсні та уявні. Непропорційність частин тіла, незручність рухів, неправильність рис обличчя, шкіра, втрачає дитячу чистоту, зайва вага або худорба - все засмучує, а іноді призводить до почуття неповноцінності, замкнутості, навіть неврозу. Відомі випадки нервової анорексії: дівчатка, прагнучи стати витонченими як фотомодель, дотримують строгу дієту, а потім зовсім відмовляються від їжі і доводять себе до повного фізичного виснаження. Підлітків, які страждають таким своєрідним захворюванням, примусово годують і лікують у лікарнях [13,14].

На образ фізичного «Я» і самосвідомість в цілому впливає темп статевого дозрівання. Діти з пізнім дозріванням опиняються в найменш вигідному положенні; акселерація створює більш сприятливі можливості особистісного розвитку. Навіть дівчинки з раннім фізичним розвитком зазвичай більш впевнені в собі і тримаються спокійніше (хоча відмінності між дівчатками не дуже помітні і з часом ситуація може змінитися). Для хлопчиків ж терміни їх дозрівання особливо важливі. Фізично розвинений хлопчик сильнішим, успішнішим у спорті та інших видах діяльності, впевненішими у відносинах з однолітками. Він викликає ставлення до себе як до більш дорослому. Навпаки, до хлопчика з пізнім дозріванням, частіше ставляться як до дитини і, тим самим, провокують його протест або роздратування. У дослідженнях, проведених американськими психологами, показано, що такі хлопчики менш популярні серед однолітків, вони часто стають збудливими, метушливими, зайво балакучими, намагаються привернути до себе увагу всіма способами і ведуть себе неприродно, у них частіше утворюється низька самооцінка і з'являється відчуття відторгненої людини [5].

Важкі емоційні реакції на свою зовнішність у підлітків пом'якшуються при теплих, довірчих відносинах з близькими дорослими, які повинні, зрозуміло, проявити і розуміння, і тактовність. І навпаки, нетактовне зауваження, підтверджує найгірші побоювання, окрик або іронія, що відривають дитину від дзеркала, посилюють песимізм і додатково невротизують [6].

За висловом Л.С. Виготського, «у структурі особистості підлітка немає нічого стійкого, остаточного, нерухомого». Особистісна нестабільність породжує суперечливі бажання і вчинки: підлітки прагнуть у всьому бути схожим на однолітків і намагаються виділитися в групі, хочуть заслужити повагу і хизуються недоліками, вимагають вірності і міняють друзів. Завдяки інтенсивному інтелектуальному розвитку з'являється схильність до самоаналізу; вперше стає можливим самовиховання. У підлітка складаються різноманітні образи «Я», спочатку мінливі, схильні до зовнішніх впливів. До кінця періоду вони інтегруються в єдине ціле, утворюючи на кордоні ранньої юності «Я-конпепцію», яку можна вважати центральним новоутворенням усього періоду[14].

Серед багатьох особистісних особливостей, властивих підліткові, особливо виділимо, формуються у нього почуття дорослості та «Я-концепція» [3].

У міру дорослішання дитини у нього формуються такі особистісні структури, як «ідеальне Я», «моральне Я», «теперішнє Я», світогляд, переконання тощо; уявлення про себе стає більш чітким, стійким, менш залежним від безпосереднього соціального оточення, і тому відпадає необхідність весь час «стверджувати» свою особистість. Зі зростанням зрілості розширюються можливості здійснювати самостійні вчинки і вирішуються основні протиріччя підліткового віку [8].

...