Теоретико-методологічні та прикладні основи політичної психології

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Обґрунтувати умови оптимального співвідношення політики, психології та моралі у сучасному світі

Політика і мораль -- вічні союзники і супротивники. Політика сприяє утворенню мережі соціальних звґязків людини, групи, спільноти з державою. Мораль покликана здійснювати духовне єднання суспільства. Виникнувши як обґєктивно необхідні й споріднені регулятори суспільного життя, політика і мораль у процесі свого розвитку стали самостійними інститутами, почали діяти за власними законами. Мораль значно давніша, ніж політика. Літопис моральних угод помітно багатший порівняно з історією політичних договорів. Політика і мораль значно різняться за своїм субґєктом.

Субґєкт політики -- великі соціальні спільноти і утворення (соціальна група, клас, партія, держава).

Субґєкт моралі -- вселюдська спільнота, рід людський (загальнолюдська мораль; соціальна або професійна мораль є модифікаціями загальнолюдської), окремий індивід (індивідуальна мораль).

Політика заземлена у практичні проблеми, мораль спрямована у сферу духовних цінностей, які сягають глибин людської душі. Політика навіть у боротьбі за права і свободу спирається на необхідні закони, її вимоги в силу цього є обовґязковими. Моральна людина, навіть зустрівшись з безумовною необхідністю вчинити щось проти власної совісті, демонструє свободу людського духу, право вибору. Політика віддає перевагу найбільш корисному (політика -- мистецтво можливого). Мораль орієнтує особистість на найкраще. Різняться вони і способом трансляції своїх принципів, правил, нормативів, позаяк політика “розмовляє” із суспільством переважно мовою владних розпоряджень, вимог, державних законів та урядових указів, а мова моралі -- це апеляція до совісті з метою розбудити в людях моральні чесноти, які б стали орієнтирами добровільно обраної поведінки.

2. Охарактеризувати основні школи й концепції сучасної політичної психології

Політична психологія школи - напрям політичної психології, що включає політичний біхевіоризм, політичний психоаналіз, політичний когнітивізм. Політичний біхевіоризм (біхевіоралізм) - плин у західної, по перевазі американської політичної психології, пов'язаний з вивченням політичного поводження (behavior). Політичний біхевіоризм - це, по-перше, наукова орієнтація або установка на збір, аналіз і інтерпретація фактів по канонах природничо-наукового дослідження. У політології політичний біхевіоризм (або поведінковий підхід) пов'язаний з використанням таких дослідницьких методів, як репрезентативні опитування й мультифакторний аналіз. По-друге, політичний біхевіоризм - це дослідження, у фокусі якого перебуває поводження індивіда в політику, на відміну від інших підходів, орієнтованих на політичні інститути або процеси. По-третє, політичний біхевіоризм розглядає політику як частина більше широкого соціального й культурного контексту. Основна ідея класичного біхевіоризму (прямо запозичена політологією із психології) цей прямий вплив середовища на поводження індивіда. Політичне поводження, на думку політологів цієї школи, підкоряється старій формулі біхевіористів: S - R (стимул - реакція). Наприклад, бажаючи зрозуміти феномен політичного відчуження, політичні біхевіористи пропонують формулу: прості соціальні умови - політичне поводження.

"Гормична" концепція (у психології) -- висунута англо-американським психологом В. Мак-Дугаллом, відповідно до якого рушійною силою індивідуального й соціального поводження є особлива природжена (інстинктивна) енергія ("горме"), що визначає характер сприйняття об'єктів. Кожному інстинкту відповідає емоція (наприклад, інстинкту втечі емоція страху), що з короткочасного стану перетворюється в почуття як стійку й організовану систему диспозицій - нахилів до дії. У роботах "Соціальна психологія" (1908) і "Груповий розум" (1920) Мак-Дугалл намагався пояснити соціальні й психічні процеси споконвічно закладеним у глибинах психофізичної організації індивіда прагненням до мети.

Концепція міжособистісних відносин -- спеціальна соціально-психологічна концепція, що розглядає міжособистісні відносини в будь-якій досить розвинутій групі як опосередковані змістом і цінностями діяльності. Розроблена А.В. Петровським і спочатку була названа "стратометричною концепцією".

3. Теоретико-методологічні та прикладні основи політичної психології

Боротьба за владу вимагає від політиків бути висококласними практичними психологами. Проаналізуємо підходи політичних дій (впливів), що базуються на прикладному застосуванні. Не будемо брати загальновідомі компоненти політики - вироблення і прийняття рішень, переконання людей, організацію виконання рішень і т.д. Вони добре відомі. Закцентуємо увагу на досить скритих політичних феноменах. Політична інтрига - складний, заплутаний, інколи загадковий збіг обставин, який веде до погано прогнозованих для буденної свідомості, як правило несподіваних наслідків.

Зовнішньо, феноменологічно, така інтрига являє собою з'єднання в часі і просторі декількох різнопорядкових політичних подій і процесів, які породжують якісно новий напрямок розвитку політичної ситуації. Внутрішньо, з точки зору механізмів, інтрига є наслідком цілеспрямованих зусиль, політичної гри політичних сил і (чи окремих політичних діячів, які спрямовують події до потрібних результатів в умовах ніби розвиток цих подій спонтанний, несподіваний, самовільний). Найбільш виразно ці механізми інтриги проявляються в такій її різновидності як політичний заколот. Значно рідше інтрига є наслідком дійсно випадкового збігу обставин - в цьому випадку вона являє собою таку гру політичного випадку, наслідками якої можуть скористатися самі несподівані сили і фігури.

Поняття політична змова означає таємну згоду (угоду, договір) декількох осіб, що виступають в індивідуальній якості чи в якості лідерів політичних сил, про спільні дії проти когось чи рідше чогось для досягнення певних політичних цілей. Зговір - особливий різновид інтриги, який відрізняється максимально можливою конспіративністю. Змова завжди спрямована „проти”, а не „за”. Політична мімікрія. Від англ. - „наслідування”. У поширеному до недавнього часу вітчизняному трактуванні мімікрією вважалось „безпринципне пристосування” до оточуючого соціально-політичного середовища і умов життя, що склались заради досягнення якоїсь вигоди. В аналітичному розумінні політична мімікрія означає складний комплекс захисних мір і пристосувань соціально-політичного характеру, який дозволяє вижити і зберегтись тим соціальним групам, сила, прошаркам, для яких у суспільстві виникли нестерпні умови життя і діяльності.

4. Система методів дослідження, які використовуються при вивченні явищ політичного життя суспільства

Наука про політику використовує різні методи дослідження, серед яких найширше розповсюджені порівняльний і емпірико-соціологічний методи вивчення політичних явищ і процесів. Саме вичленити загальне і особливе в політичних явищах, рівні еволюції і основні тенденції їх розвитку шляхом зіставлення, дає можливість порівняльний метод. Сукупність способів і методів конкретних соціальних досліджень, спрямування на збирання та аналіз фактів реального політичного життя і становить соціологічний підхід.

Методи соціологічних досліджень - опитування, анкетування, експерименти, статистичні дані, математичне моделювання та ін. дозволяють зібрати багатий фактичний матеріал і на його основі вивчати, узагальнювати політичні процеси, формулювати конкретні рекомендації.

Переваги методів соціологічних досліджень полягають в тому, що дослідник має справу з фактами, даними, відомостями та ін., що можна математично формувати, простежити тенденцію і кореляцію, тобто співвідношення, взаємозв'язок, взаємозалежність подій, явищ. Соціологічні дані, факти, відомості дають можливість прогнозувати політичні події і явища, моделювати різні політичні ситуації. Саме велике поширення і знаходять у сучасній науці про політику емпірико-соціологічні методи. Наука про політику поєднує такі підходи в дослідженні політичних проблем: інституційний підхід (вивчення політичних інститутів, зміст, організації і функціонування політичної влади), діяльний, діючий (розвиток політичних процесів, політичної діяльності) і соціологічний (вплив політики на особу, соціальні спільності і вплив особи, соціальних спільностей на політику, політичне життя суспільства).

Методологічною основою науки про політику, що сформувалася на Заході, є позитивізм. Ще в XIX ст. в соціально-політичній думці провідний напрямок, програмні методологічні і світоглядні рекомендації обґрунтовувались з позицій позитивізму, сформульованих Сен-Сімо-ном, та основних концепцій, що сформульовані в працях Іммануїла Канта, Джона Мілля, Герберта Спенсера, Карла Маркса та ін. Філософська і загально-соціологічна доктрина позитивізму сформульована в противагу спекулятивному, зокрема, соціально-філософському теоретизуванню.

Основна мета науки про політику - досягнення істини, дослідження проблем і суперечностей реальної практики політики, систематизація і аналіз подій, явищ, політичного життя суспільства, виявлення тенденції розвитку політичних явищ. Курс науки про політику покликаний дати уявлення про політичну сферу суспільства, про закономірності її розвитку, а також систему знань про сучасні політичні інститути, їх будову і функціонування, про права, свободи і обов'язки громадян, про особу, її участь у політичному житті демократичного суспільства.

5. Корені політико-психологічних ідей

Пошук “інтелектуальних коренів” політичної психології, зіставлення зарубіжної і вітчизняної траєкторій її розвитку - це сьогодні не тільки предмет пізнавального інтересу, а й передумова дальшого поступу політико-психологічного знання, а також важливий чинник професійної самоідентифікації співтовариства політичних психологів та його консолідації.

Явища, які сьогодні вивчає політична психологія, ще від стародавніх часів були об'єктом постійного спостереження і осмислення. Можна погодитися з Д.В. Ольшанським, що в ранній історії людства їм приділялося навіть більше уваги, ніж сьогодні, - просто внаслідок того, що об'єктивні чинники політики тоді зазвичай ще не відрефлексовувалися. Разом з тим не варто й перебільшувати значення ранніх форм політико-психологічного знання. Вони не вибудовувались і не могли вибудуватись у хоча б якоюсь мірою струнку систему, оскільки не існувало й самої психологічної науки, яка б давала інтелектуальний інструментарій для їх цілеспрямованого нагромадження і систематизації.

За таких умов увага до суб'єктивного чинника політики часом спричинювалася не стільки до прагнення пізнати його природу і місце в регуляції політичних діянь людей, скільки до антропологізації та психологізації уявлень про політичні інститути. Це простежується, приміром, у працях давньогрецького філософа Платона, який свої уявлення про ідеальну державу будував за аналогією з людською душею: трьом началам душі (розумному, вольовому і чуттєвому) у Платоновій ідеальній державі відповідають дорадче, захисне і ділове начала, а їм, у свою чергу, три суспільні стани - правителів, воїнів і виробників. При цьому правити в державі повинні, як неважко здогадатися, кращі - ті, хто уособлює розумне начало.

6. Модель взаємозв'язку політичної психології із іншими науками

Політична психологія має певні зв'язки з іншими науками, що по-різному впливають на неї, детермінують, зумовлюють її стан, подальший розвиток і перспективи.

Щоб знайти спільне та виокремити особливе у психології та інших науках, слід постійно вдосконалювати наукові завдання і конкретний предмет дослідження тієї чи іншої науки.

Очевидно, що політична психологія має багато спільного насамперед з психологією і певною мірою похідного від неї. Це пояснюється тим, що предметом дослідження психологічної науки є конкретні факти психологічної діяльності, психологічні властивості особистості (характер, темперамент, вольові якості тощо), тобто психологія вивчає факти, закономірності, механізми психіки -- внутрішнього світу людини.

Політичну психологію можна розглядати у контексті трьох основних груп психічних явищ: психічних процесів; психічних станів; психічних властивостей.

Оскільки наукою про закономірності становлення соціально-психологічної реальності, про її структуру, механізм розвитку та функціонування є соціальна психологія, то саме вона найтісніше пов'язана з політичною психологією. Ці науки багато в чому поєднують предмет і завдання, але найважливіше те, що обидві вони торкаються у той чи інший спосіб проблем спілкування, психології особистості, малої групи, прийняття рішень тощо.

Ефективність політики залежить безпосередньо від характеру використання філософського знання. Отже, політична психологія не може розвиватися як наукова дисципліна без урахування особливостей розвитку такої філософської науки, як філософія політики, тим більше що предметом цієї науки є не що інше, як політична влада в усіх її формах. Оскільки остання має на меті розкрити загальні закономірності політики, визначити внутрішню логіку її розвитку, зв'язки з іншими сферами суспільного життя (економічного, духовного, соціального), то можна вважати, що філософія політики вивчає загальне, тоді як політична психологія -- особливе, а саме -- психологічні особливості політичних явищ, процесів тощо.

Політична психологія функціонує і як певна складова соціальної філософії, оскільки містить дослідження суспільства, соціальних спільнот і верств, соціальних дій і соціальних взаємозв'язків у суспільстві.

Проблематика політичної психології тісно пов'язана з питаннями, які досліджує соціологія -- наука про суспільство. Із соціологією політичну психологію єднає вивчення закономірностей, які спостерігаються у суспільних явищах, а також поведінки окремих суб'єктів соціально-політичних процесів.

Ще тісніший зв'язок політичної психології з політичною соціологією, оскільки її предметом є закони взаємодії всіх структур і сфер життєдіяльності суспільства з політичними, соціально-політичними потребами, інтересами, діяльністю особистостей, соціальних груп, етносів (народів), їх організацій, рухів, інститутів.

7. Три основних блоки психічних процесів у політиці: політичне сприймання, політичне мислення і політичні емоції

Існує розроблена система заходів, спрямована на розвиток соціальної рефлексії, що підвищує ступінь усвідомленого сприймання й розуміння політичних рекламних повідомлень, сприяє формуванню політичної культури педагогів, робітників і студентів, оформленню політичної позиції та свідомої політичної поведінки. Розроблена система дослідницьких засобів може застосовуватись з метою моніторингу сприймання та розуміння суспільно-політичних процесів у свідомості виборців. Також сконструйована система формуючих заходів і отримані під час їхнього застосування результати можуть бути використані з метою поліпшення процесу політичної соціалізації педагогів, робітників і студентів, формування критично осмисленої, особистісно визначеної картини соціально-політичної ситуації, вироблення активної громадянської позиції.

Мислення взагалі -- це вища абстрактна форма пізнання об'єктивної реальності.

Політичне мислення пов'язане передусім з пізнанням реалій, що разом становлять політичне життя в усій його різноманітності. Інакше кажучи, політичне мислення -- це опосередковане й узагальнене відображення людиною (політиком) політичних явищ і процесів об'єктивної дійсності в їх історичних, часових зв'язках і відносинах.

Як і будь-яке інше, політичне мислення щонайтісніше пов'язане з мовою -- основним знаряддям формування та способом існування думки (думок).

Мислення, розумова діяльність людини також органічно і нерозривно пов'язані з реальною соціальною практикою, яка є джерелом розумової діяльності.

Політичне мислення уможливлює наукове пізнання всього, що зумовлює політику, її існування, пізнання суті та особливостей політичних явищ і процесів. Воно дає змогу не лише пізнавати, а й передбачати, прогнозувати розвиток політичних подій, сприяє формуванню особистості, її навичок, здібностей, політичної культури.

Політичне мислення політика розвивається і формується під час безпосередньої активної пізнавальної діяльності, під впливом і на основі всього досягнутого людством у процесі його історичного розвитку.

У психології, політичній психології активно дискутуються питання щодо типу політичного мислення як певного способу використання індивідом інформації для отримання певних результатів. Дехто з учених підтримує погляд американського вченого Ш. Розенберга, який наголошує на існуванні трьох типів політичного мислення: послідовно-ситуаційного, лінійного та систематизованого.

Послідовно-ситуаційне мислення акцентує увагу на тому, що політична реальність -- це нібито певна послідовність та узгодженість подій, явищ, ситуацій. Людям (політикам) з таким типом мислення важко абстрагуватися, узагальнювати, відшукувати певні аналогії.

Лінійне політичне мислення властиве тим, хто пов'язує певну політичну подію з якоюсь основою, а решту вважає похідними від першої. Таке мислення є досить аналітичним.

Систематизоване політичне мислення притаманне тим, хто вважає, що політика будується на системі певних взаємин, явищ, процесів, подій.

Із змістової точки зору у політичній психології можна виділити стійку частину (здоровий глузд, психологічний склад етносу, звичаї тощо) і частину більш рухливу, динамічну, найбільш чутливу до перебігу часу (переживання, емоції, почуття).

Перевага стійких емоцій, стереотипізація почуттів зменшує потребу людини в політичній інформації, знижує потенціал її політичної участі. Більше того, закріпившись на рівні звичаїв і способу мислення людини, які-небудь погляди й оцінки здатні до емоційно-чуттєвої трансляції (переносу) в інші соціально-політичні ситуації. Таким чином, окремі ідеологічні оцінки і стереотипи можуть проникати в абсолютно інші політичні умови, девальвуючи значення актуальних ідеологічних вчень і стимулюючи девіантну поведінку громадян.

Реакція через психологічний настрій громадян тих чи інших ідеологічних вимог і оцінка має потрійний характер. Перш за все, формування мотивів політичної поведінки громадян залежить від різного ступеня емоційного сприйняття ними таких основних ідеологічних форм, як політичний ідеал, принципи й норми. Звичайно, в кожної окремої людини формується своє вибіркове ставлення до цих ідеологічних утворень. Тому їх психологічна привабливість, здатність вплинути на поведінку людей є індивідуальною для кожного політичного суб'єкта. І все ж з точки зору формування масових форм поведінки слід зазначити, що більш безпосередній і ефективний вплив на виникнення психологічних мотивацій політичної активності людей мають нормативні вимоги, які виражають як політичну мету груп і верств, так і засоби, що пропонуються для їх реалізації.

8. Основні напрямки досліджень сучасної політичної психології

Політична психологія -- наука, що вивчає психологічні компоненти і феномени (ціннісні орієнтації і певні судження, які пов'язані із політикою, погляди, настрої, почуття, волю, особливі риси характеру, потреби, мотиви, традиції та ін.), що формуються у людей в результаті соціально-політичних відносин і реалізуються в політичних діях індивідів, соціальних груп, класів, народів і націй. До сфери дослідження політичної психології входить те, як психологічні чинники допомагають визначити політичну поведінку. Предмет політичної психології в цілому - це політика, як особлива людська діяльність, яка має власну структуру, суб'єкта та рушійні сили.

Якщо ідеологія є продуктом спеціалізованої свідомості, теоретичною діяльністю групи, то психологія формується у процесі безпосередньої активності громадян на основі їх практичної взаємодії між собою і з інститутами влади. Політична психологія може виражатися як в стійкіших формах (здоровий глузд, психолог. склад нації, вдачі), так і в рухливіших, динамічніших (переживання, настрої).

У Європі існують свої давні традиції аналізу політико-психологічних досліджень. Успішною в цій царині можна визнати діяльність А. Ашкеназі, Г. Ледерера, Х.-Г. Мозера, П. Шмідта (Німеччина); А. Дорна, С. Московічі, А. Першерона (Франція); М. Біллінга, А. Семюеля, Х. Гаета (Велика Британія) та ін..

Відлік сучасного етапу еволюції політичної психології, можливо, слід вести із часу видання у 1973 році колективної монографії під редакцією Джин Клутсон. В ній підбиті підсумки розвитку політичної психології і виокремленні найважливіші напрямки для подальших досліджень. Іншою помітною віхою було з'явлення в світ монографії під редакцією М. Германн у 1986 році.

Таким чином, система політичної психології складається як із раціональних так і ірраціональних, духовних елементів (логіка соціальної взаємодії + логіка інстинктів). За такого поєднання людина може орієнтуватися в політичному житті, використовуючи не лише придбані соціально-психологічні властивості, але й ірраціональні механізми, первинні плотські реакції (В.П. Пугачов, А.І. Соловйов).

Більшість науковців погоджуються із тим, що фокус вивчення і дослідження в дисципліні повинен бути зосереджений на взаємодії політичних й психологічних феноменів. Визначаючи об'єктне поле можна зазначити, що досліджувати у першу чергу слід політичну сферу суспільства через вплив на неї та взаємодію з нею психологічних компонентів. Також треба приділяти більше уваги політичному і соціальному контексту психологічних явищ які піддаються аналізу, вивчати не тільки результат психологічних впливів на політику, але й спробувати зрозуміти процес формування тих чи інших політичних переконань.

Можна визначити об'єкт політичної психології і як рефлекторні й рефлексивні механізми формування політичних уявлень у масових, групових та індивідуальних суб'єктів влади, те, що зв'язують їх мислення і практичну активність у стабільних і нестабільних політичних процесах, міжнародних і внутрішньополітичних відносинах. Отже, об'єкт політичної психології -- політична участь, політичне лідерство, політичні цінності та настанови; мотиви, що впливають на політичну поведінку, індивідуальну, групову та масову свідомість.

9. Чинники політичної соціалізації особистості у сучасному світі

Поняття політичної соціалізації особистості. Особистість - одночасно і суб'єкт і об'єкт політики. Але одні люди більшою мірою виявляють політичну активність, інші - меншою, а треті взагалі намагаються «втекти» від політики. Одні прагнуть до утвердження існуючого політичного ладу і виявляють конструктивну політичну поведінку, інші, навпаки, вживають заходи, спрямовані на його повалення і демонструють деструктивну позицію.

Є й такі, хто легко пристосовується до будь-якого політичного режиму і будь-якої влади. Така різноманітність видів політичної поведінки багато в чому обумовлено характером політичної соціалізації особистості.

У загальному плані соціалізація (від лат. socialis - суспільний) - це процес активного відтворення особистістю соціального досвіду, що здійснюється в її діяльності і спілкуванні. Політичну соціалізацію особистості можна визначити як процес активного відтворення особистістю політичного досвіду, певної системи норм, цінностей та установок політичної діяльності і політичних відносин. Можна сказати і по - іншому: політична соціалізація особистості - це процес, в ході якого у особистості в кілька етапів формуються певна картина політичного світу, досвід політичної діяльності і політичного спілкування.

Політична соціалізація має дві основні функції:

1) забезпечення достатньо ефективного в рамках даної соціальної системи політичної взаємодії з різними політичними організаціями;

2) збереження динамічної рівноваги політичної системи , а разом з тим і самого суспільства завдяки засвоєнню новими членами прийнятих в ньому норм і ціннісних зразків політичної поведінки.

Стрижнем політичної соціалізації є збагачення особистості політичним досвідом попередніх поколінь, який виражений в політичній культурі. Політична культура - це сукупність загальноприйнятих ціннісних орієнтації, переконань і норм політичного життя суспільства. У міру її засвоєння людина все більше адаптується до існуючої політичної системі, стає в змозі активно впливати на неї, тобто дедалі більше ступеня робиться суб'єктом політичного життя.

Таким чином, політична соціалізація особистості - це завжди двосторонній процес, у якому особистість, з одного боку, відчуває на собі вплив різного роду політичних суб'єктів, а з іншого боку, у міру соціалізації сама стає в змозі впливати на політичне життя суспільства.

Процес політичної соціалізації включає в себе різні рівні, механізми і фактори. Найширший - міжнародний рівень, що охоплює міжнародні спільноти та організації. Тут на особистість впливають прийняті в міжнародному співтоваристві цінності, норми і чинники: недопущення розповсюдження ядерної зброї, загрози міжнародних конфліктів,запобігання глобальних катастроф, міжнародних фінансових криз і т.д.

10. Політичні потреби особистості

Політичні потреби та інтереси набувають пріоритетного значення для переважаючої частини всіх соціальних груп. Участь у політичній боротьбі, в найбільш жорстоких її насильницьких формах стає головним компонентом життя. Ця боротьба в буденній свідомості ототожнюється з класовим протиборством. Мета політичної боротьби сприймається на віру.

З утвердженням тоталітарного режиму характерною рисою політичної настанови стали утопізм щодо перспектив планетарної еволюції, маніхейський світогляд, поділ на "своїх" і "чужих", утвердження принципу "хто не з нами, той проти нас". Відбулось перетворення політичних заходів у своєрідну громадянську літургію. Склались статистичні настанови, що орієнтували людину на відчуження особистих інтересів і свободи на користь держави, некритичне ставлення до соціально-політичної дійсності і політичний конформізм, утриманство.

Сталінський деспотизм, а далі -- розтлінна епоха застою зробили свою справу. Під тиском страху, брехні, розчарувань втрачалися політичні риси особи, що ґрунтувались на революційному ентузіазмі і вірі в соціалізм. Абсолютна більшість населення була відчужена від політики, від процесу прийняття життєво важливих рішень. Масова участь у виборах, святах, демонстраціях, мітингах носила символічний характер.

По суті, політичні відносини і поведінка людей ґрунтувалися на безвідмовному підкоренні "низів верхам", субординації інстанцій, які приймали політичні рішення. Виявом цього було невміння будувати власні відносини інакше, ніж на командних засадах, нетерпимість щодо існування опонентів як учасників політичного процесу, загалом індиферентність мас до внутріполітичних процесів і взагалі до суспільно-політичного життя.

Подолання такої спотвореної системи політичних цінностей, настанов і позицій, властивих тоталітарному режимові, є одним із найбільш складних завдань демократизації суспільства.

11. Проведення типологічних досліджень, створення типології лідерства і виділення різних типів лідерів

Соціально-психологічна структура групи завершується висуненням лідера. Лідерство - це соціально-психологічний процес в колективі чи групі, побудований на випливі особистого авторитету людини на поведінку їх членів . Лідерство - стосунки домінування і підпорядкування, впливу і прямування в системі міжособистісних стосунків у групі.

Лідерство (англ. leader -- провідник, ведучий, керівник) виявляється у вмінні пробудити у співробітників мрію, до якої вони прагнутимуть наблизитися, «вдихнути» в них необхідну для цього енергію.

В основі даного процесу лежить здатність лідерів притягувати до себе людей, несвідомо викликати почуття захоплення і любові.

Невід'ємною властивістю лідера є наявність наслідувача.

Лідерство - це питання сили впливу, що залежить від співвідношення особистих якостей лідера з якостями тих, на кого він хоче вплинути.

Теорії лідерства.

1. Одним із механізмів, що пояснює виникнення лідерства у груповому процесі, є теорія "соціального обміну" Дж. Хоманса. Згідно теорії, соціальні відносини - це постійний процес обміну, в якому залучені не лише матеріальні цінності, речі, а й емоції, почуття. У процесах обміну людина схильна вести розрахунки, основною метою яких є своєрідне "очікування винагороди". Це очікування як мотив поведінки здатне видозмінюватися від ситуації, але не зникає, залишаючись завжди домінуючою орієнтацією людини.

2. Теорія людських ролей (Р.Бейлс) розглядає ролі "професіонала" лідера, орієнтованого на вирішення ділових проблем, і "соціально-емоційного фахівця", який вирішує проблеми людських стосунків.

3.Харизматична концепція - лідерство послане окремими видатними особами як деяка благодать ("харизма"). Приклади таких лідерств як - Наполеон, Лінкольт, Уінстон Черчель. Харизма - це наділення особистості властивостями, що викликають поклоніння перед нею і беззаперечну віру в її можливості. Ось деякі характеристики харизматичних особистостей: показна зовнішність, добрі риторичні здібності, незалежність характеру, гідна і впевнена манера триматися. У реальному житті харизматичність лідера викликає добровільне визнання його винятковості, що зумовлює безперечне підкорення, наслідування його дій і поведінки в цілому.

4. Прибічники інтерактивної теорії вважають, що лідером може стати будь-яка людина, яка займає відповідне місце в системі міжособистісних стосунків. Питання про те, хто конкретно візьме на себе лідерство, має вирішуватися з урахуванням індивідуальних особливостей кандидата в лідери, особистісних характеристик інших членів групи, наявної ситуації і виконуваного завдання.

5.Синтетична (або комплексна) теорія розглядає лідерство як процес організації міжособистісних стосунків у групі, а лідер як суб'єкт управління цим процесом, причому сам феномен лідерства розглядається в контексті спільної групової діяльності.

6. До ситуативної теорії. Цей підхід є загальновизнаним. Він визначає лідерство як продукт ситуації. Вимогли ситуації диктують вибір адекватних засобів і прийомів поведінки, відповідної комбінації особистісних рис, здатних максимально враховувати можливі зміни у її розвитку.

Психоаналітики виділили десять типів лідерства:

- “Соверен”;

- “Вожак”;

- “Тиран”;

- “Організатор”;

- “Спокусник”;

- “Герой”;

- “Дурний приклад”;

- “Кумир”;

- “Вигнанець”;

- “Козел відпущення”.

12. Скласти психологічний портрет політичного лідера (за вибором)

При описі соціально - психологічного портрету Сталіна, слід приділити значну увагу дитячим і юнацьким рокам. Справедливо вважаючи, що основні риси особистості формуються в дитинстві і юності. Як відмічає в своїй книзі про Сталіна П. Улам, саме бідність і суворе дитинство Сталіна залишили невиправлений слід на усьому його житті перетворивши його дуже рано в недовірливу і грубу людину, без сентиментальностей, що погано володіла російською мовою, яка страждала від комплексів неповноцінності, і амбіційності.

Уже з дитинства Сталіну була властива впертість і прагнення переважати над своїми ровесниками. Він не відрізнявся великими здібностями, але був впертий і багато читав. Невеликого зросту і фізично слабкий, Сосо не міг розраховувати на успіх в хлопчачих бійках і боявся бути побитим. Він швидко став скритим і мстивим, і все життя не долюблював високих і фізично міцних людей. Устремління до слави рано оволоділо розумом і почуттями Сталіна. Але він був бідний, вважався гіршим і розумів, що бідний грузинський юнак із маленького провінційного міста небагато зможе досягти в царській Росії.

Окрім того сім'я Джугашвілі почала розпадатись, що також мало свій вплив на Сосо. Він все більше і більше був відданий сам собі. І чим менший був вплив сім'ї, тим сильнішим ставав вплив вулиці.

Сосо переніс віспу, в результаті чого лице і руки в нього залишились рябими, також відомо, що Сталін мав дефект лівої руки, причини виникнення якого мають кілька версій.

В будь-якому випадку з шести років Сосо став втрачати здатність грати в деякі дитячі ігри. А оскільки з дитинства він був схильний до лідерства, це не могло не зачіпати його дитяче самолюбство, і, можливо, являлось однією з причин його постійних конфліктів з ровесниками.

Все це сприяло формуванню у нього деякої відчуженості по відношенню ровесників, озлобленості і жорстокості по відношенню до образників.

До того ж необхідно додати, що протягом століття Грузія була ареною безмежних воєн. Тому виховання жорстокості було невід'ємною частиною суспільного виховання.

Вихованню жорстокості сприяли і деякі дитячі ігри. Багато ровесників Сосо мали рогатки і самопали. Мав їх і Сосо. По спогадах сусідки, він дуже любив вбивати пташок.

Вплив на формування особистості Йосифа, мав його батько. Товариш по школі розповідав як Віссаріон своїм грубим відношенням до дружини і сина та жорстокими побоями “... виганяв із серця Сосо любов до бога і людей, і сіяв відразу до власного батька”.

Рабське становище грузинської жінки в сім'ї наклало на нього свій відбиток на все життя. Сталін пізніше визнав програму яка вимагала повного рівноправства жінок, але в особистих відносинах назавжди залишився сином свого батька, і дивився на жінку як на нижчу істоту, що призначена для необхідних, але обмежених функцій.

В духовному училищі Сталін навчився добре писати на російській мові, але вільно говорити не міг так і до кінця свого життя. По російські він говорив тихо і повільно. Тому в революційному середовищі, де ораторські здібності цінилися особливо високо, Сталін постійно почував відчуття неповноцінності.

Семінарія повпливала на Сталіна двосторонньої: там був строгий режим і дисципліна тому вона виховувала не тільки вірних слуг режиму і церкви, але й революціонерів, а з іншої сторони вона мала інше відношення: вона розвинула і раніше властиву йому хитрість і грубість. Догматизм і нетерпимість, характерні для його статей і виступів, стиль також склався не без впливу церковної освіти. В книзі “Тільки один рік” дочка Сталіна писала: “Церковна освіта була єдиною системною освітою, отримана моїм батьком. Я переконана, що церковна школа де він провів в загальному більше 10 років, мала величезне значення для характеру батька на все його життя, підсилюючи і укріплюючи вроджені якості.

Релігійного почуття у нього ніколи не було. Безкінечні молитви, насильницьке духовне навчання могли викликати у молодої людини ні на хвилинку не віруючої в дух, в бога, тільки зворотній результат: крайній скептицизм до всього “небесного”, “піднесеного”. Результатом став навпаки, крайній матеріалізм, цинічний реалізм “земного”, “тверезого”, практичного і приниженого погляду на життя. Замість духовного досвіду він розвинув в собі зовсім інше, близьке знайомство з лицемірством, дволикістю, таким характерним для немалої частини духовенства, яка вірує лише зовнішньо, тобто не вірує взагалі. Із свого семінарського досвіду він зробив висновок, що люди нетерпеливі, грубі, обманюють свою паству і тим тримають її в руках і на кінець мають багато слабкостей. Нетерпеливість, нездібність погодитись з протилежною думкою, якщо вона очевидно більш здорова, я відношу в ньому також за рахунок досвіду, винесеного з семінарії, де вихованням прививалась фанатизм і нетерпеливість”.

Уже в роки навчання товариші відмічали у Йосифа схильність знаходити в інших тільки погані сторони і з недовірою відноситись до безкорисних прагнень. Він вмів грати на чужих слабкостях і зводити своїх суперників лобами.

Сталін не просто пробився до трону, але й зумів в значній мірі створити його для себе. У нього були видатні здібності, які дозволяли саме йому усунути суперників осідлати процес перетворення безконтрольної влади партії в абсолютну особисту владу. Ніхто не може заперечити ці специфічні технологічні здібності Сталіна як апаратника - закулісні заговори, демагогія, уміння очікувати, безпідставна недовірливість, примітивне, але саме тому досягавши цілі, підступності, безвікова пам'ять виносливість, необмежена самовпевненість, “східна” непроникливість, знання простих людських слабкостей, природний практичний розум, чітко відпрацьований імідж, відсутність будь-яких обтяжливих для політика прив'язаностей, погрішностей і принципів.

Овації на славу собі Сталін заохочував і, інколи розстрілював тих, хто мало йому аплодував. Сталін насолоджувався власною владою. Він проявив особисту мстивість, злопам'ятство, садизм і інші темні пристрасті, властиві його натурі. І при цьому не врахував жодні класові інтереси і діяв, інколи навіть наперекір цим інтересам - виявляючи виключно особисту жорстокість, особисту підступність і особисте прагнення влади.

Джугашвілі володів єдиною виключно геніальною здібністю. Він як ніхто інший розбирався в людях і бачив їх наскрізь. І тому дуже вдало підібрав кадри. Людей талановитих або самостійних він знищував і оточив себе виконавцями, які ніяк не могли з ним конкурувати і боялися його більше за вогонь. Крім цього добре розбираючись в людях, він вмів так їх розставляти і стравлювати їх між собою, що в кінцевому рахунку не йшло на користь йому самому.

Сталін вмів зачарувати людей своїми манерами. Вмів зберігати маску непроникності, за якою приховувалось щось непередбачене.

Сама влада його приваблювала як гра людськими життями. Сталін любив заманювати свою жертву з почестями і в той же час інколи трохи страшно вибиваючи її з рівноваги. Перед тим як розстріляти, він не понижував, а підвищував людину на посаді, створюючи оманливе відчуття, що все добре.

В грі з людиною і над людиною Сталіну важливо було надати своїй владі недосяжну загадковість, велику ірраціональність, але Сталін її ще згущав, театралізував.

Сталін - це людина, збочена владою, але як ніхто розуміючий природу влади. І один з самих основних гвинтів Сталінської влади - таємниця якою він себе оточив. Тому Сталін був не просто безжалісний диктатор, але і свого роду гіпнотизер, що зумів поставити себе на місце Бога і видушити з людей відповідне відношення. Сталін розумів, що влада повинна бути таємницею, і цією таємницею ніби оточений культ Сталіна звідси і відчуття, що Сталін все знає і все бачить.

13. Основні політико-психологічні типології лідерства

Багатогранність феномену лідерства проявляється в існуванні різноманітних лідерських типів і стилів.

Стиль лідерства як стійка відтворювана відмітна модель здійснення лідером своїх функцій фіксує своєрідність його поведінки, характер взаємодії з наближеним оточенням і послідовниками, ціннісні орієнтації, особливості прийняття рішень і низка інших факторів. Психологи й політологи виділяють різні стилі лідерства залежно від певних ознак.

1. Найпоширеніша типологія акцентує увагу на характері взаємовідносин політика з найближчим оточенням (командою політика).

Відповідно відрізняють:

- авторитарний стиль, який передбачає одноосібний спрямовуючий вплив лідера. Головний метод керівництва - директиви, накази і доручення, засновані на загрозі застосування покарання. Від підлеглих вимагається безвідмовне виконання його волі та відданість;

- демократичний стиль. В цьому випадку для лідера характерне урахування інтересів і думок оточуючих його людей, залучення їх до прийняття рішень та стимулювання ініціативи. Головний метод керівництва - заохочення та похвала оточуючих;

- відсторонений стиль проявляється у пасивній позиції лідера при здійсненні ним управлінських функцій і наданні достатньої самостійності виконавцям, а також в бажанні уникнути можливих конфліктів. Основний метод керівництва - прохання, переконання, поради. Можливі ситуації, коли саме найближче оточення починає маніпулювати політиком.

При розгляді стилів політичного лідерства не втратили актуальності й ідеї Н. Макіавеллі та В. Парето про політиків-лисиць і політиків-левів. Лідерський стиль перших визначатиметься переважанням таких якостей, як обережність, здатність до лавіювання, намагання досягти компромісу. В поведінці ж левів переважатиме прямолінійність, рішучість і схильність до використання силових ресурсів.

2. На основі такого критерію, як ставлення лідера до змін і здатності до інновацій, виділяють:

- консервативний стиль. Консервативні лідери орієнтовані на керівництво у відповідності з нормами, що раніше установилися. Їхніми сильними сторонами є витримка, вірність справі, терпимість, увага і вміння передбачити обставини;

- ініціативний стиль проявляється у здатності лідера виходити за межі загальновизнаних правил управління і в генерації нових ідей. Для ініціативних політиків типові, з одного боку, рішучість, сміливість, упертість при досягненні мети, з іншого ж, - надмірна вимогливість, невміння змінювати поставлені завдання, імпульсивність, намагання дуже багато брати на себе. Стосовно суспільного діяча ініціативний стиль, в свою чергу, може проявлятися в декількох формах:

- реформаційне лідерство - лідер ставить завдання поступового еволюційного перетворення політичної реальності;

- революційне лідерство - лідер орієнтований на завдання фундаментальної зміни суспільної системи в цілому або окремих її сфер;

- реалістичне лідерство - політик висуває адекватні ситуації завдання, враховує наявність ресурсів для їх досягнення і прогнозує можливі наслідки;

- авантюристичне лідерство - при прийнятті рішень політик керується емоціями, а не тверезим розрахунком, прагне до досягнення завищених або ризикованих завдань.

3. Залежно від мети, на яку орієнтований політик, виділяють:

- інструментальне лідерство, яке сконцентроване на досягненні поставлених завдань і відповідно вимагає від лідера та його команди високого рівня компетентності;

- емоційне лідерство, орієнтоване на установлення добрих стосунків з послідовниками.

4. Багатогранність феномену політичного лідерства, що включає у себе стиль керівництва, домінуючі риси характеру, мотивацію до лідерства й образи лідера, існуючі у свідомості його послідовників, спонукала до життя різноманітні варіанти типологій лідерства. Одна з найпопулярніших типологій опирається на ідею М. Вебера про різні типи легітимності.

Залежно від природи авторитету, на якому побудована влада лідера, у політології виділяють:

- традиційне лідерство, яке передбачає вплив, заснований на вірі послідовників у святість традицій (монархи, старійшини та вожді племен);

- харизматичне лідерство, що формується на основі віри населення у виключні особисті якості лідера;

- раціональне лідерство. Ресурси впливу лідера базуються на факті призначення або вибрання його на певну посаду. Саме такою легітимністю володіє більшість сучасних президентів і голів виконавчої влади.

5. Лідерство - явище багатофункціональне і вимагає від політика виконання найрізноманітніших ролей. В одних він буде більш успішним, в інших - ні. Тому багато типологій лідерства побудовані з урахуванням домінуючої функції лідера.

Так, наприклад, Г.Лассуелл розрізнив три типи лідерства:

- лідер-ідеолог, який маніпулює ідеями, концепціями суспільної перебудови (К. Маркс, Мао Цзедун, А. Лінкольн);

- лідер-агітатор, який маніпулює емоціями, настроями послідовників, який уміє захопити маси (Ф. Кастро, М.Л. Кінг);

- лідер-організатор, який маніпулює ситуаціями. Більшість сучасних політиків виступають в ролі адміністраторів і менеджерів.

14. Основні етапи формування політичної групи

Зрозуміло, що малі групи в політиці відрізняються рівнем свого розвитку. Однак, ще практика радянських часів показала, що з психологічної точки зору засідання комсомольського бюро (умовно якогось факультету) мало чим відрізнялись від засідання бюро міськкому, чи обкому партії. Сучасний вітчизняний досвід досить однозначно показує, що навіть багатопартійне, плюралістичне і навіть нейтральне в партійному плані оточення мало що змінює. Як тільки виникає якась група як суб`єкт полдітичної дії, починають діяти всі ті ж аналогічні психологічні механізми політичної поведінки людей. Багаточисленні дослідження процесів формування політичних груп дозволяють виділити п`ять основних етапів:

1) “номінальна група”,

2) “асоціативна група”,

3) “кооперативна група”,

4) “корпоративна група”,

5) колектив.

Цікаво, що описані етапи зовсім не обов`язково виступають як послідовні, причому обов`язково змінюючі один одного. Група може зупинитися у своєму розвитку на будь-якому із описаних етапів, починаючи з першого і навіть перестати існувати як група. Хоч обминути той чи інший етап у своєму розвитку, перейти через нього практично неможливо. Терміни проходження кожного із етапів, зрозуміло, сильно мінливі в залежності від зрілості і досвіду членів групи, активності лідера та інших факторів.

Поряд із описаними етапами становлення групи як суб`єкта політичної дії, велике значення мають внутрішні, власне психологічні процеси взаємодії людей, які і ведуть до розвитку групи чи заважають йому. Особливо вони проявляються на початкових стадіях розвитку партійної групи.

За даними спеціальних досліджень, на першій стадії - знайомство - члени групи придивляються один до одного і до лідера, адаптуються до умов майбутньої діяльності, знайомляться із близькими та віддаленими перспективами, розподіляють між собою функціональні обов`язки і налагоджують систему взаємодій. Стосунки будуються перш за все на основі формальних зв`язків. Поведінка членів групи в основному визначається їх минулим досвідом, діяльністю в інших групах.

На другій стадії - поява первинних мікрогруп - в основному завершується процес взаємного вивчення членами групи один одного і відбувається їх зближення на основі симпатій, складу характеру, часткових інтересів і т.д. В результаті виникають первинні мікрогрупи. Як правило, виділяється активне ядро політичної групи, націлене на ефективну політичну діяльність. Поряд з ним, утворюється група “добросовісних виконавців”, усвідомлюючих і виконуючих свої обов`язки, але як правило таких, що не виявляють власної ініціативи у вирішенні групових питань. Іноді тут же виникає і “мікрогрупа пасивна” яка складається із людей, що намагаються бути в стороні від основної діяльності групи і знайти собі лекшу роботу. Не виключені і випадки проникнення у політичну групу свідомих дезорганізаторів, які намагаються розрушити структуру, яка складається або ж створити альтернативне керівництво - наприклад, з метою психологічного розколу групи.

З появою первинних мікрогруп починає діяти механізм психологічної саморегуляції групи. Як правило, “активне ядро” надає підтримку лідеру, активізує “добросовісних виконавців”, здійснює тиск на “пасивну групу” і протидіє дезорганізаторам. Так, починає функціонувати групова думка, яка сприяє подоланню конфліктів, які часом виникають між мікрогрупами.

На третій стадії - консолідація групи - іде процес консолідації групи. У міру розвитку спільної діяльності, наростають позитивні процеси. Укріплюються зв`язки між членами групи, посилюється позитивний психологічний клімат, виникає ефект “групового полегшення” діяльності окремих членів групи від того, що вони здійснюють її саме в групі. Посилюється авторитет лідера, розширюється “активне ядро” до якого приєднуються колишні “добросовісні виконавці”. “Група пасиву” і “дезорганізатори” або перевиховуються під впливом групової думки, або виходять за межі групи.

15. Різновиди малих груп у сучасному політичному житті України

Сучасна політична свідомість українського суспільства визначається особливостями історичного розвитку України, серед яких політологи виділяють наступні чинники, що надали вирішальне значення на політичну свідомість українців:

- століття територія України була розділена на частини і знаходилася під впливом країн, що інколи ворогували між собою;

- також впродовж століть українці були бездержавною нацією, і тому фактично не мають досвіду власної державної влади на своїй території;

- правлячий шар або еліта українського народу постійно піддавався асиміляції, реальній денаціоналізації.

Вказані особливості дозволяють констатувати той факт, що українська нація розділена на політико-культурні блоки і українську політичну свідомість характеризується фрагментарністю, тобто відсутня єдність між носіями різної субкультури в розумінні фундаментальних цінностей, цілей суспільства, ідеалів, і події останнім часом демонструють наявність розділу суспільства по соціальних, політичних, етнічних і економічних векторах. Надзвичайно важливим є подолання фрагментарності політичної свідомості українського народу, оскільки саме в політичній свідомості міститься потенціал для реалізації всіх можливих варіантів розгортання соціальних процесів. Слід пам'ятати, що характер масової політичної свідомості, ціннісні установки політичної еліти впливають на ефективність функціонування політичної системи, розвиток і спрямованість соціальних перетворень, які відбуваються в нашій країні, саме тому процеси демократизації повинні знайти своє відображення в політичній свідомості українського народу.

Набагато складнішою проблемою є питання подолання фрагментарності свідомості, оскільки він доповнюється наявністю історичної пам'яті, яка як складова політичної свідомості жителів різних регіонів, етнічні групи, віруючих різних конфесій є досить стійкою освітою, яка дуже повільно піддається коректуванню за допомогою ЗМІ і системи освіти. Історична пам'ять є наслідком історичного процесу і відображує особливості самоорганізації людей, які мали цілі інколи не співпадаючі, а у випадку з українським суспільством інколи і прямо протилежні (пригадаєте події Першої і Другої світової війни і установки різних українських партій, організацій того періоду). Історична пам'ять зв'язує покоління, об'єднує народи, але в разі різних ціннісних установок, наявності суперечливого політичного досвіду різних регіонів України, різних культурно-історичних домінант і детермінант розвитку ми стикаємося з майже нерозв'язною проблемою - негативна складова в політичній свідомості різних регіональних груп відносно подій української історії. Ця проблема вимагає надзвичайно обережного, усвідомленого підходу до рішення, яке можливе лише в дуже віддаленому майбутньому.

Під культурою взагалі ми в широкому сенсі розуміємо всі вироблені людством духовні і матеріальні творіння: теорії, учення, ідеї, науку, релігію, твори літератури, мистецтва, норми, зразки поведінки, фабрики, банки. Політична культура - це проекція загальної культури суспільства на політичне життя. Політика і політична культура як би змішуються, взаємно обумовлює один одного, впливаючи один на одного. Ще в часи Античності окремі філософи зверталися до розгляду питань, які можуть бути віднесені до проблематики політичної культури. Проте сам термін вводиться в науковий зворот німецьким філософом, мовознавцем І.Гердером (1744 - 1803). Сучасні концепції політичної культури з'являються в середині ХХ століття і пов'язують початок цього процесу з діяльністю американської школи. Зокрема, одним з перших, в 1956 році, американський політолог Алмонд визначає політичну культуру як орієнтацію на особливого типа політичних дій, що відображає певний вигляд політичної системи. У структуру політичної культури він включив виключно ідеальні компоненти, а саме:

...