Альтруїзм і егоїзм як основні критерії моралі

Размещено на http://www.allbest.ru/

КУРСОВА РОБОТА

АЛЬТРУЇЗМ І ЕГОЇЗМ - ОСНОВНІ КРИТЕРІЇ МОРАЛІ

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ЕГОЇЗМ ТА АЛЬТРУЇЗМ В ІСТОРІЇ РОЗВИТКУ ЕТИЧНИХ УЧЕНЬ

1.1 Альтруїзм і егоїзм - основні критерії моралі в історії

1.2 Теорія розумного егоїзму

РОЗДІЛ 2. АЛЬТРУЇЗМ

2.1 Альтруїзм - принцип моралі

2.2 Альтруїзм як прояв героїзму

2.3 Альтруїзм і самогубство

2.4 Альтруїзм як подолання егоїзму

РОЗДІЛ 3. ЕГОЇЗМ

3.1 Егоїзм як критерій моралі

3.2 Егоїзм - внутрішній морально-етичний фактор розвитку самосвідомості людини

3.3 Усвідомлення егоїзму як зла

3.4 Егоїзм і самогубство

ВИСНОВКИ

Список використаної літератури

ВСТУП

егоїзм альтруїзм поведінка особистість

Проблема альтруїзму-егоїзму в етиці є недостатньо дослідженою, однак різні її аспекти, фрагменти не могли залишитися поза увагою дослідників. Питання стосовно альтруїстично спрямованої особистості, альтруїзму, егоїзму, їх походження розглядають представники різних наук, таких як: етика, психологія, філософія, біологія, генетика, теологія. Однозначних формулювань і відповідей не дає жодна із зазначених галузей.

Аналіз літературних джерел показав, що проблеми альтруїзму та егоїзму були об'єктом роздумів багатьох мислителів минулого. У філософії альтруїзм, егоїзм розглядаються як певні моральні категорії (англійська етика 18 століття - А. Шефтсбері, Ф. Хатчесон, Д. Юм, Г. Ляйбніц, А. Шопенгауер, Л. Фойєрбах, О. Конт).

Найбільш суперечливою у науці є проблема стосовно походження альтруїзму та егоїзму. Питання про джерела виникнення альтруїзму та егоїзму у поведінці людини, здійснення безкорисливого/корисливого вчинків не втрачало своєї актуальності за весь період існування західноєвропейської етичної думки. Але якщо протягом століть з'ясування цих питань велося лише у філософсько-етичній площині, то за останні 60-70 років з'явилася досить велика кількість психологічних досліджень альтруїзму-егоїзму у західній психології. Однак, у нашій країні ця проблема недостатньо вивчена, як на теоретичному, так і на емпіричному рівнях. В Україні єдина філософсько-етична праця з цієї проблематики була видана у нас 30 років тому вітчизняним мислителем Є.Ф. Петровим „Егоїзм. Філософсько-етичний нарис”. У періодичних виданнях вона майже не піднімалася.

Актуальність теми дослідження:

Кардинальні зміни у політичному, економічному, духовному житті нашого суспільства викликають радикальні зміни у етиці, ціннісних орієнтаціях і вчинках людей. Особливої гостроти сьогодні набуває вивчення тих процесів, які проходять та відбуваються у свідомості сучасної молоді. В умовах руйнування старих устоїв спостерігається неминуча переоцінка поглядів, їх криза, що найбільш виразно проявляється у свідомості саме цієї соціальної групи. У наш час перед молоддю постає завдання визначення власної життєвої позиції. Сукупність сьогоднішніх політичних, економічних, соціальних і правових умов в Україні не могли не розширити межі дозволеного і спровокувати зростання егоїстичної тенденції особистості. Саме ці обставини диктують потребу всебічного вивчення питань альтруїстично-егоїстичної спрямованості особистості. Виходячи з вище зазначеного, особливої актуальності набуває необхідність наукового переосмислення основних положень стосовно обраної дослідницької теми. Адже проблема залишається практично поза сферою етичної науки. Спроба вирішити ці питання хоча і заповнює певним чином деякі прогалини, проте не охоплює проблему у цілому. У вітчизняних дослідженнях проблема альтруїзму-егоїзму залишалася за межами етичного аналізу. Тим часом з'ясування цього питання становить не лише теоретичний інтерес, а й має практичне значення. Конкретні дослідження джерел і етичних механізмів альтруїзму-егоїзму у перспективі відкривають можливість впливати на такі важко скеровані процеси, як моральне і патріотичне виховання, суспільна підтримка і взаємодопомога в екстремальних ситуаціях тощо.

Потреба наукового аналізу з теми обумовлена і тим, що у вітчизняній етиці ще не створено узагальнюючої праці, у якій би розкривалися положення співвідношення альтруїзму і егоїзму особи, простежувалися б їх етапи, розвиток та існуючі протиріччя.

Значущість і недостатня розробленість вказаних аспектів цієї проблеми обумовили актуальність вибору теми нашого дослідження.

Об'єкт дослідження:

альтруїстично-егоїстична спрямованість особистості, альтруїзм і егоїзм як домінуючі принципи етики.

Предмет дослідження:

прояв альтруїзму-егоїзму у структурі особистості, теоретико-етичні засади та моральні підстави альтруїзму та егоїзму

Мета і завдання дослідження:

Виходячи з актуальності теми, спираючись на праці попередніх дослідників, а також враховуючи недостатній ступінь її розробки у вітчизняній науці, мета роботи полягає у комплексному етико-філософському аналізі сутності альтруїзму й егоїзму та у визначенні динаміки прояву відповідних позицій у поведінці особистості.

Відповідно до поставленої мети сформульовано конкретні дослідницькі завдання:

1. простежити динаміку розвитку альтруїзму і егоїзму в історії етичних вчень;

2. визначити цільову спрямованість особистості з різними позиціями;

3. обґрунтувати інструментарій, який дозволить диференціювати альтруїстично-егоїстичну поведінку особистості;

4. з'ясувати механізм змін альтруїстично-егоїстичних позицій особистості.

Теоретико-методологічна основа досліджень:

Для розв'язання поставлених завдань та перевірки гіпотез були використані такі методи: теоретичний аналіз філософської, етичної та психологічної літератури з проблеми дослідження, а також систематизація та узагальнення попередніх досліджень. Важливими є загальнонаукові та філософські принципи системності, причинності, світоглядного плюралізму, що дозволяють уникнути однобічності, спрощення, і уможливлюють об'єктивний аналіз альтруїзму і егоїзму в етико-філософському контексті.

РОЗДІЛ 1. ЕГОЇЗМ ТА АЛЬТРУЇЗМ В ІСТОРІЇ РОЗВИТКУ ЕТИЧНИХ УЧЕНЬ

1.1 Альтруїзм і егоїзм - основні критерії моралі в історії

Поняття альтруїзму і егоїзму як конкретного втілення добра і, можливо, зла достатньо актуальні в суспільній свідомості. Термін «альтруїзм» (фр.altruisme від лат.alter - інший) вперше ввів у обіг один із засновників соціології Оґюст Конт. В розумінні О. Конта даний термін протиставлявся вже існуючому терміну «егоїзм». Поняття діючого добра було відомо давно, і воно виражалося словами «доброзичливість», «милосердя», «турбота», «симпатія», «людяність» та ін. Поняття, близьке до альтруїзму, зустрічається ще у Біблії, коли мова йде про любов до ближнього. О. Конт виразив альтруїзм в принципі «Живи для інших». Поняття альтруїзму пройшло всебічну «експертизу» в працях багатьох філософів Нового часу. Турбота про іншу людину в ньому стала настільки яскраво вираженою, що навіть викливкала побоювання теологів: головне, щоб людина не забула про Бога. Принцип альтруїзму за Контом видозмінювався і набував інших формулювань, наприклад «Допомагай ближнім», «Живи і дай жити іншим», «Живи і допомагай жити іншим». В ХІХ ст. під впливом утилітаризму альтруїзм розумівся як обмеження особистих інтересів, а в деяких інтерпритаціях - саме суспільних інтересів. [17, с.327-328]

Як потреба, що втілена у стосунках людей, альтруїзм є поняттям значно ширшим ніж повага, тому що забороняє відношення до інших як до способу досягнення власних цілей. Так само альтруїзм є ширшим за принцип справедливості, що забороняє ущемлення інтересів іншого і зобов'язує діяти відносно інших так як заслужено.

У своєму істотному змісті, як вже значилось вище, альтруїзм був втілений у заповіді любові, що вперше зустрічається у П'ятикнижжі і прийнятій у християнстві в якості засадничого морального закону. Водночас цей принцип не вичерпує християнську заповідь милосердя, зміст якої включає удосконалення. [30, с.217]

За своєю суттю альтруїзм являє собою приватний випадок милосердя, хоча в новоєвропейській філософії милосердя починає трактуватись саме в дусі альтруїзму, а сприяння благу іншого розглядається як основа моралі взагалі. Наявність у природі внутрішніх механізмів самозбереження видів та окремих істот вперше в науці Нового часу визначив Френсіс Бекон. У праці «Велике відродження наук» він пише: «Кожному предмету внутрішньо властиве прагнення до двох проявів природнього блага: до того, що робить річ чимось цілим в самій собі, і того, що робить річ частинкою якогось більшого цілого. І ця друга сторона природи блага важливіша за першу, адже вона прагне до збереження більш загальної форми. Ми називаємо перше індивідуальним, або особистим благом, друге - суспільним блігом»[1, с.145]. Із двох інстинктів, - першим з яких Бекон називаєсамозбереження і захист, а другим - розмноження і поширення, - більш плідним він уважав другий. Тобто, в природному світі постійно діють два інстинкти, які можна назвати «егоїзмом» та «альтруїзмом». [16, с.274] В епоху Просвітництва їх можна зустріти у вченнях Ж.-Ж. Руссо, І. Г. Гердера, Й. В. Гете.Ж.-Ж. Руссо в трактаті «Міркування про походження нерівності» слушно зауважує, що «співстраждання - це природне почуття, яке, применшуючи в кожному індивіді дію себелюбності, сприяє взаємному збереженню усього роду». Цю здатність не можна пояснити лише впливом здорового глузду на людські дії. У ХVII - XIX ст. у вченнях І. Канта, А. Шопенгауера, Вол. Соловйова виключне значення надається доброзичливості (симпатії, співчуттям) як принципу людських взаємовідносин, в якому благо іншого є пріоритетним у порівнянні з власним благом. І. Кант писав: «Той, хто знаходить задоволення в благополуччі людей…, той, кому буває добре, коли добре всім іншим, називається другом людей (людинолюбцем) взагалі»[9, с.192]. Вол. Соловйов пише, що для того, «щоб сильний дух мав моральнісний сенс, тобто був не злим, а добрим, потрібно, щоб влада над власною плоттю поєднувалася в ньому з позитивним, доброзичливим ставленням до інших істот»[24, с.153], і важливим аспектом альтруїзму називає моральнісне ставлення людини до себе, виражене в повазі до своєї людської природи. А отже, з поваги до себе людина не повинна піддаватися спокусам, які її не варті. Нарешті, «мисленнєвий зміст (ідея) жалю або співстраждання, взята у своїй всезагальності і незалежно від суб'єктивних душевних станів, в яких вона проявляється (тобто взята логічно, а не психологічно), є правда і справедливість»[24, с.165]. В основу альтруїзму як моральнісного ставлення покладається визнання людиною права на існування і можливий добробут.

У ХІХ - початку ХХ ст. альтруїзм як моральний принцип став предметом критики православних мислителів, які вважали, що таке догоджання відволікає від обов'язку людини догоджати Богу і виконувати його заповіді (К. Лєоньтьєв).[30, с.217]

Як моральний принцип альтруїзм відштовхували через неприйнятість до «буржуазно-демократичної моралі» (М. Бердяєв) - ніби абстрактний і формальний принцип, що спрямований гординею і самооцінкою.[30, с.217]

У марксизмі альтруїзм, як і егоїзм, розглядались як історично так і ситуативно конкретні форми самовираження індивідів. Альтруїзм відкидався як моральнісний принцип, так як ідеологічна ілюзія, яка себто дозволяла людям, що мають приватну власність уявити свій особистий корисливий інтерес «в якості інтересів своїх ближніх». Альтруїзм рішуче заперечував і Ф. Ніцше, вбачаючи в ньому одне з втілень «моралі рабів».

У другій половині ХХ ст. філософсько-етична проблематика, пов'язана з альтруїзмом, аналізується у контексті практичних відносин між людьми, на основі різних форм солідарності, добродійства, благочинності тощо. Вона переосмислюється у контексті етики турботи (К. Гілліган, Н. Ноддінгс) і соціобіології (Р. Тріверс, Е. Уілсон).[30, с.218]

Не слід забувати і про еволюціні теорії моралі (наприклад П.А. Кропоткіна, К. Кесслера, В.П. Ефроїмсона), згідно яких людство проходило у своєму становленні груповий відбір на моральність, зокрема, на альтруїстичність: виживали ті групи, у представників яких з'являється і закріплюється генетична структура, що проявляє альтруїстичне - допомагаючу, самовіддану, жертовну поведінку.[31, с.15]

Походження і сутність протилежності альтруїзму - егоїзму - не викликає суперечок. Дослідники одноголосні в його тваринному походженні (окрім марксистів-леніністів, котрі вважали причиною - приватну власність, як писалося вище). І. Кант підкреслює вкоріненість егоїзму в природі людини: «З того дня, коли людина починає говорити від першої особи, вона всюди, де тільки можливо проявляє і стверджує своє улюблене Я і егоїзм розвивається нестримно, якщо і не відкрито (тому що йому тут протистоїть егоїзм інших людей), то таємно, щоб з вдаваним самовідреченням і уявною скромністю все певніше піднятися у думці інших»[9, с.133]. Сучасна наука уточнює Канта в тому розумінні, що егоїзм існує в людині задовго до вперше сказаного «Я». Дослідник Г. Сельє пише: «Живі істоти схиляються до дій різноманітними імульсами, серед яких себелюбське бажання зберегтися, залишитись живим і бути щасливим займає одну з перших позицій. Задоволення інстинктивних потягів, потреба у самовираженні, прагнення накопичити багатство і досягнути влади - всі ці мотиви у поєднанні з багатьма іншими зумовлюють нашу поведінку»[23, с.123].

Сутність егоїзму не складає проблеми, проблематика егоїзму виражається у характері його ролі в житті людини і суспільства. У цьому питанні думки філософів і вчених розділились. Одні з них схвалювали або, меншою мірою, фіксували дану властивість поведінки людини, інші однозначно її засуджували. Ці характеристики залежали від розуміння сенсу життя людини і від відношення егоїста до інших людей. Т. Гоббс, виділяв три причини суперечок між людьми - суперництво, недовіра, любов до слави, - писав: «Людьське життя можна порівняти зі змаганням бігунів. Єдина ціль і єдина нагорода кожного з учасників це опинитися попереду своїх конкурентів… .Жадібне прагнення до великого багатства і честолюбне прагнення до великих почестей є дечим почесним, як ознаки володіння силою до їх досягнення. Жадність і честолюбність, напрямлені на жалюгідні покупки чи на маленьке просування кар'єри - ганебні»[6, с.342]. Таке відверте виправдання егоїзму зустрічається нечасто у філософській літературі. Значно частіше філософи дають негативні оцінки. Типовою можна вважати оцінку, що дав Кант: «…моральний егоїст - це той, хто всі цілі обмежує самим собою, хто користь бачить тільки у тому, що корисно йому, і, як евдемоніст, вбачає вищу визначну субстанцію своєї волі тільки у вигоді і особистому щасті, а не в уявленні про обов'язок»[9, с.129].

Такі думки, до речі, не вперше представлені у філософії, визначають подальший розвиток етичної думки відносно сутності людини. Відношення до егоїзму проявилося в його різноманітних класифікаціях. І. Кант, що вважав егоїзм несумісним з поняттями обов'язку і совісті, виділяв три типи егоїзму: логічний (невизнання коректності мислення інших людей), естетичний (невизнання смаків інших людей), і прагматичний, про який писалося вище[9; с.128]. А.І. Герцен у дусі розумного егоїзму визначає за природними властивостями людини: «Є егоїзм вузький, тваринний, брудний, так само як і є любов брудна, тваринна, вузька. Справжній інтерес зовсім не у тому, щоб вбивати на словах егоїзм і схвалювати братство - воно його не сприймає, - а у тому, щоб поєднувати гармонічно вільно ці два невід'ємних початки життя людського»[5, с.68]. Артур Шопенгауер не впевнений у сумісності, зазначених А.І. Герценом, початків. Він виділяє дві різноманітності егоїзму: егоїзм, який прагне власного блага, вболіває за себе, і гіпертрофований, злий егоїзм, яких хоче горя іншому. У першому випадку він прикривається ввічливістю, цим «кленовим листком егоїзму». У другому випадку він виступає як оголене злодіяння: «Інша людина, - писав А. Шопенгауер, - була б у стані вбити іншу тільки для того, щоб її жиром змастити собі чоботи! Але при цьому, - додає філософ, - у мене все-таки зостався сумнів, чи справді це гіпербола». І.С. Тургенєв дещо інакше розподіляє види: «Є три розряди егоїстів: егоїсти, які самі живуть і дають жити іншим; егоїсти, які самі живуть і не дають жити іншим; і насамкінець егоїсти, які самі не живуть, і не дають жити іншим. Жінки більшою мірою належать до третього розряду». Сучасний дослідник Дж. Ролз виділяє три види егоїзму: 1) диктаторський: «усі повинні служити моїм інтересам»; 2) власної особливості: «всі повинні дотримуватись моральних принципів, окрім мене, якщо мені це невигідно»; 3) анархічний, або загальний егоїзм: «усім дозволено слідувати власним інтересам, як їм забажається» [17, с.339]. Л. Фоєрбах вважав егоїзм вираженням природи людини. На його думку, без егоїзму немає людини. Більше того, він вважає егоїзм передумовою альтруїзму: «Людина тільки там задовольняє інших, де задовольняє сама себе… під егоїзмом я розумію не егоїзм «буржуа», а філософський принцип створений природою, за допомогою розуму людини»[29, с.13].

Книга Н. Макіавеллі «Володар» стала одним з перших посібників з політичної науки і одночасно найяскравішою апологією егоїзму. Філософсько-політичне вчення Н. Макіавеллі викликало неоднозначну реакцію у сучасній йому Європі і різке неприйняття з боку римо-католицької церкви (у 1559 р. його книги були внесені до «Індексу заборонених книг»). Спостереження життя призвели Макіавеллі до чіткого переконання, що людина - це істота суто егоїстична. Егоїстичний інтерес - наймогутніший і мало не єдиний стимул людської діяльності, і саме значний прояв цього інтересу пов'язаний із збереженням і придбанням власності, майна. Дане твердження звучить як пряма антитеза християнському вченню, для якого «корінь усього лихого то сріблолюбство».

Здатність до діяльності, заснованої на егоїстичному інтересі, воля особистості, яка прагне до здійснення великих цілей - ось що, на думку Н. Макіавеллі, головне в людині. Здатність до такої діяльності він назвав доблестю, яка властива далеко не всім індивідам, тому вони і животіють у своєму жалюгідному житті. Однак в історії завжди були і завжди є окремі особистості, чия доблесть змушує їх здійснювати видатні вчинки і тим самим рухати всю історію людства. Сама держава, у розумінні Н. Макіавеллі, виникла як результат все тієї ж егоїстичної природи людини. Держава - це вища сила, здатна поставити достатньо жорстку межу егоїстичним прагненням окремих людей і тим самим врятувати їх від самознищення. Тут ми стикаємося з протиріччям: з одного боку, егоїзм є головним стимулом розвитку, але, з іншого боку, егоїстичні устремління призводять до самознищення, від якого захистити покликана держава, що має своїм джерелом все той же егоїзм. Дозвіл зазначеного протиріччя потребує більш глибокого аналізу проблеми.[13, с.149]

Як писав Оскар Уайльд, любов до самого себе - це єдиний роман, що триває довічно. У ньому немає нічого негожого, якщо любов підтримується власними зусиллями, а не паразитує на інтересах оточуючих. Ця особливість роз'яснена Е. Фроммом: «Припускаючи, що любов до себе чи до інших в принципі неподільна, як же пояснити егоїзм, що очевидно виключає всілякий щирий інтерес до інших? Егоїст зацікавлений тільки у самому собі, у своїх бажаннях, знає тільки саме задоволення - брати, а не давати. На світ він дивиться з точки зору того, що може взяти від нього… Любов до себе і егоїзм не тільки не ідентичні, вони діаметрально протилежні. Егоїст любить себе так само мало, як і інших; фактично він навіть ненавидить себе». Таким чином, людина, що любить себе, розвивається за рахунок власних зусиль, егоїст як такий прагне розвиватися за рахунок інших людей.[17, с.342]

Отже, простеживши історичний процес формування думок щодо егоїзму-альтруїзму бачимо, що мислителі в основному акцентували увагу на егоїстичному спрямуванні особистості

1.2 Теорія розумного егоїзму

Теорія розумного егоїзму бере свій початок від філософських побудов таких видатних мислителів XVII ст., як Дж. Локк, Т. Гоббс, С. Пуффендорф, Гроцій. Уявлення про «самотнього Робінзона», що володів у природному середовищі необмеженою свободою і змінив цю природну свободу на громадські права і обов'язки, були викликані до життя новим способом діяльності та господарювання і відповідали становищу індивіда в промисловому суспільстві, де кожен володів якою-небудь власністю (нехай навіть тільки на свою робочу силу), тобто виступав як приватний власник і розраховував, отже, на себе, своє власне здорове уявлення про світ і своє рішення. Він виходив з власних інтересів, і їх ніяк не можна було скидати з рахунків, оскільки новий тип господарства, перш за все промислове виробництво, опирається на принцип матеріальної зацікавленості.

Ця нова суспільна ситуація була відображена в уявленнях просвітників про людину як природню істоту, всі властивості якої, в тому числі і особистий інтерес, визначені природою. Адже відповідно до своєї тілесної сутності кожен прагне отримати задоволення й уникнути страждань, що пов'язано з любов'ю до себе, або себелюбством, заснованої на найважливішому з інстинктів - інстинкті самозбереження. Так міркують всі, в тому числі і Ж.Ж. Руссо, хоча він трохи «вибивається» із загальної лінії міркувань, визнаючи разом з розумним егоїзмом також і альтруїзм. Але й він досить часто звертається до себелюбства: «Джерелом наших пристрастей, початком та основою всіх інших, єдиною пристрастю, яка народжується разом з людиною і ніколи не залишає її, поки вона жива, є любов до себе; ця пристрасть первісна, вроджена, що передує будь-якій іншій: всі інші є в певному сенсі лише її видозмінами ... Любов до самого себе завжди придатна і завжди в злагоді з порядком речей; оскільки кожному довірено перш за все його власне самозбереження, то першою і найбільш важливою з його турбот є - і повинна бути - саме ця постійна турбота про самозбереження, а як би ми могли піклуватися про нього, якщо б не бачили в цьому свого основного інтересу?»[22, с.312].

Отже, кожен індивід у всіх своїх діях виходить з любові до себе. Але, будучи просвіченим світлом розуму, він починає розуміти, що якщо буде думати тільки про себе і досягати всього тільки для себе особисто, то зіткнеться з величезною кількістю труднощів, перш за все тому, що всі хочуть одного і того ж задоволення своїх потреб, коштів для чого ще дуже мало. Тому люди поступово приходять до висновку, що має сенс у якійсь мірі обмежити себе; це робиться зовсім не з любові до інших, а з любові до себе, отже мова йде не про альтруїзм, а про розумний егоїзм, але таке почуття - гарант спокійного і нормального спільного життя. XVIII ст. вносить в ці уявлення свої корективи. По-перше, вони стосуються здорового глузду: до дотримання вимог розумного егоїзму штовхає здоровий глузд, бо без врахування інтересів інших членів суспільства, без компромісів з ними не можна побудувати нормальне повсякденне життя, не можна забезпечити безперебійне функціонування господарської системи. Опираючись на самого себе, незалежний індивід, власник, приходить до такого висновку самостійно саме тому, що наділений здоровим глуздом.

Інше доповнення стосується розробки принципів громадянського суспільства (про що далі ще піде мова). І останнє стосується правил виховання. На цьому шляху серед тих, хто розробляв теорію виховання, в першу чергу між К. Гельвецієм і Ж.Ж. Руссо, виникають деякі розбіжності. Демократизм і гуманізм однаковою мірою характеризують їх концепції виховання: обидва переконані в тому, що треба надати всім людям рівні можливості для виховання, у результаті чого кожен зможе стати доброчесним і освіченим членом суспільства. Стверджуючи природну рівність, К. Гельвецій, однак, стверджує, що всі здібності і таланти людей від природи абсолютно однакові, а відмінності між ними створює лише виховання, причому величезна роль відводиться випадковості. Саме з тієї причини, що випадок порушує усі плани, результати нерідко виявляються зовсім не такими, на які людина очікувала. «Наше життя, - переконаний Гельвецій, - часто залежить від нікчемних випадковостей, але оскільки ми їх не знаємо, нам здається, що всіма своїми властивостями ми зобов'язані тільки природі, однак це не так».[3, с.312]

Ж.Ж. Руссо на відміну від К. Гельвеція не надавав такого значення випадковостям, він не наполягав і на абсолютності природної тотожності. Навпаки, на його думку, люди від природи мають різні задатки. Однак те, що вийде з людини, в основному також визначається вихованням. Ж.Ж. Руссо вперше виділив різні вікові періоди життя дитини; в кожен період найбільш плідно сприймається якийсь один особливий виховний вплив. Так, в перший період життя треба розвивати фізичні задатки, потім почуття, потім розумові здібності і нарешті моральні поняття. Ж.Ж. Руссо закликав вихователів прислухатися до голосу природи, не знущатися з природи дитини, спілкуватися з нею як з повноцінною особистістю. Завдяки критиці колишніх схоластичних методів виховання, завдяки установці на закони природи і детальне опрацювання принципів «природного виховання» (як бачимо, у Ж.Ж. Руссо «природна» не тільки релігія - «природно» також і виховання) Ж.Ж. Руссо зміг створити новий напрям науки - педагогіку і зробив величезний вплив на багатьох її прихильників (Л. М. Толстого, Й. В. Гете, Й. Песталоцці, Р. Роллана).

Коли ми розглядаємо виховання людини під тим кутом зору, який був важливим для французьких просвітителів, а саме, розумного егоїзму, не можна не помітити певних парадоксів, що проявляються майже у всіх, але головним чином у К. Гельвеція. Він ніби рухається у руслі загальних уявлень про себелюбство і особистий інтерес, але доводить свої думки до парадоксальних висновків. По-перше, він інтерпритує особистий інтерес як матеріальну вигоду. По-друге, всі феномени людського життя, всі події буття К. Гельвецій зводить до сприйняття таким чином особистого інтересу. Водночас, він виявляється засновником утилітаризму. Любов і дружба, бажання влади і принципи суспільного договору, навіть моральність - усе зводиться у К. Гельвеція до особистого інтересу. Так, чесністю ми називаємо «звичку кожного до корисних для нього вчинків». «Коли я, скажімо, плачу за загиблим другом, насправді я плачу не за ним, а за собою, тому що без нього мені ні з ким буде поговорити про себе, отримати допомогу» - пише він[3, с.301].Звичайно, не можна погодитися з усіма утилітаристськими висновками К. Гельвеція, не можна зводити всі почуття людини, всі види його діяльності до користі або до бажання отримати вигоду. Дотримання моральних заповідей, наприклад, швидше завдає індивіду збитків, ніж приносить вигоду, - моральність не має відношення до користі. Відносини людей в сфері художньої творчості також не можуть бути описані в термінах утилітаризму. Подібні заперечення лунали на адресу К. Гельвеція вже в його час, причому не тільки від ворогів, але і від друзів. Так, Д. Дідро запитував, яку мету переслідував сам К. Гельвецій, створюючи в 1758 р. книгу «Про розум» (де вперше була викладена концепція утилітаризму): адже вона відразу ж була засуджена на спалення, а автору довелося тричі від неї відмовитися, так і після цього він боявся, що його змусять (як Ж. Ламетрі) емігрувати з Франції. А отже К. Гельвецій все це повинен був передбачати заздалегідь, і тим не менш він зробив те, що зробив. Більше того, відразу ж після пережитої трагедії К. Гельвецій почав писати нову книгу, розвиваючи ідеї першої. У зв'язку з цим Д. Дідро зауважує, що не можна зводити все лише до фізичних задоволень та матеріальної вигоди, і що особисто він часто готовий віддати перевагу найжорстокішим нападам подагри найменшого презирства до самого себе.

Відтак не можна не визнати, що принаймні в одному питанні К. Гельвецій був правий - особистий інтерес, причому матеріальний інтерес, стверджує себе у сфері матеріального виробництва, у сфері економіки. Здоровий глузд примушує визнавати інтерес кожного його учасника, а недолік здорового глузду, вимога відмовитися від себе і пожертвувати собою нібито заради інтересів цілого тягне за собою посилення тоталітарного прагнення держави, а також хаос в економіці. Обгрунтування здорового глузду в цій сфері обертається захистом інтересів індивіда, як власника, і це якраз те, що ставилося і досі ставиться в провину К. Гельвецію. А між тим, новий спосіб господарювання грунтується саме на такому незалежному, керується власним здоровим глуздом і відповідає за свої рішення суб'єкта власності і права.

Етико-філософська позиція розумно-егоїстичних вчень з різних світоглядних і теоретичних позицій була обґрунтована також І. Кантом, С. К'єркегором, К. Марксом, Ф. Достоєвським. [17, с.220]

Розумний егоїзм - термін, що позначає філософсько-етичної позиції, що встановлюють для кожного суб'єкта принциповий пріоритет особистих інтересів суб'єкта над будь-якими іншими інтересами, неважливо чи це суспільні інтереси, або інтереси інших суб'єктів.

РОЗДІЛ 2. АЛЬТРУЇЗМ

2.1 Альтруїзм - принцип моралі

Альтруїзм особистості набуває сенсу тільки в соціальній діяльності, оскільки лише широкий соціальний контекст забезпечує його правильну інтерпретацію.

Як вже зазначалося вище, альтруїзм (лат. alter - інший) - надання допомоги, яке не пов'язане свідомо із власними егоїстичними інтересами; вчинки, спрямовані на благо іншої людини; допомога іншому, що здійснюється без винагороди (безкорисливо), без свідків, ціною можливих власних втрат.

Чистий (справжній, автентичний) альтруїзм не має свідків, не пов'язаний з винагородами, вдячністю. Великі гуманістичні вчення, класична література проповідують його як найвищу цінність людства, взірець. Але іноді альтруїстична поведінка виявляється лише на публіці, а вчинки зумовлені особистою вигодою, за рахунок чого власне і втрачається альтруїзм як такий.

Справжню природу альтруїзму неможливо з'ясувати без знання її мотивів. Людина в процесі взаємодії обмінюється не лише товарами, грошима, іншими благами, а й любов'ю, статусом, інформацією та ін. При цьому відбувається зменшення витрат і збільшення винагород. Однак це не означає, що людина розраховує на винагороду - аналіз витрат і винагород (чи зменшиться почуття провини, чи збільшиться повага, чи буде почуття задоволення від того, що комусь допоміг та ін.) і бажання досягти максимально позитивного результату зумовлюють альтруїстичні вчинки. Такі мотиви, як моральні зобов'язання, співчуття, бажання аналогічно віддячити за послугу, підвищення самооцінки, прагнення до визнання називаються альтруїстичними. Готовність допомогти зростає за гарного настрою (відсутність небезпеки), викликаного успіхами, добрими, радісними спогадами; поганий настрій (наявність небезпеки), за якого людина зосереджена на собі, пригнічує альтруїзм. Найчастіше надають допомогу іншим людям емоційні, а також здатні до самостійного життєвого вибору. Можливі також ситуації, в яких особистість автоматично або з примусу чинить альтруїстично. До альтруїзму спонукає і «гріхопадіння», яке породжує почуття провини. Перепонами альтруїстичної поведінки є дефіцит часу (людина, котра поспішає, менш за все схильна надати допомогу), стрес, небезпека, матеріальні витрати, некомпетентність.

У близьких взаєминах особливо значущими стають солідарність, міжособистісна гармонія, згуртованість, справедливий розподіл винагороди. Наріжним каменем поверхових взаємин є розподіл винагороди відповідно до вкладу кожного у виконане завдання. У процесі обміну між незнайомими або відносно знайомими людьми домінують егоїстичні мотиви, пов'язані з досягненням максимальної винагороди. Цілком протилежна за суттю така операція між близькими людьми (друзями), оскільки під час її здійснення не менше, ніж свої, враховуються інтереси протилежної сторони. Якщо близька людина перебуває у скрутному становищі, готовність допомогти їй зростає. Такий вид альтруїзму ґрунтується на співчутті.

Альтруїстичні дії пов'язані із соціальними нормами, які диктують відповідну поведінку, життєві зобов'язання. Доведено, що альтруїзм мотивують норми взаємності, справедливості, соціальної відповідальності. Норма взаємності є моральним кодом і передбачає, що люди швидше за все допоможуть, а не нашкодять тим, хто їм допоміг. Норма справедливості є критерієм перевірки блага чи його дефіциту, відсутності. Йдеться про те, що людині властива віра у справедливе існування, в те, що кожен отримає по заслузі. Людина особливо співчуває тим особам, чия доля їй видається несправедливо тяжкою, що є мотивом альтруїстичних вчинків стосовно них. Послаблюють альтруїстичний вчинок безвідповідальна поведінка, зовнішній вигляд жертви, гіпертрофоване розуміння солідарності. Норма відповідальності передбачає, що люди повинні надавати допомогу іншим, не розраховуючи на винагороду чи вигоду.

За екстремальних умов готовність допомогти вища там, де свідок небезпеки один. [19, с.239-241]

Сучасна наукова антропологія все глибше проникає в таємницю антропогенезу, зокрема в еволюцію становлення людини моральної. Вона виокремлює два типи альтруїзму - захист роду, відданість йому і взаємна вигода. Представники її вважають, що людей потрібно навчати альтруїзму, оскільки гени егоїстичних індивідів виживають з більшою вірогідністю, ніж гени тих, хто собою жертвує. [16, с.273]

Вважається, що альтруїзм може передаватись дітям як частина сімейного сценарію, звична модель поведінки через наслідування і через телевізійні просоціальні моделі впливу. Ефективним є навчання альтруїзму без залучення засобів зовнішньої стимуляції: заохочення і покарання, адже такі вчинки не підлягають матеріальним вимірам, їх здійснюють за велінням серця, совісті, честі (ще Френсіс Бекон у своїй етиці надавав особливого значення вихованню доброти, розвитку альтруїстичного, безкорисливого начала в людині[28, с.307]). Знання умов, які сприяють альтруїстичній поведінці, та причин, що гальмують вияви альтруїзму, допомагають людям стати уважнішими до оточення.

Отже, альтруїзм як самобутній прояв людяності і моральності проявляється серед осіб вкрай рідко, а якщо бути точним, то і ніколи. Не варто плутати доброчесність, чи інші моральні якості з альтруїзмом.

2.2 Альтруїзм як прояв героїзму

Альтруїстично зорієнтована особистість здатна піднестися до героїзму. Герої часто гинуть, не залишаючи нащадків. Потреба утвердження роду (альтруїстичне начало) домінує тут над егоїстичним (індивідуальне виживання). Однак укорінення героїв у роді від цього не слабшає. Воно лише здійснюється в інший спосіб: не генетично, а духовно. Не випадково слово «герой» у перекладі з грецької означає «захисник роду». Героїзм є наслідком здатності до самоорганізації психічних структур особи на здійснення необхідного як особистого бажаного. Поняття необхідного в героїчному завжди зосереджене на альтруїстичних мотивах. Почуття і воля спрямовується на вчинки, що покликані усунути джерело чужого страждання. Для героя чуже горе болить так сильно, а може навіть сильніше, ніж власне. Момент самозречення, що завжди наявний у героїчних діях, навіть якщо вони завершуються щасливо і герой залишається жити, є виявом внутрішньої потреби утвердити родове життя в його самоцінності. Предметним утвердженням є захист життя конкретного представника чи групи представників роду, або усунення джерел зла, що несуть загрозу їх життю. Альтруїзм людства щодо героїв - у пам'яті нащадків про них, у шануванні та повазі до їх моральної величі.

Отже, герой захищає не конкретний тип суспільності, а «тіло» її - живих носіїв суспільності стосунків. Він завжди правий, адже його предмет - людське життя, що є вищою цінністю. Можна констатувати, що егоїсти примножують рід, утверджуючись у ньому генетично. Альтруїсти гинуть, захищаючи його. Їх діяльність є прямим і моральнісно визначеним способом утвердження родового життя в його самоцінності. Моральнісна ідея завдяки носіям практики людяності утверджується в свідомості людини. «Егоїсти» підтримують і утверджують її необхідність. Вони культивують альтруїзм як умову самозбереження. Зрештою, в цій площині лежить творення культурою образу стражденного Бога християнства. На ґрунті релігії, зокрема християнства, альтруїзм утверджується як божественне - духовне, творче начало. Егоїзм - як людське - тілесне, а отже, плинне, обмежене. Шлях до морального удосконалення полягає у применшенні егоїзму і наближенні до альтруїзму. Принцип егоїзму, що осмислюється сучасною етичною теорією як явище морально негативне, має двоїсту природу. На рівні вітального життя інстинкт збереження істоти забезпечує виживання природніх видів, а отже, і феномена життя як такого. Сила інстинкту виживання визначила явище пристосування видів до несприятливих умов. Часто воно викликає подив і захоплення наявною у природі здатністю виживання та біологічного відтворення у вкрай несприятливих умовах. Досить назвати, скажімо, піщану пустелю Сахару, чи пустелю Гобі, в яких наявні свої види живого.[16, с.277-278]

Альтруїзм можна розглядати як прояв героїзму хоча б з погляду на те, що дуже часто люи стають героями, захищаючи щось, не таке близьке собі, як близьке загалу. Героїзм є певною мірою альтруїстичним саме тому, що він є безкорисливим проявом вищого прагнення до дій і вчинків.

2.3 Альтруїзм і самогубство

Альтруїстичний суїцид пов'язаний із соціальною інтеграцією. Якщо егоїстичне самогубство здійснюється за відсутності сенсу життя, то альтруїстичне вмотивоване сенсом існування груп, суспільства, з якими ідентифікує себе індивід. Сповене страждань життя альтруїстично налаштованої людини набуває для неї високого сенсу, є відповідальним, самовідданим служінням, турботою, дієвим виявом любові, якщо після її смерті залишиться жити те, що для неї безмежно дороге, священне. Альтруїстичний суїцид є самопожертвою задля захисту інтересів своєї групи (японські пілоти-камікадзе, які наприкінці Другої світової війни свідомо йшли на смерть, таранячи ворожі кораблі).

Серед дослідників побутує твердження, що такий героїчний, жертовний, альтруїстичний суїцид можливий у стані стенічного афекту і звуження свідомості. Але цілком пояснити альтруїстичне самогубство хворобливим станом психіки не вдалось нікому, оскільки здебільшого йому передує тривале духовне становлення психічно сильної особистості, її глибока ідентифікація з групою, емоційно та раціонально виважений духовно-ціннісний вибір сенсу життя. Самопожертва є піковим моментом такого життєвого шляху. Так, прагнення свободи, справедливості, честі для своєї групи переважає страх неминучої смерті.

Іноді в подібних ситуація хворобливо марнославна особа прагне лаврів мученика. Однак і це не змінює психологічного ядра героїчної альтруїстичної мотивації, адже ці лаври самогубець залишає групі, ставлення якої для нього дорожче, ніж власне фізичне існування. Це хоч певною мірою марнославний, але альтруїстичний героїзм.

Трапляється і конформістське, мазохвстське альтруїстичне самогубство, через страх перед групою, її осудом, санкціями. Осуд і санкції виявляються страшнішими, ніж принесення в жертву групі своє життя. Деспотичне, репресивне суспільство вимагає від особистості повного самозречення, надальтруїзму щодо своїх інтересів. Страх перед його жорстокістю робить психіку суб'єкта-конформіста нечутливою до голосу індивідуалізму, піддатливою суспільним навіюванням, зокрема й тим, що орієнтують на беззастережне жертвування своїм життям.

Демократичне суспільство звільняє особистість від репресивного впливу, що пробуджує не лише моральність, одухотворену високими цінностями особистісну відповідальність, свободу думки і вчинку, але й егоїстичні тенденції, індивідуалізм, які роблять вразливішою нервову систему і психіку індивіда.[20, с.27-28]

Альтруїстичне самогубство спрямоване на захист чогось значно масштабнішого ніж власне життя.

2.4 Альтруїзм як подолання егоїзму

Адам Сміт писав «Якою б егоїстичною не здавалася людина, в її природі явно закладені певні закони, що примушують її цікавитися долею інших і вважати їх щастя необхідним для себе, хоча вона сама від цього нічого не отримує, за винятком задоволення бачити це щастя» [24, с.282]. Це пояснюється тим, що в різні часи люди різних рас по-різному розуміли задоволення і страждання. Те, що раніше вважалось задоволенням, переставало бути ним, і навпаки, те, що колись вважалося б тяжким упровадженням часу, за нових умов життя ставало задоволенням. Тепер ми знаходимо задоволення, наприклад, у веслуванні на човні, але не знаходимо його в житті. Але змінюються умови праці, і ми починаємо знаходити задоволення у тому, що колись вважали виснажливим. Взагалі можна сказати, що будь-яка робота, до виконання якої нас зобов'язує життя, можливо і буде з часом супроводжуватися задоволенням.

Що ж таке альтруїзм, тобто якщо це не любов до інших, то принаймні думка про їхні потреби, і егоїзм, тобто самолюбство?

Перш ніж діяти, жива істота повинна жити. А підтримання свого життя є першою турботою будь-якої живої істоти. Егоїзм стоїть попереду альтруїзму, внаслідок чого вчинки, необхідні для самозбереження, - включаючи сюди і насолоду, користь, принесену цими вчинками, становлять необхідні умови для загального блага. Таке ж незмінне переважання егоїзму над альтруізмом виникає і в процесі поступового розвитку людства. Таким чином все більш і більш зміцнюється думка, що кожен повинен отримувати вигоди і невигоди, які з її власної природи, будуть успадкованими або набутими. Весь сучасний розвиток суспільства йде до того, що кожен з нас користується благами не лише особистими, однак в більшій мірі благами суспільними.

Всі наші матеріальні блага - продукти світової промисловості. Наші міста, вулиці, школи, художні галереї та театри - продукти світового розвитку за багато століть. Ми всі користуємося зручностями залізничних доріг; подивіться, як цінує їх селянин, вперше сівши у вагон після пішого ходіння під дощем. Але створив їх не він. Те ж на пароплаві: немає кінця радості нещасного селянина, що емігрує до своїх в Америку.

Але все це - продукт не особистої творчості, а колективної, так що закон життя якраз суперечить цьому висновку. Він говорить, що в міру розвитку цивілізації людина все більш і більш звикає користуватися благами, здобутими людством взагалі. І цьому людина почала навчатися з найбільш ранніх часів родового побуту. Подивіться на село первісного острів'янина Тихого океану з його великим прощим будинком, з його насадженнями дерев, його човнами, правилами полювання, правилами доброчесного поводження з сусідами тощо. Навіть в уцілілих залишків людей льодовикового періоду - ескімосів - є вже своя цивілізація і своє знання, вироблені всіма, а не однією особою. В родовому побуті, побуту одиничного ніколи не існувало, дикуни з дитинства знають, що одноосібне життя і одноосібна насолода таким чином неможливі. На цій основі, а не на основі егоїзму складається все їхнє життя, як у колоніях граків або в гнізді мурашок.

А потім, у подальшому розвитку тварин і людей, все повніше відбувається перехід від несвідомого батьківського альтруїзму до свідомого і з'являються все нові види ототожнювання особистих вигод з вигодами товариша, а потім співтовариства.

Навіть у альтруїстичних задоволеннях стає можливим егоїстичне задоволення, як це видно в мистецтві, яке прагне забезпечити всіх насолодою. Але і з самого початку життя егоїзм був у залежності від альтруїзму, альтруїзм залежав від егоїзму.

Але якщо вже взяти слово «альтруїзм», введене Оґюстом Контом, як протилежність егоїзму, тобто себелюбству, то що ж таке етика? До чого прагне і завжди прагнула моральність, розвинувшись у тварин і людських соціумах, якщо не до того, щоб боротися проти вузьких потягів егоїзму і виховувати людство в сенсі розвитку в ньому альтруїзму. Самі висловлювання «егоїзм» і «альтруїзм» неправильні, тому що немає чистого альтруїзму без особистого в ньому задоволення, отже, без егоїзму. А тому, вірніше було б сказати, що моральні учення, тобто етика, розглядаючи ці поняття, мають на увазі розвиток суспільних звичок і ослаблення власних навичок людей, які не бачать суспільства через свою особистість, а тому не досягають навіть своєї мети, тобто блага особистості, тоді як розвиток навичок до роботи спільно і взагалі взаємної допомоги веде до ряду благих наслідків як у сім'ї, так і в суспільстві.

У людині і в суспільстві постійно відбувається боротьба між егоїзмом та альтруїзмом, й мета моральності полягає в угоді між цими двома протилежними потягами. До такої угоди і навіть до перемоги громадських потягів над потягами особистого себелюбства люди приходять внаслідок поступових змін найосновніших засад своїх громад.

Спочатку суспільний лад був військовим або войовничим. Всі підпорядковувалися в ньому вимогам війни і боротьби. Військова доблесть вважалася найвищою чеснотою, здатність відняти у сусідів птицю, дружин і які-небудь багатства вихвалялися як вища заслуга, внаслідок чого вся моральність зводилась до цього ідеалу. Згодом простежується становлення нового ладу - промислового, в якому ми перебуваємо тепер, хоча й нам ще притаманні риси військового побуту. Але тепер вже виробляються риси промислового побуту і з ними народжується нова моральність, в якій гору беруть такі риси мирної громадськості, як взаємна симпатія, а разом з тим з'являється і цілий ряд чеснот, невідомих в колишньому ладі життя.

З розвитком людства у людей розвивалися моральні поняття. Спершу встановлення правил життя було справою релігій. Вони вихваляли війну і військові чесноти: мужність, відданість начальству, нещадність тощо. Але поряд з релігійною етикою зароджувалася й етика утилітарна. Її сліди помітні вже в древньому Єгипті. Потім в Сократа і Аристотеля моральність відділяється від релігії і в оцінку поведінки людини вводиться вже громадська корисність, тобто початок утилітаризму. Цей початок бореться протягом всіх середніх століть з релігійним початком, а потім, як ми бачили, починаючи з часів Відродження, знову виступає утилітарний початок і особливо посилюється в другій половині XVIII століття, в XIX столітті «принцип корисності твердо встановлений як єдине мірило поведінки». Оцінка корисності тих чи інших звичаїв породили поняття і почуття, пристосовані до відомих моральних правил, і таким чином вироблялася перевага такої поведінки, яка веде до суспільного добробуту, і неспівчуття або навіть осуд поведінки, що веде до протилежних наслідків. На підтвердження думки можна взяти приклад з книг Стародавньої Індії та з Конфуція, в яких видно, як розвивалася моральність крім обіцянки нагороди згори. Такий розвиток, на думку відбувалося внаслідок виживання тих, хто краще інших був пристосований до світового суспільного ладу.

Отже у розвитку моральних почуттів є лише корисність. Жодного керівного початку - розумного або такого, яке випливає з почуття, люди не помічають. За одних умов, було корисно воювати і грабувати, набули розвитку правила життя, що зводили насильство і грабіж до моральних засад. Став розвиватися промислово-торговий побут, і змінились поняття і почуття, а з ними і правила життя, і почала складатися нова релігія і нова етика. Таким чином люди втрачали чистий, самобутній альтруїзм, піддаючись антихристиянській корисливості, і навпаки - егоїсти у безвиході робили добро заради власного блага, таким чином становлячи нову проблему етики - альтруїстичного егоїзму, і егоїстичного альтруїзму.

Відомо, що впродовж цілих дев'ятнадцяти століть з часу появи християнського вчення військовий грабунок не переставав виставлятися як велика чеснота. Героями вважаються до сьогодні Олександр Македонський, Карл, Петро I, Фрідріх II, Наполеон. При виникненні держави і в існуючих уже країнах етика грабіжництва, насильства і рабства брала гору в правлячих колах, хоча в народних масах існувала з часів найбільш первісних дикунів інша етика: етика рівноправності і, отже, взаємодопомоги. Така етика проповідувалася вже і практично розвивалася навіть у первісному тваринному епосі. [11, с.286]

Усвідомлення того, що жити за егоїстичними принципами - це погано штовхає людину до вчинків діаметрально протилежних. Особистість, розуміючи свою слабкість на самоті, чинить так, як їй диктує соціум, в певних випадках альтруїстично, ховаючи свою корисливість глибоко всередині себе.

РОЗДІЛ 3. ЕГОЇЗМ

3.1 Егоїзм як критерій моралі

Егоїзм (франц. egoisme, від лат. ego - я) - моральний критерій ціннісної орієнтації суб'єкта, який зумовлює домінування у його взаємодії з іншими особистих інтересів і потреб безвідносно до інтересів партнера зі спілкування; ціннісна орієнтація суб'єкта, що характеризується переважанням у його життєдіяльності корисливих особистих інтересів і потреб щодо інтересів інших людей та соціальних груп; Згідно теорій егоїзму, задоволення людиною особистого інтересу розглядається в якості вищого блага.

Проявам егоїзму властиво ставлення суб'єкта до іншої людини як до об'єкта й засобу досягнення корисливої мети. Розвиток егоїзму і перетворення його в домінуючу спрямованість особи пояснюється серйозними дефектами виховання. Якщо тактика сімейного виховання об'єктивно направлена на закріплення таких проявів, як завищена самооцінка і егоцентризм дитини, то у неї може сформуватися стійка ціннісна орієнтація, при якій враховуються лише її власні інтереси, потреби, переживання тощо. У зрілому віці подібна концентрація на власному Я, себелюбство і повна байдужість до внутрішнього світу іншої людини або соціальної групи може привести до відчуження, як переживання суб'єктом самоти у ворожому йому світі.

У деяких психологічних і етико-психологічних концепціях егоїзм розглядається як природжена властивість людини, завдяки якій забезпечується захист її життєдіяльності.

У буденному слововживанні егоїзм виступає протилежністю альтруїзму.

Егоїзм проявляється у ситуації конфлікту інтересів, коли задоволення особистого інтересу відбувається на шкоду інтересу іншої людини. У цьому плані егоїзм слід відрізняти від себелюбства, тобто природного відчуття самозбереження і благовоління до самого себе. При себелюбстві турбота людини про власне благо може не суперечити блага інших людей і поєднуватися з прагненням до блага інших людей, до загального блага. «Егоїзмом» також іноді називають зарозумілість, або самовдоволення, при якому милість до себе може здійснюватися за рахунок інших. Егоїзм неправильно змішувати з індивідуалізмом (лат. individum -- індивідуум, особина), тобто такої позиції або принципу, відповідно до яких інтерес індивіда (у окремих випадках сім'ї) визнається пріоритетним відносно колективного (групового або громадському) інтересу, а його благо, свобода та особистісний розвиток як вищої мети, відносно якої соціальні інститути та групи є засобом або умовою її досягнення.[8, с.221]