Основи логіко-психологічної теорії мисленнєвого прогнозування

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут психології ім. Г.С. Костюка АПН України

УДК 159.9:340

Основи логіко-психологічної теорії мисленнєвого прогнозування

Спеціальність 19.00.01 -- загальна психологія, історія психології

Автореферат

Дисертації на здобуття наукового ступеня доктора психологічних наук

Самойлов Олександр Єжиєвич

Київ 1999

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в інституті психології ім. Г.С. Костюка АПН України, лабораторія методології і теорії психології.

Науковий консультант: доктор психологічних наук, професор Балл Георгій Олексійович, інститут психології ім. Г.С.Костюка АПН України, лабораторія методології і теорії психології, завідувач.

Офіційні опоненти: доктор психологічних наук, професор, дійсний член АПН України Моляко Валентин Олексійович, інститут психології ім. Г.С. Костюка АПН України, лабораторія психології творчості, завідувач. Доктор психологічних наук, старший науковий співробітник Татенко Віталій Олександрович, інститут соціальної і політичної психології АПН України, лабораторія методології психологічних досліджень суспільних явищ, завідувач. психологія формальний логіка парадоксальність

Доктор психологічних наук, професор цуканов борис йосипович, одеський державний університет, кафедра загальної та соціальної психології, професор; науковий центр психологоії часу, директор

Провідна установа: дніпропетровський державний університет,

Міністерство освіти України, кафедра педагогічної психології та англійської мови, м. Дніпропетровськ

Захист дисертації відбудеться "25" січня 1999 р. Об 11.00 год. На засіданні спеціалізованої вченої ради д 26.453.11 в інституті психології ім. Г.С. Костюка АПН України за адресою: 252033, київ-33, вул. Паньківська 2

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці інституті психології ім. Г.С. Костюка АПН України за адресою: 252033, київ-33, вул. Паньківська 2

Автореферат розісланий "20" грудня 1998 р.

Вчений секретар спеціалізованого вченої ради м.і. Алєксєєва

Загальна характеристика роботи

Проблема і її актуальність. Психологія мислення, як і будь-яка інша наука, повинна пройти в своєму розвитку два етапи -- етап емпірії, який дає можливість задовільного пояснення її об'єкта -- механізму прогнозування, і етап теорії, який дозволяє усвідомити сутність прогнозування, як процесу, і теоретично, тобто, витіснивши інтуїтивні включення настільки, наскільки це дозволяє зробити усвідомлення обмеженості практичного і теоретичного досвіду, сформувати і сформулювати поняття про нього, як про власний предмет.

З урахуванням цього аналіз існуючих досліджень з психології мислення:

Асоціативної теорії, “задачної” концепції вюрцбурзської школи, теорії антиципації о.зельца, позиції гештальтистів і бихевіористів (класичних і суб'єктивних), взаємовиключаючих підходів до мислення представників шкіл о.м. Леонтьєва і с.л. Рубінштейна: позицій а.в. Брушлінського, в.в. Давидова, б.ф. Ломова, о.м. Матюшкіна, л.і. Анциферової, о.о. Леонтьєва, е.п. Крінчик, к.о. Славської, в.о. Моляко, с.д. Максименка; представників підходу до вивчення мислення, як до розв'язання задач: р.рейтмана, Г.С. Костюка, г.о. Балла; прибічників розглядання його як творчості: я.о. Понамарьова, м.вертгеймера, б.м. Кедрова, а.п. Огурцова, н.л. Гінділіс, д.б. Богоявленської; мислення як рефлексії: і.м. Семенова, с.ю. Степанова, д.н. Завалішиної, ю.м. Кулюткіна: мислення як діалогу: г.м. Кучинського і мислення як евристичної самоорганізаціі: в.н. Пушкіна, о.к. Тихомирова, дав змогу усвідомити, що кожна з них має свої позитивні особливості, бо у певній мірі розширює і поглиблює знання про механізм прогнозування. Разом з цим жодна з них навіть не припускає можливості формування та формулювання у власних рамках прогнозу, який би суперечив її принципам. Але саме суперечливість прогнозу, на можливість якої ще в часи античності звернули увагу епіменід, зенон та арістотель, пізніше була означена кантом як “абсолютно неминучий та необхідний стан розуму”. Нажаль суперечливі прогнози залишилися поза увагою психологів, хоча саме вони являють собою найцікавіші явлення суперечливої сутності мислення. Використання ідеї діалогізму дало змогу вбачити в суперечливих прогнозах виявлення суперечливої сутності мислення. Аналіз таких явлень дав можливість оцінити адекватність уявлення про мислення, як про процес, що виникло в рамках концепції рубінштейна-брушлінського і дозволив не тільки точно обгрунтувати теоретично, але і істотно розвинути поняття процесу прогнозування, механізм реалізації якого отримав назву “аналіз через синтез”.

Робота виконана в рамках комплексної теми лабораторії методології і теорії психології інституту психології ім. Г.С. Костюка АПН України №0196u006949 -- психологічні засади становлення гуманітарно орієнтованої освіти.

Об'єктом дослідження був процес формування і формулювання прогнозу.

Предметом дослідження були закони мислення, відповідно до яких інтуїтивні, тобто не теоретичні операції формування і формулювання прогнозів вступають в суперечність з формально-логічним висновком.

Засновкою до побудови гіпотези була теза про те, що формальна логіка не передає всю повноту змісту мислимого, оскільки її фігури первісно не призначені для відображення суперечливої сутності мислення. Вони абсолютні за формою, тобто покликані слугувати для матеріалізації лише прямого значення мислимого.

Гіпотеза дослідження полягає в тому, що активне використання правил формальної логіки мисленням кожного разу являє собою спробу розв'язання суттєвої суперечності між неможливістю використання логіки і вимушеністю це робити. У зв'язку з цим процес мислення полягає у послідовності мисленнєвих операцій, спрямованих на розв'язання суттєвої суперечності на рівні її появлення за допомогою опори на субстанцію мислення як незмінне ядро його сутності і шляхом надання статусу відносності його логічній формі.

Відповідно до гіпотези, мета дослідження полягає в пошуку шляхів розв'язання цієї суперечності за рахунок створення основ теорії мислення, яка б об'єднувала його як єдність протиріч з обгрунтуванням цієї, парадоксальної з точки зору формальної логіки, єдності засобами нової логіки -- діалогіки розвитку теоретичних понять.

Для досягнення цієї мети та перевірки гіпотези були поставлені такі завдання:

- визначити, яка з логік -- формальна або діалогічна в більшій мірі підходить як засіб оформлення змісту мислимого;

- обгрунтувати, який з принципів -- принцип несуперечності або принцип розвитку -- є більш універсальним при побудові доказу істинності понять теорії психології мислення.

- з'ясувати, чи можна парадоксальне з погляду формальної логіки перетворення абстрактного в протилежне йому, але тотожне по значенню конкретне вважати ознакою розвитку мислення;

- встановити закон відповідно до якого здійснюється діалектико-логічний доказ в процесі мислення.

Методологічною основою дослідження є діалектичний принцип розвитку, згідно з яким підйом на вищий рівень пізнання будь якого об'єкту здійснюється за рахунок розв'язання суперечності між крайніми, взаємовиключаючими поглядами на нього. Ця суперечність розв'язується в роботі методом сходження від абстрактного до конкретного, шляхом використання розроблених діалектико-логічних понять, суджень, умовисновків і згідно з запропонованим законом їх взаємоперетворення.

Наукова новизна дисертації полягає у вдосконаленні засобів оформлення змісту мислимого за рахунок урахування психології взаємовідносин між двома взаємовиключаючими одна одну логіками усвідомлення об'єкту. Суть урахування психології цих взаємовідносин полягає у переході від принципу аксіоматичного структурування теоретичного мислення, завжди залежного від позатеоретичної інтерпретації початкових засноов теорій, до принципу діалектичного структурування, перевага якого виявляється у можливості інтерпретації на його основі будь-якого емпіричного факту, включаючи також і ті, що вступають в суперечність з основними поняттями теорії. Цей перехід здійснюється завдяки певним мисленнєвим операціям по формуванню та формулюванню прогнозу, послідовність, форма та функція яких задаються введеним в дослідженні законом співвідношення у прогнозі принципів організації кожної понятійної системи. Згідно з вимогами цього закону, названого законом когеренції, сукупність мисленнєвих операцій по формуванню та формулюванню прогнозу потрібно розглядати як виявлення діалектичної сутності мислення, в ході якого здійснюється синтез взаємовиключаючих засновок в соціально прийняту, але умовну форму викладу судження. Усвідомлення умовності форми мислимого досягається завдяки тому, що суперечність між протилежними засновками розв'язується мисленням на двох рівнях -- внутрішньому та зовнішньому. На внутрішньому -- завдяки субстанціальній присутності операції порівняння, а на зовнішньому -- послідовно проходячи три етапи операціонально-смислового перетворення форми мислимого. Кожна з цих операцій конституює певний етап цього перетворення: перша -- метафоризація, операція знаходження схожості в поглядах; друга -- іронізування, операція усвідомлення незадовільння соціально прийнятою формою висловлювання і третя -- парадоксальність, операція усвідомлення необхідності співвідношення часток участі кожної понятійної системи з метою підйому на вищий рівень усвідомлення мислимого.

Теоретичне значення дослідження полягає у формальному обрунтувані адекватності запропонованого теоретизування реальному процесу формування і формулювання прогнозу. В ході цього теоретизування на основі діалектико-логічних понять і за допомогою діалектико-логічних суджень, засобом триадичних умовисновків, тобто теоретично, було виведено поняття, ідентичне тому, яке с.л. Рубінштейн назвав “процес прогнозування” і яке інтуїтивно використав у якості родового в системі власних поглядів на мислення. Підхід, до мислення як до діалогу двох логік -- логіки абстрагування і логіки конкретизації дав можливість задовільно пояснити як логіку рубінштейнівського “вичерпування”, так і механізм “аналізу через синтез”. Згідно з ним, концепція “включення невідомого у все нові і нові зв'язки з відомим, завдяки чому воно виступає у все нових і нових якостях” і в результаті чого перетворюється в відоме, що розвивається а.в. Брушлінським, -- це тільки одна сторона мислення. Іншою його стороною є те, що одночасно це “включення” відкриває такі нові якості того, що щойно оцінювалося як відоме, що воно фактично предстає невідомим. Таку взаємовиключаючу єдність відомого і невідомого с.л. Рубінштейн і назвав “процесом”. Тобто, як це можна інтерпретувати, діяльністю, спрямовану у невідоме, безпредметним пошуком того, що стане відомим лише тоді, коли буде знайденим. Якби це було ним зроблено, то з'явилася би можливість стверджувати, що суперечлива сутність мислення може бути представлена за допомогою такого її явища, як парадоксальне висловлювання. Саме парадоксальність і являє собою найбільш адекватне визначення мислення як процесу, оскільки, з одного боку, -- будь-яка його спроба реалізуватися в діяльності відразу приведе до того, що воно стане вже не мисленням, а лише однією з більш або менш вдалих спроб його матеріального втілення. З іншого боку, не використати цю можливість мислення також не мона, оскільки тоді просто ніколи не почнеться, а залишиться лише в потенції, так би мовити ще не мисленням. На основі цього можна зробити висновок, що в кожному своєму з'явленні мислення предстає як конфлікт між неможливістю і необхідністю ще не мислення перетворитися у вже не мислення. Цей конфлікт, відповідно до законів діалектики, є основою єдності двох взаємовиключаючих основ мислення -- діяльності і процесу. Відповідно до цього мислення як діяльність передбачає існування себе як процесу, оскільки лише в ньому народжується його мотив -- незрозумілий для мислення як діяльності сумнів в істинності того, що уявляється очевидним. У свою чергу мислення як процес не менш категорично передбачає власну можливість бути представленим як діяльність, оскільки лише діяльність є тією сферою, яка дає можливість суб'єкту реалізувати активність власного мислення.

Практичне значення дисертаційного дослідження визначається отриманими результатами і зумовлене можливістю використання концептуальних основ теорії логіко-психологічного прогнозування в різних сферах розумової діяльності -- пізнавальній, комунікативній, учбовій.

Розроблений в ході дослідження концептуальний апарат покладений в основу викладаємих автором курсів: “юридична психологія”, “основи професійної психології”, “основи психології та педагогіки”, “основи професійної етики” та використовується для побудови систематизованих описів рішень завдань, що відносяться до різних конкретних галузей використання мислення, зокрема -- завдань психологічного характеру, які виникають при вивченні вчинків особистості в галузі “людина -- право”. Крім того, концептуальні основи розробленої теорії використовуються при побудові системи основних наукових відомостей в умовах підготовки і вдосконалення доказової бази професійної діяльності курсантів юридичного інституту.

Особистий внесок. Виходячи з ідеї діалогізму вперше впроваджується принцип діалектичного структурування понятійного апарату мислення, на відміну від аксіоматичного його структурування. Це дало змогу за рахунок заміни методу дедукції на метод сходження від абстрактного до конкретного протиставити інтуїтивному “підведенню” фактів емпірії під поняття теорії можливість їх теоретичної інтерпретації. Інтерпретація здійснюється за рахунок розрішення суперечності між внутрішньою та зовнішньою формами мислення операціональним шляхом з урахуванням вимог введеного в дослідженні закону когеренції.

Закон когеренції відображає психологічний механізм підвищення адекватності прогнозу об'єктивному стану речей. Суть його полягає в обліку когеренцій протиборствуючих понятійних систем в процесі співвіднесення часток їх участі в складанні прогнозу і розв'язанні суперечності між ними за допомогою субстанції і форми. У результаті виходить прогноз більш високої когеренції, ніж той, який можна було б скласти в рамках кожної з них окремо.

Відповідно до вимог закону когеренції доказ може бути реалізованим за допомогою субстанції когеренції (абстрактної операції порівняння) і форми когеренції, (співвідношення авторської і адресної когеренцій).

Матеріали та ідеї співавторів по навчальному посібнику в дисертації не використовуються.

Відповідно до авторської концепції на захист виносяться наступні положення:

1. Ознакою мислення як процесу є наявність формально-логічної суперечності як факту фіксації переходу мислення на якісно більш високий рівень відображення. Розв'язання цієї суперечності здійснюється за допомогою особливих операцій мислення.

2. Використання цих операцій в процесі мислення дозволяє подолати формально-логічний закон несуперечності за рахунок переструктурування засобів оформлення змісту мислимого у відповідності з вимогами діалектики.

3. Таке переструктурування дає можливість побудувати вивідну теорію, що дозволяє здійснювати прогноз виключно її засобами, незалежно від емпіричної інтерпретації початкових засновок.

4. Це досягається за рахунок введення в теорію принципу самовизначення її первинного, родового поняття, що являє собою умову єдності двох взаємовиключаючих його основ -- мислення як діяльності і мислення як процесу.

5. Вибір цього визначення сутності мислення пояснює те, що на явищному рівні мислення являє собою конфлікт між неможливістю і необхідністю ще не мислення перетворитися в вже не мислення.

6. Парадоксальна сутність мислення, як процесу полягає в тому, що будь-яка його спроба реалізуватися в діяльності приводить до того, що воно відразу стає вже не мисленням, а лише однією з більш або менш вдалих спроб вийти за власні межі, а не використати цю можливість воно також не може, оскільки просто ніколи не почнеться, а залишиться лише в потенції, так би мовити ще не мисленням.

Апробація роботи результати досліджень, що покладені в основу дисертаційної роботи, докладалися на vii всесоюзному з'їзді товариства психологів срср (москва 1989) і всесоюзній конференції, присвяченій 90-річчю від дня народження дійсного члена АПН срср ім. Г.С. Костюка (київ 1990); на міжнародних конференціях з проблем освіти (вроцлав 1992; запоріжжя 1992; київ 1993; київ 1996; вена 1997; франкфурт-на-майні 1997; рівне 1998); на творчих семінарах по розвитку психологічних і педагогічних наук, присвячених соціально-психологічним і культурно-історичним проблемам творчості, на засіданнях вчених рад і лабораторій, заняттях методологічних семінарів в інституті психології АПН України ім. Г.С. Костюка, дніпропетровському і запорізькому державних університетах і відображені в монографії, двох брошурах навчальному посібнику (в співавторстві) і 16 статтях і тезах.

Структура і обсяг дисертації. Композиція роботи визначається метою і задачами дослідження. Дисертація складається з вступу, семи розділів, висновків і списку джерел, що використовуються. Обсяг дисертації складає 358 сторінок друкарського тексту. Список джерел, що використовуються нараховує 271 найменування.

Основний зміст дисертації

У вступі показане значення проблеми, суть авторського підходу, аргументована актуальність теми, позначені: об'єкт, предмет і метод, мета та завдання дослідження, сформульовані положення, які виносяться на захист, розкриті наукова новизна дисертації, обгрунтованість її висновків, освітлені випробування і структура роботи.

У першому розділі “психологія мислення як емпірична наука” доводиться, що науковий метод є засобом організації осмислення дійсності, що передбачає необхідність обгрунтування того що затверджується. Одним з видів обгрунтування є доказ, що передбачає організацію моментів судження за допомогою придання ним форм логічних понять, суджень, умовисновків, визначень, і т.д. Знання законів виведення одних форм з інших, або законів доказу, повинно надати мисленню можливість без апеляції до досвіду предметної діяльності, тобто теоретично, передбачати невідоме. Однак, логічно бездоганне виведення прогнозу неможливе по декількох причинах. Одна з них -- вимога дотримуватися закону формально-логічної несуперечності, вплив якого в свій час був виділений в окрему проблему. Проте всі спроби створення теорії психології мислення ігнорували психологічну ж проблему, рішення якої має багатовікову передісторію. Суть її зводиться до того, що формально-логічна суперечність, є обов'язковим елементом просуненого етапу теорії, уникнути якого не вдавалося нікому.

Теорія, побудована на принципах формальної логіки, завжди буде залежною від первинних засновок, прийнятих на віру. Це істотна недостача методу, що дозволяє теорії, яка побудована на принципах формальної логіки, називатися всього лише аксіоматичною. Інтуїтивне розуміння саме цих недостач методу побудови теорії приводить до необхідності використання діалектичного методу осмислення, коли суть, тобто те головне, що характеризує внутрішню сторону предметів, пізнається через суперечність між зрозумілим автору значенням невідомого і соціально-доступною формою його опису. Іншими словами, здійснюючи головний принцип діалектики, такий підхід знаходить основу для прирівняння протилежностей -- формальності категоріального ладу наукового знання і продукту особистісного до нього ставлення.

Об'єктом будь-якої науки, як правило, є деякий фрагмент дійсності, що інтуїтивно усвідомлюється суб'єктом лише як існуючий, але недоступний поясненню засобами цієї науки. Одним з таких об'єктів психології мислення є процес формування і формулювання суб'єктом прогнозу ще невідомих йому станів цієї дійсності. Специфіка цього об'єкта полягає в тому, що його формулювання в доступних соціуму поняттях неможливе. Можлива лише демонстрація соціуму свого ставлення до можливостей його формулювання на доступній цьому соціуму понятійній базі. Облік суб'єктом ієрархії соціально-психологічних референцій, що визначають це відношення, і являє собою те, що оцінюється в дослідженні як процес формування і формулювання прогнозу ще невідомих станів цієї дійсності.

Якщо об'єктом науки є деяка виділена дослідником частина об'єктивної реальності, що усвідомлюється ним усього лише як існуюча і тільки, то предметом науки об'єктивно виступає вже досліджена частина цього об'єкта. У світлі сказаного предметом психології мислення як науки в дослідженні виступають існуючі, а також ті, що весь час уточнюються, визначення того, що є мислення, сформульовані на основі існуючих його концепцій.

У другому розділі “методологія побудови теорії психології мислення” стверджується, що критику протиріч в логіці викладу ще у часи античності замінило прагнення пізнати закони народження судження (майєвтика). Метод пізнання шляхом зіткнення логік і отримав назву діалектики. Уперше практичну реалізацію його можна побачити в самопізнанні сократа -- на прикладі його сумнівів в правильності власних знань. Платон вже називав діалектику мистецтвом аналізування понять в ході бесіди, методом збуджуючим в душі спогаду про ідеї, а арістотель розглядав її як форму мислення. У діалектиці гегеля світ представлений у вигляді безперервного руху, джерелом якого виступають його ж власні внутрішні протиріччя. Він же є і автором ідеї логіки діалектики як діалогу двох логік. Цю логіку називають діалогікою (в.с. Біблер, г.я. Буш і р.й. Павільоніс). Діалогіка являє собою своєрідну логіку діалогу, в якій наявність суперечності оцінюється не як показник неспроможності теорії, а як форма постановки проблеми, яка дає можливість перетворення предмета теорії в об'єкт осмислення.

Розвиток, як безповоротний перехід на якісно більш високий рівень функціонування, є головною умовою існування будь-якої досить складної системи. Однією з ознак розвитку мислення є перетворення об'єкта емпіричного осмислення в предмет теоретичних міркувань, або зворотнє перетворення предмета деякої теорії в об'єкт позатеоретичного, тобто інтуїтивного, осмислення. Наше уявлення про такий засіб формалізації мислення, що розвивається, відповідає поняттю діалогу деякі форми (фігури) якого виникли ще в античності. Це апорія, як форма антиномії (арістотель), тріада, як єдність тези, антитези і синтези (іон з хіоса, v ст. До н.е.) І ідея, як питаннєво-відповідний метод пізнання загального, що являє собою закон існування одиничного (платон).

Суть нового підходу до спроби теоретизації мислення являє собою виділення його субстанції, сутності, і різних по складності форм явища цієї сутності. У зв'язку з цим відразу ж виникає питання про засоби реалізації в ході мислення принципу відображення. Для цього пропонується пригадати про те, що сходячий ще до арістотеля принцип кореспонденції, відомий радянському вченому як ленінський принцип відображення, неодмінно повинен бути доповненим реалізацією висуненого ще платоном принципу когеренції, що означає відповідність явища поняттю про нього. З врахуванням цього принципу причинно-слідчі взаємозв'язки реальних явищ можуть бути настільки вдало змодульованими, що мислення отримає реальну можливість теоретичного прогнозування виникнення ще не зафіксованих в природі явищ.

Формальна логіка не розрізнює поняття сутності, субстанції, явища і його форм, бо фігури її абсолютні за формою і служать інструментом матеріалізації лише прямого значення гаданого.

З діалектичної точки зору сутність мислення, або те головне, що характеризує внутрішні особливості його протікання, є суперечність, одним з конкретних варіантів якого може бути суперечність між індивідуальним і суспільним мисленням.

Субстанцією цієї сутності, свого роду суттєвим початком, присутнім в будь-якому мисленнєвому процесі, є абстрактна операція порівняння.

Форма мислення буває зовнішньою, вираженою одним з вироблених співтовариством засобів і внутрішньою, що не має засобів вираження і що реалізується за рахунок використання зовнішньої форми.

З врахуванням сказаного, суперечність між індивідуальним і суспільним мисленням, яка має місце на суттєвому рівні, тобто на рівні внутрішньої форми, цілком природно проступає і на рівні зовнішньої форми у вигляді різних по складності явищ.

Явленнями внутрішньої, суттєвої суперечності є метафора і іронія, які не мають формальних ознак, а також формально-логічні протиріччя, які виступають як об'єкт наших досліджень послідовність переходу від метафоризації через іронізування до використання в ході складання прогнозу в формі парадокса, являє собою типову реалізацію діалектики його формування і формулювання у відповідності з вимогам виведеного в дослідженні найбільш загального закону теорії психології мислення -- закону когеренції.

Закон когеренції відображає психологічний механізм підвищення адекватності прогнозу об'єктивному стану речей. Суть його складається в обліку суперничаючих когеренцій протиборствуючих понятійних систем в процесі співвіднесення часток їх участі в складанні прогнозу і розв'язанні суперечності між ними за допомогою субстанції і форми. У результаті виходить прогноз більш високої когеренції, ніж той, який можна було б скласти в рамках кожної у них відокремлено.

Вивченню значення, а також механізмів смислоперетворення присвячена незліченна кількість робіт. Докладний аналіз найбільш відомих з робіт, присвячених вивченню смислу дозволив зробити висновок, що, незважаючи на відмінності в інтерпретаціях, уявлення про смисл, що розвивається кожною з них, наближається до леонтьєвського. Тобто значення виражає включеність об'єкта осмислення в систему психологічних відносин елементів об'єктивної і суб'єктивної дійсності і являє собою нову ще не пізнану частину сутності, яка відрізняється від пізнаної, яка спирається на аналітичне обгрунтування.

Як неважко помітити, логік значення своїх міркувань бачить в тому, щоб за допомогою дедуктивних висновків забезпечити аналітичне виправдання того що затверджується. Диалогік же значення діалогізування бачить в необхідності підйому на більш змістовний рівень розуміння. Цього він домагається за рахунок залучення позалогічних мисленнєвих операцій, якими є форми мислення, що забезпечують, так звані процеси співвіднесення теоретичних понять і форм їх виведення з об'єктивними процесами і їх взаємоперетворень. Іншими словами, недоступні категоріальному погляду на речі, форми ревізії теоретичних понять.

Зміна уявлення про значення в діалогіці, в порівнянні зі значенням в формальній логіці, дає можливість усвідомити спосіб подолання мисленням логічних обмежень, суть якого складається в дотриманні принципу єдності протилежностей -- категоріального і операціонального засобів оперування знанням, як складових в єдиному процесі мислення. Особливість цього усвідомлення полягає в тому, що категоріальне мислення як засіб відображення, втратило статус єдиного, і стало розглядатися лише в ролі засобу формування і формулювання засновки, яка підлягає критичному обговоренню, своєрідній складовій мислення. Іншою складовою, яка обрунтовує те, що суперечність між категоріальною посилкою і фактом емпірії може бути розв'язаною, є операціональна складова. Як би у продовження ідей з.н. Оруджева, операціональна складова мислення повинна включати в себе три мисленнєві операції:

- операцію постановки проблеми в формі суперечності між двома коректно здійсненими логічними висновками, що виходять з вірних засновок.

- операцію складання прогнозу, як єдності контрадикторних висновків, що розглядаються як крайнощі деякого складного смислу, по відношенню до яких закон формально-логічної суперечності не має сили.

- операцію логіко-діалектичного обгрунтування ідеї прогнозу, як єдності протилежностей.

Вчення про операції використання таких засновок-опор, як вже казалося, створив вольфганг фіхте, назвавши його науковченням. У противагу категоріальній логіці, фіхте відстоював право особистості здійснювати структурування знання відповідно до правил своєї індивідуальної логіки.

Подібно до а.а. Ткаченка, який розвинув ідею в. Фіхте про триадичні умовисновки і уперше створив теорію діалектико-логічного доказу, операціональна складова мислення розглядається як процес перетворення категоріальної “підказки” в її протилежність за допомогою триадичних (діалектико-логічних) висновків. Діалектико-логічний доказ не тільки виявляє свої переваги в порівнянні з емпіричним пізнанням, але і володіє всіма перевагами формально-логічного доказу -- універсальністю, загальністю і необхідністю.

Особливість триадичних (діалектико-логічних) умовисновків (тезис -- антитезис -- синтезис), на відміну від формально-логічних (дедуктивне і індуктивне), полягає в тому, що вони являють собою неаналітичні умовисновки, тобто передбачають необхідність звернення до зовнішньої інформації.

Тезисне судження (по в.фіхте) являє собою мисленнєву операцію, що виконується за правилами формальної логіки:

У є пt

Пt = аа

У є аа

Особливістю його є наявність логічного залишку (резидіуму), від якого відволікається дифінієнс в процесі встановлення і вилучення головного.

Словесне оформлення тезисного судження наочно може бути представлене в формі метафори.

Антитезисне судження являє собою мисленнєву операцію, що об'єднує три операції -- непомічання а, заперечення а і синтез негативної і позитивної ознак х.

Антитезисне судження описується наступною формулою:

Z є па

Па = ха

Z є х

Словесне оформлення антитезисного судження при скороченому його опрацюванні здійснюється в формі іронії.

Синтезисне судження -- завершальний член триадичного висновку “тезис -- антитезис -- синтезис”:

Т є пс

Пс = вх

Т є вхс

Особливістю його є реабілітація резидіума, який “оживає” у вигляді в, в результаті чого осмислення реалізовується на новому більш високому рівні з.

Словесне оформлення синтезиса змушено здійснюватися за формально-логічними правилами, (оскільки відповідно до них побудований синтаксис мов) і тому виливається в парадоксальні вирази.

Використання формально-логічних понять обмежує свободу творчості, породжуючи підміну об'єкта осмислення предметом теорії. Єдиною можливістю для поняття зберегти статус найбільш довершеної форми накопичення, вдосконалення і передачі знань є зміна його структури, форми і характеру взаємодії між самими поняттями. Цього можна добитися шляхом розгляду протилежних понять, як крайнощів однієї єдності і перегляду поняття логічного висновку. Послідовність триадичних умовисновків являє собою так званий діалектико-логічний доказ істинності нової інтерпретації діалектико-логічного поняття, або діалектико-логічне виведення прогнозу.

За формою діалектико-логічний висновок нагадує дедуктивний -- конкретне виводиться з абстрактного. Однак, із-за необхідності обліку контрдоводів в ході самого висновку, в мислення, нарівні з уявно-конкретним, яке в попередньому розумінні було уявно-абстрактним, вводиться уявлення про чуттєво-конкретне -- різні класифікації, первинні узагальнення, емпіричні теорії. Такий висновок, на відміну від дедуктивного, і є тим, що в діалектиці називають “сходженням від абстрактного до конкретного”. Розподілення в цьому “сходженні” рівнозначних прагнень рухатися від абстрактного або до чуттєво-конкретного, або до абстрактно-конкретного дало можливість діалектичного пізнання об'єкта осмислення шляхом одночасного нарощування як кількості почуттєвих уявлень про конкретне, так і кількості абстрактних понять про нього. У результаті всяке наступне діалектико-логічне поняття в процесі “сходження від абстрактного до конкретного” буде характеризуватися суперечністю, що все більш заглиблюється, по-перше, -- між ним і попереднім поняттям, оскільки це поняття вже конкретне, а попереднє -- абстрактне і, по-друге -- між абстрактно-конкретним і чуттєво-конкретним в рамках самого поняття.

У третьому розділі “інтуїтивний діалектико-логічний прогноз форми і функції понять психології мислення” йдеться про те, що нарівні з простими явищами суперечливої сутності мислення, якими є формально-логічні поняття, існують і складні її явища -- формально-логічні протиріччя, що інтуїтивно оцінюються як єдність крайніх поглядів на один і той же фрагмент дійсності. Випадки ж, коли це складне явище суперечливою сутності мислення має формальне обгрунтування, являють собою розвинене явище сутності.

“постановка теоретичної проблеми” є мисленнєва операція надання неявно вираженій суперечності форми антиномії. Оформлення проблеми як антиномії являє собою народження нової форми судження, що відповідає необхідності змістовної зміни старої. Здійснюється таке оформлення з метою з'ясування того, що є істинним -- емпіричний факт, що суперечить існуючій теорії або поняття цієї теорії.

Парадокси в рамках теорій “визрівають”, як правило, в процесі історичного розвитку науки але доводяться до форми антиномій звичайно новаторськи мислячими суб'єктами, які в процесі усвідомлення протиріч науковим співтовариством стають відомим, як їх автори.

“теоретичний прогноз” є також інтуїтивно здійснювана автором мисленнєва операція, спрямована на вбачення ознак схожості у взаємовиключаючих один одного емпіричному факті і понятті теорії. Автор здійснює її, зрозумівши, що обидва вони когерентні, але кожний в певному конкретному відношенні, тобто коли міркує діалектично. Однак хоче автор того чи ні, але його прогноз повинен бути оцінений критично настроєним адресатом. Для цього, він повинен бути ним осмислений за допомогою доступної йому (адресату) системи понять. Іншими словами прогноз, як діалектико-логічне поняття, тільки тоді буде адекватно оціненим, коли зможе бути осмисленим і автором, і адресатом. Когеренція нового діалектико-логічного прогнозу буде являти собою співвідношення авторської і адресної когеренцій.

Коли проблема в формі антиномії поставлена, а прогноз, як єдність протилежностей, сформований і сформульований, наступає пора доказу його теоретичної обгрунтованості як діалектико-логічного поняття. Пошук способу цього доказу і є третя, знову ж інтуїтивно здійснювана автором діалектико-логічна операція.

Відповідно до вимог закону когеренції доказ може бути реалізованим за допомогою субстанції когеренції (абстрактної операції порівняння) і форми когеренції, (співвідношення авторської і адресної когеренцій).

Мисленнєві операції, що визначають психологічну сторону доказу, можуть бути представлені в такому вигляді:

1. Операція виявлення субстанції когеренції діалектико-логічного поняття (операції порівняння).

Необхідність порівняння опосередується потребою пошуку ознак схожості і відмінності в різних поглядах на один і той же об'єкт осмислення.

2. Операція формування уявлення про форму когеренції.

Субстанція порівняння екстеріоризується в ході осмислення в необхідність організації усвідомлення, як єдності взаємовиключаючих поглядів.

3. Операція формування уявлення про форму прогнозу, як діалектико-логічного поняття.

Екстеріоризоване уявлення про необхідність організації усвідомлення прогнозу, як єдності взаємовиключаючих поглядів, закріпляється за рахунок розуміння того, що саме це і є його сутність.

4. Операція формування уявлення про функцію прогнозу як діалектико-логічне поняття.

Уявлення про форму прогнозу як діалектико-логічного поняття інтеріоризуєтся, в результаті чого його функція розуміється як подолання однобічності у поглядах і отримання відвертості для інтеріоризаціії будь-яких фактів емпірії.

5. Операція узагальнення уявлень про прогноз, як єдність його форми і функції.

Прогноз усвідомлюється, як діалектико-логічний висновок.

6. Операція синтезу уявлень про прогноз як діалектико-логічне поняття на основі усвідомлення його як єдності протилежностей -- форми і функції.

Діалектико-логічний доказ усвідомлюється як єдність екстеріоризованої субстанції когеренції і інтеріоризованої його форми.

Виведення складної форми явища, сутності що розуміється як суперечність між рівністю і нетотожністю складається з шести операцій:

1. Від форми висловлювання відділяється його субстанція -- нонсенс.

2. Вирішується, в яке явище сутності мислення, просте або складне, буде перетворена субстанція:

- якщо в просту, то необхідно екстеріоризувати і закріпити значення гаданого у відповідному терміні, наприклад, “наївність”, “ненормальність”, “відокремленість”.

- якщо в складне, то необхідно інтеріоризувати його з метою перетворення в прообраз, щось на зразок “дурний-розумний”.

3. Вибирається відділена раніше субстанція (порівняння) як прообраз майбутньої складної форми явища сутності.

4. Вербалізується внутрішня форма гаданого (дурість мудреця).

5. Синтезується вербалізований прообраз форми (порівняння) і интеріоризований прообраз функції (відокремлення).

6. Екстеріоризується синтез форми порівняння і функції відокремленості від знань. Результатом такої екстеріоризації цілком може бути складне явище сутності мислення, як Beata stultitia (блаженна дурість).

У четвертому розділі “діалогічність як сутність процесу мислення” викладено, що проблема взаємовідносин творця і наукового співтовариства спокон віків несе в собі суперечність між індивідуальною новацією і груповим консерватизмом. Такі протиріччя складалися історично, хоч не завжди доводилися авторами до рівня постановки теоретичної проблеми.

У формі антиномій поступове наближення судження наукового співтовариства до розуміння того, що є мислення може бути виражене так:

Антиномія 1.

А є (a)

Відображає зміну в розумінні древньою людиною необхідності переходу від наскальних зображень до мальованого листа (піктограм). Словесно антиномія формулюється таким чином:

Мислення є малювання бачимого, мислення не є малювання бачимого, а є формулювання висловлювання за допомогою побудови набору малюнків.

Антиномія 2.

А є (a, b)

Ознаменувала зміну в розумінні древньої людини обумовленості його мислення необхідністю урахування судження адресата. Словесно антиномія формулюється так:

Мислення є формування висловлювання за допомогою побудови набору малюнків, мислення не є формування висловлювання за допомогою побудови набору малюнків, а є формулювання висловлювання за допомогою побудови набору символів двох видів -- що зображають те, що можна побачити, і те, яким чином фрагменти побаченого зв'язуються між собою.

Антиномія 3.

Ab => cd, ab => (ef)

Cd є (ef)

Характеризує зумовлену введенням наукових понять зміну в розумінні того, що є мислення. Заслуга в такій зміні розуміння належить платону. Введене ним фундаментальне поняття “ідеї”, на жаль, було у свій час розкритиковане, що не сприяло розвитку вітчизняної науки.

Словесно антиномія формулюється так:

Двоякого роду символи -- знаки і зв'язки, забезпечуються референтами матеріального світу, двоякого роду символи -- знаки і зв'язки -- не забезпечуються референтами матеріального світу, а являють собою існуючий лише в людському мисленні засіб абстрактного вираження істинності.

Антиномія 4.

Антиномія ознаменувала необхідність введення категоріальної організації знання.

Словесно вона формулюється так:

Мислення є рішення конкретного завдання, мислення не є рішення конкретного завдання, а є виявлення в проблемній ситуації ознак алгоритму рішення типового завдання.

Антиномія 5.

Болісно виникла в процесі протидії індивідуального і групового суджень і об'єктивно не може зв'язуватися з будь-яким історико-культурним періодом, оскільки існує стільки, скільки існує мислення.

Словесно антиномія виражається так:

Мислення є виявлення ознак рішення типового завдання в проблемній ситуації, мислення не є виявлення ознак рішення типового завдання, а є послідовність ідеальних мисленнєвих операцій, які відображають діалог двох взаємовиключаючих одна одну логік: логіки пошуку сутності і логіки пошуку явища цієї сутності.

Прогноз, складений індивідом, який претендує на елемент новизни, хоча і вступає в конфлікт з його ж власною організацією знання, проте формується відповідно до вимог цієї організації і формулюється на її мові.

Уявлення про властивість мислення, що найбільш вдало поєднує в собі індивідуальний початок і відповідність мові соціуму, відповідає поняттю метафоричності. Вдало вибрана метафора дає можливість суб'єкту, не порушуючи цілісності власного індивідуально-когнітивного бачення, репрезентувати його внутрішній зміст за допомогою соціально прийнятної форми.

Ідея метафоричності буде виглядати так:

Метафоричність є опосередкована проміжними ланками єдність протилежностей смислової опори і мови адресата.

Діалог як живий процес обміну думками перевертає уявлення мислячого суб'єкта не тільки про предмет осмислення, але і про можливості мисленнєвих операцій, які він використовує. Так, операція аналізу, в основі якої лежить принцип тотожності, що виявляє в діалозі своє не стільки прогностичне, скільки пояснювальне призначення, відтісняється аналогізуванням на позиції обгрунтування, тобто наступного опису того, на основі яких ознак ця аналогія могла бути вбаченою. На жаль, уміння знаходити схожість лише по деяких ознаках є виключно інтуїтивним. У цьому плані вельми актуальним уявляється спроба виявлення таких прийомів, за допомогою створення і реалізації прогностичної теорії мислення, що імітує процес його розгортання.

У п'ятому розділі “адресація” -- перша смислова опора процесу прогнозування” йдеться мова про те, що реалізація ідеї адресованості здійснена в рамках кожної мови і кожної культури -- це розширення референціальних кордонів знакових форм, надання їм, окрім значення, ще й смисл. Таке розширення називається метафоризацією. Метафоризація критикувалася раніше і критикується нині, як не відповідний вимогам суворої логіки засіб мислення. Однак, істинне її значення, як видового поняття, яке реалізує механізм функціонування процесу прогнозування, досі ще не зрозуміло з-за нерозробленості проблеми виведення явища мислення з його сутності. У нашому випадку -- це виведення метафоризації з діалогічності. Це можна зробити, спираючись на ідею адресованості як позалогічну смислову опору усвідомлення невідомого. Потім, поклавши в основу міркування закон когеренції, передбачити, що індивідуальне прогнозування може бути реалізоване на мові співтовариства за допомогою метафоричності, як форми гаданого, і діалогічності, виступаючої в ролі субстанції. Відповідно до вимог цього закону, проблема розв'язання суперечності може бути поставлена в формі суттєво-явищної антиномії:

Процес прогнозування є діалогічне мислення; процес прогнозування не є діалогічне мислення, а є метафоричне мислення.

Під діалогічністю потрібно розуміти природний, генетично початковий засіб формування судження, націленість якого на розвиток, за рахунок відвертості для зовнішньої інформації, гальмується необхідністю здійснювати її формулювання відповідно до вимог формальної логіки на основі вирахування істинності її формулювань.

Прогноз того, що адресованість може бути реалізованою в формі метафоричності можна сформулювати таким чином:

Метафоризація є опосередковане проміжними ланками єдність протилежностей -- неможливості скласти прогноз (відповідно до вимог формальної логіки) і можливості зробити це (іншим шляхом).

Процес перетворення однієї протилежності в іншу цілком природно представити у вигляді деякої послідовності змін внутрішньої форми, кожний крок якої фіксує заміну однієї з ознак діалогічності на ознаку монологічності. Згідно з законом когеренції послідовність такого перетворення здійснюється в 4 етапи за допомогою форми метафори і субстанції діалогічності:

- спочатку внутрішня діалогічність, втрачаючи ознаку внутрішнього і набуваючи ознаку кращого, перетворюється в зовнішню конкуренцію (авторських) думок;

- потім зовнішня конкуренція думок, втрачаючи ознаку конкретності і набуваючи ознаки адресованості, перетворюється в образність;

- потім образність, втрачаючи ознаку багатозначності, і набуваючи ознаку достатності, перетворюється в форму мислення, яка задовольняє вимоги наукового співтовариства ;

- і, лише після цього форма мислення, яка задовольняє наукове співтовариство, втрачаючи ознаку об'єднуючого принципу і набуваючи ознаку несуперечності, стає логічністю.

Интеріоризуючись і екстеріоризуючись в ході багаторазового осмислення можливості такого перетворення, його ланки, а неявним образом і саме перетворення, придбають форму і функцію самостійних теоретичних понять, які додають обгрунтуванню характер доказу.

Формально-логічно, вивести явище метафоричності з діалогічної сутності мислення неможливо, бо формальна логіка не розрізнює “сутність” і її “явище”. Це можна зробити тільки шляхом триадичних умовисновків, послідовно проходячи етапи осмислення явища при допомозі певних мисленнєвих операцій, в результаті чого воно усвідомлюється як діалектико-логічне поняття:

1. Виділення субстанції діалогічності висновок: абстрактна операція порівняння, як субстанція діалогічності мислення присутня в будь-якій мислительної операції.

2. Формування уявлення про форму когеренції. Висновок: субстанція діалогічності присутня в метафорі.

3. Формування уявлення про форму явища метафоричності як діалектико-логічного поняття.

Висновок: метафора є форма діалогічності мислення.

4. Формування уявлення про функцію явища метафоричності як діалектико-логічного поняття.

Висновок: метафора, як форма мислення являє собою єдність його інтеріорної і екстеріорної складових.

5. Узагальнення уявлень про форму і функцію явища метафоризації як діалектико-логічного поняття. Висновок: форма і функція метафоризації, як прогнозування, об'єднані в одному діалектико-логічному понятті.

6. Синтез уявлення про явище метафоризації, як про діалектико-логічне поняття.

Висновок: метафоризація, як одне з явищ діалогічної сутності мислення, являє собою формулювання прогнозу, виконане з врахуванням її доступності адресату, тобто з врахуванням адресації прогнозу.

Адресація являє собою мисленнєву операцію зняття суперечності між зовнішньою і внутрішньою формами мислення, названу нами смисловою опорою. На зовніішньомовному рівні адресація представлена прийнятою науковим співтовариством формою метафоричності.

у шостому розділі “заперечення -- друга смислова опора процесу прогнозування” стверджується, що підняти прогноз, який знаходиться на передвербальній стадії, на рівень абстракції може позбавлення його націленості на предикат. З врахуванням вимог закону когеренції проблема недостатності опори на адресацію для реалізації діалогічності мислення, може бути представлена наступною антиномією:

Адресація як смислова опора процесу перетворення індивідуально-авторського мислення в мислення наукового співтовариства відображає істину; адресація помилкова.

заперечення являє собою єдність адресації і безадресності і змістовно збагачує умови реалізації природної діалогічності мислення в процесі прогнозування.

прогноз того, що заперечення може бути реалізовано в формі іронії, можна виразити так:

Іронізування є опосередкована проміжними ланками єдність протилежностей -- неможливості скласти прогноз метафорично і можливості це робити іншим шляхом.

У запереченні, як в ще більш складній, в порівнянні з адресацією, формі реалізації діалогічної сутності мислення, можна виділити вже не тільки продукт безумовного взаєморозуміння автора і адресата з приводу можливості використання ними обома звичних науковому співтовариству понять, але і здійснену ними обома спільну оцінку обмеженості цих понять. Така спільна оцінка цілком відповідає існуючому поняттю іронії в її функціональному призначенні. Іронія в мисленні є єдність його протилежностей -- категоріального мислення і негативного до нього ставлення.

Як об'єкт психологічного дослідження іронія уявляється у вигляді процесу переусвідомлення чогось вже відомого, здійснюваного в деякій мірі парадоксальним засобом: одночасно як завдяки, так і в противагу категоріально-понятійному аналізу цього невідомого. Оригінальність такого переусвідомлення полягає в тому, що і автор і адресат, спираючись на ідентифікацію відомого з певним класом явищ, як на найбільш традиційний засіб осмислення, дозволяють собі однаково негативне відношення до прогнозу. У цьому і складається суть перетворення індивідуально-авторського мислення в колективно-адресне за допомогою форми іронізування і субстанції діалогічності.

Доказ реалізації діалогічності за допомогою форми іронічність і субстанції діалогічності здійснюється в 3 етапи:

- спочатку метафоричність втрачає ознаку чуттєвого і, набуваючи ознаки абстрактного, перетворюється у зовнішнє заперечення тому що вербалізується;

- потім зовнішнє заперечення, втрачаючи ознаку метафоричної форми і, набуваючи ознаки заперечення, перетворюється в форму багатозначності, яка задовольняє наукове співтовариство.

- після цього, форма багатозначності, втрачаючи ознаку достатності категоріального погляду і, набуваючи ознаки негативного до нього відношення, перетворюється в іронію -- форму мислення, яка задовольняє наукове співтовариство .

Виведення явища іронічності з діалогічної сутності мислення здійснюється за допомогою триадичних умовисновків згідно з законом когеренції. Як і в попередньому розділі цей висновок являє собою шість мисленнєвих операцій:

1. Виділення субстанції діалогічності. Висновок: абстрактна операція порівняння як субстанція діалогічності мислення присутня в будь-якій мисленнєвій операції.

2. Формування уявлення про форму когеренції. Висновок: субстанція діалогічності присутня в іронії.

3. Формування уявлення про форму явища іронічності як діалектико-логічного поняття. Висновок: іронія є форма діалогічності мислення.

4. Формування уявлення про функцію явища іронічності як діалектико-логічного поняття. Висновок: іронія як корисна для наукового співтовариства форма мислення автора з'являється як єдність його інтеріорної і экстеріорної складових.

5. Узагальнення уявлень про форму і функцію явища іронічності як діалектико-логічного поняття. Висновок: форма і функція іронізування як прогнозування об'єднані в одному понятті.

6. Синтез уявлення про явище іронізування, як про діалектико-логічне поняття.

Висновок: іронізування як ще одна, наступна після метафоризації ланка організації автором процесу осмислення адресата, в якості явища діалогічної сутності мислення, являє собою формулювання прогнозу, виконане з врахуванням спільного усвідомлення автором і адресатом недостатності оперування категоріальною складовою мислення, тобто з врахуванням необхідності абстрагування формулювання прогнозу.

Заперечення являє собою другу, після адресації смислову опору -- мисленнєву операцію зняття суперечності між зовнішньою і внутрішньою формами мислення.

Проте, рівним образом як і метафоричність, іронізування не прийнято науковим співтовариством як традиційна форма осмислення, а служить лише як ще одне з зовнішньомовних явищ, яке існує в якості субстанції -- операції порівняння індивідуально-досяжного і соціально-доступного.

У сьомому розділі “синтез -- третя смислова опора процесу прогнозування” доводиться, що метафорично складений прогноз не перетворився в форму прогнозування, властиву мисленню наукового співтовариства, оскільки метафоризація залишає незмінною структуру теорії. Іншими словами не дозволяє зробити мисленню істотний крок по шляху розвитку. Причина неприйняття науковим співтовариством іронії ще більш очевидна -- заперечення саме по собі безплідне.

...