Статтею 65 Закону України „Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” передбачено, що посвідчення „Учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС” та „Потерпілий від Чорнобильської катастрофи” є документами, що підтверджують статус громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” та надають право на користування пільгами передбаченими Законом. Видача посвідчень здійснюється у відповідності до „Порядку видачі посвідчень особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи”, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.01.1997 р. №51 (зі змінами затвердженими постановою КМУ від 21.08.2001 р. № 1105 „Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 20.01.1997р. № 51”) управліннями праці та соціального захисту населення за місцем реєстрації постраждалих громадян. Рішення про видачу або відмову у видачі посвідчення приймається у місячний термін з дня подачі документів до уповноваженого органу. Призначення громадянам компенсацій, допомоги певних видів та надання пільг здійснюється за єдиною заявою з дати звернення, але не раніше видачі посвідчення встановленого зразка, чи інших документів , що визначають статус постраждалих. У разі зміни місця реєстрації або місця роботи громадянин для отримання виплати за новим місцем реєстрації або місцем роботи подає протягом трьох місяців заяву та довідку про отримані виплати. Законом України „Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні”, визначений термін „реєстрація” це - внесення відомостей до паспортного документа про місце проживання (адміністративно - територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком понад шести місяців на рік) із зазначенням адреси житла особи та внесення цих даних до реєстраційного обліку відповідного органу спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань реєстрації. Наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 02.02.2009 р № 35 „Про встановлення розмірів грошової компенсації вартості продуктів харчування громадянам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи на 2009 рік” визначені відповідні розміри, які по Полтавській області у 2009 році становлять для 1 категорії постраждалих - 278,0 грн., для 2 категорії постраждалих - 139,0 грн. Постановою Кабінету Міністрів України „Про встановлення розмірів виплат деяким категоріям громадян, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” від 20.04.2007 р.№ 649 підвищені розміри виплат одноразової компенсації сім'ям які втратили годувальника із числа осіб віднесених до учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та смерть яких пов'язана з наслідками Чорнобильської катастрофи . Зазначену компенсацію призначають міські та районні управління праці та соціального захисту населення за місцем реєстрації громадян, що звернулися за призначенням виплати. Право на отримання одноразової компенсації у зв'язку з втратою годувальника має сім'я, в якій є непрацездатні члени, що були на утриманні померлого годувальника. Непрацездатних членів сім'ї визначено статтею 36 Закону України „Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування ”. До них належать чоловік (дружина) батько, мати, якщо вони є інвалідами або досягли пенсійного віку чоловіки - 60 років, жінки - 55 років; діти (у тому числі діти, які народилися до спливу 10 місяців з дня смерті годувальника) померлого годувальника, які не досягли 18 років, або старші цього віку, якщо вони стали інвалідами до досягнення 18 років; діти, які навчаються за денною формою навчання у вищих навчальних закладах І-ІV рівнів акредитації та професійно-технічних навчальних закладах, - до закінчення такими дітьми навчальних закладів, але не довше ніж до досягнення ними 23 років, та діти-сироти - до досягнення ними 23 років незалежно від того, навчаються вони чи ні; чоловік (дружина) , а в разі їх відсутності - один з батьків або брат чи сестра, дідусь чи бабуся померлого годувальника незалежно від віку і працездатності, якщо він (вона) не працюють і зайняті доглядом за дитиною (дітьми) померлого годувальника до досягнення нею (ними) 8 років. Постановою Кабінету Міністрів України № 649 від 20.04.07 р. „Про встановлення розмірів виплат деяким категоріям громадян, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” затверджені нові розміри виплат, а саме: батькам померлого - 3792 грн., сім'ям які втратили годувальника - 7586 грн. Зазначені розміри виплат набрали чинності з 25 квітня 2007 року, тобто з дня опублікування постанови в офіційних ділових виданнях. Таким чином виплати здійснюються у розмірах які діяли на дату смерті годувальника. Призначення щомісячної грошової допомоги батькам на постраждалих дітей, які перебувають в обліковому складі дошкільних навчальних закладів до вступу їх до школи (не старше 8-ми річного віку ), передбачена пунктом 1 статті 30 Закону України „Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” і виплачується в розмірах визначених постановою Кабінету Міністрів України від 20 квітня 2007 року №649 „Про встановлення розмірів виплат деяким категоріям громадян, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи ”, а саме : на дітей, які відвідують дошкільні заклади освіти, віком до 3 років - 13 грн.50 коп., від 3 до вступу до школи - 26 грн.50 коп. На дітей, які не відвідують дошкільні заклади освіти, віком до 3 років - 49 грн., віком від 3 до вступу їх до школи - 72 грн. 50 коп. Оздоровлення громадян постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи здійснюється територіальними управліннями праці та соціального захисту населення за місцем реєстрації постраждалих громадян відповідно до Положення про організацію оздоровлення громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16.05.2000 р. № 800. Для постановки на чергу на отримання санаторно-курортної путівки постраждала особа подає до органу, що організовує оздоровлення заяву та медичну довідку форми (0-70 у), в якій зазначається діагноз, доцільність санаторно-курортного лікування чи відпочинку, сезон, профіль санаторно-курортного закладу. Дані про кількість громадян, постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи, які подали заяви щодо виділення путівок для санаторно-курортного лікування чи відпочинку в наступному році або виплати грошової компенсації подаються міськими та районними управліннями праці та соціального захисту населення до органів, що організовують оздоровлення до 15 жовтня поточного року (для подальшого планування коштів у державному бюджеті на наступний рік).

1.3 Типологія потерпілих від наслідків на ЧАЕС

Типологія потерпілих

На місці ліквідації наслідків на на ЧАЕС присутні постраждалі, яких можна умовно розділити на кілька груп:

1. жертви, тобто потерпілі, ізольовані у осередку ЧАЕС (наприклад, люди, що перебувають у завалі під плитами при землетрусі, затиснуті в машині при автомобільній катастрофі або перебувають на даху затопленого будинку, дереві при повені);

2. постраждалі безпосередньо фізично, матеріально (зруйнований будинок), люди, які втратили своїх рідних і близьких або не мають інформації щодо їхньої долі;

3. очевидці (свідки) - це люди, які, незважаючи на те, що вони залишилися непошкодженими фізично, не постраждали їхні родичі й близькі, залишилося цілим їхнє матеріальне майно, проте, також одержують психологічну травму, тому що трагедія пройшла десь дуже близько до них, зовсім поруч, тому вони приміряють на себе, на своїх близьких, ставлять себе на місце потерпілих: «на його місці міг бути я» (наприклад, це можуть бути люди з будинку, який є сусіднім зруйнованого, або це може бути людина, що спізнилася на літак, який потім розбився й т.п.);

4. спостерігачі (так звані «зіваки») - люди, які безпосередньо не були учасником надзвичайної ситуації, але довідавшись від знайомих або із засобів масової інформації про подію, прибули на місце цієї НС.

5. фахівці, що беруть участь в аварійно - рятувальних заходах.

Опишемо докладніше кожну із груп потерпілих:

Перша група потерпілих - жертви, тобто потерпілі, ізольовані у осередку НС на ЧАЕС.

Завдання, які розв'язує психолог (або інший фахівець, що надає психологічну допомогу):

- Інформаційна підтримка (інформування про те, що допомога йде; повідомлення про те, як необхідно поводитися в цій ситуації, щоб вижити).

На першому етапі ця форма соціально-психологічної допомоги є необхідною й оптимальною. Її ціль - психологічна підтримка життєздатності тих, хто живий, але перебуває в повній ізоляції від навколишнього світу Технічні складності ведення рятувальних робіт у зонах катастроф, стихійних лих можуть приводити до того, що потерпілі протягом досить тривалого часу виявляться в умовах повної ізоляції від зовнішнього миру. У цьому випадку рекомендується психотерапевтична допомога у вигляді екстреної «інформаційної терапії», метою якої є психологічна підтримка життєздатності тих, хто живий, але перебуває в повній ізоляції від навколишнього світу (землетрусу, руйнування жител у результаті аварій, вибухів і т.д.).

«Інформаційна терапія» реалізується через систему звукопідсилювачів і складається із трансляції наступних рекомендацій, які повинні почути потерпілі:

1) інформація про те, що навколишній світ іде до них на допомогу й робиться все, щоб допомога прийшла до них якнайшвидше;

2) люди, які перебувають в ізоляції, повинні зберігати повний спокій, тому що це одне з головних умов до їхнього порятунку;

3) необхідно робити собі самодопомогу;

4) у випадку завалів потерпілі не повинні приймати яких-небудь фізичних зусиль до самоевакуації, тому що це може призвести до небезпечного для них зсуву уламків;

5) варто максимально заощаджувати свої сили;

6) перебувати із закритими очами, що дозволить наблизити себе до стану легкої дрімоти й більшої економії фізичних сил;

7) дихати повільно, неглибоко й через ніс, що дозволить заощаджувати вологу й кисень в організмі й кисень у навколишнім повітрі; 8) подумки повторювати фразу: «Я зовсім спокійний» 5-6 разів, чергуючи ці самонавіяння з періодами рахунку до 15-20, що дозволить зняти внутрішнє напруження й домогтися нормалізації пульсу й артеріального тиску, а також самодисципліни;

9) вивільнення з «полону» може зайняти більше часу, чим хочеться потерпілим. «Будьте мужніми й терплячими. Допомога йде до вас».

Метою «інформаційної терапії» є також зменшення почуття страху в потерпілих, тому що відомо, що в кризових ситуаціях від страху гине більше людей, чим від впливу реального руйнівного фактора. Після звільнення потерпілих з-під уламків будов необхідно продовжити психотерапію (і насамперед - амнезирующую терапію) у стаціонарних умовах.

- Індивідуальна робота з потерпілим у момент проведення рятувальних робіт (психологічна підтримка, використання елементів сугестії, тобто вселяння: «усе буде добре, у тебе все вийде...»).

Розглянемо докладно проблеми, що виникають у людей другої групи. Безумовно, ця група потерпілих більше всіх має потребу в психологічній і, можливо, медичної допомоги. Із цією групою психологи працюють найбільше.

Завдання соціальних робітників на цьому етапі:

1.Відсікання явної психіатрії й доставка потерпілих до місця, де можливе надання психологічної й психіатричної допомоги.

2.Зняття гострих афективних реакцій, виведення зі стану шоку.

3.Допомога в подоланні психосоматичних реакцій.

4.Створення мережі соціальної підтримки: пошук родичів, знайомих (хто ще був з постраждалої (важливо, у чому та людина була одягнена, як виглядав)) і передоручення їм потерпілого.

Первинна реабілітація потерпілих, що ставляться до груп «свідків» і «зевак» буде полягати в орієнтації очевидців і спостерігачів на надання допомоги постраждалим, які відносяться до першої групи.

Цих людей можна також зайняти будь-якою нескладною роботою: знайти й принести води, підігріти чай, принести аптечку, віднести записку й т.д. (головне - включити їх у діяльність). Це дозволяє їм почувати себе потрібними. Виконання ними таких простих завдань знижує ризик виникнення масових, негативних реакцій, а також має певний психотерапевтичний ефект: допомагає знизити рівень неадекватної поведінкової активності.

Розділ II. Специфіка соціальної роботи з потерпілими від наслідків на ЧАЕС

Інститут соціології НАН України за підтримки МНС майже півтора десятиліття здійснює моніторинг соціально-психологічного стану потерпілих від аварії на ЧАЕС. Дослідження засвідчують: у «чорнобильців» сформувався комплекс психологічних проблем, і далеко не всі з них лікує час.

«Радіофобія» і «чорнобилізація»

Травмуючим чинником стала не стільки сама катастрофа, скільки непродумана політика держави стосовно постраждалих.

Попервах радянська влада приховувала від населення масштаби катастрофи. Тим, хто прагнув бодай щось дізнатися, ставили діагноз «радіофобія» (неадекватний страх перед радіацією). Відомий соціолог Наталя Паніна першою розвінчала цей псевдодіагноз у своїх публікаціях. Потім гласність перемогла - і суспільство перекинулося в іншу крайність. Ширилися страхітливі чутки, наслідки катастрофи перебільшували, впливу Чорнобиля приписували навіть ті захворювання, до яких радіація стосунку не має. Це спричинило підвищену підозріливість, тривожність, зацикленість на здоров'ї, вишукування у себе і своїх близьких хворобливих симптомів. А хто шукає - той завжди знайде.

Перші ж опитування постраждалих засвідчили: у 60% виникли побоювання щодо продуктів харчування, відчуття страху та безпорадності, безсоння, роздратування. Близько 30% опитаних втратили інтерес до життя, 20% - апетит. У кожного другого зафіксовані напади поганого настрою, зниження активності та загальна тривога. 40% респондентів зазначили, що аварія наклала тяжкий відбиток на все їхнє життя. При цьому на запитання: «Що ви збираєтеся робити, аби вийти зі скрутного становища?» 45% постраждалих відповіли: «Нічого».

Радіоактивне забруднення лягло плямами. У зоні обов'язкового відселення траплялися пункти, в яких рівень радіації не перевищував норми, водночас на умовно чистих територіях дозиметр міг зафіксувати підвищені показники. Однак точної карти забруднення немає й досі. Розділяючи території навколо Чорнобиля на зони, здійснюючи добровільно-примусове відселення, наділяючи жителів однаковим статусом «чорнобилець» незалежно від реальної шкоди для здоров'я, влада явно не замислювалася над тим, як це позначиться на психіці людей.

- Велику роль відіграє так звана стигматизація - навішування певного ярлика, - розповідає заступник директора Інституту соціології НАНУ, професор Євген Головаха, котрий стояв біля витоків соціально-психологічних досліджень потерпілих внаслідок Чорнобильської катастрофи. - На відміну від таких негативних ярликів, як «інвалід» або «розумово відсталий», «чорнобилець» - начебто позитивна стигматизація. «Чорнобильці» мають пільги, опиняються у більш тепличних умовах... Проте в 1992 р. Інститут соціології проводив дослідження учнів 9-11 класів: киян, переселенців і жителів трьох зон. Виявилося, що у підлітків, наділених статусом «чорнобильця», навіть тих, які проживали на «чистих» територіях, розвинувся синдром «засвоєної безпорадності»: вони немовби заздалегідь готувалися до того, що треба не самому вирішувати проблеми, а вчитися користуватися пільгами, перекладати відповідальність на державу. Звідси - страх (адже держава завжди обдурює) і величезне розчарування. Важливу роль у формуванні такої установки відіграли батьки, пригнічені обставинами.

Вирвані з корінням

Переселення... Чи пішло воно на користь? Як показали дослідження, переселенці зазнали серйознішої психотравми, ніж ті, хто залишився жити на забрудненій території. Раптове «виривання» людини зі звичного середовища, позбавлення коріння, потреба будувати життя спочатку, різка зміна добробуту стали причиною колосального стресу. Найбільшою мірою зазнало його старше покоління. Навіть ті, хто одержав квартири у столиці, адаптувалися до нового життя повільно й болісно. Половина переселенців досі хочуть повернутися в рідні місця. Настрої батьків сильно вплинули на дітей і молодь.

- У 1995-1998 рр. ми разом із американськими дослідниками з університету Стоні-Брук під керівництвом професора Евелін Бромет проводили комплексне дослідження дітей і матерів, переселених із Прип'яті в Київ, - розповідає Євген Головаха. - Діти, які на момент катастрофи були немовлятами або перебували в утробі матері, тепер ходили до школи, навчалися разом із корінними киянами. Принципової різниці між станом здоров'я київських і прип'ятських дітей не виявили. А от психологічні відмінності були досить істотними. Так, наприклад, прип'ятські хлопчики мали більшу схильність до іпохондрії, ніж їхні ровесники-кияни. Ще б пак: адже їхні матері значно більшою мірою, ніж киянки з контрольної групи, тривожилися про здоров'я своїх чад. Водночас дочки переселенців відчували меншу впевненість у собі. Вони оцінювали свою успішність нижче, ніж юні киянки, хоча, коли ми порівнювали табелі, різниці не виявили. Вчителі ж, навпаки, вважали дітей евакуйованих стараннішими учнями. Все-таки вони виховувалися в освічених сім'ях працівників Чорнобильської атомної станції. Однак дитинство, проведене в атмосфері постійного обговорення катастрофи, переживань, пов'язаних із втратою всього, похитнуло їхню впевненість.

Під час згаданого опитування 1992 року 60% київських старшокласників оцінили своє здоров'я як хороше або відмінне. В Іванкові (друга зона) - 47%. А от із переселенців - лише 28%.

Водночас дослідження наступних років засвідчили: юні душі набагато гнучкіше пристосовуються до нової реальності. Молоде покоління переселенців значно частіше виявляє почуття відповідальності за свою долю, менше, ніж ровесники-кияни, покладається на допомогу та підтримку батьків у своїх планах, пов'язаних із досягненням головних життєвих цілей (освіта, кар'єра, статок). Молодь прагне виїхати із забруднених територій - даються взнаки і потяг до переміни місць, і менша прив'язаність до свого коріння. Водночас юнаки й дівчата, котрі проживають на забруднених територіях, не квапляться заводити сім'ю і дітей. Причинами цього є і чорнобильський фактор, і важке матеріальне становище.

У переселенців - «довга» пам'ять

Добре, якби суспільство могло винести уроки з пережитого, заспокоїтися і жити далі. Проте забути вдається далеко не всім. Хоча з кожним роком дедалі менше людей стверджують, що наслідки Чорнобиля - головний чинник їхнього поганого самопочуття, зростає кількість потерпілих із так зва-ним син-дромом жертви. Якщо в 1992 р. їх було 19%, то в 1998-му - вже 35%. Близько 80% ураже-них цим синдромом - переселен-ці, і тільки 20% - жителі забруднених зон. Ці люди знову і знову повертаються в думках до тих трагічних подій. Вони не вірять, що наслідки аварії будуть ліквідовані повністю, вважають себе і своїх дітей жертвами на все життя, бояться повторної аварії на ЧАЕС, зокрема на об'єкті «Укриття». Вони досить тривожні, погано забезпечені матеріально (у порівнянні з іншими потерпілими), при цьо-му фактично нічого не роблять, аби подолати скрутну ситуацію. Вони не довіряють людям і державі, не вірять у власні сили і краще майбутнє. До речі, саме ці люди та їхні близькі хворіють найбільше. І річ тут, схоже, не стільки в радіації, скільки у власній установці.

У своїй статті «Соціальне усвідомлення Чорнобиля» науковий керівник моніторингу соціально-психологічних наслідків Чорнобильської катастрофи, професор Юрій Саєнко наводить такі парадокси соціально-психологічного стану потерпілих. По-перше, вони незадоволені діями влади - і при цьому цілком безініціативні, не розраховують на власні сили, а чекають на довічні подачки від держави для себе і своїх дітей. По-друге, майже всі потерпілі констатують згубний вплив Чорнобиля на своє здоров'я, але при цьому найчастіше не дотримуються навіть елементарних санітарно-гігієнічних норм і правил поведінки в забруднених районах. По-третє, «чорнобильці» схильні перебільшувати ступінь свого нездоров'я й неблагополуччя, у всьому вишукують вплив «чорнобильського чинника», але водночас не хочуть брати участь в екологічно орієнтованих заходах або якось впливати на ухвалення рішень органами влади. По-четверте, вони воліють діставати інформацію з «народного каналу» - від рідних, друзів, знайомих, але не довіряють порадам професіоналів - медиків, екологів, юристів.

Розчаровані герої

Варто окремо зупинитися на категорії людей, які особливо постраждали від аварії на ЧАЕС. Саме вони зупиняли лихо, ризикуючи здоров'ям і життям.

«У 1986 р. кілька фахівців, зокрема і я, поїхали в зону, аби оцінити психологічний стан ліквідаторів, - згадує Євген Головаха. - Це ще ті перші ліквідатори, котрі працювали з радіоактивними відходами в умовах відкритого реактора. Треба зазначити, вони не до кінця усвідомлювали тоді ступінь небезпеки з медичного погляду. Чим вони вражали нас - домінуючими мотивами участі були шляхетні. Перший - «хто ж, якщо не я?», другий - «а кого ж, молодих?» Чоловіки 30-40 років добровільно зголошувалися їхати в Чорнобиль замість молодих хлопців - «їм ще дітей треба мати». Вони бадьори-лися, курили серед радіоактивних від-ходів, їли рибу, виловле-ну з-під реактора. Я теж із ними курив і їв цю рибу. Хоча й усвідомлював, наскільки це небезпечно, але відмовитися не міг, - інакше вони не відповіли б на наші запитання...

Загалом ми вивчили три «хвилі» ліквідаторів: перші - ті, хто був відразу після катастрофи, другі - на початку 1987 року, треті - у середині 87-го. У найнебезпечніших умовах перебували перші, однак найбільш песимістично налаштованими виявилися представники третьої хвилі. Серед іншого, ми запитували, до якого віку ліквідатори думають дожити. Якщо в середньому чоловіки зазвичай вказують 70-72 роки, то у першої групи було в середньому 67 років, у другої - 65, а у тре-тьої - 63. Хоча небезпека, по суті, зменшувалася, про неї поширювалося більше інформації, її почали усвідомлювати.

На початку 90-х ми опитували співробітників МВС, які брали участь у перших заходах, - гасили пожежу, проводили евакуацію, створювали зону відчуження. Вони періодично лікувалися в госпіталі МВС. Там навіть був знаменитий майор Телятников, у мене досі зберігається анкета, яку він заповнював... Так от, вразило те, наскільки ці люди були розчаровані ставленням до них держави. Маючи цілу низку формальних пільг, вони почувалися незаслужено забутими, непотрібними суспільству».

Сьогодні герої, котрі залишилися в живих, нікому не радять добровільно йти в ліквідатори, коли трапиться щось подібне. Майбутнє здається їм неясним і загалом безпросвітним, лякає можливість виникнення віддалених наслідків опромінення. У багатьох знизилася працездатність, зник інтерес до улюблених занять, немає особливого бажання спілкуватися з людьми, заводити нові знайомства. Їх охоплює почуття неповноцінності, втрати сенсу життя. Властиві їм і дратівливість, неврівноваженість, апатія, відчуття безсилля, зокрема перед свавіллям чиновників.

У перші роки після катастрофи до ліквідаторів ставилися як до героїв, із повагою і гордістю. А тепер про них згадують лише з нагоди чергової річниці. Дедалі менше говорять і пишуть про мужність людей, котрі працювали в зоні, - адже це вже не так актуально. З часів незалежності згадують переважно про погіршення стану здоров'я ліквідаторів, погане лікування, бюрократизм щодо них. Учорашній «герой-ліквідатор» тепер - «ліквідатор, скривджений суспільством». У 2001 р. ліквідатори зазначали, що тільки рідні та близькі пам'ятають їхні заслуги і ставляться з належною повагою.

- Система матеріальної і моральної компенсації людям, які працювали в зоні, не продумана, - вважає Євген Головаха. - Суспільство мало адекватно нагородити їх, щоб у них залишилося почуття гордості за свій подвиг, власної потрібності. Нагороджують нині одне одного чиновники. А чому б не згадати тих, хто рятував країну, належним чином не вшанувати їхні заслуги?

Крім того, держава погано реалізує соціальні програми.

- Різні були чорнобильці, - говорить професор Головаха. - Згідно з законом, якщо один день пробув у зоні, на все життя набуваєш статусу «чорнобильця». Було багато безсовісних людей - насамперед чиновників, та й учених, які спеціально їздили туди на день зі своєю водою і продуктами, а тепер спокійно користуються пільгами нарівні з тими, хто втратив там здоров'я. Звісно, останнім дуже прикро. А загалом громіздка, необ'єктивна система пільг, яка існує сьогодні, і для держави непідйомна, і людям мало що дає...

Держава, власне, зробила потерпілим від аварії на ЧАЕС ведмежу послугу: «підсадила» на гачок різних пільг, грошової та медичної допомоги, привчила очікувати милостей, вказівок і подачок, а потім виявилася неспроможною всіх задовольнити.

На сьогодні існує нова концепція допомоги потерпілим від чорнобильської катастрофи. Замість допомоги зверху - розвиток активності й особистої ініціативи, замість приреченості й утриманства - здатність самостійно будувати своє життя за підтримки держави. Потрібно вжити заходів для соціально-психологічної реабілітації потерпілих, створити нові соціально-економічні умови і здорове природне середовище для відродження інфраструктури регіону і становлення його жителів як господарів власної землі.

2.2 Основні напрямки соціальної роботи потерпілими від наслідків на ЧАЕС

Як доводить досвід інших країн, та досвід роботи персоналу МНС України, соціальні робітники і соціальні служби України повинні вирішувати питання з двох основних напрямків:

1. соціально -психологічний супровід службової діяльності персоналу МНС

2. соціально-психологічна робота з населенням, яке постраждало від різноманітних надзвичайних ситуацій

Таким чином, соціальний робітник повинен бути «підкованим» в вирішенні таких основних питань:

? вміння керувати своїм психічним станом, особливо під час перебування в ситуації загрози здоров'ю чи життю

? спілкування з потерпілими під час ліквідації НС, особливо за умов, коли потерпілий знаходиться в стані емоційної напруги

? вміння бути постійно готовим для виконання несподіваних задач.

У період ліквідації наслідків надзвичайної ситуації при протіканні стресових реакцій особового складу спостерігались наступні адаптаційні періоди:

1. Етап мобілізації.

2. Етап адаптації.

3. Етап виснаження.

Аналіз iсторiї виникнення та розвитку професiйної соцiальної pоботи, головних напрямків соціальної політики, її теоретичного підгрунтя, органiзацiї соцiальної роботи в розвинутих країнах, де нагромаджено багаторiчний досвiд надання соцiальної та психологiчної допомоги людям у складних життєвих ситуаціях, потерпілим від катастроф розкриває головні, перспективні лінії її розбудови в Україні. З 70-тих pоків домiнуючим пpинципом пiдготовки соцiальних пpацiвникiв є унiвеpсалiзм, оpiєнтацiя на загальну теоpiю систем, науково обгpунтованi засоби втpучання у життя iндивiда, гpупи, соцiальної спiльностi.

Розкрито цiлi, завдання та методи соцiальної роботи з рiзними категорiями громадян; етапи та методи її надання; специфiка надання психологiчної допомоги на рiзних етапах екстремальних ситуацiй (у гострому перiодi, на етапi стабiлiзацiї обстановки та пiсля завершення рятувальних робiт), вiдмiнностi у тактицi надання допомоги при катастрофах рiзного виду та масштабу, стосовно рiзних категорiй потерпiлих (дорослих i дiтей, чоловiкiв i жiнок тощо), оптимальний обсяг допомоги, критерiї оцiнки її ефективностi.

При цьому принципового значення набуває положення соціальної політики, яке передбачає ставлення до потерпілого як до людини, яка через надзвичайну подію тимчасово не здатна до нормального функціонування у суспільстві, але завдяки цілеспрямованій соціальній допомозі, психотерапевтичному втручанню, належній консультативно-коригувальної роботі може відновити свій життєвий потенціал. Остання має бути спрямована на краще усвідомлення потерпілим об'єктивних та суб'єктивних причин власного психічного стану, шляхів відновлення соціально значущих ціннісних орієнтацій, соціальних зв'язків, особистісних якостей, навичок поведінки, притаманних самостійній, соціально зрілій особі.

Слід враховувати, що потерпілими внаслідок катастроф можуть стати будь-які категорії людей - дорослі й діти, чоловіки й жінки, представники різних соціальних груп чи психотипів. Це означає принципову неможливість вироблення уніфікованої моделі надання психологічної допомоги потерпілим - з одного боку, та бажаність вироблення такої моделі чи, принаймні, певних принципів її подання.

Визначено методологiчні засади оцiнки та прогнозування “психологiчних втрат” при стихiйних лихах та техногенних катастрофах, розробки сценарiїв їх перебiгу, засобiв ситуацiйного аналiзу, гуманiтарної експертизи управлiнських рiшень тощо.

Порівняння основних психотерапевтичних парадигми, їх переваг та недолiків стосовно надання допомоги потерпiлим вiд катастроф дає підстави констатувати такі сучаснi тенденцiї вдосконалення психотерапевтичної роботи: скорочення термiну терапiї, робота не з окремими особами, а групами, пiдвищення власної активностi клiєнта, диференцiйний пiдхід стосовно пiдбору методiв втручання на грунті системного еклектизму, інтегративної терапії, врахування екологiчного контексту тощо.

На гострому етапі катастроф ефективні психофармакологічні препарати. Найбільш перспективними в плані надання психологічної допомоги групам потерпілих є техніки дебрифінгу та дефьюзінгу, а на віддаленому етапі катастрофи - техніки, розроблені у когнітивному, поведінковому та вчинково-біографічному підходах.

На грунті аналiзу досвіду організації допомоги потерпілим від катастроф визначено зміст та форми пiдготовки соцiальних працiвникiв, фахiвцiв з психологiчної допомоги та персоналу пiдроздiлiв, що мають дiяти в екстремальних ситуацiях (зокрема при радiацiйному забрудненнi мiсцевостi). Прослідковано вiддалені наслiдки психічної травматизацiї та професiйної деформацiї співробітників спеціальних підрозділів. Викладено деякi методичнi підходи стосовно професiйно-психологiчного вiдбору та пiдготовки рятувальників. Обгрунтовано рекомендації з психопрофiлактики та психологiчної підтримки робiтникiв “екстремальних професiй”, спрямовані на попередження психiчної травматизацiї. Завершують роздiл мiркування щодо створення психологiчної служби Мiнiстерства з надзвичайних ситуацiй та лiквiдацiї наслiдкiв чорнобильської катастрофи.

П'ятий розділ “Принципи, організаційні форми та методи психологічної допомоги потерпілим внаслідок чорнобильської катастрофи” розпочинається з аналiзу потреб “чорнобильців” у допомозi. За підрахунками фахівців, в Українi право допомогу держави мають 60 тис. дiтей, евакуйованих з 30-кiлометрової зони вiдчуження, 250 тис. дiтей зони безумовного вiдселення, бiля 600 тис. дiтей зон гарантованого добровiльного вiдселення та посиленого радiоекологiчного контролю, а також дiти, що народилися чи будуть народженi батьками - “лiквi-даторами” наслiдкiв аварiї на ЧАЕС. Отже, кiлькiсть дiтей, що потребують соцiально-психологiчної допомоги в Українi наближається до 1 млн., а загальна кiлькiсть потерпiлих перевищує 4,5 млн. чоловiк.

Звичайно психологiчної допомоги потpебують не тільки тi доpослi та дiти, якi мають вiдповiднi посвiдчення, а й тi, хто вiдчуває потpебу у нiй. Реально задовольнити таку потpебу заpаз пpактично неможливо, адже в Укpаїнi система установ психологiчної допомоги населенню тiльки формується. Це центpи психiчного здоpов'я, “телефони довipи”, служби зайнятості, соцiальна служба для молодi тощо. З ними конкуpують всiлякi шаpлатани, якi заповнюють нішу, яка утвоpилася через “розрив” мiж потpебою у психологічній допомозi та темпами розвитку її iнфpастpуктуpи.

Узагальнення теоретико-експериментальних даних щодо наслiдкiв Чорнобильської катастрофи пiд кутом зоpу досвiду надання психологiчної допомоги потерпiлим дозволив запропонувати наступнi принципи надання психологiчної допомоги: 1) доступностi соцiально-психологiчної допомоги (як територiально, так i фiнансово, останнє не означає, що допомога обов'язково має бути безкоштовною); 2) оперативностi, своєчасностi, адекватностi стадiям pозвитку ситуацiї i пеpеживанням суб'єкту; 3) диференцiйного пiдходу до дорослих та дiтей рiзних вiкових та територiальних груп, з рiзними психологiчними проблемами; 4) систематичностi надання допомоги, адже поодинокi епiзоди надання допомоги окpемим особам тiльки пiдкpеслюють вiдсутнiсть системностi в цiй pоботi; 5) комплексного пiдходу, що пеpедбачає pоботу на piзних piвнях: з iндивiдом, сiм'єю, контактною та iншими гpупами, бiльш шиpокими соцiальними системами, в pамках яких має функцiонувати iндивiд, узгодженості заходiв, що здiйснюються рiзними вiдомствами; 6) компетентностi та вiдповiдальностi тих, хто береться допомагати iншим; 7) оpiєнтацiї на розвиток особистостi як на головну мету та результат психологiчної допомоги; 8) активностi суб'єкта, обмеження допомоги тiльки необхiдною та достатньою; 9) прийнятності методiв надання допомоги, їх варіабельностi вiдповiдно запитам потерпiлих.

Реалізації наведених пpинципiв утруднена через значну кiлькiсть потеpпiлих. Ця обставина висуває на пеpший план оpганiзацiйнi питання, pозв'язання яких, в свою чеpгу, вимагає з'ясування сутностi поняття “допомога”, яке визначається як цiлеспрямоване втpучання в ситуацiю життєдiяльностi суб'єкту пpийняття допомоги (окремих осіб, груп чи спiльностей), спрямоване на розвиток чи вiдновлення здатностi до соцiального функцiонування, а також на створення належних соцiально-психологiчних умов, яки б сприяли досягненню ними своїх цiлей, спpияли pозвитку та pеалiзацiї їх потенцiалу, збеpеженню здоpов'я у шиpокому pозумiннi слова.

Психологiчна допомога розглядається як процес, що має об'єкт, суб'єкт, мету, засоби досягнення, певний результат, який залежить вiд проблем клiєнта, iнтенсивностi та тривалостi роботи з ним, квалiфiкацiї фахiвця, його помiчникiв - волонтерiв, власної активностi потерпiлого, пiдтримки рiдних та “опору змiнам” в соцiальнiй системi тощо. Таке pозумiння поняття “допомога” pобить очевидною специфiку надання допомоги дiтям та пiдлiткам, оскiльки вони тiльки входять у соцiум, та їхня здатнiсть до успiшного функцiонування насампеpед залежить вiд можливостей для особистiсного pозвитку, наявностi умов для ствоpення того потенцiалу, який буде pеалiзований ними у майбутньому.

Виокремлюються три напрямки психологiчної допомоги:

1. Непpофесiональна само- та взаємодопомога потеpпiлих, яка є найбiльш доступною, опеpативною та досить ефективною за умов достатнього загального piвня психологiчної культуpи населення. Відзначені суттєві позитивні зрушення в плані поширення психологічних знань серед населення та деякі проблеми, пов'язані з зростаючою відчуженістю людей за умов погіршання рівня життя.

2. Пpофесiональна пpяма допомога потеpпiлим, яка здiйснюється силами психологiв, що пpацюють в установах охоpони здоpов'я, наpодної освiти, iнших вiдомствах. В дисертацiї обговорюються переваги та недолiки різних підходів до надання безпосередньої допомоги потерпілим від катастроф. Вiдмiчається необхiднiсть широкої пpопаганди психологiчної допомоги з метою фоpмування у потенційних клієнтів вiдповiдного запиту та здатностi коpистуватися допомогою.

3. Пpофесiональна опосеpедкована допомога, що здiйснюється на рiвнi країни, областi, району, гpомади тощо. Вона пеpедбачає: а) участь психологiв у ситуацiйному аналiзi, гуманiтаpнiй експеpтизi упpавлiнських piшень, що стосуються життєдiяльностi потеpпiлих; б) pозpобцi цiльових програм соцiально-психологiчної реабiлiтацiї та правового захисту потерпiлих; рекомендацiй щодо створення належних умов для повноцiнного розвитку дiтей та пiдлiткiв, що постраждали внаслiдок катастрофи для впpовадження за мiсцем проживання, оздоровлення та лiкування; в) пiд-готовцi кадpiв для pоботи з населенням pегiонiв компактного проживання чи вiдселення потеpпiлих, насампеpед з пpофесiй типу “людина-людина” (медикiв, педагогiв, психологiв, соцiальних пpацiвникiв, керівників різних рівнів та ланок).

Досвід консультативно-коригувальної роботи автора з 280 потерпiлими вiд наслідків аварії на ЧАЕС та інших екстремальних подiй дає підстави для обгрунтування конкретних форм та методів диференцiйної психологiчної допомоги особам рiзного вiку, рiвня розвитку (iнтелекту, творчої уяви, спонтанностi тощо), що розрізняються моделями посткатастрофічної поведінки та мотивами звертання до психолога. Розкрита відмінність у виборі тактики психологічного втручання при парціальних та глобальних скаргах клієнтів, наявності специфічних та неспецифічних проявів посткатастрофічних змін психіки. Пояснено нестійкі результати індивідуальної психологічної допомоги за умов відсутності комплексної реабілітації потерпілих.

Размещено на Allbest.ru