Чоловічі та жіночі ролі у розвитку українського етносу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

У сучасному світі у суспільстві досить часто порушуються питання стосунків між статями в контексті їх співвідношення, що є наслідком постійних змін гендерних ролей та динамічних зрушень у суспільстві. Світ змінюється повсякчас, а з ним і погляди на дану проблему, яка була актуальною у всі часи, але найбільшої уваги набула саме у XX - XXI ст. у розвитку демократичного світу. Проблема гендерної нерівності на Україні поставала не так гостро, як у західній Європі, але чоловічі та жіночі образи є більш різнорідними в процесі українського історичного розвитку, що відкриває поле для дослідження та аналізу даної теми. Тому актуальність дослідження проблеми ролей статевих відмінностей пов'язана з тим, що в багатогранному процесі соціалізації особистості важливим напрямком є вироблення в процесі освоєння соціального досвіду ціннісно-нормативних орієнтацій, розподілених за статями. Застосування гендерного підходу характерніше для західного соціального і гуманітарного знання, в Україні такі течії розпочато лише в останньому десятилітті. Напрацювання в цьому напрямі переконують, що такий підхід дає широкі можливості для демократизації суспільства; усвідомлення професійних ролей та покращення умов праці; розуміння індивідуальних рис і соціального стану як представника певної статі, розвитку гендерних ролей у становленні українського етносу, та виховання певних принципів, поглядів, прав і свобод у соціумі.

Мета роботи:

З'ясувати загальні поняття гендерних питань та їх значення для українського суспільства;

Проаналізувати зміну ролей, прав та обов'язків чоловіків та жінок, вимоги суспільства у процесі формування етносу.

Опрацювати певні теорії про природу поведінки двох статей.



Важливість гендерних питань

гендерний статевий диморфізм нейроандрогенетичний

Впровадження гендерних аспектів у формуванні законодавства України - це питання соціальної справедливості, вирішення якого необхідне для забезпечення рівноправного та стійкого людського розвитку шляхом застосування найбільш результативних і ефективних методів державного втручання. Такий підхід розглядається як процес оцінки будь-якого планового заходу, а зокрема: законодавства, стратегій та програм в усіх сферах і на всіх рівнях з точки зору його впливу на жінок і чоловіків. Дана теорія ґрунтується, перш за все, на тому, що інтереси і досвід жінок, так само як і чоловіків, є невід'ємним критерієм у процесі розробки загальної концепції, здійснення моніторингу й оцінки напрямів державної політики в соціальній, економічній і суспільній сферах для того, щоб жінки і чоловіки мали рівний доступ до вигод, а нерівність була викоренена. Підставами для впровадження ґендерного підходу в державне управління є такі фактори:

ґендерний підхід - це прояв демократії (ніхто не може бути дискримінований за ознакою своєї статі);

оскільки суспільство складається з жінок і чоловіків, не можна досягти сталого розвитку суспільства без проведення ґендерного аналізу існуючих умов (для забезпечення розвитку суспільства необхідно, щоб ідеологія ґендерного підходу стала складовою всіх частин і напрямів політики та важливі політичні рішення приймались збалансовано, виходячи з різного досвіду та відмінностей у сприйнятті як жінок, так і чоловіків).[6, с.7]

Українське законодавство дозволяє проводити політику позитивних дій, зокрема, щодо усунення дисбалансу між можливостями жінок і чоловіків реалізовувати рівні права. Вона відповідає міжнародним договорам, до яких приєдналася Україна, а також наявній практиці, що застосовується в багатьох країнах. [6.]

Сучасний етап дослідження гендерних відмінностей набирає великих обертів, вони займають своє законне місце в освітніх та громадських проектах в усьому світі. [17, С.20-21]

Більшість людей вважають, що гендерні відмінності в поведінці викликані біологічними відмінностями, тобто це є результатом природних сил, а не виховання.[3] Проте дослідники, які займаються проблемою гендерних відмінностей, допускають існування ряду біологічних відмінностей між чоловіками та жінками і впевнені в тому, що біологічний вплив слабо впливає на поведінку людини.[18]

Аналізуючи типові гендерні властивості, дослідники стверджують, що в уявленнях молодого покоління, психологія чоловіка лишається орієнтації переважно на виконання професійних, соціальних ролей, тобто на предметно-інструментальну діяльність у колі людських контактів, а жінки - на сімейні, побутові ролі, на емоційно-регулюючу діяльність.[1,c.95] Таким чином, зазначені якості умовно об'єднуються у групи ділових, комунікативних якостей, особливостей ставлення до себе, зовнішні дані. Воля, інтелект, самовпевненість, - ці характеристики більше притаманні чоловічому характеру; жінки, згідно з наведеними даними, мають бути зіткані з комунікативних, моральних та соціально-перцептивних якостей.

Кожна нормальна особистість відображає і засвоює традиційне розрізнення типово чоловічої і жіночої поведінки як, відповідно, владної і підвладної. Формування владно-підвладних характеристик відбувається, практично, одночасно з формуванням ґендерних ролей і так тісно з ними переплітається, що вони здебільшого становлять єдиний цілісний процес. Адже індивід народжується не тільки індивідом певної статі, а взагалі особистістю, живою істотою, яка "приречена" на взаємодію зі світом. У цій взаємодії вона повинна займати певне місце, якось впливати на сам оточуючий світ [7]. Особистість одночасно опановує середовище, підпорядковує його собі і сама піддається його впливам.

В сучасній українській психології дослідження ґендеру певним чином відображає бачення проблеми зарубіжними дослідниками : з одного боку, суттєво розглядаються ґендерні розбіжності більш старшого віку, а щодо висвітлення відмінностей та розбіжностей в юнацькому віці, зокрема студентства, - робіт присвячено дуже мало робіт [12].

Учень і послідовник Фрейда Карл Густав Юнг вважав що в структурі позасвідомого є і чоловіче і жіноче начало. В індивідуальному позасвідомому чоловіка міститься його жіноча сторона - аніма, символами якої є Діва Марія, Мона Ліза, Жінка-мати. Архетипний зміст ані мусу - підсвідома чоловіча сторона особистості жінки. Стать є роллю, яка дається природою. У процесі індивідуації відбувається відкриття цілісного, вихід за межі статевої належності, проникнення в архетип Самості, який поєднує і жіноче, і чоловіче начало в одній людині. «Відкрити себе» - значить прийняти інтеграцію чоловічого і жіночого в собі такою, якою вона є.[24,с.261].

Дана тема є однією з центральних в ученні К. Хорні. Вона вважала украй важливою і актуальною дослідження специфіки чоловічої і жіночої психології, протистояння полови, шлюбних стосунків. Хорні зробила спробу довести психічне рівноправ'я чоловіків і жінок, в протилежність позиції Фрейда, який бачив причини жіночої пасивності і емоційності у відчутті жінкою своєї фізичної недостатності, відчутті заздрості, прагненні стати чоловіком. Хорні визнавала ситуацію едіпового комплексу, але лише як приватний, не вичерпний випадок. Взаємини полови зводилися до комплексу проблем, але не лише до однієї. Розглядаючи гендерні (культурно-обумовлені) статеві стосунки, Хорні виділяє ряд моментів. Чоловік почитав жінку як Мати, яка піклується, жертвує собою. Але захоплення жінкою є сусідами із заздрістю тому, що сам чоловік не може (наприклад, дітородіння). Ці комплекси компенсуються народженням державних систем, релігій, мистецтва. Це накладає відбиток на всю культуру, яка набуває чоловічого відтінку. Інший компенсатор комплексів - утиск жінок. Часто відношення чоловіка до жінки асоціюється із страхом смерті: хто здатний дати життя, той має право її відібрати. Чоловік випробовує страх перед жінкою, як сексуальною істотою, оскільки жінка відбирає у нього силу під час контактів. Сексуальність жінки більше лякає, чим притягує чоловіка, який боїться виявитися неспроможним або якось принизитися перед нею[20].

Багато авторів, запозичуючи ідеї Фрейда, зазвичай піддавали їх значним модифікаціям. В якості важливого прикладу можна навести роботи Ненсі Чодороу, яка сходиться в поглядах скоріше з психоаналітиками нового покоління, ніж з самим Фрейдом. Згідно з її теорії, дитина починає відчувати себе приналежним до певної статі дуже рано, і це обумовлюється прихильністю дитини до своїх батьків. Крім того, Чодороу приділяє набагато більше уваги, ніж Фрейд, важливості ролі матері, а не батька. Чодороу стверджує, що описаний Фрейдом розрив тісному зв'язку, що існує між дитиною і матір'ю, відбувається по-різному в хлопчиків і дівчаток. На відміну від хлопчиків, дівчинки залишаються в більш близьких відносинах зі своєю матір'ю. Дівчатка зберігають прихильність до матері довше, ніж хлопчики. Оскільки різкого розриву з матір'ю не відбувається, характер дівчинки, і пізніше дорослої жінки, складається таким чином, що вона більше пов'язує себе з іншими людьми. Особистість хлопчиків формується завдяки більш радикального заперечення їх первісної близькості до матері, а їх ідеал мужнього являє собою просте заперечення жіночного. У результаті хлопчики виявляються порівняно непідготовленими до близьких стосунків з іншими людьми; вони розвивають в себе більш аналітичний погляд на світ. Вони займають більш активну життєву позицію, надаючи першорядне значення "досягненням", але при цьому пригнічують здатність розуміти свої власні почуття і почуття інших людей. Особа чоловіка формується в процесі відділення від матері. Внаслідок цього чоловіка впродовж всього життя відчувають почуття, ніби їх особу наражається на небезпеку, коли вони зав'язують з ким-небудь занадто тісні емоційні стосунки. Жінки відчувають прямо протилежне: відсутність тісних взаємин з іншими людьми загрожує їх відчуттю самоствердження. Ці зразки поведінки передаються з покоління в покоління через найважливішої ролі, яку жінки грають в ранній соціалізації дітей. Жінки самовиражаються і описують себе переважно в термінах взаємин. Чоловіки пригнічують у себе ці потреби і займають більш активну позицію по відношенню до світу[5,c.10-11].

Перша соціологічна концепція структури жіночих і чоловічих ролей була висунута американським соціологом Т. Парсоном. Він зробив абсолютно природний для традиційної свідомості біодетермініста висновок, що роль інструментального лідера в сім'ї завжди належить чоловіку,а жінка - це експресивний лідер. «Фундаментальне пояснення розподілу ролей між біологічними статями,- пише Парсон,- полягає в тому, що народження дітей і догляд за ними створює сувору презумпцію первинності відносин матері до маленької дитини…Це веде до того що чоловік усунений від цих біологічних функцій, повинен спеціалізуватися в альтернативному, інструментальному напрямку»[15].

Біхевіоризм розглядає поведінку людини як систему стимул - реактивних зв'язків, що закріплюють маскулінну та фемінну поведінку як вторинні умовні рефлекси: хлопчики та дівчатка набувають такої жіночої чи чоловічої поведінки, яка заохочувалась батьками й отримувала від них і оточуючих позитивне підкріплення. Спрямування статево рольових установок, оволодіння відповідними вміннями і навичками за біхевіористичною схемою заохочення - покарання відбувається у сім'ї, під впливом ЗМІ, школи, середовища однолітків. Згідно з біхевіористичною схемою найближче оточення від народження дитини підкріплює статевотипізовану поведінку, карає за гендерно нетипову, диференціюючи психологію статей. На цій підставі біхевіористичну схему закріплення чоловічих і жіночих ролей називають теорією статевої типізації[9,с.269].

Біологічні та соціобіологічні концепції представлені роботами Лайонел Тайгер і Робін Фокс, які стверджували що людські істоти не є продуктом культури, і тому будували свої висновки на основі вивчення приматів, оскільки вони нібито схожі з людиною, але не випробовують на собі впливу соціокультурних чинників. Л. Тайгер і Р. Фокс вважали, що домінування осіб чоловічого роду біологічно детерміноване і характерне для всіх тварин, у тому числі і людини. Влада в будь якому суспільстві належить чоловікам тому, що це обумовлено самою природою[15,с.12,13].

Поняття статі та гендеру

Чоловік та жінка виступають не як природні визначення, а як соціокультурні феномени. Якщо стать визначається на основі тілесних, органічних та психофізіологічних ознак, то, на відміну від неї, гендер виводиться із соціальних, культурних та історичних особливостей людського буття. Поводження людини в суспільстві й те, як вона сприймається в ньому й визначає гендер як соціальну стать. Гендер, таким чином, є одним зі способів соціальної стратифікації суспільства, що у сполученні з такими соціально-демографічними факторами, як раса, національність, клас, вік зорганізовує систему соціальної ієрархії. Оскільки гендер - не природна даність, а соціальний конструкт, він припускає самосвідомість і самовизначення. При цьому гендер завжди був і залишається багатозначним терміном. У суспільних науках «гендер» набув вужчого значення, позначаючи «соціальну стать», тобто соціально детерміновані ролі, ідентичності й сфери діяльності чоловіків і жінок, що залежать не від біологічних статевих розходжень, а від соціальної організації суспільства. Центральне місце в гендерних дослідженнях займає проблема соціальної нерівності чоловіків і жінок.

На думку німецького теософа Якоба Беме, який створив струнке містичне вчення, "андрогін" був споконвічним станом людської ідентичності, і тільки гріхопадіння поділило світ на дві статі [2,гл.21/18]. Якби не сталося падіння, ми насолоджувалися б повнотою нерозділеного буття. Адже Першо-Адам був чоловіком і жінкою одночасно. І лише падіння призвело до появи Адама та Єви. Так з'явився розподіл людства на чоловіків і жінок - біологічна стать. Однак падіння, що сталося один раз, не закінчилося. Падіння продовжується. Це проявляється у тому, що відбувається подальша диференціація людського роду на статевій основі.

Відмінності в психологічних якостях людей різної статі почали вивчати порівняно нещодавно. Значною мірою це пов'язано з тим, що загальнолюдську культуру. У т.ч. і психоаналіз, створювали переважно чоловіки, причому слово "чоловік" у різних мовах нерідко збігається зі словом "людина" й відрізняється від слова "жінка".

Зрозуміло, що і особливості репродуктивної поведінки (шлюбної поведінки, розмноження, догляду за потомством), і якості пізнавальних процесів, емоційної сфери та поведінки різнитимуться в чоловічій і жіночій групах. При цьому уявлення про статеворольові психологічні варіації охоплюють і побутові забобони, і культурні стереотипи, і науково доведені факти.

У 1942 p. К. Макнемар виявив і підтвердив статистично, що в дівчаток розвинутіші естетичні смаки, мова, тонша координація, а в хлопчиків - кращі математичні і механічні здібності. Жінки адаптивніші, краще піддаються вихованню, у них вищий рівень соціальної бажаності, зате чоловіки кмітливіші, винахідливіші. Всі нові види професій спочатку освоюють чоловіки, потім - жінки. Жінки надають перевагу стереотипним видам професійної діяльності, а в чоловіків, які виконують монотонну роботу, можливі нервово-психічні розлади.

Біологічна стать і психологічний складник пов'язані неоднозначно: чоловік може мати жіночий характер, а жінка - поводитися по-чоловічому. Щоб людина прийняла, усвідомила свою стать і навчилася використовувати її ресурси, необхідна статево-рольова соціалізація - засвоєння в онтогенезі пов'язаних зі статтю ролей, цінностей, форм поведінки і діяльності.

Процес статево-рольової соціалізації дітей має такі істотні характеристики:

- зв'язок зі ступенем засвоєння дітьми статевих ролей;

- зв'язок із формуванням статево-рольових цінностей, орієнтацій, мотивів поведінки, системи ставлень особистості до себе як представника певної статі і до оточення;

- статево-рольові уявлення і статева ідентифікація;

- тісний зв'язок з процесом формування Я-концепції дитини і представлення образу Я в когнітивному, емоційному та оцінно-вольовому компонентах;

- неадекватний перебіг статево-рольової соціалізації в дошкільному віці як причина порушень статево-рольової і психосексуальної орієнтації на пізніших стадіях онтогенезу, неврозів та інших психотичних процесів.[12, розд. 2.2]

Структурними компонентами статево-рольової соціалізації, на думку дослідників, є: статева ідентифікація (зарахування себе до певної статі), статеве маркування (розпізнавання статі інших), статево-рольові уявлення (уявлення про притаманні статі якості й поведінку), статево-рольові цінності і переваги (засвоєння і прийняття притаманних статі форм поведінки), статеві ролі (засвоєння соціокультурних статево-рольових атрибутів - гендеру), статево-рольова орієнтація (спрямованість на засвоєння притаманних статі ролей, цінностей, форм поведінки тощо), статево-рольова поведінка (реалізація статевих ролей в усіх формах життєдіяльності).

Статева ідентичність

Співвідношення чоловічого і жіночого в психологічному портреті людини розглядали по-різному. Маскулінність (мужність) і фемінність (жіночність) протиставляли і розуміли дихотомічно: або одне, або друге. Також ці якості розглядали як полюси одного континууму: те, що відводить від мужності, автоматично наближає до жіночності. Ще їх трактували як незалежні автономні виміри, вважаючи, що кожна людина може мати деякі маскулінні й фемінні ознаки. Тому хоча біологічних статей усього дві, психологічних варіацій статево-рольової ідентичності набагато більше.

Маскулінність і фемінність впливають на формування особистості як філогенетично зумовлені властивості психіки і як соціокультурні утворення, закладені в онтогенезі.

Статева ідентичність - аспект статевої свідомості, який описує суб'єктивне переживання людиною себе як представника статі. Соціальним вираженням статевої ідентичності є статева роль - система середовищних стандартів, приписів, нормативів, очікувань, якою повинна бути дитина (людина), щоб її визнавали як хлопчика (чоловіка) чи дівчинку (жінку). Оскільки ідентичність - явище складне, можна виокремити такі його аспекти:

- адаптаційна (соціальна) статева ідентичність описує те, як особистість зіставляє свою поведінку з поведінкою інших чоловіків і жінок;

- цільова концепція Я як набір індивідуальних установок чоловіка і жінки про те, якими вони повинні бути;

- персональна ідентичність, що полягає в особистісному зіставленні себе з іншими людьми;

- его-ідентичність, тобто глибоке психологічне ядро того, що особистість як представник власної статі означає для самої себе.

Основою моделі ідентичності є: рівень співвідношення її аспектів; незалежність, ортогональність маскулінності і фемінності як вимірів ідентичності.[12, розд. 2.2]

Базова статева ідентичність поєднує філогенетичні й онтогенетичні аспекти особистості. Другий рівень представлений персональною статевою ідентичністю, у якій втілено синтез власних особистісних характеристик з "кальками" особистостей чоловіків і жінок узагалі. Третій рівень - статева ідентичність (адаптаційний образ Я як представника статі), четвертий - статеворольові ідеали, орієнтації.

Формування психологічної статі - це реальне опанування атрибутів поведінки, особливостей емоційних реакцій, установок, уявлень, пов'язаних з чоловічою або жіночою статевою роллю, набуття статевої ідентичності (статевої самосвідомості); думка індивіда про себе як представника певної статі порівняно зі статевим еталоном.

Статева ідентифікація - поєднання соціального процесу (засвоєння хлопчиком, дівчинкою відповідних статевих соціальних ролей і пов'язаних з ними прав та обов'язків) і психологічного (усвідомлення своєї статі і психосексуальної ідентичності). Кожне суспільство, кожна культура виробляють певний комплекс ознак, яким повинна відповідати поведінка представників кожної статі. Такі ознаки представлені як статеворольові стереотипи маскулінності й фемінності, зміст яких зумовлений рівнем розвитку суспільства, поділом праці в ньому, культурою, релігією, звичаями.

Статево-рольові стереотипи - цінності, мотиви, типи поведінки, які вважають прийнятнішими для представників однієї статі, ніж для іншої емансипація обох статей.

У психологічному розумінні з андрогінією пов'язують високі можливості соціальної адаптації. Так, С. Маккобі і К. Джеклін звертали увагу на те, що висока фемінність у жінок часто пов'язана зі заниженою самоповагою і підвищеною тривожністю. Пізніше довели, що високомаскулінні чоловіки і високофемінні жінки мають більше труднощів у тих видах діяльності, які не відповідають традиційним статеворольовим стереотипам, тоді як андрогінні особистості з високими потенціями маскулінності і фемінності легше змінюють тип і стиль діяльності залежно від умов, менше піддаються дистресам.

С. Бем так характеризує статеворольові типи:

- маскулінні чоловіки (нечутливі, енергійні, честолюбні);

- маскулінні жінки (наділені сильною волею, схильні змагатися з чоловіками і претендувати на їх місце у професії, соціумі);

- фемінні чоловіки (чутливі, цінують людські стосунки і досягнення духу, нерідко належать до світу мистецтва);

- фемінні жінки (архаїчний тип абсолютно терплячої жінки, що охоче погоджується бути "фоном" у житті близьких людей, характеризуються витримкою, вірністю і відсутністю егоїзму);

- андрогінні чоловіки (поєднують у собі продуктивність і чутливість, нерідко обираючи гуманні професії лікаря, педагога тощо);

- андрогінні жінки (здатні розв'язувати цілком "чоловічі" завдання, використовуючи жіночі засоби (гнучкість, комунікабельність);

- недиференційовані чоловіки і жінки (часто не вистачає лібідо в широкому значенні слова, вони страждають від нестачі життєвих сил).

Отже, стать - багатогранне біологічне, психічне і соціокультурне утворення, яке пронизує всі рівні (організм, індивід, особистість) інтегральної індивідуальності. Предметом диференціально-псйхологічного аналізу передусім е міжстатеві відмінності, обумовлені не культурними чинниками, а індивідним рівнем.

Статево-рольові стереотипи суспільства визначають стиль поведінки чоловіків (хлопчиків) і жінок (дівчаток) і відображають зразки, орієнтуючись на які, люди реагують на представників кожної статі. Формування індивідуальних статево-рольових стереотипів відбувається в процесі соціалізації дитини через засвоєння суспільного досвіду.

Основну роль у ній відіграють статево-рольові уявлення. Вони безпосередньо впливають на формування статевих ролей і статевої ідентичності, будучи когнітивною структурною частиною цих елементів психологічної статі.

На основі статево-рольових уявлень (стереотипів), засвоєння статевих ролей (ідентичностей) формується статева самосвідомість індивіда - усвідомлення себе чоловіком чи жінкою і необхідності виконання відповідних соціальних ролей.

Переважно чоловічий стиль поведінки і спілкування характеризують як більш активний, змагальний, предметно-інструментальний, а жіночий - як експресивний, залежний, пасивний, емпатійний.

Дослідники намагалися з'ясувати: ці відмінності маскулінності-фемінності генетично зумовлені чи сформовані внаслідок середовищних впливів. Щодо цього американський психолог Сандра Бем запропонувала тест маскулінності-фемінності й на основі його результатів виокремила вісім статеворольових типів. Вона запровадила поняття "андрогінний тип".[12, розд. 2.2]

Чоловік та жінка в процесі історичного розвитку

Сучасні наукові дослідження показують, що феноменологія національного характеру охоплює різні рівні соціальної дійсності. Він проявляється не тільки в діяльності різних соціальних суб'єктів, починаючи від великих соціальних груп (нація) і закінчуючи окремим індивідом, який репрезентує дану націю, але й через домінуючі суспільні настрої, системи моральних вимог, соціальних норм, настанов, базових цінностей, форм соціалізації, принципів виховання, через характер людської взаємодії та впливів на довкілля, через своєрідність групової картини світу, через форми організації побуту, релаксації, рекреації тощо.

Базою для усталеного національного характеру конкретного народу є етнотипова поведінка його представників (сформована на етнічному етапі розвитку даної спільноти), а основою для формування такої етнотипової поведінки є функціонально-рольові якості людей та специфічні способи їх взаємодії зі світом (сформовані на племінному етапі розвитку даної спільноти) [28, с. 81-83].

Важливе значення для об'єктивного аналізу і глибокого розуміння структури і функцій сім'ї має врахування особливостей її функціонування в різних етнографічних регіонах України. Ці особливості найчастіше зумовлювалися географічними, соціально економічними чинниками, локальними відмінностями в традиційно побутовій культурі на порубіжжі з іншими етносами, де спостерігалися сильні впливи або асиміляційні процеси. В етнології дослідження сімейних відносин ґрунтується на визначенні структури і функцій сім'ї. Лише виконання родиною певного комплексу функцій забезпечує її повноцінне існування як соціального інституту. У сучасній українській етнографії досить чітку класифікацію найважливіших функцій сім'ї запропонував А.Пономарьов:

1) функція природного відтворення, яка повинна підтримувати біологічну неперервність суспільства;

2) економічна, яка спрямована на створення і відтворення її матеріальних основ;

3) виховна, яка слугує для передачі дітям соціального досвіду та культурної спадщини;

4) сексуально-емоційна;

5) експресивно-рекреаційна, спрямована на моральну підтримку;

6) етнічного відтворення, яка включає формування етнічної самосвідомості та передачу етнокультурних традицій.

Варто акцентувати увагу на тому, що Україна вирізнялася серед інших православних країн тим, що з давніх часів зуміла зберегти деяке рівноправ'я в родинно-шлюбних стосунках між чоловіком і дружиною.

Наприклад, в епоху Київської Русі жінки користувалися значною свободою і незалежністю як у правовому, так і в соціальному плані й демонстрували самостійність у різних аспектах життя.

В основі організації виробничої діяльності української селянської сім'ї лежить статево-віковий розподіл праці. До чоловічих робіт належать обов'язки обробляти поле, виконувати необхідний ремонт у дворі, возити дрова, їздити до млина, доглядати за кіньми, плести постоли, мотузки, вози та ін.[22, С.8]

До постійних обов'язкових чоловічих робіт належали, окрім вище згаданих, догляд за худобою, пасікою, садком. Чоловік повинен ремонтувати хату, продавати хліб, трусити сажу. “Весною чоловіки орють і сіють. Влітку косять. Як спорають жито, то лущать скибовцем стерню. Це чи не найтяжчий час для селянина, бо вночі ще снопи возить. Після жита чоловіки порають біля вівса, потім коло проса і гречки. Далі молотять. Восени картоплю копають і возять додому, а буряки до заводу. Зимою чоловік їздить “під хуру” - дошки везе, жида якого до вокзалу. До млина їздить, січку ріже, жінці плаття (прання)

з річки принесе в хату, порається коло худоби надворі”[14, Арк. 3.]. Тобто, чоловіку відводилися важкі фізичні роботи масштабного господарського характеру. Вважалося, що в українській малій селянській сім'ї чоловік був господарем і організатором господарства, а жінка - лише його помічником [15, С.101].

Крім своєї роботи, чоловік міг допомагати своїй дружині. Стосовно цього в українському народі існувало кілька поглядів на виконання чоловіками жіночої роботи:

1) чоловік за доброї волі може виконувати жіночу роботу;

2) чоловік за потреби може заміняти жінку в господарстві;

3) чоловік не повинен виконувати жіночу роботу.

Серед селян побутував і погляд, за якого заборонялося або вважалося ганебним чоловікові виконувати жіночу роботу [29, Спр. 49.].

Самі жінки так оцінювали чоловічу допомогу: “У нас хлопці жіночого діла не роблять, бо воно їм наче не підходить. Воно у нього і в руках не так стоїть. Жінка уже зугарніше зробить чоловіче діло, тільки в неї сила мала”[9, Арк. 9.].

Важливим питанням ролі чоловіка в сім'ї є питання його юридичних функцій. В офіційних документах ХІХ ст. чоловік вважався домогосподарем. Термін “домогосподар” - не народний, а походить з офіційного права на позначення юридичної особи, яка представляє сім'ю передусім у виплаті податків[8, С.167]. У зв'язку з тим, що на чоловіка покладалися основні господарські функції, його найчастіше і вважали домогосподарем, який мав представляти свою родину на офіційному рівні (перед громадою).Однак питання лідерства в українській сім'ї має специфічне розв'язання. Хоч традиційно главою вважався чоловік, однак у реальному житті фактичним лідером ставав той, хто був здатним краще керувати родиною й відповідати за благополуччя її членів. То ж часто бувало так, що формально главою сім'ї є чоловік, а насправді в домі розпоряджалася жінка або ж назрілі проблеми вирішувалися спільними зусиллями. Це свідчить про демократичну спрямованість традиційної української родини на дотримання рівності взаємин, що характеризуються однаковою участю чоловіка й дружини. Тим більше, що особливістю української звичаєво-правової традиції є те, що після смерті чоловіка-домогосподаря жінка є правонаступницею[8, С. 190].

Подовження термінів немовляцтва і дитинства різко обмежили свободу пересування жінок і їх можливості самостійного видобутку їжі. За цих обставин постійна допомога чоловіка була просто необхідною умовою для виживання виду. Різке погіршення кліматичних умов у верхньому палеоліті лише сприяло закріпленню подібної практики сексуальних відносин і, поряд з цим, ще більшого розділення праці по статевою ознакою. Якщо жінки могли брати участь в полюванні на дичину дрібного та середнього розміру або ловити рибу і займатися збором безхребетних, то полювання на великого звіра була виключно чоловічою справою. Причому, швидше всього, справою спільним, кооперативних. Учасники полювання, добувачі їжі мали всі підстави претендувати і на володіння жінкою. У цих умовах конкуренція за жінок і їх монополізація кількома чоловіками групи була б просто немислимою, так як несла в собі потенційну загрозу для стабільності соціальної системи.

Отже, будова тіла сучасних чоловіків і їх фізіологія вказують, що на певному етапі еволюції людина перейшла до практики досить тривалих моногамних зв'язків між чоловіком і жінкою ( яка була можлива середня тривалість такого роду зв'язків, ми поговоримо трохи пізніше ). Разом з тим, небезпека зради існувала і в палеоліті.

Чоловіча фізіологія являє собою оптимальну систему

захисту власної пристосованості ( що підвищує надійність передачі своїх генів наступним поколінням ) в умовах частих і тривалих походів чоловіків з дому на полювання.

Вище ми говорили про чоловічої фізіології та особливості будови чоловічого тіла. Слід сказати, що жіноче тіло так само унікальне. Це пов'язано з розвитком молочних залоз (нічого подібного не спостерігається ні у самок шимпанзе, ні у горил або орангутанів ). Крім усього іншого, у жінок зовсім відсутні зовнішні ознаки рецептивності, пов'язані з овуляторною фазою місячного циклу. Така морфологія і фізіологія далеко не випадкова і, по всій видимості, також є адаптацією до моногамних стосунків. Щоб бути впевненим у батьківстві, чоловік повинен підтримувати постійні сексуальні контакти з жінкою і постійно побоюватися, що вона змінить йому з іншим.

Однією з чоловічих адаптації проти жіночого адюльтеру є еволюція на симетричність обличчя і тіла - жінки не просто воліють вступати в сексуальні відносини з більш симетричними чоловіками, а й відчувають при цьому більше задоволення.

Також відомі жінки, які брали на себе чоловічі воєнні обов'язки.

Жінка-воїн, "поляниця"- популярна героїня давньо-руських епічних поем. Слово "поляниця", очевидно, спільнокореневе зі словом "поле", "полякувати", а в давнинувважалося: якщо комусь присуджували "поле", це означало, що на нього чекає змагання, двобій. Дослідник Д. М. Балашов відмічає: "Поляниці превідважні руського епосу - надзвичайно оригінальні. Це - степові воїтельки, вмілі вершниці й лучниці, разом із тим, після бою з героєм - дружини богатирів" [1, с. 7]. Отже, героїня руських билин нагадує нам амазонку - горду жительку сарматських степів IV-II ст. до н. е.

З географічної точки зору, зрозуміло, що існує повна паралель, оскільки й амазонки, і полянки здійснювали свої подвиги в тому ж регіоні - нижнього Дону й району Азова. Як ми знаємо, міф про амазонок відображає важливий факт у соціальній історії донських й азовських племен у скіфський і сарматський періоди: домінування матріархальних форм родової організації. Можливість того, що матріархат був базисом соціальної організації в деяких протослав'янських племен й особливо антських, не слід скидати з рахунку. Якщо це так, то відносно незалежне становище жінки Київської Русі може бути пояснене, принаймні частково, як наслідок подібної традиції. Попри те, що староруське суспільство належало до патріархального типу, жінці в ньому гарантувалися певні права. У першу чергу - це вергельд, символ соціальної цінності людини того часу. Крім того, спостерігалося принципове рівноправ'я в питаннях володіння власністю. Так звана материзна, тобто власність (земля, ліс, будинок, будови), передавалася чітко по материнській лінії й лише донькам. Чоловік міг лише з відома дружини брати в користування цю землю, але суворо відповідав за це. Статус жінки в українській сім'ї підтверджує старовинне українське слово "дружина", тоді як слов'янське "жінка" означає - та, що "народжує". Дійсно, на відміну від Західної Європи і Росії, суспільне становище жінки і за часів Київської Русі, і в період козацтва (у ХVI-ХVII ст.) залежало не від статусу чоловіка, а від особистого добробуту. За Литовським статутом, жінка успадковувала майно своєї родини нарівні з чоловіками. А в сім'ї мала право розпоряджатися власним приданим - материзною.

Цікаво, що повноліття для українців наставало з 18 років, а для українок - з 15 років (а після 1588 року - з 13 років). Відтоді дівчина ставала повноправною господаркою - присягала королеві, платила податки, користувалася всіма суспільними свободами.

Уміння лікувати передавало в руки жінці владу над хворобою й здоров'ям, отже, над життям і смертю, що також сприяло підвищенню її соціального статусу. До так званих знахарок зверталися з будь-якого приводу, у тому числі вони допомагали в любовних справах, лікували травами, відводили від домівки темні сили та знімали порчу. Уже в середні віки дуже багато жінок мали добру освіту, що також затверджувало їх високий статус у суспільстві. Архідиякон Павло Алепський, який у 1654 році проїжджав Україною, писав: "…По всій козацькій землі ми помітили прегарну рису, що нас дуже дивувала: всі вони, за малими винятками, навіть здебільшого їхні жінки та доньки, вміють читати та знають порядок богослужби й церковний спів" [6].

У рамках інституту шлюбу в Україні існувало таке унікальне для ХVI-ХVII століть явище, як розлучення (що докорінно відрізнялося від того, яке було прийняте в Московському князівстві). Незгоди, сварки в подружньому житті визнавалися цілком достатнім і досить звичним на той час мотивом для розлучення, що аж ніяк не вписувалося в канонічні рамки. Таких розлучень переважна більшість. Надзвичайно рідко, та все ж траплялися випадки, коли сім'я розпадалася з іншої причини. Такою причиною, наприклад, могла бути тяжка, тривала й невиліковна хвороба одного з подружжя - причина, яку визнавало ще давньоруське право. Порушення подружньої вірності, яке за канонічним правом могло бути причиною розлучення, відсутнє, однак, у переліку основних мотивів розірвання шлюбу серед подружніх пар XVI - XVII ст. За Статутом, як і в давньоруському праві, перелюбство вважалося особливо тяжким кримінальним злочином і каралося на смерть. Однак, слід зауважити, що суд залишав право останнього голосу за скривдженим із подружжя, який міг і пробачити своїй невірній половині; тоді рішення суду ставало умовним. При цьому судді керувалися нормами звичаєвого права, за якими, головною умовою розлучення визнавалася згода самого подружжя.

Як бачимо, основні причини, які призводили до розриву в сім'ї, мали передусім морально-етичний характер. У них відобразилися народні погляди на сім'ю як на союз рівноправних осіб, стосунки яких мають будуватися на взаємній повазі. Чималу роль тут відігравало традиційне ставлення до жінки не як до безправної істоти, а як до рівної чоловікові особи.[25]

Отже, на жінці лягло ніби тавро спокусниці і втілення гріха/зла. Оріховський, будучи гуманістом, розглядав людину як істоту, від природи схильну до добра й любові, і виступав за високоморальні стосунки між людьми, в тому числі й між чоловіком та жінкою. При цьому вважав, що жінці притаманні ті самі чесноти, що й чоловікам, навіть такі, як мужність, сміливість, хоробрість, відвага. Виокремлюючи при цьому естетичні категорії красу і вроду, як притаманні виключно жінкам. [10, с.105]

Наприкінці XIX - на початку XX століть жіночий рух в Україні розвивається певною мірою під впливом загальноєвропейського. Французька буржуазна революція поклала початок організованому жіночому руху. Почалося все з боротьби за надання жінкам рівних прав із чоловіками («суфражизм»), з середини XIX століття виникає рух за емансипацію жінок. Ентузіастками цієї справи стали Марко Вовчок, Людмила Драгоманова, Олександра Єфименко, Олена Пчілка. Найвпливовішою була ліберально-демократична течія за отримання жінками вищої освіти. 1860 року вони вибороли право вступати до вузів. 1878-го у Києві та 1880 - у Харкові було засновано Виші жіночі курси. 1884 рік вважається роком народження організованого жіночого руху в Україні. Його очолила видатна українська громадська діячка, лідерка західноукраїнського жіночого руху, основоположниця вітчизняного фемінізму -- Наталія Озаркевич-Кобринська. Саме вона однією з перших визначила вагоме місце жінок в українському суспільстві. Тобто вона першою підняла ґендерні проблеми, випередивши в цьому західних жінок.

Зазначимо, що явище маскулінізації характерне для давнього населення України в більшості історичних періодів (неоліт-бронза, скіфи, пізні кочовики), з співвідношенням 1,5-2:1 [16,С. 78, 79]. Схожа ситуація спостерігається і в середньовічній Європі, але при поступовому зменшенні цієї диспропорції[4,С. 52]

Еволюційна теорія статевого диморфізму В. Геодакяна

Для розуміння явища статі недостатньо знань про його репродуктивну та рекомбінатівну ролі. Необхідно знати його еволюційну роль. Роздільностатевість включає в себе два фундаментальних явища: схрещування (об'єднання генетичної інформації батьків) і диференціацію (поділ на дві статі ). Наявність схрещування відрізняє статеві форми розмноження від безстатевих, наявність диференціації - роздільностатеві форми від гермафродитних. Класична генетика, розглядає, однак, тільки результати схрещування особин, тому деякі явища, пов'язані з самою диференціацією, не можуть бути пояснені.

Питання, для чого взагалі існує стать, виникло давно. Найпростішу відповідь - для розмноження - задовільною вважати не можна. У світі крім різностатевого існують ще й безстатеве (вегетативне) і гермафродитне розмноження, причому очевидних переваг перед ними у різностатевого розмноження не спостерігається. Навпаки, комбінаторний потенціал (поєднання генів) у гермафродитів удвічі більший, а кількість потомства (ефективність розмноження) вища у безстатевих. Проте всі вищі життєві організми розмножуються саме статевим шляхом.

Для прояснення ролі різностатевого розмноження у 1965 р. біолог Віген Геодакян розробив еволюційну теорію статевого диморфізму, в якій стверджував, що диференціація статей пов'язана зі спеціалізацією за двома основними аспектами еволюційного процесу - збереженням і зміною генетичної інформації як вигідної для популяції форми інформаційного контакту із середовищем. Лише чоловічих (жіночих) особин недостатньо для забезпечення спадковості й розвитку виду. Вони мають співіснувати.

Поклавши в основу своєї теорії принцип зв'язаних підсистем, Геодакян відзначив, що адаптивні системи, які еволюціонують у мінливому середовищі, значно підвищують свою загальну стійкість за умови диференціації на дві зв'язані підсистеми з консервативною й оперативною спеціалізацією, які належать особинам відповідно жіночої і чоловічої статей.

Спочатку організм жіночих особин володіє ширшою нормою реакції, ніж чоловічий. Жінка може поєднувати у своїй поведінці кілька стратегій, гнучко використовуючи їх залежно від ситуації. Завдяки цьому адаптивні здібності жіночих особин набагато вищі, а научуваність краща. Проте групи найзапекліших двієчників та бешкетників і найталановитіших учнів заповнюють, як правило, хлопчики. Тобто чоловіча вибірка наділена більш спеціалізованою поведінкою, що загалом заважає адаптації на рівні індивіда.

У стабілізованому (незмінному) середовищі природний добір призводить до простого збільшення чисельності особин без зміни їхнього генотипу. Для цього не потрібно мати багато чоловічих особин у популяції, головне, щоб було достатньо жіночих. Однак в умовах катастроф (екологічних, соціальних, історичних) і нестабільності від розмноження переважно усувається чоловіча стать, а модифікується - жіноча. Завдяки диференціації статей з'явилися дві основні зміни порівняно з безстатевим розмноженням - це більша кількість взаємодій у чоловічих особин і ширше коло реакцій у жіночих. Отже, чоловіча особина може запліднити більшу кількість самок, а жіноча - забезпечити різні фенотипи (сукупності ознак і властивостей організму) із одного генотипу. Після зникнення катастрофічного чинника й закінчення дії відбору частка чоловічих особин зменшується, їх генотипічне проникнення звужується (ті, що не вижили, не залишають генетичних слідів). Значить, жінки забезпечують постійну, філогенетичну, пам'ять виду, а чоловіки - тимчасову, онтогенетичну.

Чоловіки більш біологічно і психологічно вразливі, у них менша тривалість життя, новонароджені хлопчики гинуть частіше, оскільки володіють вузькою нормою реакції. Ці відмінності називають статевим диморфізмом.

Статевий диморфізм (грец. dis - два, morfi - вид, форма) - наявність різних ознаку чоловічих і жіночих особин.

У сучасних людей, наприклад, існує статевий диморфізм за ознаками зросту, ваги, обволосіння, але немає за ознаками кількості пальців або вух, кольором очей. У стабільному середовищі статевий диморфізм не спостерігається (немає необхідності пристосовуватися, чоловічі І жіночі особини володіють однаковим еволюційно вигідним значенням ознаки), а в динамічно змінюваному - вже в одному поколінні з'являється генотипічний статевий диморфізм, що далі зростає.

Геодакян сформулював філогенетичне правило статевого диморфізму: якщо за якоюсь ознакою існує статевий диморфізм популяції, то у філогенезі ця ознака еволюціонує від жіночої форми до чоловічої. Це стосується всіх видів, які мають різностатеве розмноження. Наприклад, якщо у ссавців самка менша, ніж самець, то в еволюційному процесі самки збільшуватимуться в розмірі, бо це вигідно для виду.

За онтогенетичним правилом статевого диморфізму (Геодакян), якщо за якою-небудь ознакою існує статевий диморфізм популяції, то і в онтогенезі ця ознака змінюється, як правило, від жіночої форми до чоловічої. За дивергентними ознаками батьків (які є предметом уваги) повинна домінувати форма батька (порода), а за конвергентними (неістотними для виведення породи) - жіноча. В онтогенезі жіночі форми ознаки виявляються раніше, а чоловічі - пізніше. Так, маленькі діти обох статей більше схожі на дівчаток, а у літніх людей починають виявлятися чоловічі риси (грубий голос, ріст волосся на обличчі тощо). За характерологічними ознаками маленької дівчинки можна точніше передбачити структуру особистості й поведінку дорослої жінки, ніж у хлопчиків, тобто йдеться про дихрономорфізм (часове незбігання прояву жіночих і чоловічих ознак).

Спостерігається статевий диморфізм у появі хвороб (усі нові захворювання спочатку з'являлися в чоловіків), будові мозку (у чоловіків чіткіше виражена асиметрія півкуль й оперативних систем - кори і лівої півкулі, а в жінок - консервативних систем - під кірки й правої півкулі, що зумовлює переважання в чоловіків аналітичного мислення, у жінок - інтуїтивного, образного й почуттєвого (чуттєвого) пізнання). Завдяки меншій асиметрії жінки також більш научувані. У культурно-історичному процесі кожна нова професія спочатку є чоловічою і лише потім стає жіночою тощо.

Проблема статі стосується важливих сфер інтересів людини: демографії і медицини, психології і педагогіки, навіть економіки. Правильна соціальна концепція статі потрібна для розв'язання проблем народжуваності і смертності, сім'ї і виховання, професійної орієнтації.

Наука про інстинктивні основи поведінки - порівняльна етологія (грец. ethos - характер) - вивчає особливості та закономірності, властивості неспорідненим формам тварин, спорідненим видам, прямим родичам.

Еволюція шлюбної поведінки людини була дуже складною. Людям властиві різні форми сім'ї, тоді як у всіх інших біологічних видів форма шлюбної поведінки є стабільною ознакою. У людей поширені чотири форми шлюбних стосунків: груповий шлюб, полігінія (один чоловік і багато жінок), поліандрія (одна жінка і багато чоловіків) і моногамія (один чоловік і одна жінка). Останнім часом збільшується кількість одиночних материнських сімей або короткотривалих шлюбів.

Розмноження в людському співтоваристві також має важливі особливості. Якщо у світі тварин здатність до спаровування у самок виявляється один-два рази на рік, активуючи репродуктивну поведінку самців, а в інший час статевого інтересу немає, то в людей все відбувається інакше. Жінки здатні вести статеве життя безперервно з моменту статевого дозрівання, не перериваючи його під час вагітності або менструального циклу. При цьому момент дозрівання яйцеклітини (овуляція) залишається прихованим не тільки від інших, а й від неї самої. Така надмірна з погляду цілей розмноження сексуальність має певні причини.

Існує припущення, що у первісній сім'ї мати була нездатна сама виховати кількох дітей, тому статеве життя стало стимулом для заохочення й утримання чоловіка. Що повільніше дорослішають діти, то сильніше виражена потреба в соціальному житті. Так груповий досвід почав переважати над сімейним. Людина вийшла з-під дії природного добору, тому що головним чинником виживання стала не генетична інформація, а позагенетичне знання.

Етологія вивчає і проблему домінування статей. У світі тварин рівноправності статей практично немає, що сприяє чіткому розмежуванню ролей і функцій. їх порушення загрожує існуванню виду. Тому етологія піддає сумніву цінність ідеї рівності статей, оскільки для цього потрібно пригнічувати давні інстинкти.

Отже, взаємини між статями "обслуговують" завдання не тільки розмноження, а й установлення і підтримки соціальної ієрархії. Еволюційна теорія і соціальна етологія пропонують стійкі програми специфічної для кожної статі поведінки і зразки взаємодії між чоловіками й жінками, що можна адекватно відобразити тільки при використанні типологічного аналізу варіацій цієї взаємодії.[30]

Нейроандрогенетична теорія Л. Елліса

Відмінності між жінками і чоловіками мають еволюційне обгрунтування і багато в чому інстинктивну природу. Однак поширене також і фізіологічне пояснення особливостей поведінки людини, побудоване на вивченні дії статевих гормонів. Зокрема, нейроандрогенетична теорія Лі Елліса, сучасного американського психолога, стверджує, що статеві відмінності в поведінці пов'язані з дією андрогенів (чоловічих гормонів) на мозкові системи. У кожної людини є і чоловічі, і жіночі гормони, але в чоловіків домінують андрогени, а в жінок - естрадіол (жіночий гормон).

Вплив статевих гормонів на мозок охоплює "організаційну" (на третьому місяці життя ембріона) і "активаційну" (у процесі статевого дозрівання) стадії. Під час них особливо інтенсивно формується біологічна стать людини. Дослідження підтвердили зв'язок біологічної статі і психологічної поведінки: маніпуляція андрогенами внаслідок кастрації, кореляційні дослідження, вивчення поведінки до, під час і після пубертата. Вони дали змогу визначити 12 стійких поведінкових програм, пов'язаних із чоловічою статтю (що перебувають під андрогенетичним контролем) і, відповідно, невластивих жіночій поведінці:

1. Наступальна еротична поведінка: від чоловіків чекають ініціативи, а в жінок вияв еротичних ініціатив суперечить інстинктам, властивим тваринам.

2. Агресивна поведінка: чоловікам властиве інструментальне ставлення до світу, згідно з яким потрібно постійно щось руйнувати, щоб створювати нове. У психології тварин отримано дані, що не збігаються зі стереотипами людської поведінки. Наприклад, щурі жіночої статі значно сміливіші й активніші, ніж чоловічої, причому ця тенденція спостерігалася навіть після видалення статевої залози у представників обох статей.

3. Просторова орієнтація: чоловіки краще, ніж жінки, сприймають простір, віддаленість, швидкість.

4. Територіальна поведінка: чоловікам (як і самцям у тварин) властиво "позначати" і перевіряти свою територію, а також охороняти її межі, тому розкидання речей - типово чоловіча реакція.

5. Витривалість до болю: у чоловіків еволюційно нижчий больовий поріг (відповідно, вища больова чутливість), ніж у жінок, підготовлених природою до пологів.

6. Повільне засвоєння оборонних умовних рефлексів: чоловікам більш властиво нападати, а не захищатися, тому хлопчики часто не вміють "дати здачу".

7. Слабкий прояв емоційних реакцій у відповідь на загрозу: чоловіки схильні приховувати переживання, які не стають слабшими, але виявляються або в поведінці, або в психосоматичних захворюваннях.

8. Наполегливість (персистентність) при виконанні завдання без підкріплення: чоловікам, зважаючи на їх слабшу научуваність, властиво повторювати власні помилки.

9. Слабкий зв'язок з найближчими родичами: чоловіки, як правило, менше прив'язані до членів своєї сім'ї, ніж жінки, рідше згадують про батьків.

10. Периферизація: потяг до створення груп за інтересами (клуб, гараж, спортивна секція, риболовля, полювання), жінкам від цього відмовитися набагато легше.

11. Пошук пригод, нових і складних подразників: чоловіки втомлюються від монотонності, тому іноді схильні щось хороше, але вже відоме, проміняти на незрозуміле й нове (захоплення екстремальними видами спорту, відпочинку, туризму).

12. "Хижацька поведінка", пов'язана з полюванням: потяг до суперництва й небезпек, бажання не тільки домогтися мети, а й обійти в цьому суперників. Перемога без боротьби не приносить їм задоволення.

...