В процесі історичного розвитку, разом із людиною змінюється сфера та способи її життєдіяльності, що визначають і її психіку, і її саму. З переходом від біологічного розвитку до історичного у людини психіка переходить на новий, вищий, рівень. Цим якіснішим рівнем у розвитку психіки і є свідомість людини [8, с.22].

Думки відносно поняття свідомості завжди були різними, дослідники по різному бачили суть свідомості людини, одні визначали як рівень психіки, інші як її форму,ще інші як сукупність певних властивостей.

Ми вважаємо, що для початку варто відштовхуватись від загальноприйнятого визначення, яке нам подає словник:

"Свідомість - вища форма психічного відображення, властива тільки людині, інтегруюча всі інші сім властивих їй форм психічного відображення в свої атрибути, і тому є загально психологічною категорією третього рівня їх ієрархії. Розрізняють три форми свідомості: індивідуальну, групову (об'єкти вивчення психології) і громадську" [18, с.173]. Свідомість була і досі є однією з напевно найскладніших проблем психології. Уявлення про свідомість виникло ще у прадавні часи, коли людина почала замислюватись над тим, що процеси, які відбуваються у її голові не такі ж самі, як процеси природи, тобто тоді, коли вони почали розуміти свою відмінність від тварин, коли почали сприймати дії як власні, розуміти їх значення [10].

Першими поглядами на цю сферу можна вважати ідеї Аристотеля та Платона, які вважаються попередниками сучасних дуалістів. Вони прирівнювали свідомість, у контексті розуміння душі, з розумовими здібностями, також їх сучасники зводили характеристику до опису одного із її процесів - мислення [20].

Більш науковим розгляд цього питання став у Новий час. Хоча в цей період дослідження орієнтувались пояснення фізіологічних особливостей людини. Тобто людина розглядалась з точки зору представників механіки та раціоналізму. Велике значення відводиться працям Декарта, який не тільки досліджував сферу рефлексів, а й працював в області психології. Великою його заслугою є те, що він першим доволі чітко виділив поняття свідомості, що дало поштовх до її вивчення.

Можна сказати, що Декарт першим дав визначення свідомості, проте ще через призму поняття душі. Він вважав, що "Душі призначено мати саме пряме і достовірне, яке тільки може бути у суб'єкта, знання про власні акти і стани, не видимі більш нікому; вона визначається єдиною ознакою - безпосередньою усвідомлюваністю власних проявів." [19, с.79]. В його працях простежується початковий розвиток розуміння свідомості. Також Декарт одним із перших пояснив взаємодію душі, яка завжди мислить, із фізичним тілом, що також мало дуже велике значення. Тобто на основі своїх попередників він сформував нову форму дуалізму, яку його наступники намагались заперечити та здійснювали кроки у напрямку доопрацювання його ідей. Проте вони відкидали його ідеї відносно двох субстанцій: тіла та душі (свідомості) людини, які є окремими, але і взаємопов'язаними, оскільки це суперечило уявленням про цілісність людини, зокрема поглядам Спінози про єдність духовного і тілесного [19, с.81-82]. Частково ідеї Декарта про рівність психіки та свідомості знайшли схвалення у поглядах Лейбніца, який теж розглядав свідомість як характерну рису психіки, через яку відбувається сприйняття. В його працях також вперше зустрічається поняття несвідомого. Але ідеї Декарта та Лейбніца про душу як особливу сутність категорично відкидав Гобсс, також він заперечував думки про те, що розум є особливою характеристикою душі, протиставляючи цьому твердженню те, що розум є всього лише наслідком асоціацій. В своїх працях він протиставив раціоналізму емпіризм, пришвидшуючи під девізом досвіду виникнення емпіричної психології. Проте більша заслуга в цьому напрямі належить Джону Локку, який підтримував ідеї Гобсса відносно походження свідомості лише від досвіду людини. Під свідомістю розумілися ідеї (образи, відчуття, думки тощо), тобто те що сприймає людина та те, що відбувається у її душі. Але все таки більший акцент робився на відображенні свідомістю внутрішнього досвіду людини. Ці погляди зумовили подальше розуміння поняття свідомості та напрям його дослідження [1].

Ця тенденція з використанням свідомості як пояснення інших явищ, процесів зустрічається також і в асоціанізмі. Як і попередні дослідники, представники цього напряму поставили свідомість на задній план, залишаючи її розвиток у тіні асоціанізму. Це підтверджується твердженням, яке зустрічається в поглядах Юма, що "Всі складні утворення свідомості, включаючи свідомість свого "я", а також об'єкти зовнішнього світу є лише "пучками уявлень", об'єднаних між собою зовнішніми зв'язками - асоціаціями. Закони асоціацій пояснюють рух уявлень, перебіг психічних процесів і виникнення з елементів всіх складних утворень свідомості." [13, с.58]. Свідомість розглядалася лише як машина, яка діє за законами асоціацій. Дещо розширити цей односторонній погляд вдалося одному із засновників позитивізму Герберту Спенсеру. Він розглядав свідомість як відображення зв'язків (асоціацій) між внутрішнім та зовнішнім середовищем, як відображення їх форм. Він вбачав головну її роль у забезпеченні нормальної адаптації людини [19, с.111-112].

Свідомість все частіше виступає як синонім психіки та прирівнюється до сприйняття та мислення, до здатності людини думати, відчувати… Це було зумовлено намаганням дослідників експериментально обґрунтувати психічні явища. Достовірним вважалось те, що можна було перевірити. Особлива увага приділялась фізіологічному поясненню психічних процесів. Зокрема нове дихання отримала теорія Декарта про рефлекси. Вивчаючи фізіологічні аспекти психічного, дослідники паралельно зробили перші кроки до розмежування понять психіки та свідомості, які ще протягом відносно тривалого часу залишались єдиними.

Цей період виділяється активним розвитком експериментальної психології, що також сприяло розвитку психології свідомості. Основна роль в якому відводиться методу інтроспекції, який часто використовувався з метою дослідження процесів свідомості. Основна заслуга в цьому Вільгельма Вундта, який доволі активно займався також дослідженням сфери свідомості. В своїх гіпотезах головну роль в свідомості він відводить волі, завдяки якій всі елементи свідомості поєднуються в єдине ціле. Вундт вважається не тільки засновником експериментальної психології, а й основоположником напряму структуралізму. Однобічність його теорії зазнала сильної критики, також було доведена помилковість поглядів Вундта на неможливість використання експерименту у вивченні складних процесів свідомості.

Зокрема дослідженням складних актів та процесів свідомості, особливо пам'яті, займався Герман Еббінгауз. Він зміг перетворити раніше суб'єктивний метод дослідження в об'єктивний та застосувати його [19, с.131-134]. Крім того в сфері свідомості стало виділятись поняття інтелекту, що утворилося на основі таких актів свідомості як мислення та розумові операції. Дослідженню цього явища, а також мислення, сприйняття та уваги сприяло виникнення методу тестування, в основному завдяки наполегливій праці Д. Кеттела та Ф. Гальтона.

В сфері дослідження процесів свідомості також активно працювали послідовники Вундта в сфері структуралізму та представники вюрцбургської школи. Серед них особливо виділялись такі дослідники як Тітченер, котрий через призму структуралізму намагався пояснити свідомість через поєднання інтроспекції з експериментом, О. Кюльпе, К. Бюлер та О. Зельц, котрі не просто вивчали процеси свідомості, котрі стали називати актами, а й їх перебіг та взаємозв'язок [19, с.138-141].

Далі ця тенденція у вивченні свідомості простежується в працях представників французької школи, які зробили вагомий внесок у зміну розуміння складових свідомості, зокрема П'єр Жане, особливо волі та пам'яті. Жане та прихильники його поглядів акцентували свою увагу на ролі свідомості у життєдіяльності людини, на тому, що свідомість слугує своєрідним мостом між зовнішнім та внутрішнім світом людини. Вони розглядали її як продукт суспільно-історичної діяльності людини. Тобто не внутрішні прояви людини впливають на її зовнішні, а навпаки.

Відхід від вивчення свідомості через її елементи починає спостерігатись вже у гештальтпсихології. Цей напрям вважав, що вивчення психіки та свідомості через її складові елементи є надзвичайно неправильним. За принцип вивчення психології вони приймали цілісність. В основі якого лежали гештальти - властивості котрих не є сукупністю складових, тобто це цілісні образи, які визначали властивості компонентів, а не навпаки [11, с.40]. Всі ці моменти в сукупності сприяли руйнуванню застарілої думки про свідомість як незалежний та замкнений простір. Це спричинило надання свідомості вторинного значення та концентрацію уваги на поясненні поведінки людини. Зробити це пояснення намагалися представники таких напрямів психології як біхевіоризму та психоаналізу. Свідомість у контексті першого (який виник одночасно із гештальтпсихологією та заперечував ідеї раніше згаданих напрямів, особливо функціоналізму) як така не розглядалась взагалі. Вона прирівнювалась до сукупності рефлексів, процесів збудження та гальмування. Вивчення інстинктів та рефлексів витіснило вивчення інтелекту та інших процесів психіки і свідомості. Цей період можна назвати кризою вивчення свідомості, адже біхевіористи намагались створити "психологію без психіки" [13, с.68]. Свідомість з вивчення виключалась взагалі через помилковість думки, що її не можна об'єктивно дослідити. Це було спричинено прийняттям твердження інтроспективної психології про рівність понять психіки та свідомості. Це виключення зробило свідомість чимось міфічним, відрізаним від реальності та від життя.

Вторинну роль свідомості також відводили і представники психоаналізу. В поглядах психоаналізу отримала своє продовження думка Лейбніца про роздільність психіки та свідомості. Психоаналіз відводив керівну роль в житті людини несвідомому, а свідомість розглядалась лише як прикриття для нього. З. Фрейд, засновник цього напряму, заперечуючи до того часу домінуючу думку про тотожність психіки та свідомості, визначає останню лише як її властивість, якої може і не бути [13, с.75].

Паралельно в цей час у вітчизняній психології розвивається думка про зв'язок свідомості та діяльності започаткована Енгельсом та Марксом. В ній проявляється вплив поглядів французької школи на соціальність поняття свідомості. Але не приймається за стандарт, а просто беруться певні аспекти як точки відштовхування. Початкове положення марксизму про свідомість характеризується думкою, що свідомість постає як особлива форма психіки. Можна припустити, що в цій теорії знайшли своє поєднання різні погляди на свідомість, які передували їй. Її заслугою ми вважаємо зміну підходу до цієї проблеми. Проте недоліком на нашу думку є те, що пояснення свідомості здійснювалось у більшій мірі через діяльність людини, процеси свідомості практично не бралися до уваги.

Як і його попередники Маркс вважав свідомість продуктом суспільства, проте на відмінно від них він розглядав її як наслідок суспільних відносин, в яких бере участь людина, та які реалізуються через посередництво її мозку, органів відчуттів та засобів діяльності.

Неможливо переоцінити роль Енгельса та Маркса у вивченні цього питання. Вони зробили важливі кроки до вивчення становлення свідомості, зокрема її первинного етапу і зв'язку його з мовою, що доводило правильність їх розуміння свідомості як форми психіки [7, 127-130]. Розвиток цього положення далі відбувається у працях Виготського. Він доводив, що велике значення у формуванні свідомості повинно відводитись знакам (словам), які називав знаряддями формування свідомості. Схожим принципом він керувався при вивченні процесів свідомості, чим вийшов за рамки марксистської психології [1, с.74-75]. Виготський працював над програмою так званої "інструментальної психології", згідно з положеннями якої свідомість формується за допомогою знарядь і інших екстрацеребральних "інструментів", медіаторів, в якості яких у нього виступали в основному знаки та слова. Дослідник прийшов до висновку, що операція вживання знаків лежить в основі розвитку вищого психічного утворення, яке було назване свідомістю [2].

В цей період також виникли такі напрями як трансцендентальна та гуманістична психологія, внесок яких в розуміння свідомості також є дуже важливим. Вони розглядали людину як вищу істоту і відносно цього намагалися пояснити поняття свідомості.

Вище наведені історико-теоретичні дані дозволяють нам зробити характеристику самого змісту поняття. Як ми вже згадували раніше, розуміння свідомості у багатьох представників психологічної науки, та й не тільки її, було різним. Що і підтвердилося при вивченні історичного розвитку змісту поняття свідомості.

Ставлення до свідомості та розуміння її формувалось відносно тих чи інших напрямів, про які ми згадували раніше. На основі цього можна виділити основні підходи чи способи пояснення явища свідомості, систематизуючи погляди дослідників у цій галузі:

1. Свідомість згідно розуміння психіки та її функцій (душа, мислення, сприйняття, увага).

2. Свідомість згідно її змісту (знання, переживання).

3. Свідомість згідно її походження (відносно діяльності, мови).

Кожен з цих підходів по-своєму характеризує свідомість та пояснює її. І на базі них ми можемо говорити про свідомість у сучасному розумінні, яке включає в себе всі погляди наших попередників. Особливо вплинули на сучасні погляди відносно розуміння змісту свідомості праці О.М. Леонтьєва, Л.С. Виготського, С.Л. Рубінштейна, А.Г. Спіркіна та В.П. Зінченка.

Зміст першого підходу ми постарались розкрити в ході аналізу історичного розвитку поняття. Тому, на нашу думку, варто відразу перейти до характеристики наступних підходів.

Другий підхід найбільш розгорнутий в працях Л.С. Рубінштейна. Свідомість у своєму філологічному значені відображає значення слова знання. Він стверджував, що "Свідомість завжди передбачає пізнавальне ставлення до предмета, що знаходиться поза свідомістю". Тобто в свідомості Рубінштейн перш за все виділяв пізнання, або навіть усвідомлення людиною її навколишнього світу і тих відносин, в яких він бере участь. Згідно до його поглядів свідомість відіграє надзвичайну роль в житті людини. Її існування виділяє людину із її оточення, створює відношення між реальністю та людиною [12, с.272-273]. Також не менш важливими в змісті свідомості за Рубінштейном є переживання, яке відображає особистісне ставлення та значення певного аспекту життя для людини. Ми повністю згідні з тим твердженням, що свідомість - це поєднання переживання із знанням.

Рубінштейн також підтримував погляди Леонтьєва про зв'язок свідомості та діяльності. Обидва вчених вважали, що діяльність є ключовим фактором у формуванні та розвитку свідомості. Леонтьєв порівнював свідомість із картиною, яка відкривається людині та відображає навколишню реальність, в котру включена сама людина, її дії та стани [7]. Можна сказати, що його праці у цій сфері характеризують відомий афоризм: "Праця зробила з мавпи людину". Природу свідомості Леонтьєв пояснював через "особливості людської діяльності, які створюють її необхідність: в об'єктивно-предметному, продуктивному характері діяльності" [7, с.127]. Зв'язок між діяльністю та свідомістю є двосторонній, адже сам факт усвідомлення своєї діяльності людиною, змінює умови її протікання, а тим самим і характер та протікання самої свідомості.

Свідомість не з'являється у людини відразу після народження. Її формування, розвиток та функціонування в більшій мірі залежить від суспільства. Тому цілком логічною є розбіжність у визначенні суті свідомості. Підсумовуючи все вище викладене, можна сказати, що свідомість це і форма, і рівень, і стани, і процеси, і функція психіки в сукупності.

1.2 Структура свідомості як найвищого рівня розвитку психіки