Вплив самооцінки на статус особистості в групі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВСТУП

Більшу частину свого життя особистість проведе у групі. І велике значення має займаного групи становища. Виходячи з цього виникає запитання: чому одні люди легко роблять контакт, добре приймаються групи, інші - навпаки.

Об'єкт дослідження - самооцінка, предмет - вплив самооцінки на статус особистості в групі.

Гіпотеза:

Люди із високим самооцінкою більш товариські, скоріше сходяться з людьми і яскравіше виявляють якості своєї постаті, проте індивіди з на завищену самооцінку згодом можуть втратити свій початковий статус зважаючи на те, що рідко зважають на чужим думкою.

Мета дослідження - виявлення взаємозв'язку самооцінки і статусу особистості в колективі.

Завдання дослідження:

1) Здійснення аналізу літератури з досліджуваної проблемі.

2) Проведення методик щодо визначення самооцінки.

3) Розробка деяких практичних рекомендацій батькам і педагогам виховання у дітей правильного себе відносини.

Самооцінка, з одного боку, розуміється як найважливіше утворення особистості, яке бере безпосередню участь у регуляції людиною своєї поведінки й діяльності, як автономна характеристика особистості, її центральний компонент, який формується при активній участі самої особистості й відображає якісну своєрідність її внутрішнього світу. Прийняті особистістю цінності складають ядро самооцінки, що визначає специфіку її функціонування як механізму саморегуляції й самовдосконалення. З іншого боку, самооцінка характеризується як стрижень процесу самосвідомості, показник рівня її розвитку.

Самооцінка є складним особистісним утворенням і відноситься до фундаментальних властивостей особистості. У ній відбивається те, що людина дізнається про себе від інших, і його власна активність, спрямована на усвідомлення своїх дій і особистісних якостей. Ставлення людини до самої себе є найбільш пізнім утворенням у системі його світосприйняття. Але, незважаючи на це (а може бути, саме завдяки цьому), у структурі особистості самооцінці належить особливо важливе місце.

Самооцінка пов'язана з однією з центральних потреб людини - потребою в самоствердженні, яке визначається відношенням її дійсних досягнень до того, на що людина претендує, які цілі перед собою ставить - рівнем домагань. У своїй практичній діяльності людина звичайно прагне до досягнення таких результатів, які узгоджуються з її самооцінкою, сприяють її зміцненню, нормалізації. Істотні зміни в самооцінці з'являються тоді, коли досягнення зв'язуються суб'єктом діяльності з наявністю або відсутністю у нього необхідних здібностей.

Отже, функції самооцінки і самоповаги психічного життя особистості полягають у тому, що вони виступаю внутрішніми умовами регуляції поведінки і діяльності людини. Завдяки включенню самооцінки в структуру мотивації діяльності особистість постійно співвідносить свої можливості, психічні ресурси з цілями і засобами діяльності.

Відповідно до звичним цілісним сприйняттям людини про єдність його почуттів, розуму і волі прояви самооцінки можуть бути представлені емоційними, пізнавальними та вольовими формами. На соціально-психологічному рівні виділяється поведінкова форма самооцінки. При цьому самооцінка у складі самосвідомості дозволяє здійснювати не тільки функцію саморегуляції поведінки, але і дві інші: психологічного захисту і когнітивну (пізнавальну) функцію.

Самооцінка не є щось дане, спочатку властиве особистості. Саме формування самооцінки відбувається в процесі діяльності та міжособистісної взаємодії. Соціуму значній мірі впливає на формування самооцінки особистості. Ставши стійкою, самооцінка змінюється з великими труднощами, то змінити її можна, змінивши ставлення оточуючих. Тому формування оптимальної самооцінки сильно залежить від справедливості оцінки всіх цих людей. Адекватне оцінювання себе в ситуації взаємодії з іншими людьми є одним з основних показників соціально-психологічної адаптації. Якщо самооцінка деформована, то це вже достатня умова для соціальної дезадаптації.

Розвивається самооцінка шляхом поступового занурення (інтеріоризації) зовнішніх оцінок, що виражають сімейні вимоги, у вимоги людини до самої себе. У міру формування і зміцнення самооцінки зростає здатність до утвердження і відстоювання своєї життєвої позиції. Процес, в результаті якого людина звикає діяти в певному соціальному середовищі і відповідно до норм даного суспільства, освоює мораль, має багато аспектів і триває все життя. Але найбільш сензитивним етапами у формуванні особистості та її соціалізації є підлітковий і юнацький вік. Підлітковий вік - завершальний етап первинної соціалізації. В якості основних інститутів соціалізації перш за все виступає сім'я і школа, відповідно, батьки, ровесники і вчителя.

Провідним мотивом у період формування самооцінки виступає бажання утвердитися в колективі однолітків, завоювати авторитет повагу й увагу товаришів. При цьому ті, хто цінує себе високо, висувають високі вимоги і в спілкуванні, намагаючись їм відповідати, тому що вважають нижче своєї гідності бути на поганому рахунку в колективі. Для молодої людини типово прагнення до збереження такого статусу в групі, який підтримує його підвищену самооцінку.

Знання, накопичені людиною про самого себе, а також глобальна самооцінка, що формується на основі таких знань, дозволяють сформувати багатомірне утворення, яке називається Я-концепцією і складає ядро особистості. Я-концепція - це більш-менш усвідомлена, пережита як неповторна система уявлень людини про себе, на основі якої він будує взаємодію з іншими людьми, здійснює регуляцію своєї поведінки і діяльності. При цьому Я-концепція представляє набір описових уявлень про себе, а самооцінка передбачає оціночний компонент. Наприклад, усвідомлення людиною того, що за темпераментом він є сангвініком складає частину його Я-концепції, але це властивість в оціночному плані не розглядається.

У людини існує кілька змінюють один одного образів "Я". Уявлення індивіда про себе в поточний момент, у момент самого переживання позначається як "Я-реальне". Крім цього в людини існує уявлення про те, яким він повинен бути, щоб відповідати власним уявленням про ідеал, так зване "Я-ідеальне".

Співвідношення між "Я - реальним" і "Я - ідеальним" і характеризує адекватність уявлень людини про себе, що знаходить своє вираження в самооцінці. Психологи розглядають самооцінку з різних точок зору. Розрізняють загальну і приватну самооцінку. Приватної самооцінкою буде, наприклад, оцінка якихось деталей своєї зовнішності, окремих рис характеру. У загальної, чи глобальній самооцінці відбивається схвалення чи несхвалення, яке переживає людина по відношенню до самого себе.

Крім цього, виділяють актуальну (те, що вже досягнуто) і потенційну (те, на що здатний) самооцінку. Потенційну самооцінку часто називають рівнем домагань. Людина може оцінювати себе адекватно і неадекватно (завищувати або занижувати свої успіхи, досягнення). Самооцінка може бути високою і низькою, різнитися за ступенем стійкості, самостійності, критичності. Нестійкість загальної самооцінки може виникати з того, що формують її приватні оцінки знаходяться на різних рівнях стійкості й адекватності. Крім того, вони можуть по-різному взаємодіяти між собою: бути погодженими, взаємно доповнювати один одного або суперечливими, конфліктними.

Розглядають самооцінку як адекватну / неадекватну - відповідну / невідповідну реальним досягненням і потенційним можливостям індивіда. Так само розрізняється самооцінка за рівнем - високого, середнього, низького.

Під впливом оцінки оточуючих в особистості поступово складається власне ставлення до себе та самооцінка своєї особистості, а також окремих форм своєї активності: спілкування, поведінки, діяльності, переживань. При оптимальної, адекватної самооцінки суб'єкт правильно співвідносить свої можливості і здібності, досить критично ставиться до себе, прагне реально дивитися на свої невдачі і успіхи, намагається ставити перед собою досяжні цілі, які можна здійснити на ділі. До оцінки досягнутого він підходить не тільки зі своїми мірками, але й намагається передбачити, як до цього поставляться інші люди: товариші по роботі та близькі. Іншими словами, адекватна самооцінка є підсумком постійного пошуку реальної міри, тобто без надто великий переоцінки, але і без зайвої критичності до свого спілкування, поведінки, діяльності, переживань. Така самооцінка є найкращою для конкретних умов і ситуацій.

До оптимальної відносяться самооцінки "високий рівень" і "вище середнього рівня" (людина заслужено цінує, поважає себе, задоволений собою), а також "середній рівень" (людина поважає себе, але знає свої слабкі сторони і прагне до самовдосконалення, саморозвитку). Але самооцінка може бути і неоптимальною - надмірно завищеною або занадто заниженою.

Якщо людина недооцінює себе в порівнянні з тим, що він насправді є, то в нього самооцінка занижена. У тих же випадках, коли він переоцінює свої можливості, результати діяльності, особистісні якості, зовнішність, характерною для нього є завищена самооцінка.

Неадекватна самооцінка ускладнює життя не тільки тих, кому вона властива, але й навколишніх, тих людей, які, у різних ситуаціях - виробничих, побутових та інших - спілкуються з ними. Конфліктні ситуації, в яких виявляється людина, дуже часто є наслідком його неправильної самооцінки.

У практиці зустрічаються два типи низьких самооцінок: низька самооцінка в поєднанні з низьким рівнем домагання (тотально низька самооцінка) і сполучення низької самооцінки з високим рівнем претензії. У першому випадку людина схильна перебільшувати свої недоліки, а відповідно досягнення розцінювати як заслугу інших людей або відносити за рахунок простого везіння. Другий випадок, званий "афектом неадекватності", може свідчити про розвиток комплексу неповноцінності, про внутрішню тривожності особистості. Такі люди прагнуть в усьому бути першими, тому будь-яка ситуація перевірки їхньої компетентності оцінюється ними як загрозлива і часто виявляється дуже складною в емоційному плані. Людина, що має другий тип низької самооцінки, як правило, характеризується низькою оцінкою оточуючих.

Занадто висока самооцінка приводить до того, що людина переоцінює себе і свої можливості. У результаті цього у нього виникають необґрунтовані претензії, часто не підтримувані оточуючими. Маючи досвід подібного "відкидання", індивід може замкнутися в собі, руйнуючи міжособистісні відносини.

Знати самооцінку людини дуже важливо для встановлення відносин з ним, для нормального спілкування, в яке люди, як соціальні істоти, неминуче включаються.

Психологічні дослідження переконливо доводять, що особливості самооцінки впливають і на емоційний стан, і на ступінь задоволеності своєю роботою, навчанням, життям, і на відносини з оточуючими. Разом з тим, сама самооцінка також залежить від вищеописаних факторів. Становлення особистості індивіда та її окремих структурних компонентів, зокрема самооцінки як складової образу "я" не може розглядатися у відриві від суспільства, в якому він живе, від системи відносин, в які він включається.

Чотири основних джерела оціночних суджень, здатних чинити значний вплив на самооцінку - це сім'я, школа, референтна група та інтимно-особистісне спілкування. Таким чином, самооцінка людини формується в першу чергу в результаті його активної взаємодії з навколишнім середовищем, особливо з соціумом.

Важливу роль у формуванні самооцінки відіграє зіставлення образу реального "Я" з образом ідеального "Я", тобто з уявленням про те, якою людина хотіла б бути. Хто досягає в реальності характеристик, визначальних для нього ідеальний "образ Я", той повинен мати високу самооцінку. Якщо ж людина відчуває розрив між цими характеристиками і реальністю своїх досягнень, його самооцінка, цілком ймовірно, буде низькою.

Інший чинник, важливий для формування самооцінки, пов'язаний з інтеріоризацією соціальних реакцій на даного людини. Іншими словами, людина схильна оцінювати себе так, як, на його думку, її оцінюють інші. Нарешті, ще один погляд на природу і формування самооцінки полягає в тому, що людина оцінює успішність своїх дій і проявів через призму своєї ідентичності. Він відчуває задоволення не від того, що він щось робить добре, а від того, що він обрав певну справу і саме її робить добре. У цілому картина виглядає таким чином, що люди докладають великі зусилля для того, щоб з найбільшим успіхом "вписатися" у структуру суспільства. Слід особливо підкреслити, що самооцінка, незалежно від того, чи лежать у її основі власні судження людини про себе або інтерпретації суджень інших людей, індивідуальні ідеали або культурно задані стандарти, завжди носить суб'єктивний характер.

Таким чином, самооцінка як найважливіший компонент цілісної самосвідомості особистості, виступає необхідною умовою гармонійних відношенні людини як із самим собою, так і з іншими людьми, з якими він вступає в спілкування і взаємодію. Адекватна самооцінка корелює з позитивним ставленням до інших людей, а також здатністю до саморозкриття, встановлення глибоких міжособистісних контактів.



РОЗДІЛ 1. ІСТОРІЯ ВИВЧЕННЯ САМООЦІНКИ ОСОБИСТОСТІ В ГРУПІ

1.1 Самооцінка у зарубіжних психологічних теоріях

Проблема сутності самооцінки нерозривно пов'язана з розумінням її природи й генезису. Як відзначає І.С. Кон, вже психологи 19 століття "чудово розуміли, що людина живе в суспільстві і залежить від нього". Але суспільство мислилося ними лише як умова, зовнішнє середовище розвитку особистості. Звідси виникала неможливість відповіді на питання, що спонукає людину до саморефлексії, які критерії її самооцінки і чому вона загострює увагу на одних аспектах власного досвіду за рахунок інших.

З'ясування того, що будь-який опис, фіксація тієї чи іншої якості містить у собі момент оцінки й порівняння, а конкретний зміст і значущість цих оцінок змінюється залежно від соціальних і психічних умов, спонукало психологів до розуміння їх соціальної природи.

А) Самооцінка за теорією особистості А. Адлера

Згідно з індивідуальною теорією особистості А. Адлера, все, що роблять люди, має на меті подолання почуття своєї неповноцінності. У дитинстві всі відчувають себе неповноцінними, що є наслідком невеликих фізичних розмірів і обмежених сил, і це спонукає якимсь чином компенсуватися. Комплекс поведінкової активності, спрямованої на подолання неповноцінності, А. Адлер називає стилем життя. Стиль життя міцно закріплюється у віці чотирьох-п'яти років і згодом не піддається тотальній корекції, людина тільки вдосконалює й розвиває основну структуру, закладену в ранньому дитинстві.

Ряд умов (неповноцінність органів, природжений фізичний дефект, надмірна опіка або нехтування з боку батьків) може призвести до того, що відчуття неповноцінності ляже в основу формування комплексу неповноцінності - перебільшеного почуття власної слабкості й неспроможності.

У цьому випадку людина стає підвищено тривожною, не відчуває себе в безпеці, у неї формується стиль життя, який А. Адлер назвав помилковим. Життя в цьому випадку пов'язане з почуттям постійної загрози самооцінки, і людина починає прагнути до особистої переваги. Накопичення успіху, престижу й похвал стає більш важливим, ніж конкретні досягнення. У випадках, коли захист самооцінки, що знаходиться під загрозою, загострюється, індивід може почати вірити в те, що він перевершує інших, і діяти відповідно до цього переконання або може прагнути до переваги, принижуючи інших.

У теорії А. Адлера підкреслюється, що надмірне почуття неповноцінності, невпевненості в собі є перешкодою для подальшого психологічного зростання, тобто руху від центрованості на собі та цілей особистої переваги до завдань конструктивного оволодіння середовищем шляхом розвитку здібності до кооперативної поведінки.

Як видно, в теорії А. Адлера була здійснена спроба пошуку шляхів впливу взаємовідносин між батьками й дитиною на розвиток ставлення дитини до себе, її емоційно-потребової сфери. Звернення до взаємовідносин із батьками і до емоційно-потребової сфери при розгляді умов, що визначають становлення самооцінки, характерно і для інших психологів постфрейдиського напряму, а також для вчених, що працювали в межах гуманістичної психології.

Б) Самооцінка за теорією К. Хорні

Так К.Хорні вирішальним чинником розвитку особистості вважає соціальні відносини між дитиною й батьками. Для дитини характерні дві потреби: потреба в задоволенні й потреба в безпеці. Потреба в задоволенні охоплює всі основні біологічні потреби, але не є основною у формуванні особистості. Головною для розвитку дитини є потреба в безпеці: потреба бути любимим, бажаним і захищеним від небезпеки або ворожого світу. Задоволення цієї потреби повністю залежить від батьків, бо їх тепло і любов до дитини є запорукою формування її здорової особистості. Якщо ж батьки демонстрували по відношенню до дитини нестійку поведінку, понадміру опікали її або віддавали перевагу іншим дітям, у дитини розвивається базальна ворожість, почуття обурення й образи. Ці почуття не можуть бути допущені у свідомість і витісняються, викликаючи базальну тривогу - почуття самотності, недостатньої безпеки, безпорадності перед обличчям потенційно небезпечного світу. Щоб подолати ці почуття, оптимізувати відношення до себе й міжособові стосунки, дитина вдається до різних захисних стратегій, які К. Хорні називає невротичними потребами.

Сучасні дослідження в межах психодинамічного напряму аналізують не процес реальної міжособової взаємодії, а його інтрапсихічну динаміку. Згідно з теоретичними уявленнями вчених цього напряму, емпатичні, люблячі батьки переживають на певній стадії розвитку дитини як інтеріоризовані, функціонально визначені частини її "Я". Процес індивідуалізації дитини від батьків у цьому випадку результує в здоровий нарцисизм "Я", психічні структури якого представлені інтерналізованими аспектами значущих інших. Саме вони забезпечують емоційне самоприйняття і впевненість у собі. Батьківська неприязнь або умовне прийняття, навпаки, сприяють розвитку реально ослабленого й безпорадного "Я", що переховується під маскою нереалістичного грандіозного "Я", що демонструється. У цьому випадку реальне "Я" постійно відчуває потребу бути любимим і прийнятим, а позитивна самооцінка забезпечується шляхом спеціальних маневрів: уникнення спокус, приховання правди, передбачення обвинувачень зі спробою самовиправдання, раціоналізації, заміщення, перекладання відповідальності за свої вчинки на інших, зменшення почуття провини через знаходження недоліків в інших людях і т.п. Причому ці маневри стають одночасно і засобом інтрапсихічної регуляції та самозахисту, і засобом регуляції зовнішнього реального спілкування.

В) Самооцінка за теорією особистості А. Маслоу

У гуманістичній теорії особистості А. Маслоу ключовим є поняття самоактуалізації. Потреба самоактуалізації, за А. Маслоу, є вершинною в ієрархії потреб. Вона може бути усвідомлена і може служити мотивом поведінки тільки в тому випадку, якщо будуть задоволені потреби більш низьких рівнів: фізіологічні потреби, потреби безпеки й захисту, потреби належності й любові, потреби самоповаги. І потреба самоактуалізації, і потреби більш низьких рівнів є природженими.

Потреба самоповаги може бути задоволена тільки в тому випадку, коли в достатній мірі задоволені потреби підтримки життя; потреби в організації, стабільності, в законі й порядку, в передбачуваності подій і у свободі від таких загрозливих сил, як хвороба, страх і хаос; потреби належності до групи, потреби любити й бути любимим. Якщо ж перестають задовольнятися потреби більш низького рівня, людина повертається на цей рівень і залишається там доти, доки ці потреби не будуть в достатній мірі задоволені.

Фрустрація потреби самоповаги призводить до почуття неповноцінності, слабкості, пасивності й залежності, до низької оцінки себе в порівнянні з іншими. На думку А. Маслоу, самоповага повинна будуватися не на думці інших, а на реалістичній оцінці своїх здібностей і досягнень.

Г) Самооцінка за феноменологічною теорією К. Роджерса

У феноменологічній теорії К. Роджерса центральне місце займає поняття "Я-концепція", під яким розуміється організований, послідовний концептуальний гештальт, складений зі сприймань властивостей "Я", сприймань взаємовідносин "Я" з іншими людьми і з різними аспектами життя, а також цінностей, пов'язаних із цими сприйняттями.

Особливу увагу К. Роджерс приділяє тому, як оцінка індивіда іншими людьми впливає на розвиток позитивної або негативної Я-концепції. В якості умов, важливих для розвитку Я-концепції, виділяються потреба в позитивній увазі, умови цінності і безумовне прийняття.

Потреба в позитивній увазі полягає в необхідності бути любимим і прийнятим іншими. Якщо діти, відчуваючи потребу в любові й схваленні, діють проти власних інтересів, це може приводити їх до уявлення про себе, як про створених для того, щоб задовольняти інших людей. У тому випадку, якщо дитина завжди відчуває себе прийнятою, навіть якщо якісь дії їй забороняються, вона не відчуває спонукання відторгати від себе непривабливі частини свого "Я".

Поведінку або відношення, яке заперечує деякий аспект "Я", К. Роджерс називає умовою цінності. Умова цінності означає, що діти отримують заохочення й любов батьків за поведінку, якої від них чекають. Умова цінності спричиняє шкоду розвитку особистості дитини, її уявленням про себе, оскільки дитина починає оцінювати себе тільки з точки зору тих дій, думок, почуттів, які отримують схвалення і підтримку оточуючих, тобто орієнтується на чужі стандарти, а не на свої власні.

Основою розвитку особистості, здатної до актуалізації, К. Роджерс вважає безумовне прийняття, яке передбачає, що людину приймають і поважають за те, яка вона є, без будь-яких застережень. При цьому батьки можуть виражати дитині своє несхвалення за певні вчинки на фоні загальної любові й поваги до її почуттів. За таких умов виховання у дитини виникає безумовне прийняття себе, що дозволяє розвивати свої власні цінності і будувати поведінку відповідно до своїх реальних переживань, незалежно від оцінок інших.

У роботах деяких психологів висловлюється ідея про зв'язок ставлення до себе і самооцінки з характером самосвідомості на різних рівнях. Наприклад, в роботі Е. Дікстейна таких рівнів, які одночасно є і стадіями, виділяється п'ять. На першому рівні міра самоповаги, самоцінності пов'язана з формуванням почуття автономності дитини, здатності досліджувати оточення, здатності викликати турботу про себе. На другому рівні у зв'язку з розвитком соціальної активності дитини мірою самоповаги стає ступінь успішності в певних діях і в порівнянні себе з іншими. На третьому рівні у зв'язку з формуванням здатності до самоспостереження мірою самоповаги стає ступінь досягнення "Я-ідеалу". Четвертий рівень - рівень "Я" як інтегрованого й інтегруючого цілого. Мірою самоповаги на цьому рівні буде ступінь, в якому індивід усвідомлює й приймає кожний з аспектів свого існування. На п'ятому рівні самосвідомість характеризується відкриттям відносності кордонів "Я", визнанням важливості руху уперед і змін, визнанням своєї обмеженості.

Д) Самооцінка за концепцією его-психологи Е. Еріксона

Концепція розвитку особистості, самосвідомості, ставлення до себе запропонована і фундатором его-психології Е. Еріксоном.

Е. Еріксон стрижнем особистості вважає "почуття Я" або ідентичність. Весь життєвий шлях людини поділяється ним на вісім стадій, кожна з яких наступає в певний для неї час і присвячена вирішенню специфічної задачі розвитку. Якщо задача чергової стадії вирішена задовільно, "Его" вбирає в себе новий позитивний компонент і це гарантує здоровий розвиток особистості надалі. Якщо ж задача залишається невирішеною, "Его" завдається шкода, в нього вбудовується негативний компонент.

Перша стадія, немовля, має своїм завданням вироблення почуття базової довіри до зовнішнього світу, розвиток якого залежить від якості материнської турботи. За умови ненадійності, неспроможності матері, її нехтування дитиною, в останньої формується психосоціальна установка страху, підозрілості, побоювань за своє благополуччя.

Друга стадія, раннє дитинство, формує у дитини почуття автономії й особистої цінності або сорому й сумнівів. В разі виховання у вигляді надмірної опіки або потурання дитина не має змоги переконатися у власних силах і можливостях, у неї виникає почуття сорому, під яким Е.Еріксон розуміє звернений на себе гнів, бажання власної невидимості, відчуття своєї нікчемності.

Третя стадія - вік гри. На цій стадії формується почуття ініціативи, прагнення до дії, а в разі негативного наслідку - почуття провини. Вияву ініціативи сприяє заохочення самостійних дій, визнання права на допитливість і творчість. Якщо ж батьки не дозволяють діяти самостійно, це викликає у дитини почуття провини, власної нікчемності.

У ході четвертої стадії (шкільний вік) формується або працьовитість, або неповноцінність. У межах даного періоду розвиваються здібності до логічного мислення, самодисципліни, до взаємодії з однолітками відповідно до передбачених правил. Найважливішими критеріями самооцінки стають у цей час ефективність і компетентність. Небезпека ж криється в можливості виникнення почуття неповноцінності або некомпетентності.

Поряд із домашнім оточенням на дитину тепер впливає школа. В разі відставання у навчанні може виникнути почуття неповноцінності, навіть якщо дитину заохочують батьки. Але якщо дитину постійно обмежували вдома, не давали можливості творче розвиватися, а в школі вона має справу з чуйним досвідченим учителем, це може допомогти розвитку працьовитості.

Задача п'ятої стадії, юності, зібрати воєдино всі знання про себе й інтегрувати їх в особисту ідентичність, що дає можливість відчувати свою унікальність і аутентичність. З'являється почуття ідентичності, цілісності "Я" або, навпаки, дифузної, розпливчатої ідентичності, рольової й особистісної невизначеності. У другому випадку виникає переживання своєї некорисності, пристосованості, деперсоналізації, відчуженості.

Шоста стадія - рання зрілість. З'являється потреба в інтимній психологічній близькості з іншою людиною. Головна небезпека на цій стадії полягає в зайвій поглибленості собою або в уникненні міжособових стосунків.

Основна проблема сьомої стадії, середньої зрілості, складається у виборі між продуктивністю й інертністю. Люди, яким не вдається стати продуктивними, тобто знайти себе в роботі, в турботі про інших, в передачі свого досвіду іншим і т.д., поступово переходять у стан поглибленості собою, основним предметом турботи стають особисті потреби й зручності.

Восьма стадія - пізня зрілість, характеризується появою почуття задоволення, повноти життя або, навпаки, відчаю й розчарування.

У межах приведених вище досліджень психологів різних напрямків більше акцентується роль внутрішніх чинників розвитку самооцінки, насамперед емоційно-потребової сфери суб'єкта.

У дослідженнях інтеракціоністського напрямку основна роль у формуванні самооцінки відводиться "іншому" як першоджерелу її розвитку. Ця ідея бере свій початок у теорії "дзеркального Я" соціолога Ч. Кулі, згідно з якою Самооцінка, почуття гордості або приниження, входить як компонент до "ідеї Я" нарівні з уявленням про те, яким я здаюся іншій особі, і уявленням про те, як ця інша особа мене оцінює. Самооцінка формується вже в ранньому віці в ході взаємодії з іншими людьми. Під впливом сприятливих суджень оточуючих самооцінка підвищується, під впливом несприятливих - знижується. Сам індивід у цій теорії виглядає пасивним, він тільки відображає й підсумовує чужі оцінки, а взаємодія зводиться до обміну поглядами.

Е) Самооцінка за теорією Дж. Міда

Дж. Мід, родоначальник інтеракціоністської орієнтації у психології стверджував, що самосвідомість - це процес, в основі якого лежить практична взаємодія індивіда з іншими людьми. Він вважав, що індивід пізнає себе з точок зору інших членів певної соціальної групи, які він засвоює в рамках суспільної діяльності. Оцінка себе в певній ролі залежить від того, наскільки індивід відповідає тим очікуванням, які пред'являють до нього інші. У концепції Дж. Міда "Я" виступає як похідне від групового "Ми". Причому зміст "Я" і самооцінки зумовлені вже не думками інших людей, а реальними взаємовідносинами з ними, спільною діяльністю.

Інший аспект проблеми самооцінки розглядається в роботах дослідників когнітивіської орієнтації. У межах даного напрямку робиться спроба пошуку відповідей на питання про структуру й функції специфічних пізнавальних процесів, завдяки яким формуються здібності передбачувати оцінки оточуючих, точно оцінювати себе і змінювати неадекватні уявлення про себе. З точки зору представників даного напрямку досліджень, саме систематично організоване, засноване на минулому досвіді й сприйнятті власної ефективності уявлення суб'єкта про себе генерує емоційні реакції, стани й почуття.

Аналіз зарубіжних теорій, у яких розглядається проблема породження й функціонування самооцінки, показує, що в цих дослідженнях спостерігається певне протиставлення основних чинників формування самооцінки: підкреслюється переважна роль у її розвитку або спілкування з оточуючими, або власної діяльності суб'єкта. Крім того, відмічається акцентування емоційної або когнітивної складової самооцінки.

1.2 Самооцінка у вітчизняних психологічних теоріях

У вітчизняній психології методологічною основою трактування особистості та самооцінки як її компонента є принципи розвитку, єдності свідомості й діяльності. Особистість розглядається в системі її реальних відносин, в конкретних соціальних ситуаціях, як суб'єкт практичної й теоретичної діяльності. У теоретичних і практичних дослідженнях вітчизняних авторів розробляються питання соціально-психологічної природи й етичної основи самооцінки, її структури й ролі в психічному житті особистості.

А) Самооцінка за теорією Л.С. Виготського

Основна ідея, на якій базуються теоретичні й експериментальні дослідження генезису самооцінки й особистості загалом, належить Л.С. Виготському.

На думку Л.С. Виготського, всі вищі психічні функції спочатку існують як соціальні відносини і лише потім стають психічними функціями особистості. "Всі вищі психічні функції суть інтеріорізовані відношення соціального порядку, основа соціальної структури особистості, їх склад, генетична структура, спосіб дії, одним словом, вся їх природа соціальна; навіть перетворюючись у психічні процеси, вона залишається квазі-соціальною. Людина і віч-на-віч із собою зберігає функції спілкування".

Аналогічно іншим вищим психічним функціям самосвідомість проходить у своєму розвитку ряд рівнів. Основою для розвитку самосвідомості і самооцінки, як її стрижня, є сприйняття власних рухів і виникнення мовних формул для подальших дій. Самосвідомість виникає поступово, в міру того як людина за допомогою слова навчається розуміти саму себе. Розвиток самосвідомості знаходиться в залежності від розвитку мислення, від розвитку здібності до узагальнення. Завдяки відображенню об'єктивних зв'язків і, зокрема, самовідображенню людської практики в людському словесному мисленні, виникають і самосвідомість людини, і її можливість свідомо скеровувати свої дії.

Б) Самооцінка в дослідженнях І.І. Чеснокової

До опису різних рівнів самосвідомості і специфіки пізнання й оцінок себе на цих рівнях вдається у своєму дослідженні і І.І. Чеснокова. Вона зазначає, що узагальнююча робота процесів самосвідомості проходить різні етапи і знаходиться на різних рівнях розвитку в ході становлення самої особистості.

Самооцінка розглядається I. I. Чесноковою як єдність раціонального й емоційного компонентів. У раціональному компоненті відбиваються знання особистістю відповідних її особливостей, а в емоційному - ставлення до них. Кожен з компонентів самооцінки має свою лінію розвитку.

Раціональний компонент самооцінки у своєму розвитку йде від пізнання зовнішнього світу, інших людей, їх взаємовідносин і власних відносин з іншими. Накопичення знань про себе здійснюється за тими ж законами, за якими пізнається і навколишній світ. На початкових етапах розвитку знань про себе усвідомлюється лише зовнішній, видимий бік власних дій і вчинків. Пізніше здійснюється перехід на вищий рівень самопізнання, коли стає можливим усвідомлення глибинних механізмів діяльності й поведінки.

Пізнаючи особливості інших людей, свої зовнішні вияви в діяльності й поведінці, ставлення до себе інших, людина починає співвідносити ці окремі аспекти пізнання і, внаслідок порівняльно-оцінної роботи, складає оцінку самої себе загалом. Самооцінка виступає як своєрідний підсумок самопізнання і відображає його рівень. Недосконалим формам самопізнання відповідають недосконалі форми самооцінки: її критерії або відсутні, або діють у вузькій ситуації, не співвідносяться між собою.

Саме раціональному компоненту належить провідна роль у процесі становлення єдиної самооцінки особистості, яка формується на основі самооцінки окремих її сторін. Можливості самоаналізу, які розвиваються, сприяють введенню недостатньо усвідомлених результатів самооцінки у сферу свідомого. Через раціональний компонент самооцінки здійснюється узагальнення найбільш значущих для особистості окремих самооцінок, їх синтез і вироблення цінностей самооцінки.

Таким чином, досліджуючи проблему структури й генезису самооцінки, І.І. Чеснокова провідну роль у цьому процесі відводить розвитку раціонального компонента.

В) Самооцінка в дослідженнях М.І. Лісіної

Дослідженням питань, що стосуються генезису самооцінки займалася і М.І. Лісіна. Основною ідеєю її концепції є затвердження первинності відносин з іншими людьми, діяльності спілкування для внутрішнього життя дитини і для її розвитку.

Одним із продуктів спілкування є афективно-когнітивний образ самого себе. Когнітивний компонент образу себе - це уявлення або знання про себе.

Розглядаючи питання про співвідношення загальної й конкретної самооцінки, М.І. Лісіна вказує, що загальна самооцінка народжується, існує й функціонує в центральному утворенні образу себе. Крім центра в образі себе є і периферія, куди приходять нові відомості людини про себе, результати її конкретних самооцінок. Ці нові відомості переломлюються крізь призму центрального утворення й обростають афективними компонентами. Вплив афективних компонентів може спричинити викривлення самооцінки - її заниження або завищення.

Але не тільки загальна самооцінка впливає на конкретну, йде вплив і в зворотному напрямі. Завдяки конкретним самооцінкам, загальна самооцінка постійно модифікується й корегується. Становлення й розвиток образу себе М.І. Лісіна пов'язує з впливом двох чинників: досвіду індивідуальної діяльності й досвіду спілкування з оточуючими людьми - дорослими й однолітками. При цьому найважливіша функція індивідуального досвіду полягає в забезпеченні когнітивної частини образу себе конкретними даними про себе, а досвід спілкування складає в основному матеріал для побудови його афективної частини, яку М.І. Лісіна співвідносить з самооцінками.

Недолік концепції М.І. Лісіної бачиться нам у тому, що вона обмежує самооцінку її афективною складовою. Однак, незважаючи на цей недолік, дана концепція вносить істотно нове розуміння в проблему становлення самооцінки.

У більшості робіт, присвячених генезису самооцінки, затверджується той факт, що самооцінка починає складатися на рубежі раннього й дошкільного віку в процесі розвитку конкретних видів діяльності і поступово удосконалюється в напрямі все більшої адекватності й реалістичності. М.І. Лісіна ж висловлює думку, що факти, які охоплюються терміном "самооцінка", є породженням двох різних за природою психологічних утворень: загальної самооцінки і конкретної самооцінки. Конкретна самооцінка у своєму походженні пов'язана з розвитком конкретних видів діяльності, в той час як загальна самооцінка виникає в перші місяці життя в процесі спілкування дитини з дорослими. Загальна самооцінка не залежить від успіхів або невдач конкретних дій немовляти, а є відчуттям своєї безумовної цінності, яке лягає в основу особистості, що формується, складаючи її центральне ядро.

У зв'язку з даними положеннями, які знайшли експериментальне підтвердження в роботах учнів М.І. Лісіної виникає необхідність інакше підійти до аналізу зародження і генезису самооцінки. Очевидно, виникнення самооцінки дитини в ході розвитку конкретних видів діяльності являє собою змішування феноменів двох психологічних утворень різного походження - конкретної й загальної самооцінки. Причому загальна самооцінка є генетичне більш раннім утворенням, а конкретна самооцінка формується вже на її основі. Отже, формування й розвиток конкретної самооцінки необхідно вивчати на фоні дії загальної самооцінки, визнаючи той факт, що самооцінка як системне утворення виступає в єдності двох своїх форм.

1.3 Міжособистісні стосунки в групі то його вплив на формування самооцінки

Важливим аспектом у життєдіяльності колективу, знання якого має важливе практичне значення для кожного, хто працює з людьми, є міжособистісні стосунки у групі. Ці стосунки неминуче виникають між членами колективу на ґрунті їхнього спілкування та взаємодії у процесі реалізації завдань, на виконання яких спрямовуються їхні зусилля.

Цілі діяльності, її мотиви, організація дій співучасників визначають характер стосунків, що складаються. Міжособистісні стосунки мають складну структуру. У цій структурі діють не лише об'єктивні чинники (характер цілей, умови їх досягнення, особливості керівництва, стосунки, що склалися між членами групи), а й суб'єктивні (рівень свідомості та самосвідомості членів колективу, рівень їхніх домагань, індивідуально-психологічні особливості, здібності людей та ін.).

Основним методом дослідження взаємовідносин у колективі є спостереження. Воно дає можливість всебічно з'ясувати змістовний бік життя групи, її структуру, рівень розвитку, статус окремих членів. Плідними при вивченні колективів є також різні форми анкетування, опитування, інтерв'ю, результати яких дають уявлення про цінності групи, думки її членів про різні аспекти життя певної спільноти. Ефективним інструментом оперативного вивчення міжособистісних стосунків є запропонований американським психологом і мікро- соціологом Дж. Морено метод соціометрії. Засадою стосовно нього є принцип синтонності -- емоційних потягів і симпатій, які виявляються у стосунках між членами групи і визначають їх характер. Процедура соціометричного дослідження полягає в тому, що кожному члену групи пропонується відповісти на запитання “З ким би ти хотів..?”. Воно може стосуватися будь-якої царини людських взаємовідносин.

Критерії вибору можуть бути сильними та зорієнтованими на істотні психологічні якості особистості -- її моральні принципи, силу характеру, вольові та інтелектуальні якості, наприклад: “З ким би ти пішов у розвідку?”, “До кого б ти звернувся по допомогу при розв'язанні конфліктної ситуації?” тощо. Критерії можуть бути слабкими, коли вони стосуються вибору партнера для розваг, відпочинку або ж для забезпечення психологічного комфорту. Такими можуть бути запитання “З ким би ти хотів проводити своє дозвілля?”, “З ким би ти хотів сидіти за однією партою?”. При цьому надається можливість виявити міру бажаності партнера, який обирається, через послідовний потрійний вибір за принципом: “дуже бажаний”, “бажаний”, “менш бажаний”. Результати одержаних виборів занотовуються у соціометричну матрицю й аналізуються шляхом підрахунку кількості виборів, зроблених щодо кожного члена групи.

Інформація може бути математично оброблена і виражена графічно у вигляді соціограми. Популярність членів групи, їх статус має такий характер: “зірки” -- ті, кого обирають найчастіше; їм поступаються “бажані”, які мають по три-чотири вибори; менш популярних називають “малобажані” -- один два вибори; поза вибором залишаються “ізольовані”, з якими ніхто не виявляє бажання співпрацювати. Представники останньої підгрупи становлять собою контингент підвищеного соціально-психологічного ризику й потребують до себе особливої уваги та розуміння.

Проте результати соціометрії не є повністю інформативними і не завжди розкривають справжні мотиви, якими керуються члени групи, обираючи одних партнерів та ігноруючи інших. Модель групи як емоційно психологічного утворення, що є засадовою щодо соціометричних досліджень, не дає змоги належно проаналізувати міжособистісні стосунки людей на основі суспільно визначених норм, ціннісних орієнтацій, оцінок. У цьому зв'язку актуальною стає потреба з'ясувати мотиви, керуючись якими особистість здійснює свій емоційний (а також діловий) вибір, коли вона віддає перевагу одним членам групи і не приймає інших.

На думку А. Петровського, цей механізм можна позначити як мотиваційне ядро в міжособистісних стосунках. Експериментально доведено, що зміст мотиваційного ядра вибору партнера у структурі міжособистісних стосунків може правити за показник того рівня, якого досягла група у своєму розвитку як колектив. На початкових стадіях формування групи вибір характеризується безпосереднім емоційним забарвленням, а орієнтації вибору спрямовані переважно на зовнішні переваги партнера -- зовнішню привабливість, манери, контактність та ін. Вибір у групах більш високого рівня розвитку здійснюється не лише на основі почуттів, що виникають при першому враженні, а й виходячи з оцінки глибших особистісних якостей, що виявляються у спільній діяльності, у значущих для особистості вчинках, світоглядних установках, переконаннях.

У структурі сформованих груп чітко виявляються ієрархії статусів їхніх членів, що визначаються різними соціально-психологічними чинниками. Найпопулярніші з них належать до підгрупи лідерів. Лідер -- це особистість, яка користується визнанням та авторитетом у групі й за якою група визнає право приймати рішення у значущих для неї ситуаціях, бути організатором діяльності групи й регулювати взаємини в ній. Лідер групи може бути офіційним, коли він призначається відповідно до регламенту штатного розпису й виконує покладені на нього функції керівника, і неформальним, що визнається групою стихійно за його високі якості та значущість тих ролей, які він реалізує в колективі та в інтересах колективу. Для колективу оптимальним вважається варіант, коли формальний лідер-керівник водночас є неформальним лідером. За цих умов його діяльність здійснюється максимально ефективно і найповніше виявляє психологічний потенціал групи.

У колективі за певних обставин часто виникають неофіційні групи, що так само висувають своїх лідерів, як це часто трапляється у шкільних класах. Якщо міжособистісні стосунки у групі підпорядковані загальній меті, то наявність лідерів неофіційних груп не тільки не заважає, а й допомагає колективу розв'язувати поставлені завдання. Якщо ж цілі діяльності окремих угруповань перестають бути підпорядкованими загальній меті, то колектив, по суті, перетворюється на конгломерат окремих груп, в яких не лише лідери, а й усі члени можуть вступати в антагоністичні міжособистісні стосунки. Педагогу важливо вчасно помічати ці процеси в колективі, щоб запобігати його руйнуванню та розпаду.

Психологія і поведінка окремої людини залежить від оточуючого середовища. З'являючись світ, людина є абсолютно незрілим. Знаходячись у цілковитій залежності від оточуючих, може жити лише у симбіозі, увійшовши в оточуюче середовище. Остання є складно влаштоване суспільство, у якому люди об'єднують у численні, різноманітні, більш-менш стійкі сполуки, так звані групи.

Група - це сукупність людей, виділена з урахуванням будь-якого однієї чи кількох загальних їм ознак (Р. З. Нємов). Серед такі групи можна назвати великі та малі. Великі представлені державою, націями, народністю, партіями, класами, іншими соціальними спільнотами, які виділяю із професійних, економічним, релігійним, культурним, освітнім, віковим, статевим та інших ознаками. Через них здійснюється вплив ідеології суспільства до психологію людей. Безпосереднім ж провідником впливу і великих соціальних груп на індивіда є мала група. Це невеликі об'єднання (від 2 до 30 людина), зайнятих спільною сімейною справою й перебувають у прямій взаємозв'язку друг з одним. У ньому людина більшу частину свого життя. Прикладами малих груп, які мають в людини найбільше значення є сім'я (перша група, що бере він турботу про людину), шкільний клас, трудовий колектив, об'єднання близьких друзів, приятелів тощо.

Малу групу характеризує психологічна і поведінкова спільність її, яка виділяє і відокремлює групу, робить її щодо автономним соціально-психологічним освітою. Спільність то, можливо зовнішньої (за ознакою - сусіди) і внутрішньої, глибокої (сім'я). У малих групах легко ідентифікується членство, ясно визначено центральна діяльність і члени пов'язані одне з одним добре встановленими взаємовідносинами. Міра психологічної спільності визначає згуртованість групи, тобто рівень її соціально психологічного розвитку. Основними параметрами розподілу малої групи на види є канали комунікацій, психологічний клімат групи, групові норми.

Каналами комунікацій називають структуру міжособистісних взаємин у групі, психологічним кліматом групи - морально-емоціональній тон міжособистісних відносин.

Міжособистісні відносини у групах так можна трактувати в статиці (що є цей час) і динаміці (зміні та розвитку).

Загальні правил поведінки групи називаються груповими нормами.

Прийняті групі цінності й норми є соціально-психологічної основою всіх відносин, утворюють групі. Вони виконують регулятивну, оцінну, яка регулює і стабілізуючу функції.

У групах відбуваються два взаємозалежних процесу: диференціація і інтеграція. Диференціація - цей поділ групи з певним ознаками (статусу, підлозі, віку, матеріального становища, національності та інших.) Інтеграція - згуртування й "об'єднання групи.

Одні говорили і самі члени групи у різних притаманних неї системах взаємовідносин зазвичай займають неоднакове становище. Для точної характеристики місця кожної людини у системі внутрішніх відносин психологи користуються поняттями «позиція», «статус», «внутрішня установка» і «роль».

Роль - нормативно поставлене і колективно схвалений зразок поведінки, очікуваний від чоловіка, що у групі певну позицію.

Позиція - це поняття, що означає офіційне становище людини у тій чи іншій підсистемі відносин. Вона визначається зв'язками даної людини з рештою членів групи. Від позиції, займаній людиною групи, залежить ступінь його потенційного впливу вчинки інших члени групи.

Поняття "соціометричний статус" ввів Я. Морено, розуміючи під нею - становище людини у соціальної групи, а на саму систему міжособистісних відносин виділяв з емоційних, ділових та інтелектуальних зв'язків членів цієї групи. Статус - становище людини у системі внутрішніх відносин, що б ступінь його у очах інших учасників групи. На відміну від позиції, статус індивіда групи - це реальна соціально - психологічна характеристика її положення у системі внутрішньогрупових відносин, ступінь дійсною авторитетності інших учасників.

Внутрішня установка людини у системі внутрішньогрупових відносин - це особиста, суб'єктивне сприйняття їм свою власну статусу, те, як вони оцінюють своє реального стану, свій авторитет, ступінь впливу інших члени групи. Справжній статусу і його сприйняття людиною може збігатися чи розходитися.

Кожен конкретний учасник групи оцінює інших і оцінюється ними. Різні комбінації міжособистісних ролей розвиваються з реакцій окремих осіб друг на друга. Вивчення показує, що шаблони домінування необов'язково приймають порядок рангів, як і «поряд куклевания» серед курчат. А домінує над Б, який над У і Р, але У і Р домінують над А. Чим тривалішою від період контакту, то виразніше оформляються такі шаблони. У кожній оказії виникає унікальна мережу взаємовідносин.

Між учасниками групи може постати взаємне тяжіння чи взаємне відштовхування; можливо, що людина привабливий одним і неприємний й інших; може бути привабливий чи неприємний кого чи байдужий й інших; можливо також взаємне байдужість.

1.4 Вплив самооцінки на статусне положення

Самооцінка є особистісним освітою і формуватимуться належить до фундаментальним властивостями особистості. У ньому відбивається те, що людина дізнається себе з інших, та її власна активність, спрямовану усвідомлення своїх діянь П.Лазаренка та особистісних якостей. Ставлення людини перед самим собою є найбільш пізнім утворенням системі його світосприймання. Але, попри це (і може бути, саме тому), у структурі особистості самооцінці належить особливо важлива місце [25, з. 656]

Отже, функції самооцінки і самоповаги психічної життя особистості у тому, що вони виступаю внутрішніми умовами регуляції поведінки й діяльності. Завдяки включенню самооцінки до структури мотивації діяльності особистість постійно співвідносить свої можливості, психічні ресурси з цілями і коштами діяльності.

Відповідно до звичним цілісним сприйняттям людини про єдність його почуттів, потужні мізки і волі прояви самооцінки можуть бути емоційними, пізнавальними і вольовими формами. На соціально-психологічному рівні виділяється поведінкова форма самооцінки. У цьому самооцінка у складі самосвідомості дозволяє здійснювати як функцію саморегуляції поведінки, а й дві інші: психологічного захисту і когнітивну (пізнавальну) функцію [6, з. 180-182].

Розвивається самооцінка шляхом поступового занурення зовнішніх оцінок, виражають сімейні вимоги, в вимоги людини перед самим собою. Принаймні формування та зміцнення самооцінки зростає спроможність до утвердженню і обстоюванню своєї життєвої позиції. Найбільш сензитивними етапами у формуванні особистості та її соціалізації є підлітковий і юнацький вік. Підлітковий вік - завершальний етап первинної соціалізації. Як основних інститутів соціалізації передусім виступає родина й школа, відповідно, батьки, ровесники та їхні вчителі.

Провідним мотивом під час формування самооцінки виступає бажання утвердитися у колективі однолітків, завоювати авторитет повагу та увагу товаришів. У цьому ті, хто цінує себе високо, пред'являють високі вимоги, і зі спілкуванням, намагаючись їм відповідати, оскільки вважають нижчими за від своєї гідності бути на поганому рахунку у колективі. Для молодої людини типовим є прагнення до збереження такого статусу групи, що підтримує його підвищену самооцінку.

У людина є кілька змінюючих одне одного образів "Я". Уявлення індивіда про себе цей час, в останній момент самого переживання позначається як "Я-реальное". Крім цього в людини існує уявлення у тому, яким повинен бути, аби відповідати власним уявленням про ідеал, зване "Я-ідеальное".

Співвідношення між "Я - реальним" і "Я - ідеальним" і характеризує адекватність уявлень людини себе, яка знаходить свій вияв у самооцінці. Психологи розглядають самооцінку з різних точок зору. Розрізняють спільний державний та приватну самооцінку. Приватній самооцінкою буде, наприклад, оцінка якихось деталей свою зовнішність, окремих чорт характеру. У загальній, чи глобальної самооцінці відбивається схвалення чи несхвалення, яке переживає людина стосовно самому себе [4, з. 118- 120].

...