Психокорекція девіантної поведінки дитини

Размещено на http://www.allbest.ru/

• План
• Вступ
• Розділ 1. Девіантна поведінка дитини
• 1.1 Девіантна поведінка: поняття та ознаки
• 1.2 Види девіантної поведінки
• Розділ 2. Корекція девіантної поведінки
• 2.1 Сутність корекційної роботи
• 2.2 Основні підходи до профілактики та психокорекції девіантної поведінки підлітків
• 2.3 Психокорекційна програма
• 2.4 Психокорекція девіантної поведінки засобами арт-терапії
• Висновок
• Список використаних джерел
• 

Вступ

Сучасний підліток живе в світі, складному за своїм змістом і тенденціями соціалізації. Це пов'язано, по-перше, з темпом і ритмом техніко-технологічних перетворень, що висувають до підростаючого покоління нові вимоги. По-друге, з насиченим характером інформації, яка створює масу "шумів", глибинно впливаючи на підлітка, у якого ще не вироблено чіткої життєвої позиції. По-третє, з екологічними і економічними кризами, що вразили наше суспільство, що викликає у дітей відчуття безнадійності і роздратування (при відсутності почуття особистої відповідальності) через те, що старші покоління залишають їм таку спадщину. Напружена, нестійка соціальна, економічна, екологічна, ідеологічна обстановка, що склалася в даний час в нашому суспільстві, обумовлює зростання різних відхилень в особистісному розвитку і поведінці зростаючих людей. Серед них особливу тривогу викликають не тільки прогресуюча відчуженість, підвищена тривожність, духовна спустошеність дітей, але і їхній цинізм, жорстокість, агресивність. Найбільш гостро цей процес проявляється на межі переходу дитини у дорослий стан - у підлітковому віці. У молодих людей бурхливо розвивається почуття протесту, часто неусвідомленого, і разом з тим росте їх індивідуалізація, яка при втраті загальносоціальної зацікавленості веде до егоїзму. Підлітки більше за інших вікових груп страждають від нестабільності соціальної, економічної і моральної обстановки в країні, втративши сьогодні необхідну орієнтацію в цінностях і ідеалах, -старі зруйновані, нові - не створені. Таким чином, на сьогоднішній день у нашому суспільстві є серйозний дефіцит позитивного впливу на зростаючих дітей. Причому проблема важких підлітків, яка впливає на суспільство в цілому, викликає як глибоке занепокоєння педагогів, батьків, так і гострий науково-практичний інтерес психологів, тому поза сумнівом, що для вирішення проблем підлітків і надання їм психологічної допомоги необхідно знати їх психологічні особливості.

Розділ 1. Девіантна поведінка дитини

1.1 Девіантна поведінка: поняття та ознаки

Перш, ніж ми почнемо говорити про девіантну поведінку, необхідно з'ясувати термінологію. Девіантна поведінка - (від лат. deviatio - відхилення) - поведінка, що відхиляється. Це поняття настільки багатозначне, що існує термінологічна плутанина. Поряд з поняттям "девіантна поведінка" дослідники часто вживають як синоніми "делінквентна поведінка", "аномальна поведінка", "адиктивна поведінка", "дезадаптивна поведінка", "асоціальна поведінка", "неадекватна поведінка", "деструктивна поведінка", "акцентуйована поведінка", "агресивна поведінка", "конфліктна поведінка" [16, 11] та ін. Чи справді всі ці поняття є синонімами або між ними є відмінності, або вони всі є видами "поведінки, що відхиляється"? Звернемося до словників із психології, наукових робіт психологів, соціологів, кримінологів та інших науковців і розглянемо ці поняття.

Особистість, яка виявляє протизаконну поведінку називають делінквентна особистість (делінквент), а самі дії - деліктами. Відмінності делінквентної від кримінальної поведінки закорінені в тяжкості правопорушень, прояві їх антисуспільної направленості характеру. Кримінальна поведінка є перебільшеною формою де-лінквентної поведінки взагалі. В цілому делінквентна поведінка безпосередньо направлена проти існуючих норм суспільного життя, чітко виражених у правилах (законах) суспільства.

У спеціальній літературі розглянутий термін використовується в різних значеннях. А.Є. Личко, ввівши в практику підліткової психіатрії поняття "делінквентність", обмежив ним дрібні антигромадські дії, що не тягнуть за собою кримінальної відповідальності. Це, наприклад, шкільні прогули, прилучення до асоціальної групи, дрібне хуліганство, знущання над слабкими, віднімання дрібних грошей, викрадення мотоциклів [25]. В.В. Ковальов заперечує проти такого трактування делінквентності, вказуючи, що делінквентна поведінка є поведінкою злочинною [17]

Термін "делінквент" отримав ширше поширення за кордоном, де здебільшого вживається для позначення неповнолітнього злочинця. Так, в матеріалах ВОЗ делінквент визначається як особа у віці до 18 років, чия поведінка завдає шкоди іншому індивіду або групі й перевищує межу, встановлену нормальними соціальними групами в даний момент розвитку суспільства. Після досягнення повноліття делінквент автоматично перетворюється в антисоціальну особистість [9].

У психологічній літературі поняття делінквентності швидше зв'язується з протиправною поведінкою взагалі [9; 16; 25]. Це будь-яка поведінка, що порушує норми громадського порядку. Дана поведінка може мати форму дрібних порушень морально-етичних норм, що не досягають рівня злочину. Тут вона збігається з асоціальною поведінкою. Також вона може виражатися в злочинних діяннях, які караються відповідно до Кримінального кодексу. У цьому випадку поведінка буде кримінальною, антисоціальною.

Наведені види делінквентної поведінки можна розглядати і як етапи формування протизаконних дій, і як відносно незалежні його прояви.

Різноманіття суспільних правил породжує велику кількість підвидів протиправної поведінки. Проблема класифікації різних форм делінквентної поведінки носить міждисциплінарний характер.

У соціально-правовому підході широко використовується розподіл протиправних дій на насильницькі й ненасильницькі (або корисливі) [8].

У рамках клінічних досліджень являє інтерес комплексна систематизація правопорушень В.В. Ковальова, побудована на декількох осях. На соціально-психологічній осі - антидисциплінарне, антигромадське, протиправне; на клініко-психопатологічній - непатологічні й патологічні форми; на особистісно-динамічній - реакції, розвиток, стан [17].

Практично ж можна говорити, що делінквентна поведінка - це вид поведінки, що відхиляється.

Аномальна поведінка. Аномалія - це будь-яке зазначене відхилення від норми або очікувань. Дослівно - "не норма". Термін використовується для позначення відхилень у поведінці, у відносинах і статистиці. У поведінці це зазвичай відноситься до порушень або клінічних синдромів [7].

Аномальна поведінка - це система вчинків або окремі вчинки, що суперечать соціальній, статистичній, суб'єктивній та функціональній нормам. Це ненормальна або патологічна поведінка [9].

Аномальна поведінка - це клінічна форма девіантної поведінки. Схематично це можна подати так: девіантна поведінка ^ аномальна поведінка [9]. Поняття девіації є ширшим, ніж аномалії.

Адиктивна поведінка - (від англ. аddiction - схильність, залежність, згубна звичка) - це відхилення, що характеризується прагненням до відходу від реальності шляхом штучної зміни свого психічного стану за допомогою прийому деяких речовин чи постійною фіксацією уваги на визначених видах діяльності, що спрямована на розвиток і підтримку інтенсивних емоцій [19]. З цього визначення можна побачити, що адитивна поведінка є однією з форм девіантної поведінки. Сама назва цього поняття ясно вказує на неможливість його повного ототожнення з поведінкою, що відхиляється, оскільки не всі відхилення відбуваються внаслідок будь-якої залежності.

Дезадаптивна поведінка - теоретично таку поведінку можна розуміти широко - як відсутність адаптації до будь-яких вимог і норм. Але такий погляд, по-перше, доречний, скоріше, при соціологічних підходах, по-друге, - не містить пояснення цьому явищу, а лише називає його. (У цьому сенсі зміст даного поняття буде наближатися до дюркгеймівського поняття аномії, коли суспільні обставини зазнають істотних змін, а індивід змушений до них пристосовуватися.) [12].

У психології таку поведінку можна поділити на два великі різновиди, і розуміти її, як загальну характеристику особистості девіанта, що характеризується низькою здатністю до адаптації в нових умовах. Мабуть, така поведінка може бути описана через поняття "ригідність", як особистісна характеристика, або відповідати типу акцентуації - "ті, що застряють". З іншого боку, дезадаптивну поведінку можна розуміти, як конкретну поведінку в конкретній ситуації, в якій індивід не виявив достатньої здібності до адаптації і не зумів адекватно вирішити цю ситуацію [34]. Отже, поняття "дезадаптивна поведінка" і "поведінка, що відхиляється", мають спільну основу, але вони не є синонімами, скоріше про дезадаптивну поведінку можна говорити як про один з проявів девіантної поведінки.

Асоціальна поведінка - поведінка, що суперечить суспільним нормам і принципам, що виступають у формі аморальних або протиправних дій [5]. Цей термін, на думку А.В. Хоміча, не може претендувати на загальність, оскільки не всяке відхилення асоціальне. Щоб поведінка була асоціальною, необхідно, щоб індивід, який її виявляє, або діяв усвідомлено, і тоді його поведінка - наслідок його переконань, або ж індивід - не соціалізована особистість, - тобто в силу тих чи інших причин не засвоїв моральних і поведінкових норм суспільства, і не діє у відповідності з ними [34].

Такими причинами за звичай вважаються спадкові передумови, певні характерологічні й патохарактерологічні особливості, дефекти раннього виховання, залучення в асоціальні групи тощо. У всіх цих випадках присутні об'єктивні (тобто ті, що не залежать або слабо залежать від волі індивіда) причини його асоціальної поведінки. У будь-якому випадку, якщо за звичай йдеться про людину осудну, навіть якщо асоціальність її поведінки не усвідомлюється нею у конкретних поведінкових актах, то вона принципово може бути усвідомлена, якщо до цього будуть докладені зусилля. Таким чином, асоціальна поведінка - окремий випадок поведінки, що відхиляється.

Неадекватна поведінка - цей термін у ряді попередніх є таким, що найбільш відповідає своїм завданням, а саме: обійняти всі різновиди девіантної поведінки. Однак і він не є в цьому сенсі досконалим, оскільки з логічною необхідністю припускає точне знання і повний опис ситуації, якій поведінка повинна адекватно відповідати. У випадках, коли цей опис, по-перше, можливий, по-друге, однозначний, - в таких випадках термін доречний. Але такі випадки не часті, як може здатися на перший погляд.

Нарешті, не виключена можливість, що один і той самий індивід в різних ситуаціях може виявити різну ступінь адекватності, як і різні люди в одній і тій самій обстановці також можуть повести себе по-різному. Перше відноситься до проблематики психології особистості та психології індивідуальних відмінностей, тоді як друге - до сфери інтересів та компетенції соціальної психології. Отже, на перший погляд, формально можна констатувати збіг змісту цих понять, однак насправді це не так - неадекватна поведінка не завжди є девіантною поведінкою, швидше про неї можна говорити як про вид поведінки, що відхиляється.

Деструктивна поведінка - це руйнівна поведінка, що відхиляється від медичних і психологічних норм, яка призводить до порушення якості життя людини, зниження критичності до своєї поведінки, когнітивним перекручуванням сприйняття і розуміння того, що відбувається, зниження самооцінки і емоційним порушенням, що у підсумку призводить до стану соціальної дезадаптації особистості, аж до її повної ізоляції. Інакше кажучи, деструктивна поведінка проявляється в схильності людини до саморуйнування.

До основних типів деструктивної поведінки відносяться адиктива, антисоціальна, суїцидна, конформістська, нарцистична, фанатична і аутична. Ці типи поведінки дезінтегрують особистість в соціологічному плані. Кожен з названих семи типів порушень поведінки за певних умов може привести людину до катастрофи, а деякі з них можуть бути надзвичайно небезпечними для суспільства, представляти загрозу сучасної цивілізації [27].

В обох цих випадках результат залежить від дій індивіда, і якщо вони зашкоджують, їх можна назвати деструктивними. Дії індивіда перетворюють ситуацію в конфліктну або не сприяють вирішенню вже сформованого конфлікту. Так чи інакше, питання про психологічні характеристики такої людини зберігає першорядну важливість.

Акцентуйована поведінка - це поведінка, яка детермінована вираженими характерологічними особливостями індивіда - акцентуаціями.

Акцентуація характеру - це крайні варіанти норми, за яких окремі риси характеру надзвичайно посилені, внаслідок чого виявляється виборча уразливість відносно певного роду психогенних впливів при хорошій і навіть підвищеній стійкості до інших. Тобто акцентуація - це свого роду "ахіллесова п'ята" особистості, оскільки вона створює внутрішню схильність до тих чи інших поведінкових відхилень від нормативних зразків. Як досить типове характерологічне ускладнення в духовно-моральних структурах особистості, акцентуація не є різновидом соціально-психологічної патології. Проте вона суттєво ускладнює процес соціалізації, вносить в його динаміку додаткові протиріччя мотиваційного і поведінкового характеру і привертає індивідів до девіацій. Таким чином, акцентуйована поведінка також є видом девіантної поведінки.

Агресивна поведінка. В одних випадках агресія може мати інструментальний характер, тобто виступати для досягнення якоїсь мети (вбивство з корисливих мотивів, фізичне насильство при пограбуванні, погрози з метою вимагання). В інших випадках при насильницьких злочинах вона безпосередньо проявляється як ворожа поведінка.

Агресивна поведінка може бути результатом спадковості. Зразками для наслідування можуть виступати родичі, однолітки, інші визначні люди. Особливу роль у підтримці агресивної поведінки відіграє делінквентна субкультура - асоціальна група, банда, нарешті, місця позбавлення волі - всі ці соціальні інститути формують стійку агресивну поведінку.

Особливий випадок агресивності представляють серійні й зовні майже не мотивовані протиправні дії. На думку Е. Фромма, вони носять характер злісної руйнівності й садистської жорстокості, виникають раптово і несподівано для оточуючих та близьких людей [33]. Така форма агресії, на думку автора, не має явних біологічних чи економічних причин і є реальною проблемою людства.

Таким чином, агресивність і девіантність тісно пов'язані. Агресивну поведінку також можна назвати видом поведінки, що відхиляється.

Конфліктна поведінка. Психологічний словник визначає конфлікт як протиріччя, що важко розв'язати і як таке, що пов'язане з гострими емоційними переживаннями [30, 161]. А.Я. Анцупов і А.І Шипілов пропонують таке визначення: під конфліктом розуміється найбільш гострий спосіб усунення протиріч, що виникають у процесі взаємодії, що полягає в протидії суб'єктів конфлікту і звичайно супроводжується негативними емоціями [3].

Як стійка особистісна риса може виражатися в тому, що потенційно нейтральну ситуацію такий індивід схильний сприймати конфліктно, загрозливо для себе, або ж - як можливість для реалізації своєї схильності до реформаторства, сутяжництва тощо. Конфлікти можуть супроводжуватися агресивною поведінкою, а також конфлікти можуть бути підґрунтям девіантної поведінки.

Отже, вище перелічені поняття включаються в поняття "девіантна поведінка" і про них можна говорити як про види такої поведінки.

Нарешті, розглянемо саме поняття "девіантна поведінка". В недалекому минулому термін "відхилення" був пов'язаний у нашій свідомості тільки з кримінальними явищами - злочинами, пияцтвом, наркоманією, проституцією та іншими. І це невипадково, бо вони практично скрізь і завжди вважаються відхиленнями від існуючих соціальних норм. Але в зв'язку з цим виникає питання: чи тільки подібні найбільш загальних уявлень про девіантну поведінку, визначимо її як: 1) вчинок, дії людини і 2) соціальне явище. Психологічні традиції вивчення цього складного і цікавого явища, яким є девіантна поведінка, складалися в основному в психоаналітичних і соціологічних школах, які використовували великий арсенал методів розпізнавання, опису і дослідження. Проблему відхилень вивчають соціологія, психологія, кримінологія та інші науки [16].

Проте ні у зарубіжних, ні у вітчизняних авторів немає єдиної точки зору на термін "поведінка, що відхиляється". Одні дослідники вважають, що мова повинна йти про будь-які відхилення від схвалених суспільством соціальних норм, інші пропонують включити в це поняття тільки порушення правових норм, треті - різні види соціальної патології (вбивство, наркотизм, алкоголізм тощо), четверті - соціальну творчість.

Справа в тому, що девіантна поведінка завжди пов'язана з якою-небудь невідповідністю людських вчинків, дій, видів діяльності, поширеними у суспільстві чи групах нормам, правилам поведінки, ідеям, стереотипам, очікуванням, установкам, цінностям.

На відміну від кримінології, кримінального права та інших правових наук, що розглядають поведінку, що відхиляється в ракурсі порушення норм права, соціологія використовує більш широке визначення девіації, як відхилення від загальноприйнятих цінностей і норм. Вона відносить до девіантної поведінки не тільки злочини та інші правопорушення, але й алкоголізм, пияцтво, наркоманію, бродяжництво, дармоїдство, дитячу безпритульність, аморальну поведінку тощо.

Біля витоків соціології девіантної (що відхиляється) поведінки стояв французький вчений Еміль Дюркгейм (1858-1917) - творець французької соціологічної школи. Він висунув поняття соціальної аномії, визначивши її як "стан суспільства, коли старі норми і цінності вже не відповідають реальним відносинам, а нові ще не утвердилися". На його думку, аномія є наслідком криз і різких суспільних змін і становить таку ситуацію в суспільстві, яка характеризується послабленням або руйнуванням норм, суперечливістю правил, що регулюють соціальні відносини. У результаті цього індивіди втрачають соціальну орієнтацію, що сприяє розвитку девіантної поведінки. Так, у роботі "Самогубство" Дюркгейм відзначав, що в періоди соціальних спадів і підйомів зростає число самогубств, показуючи, що соціальна дезорганізація є причиною девіантної поведінки [12, 13].

В соціології проблеми девіантної поведінки розглядалися також у культурологічних теоріях, що вбачають причини соціальних відхилень у конфлікті між нормами субкультур і домінуючої культури. Е. Саттерленд - автор теорії диференційованого зв'язку, стверджував, що злочинності навчаються, що злочинна девіація є наслідком багаторазового та тривалого спілкування індивіда з носіями девіантних норм поведінки [31].

Становленню самостійного наукового напрямку теорія девіантної поведінки зобов'язана передусім Р. Мертону і А. Коену. Р. Мертон проаналізував, яким чином соціальна структура спонукає деяких членів суспільства до невідповідної приписами поведінки. Американський соціолог А. Коен називає поведінку, що відхиляється як таку, що йде врозріз з інституційними очікуваннями, тобто з очікуваннями, що розділяються і визнаються законними всередині соціальної системи [21, 520-521], а англієць Д. Уолш, представник феноменологічної соціології, стверджує, що соціальне відхилення - це значною мірою статус, що приписується [28, 98], тобто тільки суб'єктивне позначення, "ярлик", а не об'єктивне явище. На його думку, відхилення - це не внутрішня якісна риса, притаманна певній дії, а результат соціальної оцінки та застосування санкцій. Вочевидь, що подібні характеристики девіантної поведінки не розкривають повністю її природу і об'єктивні антинормативні властивості.

У контексті теорії соціалізації, до девіантної поведінки схильні люди, соціалізація яких проходила в умовах заохочення або ігнорування окремих елементів девіантної поведінки (насильство, аморальність). У теорії стигматизації, вважається, що поява девіантної поведінки стає можливим вже при одному тільки визначенні індивіда як такого, що соціально відхиляється й застосуванні по відношенню до нього репресивних або виправних заходів [29; 31].

Одним із перших психологів, що займався дослідженням "поведінкових відхилень" був А.Г. Ковальов, який вважав, що основною ознакою відхилень від норм поведінки людини є невідповідність цієї поведінки суспільним вимогам, вираженим в соціальних установках - законах і моральних правилах.

Поняття "поведінка, що відхиляється" з'явилося також у роботах кримінологів на початку 60-х років для позначення діяльності людини, що не відповідає встановленим нормам [1; 22; 23]. Під поведінкою, що відхиляється розуміли дії, які не відповідають заданим суспільством нормам і типам [1, 257], тобто мова йде про порушення будь-яких соціальних норм.

На думку І.С. Кона девіантна поведінка - це система вчинків, що відхиляються від загальноприйнятої або такої, що, мається на увазі, норми (психічного здоров'я, права, моралі) [18].

У "Психологічному словнику" [29]дається новий підхід до визначення девіантної (що відхиляється) поведінки, за яким - це дії, що не відповідають офіційно встановленим або фактично сформованим у даному суспільстві (соціальній групі) нормам і призводить порушника до ізоляції, лікування, виправлення або покарання.

Як пише професор соціології Каліфорнійського університету в Берклі (США) Нейл Джозеф Смелзер, девіація важко піддається визначенню, що пов'язано з невизначеністю і різноманіттям поведінкових очікувань. Девіація веде за собою ізоляцію, лікування, виправлення або інше покарання. Смелзер виділяє три основних компоненти девіації:

а) людину, якій властива певна поведінка;

б) норму або очікування, що є критерієм оцінки поведінки як девіантної;

в) іншу групу або організацію, що реагує на дану поведінку [26, 78].

Тим не менш, склався стереотип, відповідно до якого до девіантів - суб'єктів поведінки, що відхиляється - відносять людей, що становлять певну небезпеку, якусь загрозу стабільності та соціального порядку. Це не зовсім так. Соціальні відхилення можуть проявлятися в різних формах, у тому числі й у формі злочинності, наркоманії, алкоголізму. Однак до девіан- тів з таким же успіхом можна віднести політичних радикалів, художників-новаторів, великих полководців та державних діячів. Їхня поведінка - теж відхиляється.

Дослідник Я. Гілінський виділяє негативну поведінку, що відхиляється, яка завдає шкоди суспільству й перешкоджає соціальному розвитку, та позитивні відхилення - різні форми соціальної творчості [10]. Проблема полягає не просто у відхиленні поведінки від існуючих загальноприйнятних норм, а у ставленні суспільства до такої поведінки. У цьому плані відхилення може бути соціально схвалюваним або засуджуваним. Тут необхідно навести ще одну інтерпретацію девіантної поведінки - девіантність визначається як відповідність (або невідповідність) дій соціальним очікуванням. У цьому випадку вкрай складно визначити, що є девіацією, а що ні.

Девіантна поведінка як соціальне явище має певні історичні корені і характеризується стійкістю і масовістю. Різноманітність соціальних норм, що діють в суспільстві - релігійних, естетичних, політичних, правових та інших - тягне за собою різноманітність девіацій (соціальних відхилень). Згодом, як соціальні норми і правила, так і соціальні відхилення зазнають змін. Те, що раніше вважалося девіантною поведінкою, може перетворитися на норму поведінки і навпаки. Виникнення нових законів і правил тягне за собою і нові види девіацій. Тому соціальна оцінка відхилень повинна здійснюватися з історичних позицій і носити конкретний характер.

Соціальне відхилення може бути втілено як в окремому вчинку особистості, так і в низці вчинків, що характеризують поведінку індивіда. Девіантний характер може також носити і діяльність соціальних груп (наприклад, сім'ї), негативно впливаючи на взаємовідносини індивідів всередині і поза цих груп. У діяльності представників колективів та організацій девіантна поведінка може виявлятися у формі бюрократизму, хабарництва, відступу від правил добросовісної конкуренції, ухилення від сплати податків, а також інших порушень встановлених правил і пред'явлених до них правових, організаційних чи моральних вимог.

Порушення соціальних норм має місце і у сфері міждержавних і внутрішньодержавних відносин, що веде до збільшення широти розповсюдження соціальних відхилень і посилює соціальні наслідки девіантної поведінки, що виражається в актах агресії, геноциду, тероризму, апартеїду, рабства, руйнування або знищення культурних цінностей і т. п. Найбільш небезпечні види девіантної поведінки ряд авторів відносить до розряду соціальної патології.

Відхилення (девіація) у свідомості та поведінці людей зазвичай дозріває поступово. Більше того, в соціології є поняття "первинна девіація", коли на певні відхилення оточуючі дивляться "крізь пальці", а людина, що ігнорує якісь правила, не вважає себе порушником. Такі відхилення межують з незначними проступками або аморальними діями й можуть не помічатися (прощатися, ігноруватися), як, наприклад, вживання спиртних напоїв з випадковими людьми, що призводить до порушення суспільної моралі.

Але є другий рівень, поведінки, що відхиляється (вторинна девіація), коли навколишньою соціальною групою або офіційними організаціями людина відкрито визнається порушником норм моралі чи права, що завжди пов'язано з певною реакцією на її дії.

При розгляді поведінки, що відхиляється важливо також розрізняти індивідуальні та колективні форми девіації. Якщо під першими розуміються вчинки конкретних людей, що забороняються громадськими нормами, то в другому випадку девіантна поведінка є відображенням діяльності певної соціальної групи - злочинної групи або секти, які створюють якусь подобу своєї "культури" (субкультури) і відкрито конфронтують з прийнятими нормами.

Підводячи підсумок можна зробити такі висновки про девіантну поведінку та виділити такі її ознаки:

девіантна поведінка - це поведінка, яка не відповідає загальноприйнятим або офіційно встановленим соціальним нормам. Інакше кажучи, це дії, які не відповідають чинним законам, правилам, традиціям і соціальним установкам. Визначаючи девіантну поведінку як поведінку, що відхиляється від норм, слід пам'ятати, що соціальні норми змінюються. Це, в свою чергу, надає поведінці, що відхиляється історично мінливий характер. Отже, девіантна поведінка - це порушення не будь-яких, а лише найбільш важливих для даного суспільства в даний час соціальних норм.

Особливістю девіантної поведінки є те, що вона завдає реальної шкоди самій особистості або оточуючим людям. Це може бути дестабілізація існуючого порядку, заподіяння моральної і матеріальної шкоди, фізичне насильство. У крайніх своїх проявах девіантна поведінка представляє безпосередню загрозу для життя, наприклад суїцидальна поведінка, насильницькі злочини, вживання "важких" наркотиків. Психологічним маркером шкоди є страждання, яке переживає сама людина чи оточуючі. Це означає, що поведінка, яка відхиляється є руйнівною: залежно від форми - деструктивною або аутодеструктивною.

Для того, щоб поведінку можна було охарактеризувати як девіантну, вона повинна узгоджуватися із загальною спрямованістю особистості. При цьому поведінка не повинна бути наслідком нестандартної ситуації (наприклад, поведінка в рамках посттравматичного синдрому), наслідком кризової ситуації (наприклад, реакція горя у разі смерті близької людини протягом перших місяців) або наслідком самооборони (наприклад, за наявності реальної загрози для життя).

Особливістю девіантної поведінки є те, що вона розглядається в межах медичної норми. Вона не повинна ототожнюватися з психічними захворюваннями чи патологічними станами, хоча і може поєднуватися з останніми. У разі психічного розладу має місце патологічна поведінка психічно хворої людини. Патологічна поведінка, що відхиляється від медичних норм, вимагає першорядного медичного втручання і вивчається психіатрією як, наприклад, девіантна поведінка психічно хворих [15]. Патологічна поведінка має на увазі, що під впливом хворобливого стану здатність особистості усвідомлювати і контролювати свої дії істотно знижується.

У той же час за певних умов поведінка, що відхиляється може переходити в патологічну. Наприклад, залежна поведінка може перерости в системне захворювання - алкоголізм, наркоманію. Таким чином, особистість з девіантною поведінкою може займати будь-яке місце на психопатологічної осі "здоров'я - передхвороба - хвороба" [15].

Особливістю девіантної поведінки є те, що вона супроводжується різними проявами соціальної дезадаптації. Така поведінка зовсім не обов'язково призводить до хвороби або смерті, але закономірно викликає або посилює стан соціальної дезадаптації. Стан дезадаптації, в свою чергу, може бути самостійною причиною девіантної поведінки особистості.

Девіантна поведінка має індивідуальну і вікову своєрідність. Вона, насамперед, відображає зовнішнє буття особистості в соціумі. Воно може бути надзвичайно різноманітним "зсередини". Одні й ті ж види девіантної поведінки по-різному проявляються у різних людей у різному віці. Індивідуальні відмінності людей зачіпають мотиви поведінки, форми прояву, динаміку, частоту і ступінь вираженості. Наприклад, форма девіації і ступінь її вираженості можуть варіювати від цілком нешкідливих проявів до тотального порушення життєдіяльності особистості.

Інша важлива індивідуальна особливість стосується того, як людина переживає девіантну поведінку - як небажане чуже для себе, як тимчасове задоволення або як звичайне і привабливе. Ставлення особистості до своєї поведінки (особистісна позиція) багато в чому визначає її долю.

Ще однією ознакою девіантної поведінки є те, що її переважно можна охарактеризувати як таку, що стійко повторюється (багаторазову або тривалу).

Виходячи з усього сказаного, можна дати таке визначення девіантної поведінки - це стійка поведінка особистості, що відхиляється від найбільш важливих соціальних норм, що заподіює реальну шкоду суспільству або самій особистості, а також супроводжується її соціальною дезадаптацією.

Слід пам'ятати, що, по-перше, поведінкові проблеми надзвичайно широко поширені. По-друге, межі відхилення досить часто важко визначити. Зміни в суспільстві призводять до зміни норм, а отже, і видів поведінкових девіацій. Але самі норми і відхилення від них є невід'ємною частиною будь-якої соціальної системи. Отже, на соціальному рівні девіантна поведінка - це тільки одна з можливих форм взаємин між суспільством і особистістю. "Викорінення" поведінки, що відхиляється як соціального явища навряд чи можливе. Більш того, при спеціальному розгляді можна довести, що девіації нормальні й корисні для суспільства, оскільки стимулюють прогресивні зміни в ньому.

На індивідуальному ж рівні девіантна поведінка виглядає більш проблематично, оскільки вона пов'язана з такими негативними феноменами, як реальна шкода для життя самої особистості або оточуючих людей, конфлікт девіантної особи з соціальним оточенням, її соціальна дезадаптація.

Отже, на особистісному рівні девіантна поведінка - це соціальна позиція особистості, яка виступає у формі девіантного стилю і способу життя. Як відомо, більшість людей при бажанні цілком можуть змінити свою позицію по відношенню до суспільства.

1.2 Види девіантної поведінки

Поведінка, що відповідає вимогам норми і нею врегульована, називається нормативною. Основне значення нормативної поведінки полягає в упорядкуванні й організації людської активності, у використанні в суспільних взаємовідносинах людей найбільш раціональних методів і засобів. Виступаючи як механізми соціальної регуляції поведінки, соціальні норми пов'язують усі прояви особистості, її поведінку з важливими інститутами сучасного суспільства, його структурою і вимогами.

Бажаність чи обов'язковість дотримання норми сприймається особою поряд з іншими чинниками, які впливають на прийняття рішення. Свідомість такої бажаності чи обов'язковості впливає на формування потреб, інтересів, на прийняття рішень, поєднуючи різні елементи поведінки. Наявність позитивної чи негативної санкції вказує, що норма не може ігноруватися суб'єктом і має обов'язково братися до уваги при визначенні лінії поведінки. Цим забезпечується загально превентивна дія норми.

Уява про небажані наслідки поведінки включає інші елементи:

1) знання про те, що за даний вчинок встановлено відповідальність;

2) знання про ступінь суворості цієї відповідальності;

3) передбачення невідворотності такої відповідальності.

Усе це формує нормативну поведінку особи, спрямовує її відповідно до суспільне корисних вимог. Але нормативна поведінка не є єдиним різновидом людської поведінки. У всякому разі, навряд чи можна говорити, що "усвідомлюємо ми це чи ні, але ми завжди діємо у відповідності з тією чи іншою нормою" і що "людина завжди здійснює нормативну поведінку"/

У дійсності багато людських діянь не є нормативними не лише тому, що вони здійснюються всупереч нормам, але здебільшого через те, що норми поведінки існують не з кожного конкретного питання людських взаємовідносин.

Отже, поняття ненормативної поведінки включає два різновиди:

а) поведінка, не врегульована нормою,

б) поведінка, що суперечить нормі.

Їх поєднує та обставина, що в обох випадках особа керується не існуючою нормою поведінки, а діє згідно самостійно прийнятому рішенню. Можливість ненормативної поведінки обумовлена тим, що людська свідомість здатна виходити за межі будь-яких стереотипів і випрацьовувати нові, раніше не існуючі варіанти поведінки. Корисна ненормативна поведінка відрізняється творчим початком; розпочинаючи з індивідуальних діянь невеликих масштабів, воно здатна набути розповсюдження і стати, у свою чергу, соціальною нормою. Така поведінка сприяє руху вперед, вирішенню актуальних задач.

Девіантна поведінка - поведінка, яка не відповідає нормам і правилам, прийнятним у певній групі суспільства.

Девіантна поведінка поділяється на дві групи: поведінка, яка відхиляється від норм психічного здоров'я (шизоїди, астеніки, епілептоїди; особи з акцентуаціями характеру); поведінка, що має відхилення від морально-правових норм, які виявляються у форму проступків і злочинів.

В залежності, по-перше, від ступеня завданої шкоди інтересам особистості, соціальної групи, суспільства в цілому і, по-друге, від типу порушуваних норм можна розрізняти наступні основні види девіантної поведінки.

1. Деструктивна поведінка. Заподіює шкоду тільки самої особистості і не відповідне загальноприйнятим соціально-моральним нормам - накопичення, конформізм, мазохізм та ін.

2. Асоціальна поведінка, що заподіює шкоду особистості і соціальним спільнотам (сім'я, компанія друзів, сусіди) і проявляється в алкоголізмі, наркоманії, самогубство та інше.

3. Протиправна поведінка, що представляє собою порушення як моральних, так і правових норм і виражається в грабежах, вбивствах та інших злочинах.

Девіантна поведінка може виражатися у формі:

а) вчинку (вдарити людину по обличчю);

б) діяльності (постійне заняття вимаганням чи проституцією);

в) способу життя (злочинний спосіб життя організатора мафіозної групи, грабіжницької зграї, спільноти фальшивомонетників).

Можна виділити такі різновиди девіантної поведінки:

Злочинність - найбільш небезпечне відхилення від соціальних норм, набуває особливого поширення в молодіжному середовищі.

· Пияцтво та алкоголізм набули значного поширення серед молоді. За даними досліджень, 70-80 % опитаних вже пробували вживати алкоголь у віці 13-15 років.

· Самогубства, рівень вчинення яких, як показують дослідження, підвищується в період економічних і соціальних криз. Різкі зміни в суспільстві призводять до зниження адаптивних можливостей людини. Підлітки та молоді люди здійснюють самогубства через непорозуміння, конфліктів у сім'ї, нещасливе кохання тощо Багато самогубств пов'язані з асоціальною поведінкою особистості (наркоманією, алкоголізмом, проституцією та ін.).

Останній час констатується збільшення кількості проявів деві­антної поведінки серед неповнолітніх і молоді. Хоч у багатьох ви­падках порушення норм неповнолітніми не становлять суспільної небезпеки, оскільки характеризуються примітивністю способів вчи­нення, часто мають виражену дитячу мотивацію", але є небезпеч­ними і в разі відсутності своєчасного реагування вихователів мо­жуть привести до деформації особистості.

Часто у науковій літературі, у побуті ми зустрічаємося з поняттям "важкий" підліток або юнак, "важковиховуваний", "педагогічно занедбаний". Що ж означає "важкий"? А.Й. Капська визначає три істотні ознаки складових змісту цього поняття: по-перше, відхилення від норм поведінки, по-друге, складність у виправленні поведінки, по-третє, необхідність індивідуального підходу та особливої уваги. Зовнішньо важковиховуваність виявляється конфліктністю дітей і молоді з найближчим оточенням, емоційною неврівноваженістю, грубістю, правопорушеннями.

Адиктивна поведінка, схильність до неї є проявом внутрішнього стану особистості, який детермінується такими умовами та факторами:

- відсутність або недостатність позитивного емоційного контакту з батьками, вихователями;

- неповна, неблагополучна сім'я;

- неправильне виховання дітей в сім'ях, відсутність у батьків педагогічних знань.



Розділ 2. Корекція девіантної поведінки

2.1 Сутність корекційної роботи

Зміни, що відбуваються в нашому суспільстві сьогодні, з особливою гостротою позначили проблему допомоги дітям з поведінкою, що відхиляється і рівень роботи...дієвої системи заходів корекції.

Під корекцією розуміється система психолого-педагогічних впливів, спрямованих не тільки на подолання або послаблення негативних якостей особистості дитини, а й формування протилежних по відношенню до них позитивних якостей [3, с. 58].

У Україні є малий досвід і традиції соціально-профілактичної та корекційної роботи з дітьми. Найважливішим фактором у виховній та корекційно-реабілітаційній роботі виступає створена і організована педагогами основа спеціального середовища. У важкий період, як його тепер називають, у розвитку нашого суспільства неможливо було з достатньою повнотою досліджувати психологічні передумови відхиляється, в той же час неможливо було і повноцінне вивчення соціальних причин, так як це призводило до висновків, що суперечить доктрині непогрішимого соціалістичного ладу, тому незважаючи на те, що проблема була позначена, кардинальних заходів профілактики та реабілітації дітей з поведінкою, що відхиляється розроблено не було.

Корекційно-виховна робота, система спеціальних прийомів і заходів, спрямованих на подолання або послаблення недоліків розвитку аномальних дітей. У вітчизняній педагогіці це поняття спрямоване не тільки на виправлення окремих порушень, воно охоплює всі категорії аномальних дітей та здійснюється спільною діяльністю педагогів і лікарів.

Для ефективності корекції поведінки, що відхиляється необхідні багатовимірні впливу на особистість і її найближче соціальне оточення, комплексні реабілітаційні заходи з метою формування оптимальних способів соціально-психологічної реадаптації та дозволу внутрішньо-і міжособистісних проблем і конфліктів.

Практика психокорекційної роботи в області відхиляється своєму розпорядженні широкий арсенал прийомів терапевтичного впливу на особистість - від елементарних методів переконання до комплексних програм аналітичної терапії. Однак закономірним чином коригувати поведінка, що відхиляється педагог може, лише усвідомивши системні підстави і механізми корекційного взаємодії в цілому. У психолого-педагогічній літературі в даний момент поки відсутні системні дослідження корекційно-педагогічної діяльності, не ведеться ще цілісного вивчення взаємозв'язку між корекційної діяльністю і єдиним педагогічним процесом. Тому, щоб з'ясувати сутність і природу корекційно-педагогічної діяльності з дітьми з відхиленнями у розвитку та поведінці, ми звернулися до педагогічної практики спеціальних освітніх установ, науковим дослідженням в області дефектології, спеціальної психології та корекційної педагогіки.

Корекційно-педагогічна діяльність, на думку А.Д. Гонеева, - це В"складне соціально-педагогічне явище, що пронизує весь освітній процес (навчання, виховання і розвиток), яка виступає як його підсистема, куди входять об'єкт і суб'єкт педагогічної діяльності, її цільовий, змістовний, операційно-діяльнісний і оцінно-результативний компонент" [10, с. 58]. Тому поряд з корекційно-розвивальної, корекційно-профілактичної існує і виховно-корекційна, і психокорекційна діяльність та ін. Виходячи з існуючого положення і трактування корекційної роботи, правомірно говорити про корекційно-педагогічному процесі як складової частини єдиного освітнього процесу, в який входить навчання, виховання і розвиток дитини.

Корекція як особлива форма психолого-педагогічного впливу теоретично базується на наступних фундаментальних положеннях:

положенні теорії діяльності О.М. Леонтьєва, що складається в тому, що позитивно впливати на процес розвитку - значить управляти провідною діяльністю, в даному випадку впливати на діяльність по вихованню підлітків і на їх провідну діяльність;

положенні соціальної ситуації розвитку Л.С. Виготського як одиниці аналізу динаміки розвитку дитини, тобто сукупності законів, якими визначається виникнення та зміну структури особистості дитини на кожному віковому етапі;

положення теоретичних концепцій особистості С.Л. Рубінштейна про форми психологічних контактів між людьми;

положенні, розробленому в теоретичній концепції В.Н. Мясищева, згідно з яким особистість є продуктом системи значимих відносин, тому ефективна корекція немислима без включення до корекційний процес самої дитини і його оточення;

положенні, розробленому Д.Б. Ельконіна, про те, що корекційний потенціал гри на практиці нових соціальних відносин, в які включається людина у процесі спеціально організованих групових корекційних занять Найбільш глибоко психолого-педагогічну сутність корекційної діяльності та її профілактичну спрямованість, на наш погляд, розкрили психологи і психотерапевти (С.А. Бадмаев, Г.В. Бурменской, О.А. Карабанова, О.С. Співаковська та ін), які бачать корекцію як В"особливим чином організоване психологічне вплив, здійснюване по відношенню до груп підвищеного ризику і спрямоване на перебудову, реконструкцію тих несприятливих психологічних новоутворень, які визначаються як психологічні фактори ризику, на відтворення гармонійних відносин дитини з середовищем.

В якості робочого поняття з педагогічної точки зору А.Д. Гона пропонує таке визначення корекційно-педагогічної діяльності: як планований і особливим чином організований педагогічний процес, реалізований з підлітком або групою підлітків, що мають незначні відхилення у розвитку та девіації в поведінці, і спрямований не тільки на виправлення та реконструкцію індивідуальних якостей особистості та недоліків поведінки, але і на створення необхідних умов для її формування та розвитку, що сприяє повноцінній інтеграції підлітків у соціум. А.Д. Гона у своїй позиції виходить з того, що корекційно-педагогічна діяльність - складова і невід'ємна частина педагогічного процесу як динамічної педагогічної системи, як спеціально організованого, цілеспрямованого взаємодії педагогів і вихованців, спрямованого на вирішення розвиваючих і освітніх завдань, тим більше що при корекції девіацій у поведінці і відхилень у розвитку важливо враховувати те, щ...о взаємодія суб'єктів педагогічного процесу своєю кінцевою метою має привласнення вихованцями досвіду, накопиченого суспільством (як стратегічне завдання), і освоєння позитивних моральних норм і правил, культури поведінки.

Особливо, на думку А.Д. Гонеева, необхідно відзначити ще й те, що взаємодія педагогів та вихованців на змістовній основі з використанням різноманітних засобів - є істотна характеристика педагогічного процесу, що протікає в будь педагогічній системі, в тому числі і корекційно-педагогічної. Корекційна діяльність у рамках будь-якої педагогічної системи може бути представлена як взаємопов'язана послідовність вирішення незліченної безлічі завдань різного рівня складності, а вихованці, у свою чергу, повинні бути включені в їх рішення, так як вони взаємодіють з педагогами. З цієї точки зору одиницею корекційно-педагогічного процесу доцільно визначити матеріалізовану педагогічне завдання як виховну ситуацію, що характеризується взаємодією педагогів та вихованців з певною метою (корекція відхилень у розвитку і поведінці підлітків) [33, c. 132]. Педагогічна завдання, маючи чітку структуру, дозволяє розглянути корекційну діяльність у строгій логіці і послідовності: аналіз ситуації та постановка педагогічної задачі; проектування варіантів рішення і вибір оптимального для даних умов; здійснення плану вирішення завдань на практиці, що включає організацію взаємодії, регулювання і коригування перебігу педагогічного процесу; аналіз результатів рішення.

Доцільність і необхідність проведення корекційно-педагогічної роботи в освітній системі в сучасних умовах обумовлені як зовнішніми соціально-педагогічними обставинами (зміною соціальної ситуації, зміною моральних цінностей і моральних вимог), так і особливостями внутрішніх психічних процесів, що відбуваються в духовному світі підлітків, в їх свідомості, світовідчутті, ставленні до соціуму. Крім того, як відзначають дослідники, доцільність корекційного впливу мотивується і поруч індикаторів неблагополуччя у розвитку підростаючого покоління. Основними з них є порушення комунікації в системі відносин дитина - дорослий і дитина - одноліток, втрата взаєморозуміння, дезінтеграція сформованих раніше форм навчання; низький рівень досягнень, значно розходиться з потенційним рівнем дитини; поведінка, що відхиляється від соціальних норм і вимог; переживання дитиною стану емоційного неблагополуччя, емоційний стрес і депресія; наявність екстремальних кризових життєвих ситуацій; аномальні кризи розвитку, які, на відміну від нормативних вікових криз, не пов'язані із завершенням циклу розвитку, не обмежені в часі і носять виключно руйнівний характер, не створюючи умов і не сприяючи формуванню психологічних новоутворень, що знаменують перехід до нового віковою циклу та ін [19, с. 89]. Якщо виходити з посилки ряду дослідників розглядають відхилення в поведінці як невідповідність рівня розвитку та поведінки дитини системі пропонованих вимог і очікувань, які не виходять за межі "низької норми" і не обумовлених органічним ураженням центральної нервової системи, т. е. відхиленням у розвитку неорганічної етіології, то, за твердженням Л.С. Виготського, провідним у визначенні мети корекційної роботи є "попередження розвитку вторинних дефектів у порівнянні з завданнями виправлення вже утворилися первинних дефектів". Під "вторинним дефектом" він розумів порушення розвитку соціокультурних вищих психічних функцій, тобто, кажучи про можливості корекційної допомоги, необхідно мати на увазі не стільки тяжкість самого органічного ураження, скільки можливості соціальної компенсації цього первинного дефекту за рахунок розвитку вищих функцій [8].

Одним словом, основоположним психолого-педагогічним аспектом корекційної роботи має стати забезпечення умов для формування вищих форм психічної діяльності відповідно до базових законів онтогенетичного розвитку (законом середовища, законом розвитку вищих психічних функцій). Отже, корекційно-педагогічна робота, як зазначалося вище, повинна будуватися не як сукупність окремих вправ, не як проста тренування западаючих умінь і навичок, а як цілісна осмислена діяльність дитини, органічно вписується в систему його повсякденної життєдіяльності і систему його соціальних відносин.

2.2 Основні підходи до профілактики та психокорекції девіантної поведінки підлітків

Глобальні зміни, що відбуваються сьогодні в Україні, ведуть до перебудови психології людини (в тому числі й молодого), його поглядів, переконань, звичок, моральних цінностей і соціальних ролей. І якщо для одних перетворення не настільки болючі, то для інших вони стають особистою трагедією, що призводить до дезадаптації та девіації.

Підлітки найбільш чутливі до соціальних і психологічних стресів. Саме в цьому віці спостерігається різке зростання конфліктних, недисциплінованих, які не вміють володіти собою підлітків. У особливості важковихованих їх криються витоки алкоголізму, наркоманії, моральної деградації, правопорушень, злочинності.

Проблема девіантної поведінки підлітків займає одне з перших місць серед інших соціальних і психологічних проблем. Навіть враховуючи те, що в даний час дуже важко оцінити девіантні відхилення у молодіжному середовищі, можна сказати, що масштаби девіації ростуть за багатьма показниками. Так, згідно загальностатистичних даних по країні серед молоді набули найбільшого поширення:

- пияцтво і алкоголізм (у стадії залежності) - 15-20 %;

- наркоманія (епізодичне і регулярне вживання) від 1 / 4 до 1 / 3 до 100 %;

- сексуальні відхилення - висока нетрадиційність (анонімні питання показують 10-15 % підлітків мають гомосексуальний досвід;

- бродяжництво (дромоманія) - цифри варіюються від 0,7 до 1,2 млн. дітей (по Україні "вуличних" дітей, які мають сім'ю і дах, але живуть на вулиці - до 1,5 млн.);

- протиправна поведінка - злочинне (кримінально каране) - близько 35 % підлітків і молоді.

Тому основним завданням вирішення даної проблеми девіантної поведінки підлітків стають превентивні заходи щодо попередження девіації, профілактика і, при необхідності, психолого-педагогічна корекція.

Особистість підростаючого людини формується не у вакуумі, не сама по собі, а в навколишньому його середовищі. Остання має вирішальне значення для його виховання. Особливо при цьому належить роль малих групах, у яких школяр взаємодіє з іншими. Це сім'я, шкільний клас, неформальні групи спілкування. Труднощі поведінки підлітків можуть бути обумовлені особливостями тієї чи іншої сім'ї. Ці особливості відображаються в наявних класифікаціях неблагополучних сімей, де часто з'являються "важкі" діти.

Л.С. Алексєєва розрізняє наступні види неблагополучних сімей: конфліктна, аморальна, педагогічно некомпетентна і асоціальні сім'ї.

Г.П. Бочкарьова вважає, що є:

1) сім'я з неблагополучною емоційною атмосферою, де батьки не тільки байдужі, але і грубі до своїх дітей;

2) сім'я, де немає емоційних контактів між її членами;

3) сім'я з нездоровою моральною атмосферою.

А.Є. Личко виділяє чотири неблагополучні ситуації в сім'ї [18, стор. 56]

1) гіперопіка різних ступенів;

2) гіпоопека, нерідко перехідна в бездоглядність;

3) ситуація, що створює "кумира" сім'ї;

4) ситуація, що створює "попелюшок" в сім'ї.

...