Партійно-політична відповідальність: зарубіжний та український досвід

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

23.00.02 - політичні інститути та процеси

Партійно-політична відповідальність: зарубіжний та український досвід

Голинська Христина Олегівна

Київ - 2010

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник: доктор політичних наук, професор

Цвих Володимир Федорович,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка,

завідувач кафедри політології.

Офіційні опоненти: доктор політичний наук, професор

Примуш Микола Васильович,

Донецький національний університет,

завідувач кафедри політології;

кандидат політичних наук

Малкіна Ганна Миколаївна,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка,

доцент кафедри політичних наук.

Захист відбудеться 20 вересня 2010 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.41 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м.Київ, вул.Володимирська, 60, к. 330.

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці імені М. О. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м.Київ, вул.Володимирська, 58.

Автореферат розісланий “30” червня 2010 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Постригань Г.Ф.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Відповідальність влади за здійснення політики - одна із базових передумов демократії та ключова складова її ефективності. Оскільки сучасна демократія і теоретиками, і практиками публічної політики характеризується як демократія партійна, відповідальність політичних лідерів у західних країнах існує саме у формі партійно-політичної відповідальності. Підвищення рівня відповідальності неодмінно передбачає її інституціоналізацію, тобто, закріплення у наперед встановлених нормах. Це означає, що політичні партії можуть сформуватися лише у тих державах, де чітко зрозумілими є, так звані, “правила гри”, які не змінюються перед кожними виборами до центральних органів державної влади та місцевого самоврядування.

Натомість, в Конституції України як першої, так і нової редакції іманентно закладений латентний конфлікт між гілками влади, що призводить до постійного протиріччя між президентом, урядом і парламентом стосовно повноважень і компетенції та дестабілізації політичної ситуації загалом. Як наслідок, проблема відповідальності влади сьогодні є однією з тих, що найбільш активно дискутуються у політичному, політологічному та правознавчому середовищі в багатьох пострадянських суспільствах. Це не могло не отримати відображення і в теоретичних напрацюваннях останніх років. Проте, у центрі уваги науковців залишається політична відповідальність окремих гілок влади та державних органів, в той час як відповідальність політичних партій як ланки, яка поєднує владні інститути в одну систему і через які ця відповідальність реалізовується в демократичному суспільстві, не отримала належного опрацювання. Не враховується необхідність інституціоналізації відповідальності влади як найсуттєвішої передумови зростання рівня відповідальності партій. Відтак, актуальність дисертаційного дослідження полягає у тому, що тут аналізується одне із найбільш дискусійних питань сучасної української політики (форма державного правління) саме в контексті партійної відповідальності, яка є основою західних демократій.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження є складовою частиною наукової програми філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка та виконана у межах науково-дослідної теми 06БФ041-01 “Філософія та політологія у структурі сучасного соціогуманітарного знання”.

Метою дисертаційного дослідження є з'ясування місця та ролі партійно-політичної відповідальності в політичній системі суспільства. Досягнення поставленої мети передбачає виконання наступних завдань:

- з'ясувати сутність партійно-політичної відповідальності;

- виокремити основні напрями наукової думки та головні тенденції сучасних теоретичних досліджень партійно-політичної відповідальності;

- систематизувати чинники партійної відповідальності;

- порівняти моделі політичної відповідальності партій західних країн на прикладі Великобританії, Німеччині, США та Франції;

- розглянути вплив основних чинників партійно-політичної відповідальності на її формування в українських реаліях;

- визначити, яка модель партійно-політичної відповідальності є оптимальною для України.

Об'єктом дослідження є партійно-політична відповідальність.

Предметом дослідження є зарубіжний та український досвід партійно-політичної відповідальності.

Методи дослідження. Теоретико-методологічною основою аналізу партійно-політичної відповідальності є низка як загальнонаукових, так і спеціально-наукових методів пізнання. Системний та структурно-функціональний методи дали можливість з'ясувати сутність партійної відповідальності. За допомогою порівняльного методу було зіставлено чотири моделі партійно-політичної відповідальності на основі головних чинників, які впливають на політичну відповідальність партій. Емпіричною базою дослідження стали програми і передвиборчі платформи зарубіжних та українських партій, а також державні бюджети і законодавчі акти, які були проаналізовані за допомогою контент-аналізу.

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертаційне дослідження є однією з перших в Україні робіт, де здійснюється комплексний аналіз партійно-політичної відповідальності. Це дало змогу сформулювати наступні результати, які характеризуються науковою новизною, розкривають базову концепцію дисертації і виносяться на захист:

систематизовано існуючі точки зору щодо визначення поняття “політична відповідальність” та уточнено його зміст. Підкреслюється, що еволюція політичної відповідальності влади протягом століть призвела до її трансформації у партійно-політичну відповідальність, яка і стала атрибутивною ознакою сучасних демократій. Також, запропоновано авторське розуміння сутності партійно-політичної відповідальності, яка розглядається як принцип функціонування партій, що передбачає їхню програмність (відданість цінностям у всіх документах та практичній діяльності) та такий баланс між внутрішньопартійною демократією та дисципліною, який буде оптимальним за існуючої форми правління та партійної системи в державі;

вперше у вітчизняній науці систематизовано позиції західних науковців стосовно практичної реалізації політичної відповідальності. Виокремлюються три основні напрями дослідження партійно-політичної відповідальності у західній науці, які умовно можна назвати “британським” (базується на переконанні, що політичні партії можуть бути відповідальними лише у системах на зразок вестмінстерської), “американським” (наголос на системі стримувань та противаг як основі взаємоконтролю політичних партій та гілок влади) та “континентально-європейським” (в центрі уваги - проблема відповідальності коаліційних урядів: доцільність їх утворення до та після виборів, ідеологічна сумісність як основа відповідальності тощо). Запропоновано систематизацію розробок українських вчених, які досліджують партійно-політичну відповідальність у контексті інших проблем, а також головних тенденцій сучасних досліджень партійно-політичної відповідальності (розширення географії держав із включенням нових демократій та аналіз процесу становлення партійно-політичної відповідальності у них);

уточнено та доповнено перелік чинників партійно-політичної відповідальності із врахуванням особливостей її реалізації у нових демократичних державах. До них відносяться: співвідношення форми державного правління та партійної системи, усвідомлення визначальної ролі відповідальності як для суспільства, так і для партій, програмність політичних партій, баланс між внутрішньопартійною демократією та внутрішньопартійною дисципліною і відповідальність опозиції. З'ясовано, що базовим фактором, від якого прямо залежить рівень відповідальності партій, є співвідношення форми державного правління та партійної системи. На цій основі виокремлено чотири моделі партійної відповідальності: парламентаризм із двопартійною системою, парламентаризм із багатопартійністю, президенціалізм із двопартійністю та президенціалізм із багатопартійністю;

на новому науковому рівні виокремлено основні характерні риси моделей партійно-політичної відповідальності в контексті співвідношення форми державного правління та партійної системи в чотирьох західних державах - Велика Британія, Німеччина, США та Франція. Визначено, що рівень відповідальності партій може бути високим у кожній із цих держав, однак, лише за певних умов - відповідного рівня програмності, балансу внутрішньопартійної демократії та дисципліни і організації взаємовідносин влади та опозиції. Основними рисами моделі партійно-політичної відповідальності Великої Британії є високий рівень програмності політичних партій, надання переваги внутрішньопартійній дисципліні над внутрішньопартійною демократією та зведення ролі опозиції до критики та контролю. Програмність політичних партій Німеччини менша, оскільки вони змушені утворювати коаліцію, вони характеризуються дисциплінованістю, а роль опозиції полягає у моніторингу влади без можливостей співпраці. Особливості моделі «президенціалізм та двопартійність», притаманної США: програмність політичних партій, високий рівень внутрішньопартійної демократії та можливості співпраці і компромісів між владою та опозицією. Поєднання президенціалізму та багатопартійності із деякими особливостями притаманне Франції, яка наближається до президентської чи до парламентської системи залежно від результатів виборів. Тут політичні партії характеризуються низьким рівнем програмності, переважає внутрішньопартійна дисципліна, однак, є інституційні можливості співпраці опозиції та влади;

визначено вплив основних чинників партійно-політичної відповідальності на її рівень в Україні. Досліджено реалії політичної системи України в контексті відповідальності партій та наявність чи відсутність передумов до створення і вдосконалення її механізмів. З'ясовано рівень усвідомлення визначальної ролі партійно-політичної відповідальності як для суспільства, так і для партій, програмності політичних партій України на основі аналізу їх основних платформ, передвиборчих програм партій та блоків і політичних рішень, балансу внутрішньопартійної демократії та дисципліни, а також місця та ролі опозиції з точки зору відповідальності партій;

запропоновано авторське бачення оптимальної моделі партійно-політичної відповідальності для України - президенціалізм та багатопартійність. Відповідно до цього, розроблено рекомендації щодо підвищення рівня відповідальності партій, а саме: проведення конституційної реформи та впровадження президентської форми правління; державне сприяння існуванню та ефективній діяльності громадських організацій, які займаються моніторингом програмності політичних партій та розробка програм стимулювання розвитку механізмів внутрішньопартійної демократії.

Теоретичне та практичне значення здобутих результатів. Результати дослідження можуть бути використані в діяльності політичних партій, органів державної влади та місцевого самоврядування для підвищення ефективності прийняття політичних рішень, забезпечення взаємозв'язку між громадською думкою та політичним курсом держави через оптимізацію взаємодії між її інститутами.

Зміст дисертаційного дослідження, аналітичний і фактичний матеріал про основні моделі та чинники партійно-політичної відповідальності може знайти застосування при підготовці лекцій, спеціальних курсів, навчально-методичних посібників і рекомендацій у допомогу викладачам і студентам при вивченні відповідних тем теоретичної та практичної політології, партології, порівняльної політології та низки спеціальних навчальних курсів.

Апробація результатів дисертації. Основні положення й результати дисертаційного дослідження було повідомлено й обговорено на міжнародних наукових конференціях у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка: Міжнародна наукова конференція “Дні науки філософського факультету - 2008” (Київ, 2008), VI Міжнародна науково-практична конференція студентів, аспірантів та молодих вчених “Шевченківська весна” (Київ, 2008), Міжнародна наукова конференція “Людина - Світ - Суспільство (до 175-річчя філософського факультету)” (Київ, 2009), Науково-дослідному інституті українознавства: “Українознавство ХХІ ст.: нові вимоги, проблеми та методологія розвитку” (Київ, 2008), Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича: ІІ Міжнародній студентсько-аспірантській науковій конференції “Світоглядно-ціннісне самовизначення людини: науково-пізнавальні і життєво-практичні виміри” (Чернівці, 2008), Харківському національному університеті імені Каразіна: Міжнародній науковій конференції студентів та аспірантів “VI Харківські філософські читання” (Харків, 2009), Національному університеті “Львівська політехніка”: І Міжнародній конференції молодих вчених “Гуманітарні та соціальні науки 2009” (Львів 2009), Інституті прикладної політики імені Рея С. Блісса університету Акрон, Огайо, США: конференції “Стан політичних партій: 2008 рік і не тільки”.

Публікації. За результатами дослідження опубліковано 4 статті у фахових виданнях, та 6 тез виступів на наукових конференціях.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 215 сторінок. Список використаної літератури включає 190 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У “Вступі” обґрунтовується актуальність теми дисертаційної роботи, аналізується ступінь розробленості проблеми та виокремлюються нові аспекти та проблеми, які і будуть розглянуті, формулюється мета і завдання дослідження, визначається його об'єкт, предмет, методологічна база, розкривається наукова новизна положень, що виносяться на захист, з'ясовується теоретичне і практичне значення отриманих результатів, а також вказуються основні форми апробації результатів дисертаційного дослідження та фіксується структура роботи.

У першому розділі “Теоретико-методологічні засади дослідження партійно-політичної відповідальності” розкрито сутність поняття “партійно-політична відповідальність” та здійснено огляд зарубіжної та вітчизняної літератури з теми дослідження.

Політична відповідальність у її сучасній формі вбудована в систему представницького правління у тому сенсі, що виборні посадовці повинні звітувати перед тими, від імені кого вони діють. Під час виборів від них вимагається не лише відповідність певним формальним кваліфікаціям (вік, громадянство і т.д.), а й формулювання власної версії суспільного блага, представленої у політичній програмі дій, яка і має бути основою для їхньої подальшої діяльності. Будучи при владі, вони зобов'язані зробити свою діяльність прозорою для громадськості і діяти не лише в межах повноважень та обов'язків, передбачених посадою (відвідувати парламент, брати участь у законотворчості, добровільно залишити посаду після завершення терміну повноважень тощо), а й у рамках наданого їм мандату на управління на підставі пріоритетів та обіцянок передвиборчої програми.

Політична відповідальність має три основні виміри - інформаційний, аргументативний та вимір санкцій. Діяльність суб'єктів влади та прийняття будь-яких політичних рішень, які впливають на подальше життя держави, повинна бути відкритою та прозорою. Громадськість має отримувати повну інформацію про функціонування усіх державних органів, оскільки лише у такому разі буде забезпечена підконтрольність влади народу. Крім того, суб'єкти влади повинні обґрунтовувати усі свої рішення та дії. Тобто, будь-який політичний вибір має ґрунтуватися на достатніх підставах. Проте, відповідальність буде суто теоретичною абстракцією за відсутності конкретних механізмів її реалізації, якими і є санкції.

Сучасна демократія є демократією партійною, тому відповідальність влади у державі здійснюється саме через політичні партії. Перед виборами до центральних чи місцевих органів влади вони формують програми, у яких висвітлюють свої політичні пріоритети та змальовують ту політичну стратегію, яку втілюватимуть у життя у разі перемоги. Виборці обирають між цими політичними курсами. Якщо після перемоги на виборах та отримання певної посади партія не домагається успіхів в управлінні державою (запропонований політичний курс був помилковим, партія не змогла втілити його в життя, свідомо відступила від власних передвиборчих обіцянок тощо), вона несе перед виборцями політичну відповідальність. Таким чином, партійно-політична відповідальність - це принцип функціонування партій, що передбачає їхню програмність (відданість цінностям у всіх документах та практичній діяльності) та такий баланс між внутрішньопартійною демократією та дисципліною, який буде оптимальним за існуючої форми правління та партійної системи в державі.

У західній політичній науці можна виокремити три традиційні напрями досліджень партійно-політичної відповідальності. Чимало дослідників наголошують на тому, що ця відповідальність може бути реалізована лише у системах на зразок вестмінстерської (Велика Британія). Їх умовно можна віднести до “британського” напряму вивчення відповідальності партій. Серед них: А.Л. Лауелл, В. Вільсон, Е. Шаттшнайдер, Дж. Сандквіст, Р.Дж. Помпер, Д. Вудхауз, С. Кумлін. Ці вчені відстоюють думку, що партійна відповідальність повинна неодмінно передбачати контроль однієї політичної партії за обома гілками влади. Ця партія отримує всю повноту влади у державі, утворюючи більшість у законодавчому органі та формуючи уряд, а друга переходить в опозицію та ретельно стежить за діяльністю першої, критикуючи її та представляючи власну точку зору.

“Американський” напрям досліджень також має чимало прихильників серед провідних вчених-політологів, зокрема: В.С. Лівінгстона, Р.А. Даля, К. Россітера, Е.К. Ладда, Т.Дж. Рудольфа, Дж.Т. Гранта, К.Е. Раддер, Ф.С. Темза, Ф. Сноу, Дж. Р. Пеннока, Д. Дж. Семюельса, М. С. Шугарта, М. Д. Вайнера, Д. Семюельса, Т. Хелвіга, Ф. Шміттера. Спільною рисою їхніх досліджень є переконання у тому, що партійно-політична відповідальність найкраще проявляється у двопартійних системах із розвиненою системою стримувань та противаг. Основною перевагою такої системи є те, що суб'єкти влади представляють усі наявні у суспільстві точки зору і роль опозиції не зводиться суто до критики партії влади, що дозволяє співпрацю за необхідності захисту національних інтересів. При цьому, виборці спроможні ідентифікувати, яка з партій повинна нести відповідальність за ті чи інші дії, оскільки вони теж формулюють свої політичні програми та чітко виконують їх, проте, тут взаємоконтроль відбувається не лише між партіями, а, як правило, і між гілками влади.

У сучасних демократіях формування однопартійного уряду є скоріше винятком, аніж правилом, тому ще одним великим напрямом досліджень є “континентально-європейський”, оскільки у багатьох державах континентальної Європи уряди формуються коаліціями, а окрема партія у більшості випадків не отримує достатньо голосів для того, щоб самостійно визначати політичне майбутнє держави. Проте, утворення електоральних чи урядових коаліцій є результатом процесу “торгівлі” партійних лідерів щодо здійснення політики та переваг при номінуванні на посади. Відповідно, можуть виникати умови, коли партії змушені відступати від своїх передвиборчих обіцянок. Тому основним питанням цього напряму досліджень є визначення можливостей та шляхів забезпечення партійно-політичної відповідальності у державах із коаліційними урядами. Серед прихильників “континентально-європейського” напряму також є чимало провідних західних вчених, а саме: К. Бан, Ф. Розенблюм, А. Блейз, Дж. Елдріч, І. Індрідасон, Р. Левіне, Р. Гудін, В. Гут, Р. Саусгрубер, С.Н. Голдер, Х.А. Чейбаб, А. Пшеворскі, С. Сайє.

Обмірковуючи категорію партійно-політичної відповідальності, ряд сучасних політичних дослідників в Україні дійшли власних висновків. Однак, ця концепція ще не отримала достатньої уваги з боку науковців і тому розглядається переважно лише у контексті інших проблем. Можна виокремити декілька груп таких досліджень, в рамках яких вчені торкаються і партійно-політичної відповідальності: з'ясування впливу конституційної реформи на подальші процеси демократизації в Україні (А. Романюк, М. Оніщук, В. Колісник), виокремлення особливостей формування партійної системи в сучасній Україні та шляхів оптимізації партійної відповідальності (М. Примуш, О. Обушний, Ю. Шайгородський, О. Оксак, І. Поліщук, О. Петров), аналіз переваг та недоліків пропорційної системи (В. Ковтунець, П. Шляхтун, Г. Малкіна), тощо.

Незважаючи на те, що класичні напрями дослідження партійно-політичної відповідальності досі зберігають свою популярність, виникають і нові тенденції її аналізу. Насамперед, це - аналіз держав, яких характеризують як “нові демократії”. Оскільки ці країни перебувають на початкових етапах демократичного транзиту, варто з'ясувати, які чинники впливають на рівень партійно-політичної відповідальності, сприяючи розвитку механізмів її застосування. Таких факторів є п'ять: усвідомлення визначальної ролі політичної відповідальності як для суспільства, так і для власне партій, програмність політичних партій, баланс між внутрішньопартійною дисципліною та внутрішньопартійною демократією, партійна відповідальність опозиції та співвідношення форми правління держави та партійної системи.

Усвідомлення того, що політична відповідальність партій є базовою передумовою ефективності демократії, є визначальним на етапі становлення та консолідації цього політичного режиму. Цей чинник втрачає актуальність у консолідованих демократіях, проте, здійснює визначальний вплив на “молоді” держави, які перебувають на першому чи другому етапі демократичного транзиту, даючи поштовх розвитку політичних партій та державних інститутів на засадах відповідальності. Програмність передбачає наступний ланцюжок відповідностей: платформа політичної партії - передвиборча програма - державний бюджет - політичні рішення. Кожна ланка повинна базуватися на попередній та не суперечити їй.

Однією із ключових ознак відповідальної політичної партії є і її здатність мобілізувати своїх членів та консолідувати зусилля для втілення у життя своїх обіцянок. Тому серед важливих чинників, що визначають рівень партійно-політичної відповідальності в державі, є і баланс між внутрішньопартійною дисципліною та внутрішньопартійною демократією. Тут є дві точки зору. З одного боку, лише дисципліновані політичні партії зможуть відповідати за дії та висловлювання своїх членів. З іншого - надмірна централізація та дисципліна часто не дозволяють враховувати думку рядових партійців, якщо вона суперечить позиції керівництва, навіть, якщо їх пропозиції є слушними.

Ще одним визначальним чинником реалізації політичної відповідальності партій є наявність у суспільстві сильної та організованої опозиції. Опозицію вважають одним з найдієвіших механізмів застосування відповідальності влади. У цьому контексті, її основною функцією є моніторинг діяльності влади, контроль за нею та розробка альтернативної політичної програми. Опозиція, яка сама є відповідальною та забезпечує відповідальність влади, організовується через політичні партії.

Після аналізу усіх чинників було виведено головний - співвідношення форми державного правління та партійної системи. Підтверджено, що така кореляція є визначальною і від неї прямо залежить програмність політичних партій, баланс внутрішньопартійної демократії та дисципліни, а також відповідальність опозиції. На цій підставі зроблено висновок про доцільність виокремлення чотирьох основних моделей практичної реалізації партійно-політичної відповідальності залежно від форми правління та партійної системи в державі: парламентаризм із двопартійністю, парламентаризм із багатопартійністю, президенціалізм із двопартійністю та президенціалізм із багатопартійністю.

У другому розділі “Основні моделі політичної відповідальності політичних партій (на прикладі Великої Британії, Німеччини, США та Франції”, уточнено, доповнено та систематизувано основні чинники політичної відповідальності політичних партій, авторка порівнює чотири держави із різними моделями партійно-політичної відповідальності, виокремленими на основі співвідношення форми державного правління та партійної системи: Велику Британію, Німеччину, США та Францію. З'ясовано специфіку реалізації партійно-політичної відповідальності в кожній із цих держав.

Модель “парламентаризм із двопартійністю” практично втілено у Великій Британії. Вона передбачає концентрацію законодавчої та виконавчої влади у руках партії, яка перемогла на виборах до парламенту та сформувала уряд. За таких умов, відповідальність за втілення задекларованого політичного курсу та відповідне законодавче забезпечення покладається цю партію.

Ця система сприяє високому рівню програмності, оскільки виборці можуть чітко ідентифікувати відповідальну партію та “покарати” чи “нагородити” її відповідно до виконання нею передвиборчих обіцянок і загального успіху програми. Тому у цій державі політичні партії базуються на цінностях, розробляють здійсненні передвиборчі програми, які лягають в основу бюджету та законодавчих актів. Передвиборчі програми відіграють значну роль та дають виборцям чіткі уявлення про політичний курс партії та її бачення майбутнього держави, оскільки саме на їхній основі електорат робить свій вибір, враховуючи також історію діяльності партії у владі.

Однак, ця система не змогла б діяти ефективно без високого рівня внутрішньопартійної дисципліни, оскільки в її основі - сильний однопартійний уряд, сформований партією більшості у парламенті. Політичні партії Великої Британії - достатньо централізовані та орієнтовані на лідера і членів парламенту. Це дає змогу уряду не хвилюватися за підтримку законодавчої влади і втілювати у життя свою програму. Відповідно, роль опозиції обмежена. З одного боку, вона є достатньо відповідальною, оскільки здійснює, як правило, ефективний контроль за партією влади. Але, з іншого боку, опозиція практично не має механізмів запобігання прийняттю того чи іншого політичного рішення, які суперечать інтересам її виборців, тому її роль зводиться суто до здійснення моніторингу дій партії влади.

Друга модель - парламентаризм із багатопартійністю. Її практично втілено у політичній системі Німеччини. Уряд тут формується політичними партіями, проте, через велику їх кількість вони змушені об'єднуватися для цього. Як наслідок, політичні партії не завжди залишаються програмними, оскільки не мають змоги формувати коаліцію із ідеологічно близькими партнерами. Передвиборча кампанія часто поєднується із переговорами про утворення коаліцій, які є результатом домовленостей партійних лідерів стосовно політичного курсу та розподілу посад.

Аналіз історії провідних політичних партій Німеччини показує, що у цій державі традиційно відповідальнішими є праві партії, а ліві постійно змінюють свої цінності, дедалі більше відходячи від базових засад соціал-демократії саме через необхідність об'єднуватися із ліберальними чи навіть консервативними партіями. Така система працює у демократичній Німеччині, однак, у молодих державах загрожує постійними політичними кризами через складність утворення коаліцій. Загалом, німецькі політичні партії достатньо централізовані, щоб формувати уряд (хоч роль лідера іноді невиправдано збільшується), але існують і механізми внутрішньопартійної демократії, не притаманні парламентській Великій Британії. Роль опозиції тут традиційна для парламентаризму - критика та контроль без можливостей співпраці. Тобто, багатопартійність та парламентаризм, незважаючи на свою дієвість у Німеччині, містять у собі декілька прихованих загроз, зокрема, небезпеку дестабілізації ситуації у державі.

Політичну систему США можна віднести до третьої моделі - президенціалізм та двопартійність. Президентська форма правління передбачає абсолютно інший механізм розподілу влади та вимагає створення ефективної системи стримувань та противаг, яка, до того ж, у США доповнюється взаємоконтролем партій. Особливістю цієї моделі є також те, що тут стримування та противаги реалізовуються на трьох рівнях. Насамперед, контроль за державною владою загалом здійснюється органами місцевого самоврядування на рівні штатів. Вони наділені певними повноваженнями управління локальними справами, які дають їм змогу у разі необхідності здійснювати моніторинг дій центральних органів держави. До того ж, система стримувань та противаг передбачає взаємний контроль гілок влади. Президент позбавлений права розпускати парламент, однак, йому необхідно отримати його підтримку для прийняття законопроектів, потрібних для втілення його програми. Врешті, ефективність системи стримувань та противаг забезпечується тим, що у США, як правило, посаду президента отримує інша партія, аніж та, депутати якої формують більшість у парламенті (у 80% випадків після 1968 р.). Це пов'язано із особливістю виборчої системи США (переобрання нижньої палати та частини верхньої палати Конгресу кожні два роки). Хоча, на перший погляд, такий розподіл розмиває межі політичної відповідальності, практика доводить, що це навпаки сприяє більшому залученню опозиції до прийняття важливих політичних рішень.

Тут теж зберігається високий рівень програмності. Аналіз як основних цінностей, так і передвиборчих програм і бюджетних преференцій чітко демонструє, що політичні партії цієї держави дотримуються протилежних ідеологічних позицій (Демократична партія - соціал-демократична, а Республіканська - консервативна). Однак, специфіка президенціалізму не призводить до постійних конфліктів між ними, оскільки роль опозиції тут полягає насамперед у захисті інтересів своїх виборців, а не у прагненні завадити партії влади. Тому співпраця не лише можлива, а й постійно відбувається, а відповідальність опозиції передбачає здатність втілювати у життя свою програму через пошук компромісів із партією президента, не відступаючи від своїх цінностей. Це призводить до особливої структури партій, які є децентралізованими та більш орієнтованими на місцеві інтереси.

Постійна необхідність проведення переговорів сприяє децентралізації політичних партій, оскільки їхні представники, обрані від певних штатів, можуть керуватися інтересами населення своїх округів та бути більш відкритими до компромісів. Втім, незважаючи на постійну критику з боку прихильників вестмінстерської моделі, варто зауважити, що політичні партії у США залишаються програмними. Голосуючи за той чи інший проект закону, вони можуть йти на певні поступки, однак, у жодному разі не відступаючи від основних засад та партійної філософії їхньої політичної партії, висловленої у партійній програмі.

Тобто, відповідальність політичних партій тут реалізується залежно від того, представник якої з політичних партій обіймає посаду президента, та яка з партій має більшість мандатів у парламенті. Якщо президент представляє ту ж саму політичну партію, яка отримала перемогу на парламентських виборах, механізми політичної відповідальності схожі на ті, які діють у першій моделі. Громадяни можуть чітко ідентифікувати суб'єкт відповідальності та оцінити його діяльність. При цьому, відкритість до переговорів сприяє залученню опозиції до прийняття важливих, однак непопулярних, політичних рішень. Виборці оцінюють кожну із політичних партій, в тому числі опозиційну, за конкретну діяльність, а не за взаємну критику та блокування.

Ще одна модель партійно-політичної відповідальності передбачає поєднання президенціалізму та багатопартійності. У цьому контексті проаналізовано політичну систему Франції, хоча її і відносять до напівпрезидентських держав. Однак, особливість політичної системи цієї держави полягає у тому, що у разі перемоги на президентських та парламентських виборах представників однієї політичної сили, вона наближається до президентської, а у випадку перемоги різних - стає нестабільною. Порівняно з іншими державами Європи, французька політична система має багато ознак суто президентської республіки. По-перше, хоча тут президент змушений формувати уряд за погодженням з парламентом та включати до його членів представників політичної партії більшості, якщо ж він спирається на парламентську більшість, то є практично вільним від законодавчих обмежень, притаманних іншим європейським державам. До того ж, починаючи із 2002 року, було синхронізовано терміни парламентських та президентських виборів з метою уникнення ситуації “співіснування” (коли посади президента та прем'єр-міністра займають представники різних політичних партій). Основною метою прийняття такого політичного рішення було те, що у випадку “співіснування” держава перебувала у стані політичної нестабільності.

Загалом, рівень партійно-політичної відповідальності у Франції нижчий, аніж у інших стабільних демократіях, оскільки партії змушені пристосовуватися до постійної необхідності боротися і за посаду президента, і за отримання більшості у парламенті, що призводить до постійного розпаду партій та утворення нових. Це ускладнює застосування відповідальності партій. Стабільність зберігається лише завдяки відданості цінностям, які традиційно були притаманні партіям. Як наслідок, дедалі частіше можна зустріти твердження, що відповідальність у Франції збережеться лише за умов подальшого реформування у напрямі президенціалізму, а поєднання парламентаризму та багатопартійності послабить державу та зумовить перманентні політичні кризи.

Третій розділ дисертації “Шляхи практичної реалізації партійно-політичної відповідальності в Україні ” присвячено аналізу політичної відповідальності українських партій. Автором з'ясовано сучасний стан партійної відповідальності в Україні, виокремлено основні перешкоди, які стоять на заваді формуванню традицій відповідальності партій, та розроблено рекомендації із підвищення політичної відповідальності українських партій. партійний політичний відповідальність модель

Створення дієвих механізмів партійно-політичної відповідальності є атрибутивною складовою процесу демократичного транзиту. Тому метою демократизації в Україні має бути, серед іншого, визначення тих проблем, які перешкоджають становленню відповідальних партій, а також з'ясування можливих шляхів їх подолання. Це варто зробити на основі аналізу головних чинників, які впливають на рівень партійної відповідальності у західних країнах. Першим із них є усвідомлення важливості відповідальності політичних партій як для суспільства, так і для партій. Можна констатувати, що партії демонструють дедалі більшу зацікавленість у партійно-політичній відповідальності, наголошуючи на її визначальному статусі у своїх програмах, інших документах та промовах своїх лідерів. До того ж, громадські організації теж стають активнішими у контролі за діями партій влади та опозиції, проводячи моніторинг та оцінку дотримання ними передвиборчих обіцянок, ефективності прийнятих політичних рішень та законів. Це дає змогу стверджувати, що усвідомлення визначальної ролі партійно-політичної відповідальності притаманне українським політичним партіям та громадянському суспільстві, хоча її рівень поки не є достатнім.

Другим чинником партійно-політичної відповідальності є програмність політичних партій. Аналіз цього фактора в контексті України показує, що основні платформи партій не відповідають загальноприйнятим нормам. Політичні партії не схильні демонструвати свою прихильність до тієї чи іншої ідеології, натомість, підкреслюючи свою “нейтральність”. Однак, це притаманне не усім партіям і деякі з них уже починають себе позиціонувати на політичному спектрі та виокремлювати цінності, на яких вони базуватимуть свою діяльність. Водночас, їхні передвиборчі програми не завжди демонструють відданість задекларованим у платформах принципам. Якщо політична партія йде на вибори самостійно, програмність зберігається. Проте, в Україні більш поширеною є практика формування передвиборчих блоків, як правило, на базі однієї сильної політичної партії. Ця партія залишається програмною, а інші - поступаються своїми принципами задля можливості взяти участь у розподілі влади та посад. Ще менша міра програмності спостерігається у коаліційних угодах та законопроектах. Основною причиною цього є форма державного правління, яка позбавляє політичні партії механізмів втілення у життя своїх програм та, через двовладдя у виконавчій владі, не заохочує робити їх здійсненними та раціональними.

Третім чинником партійно-політичної відповідальності є баланс між внутрішньопартійною дисципліною та внутрішньопартійною демократією. Кожна партія має власну організаційну структуру. Формуючи блоки, вони створюють нову ієрархічну систему органів. Об'єднуючись у коаліції, блоки знову ж таки обирають свій керівний апарат. Тому немає змоги прослідкувати вплив рядового члена політичної партії на прийняття її документів та політичних рішень. Більш того, реальний вплив лідера та інших партійних структур на внутрішньопартійне життя може відрізнятися від задекларованого у статутах та інших документах. Наявність великої кількості політичних партій та аналіз попереднього досвіду існування партій на території України свідчить на користь переваги дисциплінованості у цьому балансі. За умов формування суто парламентської форми правління та впровадження системи відкритих списків це мало б сенс, але, враховуючи реалії сучасної України, це призводить до таких негативних явищ як “вождизм” та авторитарність партійних лідерів.

Четвертим чинником, який визначає рівень партійно-політичної відповідальності у державі, є наявність відповідальної опозиції. Враховуючи тенденцію до побудови парламентаризму в Україні, логічно було б припустити, що основною функцією опозиції мала б стати критика влади, моніторинг її рішень та дій і контроль за нею. Однак, поняття “критики” в нашій державі набуває іншого значення, передбачаючи суто перешкоджання діяльності парламентської більшості та уряду. При цьому, ті партії, які офіційно проголошують свою опозиційність, можуть голосувати спільно із однією чи кількома партіями більшості, а члени коаліції - переходити в опозицію до своїх партнерів. Тобто, традиції опозиції в Україні поки не сформовані.

Найважливішим фактором, який прямо впливає на посилення чи послаблення партійно-політичної відповідальності, є співвідношення форми державного правління та партійної системи. Модель “парламентаризм та двопартійність” є неприйнятною для України, оскільки вона допускає концентрацію усієї повноти влади в руках однієї політичної партії, що є небезпечним для молодих демократій. Поєднання багатопартійної системи з парламентаризмом також є недоцільним, насамперед через характерну для нашої держави нестабільність коаліцій, що може призвести до ситуації, коли не функціонуватиме ані законодавча (парламент), ані виконавча (уряд) влада. Це загрожуватиме подальшій демократизації, зумовлюючи продовження перманентних політичних криз та виборчих кампаній. Така система не сприятиме програмності політичних партій, а отже, і їх відповідальності, оскільки через постійну необхідність утворення коаліцій їм буде простіше продовжувати практику популізму. Модель “президенціалізм - двопартійність” не буде ефективною, адже при розподілі виконавчої та законодавчої влади між різними партіями, виникло б повне блокування роботи президента та уряду, а у випадку поєднання більшості у парламенті та сильного президента, високою була б ймовірність узурпації влади.

Оптимальною моделлю партійно-політичної відповідальності для України є поєднання президенціаліму та багатопартійності. Така модель передбачатиме взаємний контроль сильних президента та парламенту, а відносини між ними базуватимуться на системі стримувань та противаг. Будучи не лише главою держави, а і главою виконавчої влади та уряду, президент отримає можливість втілювати у життя свою політичну програму, на основі якої він був обраний. Крім того, президенціалізм дасть змогу уникнути складного та часто довготривалого процесу утворення коаліцій. Будучи обраним абсолютною більшістю громадян, він втілюватиме політичний курс, підтриманий народом, базуючись на ситуативні об'єднання своєї партії у парламенті з іншими, які підтримають те чи інше рішення. Парламентські партії не будуть змушені офіційно об'єднуватися, відмовляючись від програмних засад задля формування коаліцій, оскільки уряд утворюватиметься президентом. Натомість, вони матимуть змогу голосувати за законопроект чи рішення, базуючись на власних передвиборчих зобов'язаннях. Можливість компромісів дозволить сформувати традиції функціонування та конкуренції політичних партій, змусивши їх приділяти більшу увагу власним платформам із врахуванням потреб та преференцій певної групи людей, які потенційно голосуватимуть за цю партію, а не лише зосереджуватися на іміджі політичного лідера.

Важливою позитивною рисою президенціалізму є те, що вибори не проводяться на піку соціальних, релігійних, етнічних чи інших протистоянь, відповідно парламент (а отже, і передвиборчі програми) не відображає цих тимчасових явищ у суспільстві, а є стабільнішим і дійсно репрезентативним. Це врешті припинить перманентну виборчу кампанію в Україні та дасть змогу політичним партіям працювати в умовах стабільності. Крім того, президенціалізм більшою мірою сприяє судовому контролю над іншими гілками влади та дійсній незалежності судової гілки влади. Якщо ж суд залежить від парламенту та уряду, сформованому однією партією, він поводитиметься більш обережно.

ВИСНОВКИ

1. Політичну відповідальність визначено як взятий на себе обов'язок із здійснення публічної політики. Вона має три основні виміри: інформаційний (відкритість та прозорість діяльності влади та процесу прийняття рішень), аргументативний (пояснення причин і наслідків кожного рішення чи дії) та вимір санкцій (механізми її реалізації). Політична відповідальність еволюціонувала протягом століть, передбачаючи спочатку взаємоконтроль інституцій (парламенту та монарха), а згодом, із розвитком політичних партій, набула своєї теперішньої форми - партійної відповідальності. Партійно-політична відповідальність - принцип функціонування партій, що передбачає їхню програмність (відданість цінностям у всіх документах та практичній діяльності) та такий баланс між внутрішньопартійною демократією та дисципліною, який буде оптимальним за існуючої форми правління та партійної системи в державі.

2. Можна виокремити три традиційні напрями дослідження партійно-політичної відповідальності: “британський”, “американський” та “континентально-європейський”. Вчені, які належать до прихильників “британського” напряму, переконують, що партійно-політична відповідальність ефективно функціонуватиме лише при концентрації влади у руках однієї політичної партії. “Американський” напрям дослідження об'єднує науковців, що наголошують на системі стримувань та противаг як основі взаємоконтролю політичних партій та гілок влади. У центрі уваги праць дослідників “континентально-європейського” напряму - проблеми відповідальності коаліційних урядів, враховуючи час утворення коаліцій, кількість та впливовість партнерів, ідеологічну сумісність партій тощо. Сьогодні партійно-політичну відповідальність аналізують в контексті демократизації у державах Латинської Америки, Африки та Східної Європи.

3. Головними чинниками, які впливають на рівень партійно-політичної відповідальності є усвідомлення визначальної ролі політичної відповідальності як для суспільства, так і для партій, програмність політичних партій, баланс між внутрішньопартійною дисципліною і внутрішньопартійною демократією, партійна відповідальність опозиції та співвідношення форми правління держави і партійної системи. Усвідомлення визначальної ролі політичної відповідальності передбачає прагнення партій до існування та функціонування на засадах підзвітності і підконтрольності та сприяє становленню громадянського суспільства, яке діє активно, проводячи моніторинг діяльності влади. Програмність партій передбачає відповідність між основними платформами партій, які містять базові принципи та ідеологічні засади, передвиборчими програмами, що конкретизують тези та положення платформ, і бюджетом, законодавчими актами та іншими політичними рішеннями. Баланс внутрішньопартійної дисципліни та демократії передбачає таку організацію внутрішнього життя, яка дає можливість членами партії дійсно брати участь у прийнятті важливих політичних рішень, при цьому, забезпечуючи єдність та послідовність партії загалом. Цей баланс, а також відповідальність опозиції, прямо залежать від співвідношення форми державного правління та партійної системи, тому на основі такої кореляції можна виокремити чотири моделі практичної реалізації партійно-політичної відповідальності: парламентаризм із двопартійністю, парламентаризм із багатопартійністю, президенціалізм із двопартійністю та президенціалізм із багатопартійністю.

4. Рівень відповідальності партій може бути високим у всіх цих моделях, однак, лише за певних умов - відповідного рівня програмності, балансу внутрішньопартійної демократії та дисципліни і організації взаємовідносин влади та опозиції. Основними рисами політичної системи Великої Британії як взірця моделі “парламентаризм із двопартійність” є програмність політичних партій та надання переваги внутрішньопартійної дисципліни та у порівнянні із внутрішньопартійною демократією. Німецька політична система базується на парламентаризмі та багатопартійності. Рівень програмності політичних партій тут нижчий через необхідність формування коаліції. Парламентаризм сприяє дисциплінованості політичних партій і, інколи, роль лідера невиправдано збільшується. Відповідальність опозиції базується на традиційній для парламентаризму ролі - критика та контроль без можливостей співпраці. Третя модель - президенціалізм та двопартійність - притаманна США. Політичні партії є ідеологічно відмінними, базують свої головні платформи на цінностях, які, своєю чергою, лягають в основу передвиборчих програм кандидатів від цієї партії, а також партії загалом на парламентських виборах. Особлива структура політичних партій США передбачає високий рівень внутрішньопартійної демократії та дозволяє їм співпрацювати між собою. Поєднання президенціалізму та багатопартійності із деякими особливостями притаманне Франції, яка наближається до президентської чи до парламентської системи залежно від результатів виборів. Це призводить до нестабільності та постійних трансформацій у партійній системі і знижує рівень партійно-політичної відповідальності.

5. Створення механізмів партійно-політичної відповідальності є однією з основних проблем демократизації України. Перший крок у цьому напрямі вже зроблено, оскільки усвідомлення визначальної ролі партійно-політичної відповідальності як політичними лідерами, так і партіями уже наявне. Водночас, українські партії поки не є програмними, оскільки більшість із них намагається дистанціювати себе від ідеології та цінностей. Відповідність між основними платформами та передвиборчими програмами зберігається лише до певної міри у тих політичних партій, які беруть участь у виборах самостійно. Баланс внутрішньопартійної демократії та дисципліни в Україні поки схиляється до останньої. Об'єднання політичних партій у блоки, які, своєю чергою, формують коаліції, робить практично неможливим для рядового члена вплинути на прийняття важливого політичного рішення. Роль опозиції теж поки невизначена, оскільки враховуючи тенденції до поглиблення парламентаризму, вона повинна була б здійснювати моніторинг діяльності партії влади, проте, контроль в Україні передбачає не публічний вияв помилок та прорахунків і розробку альтернатив, а блокування вищих органів влади, недопущення прийняття політичних рішень, спроби фізично завадити її діяльності тощо.

6. Співвідношення форми державного правління та партійної системи як найважливіший фактор партійно-політичної відповідальності може прямо посилити чи послабити рівень відповідальності партій в Україні, оскільки тут відбувається становлення інституційних засад існування та функціонування політичної системи. Модель “парламентаризм та двопартійність” загрожує узурпацією влади однією політичною силою. Поєднання багатопартійної системи з парламентаризмом також є недоцільним, насамперед, через складний та тривалий процес формування коаліцій, які до того ж є нестійкими. Як наслідок, постійно відбуватимуся перевибори, у період між якими не функціонуватиме ані законодавча, ані виконавча влада. Модель “президенціалізм - двопартійність” за умов нестабільної партійної системи може призвести або до блокування роботи президента та уряду (за умов отримання більшості у парламенті іншою партією), або знову ж таки до узурпації влади (у випадку поєднання більшості у парламенті та сильного президента). Тому оптимальною моделлю партійно-політичної відповідальності для України є поєднання президенціаліму та багатопартійності. Підвищенню рівня партійно-політичної відповідальності в Україні будуть сприяти наступні заходи: проведення конституційної реформи та впровадження президентської форми правління; державне сприяння існуванню та ефективній діяльності громадських організацій, які займаються моніторингом програмності політичних партій; розробка програм стимулювання розвитку механізмів внутрішньопартійної демократії (одним із шляхів може стати реформування виборчої системи із запровадженням відкритих списків).

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Голинська Х.О. Британська модель партійно-політичної відповідальності в західній політичній науці / Голинська Х.О. // Політологічний вісник. - 2008. - № 38. - С. 144-153.

2. Голинська Х.О. Американська модель партійно-політичної відповідальності в західній політичній науці / Голинська Х.О. // Трибуна. - 2008. - № 11-12. - С. 36-38.

3. Голинська Х.О. Західна політологія про партійно-політичну відповідальність коаліційних урядів / Голинська Х.О. // Сучасна українська політика. Політики та політологи про неї. - 2009. - № 16. - С. 192-199.