Психологічні закономірності розвитку антиципації людини

Размещено на http://www.allbest.ru/

Державний заклад

«ПІВДЕННОУКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені К.Д.УШИНСЬКОГО»

19.00.01 - загальна психологія, історія психології

УДК 159.95:001.18

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора психологічних наук

ПСИХОЛОГІЧНІ ЗАКОНОМІРНОСТІ РОЗВИТКУ АНТИЦИПАЦІЇ ЛЮДИНИ

БАТРАЧЕНКО ІВАН

ГЕОРГІЙОВИЧ

Одеса - 2010

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано в Дніпропетровському національному університеті імені Олеся Гончара Міністерства освіти і науки України.

Науковий консультант - доктор психологічних наук, професор, член-кореспондент НАПН України Балл Георгій Олексійович, Інститут психології імені Г. С. Костюка НАПН України, завідувач лабораторії теорії і методології психології.

Офіційні опоненти: доктор психологічних наук, професор, член-кореспондент НАПН України Боришевський Мирослав Йосипович, Інститут психології імені Г. С. Костюка

НАПН України, завідувач лабораторії психології особистості імені П. Р. Чамати;

доктор психологічних наук, професор Симоненко Світлана Миколаївна, Південноукраїнський національний педагогічний університет імені К. Д. Ушинського, завідувачка кафедри педагогічної та вікової психології;

доктор психологічних наук, доцент Самойлов Олександр Єжиєвич,

Кримський юридичний інститут Одеського державного університету внутрішніх справ, професор кафедри оперативно-розшукової діяльності та спецтехніки.

Захист відбудеться 8 жовтня 2010 року о 9.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 41.053.03 у Південноукраїнському національному педагогічному університеті імені К. Д. Ушинського за адресою: 65020, м. Одеса, вул. Старопортофранківська, 26, конференц-зала.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Південноукраїнського національного педагогічного університету імені К. Д. Ушинського, 65020, м. Одеса, вул. Старопортофранківська, 36.

Автореферат розісланий 7 вересня 2010 року.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради О.В.Кузнєцова

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність та доцільність дослідження. З прадавніх часів люди прагнули осягнути притаманну їм здатність до цілепокладання, передбачення та планування, а також віднайти способи удосконалення та розвитку цієї здатності. На кожному витку соціального прогресу ця проблема ставилася і розв'язувалася заново відповідно досягнутого на той час рівня розвитку науки, культури та суспільної практики. Тому упродовж історії було створено чимало міфічних, теологічних, окультних та наукових пояснень феномена антиципації. Нині спостерігається особливо помітне зростання інтересу науковців до дослідження проблеми антиципації. Стрибкоподібне нарощення технічної могутності людини та ускладнення соціальної організації суспільства спричиняє необхідність передбачення наслідків людської діяльності. Адже зростає «ціна» (у широкому сенсі) як отриманих позитивних результатів, так і негативного потенціалу помилок і втрачених можливостей. Це підвищує значущість одвічно актуальних проблем ефективного передбачення, проектування та планування майбутнього. Окрім того, сьогодні відбувається процес переходу українського суспільства від індустріальної до постіндустріальної фази цивілізаційного розвитку. Одним з наслідків цього переходу є різке прискорення соціальних змін, перебігу соціального часу. Унаслідок цього суспільне та особисте майбутнє, образно кажучи, стало наступати значно швидше і до того ж стало більш невизначеним та багатоманітним.

Психологічний підхід до вивчення антиципації має можливість спиратися на фактичний та теоретичний арсенал, накопичений іншими науками та людською культурою. Але психологія повинна піти далі, розробити свою методологію дослідження і зробити свій внесок в осягнення феномена антиципації, тим самим збагативши не тільки себе, а й такі науки, як прогностика, філософія, соціологія, антропологія, етнографія, педагогіка тощо. Адже практично кожна гуманітарна наука нагально потребує знань про таку невід'ємну рису природи людини, як здатність передбачати майбутнє і проспективно орієнтувати свою діяльність.

Окрім запитів інших наук нагальна потреба у дослідженнях антиципації спричинена і внутрішніми потребами самої психології, логікою її розвитку як науки. На проблему антиципації так чи інакше виходять все більше науковців, ведучи наукові розвідки щодо різних психічних явищ. Так, проблематики антиципації торкається Г. О. Балл, створюючи засади системно-інтегративного підходу в психології; М. Й. Боришевський, розробляючи концепцію самосвідомості як фактора психічного розвитку особистості; Е. Л. Носенко та І. Ф. Аршава, аналізуючи феномен адаптивності; В. А. Роменець, розробляючи психологічну теорію вчинку; В. О. Татенко, досліджуючи проблематику суб'єктності; Т. М. Титаренко, вивчаючи життєвий світ та життєвий вибір особистості; О. Є. Самойлов, звертаючись до проблем психології мислення; О. П. Саннікова, аналізуючи проблеми феноменології особистості; С. М. Симоненко, вивчаючи феномен візуального мислення; Л. П. Журавльова, розбудовуючи психологічну концепцію емпатії; В. М. Чернобровкін, аналізуючи психологічні механізми прийняття педагогічних рішень; В. М. Ямницький, шукаючи шляхи розвитку життєтворчої активності особистості тощо.

Фундаментальність поняття антиципації у категоріальному апараті психології вже добре усвідомлена (Т. Ф. Базилевич, Б. Ф. Ломов, В. Д. Менделевич, Л. А. Регуш, О. О. Сергієнко, Є. М. Сурков та ін.). Надання цьому поняттю загальнопсихологічного статусу дає можливість у новому ракурсі поглянути на багато традиційних проблем, окреслити нові та зінтегрувати концепції та експериментальні факти, які лишаються досі розрізненими, розпорошеними і неприведеними в єдину систему.

Така робота вже розпочата вищезгаданими авторами, але ще далека від достатньої повноти. Цілісний системно-генетичний аналіз явища антиципації значною мірою сприятиме поступу у зазначеному напрямі. Передумови для цього створені розвитком генетичного підходу в психології (С. Д. Максименко). Більше того, протиріччя між кількістю прямого та непрямого матеріалу з проблеми розвитку антиципації та недостатнім рівнем його осмислення стає дедалі гострішим і потребує нагального розв'язання.

Усе це важливо як з точки зору фундаментальної, так i з точки зоpу практичної психологiї. Установлення закономipностей розвитку антиципації повинно спpияти глибшому розумінню генезису та функціонування психiки в цiлому, адже антиципацiйнi функцiї психiки є ключовими. У пpактичному ж аспектi вже давно iснує нагальна потpеба pозpобки методiв цiлеспpямованого вдосконалення пpогностичних здатностей людини. Особливо це має значення для пpофесiй, де здатнiсть до певного piзновиду антиципування є пpофесiйно значущою якiстю. В особистому життi значущiсть такої якостi як пеpедбачливiсть, далекогляднiсть також важко пеpеоцiнити. Бiльше того, є пiдстави пpипустити, що велика питома вага особистих пpоблем, з якими люди звеpтаються до психолога, є пеpедусім пpоблемами адаптацiї до майбутнього. Все це зумовлює необхідність розpобки науково обґpунтованих методiв pозвитку антиципації, які спиpаються на знання пpо закономipностi її генезису.

Таким чином, логіка розвитку досліджень проблеми антиципації репрезентує завдання систематизації й інтеграції різноманітних теоретико-методологічних й експериментально-прикладних напрацювань у цілісну концепцію розвитку антиципації людини.

Значущість і недостатня розробленість зазначених аспектів й обумовило вибір теми дисертаційного дослідження «Психологічні закономірності розвитку антиципації людини».

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконувалося відповідно до планів науково-дослідної роботи кафедри державного управління та місцевого самоврядування Дніпропетровського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України за темою «Регіональна кадрова політика на сучасному етапі державотворення» (номер державної реєстрації 0104U0006877), кафедри соціальної психології та психології управління Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара «Форми виявлення стресостійкості людини і шляхи автоматизації процедури їх прогнозування» (номер державної реєстрації 0108V000633). Тема дисертації затверджена вченою радою Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара (протокол № 2 від 17 жовтня 1996 р.) й узгоджена у Раді з координації наукових досліджень у галузі педагогіки та психології в Україні (протокол № 4 від 4 листопада 1996 р.). Автором досліджувались психологічні закомірності розвитку антиципації як професійної здатності державного службовця та ключової функції владної еліти в супільстві, взаємозв'язок антиципаційної спроможності та стресостійкості особистості.

Мета дослідження - побудова цілісної концепції розвитку антиципації людини на засадах інтеграції системного, еволюційного та культурно-історичного підходів, яка репрезентує феномен антиципування в єдності його основних аспектів: філо-, соціо-, онто-, макро- та мікрогенезу.

Обрана мета зумовила такі завдання дослідження:

1. Систематизувати та узагальнити накопичені у психології та інших науках дані про розвиток антиципації людини та концептуалізувати поняття «антиципація» відповідно до постнекласичного етапу розвитку сучасної психології.

2. Побудувати цілісну загальнопсихологічну концепцію розвитку антиципації, яка репрезентує взаємозв'язок аспектів філо-, соціо-, онто-, макро- та мікрогенезу антиципаційних функцій людини.

3. Проаналізувати філогенетичні передумови розвитку антиципації людини та перехід від еволюційно-біологічних до культурно-історичних механізмів розвитку антиципування в антропосоціогенезі.

4. Здійснити психоісторичну реконструкцію соціогенезу антиципації та виокремити основні етапи її культурно-історичного розвитку.

5. Узагальнити накопичені в психології дані щодо онтогенезу антиципаційних функцій людини на сучасному етапі цивілізаційного розвитку суспільства.

6. Проаналізувати макро- та мікрогенез антиципації як продукту, процесу та здатності індивіда, спільноти, суспільства до відображення, проектування, упередження та опредметнення майбутнього.

7. Емпірично дослідити психологічні особливості життєвої антиципації.

8. Апробувати авторську концепцію розвитку антиципації у практиці надання психологічної допомоги.

Об'єктом дослідження є антиципація людини.

Предмет дослідження: психологічні закономірності розвитку антиципації у філо-, соціо-, онто-, макро- та мікрогенезі.

Головні гіпотези дослідження:

1. Антиципація є темпоральноорієнтована форма організації психічного, що призначена для відображення, проектування, упередження та опредметнення майбутнього. ЇЇ виникнення, розвиток та функціонування зумовлено видiленням у стpуктуpуваннi психiчного пiдсистем, спецiалiзованих на вiдобpаженні pеальностi в pамках часових модусiв - минулого (ретроспекція), теперішнього (презенсоспекція), майбутнього (антиципація) та екстратемпорального психічного відображення - фантастоспекції, яка продукує моделі ніяк не призначені для локалізації в реальному часі.

2. Пpогpесивний ваpiант pозвитку психiчного полягає у посиленнi та вдосконаленнi темпоральної спецiалізації пiдстpуктуp у пpоцесi фiло-, соцiо-, онто-, макро- та мiкpогенезу психiчного, завдяки чому поетапно pозшиpюються масштаби часу, якi осягаються психiчним вiдобpаженням. Кожен новий етап оволодiння часом не знищує попеpеднього, а надстpоюється над ним, унаслiдок чого вiдобpаження часу людиною має багатоpiвневий хаpактеp, а пpоцеси антиципації є темпоpально piзнопоpядковими та iєpаpхiчно оpганiзованими. Їхня iєpаpхiчно-piвнева стpуктуpа у згоpнутому виглядi повтоpює основнi етапи власного тpивалого системогенезу. Натуpальнi фоpми антиципації обслуговують пеpедусім нижчi piвнi iєpаpхiчного стpуктуpування дiяльностi (опеpацiї, частковий piвень дiй), а її вищi фоpми, хаpактеpнi, насампеpед, для piвня особливих дiяльностей, самi здатні перетворюватись у спецiальний їх різновид, ставати основною або ж особливо важливою пpофесiйною чи соціальною функцiєю людини.

3. Антиципацiя, презенсоспекція, ретроспекція та фантастоспекція вiдносно психічних процесів класичної класифiкацiї (мислення, уява, спpиймання, пам'ять i т.д.) є системно-iнтегpативними, а часова класифікація психічних процесів є концептуально ортогональною відносно класичної. Будь-який із психічних процесів класичної класифікації, з одного боку, може входити у вiдобpаження і минулого, i тепеpiшнього, i майбутнього, а з другого - завдяки своїй темпоpальнiй piзнопоpядковостi, пpоцеси антиципацiї входять до внутpiшньої стpуктуpи і самого мислення, уяви, сприймання та інших психічних процесів.

4. Розвиток вищих специфічно людських форм антиципації полягає у пошуку, засвоєнні та вдосконаленні засобів семіотичного та знаряддєвого опосередкування антиципаційних процесів, забезпеченні їх системою антиципаційних схем реальності, а також в озброєнні способами процедурної організації антиципування. Історичний, онтогенетичний та професійний прогрес індивідуальних форм антиципації реципрокно пов'язаний з удосконаленням соцієтальних форм антиципування.

5. Антиципація підлягає психокорекційному та розвивальному впливу на основі експлікації футурогностичних потреб, формування, корегування та вдосконалення суб'єктивних та соцієтальних моделей майбуття, розширення, переструктурування та уточнення арсеналу антиципаційних категорій (конструктів), системи антиципаційних схем та процедур.

Основними методологічними і теоретичними засадами дослідження стали: положення психологічної науки про природу та сутність антиципації (Т. Ф. Базилевич, Б. Ф. Ломов, В. Д. Менделевич, Л. О. Подкоритова, Л. О. Регуш, О. О. Сергієнко, Є. М. Сурков); філософські концепції щодо осягнення феноменів людського передбачення (А. Г. Виноградов, А. М. Гендин, А. Г. Нікітіна, О. С. Панарін, К. Ф. Руденко) та розвідки у галузі прогностики й футурології (Д. Гвішіані, В. П. Горбатенко, В. О. Лісічкин, В. Я. Матвієнко, Дж. Нейсбіт, Е. Тофлер); принципи культурно-історичного підходу (Л. С. Виготський, В. П. Зінченко, О. Р. Лурія); розробки В. А. Роменця про «науково-технічну оснащеність вчинку»; концепція трьох хвиль цивілізаційного розвитку Е. Тофлера; еволюційна парадигма розвитку психіки (П. К. Анохін, А. С. Кардашев, В. І. Крем'янський, Л. В. Крушинський); концепція антропосоціогенезу (П. Ф. Поршнєв); фактичні дані про становлення первісних та архаїчних форм антиципації (С. С. Аверінцев, Е. О. Берзін, І. М. Дьяконов, Л. Леві-Брюль, К. Р. Мегрелідзе, М. І. Рижський, Е. Тейлор, Д. Фрезер, І. М. Шифман); психологічні закономірності онтогенезу, висвітлені в роботах українських вчених (І. Д. Бех, М. Й. Боришевський, І. С. Булах, О. І. Власова, Г. В. Ложкін, С. Д. Максименко, О. Я. Чебикін), зарубіжних психологів (П. П. Блонський, К. Бюлер, А. Валлон, Л. І. Ельконінова, О. В. Запорожець, І. С. Кон, В. С. Мухіна, Л. І. Переслені, Ж. Піаже, Дж. Селлі, О. О. Сергієнко, В. Штерн); концепції психологічного часу (Є. І. Головаха, В. П. Зінченко, О. О. Кронік, К. А. Муздибаєв, Б. Й. Цуканов); поняття «мікрогенез» та «макрогенез» (В. А. Барабанщиков, Б. М. Величковський, Л. П. Журавльова).

Методи дослідження. Предмет дослідження і його спрямованість зумовили використання комплексу теоретичних і емпіричних методів у їхньому взаємозв'язку. Використовувалися такі методи дослідження:

- теоретичні: теоретико-методологічний та історико-генетичний аналіз, узагальнення, систематизація, концептуальне та математичне моделювання;

- емпіричні: спостереження, бесіда, глибинне інтерв'ю, психосемантичний метод, який передбачав використання авторських методик імовірнісного диференціалу;

- розвивальні: психологічне консультування, тренінгові технології;

- математико-статистичної обробки даних: аналіз розподілу частот, кластерний аналіз, кореляційний аналіз, критерій Фішера ().

База дослідження. Дослідження проводилося на базі Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара (1992?2000, 2006?2008 рр.), Інституту соціальної та політичної психології АПН України (2000?2001 рр.), Дніпропетровського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України (2000-2006 рр.). Загалом на різних етапах у якості досліджуваних було залучено 1035 осіб, з яких старшокласників - 87, студентів - 536, зрілого віку - 412.

Наукова новизна та теоретичне значення дослідження полягає у тому, що

- вперше концептуалізовано поняття антиципації як темпоральноорганізованої форми структурування підсистем психічного, де антиципування виступає у вигляді футуродетермінованої та футуродетермінуючої психічної та поведінкової активності; виокремлено підпроцеси антиципування (відображення, упередження, проектування та опредметнення майбутнього); розроблено цілісну концепцію розвитку антиципації людини, яка охоплює основні аспекти її генезису: філогенетичні передумови, культурно-історичне формування, онтогенетичний розвиток, макро- і мікрогенез антиципування; встановлено доантропну, пралогічну, теологічну, логічну, неологічну та постантропну стадію філогенетичного розвитку та антропосоціогенезу антиципування; висвітлено характер знаряддєвого опосередкування вищих форм антиципування людини на етапах первісного, аграрного, індустріального та інформаційного суспільства, а також особливості футуросеміосфери пралогічної, теологічної та логічної антиципації; проаналізовано основні лінії онтогенетичного розвитку антиципації людини залежно від формування дескриптивних, просторових, темпоральних, імовірнісних та аксіологічних одиниць антиципування; здійснено класифікацію психічних процесів за критерієм часової спрямованості, яка включає антиципацію, презенсоспекцію, ретроспекцію та фантастоспекцію; розроблено модель поетапного породження продукту антиципації в процесі антиципування, що включає моделюючу, дійову та футуроопредмечену фази; виявлено основні різновиди темпорально-імовірнісного структурування індивідуального та соцієтального досвіду як основи антиципаційних здатностей; розкрито типи деструкцій автобіографічного моделювання майбутнього у молоді (гіпероптимізм, антипесимізм; гіпореалізм, соціальна екстраконтекстність тощо).

Розширено й доповнено категоріальний апарат, психологічний зміст та співвідношення понять «антиципація», «прогнозування», «цілепокладання», «планування», «життєва антиципація»; психологічні уявлення про системно-інтегративний характер процесів антиципації та взаємозв'язки антиципування з усіма різновидами психічних процесів класичної класифікації (відчуття, сприймання, уява, мислення, мовлення, емоції, воля, увага, пам'ять); положення про взаємозалежність організації антиципаційних процесів та структурування психологічного і соціального часу.

Уточнено й конкретизовано положення про універсальну представленість антиципації в структурі діяльності людини і показано рівні її актуалізації як психофізичної функції в структурі операцій, операції в структурі дій, спеціальної дії в структурі діяльності та особливої антиципаційної діяльності, яка залежно від культурно-історичних умов здатна набувати професійного статусу (ворожбити, пророки, прогнозисти, плановики, футурологи та ін.).

Дістали подальшого розвитку погляди на роль майбутнього в розвитку особистості, психологічні механізми життєтворчості, прогнозування та планування життєвого шляху людини, специфіку утруднень життєвої антиципації в умовах розвитку інформаційного суспільства в Україні, принципи психосемантичного підходу до діагностики, корекції та розвитку життєвого антиципування.

Практичне значення та впровадження одержаних результатів. Запропонований концептуальний підхід відкриває нові можливості при створенні інструментарію для проведення діагностики антиципації, її функцій і проявів у різних видах професійної діяльності. Розроблено та апробовано методику імовірнісних футуроматриць для емпіричного дослідження життєвої антиципації особистості. Описано систему методичних рекомендацій щодо розробки відповідних консультативних та тренінгових технологій на основі творчого синтезу психосемантичного підходу з технологіями біографічного консультування та тренінгу.

Матеріали дисертаційного дослідження є органічним доповненням до курсів загальної, порівняльної, вікової, історичної психології та інших навчальних предметів, які є базовими у фаховій підготовці студентів психологічних спеціальностей. Значна частина даних може бути також використана й у системі підготовки соціологів, політологів та магістрів державного управління. Автор використовував отримані результати для розробки навчальних планів, програм курсів та окремих тем дисциплін «Психологія антиципації», «Загальна психологія», «Теоретичні й методологічні проблеми психології», «Психологія особистості», «Психологія сім'ї», «Диференціальна психологія», «Психологія вищої школи», «Кадрова політика та державна служба», «Етика державного службовця», «Організація діяльності державного службовця».

Результати дослідження впроваджені в науково-педагогічну діяльність Дніпропетроського національного університету імені Олеся Гончара (довідка про впровадження № 88-552-606 від 30.11.2009 р.), Дніпропетровського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України (довідка про впровадження № 03/1-03/1-877 від 30.11.2009 р.), Інституту соціальної та політичної психології АПН України (довідка про впровадження № 02-15/412 від 01.12.2009 р.), Державного агроекологічного університету у м. Житомирі (акт упровадження № 2633 від 30.11.2009 р.), Хмельницького національного університету (довідка про впровадження №128/5 від 01.12.2009 р.).

Особистий внесок автора полягає в розробці принципів і вихідних положень до проблеми культурно-історичного становлення антиципаційних функцій, побудові авторської загальнопсихологічної концепції розвитку антиципації та застосування її засад для вивчення таких різновидів антиципування: політичне, життєве, педагогічне тощо. Розроблені автором теоретичні положення є його власним внеском у розвиток психології антиципації та становлення її як окремого напряму досліджень у галузі загальної психології.

У дослідженнях, виконаних під керівництвом автора та опублікованих у співавторстві, особистий внесок полягає у визначенні провідних ідей, розробці гіпотез, методичного інструментарію, теоретичному аналізі одержаних результатів та забезпеченні належного наукового рівня висвітлення піднятих проблем. Власні ідеї співавторів та виконавців досліджень у дисертації не використовувалися і представлений у даній роботі матеріал є індивідуальним науковим доробком здобувача.

Апробація результатів дослідження. Матеріал дисертаційного дослідження обговорювався на засіданнях кафедри загальної та медичної психології (1992?1996 р.р.), загальної та соціальної психології (1996 ? 2000 р.р.), соціальної психології та психології управління (з 2006 р.), психологічному семінарі та щорічних науково-звітних конференціях у Дніпропетровському національному університеті ім. Олеся Гончара (2006-2010 р.р.), науково-методологічному семінарі у Південноукраїнському національному педагогічному університеті ім. К.Д. Ушинського (2010 р.). Окрім того основні ідеї та результати дослідження були представлені на міжнародних наукових і науково-практичних конференціях: «Актуальні проблеми психологічної служби: теорія і практика» (Одеса, 1992); «Сучасна психологія у ціннісному вимірі» (Київ, 1994); ІІІ Костюківські читання (Київ, 1994); «Діалог культур і духовний розвиток людини» (Київ, 1995); «Конфлікти в суспільстві: діагностика і профілактика» (Київ, 1995) та всеукраїнських: «Практична психологія і розвій таланту» (Київ, 1992); «Гуманізація і гуманітаризація пріоритетний напрямок державної політики України у галузі вищої освіти» (Дніпропетровськ, 1992); «Проблеми політичної психології та її роль в становленні громадянина української держави» (Київ, 1995, 2001, 2007); «Особистість і суспільство у вимірі політичної психології» (Харків, 2007); «Методологічні проблеми психології особистості» (Івано-Франківськ, 2007); «Психологічні проблеми адаптації особистості до змінюваних умов життєдіяльності» (Дніпропетровськ, 2008).

Матеріали кандидатської дисертації «Психологічний аналіз антиципації в педагогічному спілкуванні», захищеної в 1991 році, не використовуються.

Публікації. Основний зміст дисертації викладений у 3 монографіях, 24 статтях, надрукованих у фахових наукових виданнях, затверджених переліком ВАК України, 2 навчальних посібниках, матеріалах доповідей і повідомлень.

Структура й обсяг дисертації. Дисертація складається зі вступу, семи розділів, висновків, списку використаної літератури та додатків. Основний текст дисертації викладено на 392 сторінках друкованого тексту, містить 6 рисунків, 28 таблиць, 4 додатки на 17 сторінках. Список використаної літератури налічує 554 джерела, у тому числі 28 - іноземною мовою. Загальний обсяг дисертації складає 461 сторінку.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обгрунтовано актуальність вивчення проблеми, визначено об'єкт, предмет, мету, гіпотези та завдання дослідження, розкрито його теоретико-методологічні засади, висвітлено наукову новизну, практичну значущість дослідження, вказано сфери його апробації й впровадження результатів, наведено дані про публікації.

У першому розділі «Теоретико-методологічні засади психологічного дослідження розвитку антиципації людини» зроблено теоретичний аналіз психологічних та міждисциплінарних досліджень феномена антиципації; визначено методологічні принципи концептуалізації поняття антиципації в психології, запропоновано дефініцію; викладено авторську концептуальну модель генези, розвитку та функціонування антиципації як психічної форми футуродетермінації.

Простежено історію становлення поняття «антиципація», провідні підходи до вивчення природи антиципування та проаналізовано розмаїття термінологічного апарату, накопиченого в психології для опису широкого кола різновидів та форм антиципаційних процесів («прогнозування», «імовірнісне прогнозування», «передбачення», «уявлення про майбутнє», «мета», «ціль», «цілепокладання», «модель потрібного майбутнього», «акцептор результату дії», «план», «планування», «очікування», «експектація» тощо). Доведено, що поняття «антиципація», прийшовши у психологію з філософії (Епікур, Цицерон, Секст Емпірик, І. Кант, Й. Гете), мало у подальшому тенденцію до неухильного збагачення та поглиблення свого змісту, рухаючись у бік набуття системно-інтегративного статусу по відношенню до множини всіх інших психологічних понять, що описують різні форми антиципування.

Так, у руслі психології свідомості до антиципації відносили тільки усвідомлювані її форми (В. Вундт, У. Джеймс). Пізніше з виникненням психоаналізу почали розглядати й неусвідомлювані форми передбачення (С. Аріті, З. Фрейд). Необіхевіористи збагатили поняття «антиципація» формами поведінки детермінованими майбутнім (Е. Брунсвік, Е. Толмен, К. Халл). При цьому довгий час когнітивні аспекти антиципації, що вивчалися в рамках психології свідомості, Вюрцбургської школи мислення (Н. Ах, О. Зельц), когнітивної психології (У. Найссер), та її регулятивні ефекти (частково антициповані реакції в необіхевіоризмі, умовні рефлекси (І. П. Павлов) і т.п.) розглядалися окремо, поза їх єдністю і зв'язком одне з одним. По суті, лише в працях Б. Ф. Ломова та Є. Н. Суркова початку 80-х років минулого століття, антиципація почала вперше розглядатися як єдине когнітивно-регулятивне утворення й універсальний компонент будь-якої активності. Таке переосмислення поняття «антиципація» й спонукало зазначених дослідників надати цьому терміну системно-інтегративного статусу по відношенню до іншої термінології, що описує ефекти антиципації. При цьому поняття «антиципація» було концептуально підпорядковано категорії «випереджаюче відображення», запропонованої П. К. Анохіним для адаптації ленінської теорії відображення у контекст психологічної науки.

У сучасній післярадянській психології, зокрема українській, має місце тенденція до звуження змісту поняття «відображення». Так, С. Д. Максименко наголошує, що окрім відображення доцільно виокремлювати ще й такі функції психіки, як проектування та опредметнення. Такий підхід дає можливість зробити новий крок у переосмисленні поняття «антиципація», визначивши останнє ширше ніж форма випереджаючого відображення і трактуючи антиципацію як темпоральноорганізовану форму організації психічного, що призначена для відображення, проектування, упередженя та опредметнення майбутнього.

Здійснений теоретичний аналіз дав можливість виокремити такі етапи концептуалізації феномена антиципації в психології. Перший ? тлумачення її як апріорної ідеї та знання про певні об'єкти, події та явища, що передують процесу їх пізнання. Другий - розгляд її як очікування певних об'єктів, подій, явищ, власних дій та їх результатів, а також превентивні, підготовчі та частково антиципуючі мету дії тощо. Третій ? визначення антиципації як психічної форми випереджаючого відображення, просторово-часового упередження суб'єктом подій у контексті всіх психічних процесів, станів, психофізіологічних функцій, настанов, переднастройок до рухів, дій, діяльності та спілкування.

На четвертому етапі, який репрезентується цим дослідженням, антиципація починає розумітися як двоєдиний процес випереджаючого відображення (прогнозування й упередження) і творення майбутнього (проектування (цілепокладання й планування) й опредметнення), що розгортається у єдності з темпорально-альтернативними феноменами: ретроспекцією (психічне моделювання минулого); презенсоспекцією (психічне моделювання теперішнього); фантастоспекцією (екстратемпоральною формою психічного).

Зважаючи на те, що феномен антиципації людини має біосоціальну природу, для психологічного дослідження феномена людської антиципації продуктивним буде застосування генетичного підходу (С. Д. Максименко), що розбудовується на основі органічного поєднання еволюційної (П. К. Анохін, М. І. Вавілов, В. Грант, Ч. Дарвін, Л. Кено, В. І. Крем'янський, Л. В. Крушинський, А. Н. Сєверцов) та культурно-історичної парадигми (О. Г. Асмолов, Л. С. Виготський, В. П. Зінченко, М. Коул, О. Р. Лурія, В. А. Роменець та ін.) осягнення генези психічного. Окрім того, враховуючи, що зрілі форми вищих антиципаційних функцій людини різних фаз цивілізаційного розвитку опосередковуються найновітнішими для кожного часу засобами і технологіями організації психічних і фізичних функцій, а також характером організації соцієтальної системи, слід звернутися до залучення у контест генетичного дослідження феномена антиципації й цивілізаційного підходу (А. П. Назаретян, Е. Тоффлер, Ф. Фукуяма).

Виходячи з методології генетичного підходу запропонована авторська модель генезису, розвитку та функціонування феномена антиципації. Ключовою ідеєю цієї моделі є теза, що виникнення і розвиток антиципації зумовлені прогресуючою диференціацією та інтеграцією процесів психічного відображення і формування при цьому підпроцесів та надпроцесів, спеціалізованих для моделювання реальності в рамках кожного з трьох часових модусів: минулого, теперішнього і майбутнього. Така диференціація та інтеграція простежується як у філо-, соціо- та онтогенезі, так і в процесогенезі (макро- та мікрогенезі) антиципування. При цьому філогенетичні, культурно-історичні та онтогенетичні надбання переплітаються у процесуальній формі антиципування.

Стверджується, що в основі розвитку вищих форм антиципації людини лежить механізм удосконалення медіації антиципаційних функцій, розширення та збагачення семіосфери антиципування, системи антиципаційних схем реальності та технологій організації процесів відображення, проектування та опредметнення змодельованого майбутнього. Провідною тенденцією розвою людського антиципування є не лише нарощування можливостей пізнання та упередження прийдешнього, але й, передусім, творення майбуття. Принцип прогресу стосується також і презенсо- та ретроспекції. Унаслідок цього виникає ефект акселерації й експонеціального розширення та поглиблення світохронотопу людини, її життєвого світу. При цьому основна закономірність розвитку антиципації вбачається автором у існуванні перевершення антиципаційної спроможності досягнутої у філогенезі соціогенезом, досягнутої у соціогенезі - онтогенезом, досягнутої в онтогенезі - процесогенезом (мікро- та макрогенезом антиципування).

Така модель генезису, розвитку й функціонування антиципації теоретично обґрунтована, емпірично верифікована та практично апробована у наступних розділах роботи.

У другому розділі «Філогенетичні передумови розвитку антиципації людини» на основі синтезу та узагальнення надбань еволюційної біології, етології, зоопсихології та антропології представлено авторське трактування генезису антиципації людини.

Висвітлено роль фактора майбутнього в системі детермінації процесів еволюції і розглянуто антиципацію як футуродетермінацію поведінки тварин та людини. В еволюційному ракурсі футуродетермінація вивчалася, насамперед, в контексті понять «випереджаюче відображення» (П. К. Анохін, В. І. Крем'янський) і «преадаптація» (М. Вавілов, В. Грант, Л. Кено). Показано, що під антиципацією слід розуміти саме психічні форми випереджаючого відображення та преадаптації, відрізняючи їх тим самим від тих, які психічної природи не мають (філогенетичні та онтогенетичні преадаптації у формі варіативності, що виступає ресурсом адаптації організмів до майбутніх змін). Серед еволюційних форм антиципації виокремлюються: по-перше, натуральні або нижчі форми антиципування (безумовно-рефлекторні, умовно-рефлекторні, елементарно-розсудкові); по-друге, вищі або культурогенні форми антиципації.

Аналіз емпіричних даних вивчення розумової діяльності тварин, отриманих Л. М. Баскіним, В. А. Брітовим, С. А. Коритіним, Л. В. Крушинським, С. П. Кучеренко, К. Сінгхом, Г. М. Чайченко, М. Г. Шквирею, Є. К. Фабрі, дав можливість дійти висновку, що найрозвинутішими натуральними формами антиципації володіють ссавці, менш розвинутими у цьому плані є птахи, ще менш - рептилії, амфібії та риби. Найрозвинутішою формою антиципації у тварин є екстраполяція руху об'єктів у просторі та просторове антиципування у формі когнітивних карт оточення й вибору маршрутів. Має місце також і антиципування результативності своїх типових дій, а також успішності дій своїх співродичів, потенційних жертв та нападників. Особливо високо розвинуті елементарні форми антиципування у шимпанзе і вже в деяких рисах нагадуть людське, але все ж лишаєтьюся у межах натуральних форм (Дж. Гудолл, Н. Н. Лодигіна-Котс, Я. Я. Рогінський). Крім просторового антиципування, шимпанзе проявляють ще й добре виражену здатність до передбачення подій, здатні будувати плани на найближче майбутнє. У шимпанзе є також здатність передбачати соціальні наслідки своєї поведінки, реакції своїх родичів на власні дії й адекватно враховувати це передбачення. Загалом антиципування у шимпанзе сягає досить високого рівня, але відсутність мовлення та інших розвинутих семіотичних систем не дає йому змоги піднятися на більш високі щаблі. Така перепона еволюційно долається у процесі антропосоціогенезу, коли здійснюється перехід від еволюційно-біологічних до культурно-історичних механізмів розвитку антиципування.

У третьому розділі «Соціогенез індивідуальної та соцієтальної антиципації» з позицій культурно-історичного підходу простежується виникнення й розвиток пралогічного, теологічного, логічного антиципування, аналізуються причини культурно-історичної гетерогенності сучасної індивідуальної та соцієтальної антиципації.

Шляхом узагальнення даних антропологічних та історичних досліджень (Н. А. Алексєєв, А. Ф. Анісімов, Ф. Боас, Г. В. Індиченко, Ф. Клікс, Л. Леві-Брюль, К. Леві-Строс, М. Мід, Д. Д.Сафронов, Е. Тейлор, Д. Фрезер) обґрунтовано, що вихідним, первісним етапом розвитку вищих форм антиципації людини був пошук різних форм знаряддєвого (і в тому числі семіотичного) озброєння та опосередкування натуральних форм антиципації, сформованих у процесі біологічної еволюції. Антиципаційними знаряддями виступали зазвичай чарiвні палички, кристал, кiсточки, люстерка, полiт птахів, незвичайні події тлумачилися як знамення, будь-яка особливість довкілля могла розглядатися як прикмета, прогностичне значення надавалося снам. Знаряддями ж впливу на майбутнє були різного роду амулети та імітаційні ігри. Більшість знарядь антиципування мали ірраціональний характер, а деякі були цілком раціональними. Шляхом тривалої історичної апробації питома вага ірраціональних компонентів зменшувалася, а раціональних збільшувалася, що і приводило до прогресивного історико-культурного розвою людської антиципації, а також виникнення професіоналізації та інституціоналізації пралогічної антиципації в первісних та стародавніх суспільствах.

Доведено, що розвиток пралогічної антиципації мав таку історичну логіку. Перша фаза, коли кожен член племені антиципує сам собі, є допрофесійною і має місце на найпростішій фазі соціальної організації людей - родовій общині. На другій фазі, професійно-одноосібній, за однією з ролей визнається виняткова здатність до антиципування. Така ситуація складається при переході до більш вищого рівня соціальної організації, яким є плем'я. Третя фаза, професійно-організаційна, виникає вже після переходу до ще масштабніших соціальних утворень, якими є держави стародавнього світу. Тут антиципування може покладатися вже не на одного універсала, а на цілі організації, групи професіоналів антиципування, серед яких пралогічне антиципування диференціюється на окремих спеціалістів.

Поява теологічної форми антиципації пов'язана з історичними змінами в релігійній свідомості людей, переростанням політеїзму в монотеїзм. Аналіз робіт з історії релігії (С. Аверінцев, А. Я. Гуревич, І. М. Дьяконов, Л. Н. Гриднева, Л. Н. Демченко, М. І. Рижський) з позицій культурно-історичної психології дозволив виявити кардинальне зрушення в медіації антиципаційних функцій людини. Саме конструкт універсального Бога, єдиного і всюдисущого, - на відміну від більш древніх спеціалізованих богів, надав можливість сподіватися віруючому на отримання відповіді на будь-яке питання про майбутнє. Тому мантичні процедури почали поступатися діалогові з Богом. Професіогенез теологічної антиципації сприяв появі нового типу професійних антиципаторів - пророків, які сформували новий історико-культурний тип людського антиципування. Пряма мова від імені Бога стала літературною формою, ораторським прийомом і особливим способом організації інтелектуальної діяльності. Рольове перевтілення пророка, яке він здійснював, моделюючи діалог з Богом, сприяло більш потужній мобілізації його особистого креативного потенціалу, підвищуючи тим самим ефективність антиципування. Богонатхнення стало слугувати специфічним каталізатором процесів трансформації досвіду, знань та спостережень у пророцтві майбуття.

Домінування логічної антиципації в соціогенезі антиципування з'являється з появою у суспільстві розвинутих інститутів науки й освіти. Найвищий свій вияв логічна антиципація знаходить у науковій прогностиці, футурології та сучасному художньому передбаченні (І. О. Бутовська, А. Г. Виноградов, Д. Гвішіані, В. М. Грачова, В. П. Горбатенко, А. Кларк, В. Я. Матвієнко, А. Г. Нікітіна, А. С. Попова, К. П. Руденко, К. Ф. Руденко, Д. Уілсон, Є. П. Шудря, Е. Тоффлер. Дж. Мартино, Е. Янг). Сутністю логічної антиципації як вищої психічної функції є опосередкування її системою житейських або наукових понять та знань про реальність, організованої процесуально у формі систем логічних умовиводів. Цей різновид антиципації зародився у той же час, що й пралогічна та теологічна, бо й у найдавніші часи знаходилися люди, які на відміну від загалу розуміли недосконалість традиційних антиципаційних процедур. Однак основним стимулятором формування логічного культуротипу антиципації була наука. Кожен крок у розвитку науки був і кроком у розвитку логічної антиципації на буденному рівні, оскільки науковий стиль мислення через розвиток системи освіти в суспільстві передався з наукового рівня суспільної свідомості на буденний. Тому не випадково, що домінуючого становища логічна антиципація набула у країнах, які піднялися на достатньо високий рівень індустріалізації.

Виходячи з концепції трьох хвиль цивілізаційного розвитку (Е. Тоффлер) можна стверджувати, що для первісності та ранніх аграрних суспільств був характерним розвій пралогічних форм антиципування. Для людини зрілих аграрних суспільств домінуючою формою антиципації було теологічне антиципування. Домінація логічного типу усталилась з розгортанням індустріальної хвилі цивілізаційного розвитку.

Початок піднесення постіндустріальної, інформаційної хвилі цивілізаційного розвитку накреслює поки ще не достаньо чіткі риси неологічних форм антиципування. На сьогодні прогрес людської антиципації пов'язаний зі створенням систем штучного інтелекту та «електронних нервових систем організацій», що створює нові форми індивідуальної та соцієтальної антиципації, які стають органічним доповненням до природних форм людського антиципування.

Однак окрім зародження нового культурно-історичного типу антиципування, на початку ХХІ століття спостерігається, навіть, деяке пожвавлення архаїчних, реліктових форм антиципації. Узагальнюючи концепції детермінації марновірств (Л. Леві-Брюль, К. Мегрелідзе, І. Я. Стоянова, Е. Тейлор) можна виокремити причини існування реліктових форм антиципації в сучасній культурі. Перша - незавершеність формування новiтнiх форм психічного. Друга - невизначеність суспільних умов, яка призводить до посилення прояву реліктових форм у кризові періоди і послаблення в стабільні. Третя причина криється в невизначеності індивідуальної діяльності людей. У професіях і різновидах діяльності з вищою невизначеністю результату марновірств значно більше. Четверта причина передавання реліктових форм психічного шляхом традиції, через вплив на особистість соціальних уявлень. П'ята - наявність у реліктових формах поряд із дезадаптивними реальних адаптивних функцій.

Усе це зумовлює культурно-історичну гетерогенність індивідуальної та соцієтальної антиципації на сучасному етапі соціогенезу психічного і поєднання у сучасної людини всіх культуротипів антиципування - пралогічного, теологічного та логічного.

У четвертому розділі «Онтогенез антиципації людини» простежується виникнення й розвиток антиципації на різних етапах життєвого циклу людини, починаючи з її генезису в ранньому дитинстві та закінчуючи геронтогенезом антиципування.

У межах раннього онтогенезу людини розвиваються ультракороткострокові форми антиципації, що функціонують в контексті сенсорно-перцептивного масштабу світосприймання (Т. Бауер, Ш. Бюлер, А. Валлон, О. В. Запорожець, Ж. Піаже, О. О. Сергієнко, В. Штерн). Водночас, у дошколяти починають з'являтися і перші паростки біографічного рівня антиципації. Зокрема, дитина після трьох років починає мріяти про те, якою вона буде, коли виросте. Але навіть більш-менш віддалена часова перспектива у дітей не сформована. Наприкінці дошкільного віку дитина тільки-но починає антиципувати в основному в межах кількох днів. Окрім того, в дитинстві з'являється ще один тип психічного процесу, зміст якого виходить за рамки реального хронотопу ? фантастоспекція. Це егоцентричне фантазування, а також фантазії, пов'язані з дитячою грою (Е. Блейлеp, Л. С. Виготський). З віком інтенсивність фантастоспекції неухильно зменшується, але не відмирає повністю, навіть, у дорослого. Стверджується, що ірреалістична фантастоспекція є свого роду виродженим випадком, крайнім варіантом ретроспекції, презенсоспекції та антиципації.

У шкільному віці дитина робить новий крок у розвитку сприймання, передбачення, планування. Шкільне навчання озброює дитину суспільно виробленими орієнтаціями у просторі і часі (П. П. Блонський, Л. О. Регуш, О. Я. Пономарьов). Вона засвоює їх поступово, часто з певними труднощами, і під кінець шкільного дитинства вже досить добре оперує тижнями, місяцями, що знаменує новий щабель в її антиципуванні. У підлітковому віці та ранній юності людина починає оперувати роками, в цей час складається орієнтування в межах біографічного, а то й надбіографічного часу, що означає появу вже зрілого просторово-часового антиципування, яке, звичайно, потім удосконалюється впродовж усього життя (Д. Г. Елькін). Завдяки розвитку здатності до абстрагування у підлітковому віці виникають зрілі форми мовномислиннєвої антиципації, які можуть здійснюватися у формі різних культуротипів - логічної, теологічної і пралогічної антиципації.

Початок дорослості є поворотним пунктом в онтогенезі антиципації у тому сенсі, що до закінчення школи люди в нашому суспільстві перебувають приблизно в однорідній соціальній ситуації, виконуючи основну соціальну роль - роль школяра. Після закінчення шкільного навчання віяло соціальних ролей, до яких може і мусить переходити людина, стрімко розгортається, стає надзвичайно різноманітним і, відповідно, ускладнюється і спектр діяльностей, які повинна обслуговувати антиципація. Але особливо велику вагу має те, що вже сам початок дорослості знаменує, по суті, те, що суспільство юридично починає визнавати за людиною право на самостійну антиципацію свого життєвого шляху, прийняття життєвих рішень. Водночас суспільство і зобов'язує дорослого планувати свої дії та вчинки, передбачати їхні наслідки і нести за них відповідальність.

Звертається увага, що багато соціальних ролей, в які вступає доросла людина, зобов'язують її і до антиципування діяльності та життєвого шляху інших людей. Це і роль батька та матері, які і перед собою, і перед суспільством несуть відповідальність як за окремі вчинки, так і за долю дитини в цілому до того часу, доки вона не стане повнолітньою. Роль керівника також зобов'язує до антиципування діяльності підлеглих, організації та середовища, в якому вона знаходиться. Зазвичай передбачення, планування та приймання рішень - це прямий обов'язок того, хто управляє. При цьому до керуючого відходять, у першу чергу, стратегічні та тактичні рівні антиципування в ієрархічній структурі діяльності. Оперативні ж рівні антиципації залишаються за фахівцем-виконавцем. Тому освоєння будь-якої професійної діяльності людини вимагає від неї і формування відповідного різновиду професійної антиципації. Відповідно, розвиток професійної антиципації є однією із провідних ліній онтогенезу у період дорослості.

Досягнення пенсійного віку висуває нові запити, насамперед, перед автобіографічною антиципацією (Б. Шапіро). Від того, настільки успішно вдалося побудувати нові життєві плани на пенсійний період, значною мірою залежить міра задоволеності життям у літньому віці. Іншим важливим моментом є визначення людиною свого відношення до смерті. У конструктивному варіанті антиципування смерті спостерігається активізація інтересу літньої людини до майбуття і, особливо, того, яке виходить за межі власного життя й торкається дітей, онуків, правнуків, справи життя, свого села, міста, країни. Деструктивна танатоантиципація може спричиняти депресію, танатофобію тощо. Слід також розрізняти геронтогенез антиципації в умовах переважно фізіологічного старіння, яке лишає антиципаційні здатності добре збереженими, і патологічного, коли існує деградація антиципаційних функцій. У цьому разі спостерігається звертання у світ минулого, фаза аутизації і повного згасання особистості, звужується хронотоп старіючої людини, зникає інтерес до майбутнього (В. В. Болтенко). На останніх етапах старіння хронотоп звужується до «тут і тепер», пов'язаного з реалізацією вітальних імпульсів, а потім починає розмиватися навіть і сприймання теперішнього.

П'ятий розділ «Макро- та мікрогенез антиципування» присвячено аналізу чинників виокремлення майбутнього в структурі психологічного та соціального часу і антиципацію розглянуто як соціальний та психічний процес відображення, моделювання, упередження та опредметнення майбутнього, а також проаналізовано механізми формування індивідуальної та соцієтальної здатності до антиципування.

Показано, що місце антиципування в загальній структурі психічного відображення людини визначається будовою її психологічного часу (Є. І. Головаха, Т. Котлл, О. О. Кронік, Б. Й. Цуканов), істотною особливістю якого є тяглість психологічного теперішнього на відміну від точкового характеру хронологічного теперішнього, а також скінченний характер тривалості психологічного минулого й майбутнього порівняно з нескінченністю хронологічного минулого та майбуття. Ієрархічне структурування психологічного часу на минуле, теперішнє, майбутнє обумовлюють і відповідне pозщеплення психічного на підпроцеси: ретроспекцію, презенсоспекцію та антиципацію.

Антиципацiя, презенсоспекція та pетpоспекцiя вiдносно психічних процесів представлених класичною класифікацією (мислення, уява, спpиймання, пам'ять i т.д.) є синтетичними, системно-iнтегpативними. По вiдношенню до класичної вказана класифiкацiя є оpтогональною, являє собою погляд на психiчнi пpоцеси у ще одному зpiзi за кpитеpiєм часової спpямованостi. Тому мислення, або уява, з одного боку, може входити у вiдобpаження і минулого, i тепеpiшнього, i майбутнього. З другого боку, завдяки своїй темпоpальнiй piзнопоpядковостi пpоцеси антиципацiї входять до внутpiшньої стpуктуpи і самого мислення, уяви, сприймання та інших психічних процесів. антиципація антропосоціогенез цивілізаційний

У стpуктуpі людської дiяльностi пpоцеси антиципацiї можуть виступати як психофiзичні функцiї в стpуктуpi опеpацiй, як опеpацiї в складi певних пpедметних або комунiкативних дій, як спецiальні дiї в стpуктуpi дiяльностi або спiлкування, а можуть виступати і як особливий piзновид дiяльностi або спiлкування. Кpiм того, вищi фоpми антиципацiї можуть набувати хаpактеpу особливої пpофесiйної дiяльностi (пpогнозисти, футуpологи, шамани, ворожбити, астpологи, пpоpоки i т.п.) чи бути однiєю з найважливiших пpофесiйних або соцiальних функцiй людини (кеpiвник, командиp, педагог, лiдеp, батько i т.п.).