Актуальність теми. Феномен суб'єктної активності нині є одним із ключових психологічних явищ, вивчення якого має як суспільну, так і конкретно-наукову значущість. На це вказують провідні психологи світу, які не тільки визнають активну, ініціативну, саморегульовану особистість суб'єктом суспільних перетворень, але й дедалі частіше обирають її предметом власних досліджень. Роль активності суб'єкта в історії важко переоцінити - вона є рушійною силою та провідним фактором розвитку людства. Від рівня активності людини залежить успішність її самореалізації, задоволеність діяльністю та життям, що, згідно з сучасними дослідженнями як вітчизняних, так і зарубіжних психологів, має вирішальний вплив на її здоров'я та благополуччя.

Розглядаючи нагальні методологічні проблеми сучасної психології, дослідники єдні в розумінні того, що категоріальний каркас науки зазнає суттєвих трансформацій. Так, тенденцію розглядати людину як реактивну істоту, з виділенням відповідних для цього контексту понять "поведінка", "стимул", "реакція", "рефлекс", "індивід", впевнено витісняє підхід до дослідження людини як самоініційованої, самодетермінованої, саморегульованої, вільної та спонтанної. Про це свідчить широке використання у понятійно-категоріальному апараті сучасної психологічної науки категорій "активність", "суб'єкт", "діяльність", "вчинок", "воля", "смисл", що привертають значну увагу психологів у всьому світі та мають особливе значення для вітчизняних дослідників, оскільки саме в процесі визначення їх змісту вони формували уявлення про предмет психології та підходи до його вивчення.

Концептуалізація поняття суб'єктної активності у вітчизняній психології відбувалась на підґрунті розробок зазначених категорій у межах культурно-історичного та діяльнісного (Л.С. Виготський, П.Я. Гальперін, В.В. Давидов, Д.Б. Ельконін, Е.В. Ільєнков, О.М. Леонтьєв, О.Р. Лурія), суб'єктно-діяльнісного (К.О. Абульханова, А.В. Брушлінський, С.Л. Рубінштейн) та суб'єктно-вчинкового (В.А. Роменець, В.О. Татенко, Т.М. Титаренко) підходів до вивчення психіки.

Аналіз сучасного стану дослідження суб'єктної активності свідчить про те, що особливе значення для розуміння її сутності та структури також мають результати вивчення різних видів саморегуляції: усвідомленої (О.О. Конопкін, В.І. Моросанова, О.К. Осницький), емоційної (І.Ф. Аршава, Л.Г. Дікая, Е.Л. Носенко, О.П. Саннікова, А.Я. Чебикін), вольової (Р.Ф. Баумейстер, І.Д. Бех, В.А. Іванніков, П.М. Голдуітцер, В.К. Калін, К.С. Карвер, Ю. Куль, Д.М. Узнадзе, М.Ф. Шеєр), смислової (О.Г. Асмолов, О.Ю. Артем'єва, Б.С. Братусь, К.В. Карпінський, Д.О. Леонтьєв, О.О. Прохоров) та суб'єктної (Р.А. Ахмеров, Г.С. Пригін). Основи тлумачення активності суб'єкта як особистісної властивості, яке дозволяє поглибити розуміння механізмів її розвитку та висвітлити специфічну роль у житті людини, закладені в дослідженнях К.О. Абульханової, A. Бандури, М.Й. Боришевського, З.С. Карпенко, С.Д. Максименка, М. Чіксентміхая.

Проте формуванню чіткого уявлення про суб'єктну активність заважають суттєві розбіжності у тлумаченні її сутності або як процесу, або як особистісної властивості, зумовлені наявністю різних методологічних позицій у вивченні цього феномену. Розглядаючи структуру активності як процес, дослідники виділяють подібні за сутністю, хоча й різні за назвами, стадії. Характеризуючи суб'єкта поза конкретними етапами його активності, автори нерідко виділяють зовсім інші, не завжди відповідно ієрархізовані суб'єктні властивості, що ускладнює формування чіткого уявлення про сутність феномену суб'єктної активності та його структуру, а також створює перешкоди для організації конкретних емпіричних досліджень. Отже, актуальність дисертаційного дослідження зумовлена значущістю вирішення завдання системного вивчення структури та форм прояву суб'єктної активності як інтегративної, динамічної, контекстуалізованої особистісної властивості.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано відповідно до тематики держбюджетної науково-дослідної роботи факультету психології Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара "Форми виявлення стресостійкості людини і шляхи автоматизації процедури її прогнозування" (номер держреєстрації 0108U000633). Матеріали, отримані в результаті дисертаційного дослідження, були використані під час підготовки спецкурсу "Психологія суб'єктної активності", який автор викладає на факультеті психології Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара (в період з 2009 р. по 2011 р. - на кафедрі загальної та педагогічної психології, а з 2011 р. - на кафедрі педагогічної та вікової психології).

Тема дисертаційної роботи затверджена на засіданні вченої ради Дніпропетровського національного університету (протокол № 7 від 22.03.2007 р.), узгоджена у Міжвідомчій раді з координації наукових досліджень з педагогічних і психологічних наук НАПН України (протокол № 8 від 30.11.2010 р.) та уточнена на засіданні вченої ради Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара (протокол № 9 від 10.03.2011 р.).

Мета дослідження: спираючись на вітчизняні та зарубіжні концепції активності особистості, визначити структуру та систематизувати специфічні форми прояву суб'єктної активності як інтегративної, динамічної, контекстуалізованої особистісної властивості відповідно до етапів і стадій активності, на яких вона актуалізується суб'єктом.

Відповідно до мети були поставлені такі завдання дослідження:

У вступі обґрунтовано актуальність дослідження, визначено мету, об'єкт, предмет і завдання роботи, розкрито теоретико-методологічну основу і методи дослідження, висвітлено його наукову новизну, теоретичне і практичне значення.

У першому розділі - "Основні теоретичні підходи до дослідження структури та форм прояву суб'єктної активності" - здійснено систематизацію основних психологічних тлумачень категорій "активність", "суб'єкт" та "діяльність", на яких історично та семантично базується поняття суб'єктної активності.

На підставі аналізу вітчизняних та зарубіжних концепцій активності зроблено висновок про існування трьох принципово різних за своїми методологічними настановами груп теорій, у межах яких суб'єктну активність розглядають як:

1) реактивність,

2) діяльність,

3) специфічний вид активності (метадіяльність), що визначається як авторська, самоініційована, саморегульована, творча.

Перший підхід представлено дослідженнями психологів біхевіористського напряму, які запропонували кілька моделей аналізу поведінки, зокрема за схемами S-R (Дж. Уотсон), S-V-R (Е.Л. Толмен), T-O-T-E (Є. Галантер, Д. Міллер, К. Прібрам). Впродовж розвитку цих варіантів біхевіористського підходу міра власної активності суб'єкта, визнана дослідниками, невпинно зростала, проте у цілому погляд на активність як реактивно-адаптивну поведінку залишався.

Спроби подолати постулат безпосередності та ідею реактивності проявились у створенні концепції фізіології активності М.О. Бернштейна, теорії функціональних систем П.К. Анохіна, теорії настанови Д.М. Узнадзе, суб'єктно-діяльнісного підходу до дослідження психіки С.Л. Рубінштейна. Ці концепції, хоча і мали суттєві відмінності, були поєднані спільним уявленням про джерела активності, яку розглядали не як безпосередньо детерміновану стимулом, а як опосередковану цілями та рефлексією суб'єкта. Окремої уваги під час розгляду вказаних концепцій, на наш погляд, заслуговує діяльнісний підхід О.М. Леонтьєва, оскільки саме у його межах розкрито принцип предметності діяльності, сформовано уявлення про діяльність як "молярну, не адитивну одиницю життя тілесного, матеріального суб'єкта". Згідно з цим розумінням діяльності суб'єктну активність слід розглядати як діяльність, оскільки будь-яка діяльність є суб'єктною.

Третя інтерпретація феномену активності базується на виділенні та визнанні специфічних особливостей суб'єктної активності порівняно з іншими видами активності, а саме: наголошенні на її самоініційованому, самодетермінованому, саморегульованому, творчому характері (К.О. Абульханова, А. Бандура, К.В. Карпінський, О.К. Осницький, В.А. Петровський, С.Л. Рубінштейн, М. Чіксентміхай, В.Е. Чудновський). Під час виконання цього виду активності суб'єкт, який її здійснює, відчуває самоефективність, проявляє здатність до рефлексії, усвідомлює власні наміри, цілі, мотиви, смисли. Тобто суб'єктна активність у межах цієї інтерпретації визначається не тільки як особливий вид

активності, що має специфіку перебігу, але й у термінах набору якісно своєрідних особистісних рис суб'єкта, який її здійснює. Подібне тлумачення досліджуваного феномену набуває дедалі більшого поширення. Дослідники, які його поділяють, виділяють низку критеріїв суб'єктної активності та подібних до неї за сутністю, проте відмінних за назвами явищ. Це відкриває широкі можливості для конкретизації феноменологічного простору суб'єктної активності, але разом із тим, ускладнює побудову чіткої моделі її структури та форм прояву. Проте необхідність у цьому назріла, оскільки потрібні орієнтири для запобігання поверховості подальших теоретичних розробок та подолання складнощів у організації емпіричних досліджень.

З урахуванням вищезазначеного у цьому розділі роботи обґрунтовано необхідність системного вивчення суб'єктної активності, результати якого дозволять забезпечити інтегрування найсуттєвіших, загальноприйнятих аспектів цього явища, за його розгляду як особистісної властивості, що формується у діяльності та спілкуванні, проте набуваючи цілісності та емансипуючись від умов, у яких вона сформувалась, починає сама визначати характер діяльності і виявляє себе залежно від рівня сформованості.

Спираючись на проведений теоретичний аналіз та нові підходи до визначення складних багаторівневих психічних явищ, наявні в сучасній психології особистості (Дж. Капрара, Г. Меттьюс, Д. Саклофски, Д. Цервон), у роботі обґрунтовано доцільність розгляду суб'єктної активності як інтегративної, динамічної, конктекстуалізованої особистісної властивості, від рівня сформованості якої залежить характер виконуваної суб'єктом діяльності як самоініційованої, самодетермінованої, саморегульованої та творчої.

Інтегративність суб'єктної активності як особистісної властивості характеризується наявністю в суб'єкта низки рис та властивостей, які забезпечують ефективність окремих процесуальних актів як у момент ініціювання дії, так і на шляху до досягнення її мети.

З метою доведення правомірності тлумачення суб'єктної активності як динамічної властивості був здійснений додатковий аналіз психологічних підходів до дослідження її витоків та розвитку. На основі цього аналізу продемонстровано, що найбільш поширений підхід до вирішення цього питання полягає у тому, що суб'єктні якості особистості поступово формуються у процесі виховання та навчання, ніби проходячи дві стадії: накопичення та інтеріоризації суспільного досвіду, а згодом досягнення того етапу, коли самостійний суб'єкт набуває спроможності здійснювати самодетермінацію подій власного життя.

Атрибут контекстуалізованості суб'єктної активності було виокремлено тому, що суб'єкт проявляє власну суб'єктну активність найбільш демонстративно в певних контекстах. Вибір способу організації власної діяльності, що якнайбільше відповідав би обставинам та потребам суб'єкта, - це ще один прояв його свободи. Адже постійне застосування незмінних, фіксованих форм активності, що реалізуються будь-коли незалежно від їх адекватності конкретним ситуаціям, як відомо, ніколи не вважалось не тільки творчим чи авторським, але й навіть здоровим.

активність особистість інтегративна концепція

Таким чином, на основі проведеного теоретичного аналізу стану розробок проблеми перевірено аргументи на користь запропонованої у дисертації концептуалізації поняття суб'єктної активності та розкрито суперечливість наявних поглядів на її природу та структуру. З огляду на це зроблено висновок про необхідність моделювання структури суб'єктної активності та систематизації форм її прояву.

У другому розділі - "Методологічне обґрунтування підходу до моделювання структури та систематизації основних форм прояву суб'єктної активності" - на основі провідних вітчизняних та зарубіжних підходів до вивчення структури активності, поведінки, діяльності, вчинку побудовано модель основних етапів розгортання усвідомленої, саморегульованої діяльності та систематизовано форми прояву суб'єктної активності як особистісної властивості залежно від стадій та етапів, на яких вона актуалізується суб'єктом. Запропонована модель складається з п'яти блоків: етап смислоутворення; етап оцінки та активного пошуку ресурсів для досягнення цілей; етап ініціювання дії; етап досягнення обраних цілей та етап оцінки результату (рис. 1).

Рис. 1. Модель основних етапів розгортання усвідомленої, саморегульованої діяльності, у межах яких доцільно вивчати форми прояву суб'єктної активності

Усвідомлений характер суб'єктної активності неодмінно передбачає, що суб'єкт визначає та усвідомлює мотиви, цілі та смисли власної діяльності. Коли з різних причин мотиви та цілі діяльності не узгоджені між собою, стає потрібним вирішення "завдання на смисл". Саме осмисленість діяльності надає їй суб'єктного характеру, робить людину справжнім автором власної активності (К.В. Карпінський, Д.О. Леонтьєв, О.О. Прохоров). Оцінка та активний пошук ресурсів для досягнення цілей є наступним важливим етапом, у межах якого поведінка суб'єктно активної особистості якісно відрізняється (О.А. Конопкін, В.І. Моросанова). Ми припустили, що людина з повноцінно сформованою суб'єктною активністю як властивістю особистості не лише здійснює активний пошук ресурсів, але й здатна створювати їх у разі потреби. Вирішуючи відповідні завдання, вона демонструє розвинені когнітивні та метакогнітивні здібності, інтелектуальну активність та надситуативність. Подвійні стрілки між блоками, які позначають описані етапи (імовірні контексти) прояву суб'єктної активності, відображають можливість повернення до смислоутворення у тих ситуаціях, коли суб'єкт усвідомлює неможливість ані знайти, ані виробити необхідні йому ресурси. Здатність адекватно оцінити ситуацію та відмовитись від заздалегідь неефективних дій, як ми вважаємо, є також формою прояву суб'єктної активності.

Етап ініціювання дії був розташований між етапами смислоутворення, пошуку ресурсів та етапом досягнення обраних цілей, оскільки у деяких дослідженнях саморегуляції (Ю. Куль) сутність та роль вольової активності визначається саме у термінах тривалості подолання відстані між наміром та початком реалізації зусиль, спрямованих на досягнення предмету потреби. Швидкість та легкість, з якою суб'єкт проходить цю стадію, орієнтуючись на дію, а не на власні стани, на нашу думку, можна вважати релевантним критерієм рівня сформованості у нього суб'єктної активності, адже за результатами емпіричних досліджень М. Чіксентміхая, людина, що переживає стан "потоку" (flow) та максимально занурена у цікаву для неї справу, не відчуває переходу між наміром та дією, працею та грою.

Етапи досягнення обраних цілей та оцінки результатів, що відбуваються наступними, потребують від суб'єкта високого рівня регулятивних здібностей та вольових якостей, а етап оцінки результатів - ще й певних когнітивних ресурсів. Зокрема, на етапі досягнення цілей суб'єктові нерідко доводиться стикатись із непередбачуваними ускладненнями, завдяки чому здатність долати перешкоди та застосовувати адекватні стратегії подолання стресових станів, що можуть виникнути під час цього, є ще однією ключовою формою прояву високого рівня сформованості суб'єктної активності. Суб'єктно активну особистість, за гіпотезою дослідження, характеризує домінування стратегії концентрації на завданні над іншими стратегіями - емоційного реагування та уникнення складностей. Вона відрізняється також і в аспекті реагування на невідворотну невдачу, яка сприймається суб'єктно активною людиною як виклик до нових зусиль. Етап оцінки результату конкретних дій суб'єкта не є остаточним, оскільки активність має кільцевий характер - результат певного її етапу стає поштовхом до наступного осмислення.

Спроба знайти специфічні "наслідкові результати" ефективної поведінки суб'єкта на кожному з етапів прояву активності та інтегрувати їх у більш суцільні блоки призвела до виділення двох стадій активності, на яких суб'єктна активність як особистісна властивість проявляється більш інтегровано - стадії осмислення та стадії здійснення активності. Виокремлення означених стадій дозволило представити суб'єктну активність не тільки у процесуальному аспекті її відображення, але і як особистісну властивість, структура якої складається з двох компонентів - осмисленості діяльності та її усвідомленої саморегуляції.

Відповідне розуміння структури суб'єктної активності як особистісної властивості ґрунтується на уявленні про суб'єктно активну особистість як про таку, яка пристрасно (О.М. Леонтьєв), усвідомлено ініціює (на стадії осмислення) власну діяльність, предмет активності й предмет потреби у якій співпадають та яка усвідомлено регулює її реалізацію (на стадії здійснення).

Специфікою прояву високого рівня сформованості осмисленості особистості на стадії осмислення, на нашу думку, можна вважати здатність до самостійної постановки та вирішення "завдання на смисл", що неможливе без наближення цілей діяльності до її істинних мотивів, а в деяких випадках - без трансформації діяльності. Результатом відповідних дій суб'єкта на особистісному рівні стає розвинена система смисложиттєвих орієнтацій, високий рівень осмисленості життя. Суб'єктно активній особистості також притаманне переживання готовності до дії (за Д.М. Узнадзе, це стан "я дійсно хочу і можу"), що є наслідком взаємоузгодження двох образів: ситуації як такої, що потребує активних дій суб'єкта та образу себе як діяча, достатньо компетентного для їх виконання.

На стадії здійснення активності суб'єкт зі сформованою суб'єктною активністю демонструє усвідомлену саморегуляцію власної діяльності, здійснюючи цілепокладання, моделювання умов, долаючи відстань між наміром та здійсненням, виконуючи заплановані дії та оцінюючи результати. У разі ускладнень, неспроможності досягти успіху, а також за умов негативної оцінки результатів діяльності суб'єктно активна особистість намагається долати стрес, концентруючись на завданні, залишаючись емоційно стійкою та не відмовляючись від подальших спроб досягти бажаного.

У розділі також запропоновано та охарактеризовано виділення чотирьох рівнів прояву активності: психофізіологічного, індивідуально-психологічного, соціально-психологічного та буттєвого. Зазначено, що у роботі найбільш повно розкрито специфіку саме індивідуально-психологічного рівня суб'єктної активності.

Обґрунтовано можливість вирішення актуальної проблеми сучасної психології - визначення критеріїв класифікації соціально-психологічних типів людини з урахуванням наявних у неї особистісних ресурсів для прояву суб'єктної активності як найважливішої передумови успішної життєдіяльності. Відповідно до рівня сформованості осмисленості діяльності та її усвідомленої саморегуляції як компонентів структури суб'єктної активності, що проявляються на стадіях осмислення та здійснення активності, обґрунтовано можливість виділення чотирьох типів особистості: суб'єктно активного, занепокоєного, виконавчого та реактивного. Представникам суб'єктно активного типу притаманний високий рівень сформованості обох компонентів. Суб'єкти занепокоєного типу мають порівняно високий рівень осмисленості з одночасно низьким рівнем усвідомленої саморегуляції. Представники виконавчого типу, навпаки, мають порівняно низький рівень осмисленості та високий рівень усвідомленої саморегуляції, а суб'єкти реактивного типу характеризуються однаково недостатньо сформованими як осмисленістю, так і усвідомленою саморегуляцією.

Для того, щоб довести правомірність запропонованої моделі структури суб'єктної активності та вірогідність наявності окреслених характеристик чотирьох виділених типів особистості був обраний квазіекспериментальний план дослідження, для виконання якого було обґрунтовано доцільність кластеризації вибірки досліджуваних (алгоритм К-середніх) за показниками змінних, що характеризують рівень сформованості структурних компонентів суб'єктної активності. В якості гіпотетичних критеріїв сформованості осмисленості діяльності та її усвідомленої саморегуляції були обрані форми прояву суб'єктної активності, які відзначались на етапах та стадіях розгортання активності як процесу, а саме:

1) рівень сформованості смисложиттєвих орієнтацій;

2) рівень здатності до усвідомленої саморегуляції діяльності;

3) рівень контролю над дією,

який характеризує притаманну суб'єктові специфіку перебігу етапу ініціювання дії;

4) рівень сформованості основних стратегій подолання, який свідчить про властиві суб'єктові шляхи організації власної поведінки у стресових ситуаціях, що нерідко виникають на етапі досягнення цілей.

У третьому розділі - "Емпіричне дослідження форм прояву суб'єктної активності особистості" - на вибірці, що включала 175 досліджуваних (студенти Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара, віком від 17 до 21 року), була проведена емпірична перевірка гіпотез дослідження щодо правомірності теоретично обґрунтованих критеріїв виокремлення структурних компонентів і форм прояву суб'єктної активності. Дослідження передбачало також диференціацію за відібраними критеріями осіб, які статистично значуще відрізняються між собою за рівнями сформованості суб'єктної активності. Вона здійснювалась шляхом розподілу вибірки на чотири кластери (алгоритм К-середніх) відповідно до уявлення про чотири гіпотетичні типи особистості за показниками рівня осмисленості життя, здатності до усвідомленої саморегуляції, контролю над дією та вираженості основних стратегій подолання (рис. 2).

Рис. 2. Графік усереднених показників досліджуваних, розподілених на чотири кластери (алгоритм К-середніх) за змінними рівня розвитку осмисленості життя, усвідомленої саморегуляції, контролю над дією та вираженості основних стратегій подолання у стресових ситуаціях.

Після розподілу вибірки на кластери дослідження тривало у формі квазіексперименту для кількох нееквівалентних груп, розбіжності між якими у показниках змінних кластеризації виступали аналогами незалежних змінних. Залежними змінними було обрано показники так званих "наслідкових результатів" наявності у людини високого рівня сформованості суб'єктної активності, а саме: психологічного благополуччя, особливостей емоційного оцінювання власного ставлення до реальних видів діяльності та до себе як їх суб'єкта, рівні сформованості п'яти великих факторів особистості. Розбіжності у відповідних показниках, виміряних у представників чотирьох кластерів, оцінювались за U-критерієм Манна-Уітні та ц*-критерієм кутового перетворення Фішера.

Отримані результати підтвердили наявність статистично значущих розбіжностей практично за всіма обраними показниками залежних змінних. Так, середнє арифметичне загального рівня психологічного благополуччя у представників кластерів дорівнює відповідно: 383,4 - у першому кластері, 349,5 - у другому, 347,5 - у третьому та 308,7 - у четвертому. Відмінності значущі при р0,01, за винятком розбіжностей між представниками другого та третього кластерів.

Значущі розбіжності встановлено також у рівнях доброзичливості, сумлінності та нейротизму між представниками першого і третього, першого і четвертого кластерів (при р<0,05 та р<0,01). Показники доброзичливості та сумлінності вищі у представників першого кластера, а нейротизму - нижчі за відповідні показники представників інших кластерів. Найвищий рівень нейротизму зафіксовано у представників четвертого та третього кластерів. Хоча розбіжності між представниками кластерів за показниками інтроверсії та відкритості новому досвіду не досягли рівня значущості, тенденція до збільшення показників інтроверсії та зменшення показників відкритості новому досвіду простежується від першого до четвертого кластеру, що відповідало гіпотезі дослідження.

На другому етапі експерименту досліджуваним пропонувалося самостійно визначити ті види діяльності, які вони вважають найважливішими у своєму досвіді, та описати образ себе в них за допомогою методики "Особистісний диференціал" Ч. Осгуда в адаптації фахівців інституту ім. В.М. Бехтерєва. Отримані результати продемонстрували, що 86% всіх досліджуваних вважають для себе важливим інституційне навчання, 48 % - спілкування та 35% - різні види пізнавальної активності. При цьому розбіжності у вираженості ставлення до цих видів діяльності, обчислені за ц*-критерієм кутового перетворення Фішера, не досягли рівня значущості. Отже, усі досліджувані вважають для себе в однаковій мірі важливими навчання, спілкування та пізнання, що можна пояснити віковими особливостями вибірки. Значущі розбіжності зафіксовано між представниками різних кластерів стосовно спортивної, трудової, рекреаційної діяльності та саморозвитку (розбіжності значущі при р<0,05 та р<0,01). Наприклад, тільки 4,17 % представників четвертого кластера вважають для себе важливою трудову діяльність та саморозвиток, у той час як 25% - рекреаційну діяльність. Ці результати свідчать про правомірність обраного нами підходу до дослідження суб'єктної активності як контекстуалізованої особистісної властивості.

Значущі розбіжності зафіксовано також у ставленні представників окремих кластерів до себе як суб'єктів позначених видів діяльності. Останнє було операціоналізовано через семантичні відстані між образами Я-реального та Я-у-діяльності та між образами Я-ідеального та Я-у-діяльності. Середні показники цих відстаней поступово збільшуються від першого до четвертого кластера (так, стосовно відстані між образами Я-ідеального та Я-у-діяльності вони дорівнюють: =4,38 - у першому кластері,=4,80 - у другому, =5,39 - у третьому та =6,29 - у четвертому кластері; відмінності значущі за ц*-критерієм Фішера при р<0,05 та р<0,01) . Подібна закономірність простежується і для показників самооцінки досліджуваних, виміряних у показниках семантичної відстані між Я-реальним та Я-ідеальним (ця величина становить =3,44 - у представників першого кластера, =4,48 - другого, =4,93 - третього та =5,85 - четвертого кластера; розбіжності значущі між показниками представників першого та всіх інших кластерів за ц*-критерієм Фішера при р<0,01). Цікавим є результат зафіксованої найкоротшої відстані між Я-реальним та Я-у-діяльності (стосовно саморозвитку) у представників четвертого кластера (3,28). Водночас ці досліджувані демонструють найдовшу відстань між Я-ідеальним та Я-у-саморозвитку (6,34). Подібна дезінтегрованість образів себе може свідчити про негативне ставлення цих осіб до результатів виконуваних ними діяльностей, що опосередковано свідчить про низький рівень їх суб'єктної активності. Таким чином, описана методика дозволила більш детально та контекстуалізовано проаналізувати особливості ставлення суб'єктів до себе у найбільш важливих для них видах діяльності, а здобуті під час її застосування дані підтвердили правомірність запропонованої структури суб'єктної активності.

Отримані результати характеру розбіжностей у вираженості ознак, теоретично обґрунтованих як імовірні показники рівня сформованості суб'єктної активності, дозволяють стверджувати, що досліджувані, розподілені на чотири групи, можуть бути охарактеризовані як представники чотирьох описаних типів особистості. Встановлено, зокрема, таке:

1. Представники першого кластера (N=41) демонструють найвищі показники за ознаками, які характеризують рівень сформованості обох виділених у роботі компонентів структури суб'єктної активності - осмисленості діяльності та її усвідомленої саморегуляції, - що згідно з нашою гіпотезою, свідчить про високу сформованість суб'єктної активності як особистісної властивості та дозволяє охарактеризувати представників даного кластера як суб'єктно активних.

2. На відміну від них, представники другого кластера (N=33) демонструють високий рівень осмисленості життя (середнє арифметичне загального рівня осмисленості життя у них дорівнює 111,4 порівняно з 121 - у першому кластері, 100 - у третьому та 72,5 - у четвертому кластері; розбіжності між першим та другим кластером, другим і третім, другим і четвертим кластерами значущі при р<0,01). Проте для представників цього кластера характерні низькі показники усвідомленої саморегуляції. Зокрема, вони мають найнижчі показники загального рівня саморегуляції (=23,6, порівняно з =33,1 - у першому кластері, =30,4 - у третьому та =25,3 - у четвертому кластері). Все це свідчить про те, що представники цього кластера відчувають ускладнення у здійсненні саморегуляції власної діяльності попри те, що рівень осмисленості їх життя достатньо високий. Саме такі особливості, згідно з обраними характеристиками, дають підстави віднести їх до занепокоєного типу.

3. Представники третього кластера (N=54), на відміну від представників першого та другого кластерів мають нижчі показники осмисленості життя (=100 - у третьому кластері, =111,4 - у другому та 121 - у першому кластері; розбіжності значущі при р<0,01) при достатньо високому загальному рівні саморегуляції. Загальний рівень їх саморегуляції значуще вищий за відповідний рівень у представників другого кластера (розбіжності значущі за U-критерієм Манна-Уітні при р<0,01) та четвертого кластера (U=320 при р<0,01). Співвідношення порівняно високих регулятивних здібностей представників цього кластера із низькими показниками осмисленості життя дає підстави віднести їх до виконавчого типу особистості. Це означає, що представники цього кластера не завжди осмислюють ту діяльність, яку виконують, незважаючи на значні ресурси у її здійсненні.

4. Представники четвертого кластера (N=25) мають найнижчі показники за всіма шкалами опитувальника "СЖО" (розбіжності значущі при р<0,01), низькі показники у вираженості окремих стратегій саморегуляції та її загального рівня (за винятком самостійності), найнижчі з-поміж інших підгруп показники контролю за дією, подолаючої поведінки, орієнтованої на вирішення завдань (розбіжності значущі при р<0,01), та навпаки, найвищі показники подолаючої поведінки, орієнтованої на емоційне реагування (розбіжності значущі при р<0,05 та р<0,01). Ці дані дають підстави стверджувати, що представники цього кластера найменше за всіх інших досліджуваних здатні здійснювати осмислену та саморегульовану діяльність, і тому їх можна кваліфікувати як представників реактивного типу. Окремо слід прокоментувати наявність у представників цього типу особистості найвищого рівня за шкалою самостійності. Можна припустити, що ця шкала в методиці "ССП-98" не узгоджена з іншими шкалами методики, підтвердженням чого, зокрема, стали дослідження Г.С. Пригіна.

Адекватність виокремлення розглянутих вище чотирьох типів особистості була підтверджена також за допомогою комп'ютерної методики імпліцитної діагностики емоційної стійкості людини. Отримані результати показали, що у представників першого кластера наявний найвищий рівень емоційної стійкості, а у представників четвертого кластера - найнижчий. Про це свідчать розбіжності між представниками першого та четвертого кластерів за неусвідомлюваним людиною показником асиметрії, тобто показником високого рівня ефективності виконання одного з двох взаємопов'язаних компонентів діяльності з одночасно низькою ефективністю виконання другого. Автори методики кваліфікують асиметрію як свідчення операційної напруженості, що характеризує фактичну неспроможність здійснювати одночасно два взаємопов'язані види діяльності та практичну відмову від одного з них. Розбіжності у вираженості показника асиметрії між представниками першого та третього кластерів становлять ц*=1,73 при р<0,05, між представниками першого і четвертого кластерів - ц*= 2,15 при р<0,05. Найвищий показник операційної напруженості зафіксовано у представників четвертого кластера, охарактеризованих нами як особистостей реактивного типу. Ці результати свідчать про важливу роль емоційної стійкості як одного з визначальних критеріїв рівня сформованості суб'єктної активності.

На завершальному етапі дослідження 152 особи відповіли на питання авторської методики, що побудована як реалізація психосемантичного методу. Отримані результати були оброблені за допомогою факторного аналізу методом головних компонент із подальшим Varimax-обертанням. Були встановлені розбіжності у факторних навантаженнях представників як виокремлених раніше чотирьох кластерів, так і додаткових груп (безробітних (30 осіб), представників різних професій, що мають роботу (31 особа) та спортсменів (27 осіб) віком від 30 до 50 років) були зіставлені з метою пошуку розбіжностей у рівні сформованості суб'єктної активності. Найвищі усереднені факторні навантаження за отриманими факторами були зафіксовані у представників суб'єктно активного типу та спортсменів, найнижчі - у представників реактивного типу особистості. Ці результати опосередковано свідчать на користь запропонованої типології.

Таким чином, результати емпіричного дослідження дозволили повною мірою підтвердити основні гіпотези дослідження та довести правомірність виокремлення описаних у роботі структури та форм прояву суб'єктної активності.

Висновки