Психологічні та психофізіологічні особливості осіб із психосоматичними розладами

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ПЕДАГОГІЧНИХ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ПСИХОЛОГІЇ ІМЕНІ Г. С. КОСТЮКА

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора психологічних наук

Психологічні та психофізіологічні особливості осіб із психосоматичними розладами

19.00.04 - медична психологія

Харченко ДМИТРО МИКОЛАЙОВИЧ

Київ - 2011

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано в Інституті психології імені Г. С. Костюка НАПН України лабораторія психології навчання імені І. О. Синиці

Науковий консультант: академік НАПН України, доктор психологічних наук, професор Максименко Сергій Дмитрович, Інститут психології імені Г. С. Костюка НАПН України, директор

Офіційні опоненти:

академік НАПН України, доктор психологічних наук, професор, Бурлачук Леонід Фокович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, кафедра психодіагностики та медичної психології, завідувач

доктор медичних наук, професор Маркова Маріанна Владиславівна, Харківська медична академія післядипломної освіти МОЗ України, кафедра сексології та медичної психології, професор

доктор психологічних наук, професор, Балабанова Любов Матвіївна, Харківський національний університет внутрішніх справ МВС України, кафедра загальної і прикладної психології та педагогіки, професор

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Соціалізація суспільства, що призводить не лише до прогресу і розвитку колективної самосвідомості, але й до перевантаження чинниками, які травмують психіку більше, ніж інші фактори, сприяє підвищенню частоти психосоматичних розладів. При сучасному способі життя хронічна психоемоційна напруга стала одним із найважливіших факторів ризику патології людини. Це обумовлює необхідність психосоматичної орієнтації в медицині, яка при побудові концепцій патогенезу, лікування і профілактики захворювань повинна враховувати вплив психосоціальних і особистісних факторів.

Складність феноменів, що вивчаються, довела необґрунтованість спрощених пояснювальних моделей психосоматичних розладів, а тому більшість науковців вказують на необхідність комплексного підходу та підвищення ефективності психотерапії й психофармакології (О. Тхостов, 1997; О. Бобров, 1998; О. Чабан, 1997; W. Senf, M. Broda, 1996; M. Perrez, U. Baumann, 2005).

Згідно сучасних гіпотез, психосоматичні розлади мають мультифакторний ґенез, де кожна із запропонованих моделей пояснює лише одну із ланок патогенезу. Всебічне і об'єктивне дослідження механізмів етіології та патогенезу психосоматичних розладів можливе лише з урахуванням інтегративних процесів досліджуваних явищ.

Згідно з даними експертів ВООЗ, близько 50 % стаціонарних лікарняних ліжок у світі займають пацієнти із психосоматичною патологією. Як свідчать результати досліджень лікарів нашої країни, серед контингенту пацієнтів багатопрофільних лікарень психосоматичні розлади виявляються майже у 54 % випадків госпіталізованих хворих. Серед дітей, які звертаються за допомогою до поліклінік, 40-68 % страждають саме на психосоматичні розлади.

Збільшилась питома вага захворювань, які виникають у зв'язку з труднощами пристосування до сучасних жорстких умов існування. Їх називають «хворобами цивілізації», і впродовж останніх десятиріч вони були об'єктом інтенсивних досліджень у рамках так званої психосоматичної медицини (теорія «специфічності інтрапсихічного конфлікту» - (Ф. Александер), теорія «профілю особистості» (Ф. Данбар), теорія «типів поведінкової активності А і Б» (М. Фрідман, Р. Розенман), теорія «життєвих подій» (Т. Холмс, Р. Раге), концепція «алекситимії» (П. Сіфнеос), концепція «втрати значимих для індивіда об'єктів» (Х. Фрайбергер), сучасний підхід «конверсійної теорії в психосоматиці» (В. Бройтігам, П. Кристіан), метод «позитивної психотерапії» (Н. Пезешкіан), «психобіологічна модель» (Г. Тейлор), «кортико-вісцеральна» теорія (К. Биков, І. Курцин), концепція «патогенетичної гетерогенності психосоматичних розладів» (Ю. Губачев), «онтогенетична теорія психосоматичного процесу» (В. Сіманєнков), клінічна гіпотеза «механізмів формування психосоматичних розладів» (А. Смулєвич), концепція «структурного аттракту хвороби» (В. Ананьєв) та ін.) у зв'язку зі зростанням їхньої ролі в загальній захворюваності населення.

На сучасному етапі медицина не може обмежитись лише емпіричними даними, що відносяться до індивідуалізації діагностики і лікування. Потрібне не лише декларування принципу цілісного (холістичного) підходу до людини, але і теоретична розробка цих питань. Терапія психосоматичних розладів передбачає широке коло фармакологічних й психотерапевтичних заходів, що потребують участі не лише лікаря-інтерниста, але й психіатра та психотерапевта.

Аналізуючи розвиток ідей про психосоматичні співвідношення, 6-й семінар ВООЗ із питань діагностики, номенклатури і класифікації психічних захворювань (Базель, 1970 р.) виділив як основний варіант психосоматичних розладів - психофізіологічний супровід емоцій, який є їхньою обов'язковою складовою частиною. Указується, що емоційні реакції мають два паралельно існуючих прояви: психологічний (чуттєвий тон задоволення або незадоволення) і вегетативний, який виконує біологічно важливу функцію енергетичного забезпечення цілісної поведінки.

У біологічній теорії емоцій, розробленій П. Анохіним, вказується, що спорідненість афективних і вісцерально-вегетативних розладів є не лише клінічно встановленим, але й фізіологічно непорушним фактом. Згідно з цією теорією під функціональною системою розуміють замкнутий контур автоматичної регуляції - широке функціональне об'єднання значної кількості фізіологічних компонентів з постійною сигналізацією про діяльність для отримання певного пристосувального ефекту, необхідного в цей момент цілісному організму. Ця теорія може розглядатись як концептуальний «місток» між фізіологією та психологією. Хронічна дія емоційного збудження з негативним біологічним знаком створює загрозу тривалої післядії і генералізації ефекту емоційного збудження на мозкові структури та вісцеральні функції. Це може призвести до розвитку функціональної, а потім і органічної соматичної патології.

Аналіз досліджень, присвячених вивченню психодинамічних співвідношень при психосоматичній патології, показав: більшість авторів (Г. Айзенк, О. Іващенко, Є. Ільїн, В. Мерлін, С. Парценяк, П. Сімонов, К. Судаков, С. Трухіна, В. Циркін, О. Чабан) визнали, що такі індивідуальні особливості, як тривожність, функціональний стан нервової системи, екстраверсія-інтроверсія, імпульсивність, емоціональність - пов'язані з особистісними властивостями, а тому можуть бути тими факторами, що визначають специфіку й силу емоційного переживання і, в свою чергу, можуть призвести до психосоматичних розладів.

Актуальність роботи визначається необхідністю для медичної психології детального вивчення етіології і патогенезу у хворих на психосоматичні розлади, розуміння специфіки їхнього прояву для вибору адекватних форм лікування та профілактики.

Робота в цьому напрямку диктується передусім прогресуючою кількістю випадків захворюваності на психосоматичні хвороби, низькою ефективністю методів традиційного лікування, а також необхідністю впровадження високоефективних інтегративних методик діагностики та етіопатогенетичної психотерапії психосоматичних розладів.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертацію виконано в межах комплексних науково-дослідних тем лабораторії психології навчання імені І .О. Синиці Інституту психології імені Г. С. Костюка НАПН України: “Психолого-педагогічні умови розвитку особистісної активності в освітньому просторі” (№ держреєстрації 0105U001036) та “Психологічні чинники самодетермінації особистості в освітньому просторі” (№ держреєстрації 0109U000558).

Тему дисертації затверджено Вченою радою Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького (протокол № 1 від 26 серпня 2004р.) та погоджено Радою з координації наукових досліджень у галузі педагогіки і психології в Україні при АПН України (протокол № 972-01-11 від 1. 12. 2005 р.).

Об'єкт дослідження: психосоматичні розлади людини.

Предмет дослідження: роль психологічних, індивідуально-типологічних та нейродинамічних факторів в етіології і патогенезі психосоматичних розладів людини.

Гіпотеза дослідження:

– психосоматичні розлади обумовлені сукупною динамічно мінливою багатофакторною дисипативною взаємодією психологічних, індивідуально-типологічних та нейродинамічних властивостей;

– різні моделі, які пояснюють природу психосоматичних зв'язків, а також методи терапії психосоматичних розладів сфокусовані лише на деяких факторах, що обумовлює необхідність в розробці інтегративних підходів для їх реалізації.

Мета дослідження полягає в комплексному об'єктивному емпіричному вивчені різних факторів психосоматичних взаємозв'язків, розробці інтегративного підходу їх аналізу, у всебічному вивчені етіології і патогенезу психосоматичних розладів.

Згідно з поставленою метою було визначено основні завдання дослідження.

1. Обґрунтувати теоретико-методологічні основи механізмів розвитку психосоматичних розладів.

2. Розробити методологічні основи синтезу знань й інтеграції методів діагностики психосоматичних розладів.

3. Окреслити систему факторів ризику виникнення психосоматичних розладів.

4. Визначити нормативний діапазон показників психосоматичних розладів.

5. Провести емпіричні дослідження психосоматичних хворих і контрольної групи здорових на основі багатофакторної моделі різних психосоматичних розладів.

6. Систематизувати критерії психологічної та нейродинамічної оцінки осіб, схильних до психосоматичних розладів.

Методологічною основою дослідження стали основні принципи системного підходу у психологічних та психофізіологічних дослідженнях (П. Анохін, Г. Балл, Ф. Березін, А. Занковський, В. Казначеєв, Б. Ломов, С. Максименко, К. Судаков), біопсихосоціальна модель психічних і психосоматичних розладів, згідно якої у виникненні й перебігу розладів приймають участь біологічні, психологічні та соціальні фактори (G. Engel, Z. Lipowsky, M. Perrez, Ю. Александровський, Б. Карвасарський), принципи організації психологічних досліджень та критерії оцінки психофізіологічного стану людини (Л. Бурлачук, Л. Дика, Є. Ільїн, А. Карпухіна, О. Кокун, Б. Ломов, М. Макаренко), концепція здоров'я, уявлення про специфіку діагнозу та корекцію психосоматичних розладів (Р. Баєвський, В. Казначеєв, С. Сємічов, А. Смулєвич, О. Чабан), уявлення про співвідношення властивостей особистості з несприятливими зовнішніми факторами в аналізі психологічних конфліктів як визначальних чинників ґенезу психосоматичних розладів (В. Мясіщев, Б. Карвасарський), основні принципи психологічної допомоги особистості (О. Авілов, В. Ананьєв, М. Кабанов, Б. Михайлов, О. Сердюк, О. Чабан, Т. Яценко).

Методи дослідження. У процесі теоретичного вивчення проблеми і науково-експериментальної роботи застосовувалися як загальнонаукові, так і спеціальні дослідницькі методи.

Теоретичні: аналіз наукової літератури за темою досліджень та узагальнення здобутої інформації, системний аналіз і інтерпретація отриманих даних, класифікація і систематизація даних, структурно-функціональне моделювання.

Емпіричні: методика визначення стресогенності і соціальної адаптації Холмса і Раге, опитувальник способів копінгу Р. Лазаруса (WCQ), опитувальник особистісний для визначення типу поведінкової активності Дженкінса (JAS), для дослідження ступеню алекситимічного радикалу, Торонтська Алекситимічна Шкала (TAS), Гісенівський опитувальник соматичних скарг (Giesener Beshwedebogen, GBB), Контрольний список симптомів - Symptom-Check-List (SCL-90-R), Мінесотський багатоаспектний особистісний опитувальник ММРІ (Mini-Mult), шкала реактивної тривоги і особистісної тривожності Ч. Спілбергера - Ю. Ханіна (STAI), методика диференціальної діагностики депресивних станів В. Цунга (Zung Self-Rating Depression Scale), Шкала психологічного стресу (PSM-25), Г. Айзенка особистісний опитувальник (ЕРQ, форма А), шістнадцятифакторний особистісний опитувальник Р. Кеттелла (№ 105) (16 PF), опитувальник типів акцентуацій рис характеру й темпераменту Г. Шмішека (Schmieschek Fragebogen), методика дослідження функціональної рухливості нервових процесів М. Макаренка.

Статистичні: результати експериментальних досліджень опрацьовувались з використанням методів математичної статистики за допомогою t-критерія Ст'юдента для незалежних вибірок, кореляційного аналізу Пірсона й Спірмена, факторного аналізу, визначення середніх значень та середньоквадратичного відхилення. Математичне опрацювання результатів дослідження здійснювалось на основі комп'ютерної програми SPSS - 13.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що в ньому:

· уперше застосовано та науково обґрунтовано системно-динамічну оцінку чинників ризику та проявів психосоматичних порушень, розроблено психологічні та нейродинамічні критерії попередження проявів психосоматичних розладів;

· уточнено особливості структурно-функціональних взаємозв'язків факторів ризику виникнення психосоматичних розладів. Установлено, що прояви психосоматичних розладів виявляються в високій тривожності, високому нейротизмі, алекситимії та розбалансованості нейродинамічних функцій;

· доповнено нормативні показники нейродинамічних та психологічних параметрів, які є критичними для виникнення психосоматичних розладів;

· дістав подальшого розвитку метод самооцінки для виявлення психосоматичних порушень;

· уточнено облігатні фактори психосоматичних порушень: індивідуально-психологічні, нейродинамічні та соціально-психологічні;

· доповнено предиктори психосоматичних розладів, які можуть проявлятись як на рівні поведінкових реакцій, так і на рівні інтрапсихічних переживань;

· розроблено інтегративний підхід з виявлення та профілактики психосоматичних розладів на основі загальних індивідуально-психологічних та нейродинамічних факторів;

· встановлено статеві відмінності психосоматичних скарг та вказано на їх біологічну і соціально-психологічну обумовленість.

Теоретичне значення дослідження полягає:

· в обґрунтуванні використання методології системного підходу для виявлення ризику та проявів психосоматичних порушень;

· у встановленні психологічних та нейродинамічних передумов виникнення психосоматичних порушень;

· у встановленні статевих відмінностей психосоматичних скарг;

· у розширенні та поглибленні знання про закономірності перебігу та виникнення психосоматичних порушень.

Практичне значення отриманих результатів:

o отримані результати щодо закономірностей психосоматичних зв'язків можуть бути використані в медичній психології та психолого-педагогічній практиці у вигляді відповідних рекомендацій;

o створено й апробовано алгоритм кількісної оцінки психологічного стану, а також соціально-психологічних особливостей, визначено величини нормативних значень прояву психосоматичних недомагань;

o створено рекомендації щодо підвищення ефективності попередження психосоматичних захворювань;

o розроблено систему методичних прийомів психокорекції психосоматичних розладів залежно від психічних, нейродинамічних та соціально-психологічних особливостей особистості.

Особистий внесок автора. Наукові праці, в яких відображається основний зміст дисертації, опубліковано без співавторів.

Апробація результатів дисертаційного дослідження. Результати дисертаційного дослідження доповідались на наукових конференціях та з'їздах, зокрема: на III Всеукраїнській науковій конференції «Індивідуально психофізіологічні особливості людини та професійна діяльність» (Київ - Черкаси, 2001); Першій міжнародній науково-практичній конференції «Науковий потенціал світу 2004 з психології» (Дніпропетровськ 2004); Першому всеукраїнському конгресі психологів (IV з'їзду Товариства психологів України) (Київ, 2005); ІІ Міжнародній науково-практичній конференції «Сучасні проблеми екологічної психології» (Київ, 2005); Науково-практичній конференції з міжнародною участю «Психосоматичні розлади, психотерапія» (Чернівці, 2005); Міжнародній науково-практичній конференції «Психологічні проблеми збереження репродуктивного здоров'я» (Київ, 2005); Міжнародній науково-практичній конференції «Ґенеза буття особистості», (Київ, 2006); Міжнародній науково-практичній конференції «Соціалізація особистості в умовах системних змін: теоретичні і прикладні проблеми» (Київ, 2006); Науковій конференції з міжнародною участю «Психотерапия в системе медицинских наук в период становления доказательной медицины» (Санкт-Петербург, 2006); Всеукраїнському науковому симпозіумі «Особливості формування та становлення психофізіологічних функцій в онтогенезі». До 100-річчя з дня народження В. О. Трошихіна (Київ - Черкаси, 2006); Міжнародній конференції на тему: «Терапія та профілактика психологічних та соціальних залежностей» (Київ, 27-28 вересня 2006); ІІ Всеукраїнській науково-практичній конференції «Проблеми девіантної поведінки: історія, теорія, практика» (Київ, 2007); ІІ Міжнародній науково-практичній конференції «Соціалізація особистості в умовах системних змін: теоретичні і прикладні проблеми» (Київ, 20 березня 2008); V Міжнародній науково-практичній конференції «Сучасні проблеми екологічної психології» (Київ 14-15 травня 2009), ІІ Всеукраїнському конгресі психологів (Київ, 19-22 квітня 2010).

Основні теоретичні положення й результати дослідження доповідалися на засіданнях лабораторії вікової психофізіології та лабораторії психології навчання Інституту психології імені Г. С. Костюка НАПН України в 2006 - 2010 рр.

Результати дослідження використовуються в навчальному процесі при читанні курсів з основ психосоматики, клінічної психології, дефектології та патопсихології в Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького і при створені медико-біологічної служби ВНЗ.

Основні положення і результати експериментального дослідження використано в навчально-педагогічній та психокорекцій роботі кафедри прикладної психології Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького, у роботі Черкаської обласної психіатричної лікарні.

Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження відображено в 32 публікаціях: в 1 одноосібній монографії, 18 наукових статтях у збірниках, що визначені ВАК як фахові видання в галузі психології та 4 наукових статтях у збірниках, що визначені ВАК як фахові видання у галузі біології (2 з яких - одноосібні), у 14 тезах науково-практичних та науково-методичних конференцій, 1 навчальному посібнику (із грифом МОН України), та отримано 2 Патенти України, 1 рацпропозиція.

Кандидатську дисертацію на тему «Стан психофізіологічних функцій у студентів із різними властивостями основних нервових процесів» було захищено в 1998 році, її матеріали в тексті докторської дисертації не використовувалися.

Обсяг і структура дисертації. Дисертація складається із вступу, шести розділів, висновків, списку використаних джерел (480 найменувань, з них 144 іноземними мовами). Основний зміст дисертації викладено на 355 сторінках тексту комп'ютерного набору. Робота містить 59 таблиць на 34 сторінках, та 21 рисунків на 12 сторінках. Загальний обсяг дисертації становить 396 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність проблеми дослідження з обраного напрямку дисертаційної роботи, визначено її об'єкт, предмет, мету та завдання, висвітлено наукову новизну, теоретичне та практичне значення роботи, наведено відомості про особистий внесок автора, апробацію результатів дослідження та впровадження її результатів у практику, а також дані про публікації автора та структуру дисертації.

Перший розділ «Теоретико-методологічні основи психосоматичних взаємозв'язків» присвячено аналізу сучасних теорій, що створені для пояснення механізмів впливу психіки на соматичні функції.

На основі здійсненого аналізу ідей цілісності людського організму та еволюції поглядів проведено аналіз виявлених і описаних зв'язків між соціальними причинами, емоційним реагуванням і станом соматичного здоров'я (З. Фрейд, 1895; І. Павлов, 1903; Е. Кречмер, 1924; Г. Гроддек, 1929; У. Кеннон, 1932; Ф. Данбар, 1943; Ф. Александер, 1950; Г. Сельє, 1953; А. Мітшерлін, 1953; К. Биков, І. Курцін, 1960; М. Фрідман, Р. Розенман, 1960; П. Марьтю, 1963; П. Сіфнеос, 1967; Т. Холмс, Р. Раге, 1967). Окреслено основні проблеми й перспективи психосоматичного напрямку в сучасній медичній психології (Р. Лазарус, 1976; Х. Пезешкіан, 1977; Р. Лурія, 1977; Ю. Губачев, 1981; Ф. Березін, 1998; Л. Вассерман, 1990; А. Смулєвич, 1999; В. Сіманєнков, 2003; Г. Старшенбаум, 2005; Ю. Антропов, 2003, О. Чабан, 2005).

Зазначено основні напрямки й засоби впровадження принципів системного підходу (Б. Ломов, 1984, 1989), системно-теоретичного підходу (Л. Берталанфі, 1962; Дж. Міллер, 1978) та теорії функціональних систем (П. Анохін, 1975).

На основі теорій єдності систем та інтеграційних тенденцій (як природної реакції на поглиблену спеціалізацію медицини) було проаналізовано біопсихосоціальні моделі (Д. Дроссман, 1999; Е. Енгель, 1980), в яких враховано психосоціальні аспекти при вивченні медичних понять та наданні спеціалізованої допомоги.

З'ясовано, що принципово неможливо виявити ізольовані психологічні радикали, специфічні для кожного психосоматичного розладу. Адже в організмі людини тісно взаємопов'язані основні регуляторні системи - нервова, ендокринна й імунна, які забезпечують координацію його діяльності на всіх рівнях морфофункціональної організації - від молекулярного до цілісного організму. Тобто, психосоматичні захворювання, на відміну від невротичних розладів є поліпсихогенними.

Аналіз проблеми вибірковості враження вісцеральної системи чи органу дає підстави припускати, що враження органу чи системи є наслідком інтегрування й системної організації таких компонентів, як: генетичних передумов, характеру емоційно-стресорного реагування, нейро-ендокринно-імунних особливостей, залучення вісцеральних дисфункцій у патогенез та неповноцінності органу-мішені.

Здійснений аналіз дає підґрунтя констатувати, що, як правило, функціональні розлади вісцеральних систем і неврози не трансформуються в органічні захворювання, але при наявності конституціонально-генетичних передумов функціональний розлад у деяких випадках може виступати в ролі попередника стадії органічного страждання.

Узагальнення наявних наукових даних свідчить, що жодна із розроблених теорій не може достовірно пояснити всі ланки етіології і патогенезу психосоматичних захворювань.

Більшість науковців вказують на важливість комплексного підходу і ефективність комбінації медикаментозної терапії й психотерапії. Залежно від психотерапевтичних підходів ставляться акценти на різні фактори розладів і вирішуються специфічні психотерапевтичні завдання. Фахівці в галузі системно орієнтованої сімейної і динамічної психотерапії вказують на порушення сімейних взаємин як важливого фактору розвитку психосоматичних розладів.

Прихильники когнітивно-біхевіорального підходу вказують на дефіцит навичок, порушення процесів переробки інформації і дисфункціональні особистісні установки. В рамках соціального психоаналізу і динамічно орієнтованої інтерперсональної психотерапії вказується на порушення міжособистісних контактів. Представники екзістенціально-гуманістичних традицій вказують на порушення контакту із своїм внутрішнім емоційним досвідом.

Усі ці теорії, по суті, є окремими фрагментами, які лише в сукупності наближаються до повного пояснення складних психосоматичних взаємовідносин. Кожна з них висвітлює лише один аспект проблеми, а тому розглядає якийсь окремий випадок виникнення психосоматичних порушень. Проблема полягає ще і в тому, що теорії, створені в різні історичні епохи, не мають єдиного підходу до вивчення психосоматичних взаємозв'язків.

На нашу думку, для розуміння природи психосоматичних взаємозв'язків необхідний інтегративний підхід, який би зміг пояснити складність патогенезу психосоматичних розладів із врахуванням як психологічних, так і соматичних факторів розвитку психосоматичної патології.

Інтегративний підхід передбачає консолідацію багатьох шкіл, напрямків, рівнів знань про людину в смисловому полі психології.

Інтегративна концепція розглядається як невід'ємна риса розвитку психосоматичної медицини, як цілеспрямований творчий процес на основі накопиченого досвіду попередників.

На цілісність знань про психіку людини звертає увагу С. Максименко, який наголошує: «…Нам здається, що мова повинна йти про інтеграцію предмета наукової психології - ним має стати психологія особистості як цілісності».

Прикладів інтеграції у психології є немало. Яскравим прикладом може бути гештальт-терапія Ф. Перлза, в якій елементи психоаналізу, психодрами, тілесної терапії та дзен-будизму створюють єдину концепцію, а також позитивна психотерапія Н. Пезешкіана, в якій елементи поведінкової терапії, йоготерапії, гештальттерапії, недирективної психотерапії та психоаналізу створюють нові можливості для їхньої інтеграції.

Указується, що в основних підходах психолога-дослідника і психолога-практика іманентно закладено передумови для їхньої інтеграції в єдину систему, оскільки в них спільний об'єкт - особистість, хоч кожен із них акцентує увагу на різних аспектах і проблемах, що й обумовлює їхню методологію.

Необхідність інтеграції закладена і в різних психотерапевтичних школах, оскільки психотерапія зорієнтована на особистісні зміни, акцентуючи увагу на якусь одну площину особистості (когнітивну, емоційну чи поведінкову), не може нехтувати іншими.

Обґрунтовано інтегративний підхід, основною стратегією якого є поглиблене, цілісне вивчення природи людини через синтез різних традицій, логік, діагностичного й психотехнічного інструментарію, при збереженні їхньої автономії в наступному розвитку. Суть інтегративного підходу полягає в багатовимірному, багаторівневому, різновекторному аналізі, що створює можливість якісно іншого дослідження, яке припускає включення в площину аналізу аспектів множинності, діалогічності, багатомірності психічного феномена. психосоматичний розлад нейродинамічний

Інтегративна модель основана на індивідуально-типологічному підході, що передбачає розгляд багаторівневої системи психологічних властивостей в їхній сукупності. Модель призначена для визначення приналежності осіб із психосоматичними розладами до відповідних груп залежно від емоційного стану, ступеня виразності ознак дезадаптації, динаміки психологічних станів, завдяки чому з'являється можливість виділення основних напрямків досліджень або векторів.

Головний вектор вимірювання відображає напрямок, у бік якого спрямоване дослідження, представляє собою інтегративну оцінку показників, що дозволяють виявити базисні властивості досліджуваного, які описують його індивідуально-типологічні особливості, обумовлені одним або декількома провідними психологічними параметрами. Такий підхід в оцінці преморбідних особливостей є достатньо точним і диференційованим, який виокремлює не одну, а декілька типологічних ознак, що виявляють цілий комплекс психологічних характеристик, замість однозначних штампів.

Однозначність у визначенні типологічних властивостей дуже часто призводить до помилкових висновків щодо вибору терапевтичних засобів. Набагато ефективнішим є використання інтегративної оцінки індивідуальних особливостей психосоматичних хворих, навіть якщо один із факторів є провідним і в клінічному дослідженні поглинає інші.

У подальшому процесі динаміки психологічного стану, або під впливом терапії, можуть виступати певні особистісні фактори, які спочатку були непомітними, але потім відіграють важливу роль в перебігу розладів.

Індивідуально-типологічні особливості формують індивідуально-особистісний патерн, який передусім обумовлений темпераментом, типом поведінкової активності та особистісними властивостями.

Другий вектор призначений для оцінки психічних станів як явищ, що займають проміжне положення між психічними властивостями і психічними процесами, хоч відсутність чітких часових меж окремого стану в свою чергу призводить до значних методологічних труднощів у їхній діагностиці. При цьому важливо враховувати, що при різних станах формуються різні системи із різних підсистем, чим і обумовлюється, значною мірою, специфіка реагування.

Третій вектор зорієнтований на виявлення основного варіанту психосоматичних розладів - психофізіологічного супроводу емоцій , який є їхньою обов'язковою складовою частиною, адже емоційні реакції мають два паралельно існуючих прояви: психологічний (чуттєвий тон задоволення або незадоволення) і вегетативний, що виконує біологічно важливу функцію енергетичного забезпечення цілісної поведінки.

Ця схема представляє собою, по суті, інтегративний підхід психодіагностичного дослідження психосоматичних розладів і є логічною базою побудови психосоматичних досліджень. За допомогою інтегративного підходу з'являється можливість відображення психогенних розладів в тісному зв'язку з особистісними властивостями, психічними станами та нейродинамічними властивостями із врахуванням їхньої різноманітності й динаміки. Вона також передбачає застосування не лише перелічених вище методик, але й інших психодіагностичних методів, які феноменологічно можна зіставити за провідними параметрами.

Інтегративна модель передбачає необхідність цілісного вивчення особистості як системи, кожен елемент якої перебуває у взаємозв'язку і взаємозалежності, тому як виділення, так і вивчення окремих елементів стає можливим лише суто гіпотетично. При такому підході вивчаються як окремі прояви психіки людини, так і робиться спроба зрозуміти природу людини в цілому - у широкому світоглядному контексті.

Інтегративна модель у психосоматичній медицині передбачає використання, залежно від конкретного випадку, спочатку дослідження, а при необхідності й терапії певних прийомів - пізнавальних, емоціональних і поведінкових, які детально розроблені в основних психотерапевтичних напрямках і можуть успішно доповнювати один одного.

Проведений теоретичний аналіз показує, що варіантом реалізації інтегративної психотерапії може бути ресурсно-орієнтована системна терапія, в якій інкорпоровано загальні положення системного підходу (Л. Берталанфі) і теорії самоорганізації (І. Пригожін). Практична частина терапії представляє набір психотехнічних прийомів і психокорегуючих вправ, багато з яких виникли спочатку в рамках інших напрямків психотерапії, а потім були модифіковані (М. Сандомірський) для терапії психосоматичних розладів. Системний підхід ресурсно-орієнтованої терапії дозволяє досягти гармонійної інтеграції психотехнічних прийомів та психокорегуючих вправ й подолати еклектичність в поєднанні різних психотехнік.

Інтегративний підхід в психосоматичній медицині реалізовано вітчизняними медиками (О. Чабан, О. Хаустова) завдяки методу багаторівневої корекції психосоматичних розладів, які вказують, що не існує шаблонних засобів лікування або єдиної методики терапії. Вибір терапевтичної рецептури (психофармакологічної та психотерапевтичної) й програми лікування в кожному випадку спирається на індивідуальні особливості етіопатогенезу захворювання та стан компенсаторних механізмів у кожного окремого пацієнта. Для більш успішного лікування психосоматичних розладів до інтегральної терапії автори рекомендують залучати медичного психолога чи фахівця з психосоматичної медицини з метою приєднання до соматичної терапії психотерапевтичних та психокорекційних методів.

Насамперед медики намагаються відшукати «психосоціальні мішені» або соціальні фактори, які ймовірно призвели до проблем зі здоров'ям. Проводиться додаткова оцінка рівня якості життя впродовж останніх місяців. Здійснюється комплексна терапія з модифікацією способу життя. Спочатку будуються попередні програми, які спрямовані на корекцію соматичних симптомів і окремих елементів способу життя без загальної зміни актуальної життєвої стратегії пацієнта. Вони є «терапією другої лінії», адже сприяють редукції симптомів захворювань лише на термін лікування. Терапія першої лінії забезпечує зміну способу життя пацієнтів із відповідним зменшенням факторів ризику, - другий рівень комплексної багаторівневої корекції - психотерапія, психофармакотерапія, яка призначена для усунення або зниження страху, агресії та відчуття небезпеки. Запроваджуються суб'єкт-суб'єктні відношення між лікарем і пацієнтом, що сприяє кращому розумінню пацієнтом хвороби.

Прогресивною рисою такої програми є об'єднання сомато- та психофаракотерапії з психотерапією, що є не лише метою, а й шляхом одужання - трансформацією сталих життєвих стратегій пацієнтів, які не передбачали змін способу життя.

Психофармакологічні засоби також посідають значне місце в комплексному лікуванні. Спочатку застосовуються транквілізатори як найбільш уживані препарати для лікування невротичних та соматоформних розладів, потім антидепресанти зі стабілізуючим типом дії, ноотропні засоби, актопротектори та психостимулятори. В останню чергу рекомендовано нейролептики з седативним ефектом.

Психотерапія є ще одним обов'язковим елементом комплексної корекції, спрямованої на опрацювання внутрішньоособистих та міжособистих конфліктів, які призвели до появи психосоматичних симптомів. Вона також дає змогу зробити аналіз біопсихосоціальної ресурсної бази та частково змінити ієрархію мотивів життя психосоматичних хворих.

Когнітивно-біхевіоральна терапія як симптоматична терапія може застосовуватись при формуванні окремих стратегій - харчування, лікування, комунікації. Спеціальні психотерапевтичні програми передбачають послідовність певних етапів із затратою часу на кожен етап в залежності від прояву психопатологічної симптоматики та ступеню опрацювання конфліктів. Подальша корекція відбувається за принципом вільного вибору, з розширенням можливостей психотерапії, психогігієни, медикаментозної терапії, дієти, фізичних навантажень та активного способу життя.

В процесі групової психотерапії з метою опрацювання внутрішньоособистісних та міжособистісних конфліктів, можливе застосовування методів глибинної психокорекції, які побудовані на основі психодинамічної теорії. Одним із ефективних сучасних методів є метод активного соціально-психологічного навчання (Т. Яценко), який дає можливість вивчення глибино-психологічних детермінант психосоматичних розладів та їх усунення за допомогою розробленої системи оригінальних методик глибинного пізнання психіки суб'єкта.

У розділі робиться висновок, що головною характеристикою інтегративного підходу в психосоматичній медицині є врахування дослідником при виборі методів не стільки власних теоретичних уподобань, скільки клініко-психологічних особливостей особистості та специфіки розладів, а також її індивідуальних ознак.

Інтегративна методологія передбачає залучення до аналізу досягнень тих психологічних традицій і підходів, які найбільше продуктивно працюють у конкретній галузі психології.

У другому розділі «Методи дослідження психосоматичних розладів» описано методи експериментально-психологічного дослідження, подано їхній перелік, склад вибірки, етапи дослідження.

Загальна вибірка склала 506 осіб віком 18 - 35 років, з них 50 осіб - психосоматичні хворі, що перебували на стаціонарному лікуванні у відділені з психосоматичними розладами Черкаської обласної психіатричної лікарні і 456 осіб - експериментальна група студентів різних курсів та факультетів Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького. Вибірки не мають значимих відмінностей за показниками статі, віку та освіти.

На основі аналізу наявних підходів до принципів вибору й застосування методів визначено перелік прийомів, що були покладені в основу експериментального дослідження.

У процесі досліджень дані анамнезу і клінічного спостереження зіставлялися з результатами психодіагностичного тестування. При цьому проводився аналіз феноменологічно близьких проявів із врахуванням відмінностей і збігу психосоціальних, індивідуально-типологічних та психофізіологічних показників, а також психічних станів у кожного досліджуваного зокрема, а також вивчення середньо-групових відмінностей у груп із різним реєстром і ступенем захворювання. Ураховувалась як нозологія, так і приналежність кожного хворого до індивідуально-типологічної групи порівняно з аналогічними групами представників норми.

Реалізовано інтегративний підхід, у якому психодіагностичне дослідження охоплювало різні рівні прояву індивідуально-психологічних властивостей та психічних станів, що відображають специфічні особливості індивіда; характерологічний, який проявляється в індивідуальному стереотипі поведінки та мотиваційному спрямуванні, а також соціально-особистісний, що визначається ієрархією цінностей.

Комплекс методів дослідження психологічних властивостей, призначений для виявлення особливостей осіб із психосоматичними розладами, включав у себе дослідження соціальних чинників, які могли б вплинути на перебіг психосоматичних розладів (методика визначення стресогенності й соціальної адаптації Холмса і Раге), дослідження стратегій подолання стресу (опитувальник способів копінгу Р. Лазаруса (WCQ)).

Дослідження особистісних факторів проводилося за допомогою Мінесотського багатоаспектного особистісного опитувальника ММРІ (Mini-Mult), шістнадцятифакторного особистісного опитувальника Р. Кеттелла (№ 105) (16 PF), Г. Айзенка особистісного опитувальника (ЕРQ), особистісного опитувальника типу поведінкової активності Д. Дженкінса (JAS), опитувальника типів акцентуацій рис характеру і темпераменту Г. Шмішека (Schmieschek Fragebogen), дослідження ступеня алекситимічного радикалу - Торонтська Алекситимічна Шкала (TAS-26).

Психічні стани досліджували за допомогою методики диференціальної діагностики депресивних станів В. Цунга (Zung Self - Rating Depression Scale), Мінесотський багатоаспектний особистісний опитувальник Mini-Mult (шкала депресії), шкали психологічного стресу (PSM-25) та шкали реактивної тривоги й особистісної тривожності Ч. Спілбергера - Ю. Ханіна (STAI).

Нейродинамічні властивості досліджувались з використанням приладу ПНДО (комп'ютерний варіант) розробленого М. Макаренком в Інституті фізіології імені О. Богомольця НАН України.

Для оцінки рівня психосоматичних скарг застосовано Гісенівський опитувальник соматичних скарг - Giesener Beshwedebogen (GBB), а також Контрольний список симптомів - Symptom-Check-List (SCL-90-R).

Здійснено переклад українською мовою Гісенівського опитувальника соматичних скарг та Контрольного списку симптомів.

Адаптація опитувальників відбувалась в два етапи. Спочатку було здійснено аналіз психометричних характеристик різних варіантів перекладу недомагань, що дало можливість вибрати остаточний варіант тексту шкал.

На другому етапі перевірялись надійність і валідність опитувальників. Робилась спроба виявлення характеру зв'язку результатів окремих шкал із даними цих же досліджуваних із даними, отриманими за допомогою опитувальника Г. Шмішека, оскільки ці методики мають схожі діагностичні конструкти. На цьому етапі було розроблено нормативні показники обстежуваної вибірки.

«Сирі бали» для вибірки в цілому, а також для українськомовних та російськомовних вибірок перевіряли на нормальність розподілу за допомогою критерія Колмогорова-Смірнова. Результати на рівні значимості підтвердили гіпотезу про нормальність розподілу «сирих балів» за кожним із факторів на вибірці досліджуваних. Ретестова надійність проводилась у вигляді повторних досліджень із застосуванням методу коефіцієнта рангової кореляції Кендала (конкордації) та перевірки достовірності середніх величин t-критерієм для залежних вибірок.

Результати статистичного аналізу t-критерію для залежних вибірок, середніх значень шкал російськомовного та україномовного опитувальника вказують, що достовірних відмінностей не існує (p > 0,05).

За допомогою t-тесту однієї вибірки досліджувались середні значення, отримані на вибірці україномовним опитувальником від середніх величин, які було представлено німецькими авторами. За константу брали середні величини шкал німецьких учених.

Достовірність відмінностей різних шкал різна, але завжди залишалась більшою за 0,05. Це дало підстави робити висновки, що середні показники за всіма шкалами опитувальника значимо не відрізняються від показників авторів методики.

Ретестова надійність для різних вибірок як російськомовного, так і україномовного варіантів, що виражалась у вигляді коефіцієнту рангової кореляції Кендала між двома послідовними тестуваннями з інтервалом в два тижні, для досліджуваних російськомовної форми та україномовного варіанту не мала достовірних відмінностей (p > 0,05).

Результати російськомовної та україномовної форм Гісенівського опитувальника соматичних скарг (GBB) та контрольного списку симптомів (SCL-90-R) дали підстави вважати їх практично тотожними.

Аналіз отриманих даних засвідчує достовірні відмінності середніх величин експериментальної групи і групи пацієнтів за шкалами психосоматичних скарг. Отримані нормативні величини дозволили встановити групи ризику за критерієм переважаючих проявів психологічних та нейродинамічних показників осіб схильних до психосоматичних розладів (табл.1).

Таблиця 1

Шкали	експериментальна група (n = 456)	група пацієнтів (n = 50)
	середні значення	(у)	середні значення	(у)
шкала «виснаження»	5,96±0,23*** (4,61)	3,85 (4,43)	13,0±1,4*** (9,68)	6,61 (6,35)
«шлункові скарги»	3,20±0,19* (2,69)	3,1 (3,27)	5,6±1,0* (5,40)	4,3 (4,8 )
«ревматичні скарги»	6,24±0,24** (5,40)	3,9 (4,83)	10,4±1,2** (7,10)	5,9 (5,7 )
«серцеві» скарги»	3,09±0,18*** (2,97)	3,01 (3,58)	7,6±1,0*** (6,5)	4,6 (5,2 )
«інтенсивність скарг»	18,1±0,65*** (15,66)	10,6 (13,25)	36,6±3,9*** (28,8)	17,2 (17,8 )

Відмінності середніх величин експериментальної групи і групи пацієнтів за шкалами психосоматичних скарг (GBB)

Примітка: *** - p < 0,001; ** - p < 0,01; * - p < 0,05.

У нижньому рядку в дужках наведено дані, отримані авторами методики на німецькій вибірці.

Проведений теоретичний аналіз результатів медико-демографічних, соціологічних і клініко-психологічних досліджень свідчить, що статеві відмінності впливають на співвідношення хворих, які страждають на різні захворювання, в тому числі і на нервово-психічні. В деяких випадках ці відмінності пояснюють обумовленістю репродуктивних функцій, соціальними факторами та біологічними особливостями.

Узагальнення наявних наукових даних свідчить, що співвідношення хворих різної статі при деяких хворобах не завжди пропорційні. Встановлено, що інфаркт міокарду, атеросклероз, виразка шлунку частіше спостерігається у чоловіків; пухлини щитоподібної залози, жовчного міхура, діабет, ожиріння, ревматоїдні хвороби - у жінок. Соціальні девіації: алкоголізм, тютюнопаління, наркозалежність, азартні ігри, злочинність частіше спостерігаються у чоловіків, але для жінок вони мають більш згубний характер.

Аналіз отриманих даних засвідчує наявність достовірних різниць середніх показників у осіб різної статі за всіма шкалами Гісенівського опитувальника соматичних скарг (GBB) та деякими шкалами Контрольного списку симптомів (SCL-90-R) (рис. 1).

Рис. 1. Відмінності середніх величин шкал соматичних скарг Гісенівського опитувальника (GBB) у осіб різної статі.

* - відмінності, значущі при р < 0,05, ** при р < 0,01

Виявлено високу конгруентність кривих за всіма шкалами соматичних скарг у осіб обох статей. Проведене емпіричне дослідження показників Контрольного списку симптомів SCL-90-R показало, що існують достовірні (р < 0,05 - 0,01) статеві відмінності середніх величин шкал соматизація - (SOM), депресія - (DEP) та тривожність - (ANX).

Підсумовуючи зазначене вище можна констатувати, що інтенсивність соматичних скарг за всіма шкалами Гісенівського опитувальника (GBB) й шкалами соматизація, депресія та тривожність Контрольного списку симптомів (SCL-90-R) достовірно вища (р < 0,05 - 0,01) у осіб жіночої статі.

За допомогою факторного аналізу було проведено виявлення найсуттєвіших змінних, що впливають на розвиток психосоматичних розладів. Визначення, що основане на критерії «каменистого осипу» дало підстави вважати найсуттєвішими три фактори. Перший фактор пояснює 17,548 % сумарної дисперсії, другий фактор - 9, 654 % і третій фактор - 6,822 % сумарної дисперсії.

Отже, перший фактор має найбільше навантаження із виділених трьох факторів, об'єднавши певні однополюсні змінні, які мають різні факторні навантаження. Перший фактор найсильніше навантажений змінною «тиск», яка характеризує загальну інтенсивність скарг, «іпохондричність» не в традиційному розумінні цього терміну, а з точки зору психосоматичного підходу - як «тиск скарг». До цього фактору ввійшли всі змінні, які досліджувались за допомогою Гісенівського опитувальника, а також змінні: нейротизм, що досліджувавсь за методикою ЕРQ, тривожність особистісна, яка досліджувалась за методикою Спілбергера, змінна О - (впевненість-тривожність), Q4 - (розслабленість-напруженність), які досліджувалися за 16 РF, змінна шкали соціального пристосування (SRRS), змінна «депресія» (ММРІ). Змінна «депресія» має відношення до двох факторів. Причому перший фактор навантажений значно менше цією змінною (0,314), ніж другий фактор (0,696), який утворено змінними, що характеризують рівень нервово-емоційної стійкості, ступінь інтеграції особистісних властивостей, рівень адаптації особистості до соціального оточення, а також психопатологічні особливості особистості, які досліджувались за допомогою ММРІ.

Результати факторного аналізу дали змогу виявити когерентні змінні, які можуть бути преморбідними і комордідними факторами психосоматичних розладів, а також бути їхніми предикторами.

Таким чином у розділі, відповідно до поставленої мети дослідження, нами було розроблено методичну складову психологічних та нейродинамічних особливостей дослідження осіб із психосоматичними скаргами та розладами.

Третій розділ «Психосоціальні фактори впливу на психосоматичні розлади» присвячено виявленню й аналізу характеру структурно-функціональних взаємозв'язків критичних життєвих подій та ступенем суб'єктивного відчуття фізичних недомагань.

Виявлено статистично значущий зв'язок між кількістю негативних подій та суб'єктивним рівнем соматичних скарг пацієнтів.

Установлено, що особи, в яких за певний період накопичується багато стресогенних подій, мають схильність до соматичних скарг. Індивіди з великою кількістю соціально-психологічних стресів мають низький рівень нервово-емоційної стійкості, невисокий ступінь інтеграції особистісних властивостей та низький рівень адаптації до соціального оточення.

Кореляційний аналіз показників стресу, як інтегрального стану психічної напруженості та шкалами суб'єктивного відчуття фізичних недомагань дає підстави констатувати наявність достатньо сильного взаємозв'язку (на рівні р < 0,01) між ними.

Виявлено, що особи з високим показником психічної напруженості схильні до психосоматичних розладів.

Відзначено статистично значущий взаємозв'язок (на рівні р < 0,01 -0,05) інтегрального показника психічної напруженості із всіма шкалами Контрольного списку симптомів за винятком шкали «психотизм».

Установлено статистично значущий зв'язок (на рівні р < 0,01 - 0,05) між інтегральним показником психічної напруженості (ППН) та показниками способів копінг-стратегій, які досліджувались за методикою Р. Лазаруса (WCQ). Виявлено, що особи з «конфронтаційним копінгом» і копінг-стратегією «втеча-уникання» мають і високі показники психічної напруженості (ППН).

Отримано статистично значущий зв'язок (на рівні р<0,05) між шкалами копінг-стратегії «втеча-уникання» та шкалами соматичних скарг «тиск» і «серцеві скарги».

Відзначено, що в результаті аналізу перевірки методом порівняння середніх величин прояву психосоматичних скарг і копінг-стратегії «втеча-уникання» t-критерієм Стьюдента для незалежних вибірок у осіб із високими показниками копінг-стратегії «втеча-уникання» показники психосоматичних скарг «тиск» і «серцеві скарги» достовірно (p < 0,05) вищі, ніж в осіб із низькими показниками цієї копінг-стратегії (5,2 ± 1,2 і 2,9 ± 0,1 за шкалою «серцеві» та 25,3 ± 2,1 і 16,4 ± 1,4 за шкалою «тиск» відповідно).

Таким чином, у цьому розділі наведено кількісні та якісні показники, які вказують на те, що особи, які протягом року потерпали від великої кількості соціально-психологічних стресів мають низький рівень нервово-емоційної стійкості, невисокий ступінь інтеграції особистісних властивостей та низький рівень адаптації до соціального оточення. Особи, що обирають копінг-стратегію «втеча-уникання» мають схильність до психосоматичних розладів, особливо у сфері серцево-судинної системи.

У четвертому розділі «Індивідуально-типологічні особливості осіб з психосоматичними розладами» аналізуються поведінкові та індивідуально-типологічніі фактори впливу на психосоматичні порушення.

Вказується на актуальність питання вивчення природи психологічних факторів ризику психосоматичних розладів та розробку адекватних методів їх діагностики.

Визначено, що психологічними факторами впливу на психосоматичну патологію можуть бути специфічні особистісні особливості, що визначають той набір негативних емоцій, які людина відчуває в емоціогенних ситуаціях.

Аналіз отриманих даних засвідчує, що інтровертовані індивіди з високим рівнем нейротизму схильні до різних психосоматичних розладів (табл. 2). психосоматичний розлад нейродинамічний

Таблиця 2

Взаємозв'язок між властивостями темпераменту та соматичними скаргами (n = 456 осіб)

	Висна-ження	Шлунко-ві	Ревматич-ні	Серцеві	Тиск
Екстраверсія	-0,255**	0,034	0,022	-0,071	-0,082
Нейротизм	0,342**	0,331**	0,397**	0,373**	0,456**

** - кореляція є значимою на рівні 0,01

Аналіз отриманих даних засвідчує наявність достовірних різниць (p < 0,01) середніх показників нейротизму, який у осіб жіночої статі вищий ніж у чоловіків (15,13 ± 0,32 і 11,08 ± 1,04 відповідно).

Проведені дослідження перевірки концепції «стрес-коронарного» типу поведінкової активності (ТПА), яка побудована на основі інтеграції спадкових типологічних факторів, властивих індивідам передусім у вигляді реактивності психофізіологічних функцій як засобів подолання складних ситуацій в середовищі.

Отримані в ході проведеного дослідження результати були зіставлені з даними сучасних дослідників (Л. Бурлачук, Л. Вассерман, Є. Соколов, І. Ганелина, R. Rosenman, D. Jenkins, Н. Eysench, D. Ragland, R. Brand, М. Myrtek, К. Matthews та ін.) і дали можливість констатувати неоднозначність висновків різних авторів відносно природи ТПА та її впливу на перебіг психосоматичних розладів, що змусило здійснити власний аналіз взаємозв'язку між ТПА і психосоматичними розладами та деякими психологічними властивостями .

...