Основи діалогічного підходу у психологічній науці й практиці

Размещено на http://www.allbest.ru/

Академія педагогічних наук України

Інститут психології ім. Г.С.Костюка

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора психологічних наук

Основи діалогічного підходу у психологічній науці й практиці

Дьяконов Г.В.

19.00.01. - загальна психологія

Київ - 2009

Вступ

Актуальність теми. Ідея діалогу є однією з найбільш універсальних і перспективних у розвитку соціальної, культурної та морально-духовної дійсності. Принципи й механізми діалогу - це основа соціальних та міжлюдських відносин взаєморозуміння і взаємоповаги, співпраці й взаємодопомоги, співчуття і співпереживання. Виходячи з цього, значення нашого дослідження зумовлене глибоким гуманітарно-онтологічним і широким соціально-культурним й психолого-педагогічним змістом ідеї, принципів і механізмів діалогу, які актуалізують значні потенціали розвитку й формування особистості та відкривають перспективи оптимізації спілкування й гармонізації міжособистісних стосунків.

Теоретичний аналіз наукової літератури та психологічної практики свідчить про те, що в сучасній науці є загальне розуміння глибини й масштабності проблем психології діалогу, а також фундаментального значення парадигми діалогу для психологічної науки та практики. Дослідники психології діалогу усвідомлюють гуманітарно-культурний зміст і особистісно-духовну природу діалогу, багатогранність його феноменів і проявів та необхідність міждисциплінарного підходу у вивченні його психологічних і психо-терапевтичних форм і закономірностей.

Водночас, сучасні дослідження психології діалогу недостатньо повно і системно розкривають його екзистенційно-онтологічний та інтерcуб'єктно- феноменологічний зміст, науково-концептуальні перспективи і методико-конструктивні потенціали. Недостатнім є також розуміння того, що науково-теоретичне вивчення та практико-прикладне використання багатоманітних форм і закономірностей психології діалогу потребують розвитку конкретної методології діалогічного підходу в психологічній науці.

Отже, необхідність системного науково-практичного дослідження психології діалогу і розробки основ діалогічного підходу в психологічній науці й практиці визначає актуальність теми дисертаційного дослідження.

Дослідження діалогічного підходу в психологічній науці є актуальним тому, що воно надає можливість емпірично вивчати низку явищ онтології людського життя (провина, совість, надія, романтичність, духовність, егоцен-тризм та ін.), яким властиві діалогічні особливості, але які мало досліджуються в емпіричному плані. Розвиток діалогічного підходу в психологічній науці й практиці є актуальним у методичному плані, оскільки він відкриває можливості розробляти нові - інтерсуб'єктно-діалогічні - методи психологічного дослідження (діалогічні методи анкетування, тестування, експериментування, аналізу продуктів діяльності) і технології практичної діяльності психолога (психокорекційні, психотерапевтичні, інтроспективні, інтерпретативні та ін.).

Розробка діалогічного підходу є актуальною для розвитку практичної та прикладної психології, оскільки вона дозволяє досліджувати принципи і механізми діалогічної взаємодії між людьми в різних сферах реального життя й діяльності та розробляти психологічні й психотерапевтичні методи і стратегії практичного людського діяння та міжлюдської взаємодії.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано у рамках науково-дослідної теми лабораторії психології особистості ім. П. Р. Чамати Інституту психології ім. Г. С. Костюка АПН України «Психологічні закономірності становлення й розвитку духовності особистості» (державний реєстраційний номер 0106U000470) і плану науково-дослідної теми «Діалогічний підхід в практичній психології» кафедри практичної психології Кіровоградського інституту регіонального управління та економіки.

Тему дисертації затверджено Вченою Радою Інституту психології ім. Г.С. Костюка АПН України (протокол № 4 від 27 квітня 2006 року) та погоджено з бюро Ради з координації наукових досліджень у галузі педагогіки і психології в Україні (протокол № 2 від 27 лютого 2007 р.).

Стан наукової розробки проблеми. Теоретико-методичний аналіз наукової літератури показав, що у психології та психотерапії вивчалися і розроблялися певні аспекти діалогічного підходу, але не було цілісного дослідження духовно-онтологічної природи діалогу та аналізу методико-практичних закономірностей і потенціалів психології діалогу. У той же час, наукові студії особливостей і закономірностей діалогу в загальній психології, соціальній психології, психотерапії й консультуванні дозволяють визначити важливі проблеми діалогічного підходу в психологічній науці та практиці.

Фундаментальне методологічне й евристичне значення для розвитку діалогічного підходу в психології мають ідеї вітчизняної генетичної психології та онтологічної психології особистості, що розробили такі психологи, як Л.С.Виготський, С.Л.Рубінштейн, Г.С.Костюк, В.А.Роменець, С.Д.Максименко, Г.О.Балл, І.Д.Бех, М.Й.Боришевський, Н.В.Чепелєва, І.П.Маноха, В.О.Татенко, В.П.Зінченко, К.О.Абульханова-Славська, В.І.Слободчіков, О.Є.Самойлов та ін.

Здійснений нами теоретичний аналіз проблеми свідчить, що важливою передумовою психологічного дослідження діалогу є філософські ідеї М.Бубера, М.М.Бахтіна, С.Л.Франка, П.А.Флоренського, О.О.Ухтомського, В.С.Біблера, П.Рікера, Г.Гадамера, Е.Гусерля, Ж.П.Сартра та ін., які розкривають екзистенційно-онтологічні засади і принципи феномену діалогу, його фундаментальні особливості та методологічні закономірності.

Вивчення наукової літератури показало, що дослідження діалогу в працях Т.О.Флоренської, Г.О.Ковальова, А.Ф.Копйова дозволили виявити гуманітарно-культурний й інтерсуб'єктно-духовний зміст психології діалогу і його парадигмальні можливості в психологічній науці та у практичній психології.

Аналіз проблеми доводить, що основою наукового розуміння особливостей і закономірностей психології діалогу є дослідження психології спілкування у загальній та соціальній психології у роботах Г.М.Андреєвої, О.О.Бодальова, О.О.Леонтьєва, Б.Ф.Ломова, В.Н.Мясищева, Б.Д.Паригіна, М.І.Лісіної, Г.Буша, Л.А.Петровської, М.М.Обозова, Г.О.Ковальова, В.А.Кан-Каліка, Г.М.Кучинського, С.Л.Братченка, А.А.Брудного, В.Н.Панфьорова, Ю.М.Ємельянова, Н.В.Гришиної, Н.В.Казарінової, В.В.Рижова та ін.

Розуміння сутнісної природи діалогу спирається на наукові уявлення про внутрішній діалог і внутрішнє мовлення (Ж.Піаже, Л.С.Виготський, Б.Ф.Баєв, О.О.Леонтьєв, О.М.Соколов, Т.В.Ахутіна, І.В.Страхов, Г.М.Кучинський, О.М.Матюшкін) та діалогічну природу свідомості й самосвідомості особистості (І.С.Кон, В.П.Зінченко, В.В.Столін, Л.О.Радзіховський, А.В.Брушлінський, В.О.Полікарпов, І.М.Семенов, Т.М.Березіна, Б.В.Кайгородов).

Важливими для розвитку діалогічного підходу в психології є дослідження діалогічних особливостей особистості та творчості людини, які аналізуються у роботах І.С.Кона, К.О.Абульханової-Славської, Е.В.Гордієнко, Ф.Р.Філатова, В.А.Петровського, Т.М.Березіної, Є.Л.Доценко, Л.І.Габдуліної, Т.І.Пашукової, Г.Буша, О.М.Матюшкіна, Г.М.Кучинського, І.М.Семенова та ін.

Принципове значення для розвитку діалогічного підходу має вивчення особливостей і закономірностей діалогу в практичній психології, що здійснюють у своїх працях Т.О.Флоренська, Г.О.Ковальов, А.Ф.Копйов, Т.С.Яценко, І.М.Сергієнко, Ю.М.Ємельянов, Н.В.Гришина, М.М.Лебедева, С.І.Яковенко, Л.Джейкобс, Р.Хікнер, Р.Рєзник, Р.Фішер і У.Юрі, Д.Дєна, Б.Бест і М.Бердж, Х.Корнеліус і Ш.Фейр та ін.

Таким чином, основні теоретико-методологічні орієнтири нашого дисертаційного дослідження визначаються сучасним станом вивчення феномену діалогу в психологічній науці й практиці. Виходячи з сутнісної специфіки, системного змісту і різноманітності виявлень феномену діалогу, головним настановленням нашого багатопланового дослідження ми визначаємо розвиток діалогічного підходу в психологічній науці та практиці.

Об'єктом дисертаційного дослідження є різноманітні феномени, процеси і механізми діалогу, що існують у різних формах (внутрішньої і зовнішньої, кооперативної та конкурентної, емоційно-афективної, духовно-ціннісної, творчої, терапевтичної та ін.).

Предметом дослідження є розвиток основ (принципів і закономірностей) діалогічного підходу в багатьох дисциплінарних вимірах психологічної науки й практики.

Мета дослідження полягає у з'ясуванні й обгрунтуванні екзистенційно-онтологічних засад діалогічного підходу в психологічній науці, у визначенні принципів і створенні методів емпіричного діалогічного дослідження та у розробці методів і технологій діалогічного підходу в психологічній практиці.

Основна гіпотеза дослідження полягає у тому, що ідея і принципи, процеси і закономірності, методи і технології діалогу втілюють у собі нову - інтерсуб'єктно-гуманітарну, екзистенційно-онтологічну - парадигму науково-психологічного дослідження і практичної роботи психолога.

Згідно з поставленою метою та висунутими припущеннями було визначено основні завдання дослідження:

1. Проаналізувати основні прояви і форми діалогу в предметному просторі загальної та соціальної психології й визначити фундаментальні принципи та закономірності їх дослідження.

2. На основі аналізу наукових ідей, принципів і результатів вітчизняної та зарубіжної психології, а також суміжних галузей знання, розкрити гуманітарно-духовний зміст і теоретико-методологічний потенціал інтерсуб'єктної парадигми і діалогічного підходу в психологічній науці й практиці.

3. Розробити екзистенційно-онтологічну концепцію психології діалогу як основу діалогічного підходу в психологічній науці та практиці.

4. З позицій діалогічного підходу розробити концепції психологічних явищ людського буття: взаємодії, конфліктності, ідентифікації, відособлення, провини, совісті, надії, романтичності, молитви, щоденника та ін.

5. Виявити психологічні принципи емпіричного діалогічного дослідження, розробити нові підходи до створення емпірико-практичних методів інтерсуб'єктно-діалогічного дослідження та емпірично дослідити природу багатьох діалогічних явищ за допомогою нових методик.

6. З позицій діалогічного підходу проаналізувати принципи і форми сучасної практичної психології (психотерапії, консультування) та розробити нові методи і технології діяльності психолога в сферах прикладної та практичної психології.

Методологічні основи дослідження становлять загальні принципи психологічної науки (детермінізму, діяльності, єдності свідомості й діяльності, єдності діяльності й спілкування, розвитку, системного підходу та ін.), а також принципи і концепції вітчизняної та зарубіжної психології, що розкривають природу спілкування, особистості, свідомості, самосвідомості, творчості та ін.

Фундаментальними засадами дослідження діалогічного підходу є положення таких теоретичних напрямів у психологічній науці, як: теорія діяльності (Л.С.Виготський, О.М.Леонтьєв, С.Л.Рубінштейн, Г.С.Костюк), концепції генетичної та онтологічної психології (Г.С.Костюк Д.Б.Ельконін, В.В.Давидов, С.Д.Максименко, І.П.Маноха, Т.М.Титаренко); теорії спілкування й міжособистісних відносин і взаємодії (О.О.Леонтьєв, О.О.Бодальов, Б.Ф.Ломов, В.М.Мясищев, І.О.Синиця); концепції розвитку особистості й суб'єктного підходу (О.М.Леонтьєв, Л.І.Божович, С.Д.Максименко, І.Д.Бех, М.Й.Боришевський, В.О.Татенко, А.В.Брушлінський, В.І.Слободчиков, К.О.Абульханова-Славська, В.А.Петровський); теорія вчинку (В.А.Роменець, І.П.Маноха), психологічна герменевтика (А.А.Брудний, Н.В.Чепелєва), раціогуманістичний підхід (Г.О. Балл), психологія смислу (Д.О.Леонтьєв, С.Д.Максименко).

Основою формування теоретико-методологічних принципів і настанов діалогічного підходу в психології є також ідеї представників гуманістичної психології й психотерапії (К.Роджерса, А.Маслоу, Р.Мея, В.Сатір), гештальт-терапії (Ф.Перлза, І.Фрома, І.Польстер, М.Польстер, Р.Рєзника), діалогічної психотерапії (М.Бубера, Т.О.Флоренської, Г.О.Ковальова, А.Ф.Копйова, Р.Хікнера, Л.Джейкобс, Т.С.Яценко, І.М.Сергієнко).

Стратегія методологічного дослідження полягає у сходженні від аналізу психологічних передумов діалогічного підходу в психологічній науці й практиці до розробки екзистенційно-онтологічних засад психології діалогу.

Методи дослідження. Для реалізації поставлених завдань дослідження ми використовували комплекс теоретичних і експериментальних методів.

Теоретичними методами дослідження виступають: аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, індукція, дедукція, класифікація, систематизація, схематизація, моделювання, системний підхід, екзистенційно-онтологічний підхід та діалогічна інтерпретація.

Методами емпірико-практичного дослідження можливостей діалогіч-ного підходу в психологічній науці й практиці є традиційні та сучасні методи психологічного дослідження: спостереження, бесіда, опитування, анкетування, тестування, шкалювання, контент-аналіз, метод експертної оцінки та ін.

У емпірико-практичних дослідженнях використовувалися авторські інтерсуб'єктно-діалогічні методики, що були нами розроблені та виявили свою валідність: діалогічні анкети, інтерсуб'єктно-феноменологічна методика вивчення моральних почуттів «Мозаїка», інтерсуб'єктно-діалогічна методика «Надія», інтерсуб'єктно-поліфонічна методика «Поле почуттів» та ін.

Дослідження можливостей діалогічного підходу в практичній психології здійснювалися за допомогою методів індивідуальної та групової психотерапії (методи гештальт-терапії та методи аналізу внутрішнього діалогу).

Для аналізу численних емпіричних даних застосовувалися методи статистичної обробки експериментального матеріалу: обчислення коефіцієнтів кореляції, оцінка достовірності результатів, інтеркореляційний аналіз, кластерний аналіз, факторний аналіз, експертна оцінка та ін. Аналіз емпіричного матеріалу здійснювався за допомогою пакету статистичних програм SPSS (версія 13,0). Для методики «Поле почуттів» було розроблено оригінальну технологію комп'ютерної обробки емпіричних даних.

Дослідження проводилося у 2000 - 2006 роках на базі Кіровоградського державного педагогічного університету ім. В.К.Винниченка і Кіровоградського інституту регіонального управління та економіки, а також у школах м.Кіровограда, лікарнях та інших закладах. Загальний обсяг вибірки - більше 1500 осіб, якими були досліджувані різних категорій: школярі середнього і старшого віку; студенти ВНЗ; дорослі люди різної статі, віку, освіти, сімейного стану і професії; службовці, вчителі, викладачі, соматичні хворі та ін. Вибірка досліджуваних була організована за квотним принципом і є репрезентативною для відображення інтерсуб'єктно-діалогічних особливостей і закономірностей психологічних явищ.

Наукова новизна дослідження полягає у тому, що в ньому:

- теоретично проаналізовано наукові уявлення про діалог у загальній і соціальній психології;

- систематизовано положення інтерсуб'єктно-парадигмального і духовно-ціннісного підходів до діалогу, а також охарактеризовано діяльнісно-генетичну та вчинково-онтологічну стратегії вивчення діалогу;

- проаналізовано теоретико-методологічні засади психології діалогу в зарубіжній і вітчизняній психології та філософії:

- розроблено екзистенційно-онтологічну концепцію психології діалогу, як основу діалогічного підходу в психологічній науці й практиці;

- конкретизовано зміст концепції трьох парадигм психологічного дослідження (об'єктної, суб'єктної та інтерсуб'єктної) на теоретичному, методичному, емпіричному і прикладному рівнях;

- розкрито можливості розробки нових методів емпіричного психологічного дослідження на основі діалогічного підходу (діалогічних анкет і опитуваль-ників, феноменологічних та інтерсуб'єктно-діалогічних методик дослідження);

- охарактеризовано конструктивні принципи і методику використання інтерсуб'єктно-діалогічних методів психологічного дослідження;

- одержано результати емпіричних досліджень, що розкривають нові діалогічні особливості багатьох психологічних явищ;

- у контексті психотерапевтичної роботи описано процес і результати практичних досліджень природи внутрішнього діалогу і «потоку свідомості» людини та розкрито нові особливості цих явищ.

Теоретичне значення дослідження полягає:

- у розробці екзистенційно-онтологічного визначення діалогу як процесу,

події, спів-буття, самобуття та іншобуття людини;

- у створенні діалогічних концепцій та інтерпретацій явищ ідентифікації й відособлення, діяння й взаємодії, класифікації почуттів і емоцій, успішного спілкування і конфлікту;

- у розвитку діалогічного розуміння сутності й природи таких психологічних явищ, як: моральні почуття (сорому, провини, совісті), емоційно-ціннісна сфера особистості, психологія надії, конфліктність, романтичні почуття та ін.;

- у розробці інтерсуб'єктно-діалогічної, трипарадигмальної інтерпретації прикладних проблем психології управління, психології еліти, політичної психології, психології самопрезентації, суїциду й алекситимії;

- в узагальненні й систематизації ідей і принципів вітчизняної та зарубіжної діалогічної психотерапії, а також у діалогічному аналізі й інтерпретації основних категорій і принципів гештальт-терапії.

Практична значимість отриманих результатів полягає у тому, що:

- емпіричні дані про особливості й закономірності психології діалогу можна використовувати у різноманітних методах психодіагностики і технологіях розвитку і формування діалогічно-духовних якостей особистості й спілкування, зокрема у діагностиці й розвитку моральних почуттів, емоційно-ціннісних переживань (надії, романтичності, молитви, смислу життя), самосвідомості, егоцентризму, конфліктності, внутрішнього діалогу та ін.;

- комплекс розроблених автором інтерсуб'єктно-діалогічних методик може бути використаний у емпіричних психологічних дослідженнях і у практичній психодіагностиці, психокорекції, психотерапії;

- діалогічні технології поведінки людини в конфлікті можуть застосовуватися для розвитку ефективного спілкування та формування уміння попереджати й долати конфлікти;

- дослідження умов і способів організації діалогу в процесі індивідуальної та групової гештальт-терапії відкриває нові можливості діалогічної психотерапії й діалогічного консультування.

Особистий внесок автора. Розроблені автором наукові положення та одержані емпіричні дані є самостійним внеском у розробку проблем діалогічного підходу в психологічній науці й практиці. В опублікованих працях зі співавторами доробок здобувача складає не менш 70 відсотків. Розробки та ідеї співавторів у дисертації не використовуються.

Апробація роботи. Головні положення дисертації відображені у публікаціях автора, доповідалися на засіданнях кафедри практичної психології та вченої ради Кіровоградського державного педагогічного університету ім. В.К.Винниченка, обговорювалися на засіданнях кафедри практичної психології та вченої ради Кіровоградського інституту регіонального управління та економіки; на засіданнях відділу психології виховання НДІ психології України ім.Г.С.Костюка (1992 - 1993 рр.), на засіданнях лабораторії психології особистості ім. П.Р.Чамати Інституту психології ім. Г.С.Костюка АПН України (2006 - 2007 рр.) та у лабораторії спілкування Психологічного інституту РАО (Москва, 1992, 2006).

Результати роботи доповідалися автором на таких всеукраїнських і міжнародних наукових форумах як: Міжнародна наукова конференція «Психологія особистості та час життя людини» (Чернівці, 1991); Между-народная конференция «Проблемы эмоционального и рационального в дидактике» (Одесса, 1992); Міжнародна наукова конференція «Майєвтика в системі психологічних знань» (Київ, 1993); Всеукраїнський конгрес з практичної психології (Херсон, 1994); Міжнародна науково-практична конференція «Ментальність. Духовність. Саморозвиток особистості» (Луцьк, 1994); Psicosalud Resumenes (Habana, Cuba, 1996); Міжнародний конгрес «Стреси в повсякденному житті дітей» (Одеса, 2000); Всеукраїнська науково-практична конференція «Сучасні проблеми психології еліти» (Київ, 2000); Всеукраїнська наукова конференція «Попередження суїцидальних проявів у працівників органів внутрішніх справ» (Київ, 2000); Международная конференция «Психология общения 2000: проблемы и перспективы» (Москва, 2000); ІІІ Всеукраїнська наукова конференція «Проблеми політічної психології та її роль у становленні громадянина Української держави» (Київ, 2001); Міжнародна наукова конференція «Теоретико-методологічні проблеми генетичної психології» (Київ, 2001); Друга міжнародна науково-практична конференція «Викладання психолого-педагогічних дисциплін у технічному університеті: методологія, досвід, перспективи» (Київ, 2001); «Сучасні напрямки психологічного консультування в системі освіти» (Київ, 2001); Міжрегіональний науковий семінар «Конструктивна психологія і професіо-налізація особистості» (Луцьк, 2002); Всеукраінська науково-практична конференція «Актуальні проблеми формування особистості нового типу» (Кременець, 2002); Всеукраїнська конференція «Соціально-психологічні проблеми вдосконалення управлінської діяльності» (Київ, 2002); VIII симпозиум «Психологические аспекты смысла жизни и акме» (Москва, 2002); Международная конференции «Психология общения: социокультурный анализ» (Ростов-на-Дону, 2003); Международная научно-практическая конференция «Феномен человека в психологических исследованиях и в социальной практике» (Смоленск, 2003); ІІІ Міжнародна науково-практична конференція «Соціально-психологічні проблеми трансформації сучасного суспільства» (Луганськ, 2003); Науково-практичний семінар «Саморозвиток особистості, спільноти, організації: теорія і практика» (Луцьк, 2003); «Дні науки НаУКМА» (Київ, 2004); ІІ Всероссийская научно-практическая конференция «Личность и бытие: субъектный подход» (Краснодар, 2004); Х симпозиум «Смысл жизни и акме: 10 лет поиска» (Москва, 2005); Всеукраїнська науково-практична конференція «Духовність у становленні та розвитку громадянськості особистості» (Херсон, 2006); XI симпозиум «Психологические проблемы смысла жизни и акме» (Москва, 2006); Международная конференция «Общение - 2006: На пути к энциклопеди-ческому знанию» (Москва, 2006); Международная конференция «История отечественной и мировой психологической мысли» (Москва, 2006).

Результати дослідження впроваджено у навчально-виховний процес на психолого-педагогічному факультеті Кіровоградського державного педаго-гічного університету (довідка про впровадження № 63-н від 15.03.2007 року), на факультеті психології Волинського державного університету (довідка про впровадження № 2/730 від 19.03.2007 року), на психологічному факультеті Кіровоградського Приватного вищого навчального закладу «Соціально-педаго-гічний інститут «Педагогічна академія» (довідка впровадження № 48/01 від 19.03.2007 року), на психологічному факультеті Кіровоградського інституту регіонального управління та економіки (довідка про впровадження № 1-07/21 від 21.03.2007 року), на факультеті підготовки фахівців для підрозділів слідства і дізнання Кіровоградського юридичного інституту Харківського національного університету внутрішніх справ (довідка про впровадження № 167 від 20.03.2007 року), на психолого-педагогічному факультеті Таганрогського державного педагогічного інституту (довідка про впровадження № 179-07 від 12.04.2007) та у навчальний процес підвищення кваліфікації вчителів у Кіровоградському обласному інституті післядипломної педагогічної освіти (довідка про впровадження № 195 від 15.03.2007).

Публікації. Результати дисертаційного дослідження опубліковані в 4 монографіях; 23 статтях у наукових фахових виданнях із психології, що затверджені ВАК України; 11 навчальних посібниках і методичних рекомендаціях; 18 статтях у нефахових виданнях, матеріалах наукових та науково-практичних конференцій, симпозіумів, семінарів, з них 2 - за кордоном.

Структура і обсяг дисертації. Дисертація складається з вступу, 7 розділів, висновків, списку використаної наукової літератури (698 найменувань, з них 74 іноземною мовою) та додатків. Обсяг основного тексту дисертації складає 404 сторінки. Дисертація (з додатками) включає 11 схем, 3 анкети, 40 таблиць та 6 протоколів практичної психотерапевтичної роботи.

1. Основний зміст дослідження

У вступі обґрунтовано актуальність проблеми дослідження та обраного напряму дисертаційної роботи; визначено об'єкт, предмет, мету, гіпотезу та завдання дослідження, охарактеризовані основні методологічні й методичні підходи. Викладено наукову новизну, теоретичне та практичне значення роботи. Наведено відомості про апробацію результатів дослідження, публікації за темою дисертації та особистий внесок автора.

Перший розділ «Теоретичний аналіз досліджень діалогу в психології» присвячений загальній характеристиці сучасного стану теоретичних досліджень психології та психотерапії діалогу у вітчизняній науці.

Науковий аналіз проблем діалогу з погляду загальної психології показує, що сутнісні уявлення про природу діалогу пов'язані з психологією внутрішнього мовлення людини. Як відомо, вивчаючи розвиток дитячого мовлення та мислення, Ж.Піаже вважав, що вихідна природа дитини асоціальна й аутична, а Л.С.Виготський був переконаний, що вона соціальна та інтеркомунікативна. Внаслідок цього концепція інтеріоризації Л.С.Виготського відкриває перспективу діалогічного підходу до внутрішнього мовлення і мислення. Сучасні психологи надають важливого значення внутрішньому мовленню і виявляють взаємодоповняльність концепцій мовного спілкування Л.С.Виготського і М.М.Бахтіна. У той же час аналіз показує, що в багатьох вітчизняних і зарубіжних дослідженнях внутрішнє мовлення вивчається переважно з позицій монологічно-діяльнісного, а не інтерсуб'єктно-діалогічного підходу.

Загальнопсихологічні дослідження ролі діалогу в пізнанні та мисленні О.М.Матюшкіна свідчать, що продуктивна пізнавальна діяльність має діалогічну природу і структуру, а дидактично організований діалог є важливим механізмом розвитку пізнавальних здібностей учнів. А.В.Брушлінський і В.О.Полікарпов експериментально довели, що розв'язання мисленнєвих задач у процесі діалогу зближує аналітико-синтетичні процеси учасників взаємодії. Виявилося також, що суб'єкт-об'єктні та суб'єкт-суб'єктні відносини між учасниками процесу спільного мислення мають недиз'юнктивний характер.

У дослідженнях внутрішнього діалогу Г.М.Кучинський показав, що сут-нісною рисою діалогу є взаємодія різних смислових позицій суб'єктів мовлення і мислення. Експериментальні дослідження спільного рішення мисленнєвих задач розкрили різноманітні форми діалогічної взаємодії суб'єктів мислення та їхніх смислових позицій у процесі спільного розв'язання інтелектуальних задач. Г.М.Кучинський виокремив основні виміри внутрішнього діалогу: комунікативний, особистісний, внутрішньомовний, патопсихологічний.

Важливе місце в загальнопсихологічному вивченні діалогу мають дослі-дження самосвідомості, саморозуміння та смислу життя особистості. І.С.Кон вважає, що людське «Я» не є лише внутрішнім та індивідуальним; воно завжди діалогічне і розкривається та породжується у спілкуванні. За К.О.Абульха-новою-Славською, структура індивідуальної свідомості діалогічна і має три складових внутрішнього діалогу - з уявним співрозмовником, з Іншим Я в собі та з вищим Я (совістю). Т.М.Березіна вважає, що завдяки внутрішньому діалогу з різними сторонами своєї свідомості й самосвідомості людина стає суб'єктом справжнього життєвого вибору. В.В.Столін вказує, що самосвідомість діало-гічна і принципово подвійна тому, що людина здатна певним чином ставитися до самої себе. Діалогічна природа самосвідомості зумовлює конфліктні смисли та можливість свідомого вибору й відповідального вчинку людини. Важливим аспектом природи діалогу є її зв'язок із психологією творчості, який розкриває Г.Я.Буш й описує діалогічні механізми, прийоми та процеси творчості.

Загальнопсихологічні закономірності й особливості діалогу в людському спілкуванні аналізуються на підставі ідей і поглядів Л.П.Якубінського, М.М.Бахтіна, Ю.І.Машбиця та ін. Концепція діалогу Г.Я.Буша дозволяє охарак-теризувати різномантні форми діалогу як комунікації (солілоквіум, фатичну бесіду та діалоги - еристичний, риторичний, карнавальний, псевдодіалог та ін.).

Аналіз досліджень діалогу в соціальній психології пов'язаний з розу-мінням діалогу як феномену соціальної психології спілкування. Г.М.Андреєва аналізує лінгвістико-комунікативне уявлення про діалог і відзначає циклічний характер та роль зворотного зв'язку в діалозі. Ю.М.Ємельянов описує паритетний діалог у контексті ситуації міжособистісного спілкування. А.М.Айламазян розглядає діалог як основу методу соціально-психологічної бесіди, а Н.В.Гришина аналізує роль діалогу в міжособистісному конфлікті.

Багато соціальних психологів розглядають діалог як умову й фактор розвитку та становлення психології особистості. Г.М.Андреєва підкреслює, що діалог завжди відбувається між особистостями, а також зазначає зв'язок діалогу із толерантністю у спілкуванні. С.Л.Братченко виокремлює шість видів спрямованості спілкування людини (діалогічну, альтруїстичну, авторитарну, маніпулятивну, конформну й індиферентну) і розглядає їх як типи особистості. За Г.М.Кучинським, внутрішній діалог створює передумови для розуміння іншої людини та формування особистісного рівня комунікативної компетентності. Ми також вважаємо, що атрибутивна концепція особистості (В.А.Петровський) та глибинне вивчення семантики міжособистісного спілкування (Є.Л.Доценко) є імпліцітно-діалогічними дослідженнями.

В аналізі соціально-психологічних уявлень про форми й види діалогіч-ного спілкування Г.Я.Буш виокремлює комунікацію та інтеракцію, однак, не розглядає перцептивну сторону спілкування, що обмежує уявлення про діалог. Велике значення має типологія спілкування Г.О.Ковальова та В.А.Кан-Каліка, у якій діалог розглядається як вищий тип людського спілкування.

У галузі соціально-педагогічної психології концепцію особистісно-орієнтованого виховання розробив І.Д.Бех, який вважає, що демократично-гуманістичні розвиток і формування особистості передбачають діалогічні відносини у виховному процесі. Великий інтерес для психолого-педагогічного вивчення діалогу мають дослідження педагогічного такту (І.В.Страхов, І.О.Синиця) і педагогічної майстерності (І.А.Зязюн, І.Ф., Н.М.Тарасевич), критерії яких визначаються особливостями діалогічного спілкування.

Особливості діалогу є принципово важливими для практичної та прикладної соціальної психології тому, що вони є основою технології навчання паритетному діалогу (Ю.М.Ємельянов), методу «принципових перемовин» (Р.Фішер - У.Юрі) і технології перемовин (М.М.Лебедєва), методики посередництва у розв'язанні конфліктів (Д.Дєна і Н.В.Гришина), діалогічних принципів подолання конфлікту (Х.Корнеліус і Ш.Фейр), діалогічного змісту 7-крокової методики подолання конфлікту (Ч.Ліксон) та ін.

Здійснений нами аналіз психологічної феноменології діалогу дозволив виявити, що його фундаментальними механізмами є ідентифікація й відособлення. Системний аналіз та синтез численних проявів явищ ідентифікації та відособлення показав, що вони виступають як діалогічні механізми спів-буття та самобуття людей.

Теоретичний аналіз досліджень діалогу в загальній та соціальній психології свідчить про те, що феномен діалогу є поліморфним і виступає водночас як принцип і механізм психічних явищ та процесів, як психічний стан, як почуття й емоція і як властивість особистості. Принципи й закономірності діалогу конституюють величезну кількість явищ і феноменів у загальній та соціальній психології - мовлення і мислення, свідомості й самосвідомості, особистості й творчості, внутрішнього і зовнішнього спілкування, почуттів та емоцій, груп і колективів. Разом з тим, проведений аналіз показав, що більшість психологічних досліджень діалогу розкривають лише його окремі закономірності та особливості, а тому вони є локальними концепціями, що не відображають його парадигмально-методологічні засади і можливості.

Другий розділ дисертації «Методологічні підходи і стратегії дослідження діалогу в психологічній науці» присвячується аналізу проблем діалогу з парадигмально-методологічних позицій: інтерсуб'єктного (Г.О.Ковальов) і духовно-морального (Т.О.Флоренська) підходів та діяльнісно-генетичної стратегії (Г.С.Костюк, С.Д.Максименко, Г.О.Балл, Н.В.Чепелєва, М.Й.Боришевський, О.Є.Самойлов) і вчинково-онтологічної стратегії дослідження (В.А.Роменець, І.П.Маноха, Т.М.Титаренко, В.О.Татенко) діалогу в психологічній науці.

У інтерсуб'єктній концепції Г.О.Ковальова здійснено теоретико-методологічне й емпірико-практичне дослідження психології діяння й діалогу на основі ідей системного підходу, інтерсуб'єктності, синергетики і соціоекології. Виходячи з ідей і уявлень М.М.Бахтіна і Л.С.Виготського, Г.О.Ковальов показав, що у процесі психічного функціонування і розвитку діалог відіграє фундаментальну роль, а його природа конституює внутрішні закони психічної організації людини. Діалог є основою для найбільш продуктивних, особистісно-розвивальних і гуманних взаємин між людьми, а парадигма діалогу є основою і перспективою формування діалогічного мислення та гуманітарного світогляду.

Г.О.Ковальов виокремив три парадигми наукового вивчення і пояснення психологічних явищ - об'єктну, суб'єктну та інтерсуб'єктну (суб'єкт-суб'єктну), - яким відповідають три стратегії діяння і міжособистісної взаємодії: імперативна, маніпулятивна та розвивальна. У визнанні інтерсуб'єктної природи людини полягає основний евристичний потенціал сучасного психологічного знання і практичної психології, зона їхнього найближчого розвитку.

У фундаментальній духовно-моральній концепції діалогу Т.О.Флоренсь-кої діалог розглядається як духовно-розвивальне спілкування між людьми і як нова парадигма методології науково-гуманітарного дослідження. Діалог наявного «Я» і духовного «Я» виступає як центральна умова свідомого духовного становлення особистості, а внутрішній діалог розуміється як взаємодія «голосів» (суб'єктно-смислових позицій й інстанцій) у внутрішньому світі суб'єкта.

Виходячи з діалогічного світобачення, Т.О.Флоренська розглядає актуальні проблеми психології навчання й виховання. Вона досліджує діалогічні джерела душевного і духовного розвитку й саморозвитку дитини, аналізує проблему педагогічних заохочень і покарань, вивчає можливості діалогізації процесу навчання, простежує становлення діалогічних відносин і духовного розвитку особистості в сім'ї. На думку Т.О.Флоренської, у практично-життєвій взаємодії психолога (терапевта, консультанта) і клієнта головною є діалогічна настанова психолога і його здатність до діалогічної позаперебувальності.

Українські психологи вивчали фундаментальні особливості феномено-логії діалогу в контексті двох стратегій дослідження: діяльнісно-генетичної концепції Г.С.Костюка і вчинково-онтологічної концепції В.А.Роменця.

Діяльнісно-генетична психологія Г.С.Костюка розкриває закономірності онтогенезу психіки й особистості людини; вона відкриває можливості індивідуально-творчого і культурно-гуманістичного розвитку особистості, а тому має значний діалогічний потенціал. У працях С.Д.Максименка здійснюється парадигмальний прорив з площини традиційної наукової психології у простір екзистенційно-онтологічного дослідження генезу існування особистості у багатоманітності проявів її реального життя. Фундаментальне поняття нужди визначає афіліативну природу людини, яка має - імпліцитно і експліцитно - діалогічний потенціал, що певним чином (способом) реалізується на всіх етапах становлення особистості. Г.О.Балл аналізує діалогічні засади і перспективи гуманізації сучасної освіти й висуває концепцію діалогічних універсалій, яка розкриває принципи творчої та гуманістичної взаємодії між людьми. Герменевтичні дослідження Н.В.Чепелєвої показують, що процеси розуміння, інтерпретації й тлумачення у сферах літератури й життя, психології та психотерапії завжди є проявами різних форм діалогічності. М.Й.Боришевський вважає, що духовність особистості проявляється і формується у відносинах людини з іншими людьми і це відкриває можливості дослідження духовності із позицій діалогічного підходу. О.Є.Самойлов розкриває діалектико-антиномічну, проблемно-цільову, особистісно-смислову природу мислення і виявляє його діалогічну суть. Мислення - це процес вирішення протиріч за допомогою тріадичного руху від метафори через іронію до антитези, а його основними смисловими опорами є адресність, беспредикативність і діалогічність.

Основою суб'єктно-онтологічної концепції В.А.Роменця є категорія вчинку, що виражає екзистенційно-діалектичні протиріччя між життєвими протилежностями тіла і души, свободи і необхідності, сутності й явища, форми й змісту і т. ін. Вчинок опосередковує відносини «людини і світу», а відношення людини з іншими людьми є фундаментальними відносинами буття, які органічно конституюють діалогічний потенціал людського вчинку. У дослідженні потенціалу індивідуального буття людини, І.П.Маноха вважає його основою три типи онтологічних відношень: пізнавальні, перетворювальні та відношення людськості. Ці буттєві відношення виражають фундаментальні особливості діалогічних стосунків людини і це розширює перспективи онтологічного дослідження психології діалогу між людьми. Вивчаючи психологію життєвого світу людини, Т.М.Титаренко виділила типи психологічного простору особистості, які можна інтерпретувати як недіалогічні (егоцентричний, конформний, нормативний, релятивний) і діалогічний (суб'єктний). Аналізуючи буденне буття особистості з позицій соціального конструктивізму, дослідниця розкриває діалогічні аспекти наративно-текстової, дискурсивно-комунікативної поведінки людини. В.О.Татенко розробив суб'єктно-генетичний метод, згідно якому сходження до суб'єктності іншої людини можливе лише за умови суб'єкт-суб'єктної взаємодії дослідника і досліджуваного, у якій він осягає індивідуальність досліджуваного шляхом співпереживання і співучасті, тобто за умови діалогічній взаємодії і спів-буття з ним у екзистенційному діалозі.

В результаті теоретичного аналізу був зроблений висновок про необхідність глибокого вивчення фундаментальних засад інтерсуб'єктних відносин між людьми, що потребує системного вивчення екзистенційно-онтологічних особливостей і закономірностей психологічної феноменології діалогу. Таке дослідження ми здійснили у наступному, третьому розділі дисертації.

У третьому розділі «Теоретико-методологічне дослідження філософ-ських онтологій діалогу» аналізуються передумови і прояви психології діалогу в духовно-онтологічних поглядах вітчизняних мислителів (М.М.Бахтіна, С.Л.Франка і П.О.Флоренського) та у філософсько-культурних дослідженнях зарубіжних мислителів - представників феноменології (Е.Гусерль), персо-налізму (Е.Муньє, Ш.Пегі, Ж.Лякруа), філософської антропології (М.Шелер, Г.Плеснер), герменевтики (В.Гумбольдт, Ф.Шлеєрмахер, В.Дільтей, П.Рікер, М.Гайдегер, Г.Гадамер) і екзистенціалізму (С.К'єркегор, Ж.П.Сартр).

Багатопланове вивчення й аналіз взаємозв'язків основних напрямів сучасної зарубіжної філософії з філософією і психологією діалогу показує, що взаємини більшості напрямів зарубіжній філософії з психологією діалогу недостатньо вивчені в сучасній гуманітарній науці.

У нашому дослідженні ми приходимо до висновку, що інтерсуб'єктно-поліфонічна, парадоксально-металінгвістична діалогіка М.М.Бахтіна, анти-номіко-монодуалістична, металогіко-інтуїтивістська діалектика С.Л.Франка і антиноміко-генеалогічна, символіко-органічна діалектика П.О.Флоренського розкривають парадигмально-світоглядні основи розуміння психології діалогу.

Наш теоретичний аналіз доводить, що вітчизняні мислителі розробили оригінальні й масштабні концепції людського буття, які створюють глибоке підгрунття для вивчення інтерсуб'єктно-онтологічних засад діалогу й виражають методологічний, конструктивний і евристичний потенціали нової культуро-духовної парадигми наукового світогляду, мислення й дослідження - інтерсуб'єктної парадигми діалогу. М.М.Бахтін, П.О.Флоренський і С.Л.Франк багатопланово розкривають інтерсуб'єктну сутність людського мислення і пізнання, а тому їхня онтологічна гносеологія виходить за межі пізнання і сходить до духовно-культурних та гуманітарно-антропологічних вимірів людського буття.

Уявлення і погляди видатних вітчизняних мислителів дозволяють вийти за рамки комунікативно-лінгвістичного розуміння спілкування і міжлюдських відносин та утвердити необхідність філософсько-онтологічного розуміння діалогу як втілення «людино-людської» реальності.

У підсумку нашого дослідження встановлено, що трансцендентально-метапсихологічне розуміння життя і свідомості, буття й духу людини зближує зарубіжну феноменологію, антропологію, персоналізм, герменевтику і екзистенціалізм з металогічним підходом С.Л.Франка, антиномічним світоглядом П.О.Флоренського та з діалогічною філософією М.М.Бахтіна.

Наші дослідження показують, що в сучасній науці існують два основні підходи до розуміння людської духовності, які властиві й діалогічному розумінню духовності людини - релігійно-трансцендентний (С.К'єркегор, М.Бубер, С.Л.Франк, П.О.Флоренський, Г.Марсель, П.Тілліх, Е.Левінас) і гуманітарно-культурний (Е.Гуссерль, М.Гайдеггер, Ж.П.Сартр, А.Камю, М.Мерло-Понті, М.М.Бахтін, В.С.Біблер, Т.О.Флоренська, Г.О.Ковальов). Велике значення для дослідження духовності має розуміння діалогу М.Бубером, який переконаний, що духовність породжується, виявляється і формується в діалозі. Буберівське уявлення про духовність є засадово особистісним і сутнісно діалогічним.

Загалом проведене дослідження напрямів зарубіжної філософії свідчить про кардинальну необхідність екзистенційно-онтологічного вивчення діалогу і допомагає виявити й осмислити значний теоретичний, методологічний, евристичний, конструктивний, духовно-світоглядний і гуманітарно-культурний потенціали психології діалогу.

Четвертий розділ «Екзистенційно-онтологічний підхід у психології діалогу» присвячений розкриттю й обгрунтуванню основних положень екзистенційно-онтологічній концепції діалогу, яка була розроблена нами.

У цієї концепції діалог розглядається як екзистенційно-онтологічна основа, як поліфонічний принцип і механізм взаємозв'язку і взаємодії, унікальності й універсальності феноменів і подій особистісної, міжособистісної та соціальної реальності. Діалог є системно-поліморфним явищем, що не зводиться до частково-наукових проекцій (лінгвістики, психології, філософії та ін.), а є зверхнаявною психобуттєвою цілісністю. Феномен діалогу осягається лише з метанаукової позиції, з позиції науково-дисциплінарної позаперебу-вальності, а тому він постає як металінгвістичне, металогічне і метапсихо-логічне явище , що має надемпіричну духовно-особистісну природу і зміст.

З традиційно-лінгвістичної точки зору діалог розуміється як інформацій-не спілкування у формі обміну повідомленнями між двома або декількома людьми. З точки зору інтерактивно-комунікативного розуміння діалог - це між-суб'єктна взаємодія, у якій обидва учасники здійснюють однаково важливий внесок у розмову і мають рівні права. Ці обидва тлумачення визначають діалог як феномен монологічно-суб'єктного спів-буття. Здійснений нами аналіз явища діалогу з позицій екзистенційно-онтологічного підходу показує, що його сутність і зміст виходять далеко за межі традиційно-лінгвістичного й інтерактивно-комунікативного розуміння діалогу як рівноправної взаємодії.

Ми дійшли до висновку, що крім комунікативно-лінгвістичного та інтерактивно-комунікативного аспектів спів-буття (які найчастіше досліджуються в психології), діалог має екзистенційно-онтологічні виміри процесу, події, спів-буття, самобуття та іншобуття. Справжні сутність і зміст діалогу полягають у тому, що він породжується, проявляється і розвивається в таких основних сферах-вимірах «людино-людського» буття як: процес, подія, спів-буття, самобуття та іншобуття. Всі ці аспекти визначають різні онтологічні виміри, різні екзистенційні іпостасі однієї духовно-життєвої реальності - діалогу (або, за нашею термінологією, «діабуття»). Дані виміри-іпостасі є онтологічно рівноправними формами реалізації діалогу і виступають як різні перетворювані форми діалогу (за М.Мамардашвілі), що виражають екзистенційний зміст і психологічну феноменологію діалогу та відкривають нові можливості теоретичного розуміння і практичного вивчення поліфонічної архітектоніки діалогу як інтенційно-інтерсуб'єктного, трансцендентно-духовного, недиз'юнктивно-поліфонічного феномену.

У нашій дисертації формулюється екзистенційно-онтологічне визначення феномену діалогу як єдності п'яти «незлито-неподільних» вимірів-іпостасей людино-людського буття - процесу, події, спів-буття, самобуття та іншобуття і надається характеристика змісту всіх «діабуттєвих» іпостасей нашої концепції діалогу.

У вимірі «спів-буття» діалог постає як феномен міжлюдського спілкування і спільної діяльності, що здійснюються за допомогою механізмів ідентифікації й відособлення та їхніх різноманітних форм і проявів.

Виходячи з екзистенційно-онтологічного підходу, ми розробили інтерсуб'єктно-психологічну концепцію співвідношення об'єкта і суб'єкта діалогу. Об'єкт діалогу (а також спілкування і спільної діяльності) ми розуміємо як певну задачу (проблему, справу, відносини), яку повинні виконати (здійснити, розв'язати) учасники діалогічної взаємодії. У залежності від змісту цієї взаємодії, об'єктом діалогу (спілкування і спільної діяльності) можуть бути інтеграція і диференціація об'єкта, інтеграція і диференціація суб'єкта, інтеграція і диференціація процесу взаємодії між учасниками. Здійснення діалогічної взаємодії також передбачає створення, функціонування і реалізацію суб'єктної (точніше, інтерсуб'єктної) спільності, що є власне суб'єктом діалогу і виступає як цілісна структура «співбуття» учасників діалогу.

Проведений нами аналіз показав, що поняття «суб'єкт» і «об'єкт» у сфері діалогу (спілкування і взаємодії) перебувають не в абсолютно-наявному протиставленні, а в релятивно-умовному співвідношенні, внаслідок чого вони є співвідносними, взаємозалежними, взаємодетермінованими категоріями. Інтерсуб'єктно-контекстуальна релятивність визначає не лише співвідношення «суб'єкта» і «об'єкта» діалогу, але й поширюється на інші його компоненти: зміст і процес, умови і засоби взаємодії, простір та час тощо.

Виходячи з уявлень про мікро-, мезо- і макрорівні психологічного аналізу спілкування і взаємодії, ми висунули положення, згідно з яким релятивно-контекстуальний зміст діалогічного спілкування і взаємодії дозволяє розглядати діалог як метарівень спілкування і взаємодії, на якому відбуваються значущі та творчі події особистісного та міжособистісного буття людини.

Екзистенційно-інтерсуб'єктне вивчення діалогічного спілкування і взаємодії розкриває його нелінійний характер та психологічну сутність як головного онтологічного принципу і механізму породження і здійснення особистісних змін, а також як принципу породження і механізму здійснення процесів психічного розвитку й особистісного саморозвитку людини.

Важливою є психологічна характеристика діалогу як самобуття, що проявляється в таких формах суб'єктного буття як індивідуальність, особистість й універсальність та реалізуються такими процесами і механізмами як внутрішній діалог і конфлікт, саморегуляція, самопізнання, самоактуалізація та ін. Екзистенційно-онтологічна іпостась самобуття психологічно реалізується такими явищами і феноменами як: діалогічна будова свідомості й самосвідомості особистості; співвідношення інтеріоризації та діалогу; розвиток індивідуальності й особистості; функції та генезис «Я» людини; психологія внутрішнього світу, внутрішнього діалогу і внутрішнього конфлікту; ціннісно-смислова сфера життя особистості; самореалізація й самоактуалізації людини; самопізнання, саморегуляція, самовиховання та ін.

Важливими для розуміння «самобуття» людини є уявлення В.П.Зінченка про означування смислів і осмислення значень у внутрішньому діалозі як тканині свідомості. Звідси випливає, що в діалозі здійснюється взаємо-трансформація сутності й особливостей одного суб'єкта у сутність й особливості іншого суб'єкта, а тому діалог - це подвійний («двоголосий») процес суб'єктивації об'єкта та об'єктивації суб'єкта.

Психологічна характеристика діалогу як процесу виходить з екзис-тенційно-онтологічного розуміння сутності діалогу як процесу міжлюдського буття й існування та співіснування учасників спілкування і взаємодії. Діалог відповідає імперативу екзистенційної філософії «існування передує сутності», а тому в діалозі «процес важливіший за результат». Виходячи з цього, діалогічна відносність - процесуальна, а діалогічна процесуальність - релятивна.

Діалогічна іпостась процесу зумовлена тим, що діалог є феноменом існування в актуальному просторі й часі, а тому він має специфічні характеристики: континуальність й недиз'юнктивність, феноменологічність й динамічність, невизначеність й «поточність», контекстуальність й комплементарність.

Фундаментальними психологічними механізмами процесуальності діа-логу є ідентифікація через відособлення та відособлення через ідентифікацію. У свою чергу двоєдиний механізм ідентифікації-відособлення реалізується через двоєдиний механізм проекції через інтроекцію та інтроекції через проекцію.

У вимірі «події» діалог представляє собою особистісне або міжособистісне явище, яке має суб'єктивну значущість (для учасників діалогу) і внутрішньо-цілісно відбулося, завершилося, актуалізувало свій буттєвий зміст і смисл. Діалогічна подія виражається в особистісних вчинках, що реалізують «перехід» людини в інший особистісний стан і стають її особистісними змінами.

Діалогічна іпостась «іншобуття» є виміром, в якому одні іпостасі діалогу переходять в інші іпостасі; внаслідок цього породжуються нові форми людської реальності й створюються нові форми і явища діалогічного буття людей. Важливими механізмами іншобуття є позаперебувальність («вненаходимость» за М.М.Бахтіним), інтенційність, парадоксальність, самототожність, спон-танність, свобода, інсайт, катарсис та ін.

Розуміння діалогу як єдності п'яти екзистенційно-онтологічних («діабуттєвих») вимірів-іпостасей стає основою теоретико-методологічного, емпірико-методичного і практико-прикладного дослідження психології діалогу в нашій дисертаційній роботі.

Глибина і поліморфність діалогу перетворюють його на універсальну методологічну «клітинку» (за Л.С.Виготським) психодуховності людини і культури, на одиницю аналізу психічного, душевного і духовного буття людини, на методологічний «геном» (за В.П.Зінченком) існування і розвитку психологічних явищ як проявів «людино-людського» буття і людської суб'єктивності. Внаслідок цього, дослідження психології діалогу відкривають низку перспектив конструктивно-методологічного переосмислення теоретич-них основ психологічної науки (і перш за все її принципів і методів) з погляду діалогіки єдності й взаємодоповнювальності базових психологічних категорій: спілкування, діяльності, відносин, особистості, свідомості, самосвідомості, розвитку, існування, буття, сенсу життя та ін.