Історія психологічної думки

Размещено на http://www.allbest.ru/

До історії психологічної думки

1. Дохристиянські часи - XVIII ст.

Людина з давніх часів цікавилася психічними явищами. Не були винятком і українці, історія яких, за твердженням дослідників (В. Хвойка, М. Брайчевського, Г. Василенка та ін.), починається на теренах України багато тисяч років тому. Досліджуючи уявлення українців про душу в дохристиянські часи, І. Огієнко зазначав, що ці уявлення поступово змінювалися. Спочатку наші предки вважали, що по смерті душа не розлучається з тілом, а залишається в ньому, тільки людина переходить до іншого світу. З цих причин клали до могили все необхідне для життя. Згодом почало переважати нове розуміння душі, згідно з яким по смерті душа відокремлюється від тіла і живе окремим життям вічно, тобто є безсмертною. Поширене в ті часи порівняння душі з перлиною дістало своє відображення і в "Слові о полку Ігоревім".

У ті часи українці виводили своє розуміння душі з порівняння сну і смерті. Сон вони пояснювали як тимчасовий відхід душі від тіла, завдяки чому душа на короткий час зустрічається з потойбічним світом. Під час цих зустрічей душа дізнається, що станеться з людиною. На основі таких уявлень постали віра у пророчі сни й ворожіння снами. Під час сну, гадали наші предки, душа тимчасово відлітає від тіла, а потім повертається в нього. Коли душа відлітає від тіла назавжди, настає смерть. Але смерть - це тільки тривалий сон. Тому померлий - це тільки сплячий, і хоч цей сон дуже довгий, але колись може припинитися.

Український народ уявляв собі душу як пару, хмаринку, дихання, дим, вітерець або як пташку, чи метелика, бджолу, мушку. Вважали, що спочатку по смерті душа відлітає від тіла й перебуває недалеко від дому аж до закінчення похоронного обряду. Тому перші три дні по смерті на вікні чи на столі ставили посудину з водою, щоб душа могла собі легко обмиватися, а то й пити.

Про вмістище душі в тілі були різні уявлення. Найчастіше вважали, що душа перебуває на шиї, в ямці під адамовим яблуком. Таке розуміння відображене в "Слові о полку Ігоревім". Проте вмістилищем душі називали й печінку, груди, живіт, а то й людську кров. Саме тому вважали кров святою і вимагали її шанувати (людська кров не водиця, проливати не годиться).

Вивчаючи народні казки та інші джерела, І. Огієнко дійшов висновку, що в давнину українці також вірили у переселення душ (метапсихоз). За його гіпотезою, ці уявлення сягають глибокої давнини, часів Дунайсько-Чорноморської доби. Предки вважали, що душа може переселитись у тварину або рослину, тому говорили: не вбивай одинокої мушки взимку в хаті - то, може, душі близьких твоїх родичів.

Для українців, вважав І. Огієнко, з давніх часів душа була святою, а тіло грішним. Ще в дохристиянські часи побутувало уявлення про те, що сорок днів після смерті людини душа, вийшовши з тіла, блукає, а потім іде на той світ. Люди вважали, що мандрівка душі на той світ дуже довга й небезпечна. Згідно з одними віруваннями, душа, покинувши тіло, стає зіркою і дивиться згори на землю, тому зорі - це душі померлих. За іншими віруваннями, кожна людина одержує свою зірку, яка її охороняє впродовж життя.

Про рівень знань праукраїнців можна судити з ідей Анахарсіса Скіфського (638-559 р. н.е.), чиї наукові надбання, за свідченням дослідників, належать до культурної спадщини українства. Мається на увазі його положення про предмет судження і роль в цьому знань і мислення людини. Про ці думки Анахарсіса Скіфського згадує давньогрецький мислитель Платон (427-347 до н.е.). Ідеї самого Платона були поширені серед українських мислителів, зокрема про те, що душа після смерті залишає тіло і переселяється у "світ ідей".

Давньогрецький філософ Аристотель (384-322 до н.е.) розглядав душу як своєрідну форму природного тіла. Він уживав поняття ентелехія, вкладаючи в нього думку про те, що душі притаманна цілеспрямованість, і її потрібно розглядати як рушійну силу, як активну першооснову, яка перетворює можливості у дійсність. Згідно з вченням Аристотеля, душа шукає та орієнтується на майбутнє, якого ще немає, і сама душа набуває контурів майбутніх подій.

Для стародавніх уявлень про душу був аніматизм (від лат. animatus - одушевлений), тобто люди того часу переносили свої психічні властивості на природу, ставилися до природи як до живої істоти. Первісна людина вважала, що всі предмети навколо неї живуть таким самим життям, як і вона, у всіх предметах є бажання, почуття, тому до них можна звертатися з проханнями.

На думку Роберта Маретта, аніматизм був попередником анімізму (від лат. anima - душа) - світосприймання, що ґрунтується на вірі в існування душ і духів, як першооснови всього сущого, на уявленні про природу як живу істоту. Тобто погляду на картину світу, у якій не тільки живі, а й неживі об'єкти мають душу. Англійський антрополог Е. Б. Тайлор вважав, що анімізм був найпростішою і первинною формою релігійної свідомості, яка з'явилася в епоху первинного суспільства.

Дослідники звернули увагу на те, що аніматизм має дещо спільне з гілозоїзмом (від грец. hyle - речовина і zoe - життя) - античним філософським ученням про всезагальну одухотвореність матерії, із ученням, яке приписує всім формам матерії чутливість і життєдіяльність, здатність відчувати і мислити.

Пізніше набула поширення ідея поєднання душі із тілом людини, але їх не ототожнювали. Вважалося, що душа користується тілом, як житлом.

Після прийняття християнства мислителі продовжували вивчати духовне життя людини. Так, Іларіон Київський (? - бл.1053) - український мислитель, проаналізувавши тогочасні християнські положення про тіло і дух, висунув своє розуміння єдності матеріального і духовного. Він підтримував ідею про рівність народів (йдучи у вічність, усі народи рівні перед Богом).

Однією з перших психологічних праць в Україні була "Притча про душу і тіло" Кирила Транквіліона-Ставровецького (?-1646), в якій він розробляв питання самопізнання, морального самовдосконалення та вчення про чотири світу: світ невидимий, видимих речей, людина і зловісний світ. Йому, наприклад, належить негативна психологічна характеристика Андрія Боголюбського, який пограбував київські святині і був покараний за це своїми ж прибічниками.

Вагомий внесок у розвиток української психологічної думки зробив Касіян Сакович (1573-1647) працею "Трактат про душу". Душу людини він розглядав як мікрокосмос, складову макрокосмосу. Найвищою мудрістю психології є, на його думку, досконале самопізнання, мета якого в тому, щоб пізнати закони і властивості своєї природи і уникнути того, що шкодить природі людини. За Саковичем, душа є формою тіла, вона не вмирає. Людина не може бути подібною до Бога тілом, бо Бог тіла не має. Але людина може бути подібна до Бога душею, безкінечною, вічною і безсмертною, як Бог. Мислитель зробив спробу типологізувати людей, взявши за основу самовизначення і самовиховання. Розум людини він поділяв на інтелектуально-активний, пасивно-спекулятивний, практичний і терплячий. Виступав за визначення свободи волі, зокрема вільного волевиявлення. Сакович працював над удосконаленням філософської і, зокрема, психологічної термінології.

Наукова революція XVI -XVII ст. вплинула на філософію і її складову - психологію. Провідною стала ідея про перетворення світу на об'єкти, а людини на суб'єкт пізнання. Замість середньовічної концепції "внутрішньої особи" в науку увійшло поняття "свідомість", якій приписувалось, насамперед пізнавальні (гносеологічні) властивості. Свідомість намагались "очистити" від усього що викривляло процес пізнання - авторитетів, неперевірених думок, недостовірних фактів тощо.

У переході від умоглядної метафізичної психології душі до емпіричної психології свідомості відіграв важливу роль англійський філософ Френсіс Бекон (1561-1626).

Значний внесок у розвиток психолого-педагогічної думки зробив Петро Могила (1596-1647). Він орієнтував учених заснованої ним Києво-Могилянської академії на вивчення, осмислення і засвоєння здобутків вітчизняних попередників і західноєвропейської науки на користь розбудови духовної єдності українського народу. При цьому він вважав, що провідним принципом Бога, світу і людини має бути любов, милосердя і терпимість. Він розвивав "ідею серця" як осередку душевного і духовного життя та ідею діяльної любові, або доброчинства як основи соціальної згоди і єдності.

Французький філософ Декартене (1596-1650) використав метод "універсального сумніву", як "точку відліку" для побудови філософії. Вважають, що він відіграв важливу роль у перетворенні психології зі світоглядної філософської науки в емпіричну науку.

Український філософ Інокентій Гізель (бл. 1600-1683) за 45 років до Дж. Локка, обґрунтував роль відчуттів і сприймань у розвитку інтелекту людини. Саме І. Гізель перший написав, що "нічого немає в інтелекті, чого не було в чутті" На основі його ідей, а пізніше ідей Дж. Локка було висунуто гіпотези про те, що головні елементи, з яких складаються відчуття, поєднуються за законами асоціативних ідей.

Англійський філософ, психолог і педагог Джон Локк (1632-1704) сприяв створенню емпіричної психології свідомості, відстоював положення про походження всіх ідей із досвіду. Він стверджував, що душа - "чиста дошка", на якій тільки досвід пише свої письмена. Дж. Локк розрізняв дві форми досвіду: зовнішній, або відчуття, через які пізнається світ, і внутрішній, або рефлексія, через яку пізнають власний розум, власну свідомість.

Англійський психолог і лікар Дейвід Гартлі (1705-1757) поширив принцип асоціації на пояснення всіх психічних процесів. Психічні процеси він розглядав як тіні мозкових процесів.

Григорій Савич Сковорода (1722-1794) вважав, що люди приймають видимий чуттєвий світ за дійсність, це призводить до помилок і мук. Великий і малий чуттєві світи Г. Сковорода пояснював як символи, за якими необхідно знайти їхню справжню природу. В цьому він вбачав мету людського існування. Мотиваційний вибір здійснюється через пізнання "ангельського" і "сатанинського", що становить основу самовизначення людини. В результаті самовизначення людина усвідомлює свої здібності, здатність до певної діяльності, в цьому знаходить своє щастя. Ці думки лягли в основу його концепцій спорідненої праці, згідно з якою важливо для людини займатися справою, що повністю відповідає її природним нахилам і здібностям. При цьому він відстоював ідею "нерівної рівності", яка передбачає для кожної людини її власний життєвий шлях, де критерієм морального вибору є "спорідненість" людини з певним типом поведінки. За Г, Сковородою, людина і світ - це дві безодні, "він - в тобі, а ти в ньому". Йому належить гуманістичне трактування інтелекту людини, за допомогою якого вона може вдосконалювати індивідуальне і суспільне життя. Ці думки Г. Сковороди виходили з його загальної концепції про те, що реальний світ є результатом гармонійної взаємодії трьох світів (загальний світ, у якому "живе усе породжене", - це великий світ; другий світ "є мікрокосмос, себто світик, світочок, або людина"; третій світ є "символічний, або Біблія"). Між цими трьома світами існує відповідність, гармонія, яка встановлюється не сама собою, а залежить від уміння людини "розшифровувати" символи Біблії - третього світу, що опосередковує взаємини людини і природи. Г, Сковорода вважав, що сенс життю дає праця, тобто реальний процес "прочитання", розшифрування символів третього світу. Важливою для психологів є думка І. Сковороди про рівновагу. Ця ідея втілилася в положеннях про договір із самим собою, орієнтацію на себе та інших тощо.

У другій половині XVIII ст. центр європейської філософії і психології перемістився з Англії та Франції до Німеччини. На розвиток психологічної науки мали впливи ідеї німецької класичної філософії, у якій центр дослідження відійшов від об'єкта до суб'єкта, де суб'єкт поставав, за І. Кантом, як творча діяльність, як дух, який за Г. Гегелем перебуває в історичному розвитку. Для психологічної науки важливе значення мали праці Георга- Вільгельма-Фрідріха Гегеля (1770-1831) "Феноменологія духу", "Філософія духу". Дух Г. Гегель розглядав у трьох формах: суб'єктивний дух, пов'язаний з розвитком людини, об'єктивний - пов'язаний з духом народу і абсолютний дух, що включав мистецтво, релігію і філософію.

2. Розвиток психологічної думки у XIX - XX ст.

У психології XIX ст. існували різні підходи, напрями, теорії, які ґрунтувались на різних філософських системах, з різним понятійним апаратом, з різними пояснювальними принципами. Розглянемо деякі з них.

Емпіризм (від грец. empeiria - досвід) - філософський напрям, який основою пізнання вважає чуттєвий досвід, применшує значення логічного аналізу і теоретичних узагальнень. Засновниками емпіризму були Ф. Бекон, Ф. Декарт та ін.

Раціоналізм (від лат. ratioratis - розумний) - філософський напрям, який визнає центральну роль у пізнанні розуму, мислення. Його представники вважають, що розум є вирішальним джерелом істинного знання.

Натуралізм (від лат. nature - природа) - філософський напрям, який вважає природу універсальним принципом усього сущого.

Суб'єктивізм (від лат. subjectivus - підметний) - філософський напрям, який пояснює все суще через наявність свідомості суб'єкта. (Суб'єкт - людина, що пізнає зовнішній світ (об'єкт) і впливає на нього своєю практичною діяльністю).

Деякі психологи намагалися пояснити психологічні явища, виходячи із діалектичного матеріалізму - філософії К. Маркса (1818- 1883). Діалектика Г. Гегеля (1770-1831) була ідеалістична, а матеріалізм Л. Фейєрбаха (1804-1872) був недіалектичним. К. Маркс поєднав матеріалізм з діалектикою. На думку представників цієї філософії діалектичний матеріалізм дає матеріалістичне пояснення світу, способів його пізнання і перетворення на основі розкриття загальних діалектичних законів.

Частина психологів підтримували ідеї волюнтаризму. Волюнтаризм (від лат. voluntas - воля) - філософська течія, яка проголошує основою світу волю, протиставляючи її розуму. Волюнтаризм абсолютизує свободу людського цілеспрямування. Волевиявлення і дії розглядає як суто спонтанні, непізнавані, сліпі сили. Психологи, які ґрунтують свої висновки на волюнтаризмі, визнають волю, а не розум вирішальним чинником психічного життя.

"Філософії життя" - напрям у філософії кінця XIX - початку XX ст., представники якого проголосили життя в біологічних і психологічних формах основним предметом психології.

Позитивізм (від лат. positivus - умовний, позитивний) - напрям у філософії, представники якого проголошують єдиним джерелом істинного знання емпіричні дані і заперечують пізнавальну цінність теоретичного мислення в цілому. Виник 30-х pp. XX ст. Неопозитивізм - вважається одним з основних напрямів філософії XX ст., має за мету розбудову методу логічного або лінгвістичного аналізу знань.

Ірраціоналізм (від. лат. irrational is - несвідомий, нерозумний) - філософський напрям, згідно з яким основою світу є воля, віра, інстинкт, а джерелом пізнання є інтуїція, почуття. Заперечує роль розуму у пізнавальній діяльності.

Прагматизм (від грец. pragma - справа, дія) - напрям у філософії, який зводить суть понять, ідей, теорій до практичних операцій підкорення навколишнього середовища і розглядає практичну ефективність ідей як критерій їх істини. Прагматизм - напрям, згідно з яким істинним уважається не те, що відповідає об'єктивній дійсності, а те, що дає практичні корисні результати. Прагматизм виник у США наприкінці XIX ст. і набув поширення у філософії і психології у першій чверті XX ст.

Феноменологія - (феномен від грец. phenomenon - те, що з'являється, явище, у якому спостерігається суть чого-небудь) - вчення про феномен, даний людині у досвіді чуттєвого пізнання. Феноменологія по-різному трактується у філософії і психології: як наука, що критикує чуттєве пізнання; як частина психології, що описує психічні феномени, або як духовна сутність свідомості, що не залежить від реального існування та чуттєвого досвіду.

Екзистенціалізм (від лат. existentia - існування) - суб'єктивне вчення ірраціонального напряму, предметом вивчення якого є існування людини, переважно у ситуаціях боротьби, страждання, смерті; вчення, у якому вихідні значення сущого виводяться з існування людини. Екзистенціалізм своїм корінням сягає XIX ст., але сформувався як вчення після Другої світової війни. На його формування вплинуло виживання особи в умовах тоталітарних режимів та в період Першої і Другої світових війн. На основі цього філософського напряму виникла екзистенціальна психологія. її представники вважають, що у кожної людини виникають базові проблеми, стреси і тривоги. Зріла особистість може успішно розв'язати ці проблеми. Неспроможність вирішити такі проблеми призводить до психічних порушень. Представники цього напряму виділяють чотири групи проблем: 1) проблеми часу, життя і смерті; 2) проблеми спілкування, любові і самотності; 3) проблеми свободи, відповідальності і вибору; 4) проблеми сенсу існування.

Загальні філософські напрямки мали вплив на виникнення у XIX-XX ст. численних психологічних течій, на основі яких проводились психологічні дослідження. Розглянемо деякі з них.

Біхевіоризм - психологічний напрям, що виник у США на базі філософії позитивізму і прагматизму. Представники цього напряму відмовились від розгляду суб'єктивного світу людини як предмета психології і запропонували вважати предметом психології поведінку. На початку XX ст. виникла Вюрцбурзька школа, філософські основи якої школи еволюціонували від позитивізму до феноменології. В цій школі вперше експериментально досліджувалось мислення. З'явилось гносеологічне вчення Ж. Піаже, яке охоплювало велике коло проблем, пов'язаних із дослідженням психологічних механізмів, які обумовлюють структуру знання і його розвиток.

У Німеччині у 1910-1930 рр. популярною була гештальтпсихологія - психологічний напрям, філософською основою якого був "критичний реалізм". Згідно з гештальтпсихології для людини існують два світи, які відділяються один від одного - світ фізичний, який лежить поза переживаннями, і світ наших відчуттів, переживань.

Англо-американський психолог У. Мак-Дугалл (1871-1938) заснував теорію гормичної психології. Згідно з цієї теорією психіка і поведінка детермінуються особливою нематеріальною силою - горме, що проявляється у формі інстинктів.

У кінці XIX - на початку XX ст. виник фройдизм - психологічне і філософське вчення про особистість людини, заснований Зігмундом Фройдом (1856-1939). Згідно з його вченням, структура особистості включає "Воно", "Я" і "Зверх-Я". Рушійною силою розвитку особистості, за Фройдом, є інстинктивні потяги - сексуальні і агресивні.

В Австралії з 1880-х по 1910 рр. діяла австралійська школа під керівництвом А. Мейноча, який заснував у 1894 р. першу в Австралії лабораторію експериментальної психології. В Австралійській школі розробляли проблеми цілісної свідомості.

Швейцарський психолог К. Г. Юнг заснував аналітичну психологію, що вивчала несвідоме, за допомогою якого Юнг пояснював причини виникнення особливостей психіки людини. В Англії діяла антропологічна школа, в якій розвивались ідеї еволюції стосовно людської свідомості. У 20-30-их рр. XX ст. виник неофройдизм. Цей напрям спирався на психоаналіз 3. Фройда, але підкреслював роль впливу соціальних умов на цільову установку, формування почуття спільності, виникнення невротичних розладів тощо.

У кінці XIX і початку XX ст. у німецькій психології виник новий напрям - психологія розуміння. її представники вважали, що головним завданням психологічного дослідження є не причинове пояснення душевного життя людини, а розуміння її інтуїтивно пережитої цілісності.

У 1950-1960 pp. в США виникла теорія психосоціального розвитку, її фундатор Е. Еріксон вважав, що психосоціальний розвиток слід розглядати як епігенетичний ланцюг критичних періодів, криз, конфліктів, проблем.

В Україні та Росії у 1920 р. започаткувався діяльнісний підхід до психології як сукупність теоретико-методологічних і конкретно-емпіричних досліджень, у яких психіка і свідомість, їх формування і розвиток вивчались у різних формах предметної діяльності суб'єкта.

В США виникла теорія самодетермінації, представники цієї теорії вважають, що людина здатна відчувати і реалізувати у своїй поведінці свободу вибору, не дивлячись на об'єктивне обмеження чинників середовища чи впливу неусвідомлених внутрішніх процесів.

У 1957 р. була започаткована теорія колективного дисонансу для пояснення зміни думок, переконань як способу запобігання конфліктним ситуаціям. Ця теорія поєднує афект і інтелект, емоційний і когнітивний компоненти установок.

У 50-их роках XX ст. виникла "Я-концепція" - розвиваюча система уявлень людини про саму себе. "Я-концепція" передбачає: 1) усвідомлення своїх фізичних, інтелектуальних, характерологічних, соціальних та інших властивостей; 2) самооцінку; 3) суб'єктивні сприймання, які впливають на особистість.

У 60-их роках XX ст. в американській психології сформувався гуманістичний напрям - гуманістична психологія. її представники вважали, що необхідно вивчати цілісну людину у її вищих, специфічних тільки для неї проявах, до яких вони включали само актуалізацію особистості, її вищі цінності - любов, творчість, свободу, відповідальність тощо.

Отже, у психології ХІХ-ХХ ст. не було єдиної парадигми, тобто найголовнішої теоретичної і практичної системи, яка б визначала психологічну науку в цілому. Психологи та інші мислителі користувалися згаданими філософськими і психологічними теоретичними положеннями.

Німецький фізик, філософ і психолог Густав Теодор Фехнер (1801- 1887) є основоположником психофізики як науки про закономірність зв'язку фізичних і психологічних явищ.

Німецький філософ, психолог і перекладач Іоган Гербарт (1778-1841) вважав, що психологія має базуватися на досвіді, метафізиці і математиці. Він розробив учення про "Статику і динаміку" уявлень як первинних елементів індивідуальної душі.

Український мислитель Петро Дмитрович Лодій (1764-1829) розробив філософську термінологію, частина з якої пізніше була використана і у психології. П. Лодій надавав особливого значення логіці у процесі засвоєння знань, оскільки логіка, на його думку, є засобом для "просвіти розуму", "просвіти серця", розвитку пізнавальних можливостей людини.

Філософ, педагог, психолог, фольклорист, історик Михайло Олександрович Максимович (1804-1873) вважав, що душа людська наділена трьома основними способами виражати своє внутрішнє, особисте життя: в образах, що мають просторове визначення, у звуках, якими володіє муза, у слові - найповнішому способі вираження, який долає обмеженість образу й звука, зливаючи їх у цілісність. М. Максимовичу належить ідея індивідуальної творчості як неповторного вираження психіки людини, що підносить "душу" і "слово" до божественних висот.

Письменнику Миколі Васильовичу Гоголю (1809-1852) - належать глибокі психолого-педагогічні ідеї. На його думку, світ "мертвих душ" є своєрідним "шифром", до якого необхідно знайти ключ, щоб досягти світу "душ живих". Цей ключ треба шукати у власній душі. Коли знайдеш цей ключ до власної душі, тоді зможеш відкривати ним усі душі. Ці думки М. Гоголя надзвичайно важливі і для сучасних вчителів та вихователів. М. Гоголь вважав, що людина має спрямовувати свої зусилля у власний внутрішній світ, у власну живу душу, оскільки тільки у живій душі є "порив і натхнення" без чого неможливі ні навчання, ні праця. Людина, на його думку, має турбуватись про свою душу, самовдосконалення.

Серед особливостей характеру українців Гоголь виокремлював європейську обережність і азіатську безтурботність, простодушність і хитрість, активну діяльність і величезні лінощі, прагнення до розвитку, вдосконалення і водночас бажання здаватися байдужим до будь-якого вдосконалення.

Філософ, психолог, професор Київського університету Орест Макарович Новицький (1806-1884) виводив філософію із таких психічних явищ, як свідомість, дух людини. Ці психічні явища запалюють філософію новим баченням. Загальні знання, на його думку, беруться не з досвіду, а з розуму, який споглядає їх у своїх ідеях. Досвід і розум діють спільно, але виконують різні функції. Досвід - дійсність, розум - єдність та необхідність.

Тарас Григорович Шевченко (1814-1861) - духовний батько українського народу, мислитель, поет, художник. Психолого-педагогічна спадщина Т. Шевченка містить цінні думки щодо потреб всебічного розвитку дитини, проблем дошкільного виховання, позашкільної освіти, самовиховання. Т. Шевченко вважав, що освіта є суттєвим чинником поступу і культури народу, і повинна бути національною. Важливе значення у навчанні, на його думку, має історія як національно-виховний засіб. Вона покликана виховувати в учнів любов до України. Т. Шевченко порушував у своїй творчості й проблеми естетичного виховання, релігійних засад виховання, розвитку сили волі, почуттів людини. Він вважав, що людина сприймає все суще разом крізь призму переживань, устремлінь і бажань. До сущого він відносив не тільки природу, а й конкретний стан живої людини. Т. Шевченко мріяв про новий тип людини, моральним ідеалом якої був би вільний дух, прагнення до пізнання, намагання позбутися пасивності.

До середини XIX ст. душа була предметом не тільки філософських і теологічних, а й психологічних досліджень. З розвитком експериментальної психології, зазначає В. П. Зінченко, душа залишалась лише номінальним предметом, тим, що не виконує своєї функції, яка випливає з назви "душа". При цьому, на думку В. П. Зінченка, тогочасні психологи не заперечували існування душі, але утримувались від її вивчення, вони "передавали душу і дух у відомство філософії, релігії та мистецтва", а самі зосереджували свої дослідження на відчуттях, сприйманнях, пам'яті, мисленні, уяві, емоціях, волі тощо. Отже, у XIX ст. психологія перетворилася із науки про душу у науку про психіку. Такі зміни мали не тільки позитивні сторони для об'єктивного вивчення психічних процесів, а й негативні, оскільки зникала цілісність у вивченні психіки. До програм багатьох концепцій XX ст. увійшло цілісне вивчення людини.

Англійський психолог Олександр Бен (1818-1903) вважав, що асоціативній психології слід надати фізіологічної орієнтації з тим, щоб дати можливість тісно пов'язати психічні процеси з діяльністю мозку і органів відчуття. Німецький фізик, фізіолог і психолог Герман Гельмольц (1821-1894) працював над проблемами відчуттів, сприймань, фізіології органів чуття. Г. Гельмольц вважав, що велику роль відіграють у сприйманні м'язові відчуття і рухи. Англійський психолог і антрополог Френсіс Гальтон (1822-1911) на основі експериментальних і математичних методик розробив вчення про існування індивідуально-психологічних відмінностей між людьми. Ф. Гальтон вважав, що удосконалення людської природи можливе на основі законів спадковості особливо обдарованих, розумово і фізично сильних людей. Винайшов низку приладів для діагностики психічних якостей особистості.

Костянтин Дмитрович Ушинський (1824-1870) - український і російський педагог та психолог, основоположник педагогічної психології. Особливої уваги заслуговують ідеї антропологічного принципу К. Д. Ушинського у його спробах вивчати цілісну людину, розкривати взаємозв'язок всіх сторін організму і особистості людини, "тіла і душі" та "духу" в єдності з ближчим та далеким оточенням людини. Ідеї цілісного вивчення людини справили вплив на російського вченого В. М. Бехтерєва, зокрема щодо комплексного вивчення ембріології, анатомії, фізіології і мікрохірургії у експериментальній психології та психофізіологічних дослідженнях.

На наш погляд, згадані ідеї К. Д. Ушинського та В. М. Бехтерєва, пов'язані з комплексним вивченням людини, мали вплив на праці російського психолога вірменського походження Бориса Герасимовича Ананьєва. Його праця "Людина як предмет пізнання" (1969) спрямована на створення своєрідного вчення про людину, на синтезування даних комплексного вивчення людини, одержаних не тільки від психологів, а й досягнень представників багатьох наук. Не відкидаючи диференціації у вивченні окремих психічних функцій, що було характерними для науковців у XX ст., Б. Г. Ананьєв зробив важливу спробу на шляху інтегрування здобутих знань про людину, бодай у невеликих ланках, що об'єднували декілька окремих функцій (перцепції, уваги) на основі використання кореляційного аналізу та інших методів. Він передбачив, що має відбутися період могутньої інтеграції не тільки в психологічних аспектах дослідження людини, айв інших науках, пов'язаних з вивченням людини. Він підкреслював, що створення нових напрямків у міждисциплінарних зв'язках між науками про людину необхідно розцінювати як новий могутній крок у фронтальному наступі науки на непізнані ще явища і закони людського розвитку, як важливий момент у майбутніх великих відкриттях у цій галузі. Б. Г. Ананьєв вважав, що комплексне вивчення людини передбачає дослідження її буття і свідомості, онтогенетики людини як індивіда, вивчення людини як особистості.

Памфіл Данилович Юркевич (1826-1874) - український мислитель. Дослідник його спадщини В.А. Роменець зазначав, що П. Юркевич відстоював необхідність протиставлення різних рівнів душі, знайшовши їй теологічне обґрунтування у Святому Письмі. Він дотримувався теологічного погляду на сенс цілісності людської істоти. Органом, що забезпечує цілісність, бо має подвійну - тілесну і духовну - природу, на думку П. Юркевича, є серце. Воно виступає як джерело емоційного життя людини і репрезентує глибинні рушійні сили поведінки. Воно безпосередньо пов'язане з мотивацією дії і визначає її. Дія і серце у взаємозв'язку визначаються саме як вчинок.

Німецький психолог, фізіолог, філософ і мовознавець Вільгельм Вундт (1832-1920) запропонував ідею розроблення фізіологічної психології як особливої науки, яка має використати метод лабораторного експерименту для поділу свідомості на елементи і з'ясування закономірностей зв'язку між ними. В. Вундт створив одну з перших у світі психологічну лабораторію. Предметом психології він вважав безпосередній досвід - доступне самоспостереження явищ свідомості.

У XX ст. відбулися важливі зміни у розвитку психологічної науки -її відокремлення від філософії. Відомо, що термін "психологія" виник у XVI ст. і означав вчення про душу. Саме вчення про душу вважалось предметом одного з розділів філософії. Впродовж XVI ст. і початку XVII ст. поступово нагромаджувались відомості про психічні явища, про своєрідність цих явищ, що стосувались переживань, здібностей до самоспостереження і самозвіту тощо. Із середини XVI ст. завдяки розгортанню експериментальної роботи психологія почала відокремлюватись від філософії. Проте процес відокремлення психології від філософії був тривалим і фактично реальне відокремлення відбулося у другій половині XIX ст. Змінювався предмет психології: на початку відокремлення від філософії предмет психології тісно пов'язувався із сферою свідомості людини з методами інтроспекції. На початку XX ст. предметом психології стала поведінка людини, а згодом почали вивчати діяльнісний підхід до психології. З позиції теорії діяльності предметом психології стали закони, пов'язані із функціонуванням психічного відображення індивідом об'єктивної реальності у процесах діяльності людини і поведінки тварин. Поступово змінювались і методи психологічних досліджень. У XIX ст. - на початку XX ст. психологи почали надавати перевагу об'єктивним методам. Самоспостереження зберігало значення важливого методу, але використовувалось для одержання додаткової інформації про психіку людини, явищ свідомості.

Олександр Опанасович Потебня (1835-1891) - український філолог, засновник психологічного напряму у вітчизняному мовознавстві. За О. Потебнею, мовлення - це діяльність, процес, який утворює думку. Ставлення людини до зовнішніх предметів зумовлене тим способом, за допомогою якого ці предмети подані їй у мові. Розуміння

О.Потебня розглядав як активний творчий процес, що формує духовність індивіда. Він створив психологію сприймання і тлумачення художніх творів, звернув увагу на психологічну проблему співвідношення пізнання світу і самопізнання, показав історичний характер самопізнання, виражений через ставлення до минулого і сучасного.

Австрійський філософ Франц Брентано (1838-1917) запропонував план розроблення нової психології свідомості, в основі якого був постулат про принципову відмінність між галуззю внутрішніх душевних явищ і зовнішнім фізичним світом. Ця відмінність, на його думку, полягала в тому, що свідомість будується не із відчуттів і образів, а із уявлень, суджень і емоційних оцінок.

Михайло Петрович Драгоманов (1841-1895) - український громадський діяч, філософ, дотримувався ідеї особистості. Прагнучи окреслити об'єктивні закономірності суспільного розвитку, М. Драгоманов особливу увагу приділяв суб'єктивним чинникам, які можуть сприяти "досягненню можливого щастя життя для кожної особи", увів у науковий обіг психологічне поняття "щастя". М. Драгоманов неодноразово повертається до проблеми про роль об'єктивних і суб'єктивних чинників у розвитку людства і особистості, прагнучи віднайти дійсну міру можливого, максимальну межу впливу людських прагнень і дій на природу суспільства, на творення історії та мінімальний вплив об'єктивних, деперсоналізованих тенденцій і впливів. Враховуючи те, що за часів життя вченого саму ідею розвитку ("поступу") ставили під сумнів, його погляди були безперечно прогресивними і сьогодні є цінними для осмислення історії становлення психологічних аспектів проблеми.

Іван Олексійович Сікорський (1842-1919) - український психолог. Він не мислив наукової психології поза фізіогномікою, мріяв створити енциклопедію загальної психології з фізіогномікою. Фізіогноміка була провідним напрямом його досліджень. І. Сікорський вважав, що у виразі фізіогномії відкривається таємниця індивіда. Фізіогноміку розглядав як природне і штучне явище, що характеризує вікові, статеві, расові, виробничі та інші феномени. Фізіогноміка, на думку

І. Сікорського, є передумовою для типології, на ґрунті якої можливий аналіз вчинку індивіда. У трактуванні фізіогноміки вчений виходів із тричленного поділу людської психіки (розум, почуття та воля). Він вважав, що фізіогноміка дає змогу об'єднати різноманітні психологічні характеристики індивіда. При цьому І. Сікорський виходив із

"принципового фізіогномічного факту", який полягає у визначенні "скороченої фізіогномічної формули". Адже в складні психічні акти, в експресію, тобто у зовнішню картину акту, входять не всі його ознаки, а лише деякі, таким чином, виходить скорочена фізіогномічна формула. Фізіогноміка, за І. Сікорським, є компромісом між внутрішнім і зовнішнім, який дає можливість здійснювати тонку комунікацію між особистостями. І. О. Сікорський у 1878 р. перший створив лабораторію при лікарсько-педагогічному інституті у Києві, у якій розпочав експериментально вивчати психіку дитини (Лабораторія експериментальної психології у Лейпцигу була відкрита В. Вундтом у 1879 р.).

Американський психолог і філософ Уільям Джеймс (1842-1910) розробив моторно-біологічну концепцію психіки як особливої форми активності організму. У. Джеймс особистість ототожнював з поняттям "Я". Розглядав "Я" як особливу тотальність, яка має матеріальну, соціальну і духовну форму.

Німецький психолог Герман Еббінгауз (1850-1909) - український дослідник пам'яті, вивів криві заучування і забування, установив збільшення швидкості запам'ятовування усвідомленого матеріалу у порівнянні із неусвідомленим. Послідовник Г, Еббінгауза А. Йост відкрив закон впливу розподілу однієї і тієї ж кількості повторень у часі на ефективність запам'ятовування.

Іван Якович Франко (1856-1916) - мислитель, письменник. Він вважав, що основою всього сутнього є "Матір - природа" з її багатоманітністю, вічністю і змінністю. На думку І.Франка, наукове пізнання світу має бути зосереджене на вивченні людини, причин та механізмів суспільного розвитку. В центрі уваги мають бути: герой, особистість, народ, нація. Він вважав, що для українців вважливо спрямувати сили на витворення з величезної етнічної маси українського народу суспільно-культурного організму, здатного до самостійного культурного і політичного життя, присвоєння собі якнайбільшою мірою загальнокультурних здобутків, без яких жодна нація і жодна, хоч і яка сильна держава, не може відбутися.

Австрійський психолог Зігмунд Фройд (1856-1939) - основоположник психоаналітичної теорії. Згідно з цією теорією, неусвідомлені психологічні конфлікти зумовлюють поведінку людини. 3. Фройд виділяв три рівні свідомості - свідоме, передсвідоме і несвідоме. Найбільш значущі психічні події проходять у несвідомому, яке за своєю природою є інстинктивним і відокремлене від реальності. У теорії 3. Фройда особистість людини включає в собі три структурні компоненти: ід, его і суперего. 3. Фройду належить теорія мотивації, яку він будував на концепції інстинкту. Він розробив дві категорії інстинкту: інстинкт життя (Ерос) та інстинкт смерті (Тенатос). За твердженням 3. Фройда, інстинкт має чотири основні параметри: джерело, ціль, об'єкт і стимул; а розвиток особистості проходить через чотири стадії: оральну, анальну, фаллічну і генотальну 3. Фройд виділяв три типи тривоги: реальну, нереальну і моральну.

Французький філософ і психолог Люсьєн Леві-Брюль (1857-1939) вивчав особливості мислення племен і народностей Австралії, Океанії, Африки, які стояли на нижчих ступенях суспільного розвитку.

Микола Миколайович Ланге (1858-1929) - український психолог, працював в одеських навчальних закладах і у психологічній лабораторії В. Вундта. В Україні (в Одесі) створив одну з перших у Російській імперії психологічну лабораторію. У своїх працях М. Ланге дотримувався еволюційного підходу при аналізі психічних явищ, а психіку людини розглядав як суспільний та історичний продукт. М. Ланге був і психологом-експериментатором, і психологом-теоретиком. Підготував працю "Критичні основи психології". Йому належать важливі положення про розвиток перцепції, уваги і моторики у дітей. Праці М. Ланге, а також дослідження О.О. Потебні, О.М. Василовського утворили в Україні цілу школу психології творчості.

Французький психолог і психіатр П'єр Жане (1859-1947) створив загально психологічну концепцію, у якій центральне місце посідає категорія "дія". П. Жане вважав, що психічні процеси людини є результатом інтеріоризації на початку зовнішніх, практичних дій, які мають соціально-значущий характер.

Володимир Іванович Вернадський (1863-1945) - перший президент АН України. Обґрунтував положення про взаємозв'язок філософії та природничої науки. Йдеться насамперед про філософські антецеденти (від лат. - перший член імплікації, імплікація - логічна операція, за допомогою якої з двох виразів утворюється умовне висловлювання "якщо..., то...") в становленні наукових ідей, а також про одночасне бачення світу з різних поглядів. В.І. Вернадський створив теоретично-наукову основу для відкриття закономірностей в єдиній космічній еволюції Світу, для з'ясування взаємозв'язків різних складових у цілісній системі "Людина - Космос". Найважливішим серед психолого-педагогічних проблем є думки В.І. Вернадського про ціннісно-етичні виміри людської психіки, тобто про відповідальність людини за Космос, за культуру і ноосферу як особливу, нову ступінь у самоорганізації Всесвіту. За Вернадським, сама людина, ЇЇ буття, розум, психіка, знання мають розглядатися у стані космопланетарних вимірів.

Український і російський психолог Георгій Іванович Челпанов (1862-1936) - керівник створеного в Київському університеті у 1897 р. психологічного семінару. На цьому семінарі психічні процеси досліджувались у лабораторних умовах. Вищі розумові процеси вивчалися на основі експериментального самоспостереження. Г. Челпанов розвивав ідеї Г. Сковороди та інших мислителів про самоспостереження. За Г. Челпановим, самоспостереження є єдиним джерелом пізнання психічних явищ, а експеримент відіграє допоміжну роль. Г.Челпанов висловив оригінальні думки про зв'язок вчинку з вольовим актом та моральним характером людини, важливі ідеї з проблем "психології народів" та її складників - розвитку мови, художньої діяльності людей тощо. Г. Челпанов вважав, що завдання виховання полягає у розвитку вищих духовних здібностей. Воля, моральні почуття, естетичне і релігійне почуття, вищі мислительні здібності становлять кінцеву мету виховання.

Англійський психолог Чарльз Спірмен (1863-1945) розробив цикл статистичних методів з метою вимірювання структури інтелекту.

Американський психолог Едвард Тітченер (1867-1927) вважав, що предметом психології свідомості є вивчення шляхом поділу на елементи того, що дано суб'єкту в його інтроспекції, щоб потім з'ясувати закони, за якими складається структура. Е. Тітченер намагався уточнити поняття інтроспекції, яке слід розуміти не як незвичайне самоспостереження, а як особливу здатність описувати факти свідомості, відволікаючись від зовнішніх предметів.

Австрійський психолог Альфред Адлер (1870-1937) запропонував теорію, мета якої надати допомогу людям у розумінні себе і оточуючих людей. А. Адлер розглядав людину як самоузгоджену цілісність, як творчу сутність. Він вважав, що люди намагаються компенсувати почуття власної неповноцінності і упродовж усього життя змагаються за першість. А. Адлер вважав, що стиль життя особистості найбільш чітко проявляється у трьох основних сферах: праці, дружбі і любові.

Американський психолог Уолтер Кеннон (1871-1945) вивчав вплив афектів на роботу внутрішніх органів, відкрив фізіологічні механізми емоціональної поведінки.

Німецько-австрійський психолог Карл Бюлер (1879-1963) розробив методики експериментального вивчення мислення, зокрема метод вільного звіту піддослідного про свої психічні процеси при розв'язуванні складних завдань. Згодом зосередив свою увагу на вивченні проблем розвитку дитячої психіки.

Німецький психолог Макс Вертгеймер (1880-1943) вважав, що справжнє мислення передбачає інсайт як "схоплення цілого", і тому має бути описано в термінах як "центрування", "реорганізація" тощо.

Французький психолог Анрі П'єрон (1881-1964) вважав, що психологія - це наука про поведінку організмів в умовах єдності зовнішнього середовища і внутрішніх умов.

Швейцарський психолог Карл Густав Юнґ (1875-1961) вважав, що в особистості є три структури, що взаємодіють: его, особисте несвідоме і колективне несвідоме. На його думку, его пов'язане з тим, що людина усвідомлює. Особисте несвідоме є сховищем витісненого із свідомості матеріалу, а також пов'язаних між собою думок і почуттів, які він назвав комплексами. Колективне несвідоме складається із архаїчних елементів - архетипів. К. Юнґ увів поняття двох типів особистої орієнтації - екстраверсія й інтроверсія.

Російський фізіолог Олексій Олексійович Ухтомський (1875-1942) розробив вчення про домінанту як головного принципу нервових центрів і організації поведінки. Механізм домінанти О.О. Ухтом-ського пояснює широкий спектр психічних актів, особливо увагу та предметне мислення.

Американський психолог Льюіс Термен (1877-1955) розвинув ідею А. Біне, пов'язану із використанням психологічних тестів. У період Першої світової війни з метою масового обстеження новобранців застосував тестування поряд із іншими психологічними методами.

Микола Олександрович Бердяєв (1874-1948) - український і російський мислитель, вважав, що у творчості є початковий творчий акт, коли людина ніби стоїть перед обличчям Божим, і є вторинний творчий акт, коли вона ніби стоїть перед обличчям усього світу. Є первинна творча інтуїція, творчий задум художника, коли йому звучить симфонія, уявляється живописний образ чи образ космічний, внутрішнє, не сформоване ще відкриття або винахід, внутрішній творчий акт любові до людини, теж ні в чому ще не втілений. У цьому творчому акті людина стоїть перед Богом і не зайнята ще самореалізацією у світі та для людей. Якщо мені дано пізнання, то пізнання це передусім моє внутрішнє пізнання, ще не відоме світові і не виражене для світу, сокровенне. Згідно з положеннями М. Бердяєва, творче ставлення до життя є не право, а обов'язок людини, її моральний імператив, всезагальна цінність. М. Бердяєв зазначав, що глибинна суть осмислення людиною світу та власного "Я" полягає в тому, що сенс речей "відкривається не входженням їх у людину при пасивній ЇЇ установці щодо речей, а творчою активністю людини". Щодо волі людини

М. Бердяєв виходив з того, що світ панування необхідності, детермінації ззовні, пригнічення індивідуального, особистого загальним, заперечення свободи - це світ, у якому знищується оригінальність особистості. Звідси свобода людини як суб'єкта полягає в тому, щоб стати особистістю, припинити жити відповідно до зовнішніх принципів і вийти за межі себе, щоб вибирати себе, бути самим собою і нести відповідальність за свій вибір перед самим собою. На підставі цих міркувань розглядається проблема вчинку людини, його зв'язок з таємницею свободи, яка не виводиться з буття.

Німецький психолог Вільям Штерн (1871-1938) розглядав концепцію персоналізму, увів поняття "коефіцієнт інтелекту".

Олександр Федорович Лазурський (1874-1917) - український і російський психолог, лікар. Дотримувався природничо-наукової орієнтації, розробив "характерологію" - психологічну концепцію індивідуальних відмінностей. Він виділяв у психіці дві сфери: 1) ендопсихіку, яка включає темперамент, характер та інші психофізіологічні особливості; 2) екзопсихіку як систему ставлень особистості до навколишнього світу. На цих засадах будувалася система класифікації особистості. О.Лазурський започаткував концепцію ставлення особистості, яку далі розробляли В. М'ясищев та інші психологи. О. Лазурський - один із найвидатніших представників емпіричної психології. Він розробив метод психологічного дослідження - "природний" експеримент. Запропонований уперше в 1910 р. (на першому Всеросійському з'їзді з експериментальної педагогіки), цей метод набув широкої популярності, використовується в сучасних психологічних і педагогічних дослідженнях. О. Лазурський розглядав "природний" експеримент як проміжну форму між спостереженням та експериментом. Він проводиться не в лабораторії, а за звичайних життєвих умов, за яких відбувається навчальна чи інша діяльність досліджуваного. Вибір природної ситуації експерименту не є спонтанним, випадковим. Дослідження здійснюється згідно з підібраними умовами, що відповідають меті дослідження, а процеси, що пізнаються, протікають у природному їхньому порядку та послідовності без втручання експериментатора. Подальше вдосконалення природного експерименту йшло в напрямі наближення його до чіткості лабораторного експерименту та природної невимушеності.

Володимир Сергійович Соловйов (1853-1900) - російський мислитель, коріннями пов'язаний з українцями (близький родич Г. Сковороди, учень П. Юркевича) поділяв думку про те, що тільки людина, яка має духовне начало, здатна піднятись над собою і всією емпіричною природою, аналізувати питання екстазу, який, на його думку, є результатом перемоги над простором і часом; є своєрідним станом любові. (Екстаз від грец.oxtasis - відхід, несамовитість; стан найвищого ступеня захоплення).

Григорій Ващенко (1878-1967) - український педагог і психолог, автор праць із проблем розвитку емоційно-вольової сфери людини, її виховання, питань ідеалу й умов його виховання, духовних цінностей людини.

В'ячеслав Казимирович Липинський (1882-1931) - український письменник, філософ, психолог. Дослідник проблем долі людини, її творчої праці, совісті, зв'язку вищих почуттів із традиціями українського народу.

Американський психолог Джон Бродес Уотсон (1878-1958) виступив проти поглядів на психологію як науку про безпосередньо пережиті суб'єктивні явища, запропонував програму побудови нової психології, предметом якої вважав поведінку, а не свідомість.

Степан Андрійович Ананьїн (1872-1942) - український психолог і педагог. Розглядав інтерес як ціль і засіб виховання. Близько підійшов до розуміння структури інтересу. Він автор праць "Дитячі ідеали" (1911), "Педагогічний словник-довідник" удвох частинах (1910), "Нариси з педагогіки середньої школи (1914), "Трудове виховання, його минуле і сучасне" (1924), "Екскурсійний метод викладання" (1922), "Естетичне виховання" (1922), "Трудове виховання, його минуле і теперішнє" (1924).

Дмитро Миколайович Узнадзе (1886-1950) - грузинський психолог, засновник теорії установки. Д. М. Узнадзе експериментально вивчав закономірності зміни установок. Предметом його досліджень була мова, утворення понять, розуміння термінів, якими позначаються поняття.

Петро Михайлович Пелех (1887-1941) - український психолог, автор праць із проблем профорієнтації і профвідбору та низки праць з історії психології. Брав активну участь в обговоренні психолого-педагогічних проблем у товаристві Т. Г. Шевченка.

Павло Петрович Блонський (1884-1941) - російський психолог і педагог, вихованець Київського університету, працював переважно в Росії. В роботі "Нарис наукової психології" (1921) розглядав психологію як науку про поведінку живих істот. ГІ. П. Блонському належить багато праць із педології, вікової психології. В роботах "Пам'ять і мислення", "Розвиток мислення школярів" він сформулював генетичну теорію пам'яті, згідно з якою види пам'яті відповідають етапам розвитку людства, близько підійшов до розуміння між функціональних зв'язків пам'яті й мислення. Важливий внесок зробив П.П. Блонський у вікову та педагогічну психологію. Ще на початку своєї наукової діяльності він висловив думку, що найбільш дієвим і плідним є виховання, спрямоване на власні сили виховуваної особистості, діє на неї не через зовнішні впливи, так би мовити, "зсередини". У Москві П.П. Блонський написав роботу "Реформа науки" (1920), в якій відстоював думку про те, що психологія має бути біологічною наукою, її предмет - "поведінка живих істот", методи - спостереження і експеримент, які можуть дати найточніші результати, тобто дадуть змогу формалізувати види поведінки. Проте, на думку П.П. Блонського, психологія має бути водночас і соціальною наукою.

Антон Семенович Макаренко (1888-1939) - український педагог. Зробив вагомий внесок не тільки в педагогіку, а й у педагогічну, дитячу та соціальну психологію. Обґрунтував концепцію формування особистості в колективі, взаємини членів якого розглядав як стосунки "відповідальної залежності". А. С. Макаренко досліджував мотиваційну сферу особистості, механізми формування її цілісних якостей. Прицьому основну роль у цих механізмах він відводив колективу.

Сергій Леонідович Рубінштейн (1889-1960) - український і російський психолог і філософ, працював в Одесі, потім переїхав до Ленінграда і Москви. Здійснив філософсько-психологічний аналіз природи психіки, вирізнивши у ній онтологічний (що розкриває суть буття) і гносеологічний (пізнавальний) аспекти. На думку С.Л. Рубінштейна, з онтологічного погляду психічні явища є матеріальними - реально існують, тоді як із гносеологічної - ідеальними, похідними від матеріальних явищ. С.Л. Рубінштейн розробив діяльнісний підхід у філософії, психології і педагогіці, згідно з яким людина і її психіка формуються і проявляються у практичній діяльності і мають досліджуватись через їхню діяльність (гра, навчання, праця тощо).