Процес мислення

Неповну індукцію поділяють на популярну і наукову. У популярній індукції застосовують простий перелік об'єктів, наукових методів дослідження предметів не використовують. Популярну індукцію вважають найпростішою індукцією. Вона лежить в основі прикмет, які є узагальненням спостережень.

У науковій неповній індукції напрям думки такий самий, як і в інших видах індукції, але відмінність її від популярної полягає в тому, що в ній вирішального значення набуває не кількість фактів, а спеціальний добір випадків, які вивчають у різних ситуаціях і умовах. Отже, наукова індукція - це умовивід, у якому загальний висновок здобувають на підставі знання необхідних ознак і властивостей. Висновок наукової індукції вищий, ніж популярної, але все ж таки має ймовірний характер.

Повна індукція - це такий метод міркування, за якого загальний висновок роблять на основі розгляду всіх можливих окремих випадків. Наприклад: "Коло перетинається прямою у двох точках. Еліпс перетинається прямою у двох точках. Парабола перетинається прямою у двох точках. Гіпербола перетинається прямою у двох точках. Коло, еліпс, парабола та гіпербола - це види конічних перерізів. Усі конічні перерізи перетинаються прямою у двох точках" Цей приклад свідчить, що на основі знань про окремі об'єкти класу можна здобути знання про клас цих об'єктів. Повна індукція є одним із необхідних умовиводів, тобто таким, який випливає з істинних положень (посилок).

До правдоподібних (ймовірних) умовиводів належить аналогія. Аналогією називають умовивід, що здобувається через шукання у двох предметах кількох однакових ознак та утворення висновку, що ці предмети мають ще й інші спільні ознаки. Наприклад, В.Ю. Середа пише, що Земля і Сонце схожі між собою за багатьма ознаками: вони є небесними тілами однієї планетної системи, обидва тіла перебувають у русі, мають подібний хімічний склад (хімічні елементи, які є на Землі, шляхом спектрального аналізу були відкриті й на Сонці) тощо. На Сонці було виявлено новий елемент, ще не відомий на Землі. Його назвали гелієм. За аналогією було зроблено припущення, що цей елемент є також на Землі. Висновок виявився правильним, невдовзі на Землі цей елемент був відкритий.

Отже, аналогія, як і неповна індукція, хоч і є ймовірним умовиводом, цінна тим, що дає змогу робити припущення, гіпотези, здогадки.

6. Мислення як діяльність. Процес розв'язання задач. Цілемотиваційний бік мислення

Нагадаємо, що мислення завжди передбачає зміну змісту для того, щоб зробити його зрозумілим, доступним для повного і глибокого сприйняття суб'єктом. Ці зміни відбуваються за допомогою мисленнєвих операцій. Коли ж розглядати мислення в аспекті мисленнєвих операцій, динаміки їхнього розгортання, то мислення виступає як процес.

Мисленнєвий процес завжди формується в діяльності, у взаємодії суб'єкта з навколишнім світом. Мислення актуалізується під впливом мети, в умовах виникнення проблеми. Мета формує мислення як діяльність. Розгортаючись у часі, будучи безперервним, воно виявляє себе як процес, оскільки мислить не саме мислення, а суб'єкт, потреби, інтереси, почуття якого виконують спонукальну роль. Це означає, що мислення має особистісний аспект. О.В. Брушлінський наголошує, що суб'єктом мислення є особистість, і саме це визначає зміст терміна "діяльність".

Отже, усі три компоненти мислення (змістовий, функціонально-операційний та цілемотиваційний) виявляються в мисленнєвій діяльності особистості. Ця діяльність виникає і формується як процес за умов проблемної ситуації і задачі.

Проблемна ситуація - це положення, завдання, яке містить суперечність між обставинами та умовами, між тим, якими знаннями володіє на сьогодні суб'єкт, і тим, до чого він прагне, яких знань він потребує. У суб'єкта при сприйнятті цієї ситуації виникає мало усвідомлений процес невизначеності: Що не так? Що не таке? тощо. Усвідомлення проблемної ситуації становить уже перший етап у її розв'язанні. На другому етапі відбувається вирізнення відомого і невідомого. Внаслідок цього проблемна ситуація перетворюється на задачу. У структурі задачі вирізняють умову та вимоги. Для характеристики умови використовують такі ознаки, як звичність-незвичність ситуації, а також характер поставленої умови (словесний опис, зображення, реальна ситуація) і ступінь вираженості в ситуації суттєвого відношення між відомими і невідомими величинами, що є ключовим у розв'язанні задачі. Задачі мають задум (ідею, зміст). Важливою характеристикою вимог є рівень чіткості їхнього формулювання. Задачу характеризує також співвідношення між умовами і вимогами. В умові можуть бути всі елементи, необхідні для розв'язання задачі, міститися зайві тощо.

Існують різні класифікації типів задач. Деякі вчені говорять про необхідність створення особливої науки про задачі - проблемології.

На основі аналізу умов задачі та чітко сформульованого питання відбуваються вироблення та перевірка правильності гіпотез. У пошуку ймовірних шляхів розв'язання задачі суб'єкт робить ставку на одну з властивостей задачі, вирізненні в ній певних відношень, бере їх за основу своєї гіпотези. Вироблення гіпотез дає змогу передбачити шляхи розв'язання і можливі результати. Процес утворення припущень складний. Він залежить від характеру задачі. Що більше ознак її компонентів і характеристик цих ознак, то більше можна висунути правдоподібних гіпотез. Для конкретності припустимо, що нам потрібно знайти корелят між віком і рівнем доходів впливової особи (перелік цих ознак можна продовжити). Названі ознаки можуть мати по три значення: вік - у відтинках до 35 років, від 35 до 50 років і понад 50 років; рівень доходів - високий, середній, низький.

Коли ж кількість альтернативних припущень щодо факту може бути великою, суб'єкт шукає спосіб швидкого виявлення й усунення невідповідних серед них. Часто умови навчальних задач ставлять так, що потрібно сформулювати основну, загальну, вихідну гіпотезу, а також конкретну. Всі видозміни гіпотез відбуваються залежно не тільки від характеру задачі, а й від досвіду суб'єкта. Що більший досвід суб'єкта, то швидше спрацьовує відчуття правдоподібності припущень. На цій основі здійснюється випереджальний контроль і усувається необхідність вдаватися до математичних маніпуляцій з числами, шукаючи підтвердження гіпотези шляхом спроб і помилок.

Наступним етапом є розв'язування задачі. Інколи постає потреба на підставі припущень зробити деякі уточнення умов та вимог задачі. Повна визначеність у виборі шляху розв'язання задачі зумовлює подальші кроки суб'єкта. Він може скористатися алгоритмом як системою вказівок, або застосувати прийом порівняння, або перетворити зміст задачі, вдатися до побудови схем, моделей тощо.

Оригінальність стратегії суб'єкта свідчить про творчий підхід до розв'язання задачі. У процесі розв'язання усвідомлені й неусвідомлені елементи поєднуються між собою. Інколи, особливо в досвідчених суб'єктів, розв'язання приходить раптово, наче осяяння, інсайт-рішення. У такому разі йдеться про інтуїтивне мислення.

Останнім етапом є перевірка розв'язування задачі. На цьому етапі увага суб'єкта спрямована на причинно-наслідкові зв'язки між елементами задачі, підтверджені гіпотезою та результатами. У цей час може відбутись переосмислення задачі, нове її бачення, виявлення в ній інших проблем і стратегій.

Отже, до схеми розв'язування задач входять основні етапи (усвідомлення і розуміння задачі, складання та здійснення плану, рефлексія - погляд назад, аналіз пошукового процесу), які вказують на послідовність дій, необхідних для правильного розв'язку задачі. Вибір практичної дії (способу) не має відбуватися шляхом спроб і помилок, тобто безпосереднього маніпулювання можливостями елементів, а потім виважування вдалих і невдалих результатів такого шукання. Пошук розв'язання слід будувати на вивченні особливостей елементів і припущенні про можливий шлях розв'язання задачі (антиципація). Цей шлях припускає один спосіб розв'язання задачі й водночас ігнорує інші, що скорочує пошуковий процес загалом. Вибір різних варіантів дії відбувається на основі досвіду особистості, спираючись на який, доводиться шукати подібну й успішно розв'язану задачу, порівнювати її з тією, яку потрібно розв'язувати. Якщо остання задача схожа за своєю сутністю з тими, що є у досвіді суб'єкта, то вона підводиться під певний тип, а далі, як зазначають Дж. Міллер, Ю. Галантер, К. Прібрам, досліджуючи значення планів в інтелектуальній діяльності, розв'язується за систематичним планом, тобто за алгоритмом. Отже, цей спосіб розв'язання задачі ґрунтується на згадуванні про спосіб розв'язку подібних задач, про дії, які використовували для їхнього перетворення. Цей шлях надійний, але може бути тривалим.

Альтернативний спосіб - евристичний шлях. Евристична діяльність - це така діяльність суб'єкта, яка дає змогу розв'язати нетипову задачу. Евристичними є доцільні прийоми, які суб'єкт виробив у процесі розв'язання задачі і які він здатний свідомо переносити на інші задачі. Науку, що вивчає закономірності евристичної діяльності людини, називають евристикою. Цей термін відомий ще від часів Архімеда. Евристична діяльність відрізняється від алгоритмізованої тим, що вона не шукає готової схеми дій для розв'язання задачі, а створює нову (новий спосіб).

Процес розв'язання задачі залежить від настанови. Як оперативні компоненти до цього процесу входять сприймання, уявлення, поняття, судження, умовиводи, міркування, емоційні та вольові компоненти. Отже, у процесі розв'язання задач актуалізуються всі психічні сили людини. Особливо важливу роль у цьому процесі відіграють розумові дії. П.Я. Гальперін вивчав процес формування розумових дій. Його науковий підхід базується на сукупності емпіричних фактів, зокрема, на схожості психічних процесів із зовнішньою організацією діяльності, на фактах зміни дії у процесі її скорочення, поступового сходження від зовнішньої дії до внутрішньої. Витоками гіпотези про поетапне формування розумових дій були погляди О.М. Леонтьєва про необхідність вивчати психічне життя у зв'язку з конкретною, зовнішньою, предметною діяльністю. Ця гіпотеза дає змогу з'ясувати, як предметні дії перетворюються на розумові. Сутність її полягає в тому, що процес перенесення дії із зовнішнього у внутрішній план здійснюється через ряд етапів. На кожному з етапів дія змінюється за чотирма параметрами: рівень виконання, міра узагальнення, повнота фактично виконаних операцій та міра засвоєння. У першому параметрі розрізняють три рівні дії: 1) з матеріальними предметами (або з їхніми матеріалізованими зображеннями); 2) у голосному мовленні (без опори на предмети); 3) подумки. Три останні параметри визначають якість дії. Як пише автор, то вона вища, що більші узагальнення, скорочення та її засвоєність.

Згідно з поглядами П.Я. Гальперіна, процес формування розумових дій розпочинається з ознайомлення з операційним складом майбутньої дії, а також з вимогами, яким вона має відповідати. Це ознайомлення є орієнтовною основою дії, що визначає тип орієнтування у задачі. Розрізняють три типи орієнтовних основ. Орієнтовна основа першого типу - це зразки дії та її продукту. Вказівок, як правильно виконувати дію, немає, а тому дія буде нестійкою. Орієнтовна основа другого типу має не тільки зразки дії та її продукту, а й усі вказівки про те, як правильно виконувати дію з новим матеріалом. За таких умов навчання дія стійкіша і може переноситися на нові задачі, але якщо ці задачі не дуже відрізняються від попередніх. Орієнтовна основа третього типу полягає в тому, що індивід навчається аналізувати умови правильного виконання задачі, а вже потім виконує дію. За цих умов дія формується стійкою і здатною до широкого перенесення.

Спираючись на певну орієнтовну основу дії, індивід починає виконувати дію. Спочатку вона формується в зовнішньому плані, з реальними предметами або їхніми замінниками. Потім відбувається її перенесення із зовнішнього плану в план голосного мовлення. Мовне виконання предметної дії готує здійснення її у внутрішньому плані (подумки), а потім ця дія трансформується в розумову дію.

Мисленнєва діяльність - це не перебіг асоціативних думок, оскільки кожна з них народжується з мотиваційного боку свідомості (Л.С. Виготський).

Мотиви - це те, що спонукає до діяльності. Розрізняють внутрішні та зовнішні мотиви. Успіх у розв'язанні задачі забезпечує пізнавальна мотивація, що становить внутрішні мотиви. Вона виникає і формується в процесі відображення проблемності задачі, її суперечливого характеру, наприклад, невідповідності між умовами та вимогами задачі тощо. Виявлення суб'єктом певних властивостей пізнавального об'єкта підсилює мотивацію, і процес його пізнання триває. Отже, пізнавальна мотивація формується і виявляється як конкретна спрямованість на передбачення (прогнозування) певних властивостей об'єкта та способів його пізнання.

Зовнішня мотивація не має конкретної спрямованості на зміст і процес мислення. За такої мотивації школяр розв'язуватиме задачу через інші причини (наприклад, заслужити схвалення вчителя, батьків тощо). Його більше цікавитиме результат. Дехто із школярів, керуючись зовнішніми мотивами, може списувати, користуватися підказками тощо.

Отже, ефективність мисленнєвої діяльності зумовлюється пізнавальними інтересами, потребами. Процес виховання пізнавальних інтересів висвітлено у психологічній літературі. Але варто наголосити, що виникає він там, де людина відчуває свою адекватність, упевнена, що здатна до чогось, що в неї добре виходить, тощо. Тому психологи пропонують учителям використовувати методику успіху. Сутність ЇЇ полягає в тому, що задачі добирають індивідуально, зважаючи на можливості кожного школяра, але учням про це не відомо. Це - підготовчий етап. На другому етапі учням кажуть, що задача складна, але треба намагатися розв'язати її. Насправді задача такої самої складності, як і попередня, кожний школяр розв'язує її. Цей етап називають етапом змушеного успіху. На третьому етапі - реального успіху - учнів попереджають, що пропонують задачу нового типу й оцінок ставити не будуть. Насправді задача складніша за попередню. Школярі розв'язують її кілька разів не на оцінку, а потім ці всі заходи стають непотрібними. В учнів з'явився інтерес до предмета.

Щоб успішно здійснювати навчальний процес, потрібно продумувати прийоми формування мети у школярів, адже часто мета вчителя, з якою він прийшов до класу, і учнів не збігається.

Істотний вплив на ефективність розв'язування задач мають ставлення суб'єкта до цієї діяльності, його настанови. Настанова - це стан мо 6ілізованості, готовності до дії, механізм регуляції мисленнєвої діяльності, форма спрямованості на розв'язування конкретної задачі. Виникнення настанови залежить від наявності потреби в розв'язанні задач та від особливостей ситуації задоволення цієї потреби. А тому готовність до розв'язування задачі виникатиме тоді, коли діє підсилена мотивація, коли суб'єкт уже досягав колись успіху в цій діяльності й відчуває щодо неї свою адекватність.

Л.С. Виготський зауважував, що "нові типи зв'язків та співвідношень функцій передбачають як свою основу рефлексію", відображення "власних процесів свідомості". Виявлення рефлексії у процесі розв'язування задачі розглядають як механізм організації мислення та саморозвитку особистості. Щоб сподіватися на успіх у розв'язуванні задач, суб'єкт має аналізувати не тільки завдання, а й власне мислення, створювати образ власного "Я", переосмислювати свої особистісні стереотипи (наприклад, відсутність наполегливості, організованості, рішучості у згаданому процесі). Досліджуючи ці явища, вчені виділяють інтелектуальну (самоаналіз свого інтелектуального рівня) та особистісну рефлексію (відтворення особистісних властивостей, які виявляє індивід у пошуковому процесі).

Аналіз учителем кожного кроку в розв'язанні задачі учнями або розв'язуванні задач у діаді, тріаді за умов обговорення мисленнєвих "ходів", ставлення учасників до розв'язання задачі сприятиме розвитку в них рефлексивної регуляції.

7. Види мислення

Різноманітність типів мисленнєвих задач зумовлює різноманітність не тільки механізмів, способів, а й видів мислення. У психології прийнято розрізняти види мислення за змістом: наочно-дійове, наочно-образне та абстрактне мислення; за характером задач: практичне і теоретичне мислення; за ступенем новизни й оригінальності: репродуктивне (відтворювальне) і творче (продуктивне) мислення.

Наочно-дійове мислення полягає в тому, що розв'язання задач здійснюється шляхом реального перетворення ситуації та виконання рухового акту. Так, у ранньому віці діти виявляють здатність до аналізу і синтезу, коли сприймають предмети в певний момент і мають можливість оперувати ними.

Наочно-образне мислення - це вид мислення, який відбувається на основі образів уявлень, перетворення ситуації в план образів. Цей різновид мислення виявляють поети, художники, архітектори, парфумери, модельєри. Значення цього мислення полягає в тому, що за його допомогою повніше відтворюється різноманітність характеристик об'єкта, відбувається встановлення незвичних поєднань предметів та їхніх властивостей. У простій формі це мислення виникає в дошкільному віці. Дошкільники мислять образами. Спонукаючи до створення образів на основі прочитаного, сприйнятих об'єктів, до схематичного та символічного зображення об'єктів пізнання, вчитель розвиває образне мислення у школярів.

Особливістю абстрактного (словесно-логічного) мислення є те, що воно відбувається з опорою на поняття, судження, з допомогою логіки, не використовуючи емпіричних даних. Р. Декарт висловив таку думку: "Я мислю, отже, я існую". Цими словами вчений наголошує на провідній ролі у психічній діяльності мислення, і саме словесно-логічного.

Наочно-дійове, наочно-образне та словесно-логічне мислення розглядають як етапи розвитку мислення у філогенезі та онтогенезі.

Теоретичне мислення - це вид мислення, який полягає у пізнанні законів, правил. Воно відображає істотне у явищах, об'єктах, зв'язках між ними на рівні закономірностей і тенденцій. Продуктами теоретичного мислення є, наприклад, відкриття періодичної системи Менделєєва, математичних (філософських) законів. Б.М. Теплов писав про людей теоретичного мислення, що вони є абстрактні уми, які здійснюють прекрасну "інтелектуальну економію" шляхом "зведення фактів до законів, а законів до теорій". Теоретичне мислення інколи порівнюють з емпіричним. Відрізняються вони характером узагальнень. Так, у теоретичному мисленні наявне теоретичне узагальнення - узагальнення абстрактних понять, а в емпіричному - узагальнення емпіричних, чуттєво даних ознак, виділених шляхом порівняння. Основним завданням практичного мислення є фізичне перетворення дійсності. Воно інколи може бути складнішим, ніж теоретичне, адже часто розгортається за екстремальних обставин та за відсутності умов для перевірки гіпотези.

Інтуїтивне та аналітичне мислення розрізняють на підставі трьох ознак: часу перебігу процесу, структурності (чіткий розподіл на етапи) та рівня перебігу (усвідомленості або неусвідомленості). Аналітичне мислення - це вид мислення, який розгорнутий у часі, має чітко виражені етапи, достатньою мірою усвідомлені суб'єктом. Інтуїтивне, навпаки, вид мислення, згорнутий у часі, який протікає швидко, в ньому відсутній поділ на етапи, він мало представлений у свідомості.

У психології розрізняють ще реалістичне мислення, тобто такий вид мислення, який спрямований на зовнішній світ і регульоване логічними законами, а також аутистичне мислення, пов'язане з реалізацією власних бажань, намірів. Для дошкільників нерідко властиве егоцентричне мислення. Характерна його ознака - неспроможність дитини поставити себе на позицію інших.

Калмикова вирізняє продуктивне і репродуктивне мислення за ступенем новизни продукту, що отримує суб'єкт пізнання. Дослідниця вважає, що мислення як процес узагальненого й опосередкованого пізнання дійсності завжди продуктивне, тобто спрямоване на здобуття нових знань. Проте у ньому в діалектичній єдності переплетені продуктивні й репродуктивні компоненти. Репродуктивне мислення - це вид мислення, який забезпечує розв'язання задачі, спираючись на відтворення вже відомих людині способів. Нове завдання співвідноситься з уже відомою схемою розв'язання. Незважаючи на це, репродуктивне мислення завжди потребує виявлення певного рівня самостійності.

У продуктивному мисленні найповніше виявляються інтелектуальні здібності людини, її творчий потенціал. Творчі можливості дістають вияв у швидкому темпі засвоєння знань, у широті їх перенесення в нові умови, в самостійному оперуванні ними.

Українські та зарубіжні психологи (Г.С. Костюк, Дж. Гілфорд) дійшли висновку, що творче мислення є сукупністю тих особливостей психіки, які забезпечують продуктивні перетворення у діяльності особистості. У творчому мисленні домінують чотири особливості, зокрема оригінальність розв'язання проблеми, семантична гнучкість, що дає змогу бачити об'єкт під новим кутом зору, образна адаптивна гнучкість, яка уможливлює зміну об'єкта з розвитком потреби у його пізнанні, семантична спонтанна гнучкість як продукування різних ідей щодо невизначених ситуацій.

Кожна людина незалежно від етнічної належності має творчу основу. Аналізуючи витоки національного характеру українців, М.І. Пірен зазначає, що українська емоційність, чутливість, ліризм, що виявляються в пісенності, народних обрядах, гуморі, звичаях, є основою творчості. Позитивні аспекти української емоційності втілилися в духовній творчості кращих представників нації - Г. Сковороди, М. Гоголя, П. Юркевича, П. Куліша, Т. Шевченка.

8. Індивідуальні відмінності в мисленні людини та її інтелект

Мисленнєва діяльність завжди індивідуально своєрідна, вона виділяється в індивідуально-психологічних характеристиках, що впливають на протікання мисленнєвої діяльності: глибина, широта, гнучкість, самостійність, швидкість, послідовність тощо. їх називають якостями розуму.

Глибина розуму полягає у здатності суб'єкта виділити суттєві характеристики об'єкта і зробити відповідне узагальнення. Поверховість розуму - протилежна якість, що виявляється у вирізненні поверхових, несуттєвих, випадкових особливостей і зв'язків між ними, на основі яких не можна зробити правильних висновків.

Гнучкість розуму - це властивість, яка означає вміння змінити припущення, обраний шлях у вирішенні проблеми, коли змінились її умови і вибір не підтвердився. Протилежною до цієї якості є інертність розуму, що виявляється в малорухомості мислення, у здатності мислити звичним способом, за звичною схемою.

Стійкість розуму - це якість, яка виражається в постійному орієнтуванні на закономірні характеристики об'єкта. Нестійкість означає необґрунтований відхід від орієнтації на закономірні характеристики, явища, посилання суб'єкта на неістотне в об'єкті тощо.

Усвідомленість мисленнєвої діяльності полягає в тому, що суб'єкт розуміє і може виразити в слові особливості задачі, шляхи розв'язання її, особливості міркування та аргументи на користь правильності висновку.

Неусвідомленість мислення виявляється в тому, що суб'єкт відчуває труднощі, пояснюючи, які орієнтири добирав для вироблення припущення, якими прийомами можна перевірити його правильність, яких допущено помилок тощо.

Самостійність розуму полягає в тому, що суб'єкт виявляє прагнення самостійно проаналізувати задачу, прийняти рішення, довести його правильність. Стикаючись із труднощами в цьому процесі, суб'єкт виявляє чутливість до підказок, за незначної допомоги відносно легко розв'язує задачу. Наслідувальність розуму виявляється в постійному копіюванні відомих способів міркування, у відсутності потреби зробити самостійні кроки в розв'язанні проблеми.

До індивідуально-психологічних особливостей мислення психологи відносять навіюваність та критичність. Навіяння - це цілеспрямований вплив однієї людини на іншу, яка некритично, пасивно, в обхід своїх думок сприймає цей вплив. Критичність розуміють як усвідомлений контроль за перебігом інтелектуальної діяльності людини, під час якого відбувається оцінка роботи думки, вироблених гіпотез, шляхів їхнього доведення тощо. Українські психологи наголошують, що критичність і самостійність - важливі характеристики мисленнєвої діяльності, які свідчать про високий рівень її розвитку. Цим якостям розуму протиставляють навіюваність, яку оцінюють як негативну якість, що заважає повноцінній інтелектуальній діяльності.

Зовсім інше ставлення до критичності та навіюваності в зарубіжних психологів (А. Осборн, М. Гордон). Вони вважають, що з метою підвищення творчого потенціалу варто знижувати критичність і підвищувати певною мірою навіюваність.

Спеціальний аналіз, який провела Н.Б. Березанська, показав, що необхідно відмовитися від протиставлення навіюваності та критичності як абсолютно негативного і позитивного. Кожне з цих явищ відіграє свою роль і робить певний внесок у цілеутворення.

Індивідуальні особливості виявляються в умінні бачити проблемну ситуацію, у формулюванні й аналізі задачі, у цілеутворенні та виробленні гіпотез. Дж. Брунер описує чотири типи висування і перевірки людиною гіпотез. Перший тип вирізняється тим, що людина формулює всі можливі гіпотези, а потім виключає ті, що не підтверджуються. Другий тип полягає в тому, що суб'єкт діє покроково, висуває і перевіряє одну гіпотезу, а потім іншу і т. д. Для третього типу характерним є те, що гіпотеза не формулюється, суб'єкт діє шляхом спроб і помилок. Четвертому типу властивий азартний пошук рішення, що виявляється у безсистемності, хаотичності дій. Суб'єкт такого типу не докладає зусиль для виокремлення закономірностей у явищі, може визначити випадкові характеристики за основними орієнтирами, всебічно не обґрунтовує й не перевіряє гіпотези, що виникають.

Люди відрізняються почуттями, які вони переживають у процесі розв'язання задачі, досвідом, який вони використовують при перевірці гіпотез, своїм ставленням до процесу розв'язання задачі, до своїх міркувань, особливостями прийняття рішень та здатністю оцінити свою роботу. Так, Ю.М. Кулюткін та Г.С. Сухобська називають три варіанти прийняття рішення: імпульсивне, зрівноважене та обережне.

Отже, ми розглянули індивідуальні особливості, пов'язані зі змістовими й операційними та операціональними (загальними компонентами діяльності) структурними складниками мисленнєвої діяльності. Поділ їх на такі групи інтелектуальних властивостей слід вважати умовним.

Індивідуально-типологічні особливості мислення вчених описав Е. Кречмер, пов'язуючи особливості мислення з конституціональними особливостями людини. Так, для циклотимічного типу характерними є такі риси, як величезна екстенсивність роботи, наочно-емпіричний напрям у роботі, схильність до збирання та опису конкретного наукового матеріалу, схильність до всього чуттєвого, до безпосереднього споглядання. Водночас учені-циклотиміки виявляють схильність до популяризації здобутих ними знань.

У шизотиміків "потяги до форм" домінують над "потягами до змісту", виявляється інтерес до всього формального.

П.Б. Ганнушкін описав особливості інтелектуальної діяльності за деяких форм психопатії. Так, для конституційно-депресивних представників групи циклоїдів характерним є те, що вони природжені песимісти, у зробленому вони вбачають тільки помилки. Інтелектуальні зусилля пов'язані для цих людей з великим напруженням. Серед них домінують важкодуми.

Конституційно-збуджені психопати вирізняються гнучкістю та різноманітністю своєї психіки, багатством думки, часто художньою обдарованістю, душевною добротою, а головне - завжди веселим настроєм. Проте, як пише автор, при близькому знайомстві виявляються риси іншого ґатунку, зокрема, поверховість та нестійкість інтересів.

Для шизоїдів характерні відірваність від дійсності, відсутність внутрішньої єдності та послідовності у психічних процесах. Звідси їхня схильність до нежиттєвих формальних побудов, що виходять не з фактів, а зі схем. Ці схеми спираються на гру слів та довільні поєднання понять. Шизоїди полюбляють химерні, алогічні комбінації, формально зближують між собою поняття, які насправді нічого спільного не мають. Через нерозвиненість логічного мислення вони не помічають суперечливих суджень та логічних помилок. Але серед них трапляються люди, які досягають вершин царини ідей (естети-митці, талановиті вчені, філософи).

Мислення параноїків недосконале й неглибоке, воно нагадує дитяче, це мислення не тільки суб'єктивне, а й афективне. На думку параноїка, правильним є тільки те, що йому подобається. П.Б. Ганнушкін відзначає схильність параноїків до своєрідних побудов, в основі яких лежить щось сумнівне, логічно помилкове.

Головними особливостями мислення істериків є разюча суперечливість їхніх суджень, відсутність логічної оцінки фактів, наявність вигадок як продуктів їхньої багатої фантазії.

Про патологічних брехунів, які належать до групи істериків, автор, посилаючись на Е. Крепеліна, пише, що їхньому мисленню бракує планомірності, порядку, зв'язності, судженням - обґрунтованості, а всьому сприйняттю ними життя - глибини та серйозності.

Конституційно-тупі люди від народження нерозумні, обмежені, елементарно-прості, примітивні, виконують лише нескладні завдання.

К. Юнг показав, що мислення може залежати від орієнтації суб'єкта на внутрішнє або зовнішнє. Енергія інтровертів спрямована на внутрішній світ, а енергія екстравертів - на зовнішній. Інтроверти прагнуть до глибинної інтроспекції, екстраверт не має нахилу до "вникнення в себе", аналізу своїх внутрішніх переживань, його цікавлять переважно ідеї та думки інших.

Серед розладів у мисленні називають ментизм - некерований потік думок або невиправдана "обґрунтованість мислення" - багато зайвого, другорядного, дрібниць, а серед них втрачається суттєве; паралогічне мислення - намагання шукати зв'язки там, де вони насправді відсутні; функціональна ригідність у мисленні - неспроможність самостійно знаходити рішення; марення, або "інтелектуальну мономанію" - продукування думок, що не відповідають дійсності.

9. Розвиток мислення

Генетичними ступенями інтелектуального розвитку є наочно-дійове, наочно-образно і словесно-логічне мислення. У кінці першого року життя дитини з'являються перші прояви мислення у формі наочно-дійового мислення. Основними ознаками цього мислення є елементарний аналіз, знаходження ситуаційно важливих зв'язків між предметами, які відбуваються з участю практичних дій, та нездатність до суттєвих абстрагувань і узагальнень.

З удосконаленням сприймань та оволодінням активним мовленням у дітей збагачуються уявлення. Діти починають виявляти наочно-образне мислення, виразніше у старшому дошкільному віці.

З розвитком активного мовлення посилюється його вплив на розвиток сприймань, уявлень, символічної пам'яті і мислення. Зі шкільних років діти вчаться мислити поняттями, символікою, що свідчить про розвиток словесно-логічного мислення.

Поява цих інтелектуальних сходинок не має чітко окреслених меж. З'являються ці види мислення послідовно, але з появою кожного нового виду попередні не припиняють свого розвитку. Вони розвиваються впродовж онтогенезу людини. Під впливом спрямованості особистості, її основних видів діяльності окремі види мислення набувають значення особистісних характеристик.

Якщо взяти до уваги оволодіння дитиною мовленням та його зв'язок з мисленням, можна в онтогенезі мислення виділити такі його види, як понятійне і допонятійне.

Допонятійне мислення обмежене власним сприйманням. Для нього характерним є егоцентризм як невміння відмовитися від своїх поглядів, залежних від власних сприймань, і зрозуміти позиції інших. Егоцентризм у мисленні зумовлює нечутливість до суперечностей, синкретизм (злитість), трансдукцію (перехід часткового до часткового, випускаючи спільне), відсутність уявлення про збереження кількості.

Понятійне мислення приходить не відразу, а, як писав Л.С. Виготський, проходить п'ять підготовчих етапів:

1) у перші 2-3 роки виявляється синкретизм мислення, а тому якщо запропонувати дитині схожі предмети зібрати разом, вона буде складати докупи будь-які предмети;

2) на другому етапі діти, виконуючи таке саме завдання, як і на першому, складають разом два предмети, які мають об'єктивні елементи схожості, а вже третій добирають за ознакою схожості лише до одного, а не до двох предметів;

3) на третьому етапі діти 6-8 років можуть об'єднати групи предметів за схожістю, але не можуть усвідомити і назвати ознаки, які характеризують цю групу;

4) у дітей 9-12 років з'являється понятійне мислення, але воно недосконале, первинні поняття ґрунтуються на життєвому досвіді, а не на науковому;

5) досконалі поняття виникають у 14-18 років, коли науковий досвід дітей допомагає їм вийти за межі чуттєвого і життєвого досвіду. Для активізації мисленнєвого процесу використовують "мозковий

штурм" або "брейнстормінг", які спрямовані на вироблення ідей або рішень. "Мозковий штурм" може відбуватися у формі синектики, у процесі якої використовують прийоми аналогій.

Для активізації пошуку використовують метод фокальних об'єктів, який полягає в перенесенні ознак випадкових об'єктів на фокальний. А також метод морфологічного аналізу, коли спочатку виділяють головні характеристики об'єкта, а потім до кожної з них добирають варіант.

Сприяє інтенсифікації пошуку і метод контрольних запитань, який передбачає використання з цією метою списку навідних запитань.

10. Поняття про інтелект

В аналізі мислення важко обійтися без понять "інтелект" та "інтелектуальні здібності". Словом "інтелект" (від лат. розуміння, розум) позначають відносно стійку структуру розумових здібностей. Існують різні тлумачення цього поняття, зокрема, його ототожнюють із мисленнєвими операціями, зі стилем та стратегіями розв'язання проблемних ситуацій, зі здатністю до учіння та пізнання, з індивідуальними особливостями орієнтування в ситуації, з когнітивним стилем, з біопсихічною адаптацією до наявних обставин життя. Більшість психологів схильні думати, що є три типи інтелекту: генетичний, який неможливо вивчити; поведінковий, що виявляється і спостерігається в поведінці; вимірний, тобто такий, що підлягає тестовій оцінці. Частина психологів, об'єднуючи прояви інтелекту в поведінці (оперування абстракціями, здатність вчитися, адаптуватися до обставин тощо), називають його загальною здатністю до переробки інформації.

Структура інтелекту дуже складна. Одні вчені вважають, що її можна оцінювати за трьома показниками: як систему операцій з даними, як суму конкретних даних (за змістом) та за результатами інтелектуальної діяльності (Дж. Гілфорд). Виходячи з цих трьох вимірів, Дж. Гілфорд створив кубічну модель і вдався до спроби визначити кожну зі 120 здібностей. Тип інтелекту визначають за перевагою якоїсь комбінації з цих варіантів. Для найбільш загальних характеристик використовують поняття конкретного практичного, абстрактного, потенційного та набутого інтелекту.

М.О. Холодна, спираючись на структурно-інтегративний підхід, дійшла висновку, що інтелект - це форма організації індивідуального ментального (розумового) досвіду. На її думку, критерії розвитку індивідуального інтелекту слід шукати в особливостях того, як людина сприймає, розуміє та пояснює те, що відбувається.

Оцінювання рівня інтелектуального розвитку здійснюють на основі співвіднесення реального хронологічного віку дитини з її "розумовим віком". Показником розвитку інтелекту є "коефіцієнт інтелектуальності", який скорочено позначають /(2. Цей показник знаходять співвідношенням:

Середнє значення 1(2 відповідає 100 балам, найнижчі можуть наближатися до 0, а високі - 200. Стандартне (тобто середнє для всіх груп) відхилення - 16 балів у кожний бік. У кожного третього IQ перебуває між 84 і 100 балами, і така сама частина (34%) - з показниками від 100 до 116 балів. Дві інші частини людей (у кожній по 16%) розглядаються як крайні групи з низькими (від 10-84) і високим інтелектом IQ від 116-180).

Дефектологи, психіатри і психологи використовують термін олігофренія, що означає вроджену недорозвиненість інтелекту. Олігофренію відрізняють від набутої недорозвиненості інтелекту, яку називають деменцією.

Найважчою формою олігофренії є ідіотія, яку характеризує IQ = 20. Середній її рівень називають імбецильністю (IQ = 20-50). Словесний запас імбецилів до 300 слів. їх можна навчити орієнтуватися в життєвих ситуаціях, вони схильні до наслідування, потребують опіки.

Дебільністю називають легко виражену "недоумкуватість" (IQ більше 75%). Вона помітна не відразу, а в процесі початкового навчання. Показником вияву цього явища є нездатність до абстрактного мислення. Дебіли не розуміють переносного смислу прислів'їв, метафор. Точні дані про дебілізацію суспільства жодна країна дати не зацікавлена. У США, у Східній Азії, де дебілізм є національною трагедією, признається нормою легка його форма, і максимально скорочується в загальноосвітніх школах навчальний матеріал, для засвоєння якого необхідно виявити здатність до абстрактного мислення.

Література

1. Брунер Дж. Психология познания. - М.: Прогресе, 1977.

2. Брушлинский A.B. Мышление: процесе, деятельность, общение. -М.: Наука, 1982.

3. Давыдов B.B. Виды обобщения в обучении. - М.: Педагогика, 1972.

4. Калмыкова З.И. Продуктивное мышление как основа обучаемости. - М.: Педагогика, 1981.

5. Коваленко A.B. Психологія розуміння творчих задач. - К.: Либідь, 1994.

6. Пірен І.М. Основи етнопсихології. - К., 1996.

7. Познавательные процессы и способности в обучении / Под ред. В.Д. Шадрикова. - М.: Педагогика, 1990.

8. Рубинштейн СЛ. О мышлении и путях его исследования. - М.: Изд-воАН СССР, 1958.

9. Психологія / За ред. Г.С. Костюка. - К., 1968.

10. Семенов И.И., Степанов СЮ. Рефлексия в организации творческого мышления и саморазвитии личности // Вопросы психологии. - 1983. - №2.

11. Середа В.Ю. Вчись мислити логічно. - К.: Рад. шк., 1989.

12. Тихомиров O.K. Психология мышления. - М.: Изд-во Моск. ун-та, 1984.

13. Холодная М.А. Психология интеллекта: парадоксы исследования. -М.,- Томск, 1997.

14. Хрестоматия по общей психологии: Психология мышления. - М.: Изд-во Моск. ун-та, 1981.

Размещено на Allbest.ru