Діяльність як форма активності особистості

Размещено на http://www.allbest.ru/

Діяльність як форма активності особистості

1. Основні характеристики активності

Загальною характеристикою живих істот є їхня активність. Саме активність забезпечує підтримку життєво важливих зв'язків усіх істот з навколишнім світом.

Джерелом активності живих організмів є потреби, завдяки яким усе живе діє певним чином та в певному напрямі. Потреба - це стан живої істоти, що відображає її залежність від умов існування та спричиняє активність у ставленні до цих умов.

Активність людини суттєво відрізняється від активності тварин. Прояви активності в поведінці тварини зумовлені насамперед природною організацією (будова тіла і органів, інстинкти), яка начебто визначає низку предметів, що можуть стати об'єктами потреб. Процес задоволення потреб тварин забезпечує найбільш повне пристосування їх до середовища. Наприклад: вроджена програма поведінки комах (бджіл), птахів (синиця, ремез), ссавців (бобер, білка, ведмідь) передбачає певні будівельні потреби, а також матеріал для їхнього забезпечення: віск, природні матеріали, певні породи дерев.

Джерело активності людини - її потреби. Потреби людини формуються в суспільстві в процесі виховання. Природні речі є не тільки предметами, що задовольняють біологічну потребу (наприклад, у їжі). За допомогою знарядь праці людина може видозмінювати предмет відповідно до власних потреб. Тому задоволення потреб у людини - активний, цілеспрямований процес оволодіння певною формою діяльності, яка визначена суспільним розвитком.

Чи є поняття активність і діяльність тотожними, чи вони мають якісні відмінності?

Принципова відмінність активності та діяльності полягає в тому, що діяльність виходить із потреби в предметі, а активність - із потреби в діяльності. Активність не тільки якісно притаманна самій діяльності (наприклад - праці), а й надає їй певного "забарвлення". Активність визначає діяльність і є рушійною силою, джерелом пробудження в людини її "потенціалів".

Активність начебто передує діяльності в часі: до початку діяльності ми ще не можемо щось змінити, передумати, поліпшити, адже це можна зробити в процесі самої діяльності. До початку діяльності ми активно вибираємо, що саме бажано, вільно плануємо, думаємо, за допомогою яких способів та якими засобами чогось досягти. Активність не тільки передує діяльності, а й "супроводжує" її протягом усього процесу. Не можна уявити оптимальної діяльності, позбавленої активності.

Розраховуючи свої сили, час, можливості для досягнення тієї чи іншої мети, за допомогою активності ми мобілізуємо свої здібності, переборюємо інерцію. "Особистісно забарвлена" діяльність, здійснюється не тільки більш конструктивно, а й у певному напрямі, з певною орієнтацією (на інших, на себе тощо). Активність начебто "наповнює" діяльність, надає їй особливої особистісної значущості. Людина в такій ситуації робить усе охоче.

Де шукати джерела, причини виникнення "справжньої", дійової активності, чому вона знижується?

Відповісти на це запитання можна лише визначивши, як саме життєві цінності, потреби людини співвідносяться з суспільними вимогами і нормами. А потреби людини і норми часто заходять між собою в суперечність. Якщо в процесі діяльності досягається предмет задоволення потреби, з'являється почуття як особистісного, так і соціального "насичення", то задоволеної, "насиченої" предметом активності бути не може, тому що це вже не буде активність. Що ж рухає активністю, якщо не предмет? Спрямована на діяльність, яка має справу з предметом, активність визначається суб'єктом. Людина як суб'єкт власного життя здатна до контролю за своєю активністю. Проте активність, що зводиться (з боку суб'єкта) тільки до контролю, не може привести до вибору конструктивних способів діяльності. Через активність людина прагне створити такі умови своєї діяльності, досягти таких рівня і якості її здійснення, щоб вона відповідала її намаганням, намірам, критеріям. Саме такі умови переборення труднощів, досягнення високого рівня якості діяльності приносять людині задоволення (а не тільки результат діяльності).

Дістаючи задоволення від характеру діяльності, а не тільки від її результату, особистість завдяки активності не потрапляє в повну залежність від соціальних вимог і установок, а набуває нових здібностей розв'язувати соціально-психологічні суперечності, утверджується в правильності своєї позиції, переконується в її адекватності життю.

Отже, основною властивістю активності є належність її людині, суб'єкту, поза яким вона не може існувати. Відповідно суб'єктові активності притаманні всі характеристики суб'єкта діяльності (психічні, моральні, соціальні, професійні тощо), але тільки більш особистісно забарвлені.

Активність виникає як життєвий витвір особистості, яка усвідомлює, що все необхідне від суспільства вона одержить завдяки своїй діяльності (праці), якою вона обмінюється з іншими людьми.

Активність породжується потребою в діяльності, є на вищому порівняно з діяльністю рівні, її характер визначається й опосередковується вищими життєвими потребами. Але якщо діяльність ще не сформувалася, якщо не склалася сама особистість, її вищі життєві потреби, то активність може бути не у функції координатора, а у функції дезінтегратора життя людини. В цьому розумінні вона може не мати свого предмета, не виявляється яскраво в конкретному виді діяльності.

Якщо безпредметна діяльність є соціально безперспективною, то безпредметна активність - явище соціально небезпечне, соціально небажане. Бездіяльна, не спрямована активність соціально й особистісно "приречена", тому що не має своєї мети, свого предмета та не приносить задоволення.

Активність (як і діяльність) здійснюється впродовж усього життя людини, тому має тривалий, проте нерівномірний характер. Періоди підвищення та зниження активності не завжди відповідають "біологічному" віку людини, її можливостям. Часто буває так, що в старості людина ще активно працює, а молода людина здається старою через нездатність (небажання) знайти своє місце в житті.

Активність може мати і різну спрямованість - на конкретні досягнення (матеріальні блага, кар'єру тощо) або на високі духовні цінності.

Долучення до активності таких психологічних особливостей, як мотиви особистості, ЇЇ спрямованість, здібності, ціннісні орієнтації, визначає психологічну характеристику активності.

Із внутрішніх характеристик особистості важливу роль у її зростанні відіграють мотиви. Однак мотив більшою мірою пов'язаний з діяльністю, розглядається як спонукання до неї. Якщо в структурі людської діяльності особистісному мотиву відводиться певне місце, то яке ж співвідношення мотиву й активності? Активність, охоплюючи всю сферу її соціально-психологічних взаємодій, містить сукупність мотивів. Для активності завжди характерна ієрархія мотивів, які в її внутрішній структурі займають певні ціннісні місця. Співвідношення активності й мотивів може набувати або гармонійного, або суперечливого характеру. І якщо суперечності (боротьба) мотивів на етапі формування активності сприяють її зростанню, то на етапі реалізації активності така боротьба перетворюється на її гальмо.

Активна людина (у різноманітних формах) намагається зняти особистісну невизначеність, незавершеність (під час діяльності), і тут її надмірна саморегулювання стає своєрідним гальмом активності. Проте саморегуляція людини не обмежується контрольними функціями. В процесі саморегулювання особистість зважає не лише на міру активності, а й на власний стан, можливості, всю сукупність мотивів.

Активність особистості може бути деформованою через втрату нею ролі суб'єкта діяльності. Тільки за наявності зазначеної якості, за здатності особистості виступити повноправним суб'єктом діяльності можлива справжня гармонійна активність.

2. Діяльність

На сучасному етапі психологи теоретично і методологічно розробляють варіанти розв'язання проблеми зростання соціальної активності людей. Вирішення цієї проблеми - складова стратегії перебудови і психології, і свідомості людей. Соціальна активність людей є не тільки суспільно необхідним явищем, але й має глибоко індивідуальні корені, що вимагає її вивчення на рівні конкретної особистості, конкретної індивідуальності.

Структура активності (на відміну від діяльності) до цього часу мало досліджена в психології. У загальноприйнятому визначенні активності, запропонованому A.B. Петровським, вона розглядається як реалізація потреб особистості, як пошук предметів потреб. На основі цього виникає питання про характер зв'язку активності і потреби.

Потреби людини мають як особистісний, так і суспільний характер. Наприклад, задоволення потреби в їжі - особистісна потреба. Проте багато потреб людини належать до суспільних, колективних (потреба в засвоєнні досвіду, знань).

Потреби розрізняють за походженням і предметом.

За походженням потреби можуть бути природними і культурними.

До природних потреб належать ті, які необхідні для збереження і підтримки життя людини та її нащадків. Усім людям притаманні природні потреби в сні, захисті від холоду чи спеки, істоті протилежної статі тощо. Якщо якась із природних потреб тривалий час не буде задовольнятися, то людина може загинути або не зможе продовжити свій рід.

Хоча природні потреби сучасної людини характерні і для первісних людей, і для тваринних предків людини, проте за психологічною суттю вони докорінно відрізняються від природних потреб тварин. Протягом життя людини змінюються засоби і знаряддя задоволення потреб, зазнають змін і самі потреби. Таким чином, природні потреби людини мають суспільно-історичний характер.

У культурних потребах виявляється залежність активної діяльності людини від продуктів людської культури. Найелементарнішою культурною потребою є необхідність використовувати виделку і ніж під час задоволення потреби в їжі.

За будь-якого економічного і суспільного ладу залежно від виховання і засвоєння певних звичаїв і форм поведінки людина набуває різних культурних потреб. Якщо такі потреби людини не задовольняються, то вона не гине, але тяжко страждає.

За характером предмета потреби можуть бути матеріальними і духовними.

У матеріальних потребах виявляється залежність людини від предметів матеріальної культури (потреба в одязі, житлі, предметах побуту тощо), у духовних - залежність від продуктів суспільної свідомості. Людина відчуває потребу поділитися своїми думками і почуттями, потребу читати книги, журнали, дивитися кінофільми, слухати музику тощо.

Духовні потреби нерозривно пов'язані з матеріальними. Для задоволення духовних потреб потрібні, безумовно, матеріальні речі (книги, газети, папір, фарби тощо).

Існують певні особливості розвитку потреб людини. Так, дії маленької дитини, що самостійно користується ложкою, неможливо віднести цілком до тих, що задовольняють природні потреби. Сама ложка зовсім не потрібна для задоволення потреби в їжі. Але під впливом виховання подібні предмети стають для дитини необхідною умовою такого задоволення. Не сама потреба як така, а суспільно прийняті способи її задоволення починають диктувати форми поведінки.

Уже на перших стадіях розвитку активності дитини її стимулами стають не біологічно значущі речі, а способи їхнього використання, тобто функції цих речей у суспільній практиці. Форми поведінки, які засвоює дитина, - це вироблені суспільством способи поводження з речами відповідно до їхніх функцій у людській практиці: за столом сидіти, ложкою їсти тощо.

Виховуючи своїх дітей, батьки вчать їх суспільно прийнятих способів поводження з відповідними речами, людських форм задоволення своїх потреб за допомогою певних речей і дій з ними. Під впливом соціальних умов, за яких задовольняються потреби дитини, її поведінка починає детермінуватися не тільки біологічним значенням речей, а ще й їхнім суспільним значенням.

Активність людини вже з раннього віку регулюється досвідом усього людства і вимогами суспільства. Цей тип поведінки настільки специфічний, що для його позначення у психології застосовується термін діяльність. Однією з основних рис, що відрізняє діяльність від активності є те, що зміст діяльності не визначається цілком потребою, яка її спричинила. Зародившись завдяки потребі як джерелу активності, діяльність керується метою. Мета, тобто те, на що спрямована діяльність, заради чого вона відбувається, є своєрідним регулятором активності. Перш ніж щось робити (будувати, досліджувати), людина уявляє цей процес, планує його. По завершенні процесу діяльності отримують результат, що відповідає усвідомленій меті.

Щоб психічна регуляція діяльності була успішною, психіка має відображати об'єктивні властивості речей і визначати ними (а не потребами організму) способи досягнення поставленої мети. Через діяльність людина здатна реалізовувати цілеспрямовані дії, а саме стимулювати та підтримувати активність. Діяльність особистості нерозривно пов'язана з мисленням та волею, спирається на них, неможлива без пізнавальних і вольових процесів.

Діяльність - усвідомлена й цілеспрямована активність людини, зумовлена потребами і спрямована на пізнання та перетворення світу.

Отже, діяльність - це внутрішня (психічна) і зовнішня (фізична) активність людини, яка регулюється усвідомленою метою.

3. Теорії діяльності

У науці немає єдиного підходу до розкриття поняття та структури людської діяльності. Основний внесок у методологічне і психологічне розв'язання зазначеної проблеми зробила традиційна психологія.

Діяльність - це специфічна форма суспільного буття людей, що полягає в цілеспрямованому перетворенні природної і соціальної дійсності. Перетворювальний і цілеспрямований характер діяльності дає змогу її суб'єкту вийти за межі будь-якої ситуації, вписуючи діяльність у широкий контекст суспільно-історичного буття. Все це підкреслює відкритість і універсальність діяльності. її потрібно розуміти з позицій історичного і культурного розвитку як форму творчості. Побудова або творення людиною своєї діяльності є неодмінною умовою формування її особистості.

Проблема діяльності органічно пов'язана з проблемою особистості та свідомості. Особистість формується і виявляється в діяльності. Діяльність визначає особистість, але особистість обирає ту діяльність, яка визначає її розвиток (О.Г. Асмолов). Під час діяльності людина взаємодіє з навколишнім світом, і цей процес не пасивний, а активний і керований свідомістю.

У конкретному науковому вивченні особистості різні загально-психологічні напрями дотримуються принципів діяльнісного підходу. Поняття "діяльнісний підхід" у широкому розумінні означає, що в основу методології досліджень покладено категорію діяльності. У вузькому розумінні "діяльнісний підхід" - теорія, що розглядає психологію як науку про функціонування і структуру психічного відображення в процесах діяльності індивідів.

Психологічну теорію діяльності розробляли вітчизняні та зарубіжні психологи. Російський психолог Л.С. Виготський підготував ґрунт для формування психологічної теорії діяльності. Створення Л.С. Виготським культурно-історичної теорії вищих психічних функцій, а також його великий внесок у розроблення історичного підходу до розвитку людської психіки, у вивчення проблем свідомості, мислення і мови дали можливість іншим ученим підійти до витоків діяльності. Загалом Л.С. Виготський висунув ідею про вирішальну роль діяльності в психічному розвитку дитини.

На основі зазначеної ідеї О.М. Леонтьєвим була створена теорія діяльності, в якій вчений виходив з положення марксизму про те, що діяльність утілюється у своєму продукті. Відбувається начебто "опредметнювання" тих уявлень, які її спонукають і регулюють. Таким чином, у продукті діяльності ці уявлення набирають нової форми. На підставі цього положення О.М. Леонтьєв доходить висновку, що, взаємодіючи з предметами реального світу, які створені людською культурою протягом її історії, індивід засвоює (привласнює) "опредметнену" психологічну реальність. Це й становить процес його психічного розвитку. Виходячи з цих загальних положень, учений розкриває багато важливих психологічних понять. Так, поняття потреб, мотивів особистості дістають у нього оригінальне інтерпретування. Мотиви вчений трактує не як внутрішні спонукання, що йдуть від особистості, а як реальні предмети, в яких втілюються (опредметнюються) потреби. Категорія діяльності, за О.М. Леонтьєвим, охоплює "полюс об'єкта" і "полюс суб'єкта", що веде до розуміння самої особистості як моменту діяльності та її продукту. Таким чином, психіка перетворюється в реальність людської діяльності, чим заперечується можливість розглядати її як реальність, притаманну самому суб'єктові.

Згідно з уявленнями О.М. Леонтьєва, до структури діяльності входять такі компоненти: потреби, мотиви, завдання, дії та операції. Він зазначав, що діяльність містить три мікроструктури і блоки: перший пов'язаний з мотивами, другий - з метою, третій - з операціями.

Загалом у традиційній психології проблема діяльності розглядалася в межах діалектико-матеріалістичних ідей (М.Я. Басов, С.Л. Рубінштейн).

Визначний учений С.Л. Рубінштейн та його учні тривалий час розробляли методологічний принцип єдності свідомості й діяльності. Цей принцип проголошує: психіка людини не тільки проявляється, а й формується в діяльності. Конкретно це означає, що різні рівні і типи свідомості, взагалі психіка, проявляються і розвиваються через різні види діяльності і поведінки: рух - дію - вчинок. Сам факт усвідомлення індивідом своєї діяльності - мети та умов - змінює її характер та протікання.

Усю систему своїх ідей С.Л. Рубінштейн спрямував на розкриття діалектики психологічної діяльності. У діяльності він виявив суттєві компоненти і конкретні взаємозв'язки між ними. Зрештою структура діяльності суб'єкта становить складне співвідношення її різнопланових компонентів (рух - дія - операція - вчинок) у їхньому взаємозв'язку з метою, мотивами та умовами діяльності. Центром цієї структури є дія. Саме дія, на думку С.Л. Рубінштейна, - вихідна "клітинка", "одиниця" розвитку психіки. Втім, це не означає, що в дії за допомогою психологічного аналізу можуть бути "знайдені" і вивчені витоки всіх елементів психіки, тобто спонукань, мотивів, здібностей людини.

Розкриваючи різні аспекти принципу активності, С.Л. Рубінштейн сформулював розуміння активності, згідно з яким зовнішні принципи діють через внутрішні умови. Розроблений ученим принцип детермінізму (зовнішнє через внутрішнє) полягає в тому, що дія зовнішнього через внутрішнє є необхідною, дуже суттєвою і позитивною умовою адекватного пізнання об'єкта. Така дія опосередковано характеризує активну роль суб'єкта, який пізнає світ, а також його як людину, що певним чином діє, спілкується.

Наприкінці 80-х років у науці розгорнулась дискусія про статус поняття діяльності, його полідисциилінарний характер та місце серед інших гуманітарних понять (суспільні відносини тощо).

На думку сучасного психолога В.П. Зінченка, свідоме життя людини складається з двох типів відносин: вільні відносини (незалежні від свідомості) і відносини як "перетворені форми" свідомості (енергія, сила). Діяльність і свідомість не можна ототожнювати, свідомість вільна і не залежить від діяльності, хоч нею породжується. Вченим розроблено схему психологічного розвитку - це ланцюг "перетворених форм" свідомості: "живий" рух та недиференційовані форми активності породжують поведінку, діяльність; поведінка і діяльність породжують свідомість; свідомість породжує вільні дії та вчинки і, зрештою, дії та вчинки породжують особистість. Своєю чергою особистість породжує нові форми діяльності, розширюючи власну свідомість.

Інший сучасний психолог В. В. Давидов вважає, що ключові проблеми діяльності ще залишаються далекими від адекватного розв'язання. Так, до основних проблем, що потребують поглибленого дослідження, В.В. Давидов відносить такі: необхідність визначення ключового поняття теорії діяльності - поняття "перетворення", яке пояснювало 6 не тільки зовнішні, а й внутрішні зміни образу об'єкта; виявлення співвідношення колективної та індивідуальної діяльності; класифікація різних видів діяльності; з'ясування співвідношення психологічної теорії діяльності з іншими підходами до вивчення людини.

Нарешті, функції спонукання і спрямування діяльності, а також функції смислоутворення, як вважають українські вчені (О.О. Нікуленко та ін.), приписують "предмету діяльності" без достатніх підстав. Вони намагаються довести, що діяльність і "активне орієнтування" спричиняє опір, який чинить стосовно суб'єкта, стосовно задоволення його потреб середовище (як предметне, так і соціальне), що предметність діяльності полягає в предметному характері цього опору, а напрям діяльності, тобто вибір засобів задоволення потреб, мети, знарядь тощо, визначається цим опором. Звідси випливає необхідність і провідна роль у діяльності такого компонента психічного відображення дійсності, як "образ опору". Що ж стосується функцій спонукання діяльності і смислоутворення, то їх виконує задоволення потреби у вигляді пов'язаного з ним передбачуваного емоційного переживання.

В.І. Додонов працює над проблемою структури і динаміки мотивів діяльності, досліджуючи спілкування та його мету в мотиваційній структурі діяльності.

4. Структура активності та діяльності

Активність як діяльнісний стан суб'єкта детермінована з середини, з боку його ставлень до світу і реалізується назовні в процесах поведінки. Розглянемо внутрішні та зовнішні характеристики людини як суб'єкта активності.

До внутрішньої організації активності людини, за A.B. Петровським, належать мотиваційна, цільова та інструментальна основи активності.

Мотиваційна основа активності

Кожна жива істота, зокрема й людський індивід, несе в собі внутрішній образ своїх життєвих відносин зі світом. Для людини ці відносини досить різноманітні: відгукуватися на потреби інших людей, відчувати себе частиною природи та ін. Все це різноманітні форми суб'єктності людини.

¦ По-перше, суб'єкт активності є "індивідуальне Я" людини. Діяльність людини, як вважає вона сама, мотивується її власними

інтересами і потребами: "Я чиню так, тому що саме цього я хочу", "Я роблю це для себе самого" тощо.

¦ По-друге, суб'єкт активності - це "Я іншого в мені", коли "присутність" іншого переживається як певне вторгнення у свій внутрішній світ.

¦ По-третє, суб'єкт активності безпосередньо над індивідуальний, тобто такий, що не ототожнюється з кимсь з інших людей.Але водночас він стосується кожного, виражаючи собою те, що повинно бути властивим усім людям - "людське в людині: совість, розум, добро, красу, волю".

¦ По-четверте, суб'єкт активності ототожнюється з природним тілом індивіда ("не Я"): він занурюється при цьому в стихію природного. В психоаналітичних концепціях це активне начало позначається терміном "Воно" (3. Фройд). "Не Я" при такому підході не вичерпується власне біологічними потягами: творчість, альтруїзм і навіть релігійні спрямування іноді розглядають як виявлення тільки природного начала.

Крім чотирьох указаних аспектів мотиваційної основи активності, внутрішню організацію активності людини становлять потреби. Потреби є джерелом активності людини. До людських потреб належать вітальні потреби (від лат. vita - життя): необхідність у їжі, воді, продовженні роду тощо; соціальні інтереси: необхідність належати до певної групи людей, вступати в емоційні контакти, мати певний статус, бути лідером чи підкорятися тощо і, зрештою, екзистенціальні спонукання: бути суб'єктом свого життя, творити, відчувати достовірність свого буття тощо.

Цільова основа активності

Важливим складником структури активності є її цільова основа. Процес задоволення потреб суб'єкта передбачає досягнення ним тієї чи іншої мети (кінцевої і проміжної).

Діяльність передбачає наявність в активності людини усвідомленої мети. Мета - те, що реалізує людські потреби і є образом кінцевого результату діяльності. Мета в психологічному розумінні - це те, чого намагаються досягнути, намір, який має бути здійсненим. Мета діяльності є своєрідним передбаченням її результату, образ можливого як прообраз дійсного. Важливо відрізняти мету від мотивів діяльності.

Мотиви - це пов'язані із задоволенням певних потреб спонукання до діяльності. У мотивах, як і в меті, передбачається можливе майбутнє. В мотивах начебто записано, чим є активність для суб'єкта, що повинно статися з ним самим. Мета орієнтована назовні, в ній передбачається результат, який має існувати як об'єктивно-художнє полотно, виготовлена деталь, доведена теорема тощо. Мета, втілена в продукти діяльності, не втрачає своєї належності до світу суб'єкта: вона суб'єктивна за формою, але об'єктивна за своїм змістом. Якщо в мотивах ідеально постає сам суб'єкт, у меті діяльності постає об'єкт, а саме: що необхідно здійснити, щоб мотиви активності були реалізовані.

Потреби становлять сутність, основну рушійну силу різних видів людської активності, а мотиви є конкретними різноманітними проявами цієї сутності. Мотиви та мотивацію розглядають в психології як причини, що визначають вибір спрямованості поведінки і діяльності суб'єкта.

На відміну від мотивів, мета людської діяльності завжди усвідомлена. Мета завжди зрозуміла самому суб'єктові, а також іншим людям. Мотиви - це надбання насамперед самого суб'єкта, вони можуть виявлятися як унікальні та глибинні його переживання і не завжди є зрозумілими для інших.

Треба розрізняти кінцеву і проміжну мету. Досягнення кінцевої мети рівнозначне задоволенню потреби. Проміжною є мета, поставлена людиною як умова досягнення кінцевої мети. Наприклад, художник, роблячи ескізи майбутньої картини, досягає проміжної мети, парашутист, готуючись до стрибка, ретельно складає парашут, під час цього досягає не однієї проміжної мети, а кількох, хоча кінцевою метою є сам стрибок.

Процес постановки, вибору мети називають цілеутворенням. Особливу психологічну проблему становить народження нової мети, що розпочинається з проміжної. Таку мету називають "надситуативною", що начебто знаходиться вище, над вихідними вимогами ситуації. Пропонуючи обстежуваному низку однотипних завдань, можна побачити, як деякі учасники експерименту замість того, щоб знайти загальний принцип їхнього розв'язання, кожного разу знову розв'язують завдання, утворюючи нову мету. Висунення нової мети ще не означає, що формується нова мотивація діяльності. Мова йде лише про розширення або поглиблення цільової перспективи активності за збереження загальної її спрямованості.

Отже, найважливіше в діяльності людини - усвідомлена мета. Інші боки діяльності - її мотиви, способи виконання, відбір і опрацювання необхідної інформації - можуть усвідомлюватися або ні. Вони можуть також усвідомлюватися не повністю і навіть неправильно. Наприклад, дошкільник не завжди усвідомлює потреб, які спонукають його гратись, а молодший школяр - мотивів своєї навчальної діяльності. Не повністю, а найчастіше хибно, усвідомлює справжні мотиви своїх вчинків недисциплінований підліток. Іноді й дорослі люди вірять у "замасковані" мотиви, які "підкидає" їм свідомість, щоб виправдати помилкові дії або вчинки.

Не тільки мотиви, а й розумові процеси, які привели до вибору тих чи інших планів діяльності, людина не завжди усвідомлює. Що стосується способів виконання діяльності, певна частина з них регулюється неусвідомлене. Прикладом цього можуть бути звичні дії: ходіння, мова, письмо, керуваня автомобілем, гра на музичному інструменті тощо.

Ступінь і повнота відображення усіх аспектів діяльності у свідомості визначають рівень усвідомленості відповідної діяльності.

Хоч яким би не був рівень усвідомленості діяльності індивідом, усвідомлення мети залишається необхідною її ознакою. Коли немає цієї ознаки, немає і діяльності в людському розумінні цього слова, лише імпульсивна поведінка. На відміну від діяльності, імпульсивна поведінка керується безпосередньо потребами й емоціями. Вона виражає лише афекти і потяги індивіда й тому має егоїстичний, антисуспільний характер. Засліплена гнівом або неперебореною пристрастю людина діє імпульсивно.

Імпульсивність поведінки не означає її неусвідомленості. Але за таких обставин усвідомлюється і керує поведінкою людини лише її особистісний мотив, а не його суспільний зміст, утілений у мету.

Можлива і така ситуація. Почавши діяльність заради мотиву, надалі людина може так нею захопитися, що діятиме для того, щоб отримати результат, досягти певної мети. Тоді відбувається так зване зсунення мотиву до мети.

Інший фрагмент діяльності - дія - спочатку може мати усвідомлену індивідом мету, яка, своєю чергою, є засобом досягнення іншої мети, що сприяє задоволенню потреби. Конкретна дія і відповідна їй мета є привабливою для індивіда тому, що вони дають можливість задовольнити потребу. Надалі мета цієї дії може набути самостійної цінності, стати потребою або мотивом. У такому разі говорять, що під час розвитку діяльності відбулося перетворення мотиву на мету і "народилась" нова діяльність.

Інструментальна основа активності

Однією з внутрішніх характеристик активності людини є її інструментальна основа. Важливі ЇЇ складові - знання, уміння, навички.

Розвиток особистості неможливий без оволодіння людиною соціально виробленими засобами виконання діяльності (інструментами, знаряддями, пристроями тощо). При застосуванні тих чи інших інструментів, способів виконання діяльності, кожна людина насамперед уявляє, як діяти, як застосовувати ті чи інші знаряддя. Кожне таке уявлення розкриває внутрішню сторону дій, які відбуваються в зовнішньому плані. Сукупність цих уявлень називають інструментальною основою діяльності. Для позначення інструментальної основи діяльності досить часто використовується слово "компетентність", а цей термін можна розкрити через такі важливі поняття, як "знання", "уміння", "навички".

Знання - це не лише сукупність відомостей про навколишній світ, а й здатність людей орієнтуватись у системі соціальних взаємин, діяти відповідно до обставин у різних життєвих ситуаціях. Знання як частина інструментальної основи діяльності тісно пов'язані з навичками.

Навички - це опанування до автоматизму способами використання певних засобів діяльності. Навичкою називають ще спосіб виконання дій, який у результаті вправляння став автоматизованим. Навички, виявляючись у діях, справляють враження, що людина в деяких випадках діє "машинально". Такі автоматизовані елементи трапляються в різних сферах діяльності. За ознакою автоматизованості до навичок можуть бути віднесені різні операції в трудовій, навчальній, побутовій, спортивній, художній діяльності. Але автоматизованості підлягає не вся діяльність, а лише окремі її елементи. Так, автоматизуються дотримання орфографічних правил, способи написання і поєднання літер у слові, але сам процес письма залишається цілеспрямованою, навмисною дією.

На основі знань та навичок складається фонд умінь людини. До умінь належить система свідомої побудови результативної дії. На відміну від навичок, кожна з яких утворена серією автоматизованих елементів діяльності, уміння - здатність людини усвідомлено застосовувати набуті знання адекватно новим обставинам діяльності. Якщо навички людина застосовує у знайомих їй ситуаціях, уміння відповідають більш широкому класу ситуацій. Наприклад, людина може виявляти свої уміння за нових обставин діяльності. Адекватність умінь обставинам, у які людина ще не потрапляла і які не входять до її досвіду, базується на усвідомленому застосуванні знань, а також досвіді певним чином діяти. Уміння становлять основу майстерності особистості.

Уміння і навички поділяються на декілька типів: рухові, пізнавальні, теоретичні та практичні. До рухових належать різні рухи, складні та прості, які належать до зовнішніх, моторних аспектів діяльності. Пізнавальні уміння охоплюють здібності, пов'язані з пошуком, сприйманням, запам'ятовуванням і опрацюванням інформації. Вони співвідносяться з основними психічними процесами і передбачають формування знань. Теоретичні уміння і навички пов'язані з абстрактним інтелектом. Вони виявляються в здатності людини аналізувати, узагальнювати матеріал, будувати гіпотези, теорії тощо.

Важливе значення для формування всіх типів умінь і навичок мають вправи. Завдяки їм відбуваються автоматизація навичок, удосконалення умінь, діяльності загалом. Без постійного, систематичного вправляння уміння та навички втрачаються.

5. Засвоєння діяльності

Діяльність - найбільш значна одиниця аналізу зовнішніх проявів активності, цілісний мотивований акт поведінки. Результатом діяльності є динаміка переживань, які показують відношення між суб'єктом потреби і її об'єктом.

Діяльність стає об'єктом переживання інших людей, дістає етичну оцінку: оцінюється як безкорислива або корислива, добросовісна і недобросовісна, виправдана чи невиправдана.

Діяльність людини реалізується в її діях. Дія - це відносно завершений елемент діяльності, спрямований на досягнення певної проміжної усвідомленої мети. Дія може бути як зовнішньою, яка виконується за участю рухового апарату та органів чуття, так і внутрішньою - розумовою. Терміном "дія" описують процеси поведінки, що відповідають меті, яку ставить суб'єкт. Дії усвідомлені, бо усвідомлена їхня мета. Усвідомлюється й об'єкт, на який спрямована дія. Дія є цільовим актом поведінки суб'єкта.

Дія у складі активності є меншою одиницею її аналізу, ніж діяльність, тому її можна уявити як поєднання більш дрібних фрагментів поведінки - операцій. Коли поведінка розглядається у взаємозв'язку з інструментальною основою діяльності, то вона виступає як послідовність операцій. Одна й та сама дія може виконуватися за допомогою зовсім не схожих одна на одну операцій. Наприклад, при зображенні одного й того самого предмета, але при виконанні дії пером, пензлем, голкою, використовуються різні рухи, тобто способи виконання дій. Ще більш виразною є відмінність в операціях, які здійснюються під час гри на різних музичних інструментах: фортепіано, гітарі, трубі, флейті. Виконання одного й того ж музичного твору (рівень дії) реалізується через зовсім не схожі рухи (рівень операцій). Розглядаючи будь-які дії, можна вирізнити їхні моторні (рухові), сенсорні (чутливі) і центральні компоненти. Відповідно і функції, які виконують ці компоненти під час дій, можуть бути визначені як виконання, контроль і регулювання. Способи виконання, контролю і регулювання дій, якими користується людина під час діяльності, називають прийомами діяльності.

Кожна з перелічених функцій може бути реалізована людиною як свідомо, так і несвідомо. Наприклад, система рухів гортані, необхідна для вимовляння слів, зовсім не усвідомлюється людиною. Хоча граматичні форми і зміст фрази, яку людина збирається вимовити, завжди попередньо усвідомлюються.

Можливе і зворотне явище, коли певні сторони дії вимагають спочатку детального свідомого регулювання, а надалі починають виконуватися з меншою участю свідомості - автоматизуються. Саме таку часткову автоматизованість виконання і регулювання доцільних рухів людини називають навичкою.

Зміни структури дії, які стають можливими завдяки такій частковій автоматизації, зводяться до зміни прийомів виконання рухів, при цьому відкидаються зайві й непотрібні рухи, з'являється поєднання рухів, змінюються прийоми сенсорного контролю за діями, зоровий контроль за виконанням рухів значною мірою замінюється мускульним (кінестетичним), змінюються прийоми центрального регулювання дії, увага звільняється від сприймання способів дії і переноситься головно на обставини і результати дії. Отже, навички - це опанування до автоматизму способами використання певних засобів діяльності.

Як виникають зміни в прийомах дії, який її психологічний механізм?

Основою цього механізму є дослідницькі спроби та відбір. Людина робить спроби виконати певний рух, контролює його результат. Успішні рухи, виправдані орієнтири та способи регулювання поступово відбираються і закріплюються, невдалі та невиправдані - відкидаються. Таке багаторазове виконання певних дій чи видів діяльності, метою якого є засвоєння, що спирається на розуміння і супроводжується свідомим контролем, називається вправою.

Зміна характеру дій людини під час вправ відображає зміни в будові її психічної діяльності. Кожна нова спроба, що супроводжується свідомим контролем, виявляється не тільки в запам'ятовуванні прийомів і завдань дії. Вона зазвичай веде до змін самих способів розгляду завдання, прийомів його розв'язання, способів регуляції дії.

Виникнувши в результаті багаторазових практичних спроб, навичка функціонує як автоматизований прийом виконання дії.

Формування окремої навички ніколи не буває самостійним, ізольованим процесом. На нього впливає, у ньому бере участь увесь попередній досвід людини. Кожна навичка функціонує і складається в системі навичок, якими вже володіє людина. Одні з них допомагають новій навичці складатися і функціонувати, інші заважають, треті її видозмінюють тощо. Це явище названо в психології взаємодією навичок.

Взаємодія навичок - це вплив попередніх навичок на утворення нових.

Як відомо, дія визначається її метою, об'єктом та умовами (ситуацією). Виконується вона як система певних прийомів рухового виконання, сенсорного контролю і центрального регулювання.

Загальна закономірність вироблення навички полягає в тому, що, діставши нове завдання, людина намагається спочатку використати такі прийоми діяльності, якими вона володіє. При цьому, керуючись завданням, переносить у процесі його виконання прийоми, які вже раніше застосовувалися для розв'язання аналогічних завдань. Успішність перенесення прийомів діяльності залежить від того, наскільки точно оцінюється схожість завдань з погляду способів їхнього розв'язання. Можна вирізнити два крайні випадки.

Перший - коли мета, об'єкти або умови двох дій сприймаються людиною як схожі, хоча насправді ці дії різні за прийомами виконання, контролю і центрального регулювання. У такій ситуації вихідними виявляються неефективні прийоми дії. Виявлення їхньої помилковості, переборення і заміна правильними новими прийомами потребують часу та багаторазових спроб. Формування навички утруднюється й уповільнюється. Тоді говорять про негативне перенесення, або інтерференцію, навичок.

Наприклад, драматична демонстрація механізму інтерференції спостерігалася в масових масштабах у Швеції. Там було оголошено про переведення всього транспорту з лівостороннього руху на правосторонній. Це призвело до негативних наслідків: помилок під час руху та рекордної кількості аварій.

Отже, інтерференція навичок - явище, яке виявляється в тому випадку, коли мета, об'єкти або умови виконання зовні схожі, тоді як дії, необхідні для їхнього правильного виконання, різні за прийомами виконання, контролю і центрального регулювання (негативне перенесення навичок).

Інший можливий крайній випадок - коли мета, об'єкти або умови двох завдань зовні різні, тоді як дії, необхідні для їхнього правильного розв'язання, схожі за прийомами виконання, контролю і центрального регулювання. Так, наявність в учнів хороших навичок користування напилком значно полегшує для них оволодіння прийомами різання металу іншими інструментами. В цьому разі за наявності різних об'єктів і мети дії є схожість прийомів виконання і сенсорного контролю. В обох ситуаціях розподіл зусиль між двома рухами, необхідний для забезпечення горизонтального руху інструмента, практично один і той самий. Вихідною позицією служать правильні дії, і формування навички значно полегшується. У цій ситуації говорять про позитивне перенесення, або індукцію, навичок.

Індукція навичок - явище, коли мета, об'єкти або умови завдань зовні різні, тоді як дії, необхідні для їхнього правильного виконання, схожі за прийомами виконання, контролю і центрального регулювання (позитивне перенесення навичок).

Ще одним елементом діяльності є звичка. Від умінь і навичок вона відрізняється тим, що є непродуктивним елементом діяльності. Звичка - негнучка (іноді й нерозумна) частина діяльності, що не має свідомої мети. На відміну від простої навички, звичка може цілком свідомо контролюватися. Від уміння вона відрізняється тим, що не завжди є розумною і корисною (негативні звички).

Отже, діяльність, дії, операції, виявляючись у зовнішніх мотиваційних, цільових, інструментальних взаємодіях індивіда, утворюють гнучку динамічну систему, яка досить складно співвідноситься з дійсністю.

Як уже було сказано вище, діяльність є динамічною системою, яка здатна до змін, а між внутрішньою (психічною) і зовнішньою (фізичною) складовими діяльності відбуваються взаємо переходи.

Процес переходу від зовнішньої реальної дії до внутрішньої ідеальної називають інтеріоризацією (перетворення у внутрішню).Завдяки інтеріоризації психіка людини набуває здатності оперувати образами предметів, яких у цей час немає в полі зору. Людина виходить за межі конкретної миттєвості, вільно "подумки" переміщується в минуле і в майбутнє, в часі й у просторі.

Психологія поки що детально не знає, як відбувається інтеріоризація. Проте вже доведено, що важливим знаряддям такого переходу є слово, а засобом переходу - мовленнєва дія. Оперування словами і різними символами дає змогу скористатися інформацією про певні взаємодії за відсутності самих речей, керувати діяльністю і поведінкою людини на основі досвіду та знань.

Зовнішній бік діяльності - рухи, за допомогою яких людина впливає на навколишній світ, - визначається і регулюється внутрішньою (психічною) діяльністю, мотиваційною, пізнавальною і регуляційною. Водночас уся ця внутрішня психічна діяльність спрямовується і контролюється зовнішньою, яка виявляє властивості речей, процесів, ступінь збігу одержаних результатів і дій з очікуваними.

Як було вже сказано, внутрішню (психічну) діяльність можна розглядати як результат інтеріоризації зовнішньої (предметної) діяльності. Відповідно процес переходу від внутрішньої (психічної) до зовнішньої (предметної) діяльності називають екстеріоризацією (перетворення у зовнішню). Так, наприклад, обдумавши хід розв'язання задачі, учень починає записувати послідовність дій у зошиті.

Сучасній людині притаманна сукупність численних різновидів діяльності. Кількість їх відповідає (дещо наближено) кількості потреб. Практично дати характеристику всім видам досить складно, адже їхня кількість дуже велика та ще й індивідуально варіюється.

Є три основні параметри потреб - сила, кількість та якість, за допомогою яких можна дати характеристику видам діяльності.

Під силою потреби розуміють значення відповідної потреби для людини, ЇЇ актуальність, частоту виникнення та спонукальний потенціал. Сильніша потреба є більш значущою, вона домінує над іншими потребами і змушує людину поводитися так, щоб насамперед була задоволена саме ця потреба.

Кількість потреб - це сума різноманітних потреб, які час від часу стають для людини актуальними.

Під своєрідністю потреб розуміють предмети та об'єкти, за допомогою яких потреби задовольняються, а також переважний спосіб задоволення потреб. Наприклад, пізнавальна потреба може задовольнятися в однієї людини шляхом перегляду розважальних телевізійних передач, іншій необхідне систематичне спілкування з людьми або заглиблення в цікаву самостійну творчо-пошукову роботу.

6. Динаміка і саморегуляція активності особистості

Активність як діяльнісний стан людини - це цілісне утворення, що пов'язує процеси, які відбуваються у внутрішньому плані (становлення мотивів, мети) і в плані поведінки (діяльність, дії, операції).

Своєрідністю цієї динамічної системи є те, що вона перебуває в русі, об'єднуючи в собі велику кількість динамічних проявів. Характерною її властивістю є власний рух.

Власна динаміка активності людини виявлена у двох основних формах.

Однією з них є взаємо переходи між складовими частинами зовнішніх проявів активності - таких як діяльність, дії, операції. Прикладом може бути перетворення мотивів діяльності в її мету. Так, книга, куплена для підготовки до іспитів, може викликати зацікавлення, і тоді відбувається "зсув мотиву до мети'. Трапляються й протилежні перетворення. Те, що зовсім недавно мотивувало активність, втрачає привабливість і стає проміжною метою.

Іншою формою виявлення власної динаміки активності людини є "надситуативна активність". Феномен надситуативної активності полягає в тому, що людина вільно і відповідально ставить перед собою мету, надмірну щодо вихідних вимог ситуації. Прикладом "надситуативної активності" можуть бути факти з експерименту В.І. Асніна. В кімнаті дві дівчинки, одна - школярка, інша - дошкільного віку. Старшій пропонують виконати просте завдання: дістати предмет, який лежить посеред столу на такій відстані, що дотягнутись до нього рукою неможливо, для цього досить скористатися паличкою, що лежить на столі. Дівчинка ходить навколо столу, робить спроби, але завдання виконати не може. Дівчинка-дошкільниця спочатку спостерігає, а потім дає поради: підстрибнути, скористатися паличкою.

Потім сама бере паличку і намагається дістати предмет. Проте старша дівчинка відразу забирає у неї "знаряддя" пояснюючи, що дістати паличкою легко, "так кожний зможе". В цей час до кімнати заходить експериментатор, якому школярка повідомляє, що дістати предмет зі столу вона не може. Цікаво те, що дівчинка ігнорує паличку. Пошук неординарного розв'язання завдання, як ми бачимо на цьому прикладі, є виявом надситуативної активності - діяння над порогом вимог ситуації.

Серед виявів надситуативної активності особливе місце посідає феномен неадаптивності людини. В чому його суть? Обставини життя людини такі, що лише в небагатьох випадках можна гарантувати чітку відповідність між метою, до якої людина прагне, і результатами, яких вона досягає. Спеціальні дослідження переконують, що ефект непередбачуваності наслідків діяльності характеризується певною протилежністю результатів активності вихідним її мотивам. Тобто, результати активності людини неодмінно неадаптивні.

Інколи людина цілком свідомо ("відповідально і вільно") ставить перед собою мету, досягнення якої проблематичне; більше того - вибір мети мотивований самою можливістю недосягнення цієї мети. В такому разі, хоч як це парадоксально, людина відчуває себе справжнім суб'єктом того, що відбувається, хоча успіх досягнення мети не гарантований. У цьому суть "активної неадаптивності". Прикладом тут може прислужитися феномен "безкорисливого ризику".

За допомогою експериментів було виявлено, що люди, здатні до "ризику заради ризику", найчастіше трапляються серед монтажників-висотників, спортсменів-мотоциклістів, каскадерів. Експерименти переконливо свідчать, що особи, здатні до ситуативного ризику, схильні ризикувати "заради ризику". Обстежувані, котрі не продемонстрували під час дослідження безкорисливого ризику, зазвичай не ризикують за ситуацій, коли очікуваний виграш не перевищує очікуваної невдачі. Установлення рівня схильності до безкорисливого ризику дає змогу прогнозувати вольові дії людей у ситуаціях справжньої небезпеки. За допомогою ризикометра вдається здійснити оптимальне розміщення людей у пожежній команді, усунувши несхильних до ризику із зони вогню.

Суспільство визначає форми діяльності та свої вимоги до діяльності індивіда, а особистість виробляє свої, тобто індивідуальні, форми активності й утілює їх у діяльності. Особистісна активність виявляється, коли людина стає суб'єктом діяльності, коли в неї виникає власне ставлення до діяльності, створюється свій "стиль" її реалізування.

Становлення особистості як суб'єкта діяльності відбувається не тільки в процесі оволодіння нею суспільно-історичними формами діяльності, не тільки в її здійсненні, але й в організації своєї діяльності та активності. Організація особистістю своєї активності зводиться до її мобілізації, узгодження з вимогами діяльності, поєднання з активністю інших людей. Ці риси становлять важливу характеристику особистості як суб'єкта діяльності.

Активність особистості в діяльності виступає в різних конкретних формах: працездатності, дієздатності, індивідуальних здібностей особистості. Рівень активності, її тривалість, стійкість тощо залежать як від узгодженості й оптимальних поєднань різних компонентів (емоційного, мотиваційного тощо), так і від способу, за допомогою якого особистість включається у розв'язання завдань діяльності, від позиції, яку вона займає в цій діяльності.

В організацію діяльності входить неусвідомлена саморегуляція активності: послідовність "вмикання" активізації сприймання і мислення, спосіб реалізації своїх здібностей, психічні й особистісні темпи діяльності та багато іншого. Кожна особистість, ставши суб'єктом діяльності, певним чином пристосовується і реалізує свої особливості у зв'язку з характером діяльності.

Саморегуляція полягає у спрямованій активізації психічних процесів, у підтриманні їхнього певного характеру та інтенсивності; вона забезпечує безперервність психічної активності впродовж усієї діяльності. Підтримувати певний рівень активності можна двома способами: перенапруженням усіх сил, що призводить до втоми і зниження активності, або за рахунок емоційно-мотиваційного підкріплення.

7. Основні види діяльності та їхній розвиток в онтогенезі

психологічний активність особистість рубінштейн

Окрім наведеного вище, є ще інший шлях характеристики різновидів діяльності - узагальнення та вирізнення основних видів діяльності, притаманних усім людям. Вони відповідають видам соціальної людської активності, в які залучається кожна людина в процесі індивідуального розвитку. Це - гра, навчання і праця.

Гра - вид діяльності, який полягає в емоційному освоєнні соціального досвіду людини та емоційному задоволенні.Ігри найчастіше мають характер розваг, дають змогу відпочити. Дитяча гра - вид діяльності, який полягає у відтворенні дій дорослих і стосунків між ними і спрямований на пізнання навколишньої дійсності.

Є кілька типів ігор: індивідуальні і групові, предметні і сюжетні, рольові та ігри з правилами. Індивідуальні ігри - це різновид діяльності, коли грою займається одна людина, групові - коли охоплені грою декілька індивідів. Предметні ігри пов'язані з включенням в ігрову діяльність якихось предметів. Сюжетні ігри розгортаються за певним сценарієм, відтворюючи його в основних деталях. Рольові ігри передбачають поведінку людини, обмежену певною роллю. Нарешті, ігри з правилами регулюються певною системою правил поведінки їхніх учасників.

Ігрова поведінка й ігрові взаємини мало впливають на реальні стосунки людей, особливо дорослих. Проте іграм належить неабияке місце в житті людей. Для дітей ігри мають розвививальне значення.

Гра (за А.В. Петровським) - форма діяльності в умовних ситуаціях, спрямована на відтворення і засвоєння суспільного досвіду, зафіксованого в соціально закріплених способах здійснення предметних дій, в предметах науки і культури. У грі як в особливому виді суспільної практики відтворюються норми людського життя і діяльності, підпорядкування яким забезпечує пізнання і засвоєння предметної і соціальної дійсності, інтелектуальний, емоційний та моральний розвиток особистості. У дітей дошкільного віку гра є провідним типом діяльності.

...