Поняття про спілкування

Размещено на http://www.allbest.ru/

Спілкування

1. Поняття про спілкування

Серед чинників, що формують особистість, у психології вирізняють насамперед трудову діяльність, спілкування і пізнання. Аналізуючи ці найважливіші сфери людської життєдіяльності, можна помітити такий факт: форми і методи трудової діяльності людина засвоює багато років, способами пізнання світу ми також оволодіваємо тривалий час, натомість спілкуванню людина не навчається цілеспрямовано ніколи й ніде. Немає такої школи, в якій би навчали складного мистецтва спілкування. Звісно, досвід спілкування набувається людиною і в процесі праці, й у пізнавальній діяльності, проте цього замало. Велика кількість проблем у житті, зокрема в сім'ї та школі, виникають саме тому, що люди не мають навичок спілкування, не знають його механізмів, законів. спілкування психологічний культура

Останніми десятиліттями інтерес до проблем спілкування надзвичайно посилився. Це пов'язано насамперед з розвитком соціальної психології й підсиленням її впливу на всю систему психологічних наук.

Проте проблема спілкування має ширше значення. До неї звертаються такі галузі психологічних знань, як психологія праці, інженерна, медична, педагогічна, юридична психологія тощо, здобутки яких, своєю чергою, збагачують загальну теорію формування психіки людини і розвитку її як особистості.

Хоча спілкування протягом останніх десятиліть інтенсивно досліджувалось, воно не є новою проблемою для української та російської психології. Дослідження в цій царині ведуть свою історію від В.М. Бехтерєва, В.Н. М'ясищева, Б.Г. Ананьєва до Г.М. Андреєвої, О.О. Бодальова, П.П. Петровської, Т.С. Яценко та інших психологів, котрі розробляють проблеми спілкування сьогодні.

Біля витоків дослідження проблеми спілкування не лише в нашій країні, а й у світовій психології стояв В.М. Бехтерєв. Він розробив емпіричні методи дослідження спілкування, а також теоретичні положення про вплив групи на особистість, про специфіку перебігу психічних процесів в умовах спілкування. Ці дослідження стали важливим стимулом і джерелом розроблення проблем спілкування в подальшому, зокрема, у працях В.М. М'ясищева.

Ще на початку XX ст. В.М. М'ясищев під керівництвом В.М. Бехтерєва та О.Ф. Лазурського брав участь в організації та проведенні перших експериментальних робіт з вивчення спілкування в умовах колективної діяльності. Виходячи зі своєї концепції "ставлень особистості", він акцентував увагу на головних змістових і формальних характеристиках спілкування, намагаючись розглядати його цілісно, як процес взаємодії конкретних особистостей, які певним чином ставляться один до одного і виявляють взаємні впливи. Так, учений спеціально розглядав причини, які підсилюють чи послаблюють результати словесного впливу однієї людини на іншу, сформулював теорію трикомпонентної структури комунікативної діяльності, покладену в основу організації теоретико-експериментальних досліджень психології між особистісного пізнання та спілкування.

Б.Г. Ананьєв звертається до категорії спілкування у зв'язку з проблемами формування людини як особистості, як суб'єкта діяльності, виховання індивідуальності. Особливою і головною характеристикою спілкування як специфічного виду діяльності, на думку Б.Г. Ананьєва, є те, що через нього людина будує свої стосунки з іншими людьми. Він детально розглядає мовленнєві та допоміжні засоби спілкування, а також вирізняє в ньому внутрішній бік - пізнання учасниками спілкування один одного.

Розглядаючи спілкування як один з головних різновидів діяльності людини, Б.Г. Ананьєв трактує його як своєрідний сплав суспільного та індивідуального в соціальному житті людини. Ним виявлені та простежені основні напрями впливу спілкування на формування психічного світу людини і поставлена проблема вивчення залежностей, які пов'язують зовнішні і внутрішні характеристики з проявами психіки людей, що беруть участь у спілкуванні.

Проблема спілкування посідає центральне місце в психологічній концепції Л.С. Виготського, хоч сам термін "спілкування" не дуже часто трапляється в його працях. Основні його положення щодо спілкування та його ролі в розвитку психіки можна сформулювати так: спілкування, взаємодія в ранньому онтогенезі змінюють структуру психічних процесів. Таким чином, спілкування генетично передає психічні процеси в їхньому кінцевому вигляді, визначає їхню структуру, яка своєю чергою, детермінує їхні вияви як знову "відкритих" до спілкування, взаємодії, діалогу; носіями структурних новоутворень, які породжуються процесами спілкування, є знаки.

Ці основоположні ідеї були засвоєні практично всіма психологічними школами - як вітчизняними, так і зарубіжними.

Характерним для сучасного етапу вивчення проблеми спілкування є її комплексне розроблення на стикові різних галузей психології: філософії і загальної психології (Г.М. Андрєєва, О.О. Бодальов, А.В. Петровський та їхні учні), загальної психології і психолінгвістики (школа О.О. Леонтьєва), соціальної і диференціальної психології (М.М. Обозов та його учні), соціальної і педагогічної психології (школа С.В. Кондратьєвої, Т.С. Яценко та ін.), педагогічної психології і педагогіки (О.В. Мудрик та ін.).

Поняття "спілкування" вживається у психологічній літературі в різних значеннях:

- як обмін думками, почуттями, переживаннями (Л.С. Виготський, С.Л. Рубінштейн);

- як один із різновидів людської діяльності (Б.Г. Ананьєв, М.С. Коган, І.С. Кон, О.О. Леонтьєв);

- як специфічна, соціальна форма інформаційного зв'язку (О.Д. Урсун, Л.О. Резников) та інші;

- як взаємодія, стосунки між суб'єктами, які мають діалогічний характер (Г.М. Андрєєва, B.C. Соковнін, К.К. Платонов). При цьому поняття "спілкування" розмежовується з поняттям "комунікація". Останню тлумачать як передачу інформації в межах взаємодії різних систем, яка може мати однобічний характер.

У "Психологічному словнику" спілкування визначається як "взаємодія двох чи більше людей, яка полягає в обміні між ними інформацією пізнавального чи афективно-оцінного характеру".

Спілкування - це соціальне явище, яке виникає в процесі суспільно-трудової діяльності як потреба "людей сказати щось одне одному". Суспільна сутність спілкування виявляється в його змісті, функціях, видах, формах, способах і мотивах.

Філософи розглядають спілкування в діалектичній єдності матеріального та ідеального. "Саме спілкування, - пише Б.Ф. Ломов, - це об'єктивний матеріальний процес, але він виступає в ролі "носія ідеального".

Первинним у спілкуванні є матеріальне: довкілля, а також світ живих людей, умови діяльності, в які включене спілкування, ситуація і засоби спілкування. Матеріальне в спілкуванні визначає ідеальне (психічне): мету, мотиви, плани, програми, а також думки, почуття, засоби, прагнення, психічний стан учасників спілкування. Психологічні сторони спілкування можна зрозуміти лише на підставі аналізу конкретних проявів матеріальної сторони спілкування.

Спілкування, переважно, включене в практичну взаємодію людей (спільна праця, навчання, колективна гра) і забезпечує планування, здійснення і контроль їхньої діяльності. Разом з тим спілкування задовольняє особливу потребу людини в контакті з іншими людьми і пов'язане з виникненням почуття радості. Прагнення до спілкування нерідко посідає значне, а то й провідне місце серед мотивів спільної практичної діяльності.

Змістом спілкування є наукові та побутові знання, навички та уміння, сама людина (її зовнішній вигляд, особливості характеру, манера поведінки тощо) або ж колективне розв'язування якогось завдання, діяльність. Ставлення та стосунки, які наповнюють спілкування, надають йому своєрідності, певного емоційного забарвлення, диктують засоби, манеру спілкування. Від того, які складаються стосунки, залежить уся система спілкування особистості. Конкретних тем для спілкування в кожного безліч, і що вони різноманітніші, що ширше коло спілкування людини, то багатша і змістовніша сама особистість. Проте факт мовчання людини не є "не спілкуванням", оскільки її мовчання для інших людей є красномовним, комунікативним сигналом. Окрім того, в цей час людина мислить, а це вже контакт з уявним співрозмовником.

2. Функції та форми спілкування

Функції спілкування

Спілкування виконує різноманітні функції. Першою з них є регулювання спільної діяльності (ця функція закладена вже в самому слові "спілкування").

Участь у спільній діяльності вимагає від кожної людини певних знань. Діти отримують їх внаслідок спілкування з дорослими. Звідси випливає друга функція спілкування -пізнання. Навіть немовля, спілкуючись з дорослим, уже засвоює основні компоненти спілкування як діяльності: здатність зосереджувати увагу на тому, хто до нього звертається; збуджуватися при встановленні контакту; здатність почергово вслухатись і "відповідати", а отже, проявляти ініціативу; розуміти, коли від нього чекають слухання, а коли відповіді і якої. У віці близько трьох років дитина вже знає, як спілкуватись і здатна робити це у внутрішньому плані. Ця здатність є виявом свідомості, тобто спілкування має ще одну, третю функцію; воно є первинним інструментом формування свідомості людини.

Дитина дістає відомості про довкілля в "упредметненому" вигляді й поступово переходить до "опредметнення" самої себе, виокремлення свого "Я". Звідси четверта функція спілкування - самовизначення індивіда. Таким чином, спілкування, поряд із працею, можна вважатиособистісно формувальним чинником.

Спілкування як взаємодію людей можна розглядати і як діяльність, оскільки при цьому ми завжди маємо якусь мету (передати інформацію, досягнути визнання, змінити чиюсь поведінку тощо), керуємось тими чи іншими мотивами, використовуємо засоби і, залежно від їхньої адекватності, отримуємо результат.

Предметна діяльність та спілкування взаємо переплетені і взаємозумовлені. Від того, як протікає спілкування, залежить результат практичної діяльності, і навпаки. На формування низки характеристик особистості предметна діяльність і спілкування впливають сукупно і з різним ефектом залежно від їхнього співвідношення. Спілкування організує діяльність і збагачує її. Без спілкування як особливого різновиду діяльності неможливий розвиток людини як особистості, суб'єкта діяльності та індивідуальності.

Культура спілкування

Характер протікання спілкування (його зміст і форми) впливають на розвиток тих чи інших якостей індивіда.

Спілкування як діяльність розвиває емоційну сферу, позаяк партнер у спілкуванні провокує в іншого певні емоції, які, закріплюючись, стають характеристиками особистості.

Спілкування розвиває у людини вольові якості в тому випадку, якщо ситуації спілкування привчають людину до зібраності, наполегливості, рішучості, сміливості та ін.

Спілкування має велике виховне значення, оскільки воно розширює загальний світогляд людини, сприяє розвиткові нових психічних утворень, є обов'язковою умовою формування загального інтелекту, мислення, пам'яті, сприймання, уваги.

Уміння спілкуватися передбачає певний рівень психологічної культури, а саме:

а) уміння розбиратися в інших людях;

б) адекватно відповідати на їхню поведінку та вибирати такі форми звертання, які відповідають індивідуальним особливостям партнера у спілкуванні.

Джерелами формування психологічної культури спілкування є, насамперед, власний стихійний досвід спілкування, збагачення теоретичними знаннями, а також формування здатності до співпереживання та вправляння в такій поведінці, яка 6 не принижувала гідності інших людей.

Здійснення спілкування вимагає наявності комунікативних умінь.

Комунікативні уміння виробляються на основі певних комунікативних здібностей, основним компонентом яких вважають товариськість. Це складна якість, яка включає в себе комунікабельність

(здатність відчувати задоволення від процесу спілкування), соціальну спорідненість (бажання знаходитись серед інших людей) та альтруїстичні тенденції.

В. Леві у своїй книзі "Мистецтво бути іншим" змальовує портрет "генія комунікабельності", основними рисами якого є високий інтерес до інших людей, відсутність тривожності, адекватний зворотний зв'язок, пластичність поведінки, артистизм, деяка агресивність, яка створює підтекст сили, оптимізм, відсутність упередженості, уміння передбачати поведінку інших людей, яке розвивається в результаті спостережливості, симпатія до людей, бачення в них хорошого і прийняття їх такими, якими вони є насправді.

Звичайно, якщо від природи людина некомунікабельна, то вона не стане в цій сфері "генієм", але розвинути уміння спілкуватися якоюсь мірою може кожний.

Уміння спілкуватися часто називають "чарівністю", "принадністю", "привабливістю", маючи на увазі якості, завдяки яким людина завойовує симпатію і повагу співрозмовників.

Привабливість - поняття складне. Воно означає і принадність молодості, і ефектну зовнішність, і тонке почуття гумору, і яскраво виражену жіночність чи мужність, і високу інтелігентність, і ораторське мистецтво тощо.

Психологи позначають цю якість терміном фасцинація (від англ. fascination - зачарування).

Серед засобів фасціації виділяють:

- особливий погляд (він має бути прямим, променистим, твердим, але водночас теплим);

- особливий голос (багатий за тембром, гнучкий за модуляціями);

- особливий ритм мовлення (подібний до музичного ритму: то збудливий, то заспокійливий, але не одноманітний);

- особливі інтелектуальні якості: високий рівень здатності до імпровізації, насиченість мовлення словесними конструкціями, ситуативність розуму, наявність зворотного зв'язку з партнером у спілкуванні.

Володіючи цими засобами, можна справляти привабливе враження у спілкуванні з людьми, навіть не маючи чарівної зовнішності чи досконалої природної дикції.

Форми спілкування

Спілкування між людьми може відбуватися в різних формах: анонімній, функціонально-рольовій та неформальній.

Анонімне спілкування - взаємодія між незнайомими чи не пов'язаними особистісними стосунками людьми. Це можуть бути тимчасові зв'язки між суб'єктами, в яких вони виступають як громадяни, жителі одного району, пасажири транспорту, глядачі. Вони зустрічаються, вступають у контакти один з одним і розходяться. Партнери зі спілкування залишаються анонімними.

Функціонально-рольове спілкування передбачає зв'язки між його учасниками, які виконують певні соціальні ролі в часових відрізках різної тривалості. Партнерів у цьому спілкуванні поєднують взаємні обов'язки: лікар - хворий, керівник - підлеглий, вчитель - учень тощо.

Здебільшого функціонально-рольове спілкування - це різноманітні особистісні контакти поза межами офіційних стосунків, скажімо, спілкування між друзями (неформальне). Його особливістю є вибірковість щодо партнера.

Розрізняють спілкування першого роду (як комунікація, сторона спільної діяльності) і другого роду (як передача через виготовлений матеріальний продукт своєї індивідуальності іншим людям, закріплення і продовження себе в інших людях).

3. Структура спілкування

В єдиному процесі спілкування можна виділити три взаємопов'язані сторони: комунікативну (передавання інформації), інтерактивну (взааємодія) і перцептивну (взаємо сприймання).

Коли говорять про комунікативну сторону спілкування, то мають вазі той факт, що в спільній діяльності люди обмінюються уявними, інтересами ідеями, настроями, почуттями, установками, інформацією. Людська комунікація має свою специфіку, тому о в умовах людського спілкування інформація не лише передається, але й формується, уточнюється, розвивається. Обмін інформацією між двома особистостями має суб'єкт-суб'єктний характер: посилаючи інформацію, ми орієнтуємось на іншого суб'єкта, враховуємо його цілі, мотиви, установки, одержуємо нову інформацію, тобто прагнемо виразити загальний смисл, а це можливо лише за умови, до інформація не просто прийнята, а й зрозуміла, осмислена.Тому в кожному комунікативному процесі реально представлені діяльність спілкування і пізнання. Взаєморозуміння можливе лише за умови наявності єдиної системи значень для всіх членів групи (так званого тезаурусу"). При цьому мають на увазі не лише розуміння значення слів, а й розуміння значення ситуації. Відомо, що пряме висловлення і його розуміння не завжди збігаються. Окрім того, в умовах людської комунікації можуть виникати абсолютно специфічні комунікативні бар'єри, пов'язані з соціальними, політичними, релігійними, професійними бар'єрами, або з індивідуальними психологічними особливостями тих, хто спілкується (сором'язливість, некомунікабельність, ворожість, недовіра та ін.).

Спілкування як між особистісна взаємодія є сукупністю зв'язків між людьми і взаємовпливів, які виникають і закріплюються в процесі їхньої спільної життєдіяльності. Регулятором цих зв'язків є суспільні соціальні норми. Порушення цих норм приводить в дію механізми соціального контролю (несхвалення, осуд, покарання). Очікуваний від людини спосіб поведінки залежно від його статусу чи позиції в суспільстві називають роллю. Ролі бувають соціальними (вони визначаються об'єктивними соціальними відносинами), міжособистісними(залежать від місця людини в системі між особистісних відносин), внутрішньо груповими (суддя, арбітр, опікун і т. н.) та індивідуальними (визначаються власними очікуваннями та вимогами до себе особистості). Кожна людина виконує набір різних ролей. Взаємодія людей регулюється рольовими очікуваннями.

Умовою безконфліктного спілкування є відповідність його учасників взаємним рольовим очікуванням.

Перцептивний компонент спілкування - це сприймання, розуміння і оцінення людини людиною. Сприйняття іншої людини означає сприймання її зовнішніх ознак, співвіднесення їх з її особистісними характеристиками і інтерпритація на цій основі її вчинків. Процес переходу міжособистісного сприймання в розуміння і в оціненні іншої людини є особистісним психологічним завданням.

У процесі розуміння людини виокремлюють два рівні. На першому рівні відбувається усвідомлення цілей, мотивів, настанов іншої людини. Другий рівень взаєморозуміння характеризується здатністю прийняти цілі, мотиви, настанови іншої людини, як свої власні. Точність міжособистісної перцепції зумовлена такими чинниками: 1) що краще, точніше людина знає себе, то краще і точніше вона може сприйняти іншого; 2) що більше особистостей знає людина, то краще вона може зрозуміти конкретну особу; 3) тільки за доброзичливого ставлення до особи людина може краще пізнати її; 4) особливості ситуації, в якій здійснюється процес міжособистісної перцепції.

Механізмами міжособистісного сприймання є: - ідентифікація (від лат. - ототожнювати) - це спосіб розуміння іншої людини через усвідомлене чи неусвідомлене ототожнювання її з собою; зв'язки між суб'єктами, в яких вони виступають як громадяни, жителі одного району, пасажири транспорту, глядачі. Вони зустрічаються, вступають у контакти один з одним і розходяться. Партнери зі спілкування залишаються анонімними.

Функціонально-рольове спілкування передбачає зв'язки між його учасниками, які виконують певні соціальні ролі в часових відрізках різної тривалості. Партнерів у цьому спілкуванні поєднують взаємні обов'язки: лікар - хворий, керівник - підлеглий, вчитель - учень тощо.

Здебільшого функціонально-рольове спілкування - це різноманітні особистісні контакти поза межами офіційних стосунків, скажімо, спілкування між друзями (неформальне). Його особливістю є вибірковість щодо партнера.

Розрізняють спілкування першого роду (як комунікація, сторона спільної діяльності) і другого роду (як передача через виготовлений матеріальний продукт своєї індивідуальності іншим людям, закріплення і продовження себе в інших людях).

- рефлексія - усвідомлення суб'єктом, як його сприймають і оцінюють інші індивіди або спільноти;

- емпатія - це здатність людини проникати в психічний стан іншої людини та прагнення емоційного відгуку на проблеми іншого (співпереживання, співчуття).

При сприйманні людини людиною проявляються стереотипи. Стереотип - це відносно стійкий і спрощений образ об'єкта, який складається в умовах недостатньої інформації, або є результатом узагальнення власного досвіду особистості. Стереотипи сприймання можуть відігравати як позитивну, так і негативну роль. Для вчителя шлях подолання недоліків сприймання лежить через глибоке вивчення учня, вміння поставити себе на його місце, володіння психологічною культурою спілкування.

4. Види спілкування

Види спілкування вирізняються за різними параметрами.

1. Залежно від контингенту учасників спілкування може бути між-індивідним індивідно-груповим та міжгруповим.

2. За мірою опосередкованості вирізняють безпосереднє іопосередковане спілкування.

3. За тривалістю - короткочасне і тривале.

4. За закінченістю - закінчене та незакінчене.

5. Специфічним є так зване особистісне спілкування, якемає свою мету, засоби і прийоми. Особистісне спілкування - це таке спілкування, в процесі якого в людини, яка вступає в контакт, виявляється доброта як якість її особистості (М.І. Бобнєва). Вербальні компоненти в особистісному спілкуванні не відіграють суттєвої ролі. Про внутрішній світ людини не сповіщають, він не "транслюється" в особистісному спілкуванні, а існує. Основна мета особистісного спілкування, його реальна функція в житті людини - забезпечення існування і представлення її внутрішнього світу, а тим самим і особистості. В особистісному спілкуванні не важливо, про що говорять партнери. Зовнішній світ та його події включаються в особистісне спілкування тією мірою, якою у зв'язку з ними, з їхньою оцінкою, осмисленням, переживанням реально проявляється особистість індивідів, тобто тією мірою, якою зовнішні події стають змістом внутрішнього світу партнерів і можуть бути репрезентовані як такі в спілкуванні.

Те саме можна сказати і про значення спільної діяльності для особистісного спілкування. Виконання будь-якої діяльності передбачає особистісне спілкування тією мірою, якою в ній виявляються і реалізуються звернені до партнера якості особистості, які дають змогу зробити щось для нього і з ним.

Таким прикладом є прояв любові в п'єсі О. Арбузова "Роки мандрування": "Хочу, щоб ти захворів, а я буду піклуватися..."

В умовах особистісного спілкування виробляються специфічні межі не лише зовнішньої поведінки, а й "дозволеного" та "очікуваного" в цій групі розкриття внутрішнього світу особистості та межі її суверенності. На кожному етапі соціального розвитку особистості в конкретному суспільстві на основі засвоєних норм установлюється певний баланс тенденцій "розкриття" і "закритості" її внутрішнього світу (він стає "двошаровим"). Якщо партнери зі спілкування мають схожі нормативно-ціннісні системи, між ними може виникнути особлива форма особистісного спілкування - резонансне спілкування.

Резонансне спілкування, резонансне розкриття внутрішнього світу можливе між людьми з різних етнічних, культурних, статево-вікових груп, професійних та макро- і мікросоціальних груп, але ці люди обов'язково мають належати до особливої спільності з єдиною нормативно-ціннісною культурою, яка й сприяє їхньому душевному зближенню.

Резонансне спілкування є вибірковим. Це стосується не лише вибору партнерів, а й змісту спілкування. Тут не відбувається прямолінійного, вичерпаного розкриття внутрішнього світу особистості, воно не зводиться до потоку інформації, обміну насиченими змістом даними тощо. Зовнішньою ознакою резонансного спілкування є обмін знаками, натяками. На відміну від "етикетної" форми спілкування, яка має рольовий, ритуальний характер, умовою виникнення резонансного спілкування є відкритість партнерів. Вони "відкриті" всім, але ця відкритість сприймається вибірково, лише "резонувальними" адресатами. Тільки так можливе розкриття внутрішнього світу і навіть підсвідомості особистості (встановлюється так званий рапорт). При рапортному зв'язку внутрішній світ стає доступним партнерові нібито поза волею самого партнера, оскільки людина не вдається до активних дій для репрезентації свого душевного світу. Партнер "читає в його душі, як у відкритій книзі".

У звичайному спілкуванні представлені дві реальні сторони - два партнери. Проте взаємне особистісне спілкування - це чудо, і, як будь-яке чудо, не може бути створене довільно, організоване чи випрошене. Разом з тим кожен має свій внутрішній світ і свого "референтного" партнера (його функціями може бути наділений і Абсолют, і "ближнім"). Спілкування з "внутрішнім співрозмовником" тобто наш внутрішній світ, - це інтеріоризована й перетворена форма особистісного спілкування.

Отже, зв'язки одного індивіда з іншими здійснюються на двох рівнях: на рівні зовнішньої комунікації та як "присутність" інших у суб'єктивному світі особистості. Це вказує на те, що основним і природним способом існування особистості є її зв'язки з іншими людьми, спілкування з ними. Спілкуючись із людьми, котрі замкнулись у своєму внутрішньому світі, ми відчуваємо деякий дискомфорт.

Є такі різновиди діяльності, де спілкування займає провідну, професійно значущу позицію і переходить у категорію функціональну. Це насамперед педагогічне спілкування, яке в навчанні та вихованні є інструментом впливу на особистість учня.

Педагогічне спілкування - це система методів і прийомів, що забезпечують реалізацію цілей і завдань педагогічної діяльності, а також організовують, спрямовують соціально-психологічну взаємодію педагога та вихованців. Як професійне спілкування викладача з учнями на уроці та поза ним (в процесі навчання та виховання) воно має певні педагогічні функції і спрямоване (якщо воно повноцінне та оптимальне) на створення сприятливого психологічного клімату, а також на іншого роду психологічну оптимізацію навчальної діяльності та відносин між педагогом та учнями всередині учнівського колективу.

Педагогічне спілкування є окремий тип діяльності, що функціонує в структурі педагогічної діяльності поряд з іншими її типами: організаторським, інформаційно-пізнавальним, цінісно-орієнтаційним. Саме спілкуванню надається статус провідного типу діяльності через те, що воно включається у функціонування будь-якого іншого типу і в цілому виконує інтеграційну функцію - через нього реалізуються інші види діяльності, а головне - цілі навчання та виховання.

Оптимальним педагогічним спілкуванням є таке, при якому:

- створюються найкращі умови для розвитку мотивації учнів і творчого характеру навчальної діяльності;

- відбувається сприяння правильному формуванню особистості;

- забезпечується сприятливий емоційний клімат навчання;

- запобігається виникнення психологічних бар'єрів;

- забезпечується управління соціально-психологічними процесами в дитячому колективі;

- максимально використовуються особистісні особливості вчителя. Найоптимальнішою для особистісного та психічного функціонування є діалогічна стратегія як найвищий рівень організації спілкування

між вчителем та учнями. Діалогічна стратегія виходить з визнання повноцінності та принципової рівноправності учнів, хоча вони й відрізняються за віком, соціальним статусом, рівнем знань й досвіду. У діалогічному спілкуванні вчитель орієнтується не лише на власні потреби, а й на інтереси та потреби учнів. Таке спілкування характеризується свободою дискусії, прагненням до творчості, особистісного та професійного зростання, імпровізаційністю, готовністю до пошуку з боку вчителя, домінуванням методів та прийомів, спрямованих на організацію самостійної діяльності учнів, переважанням індивідуального підходу та врахуванням полімотивованості поведінки школяра. Спілкуванню на основі діалогу притаманна особистісна рівність педагога та учнів, "суб'єкт-суб'єктні" стосунки між ними.

Суб'єкт-суб'єктна специфіка педагогічного спілкування вимагає перегляду ролі вчителя та учнів у їхній взаємодії. З одного боку, учень перетворюється з об'єкта зовнішніх впливів та активного суб'єкта власної діяльності, рівноправного партнера по спілкуванню. З іншого боку, така зміна позицій вимагає від учителя певного типу управління діяльністю учнів. Сутність такого продуктивного управління полягає у зміні позиції учня, у розвитку його спроможності до самоуправління (саморегуляції, самоорганізації, самоконтролю) власною діяльністю. Вчителю необхідно знайти ту золоту середину, яка б забезпечувала взаємодію, взаємоприйнятні, взаєморозуміння без виділення когось із партнерів як домінантного. Така позиція безумовно вимагатиме значної роботи не лише з боку вчителя, а й з боку учнів, до чого і ті, й інші мають бути готові. Для того, щоб діалогічне спілкування в педагогічній діяльності було не винятком, а правилом, кожен педагог та кожен учень мають бути завчасно готовими до нього. Для цього потрібна сформованість гуманістичного за своїм характером комунікативного ядра особистості, як у педагога, так і в школяра.

5. Засоби спілкування

Зміст спілкування реалізується за допомогою певних засобів, головним з яких є мова. Мовні (вербальні) засоби доповнюються невербальними: жести, міміка, пантоміміка та ін.

Мова і мовлення. Розглядаючи розвиток психіки та свідомості, ми зазначали, що важливою характеристикою людини, яка відрізняє її від інших живих істот, є здатність до передачі та засвоєння досвіду за допомогою мови.

Мова - це система словесних знаків. Вона включає в себе слова з їхніми значеннями і синтаксис - набір правил, за якими будується речення.

Слова як знаки характеризуються тим, що ними позначаються не лише критичні ситуації, як у тварин, а майже все. Для людини реальність "опредметнена", тоді як для тварин вона "розмита". Знаки в людини виконують не лише зовнішньо комунікативну функцію, а й функцію повідомлення самого себе про те, що відбувається, тобто внутрішньо комунікативну. Знак набуває форми поняття про предмет, хоч щодо предмета він лише ярлик, який може бути змінений, що й відбувається з часом у мові з багатьма словами. За своїм звучанням слова не схожі на предмет, який вони позначають, оскільки вони набувають своєї форми виключно за рахунок погодженості між людьми. Ця умовність передається з покоління в покоління за допомогою культури. Вживаючи якесь слово, ми передаємо при цьому багато корисної інформації, але не тому, що звуки, з яких складається це слово, пов'язані з цією інформацією, а тому, що при його вживані ми пов'язуємо звучання слова з інформацією про предмет.

Психологи розрізняють значення слова і його особистісний смисл. Значення слів для всіх є однаковим, а особистісний смисл їх змінюється залежно від віку, переживань, статі, індивідуальних особливостей тощо.

Мова - об'єктивне явище життя суспільства. У словниковому запасі мови зберігаються знання про той народ, який говорить цією мовою.

Мова є одним з виявів національної самосвідомості й культури, духовним надбанням кожного народу. Кожна мова спроможна задовольнити потреби людей у саморозкритті та спілкуванні в межах однієї держави. Рідна мова для кожної людини найдорожча.

Ну що б, здавалося, слова... Слова та голос - більш нічого, А серце б'ється - ожива, Як їх почує! Знать, од бога І голос той і ті слова Ідуть меж люди! -

писав Т. Шевченко.

Словникове розмаїття і мелодійність української мови надихали багатьох поетів, їй присвячені й такі рядки М. Рильського:

Як гул століть, як шум віків, Як бурі подих - рідна мова, Весняні пахощі листків. Сурма походу світанкова, Неволі стогін, волі спів, Життя духовного основа, - в яких і значення рідної мови, і історія українського народу, і любов поета до рідного слова.

Є так звані мертві мови, які вже не вживаються у живому мовленнєвому спілкуванні і збереглися лише в писемних джерелах (давньогрецька, латина, старослов'янська, полабська та ін.). Ці мови пережили суспільство, яке їх створило, і є пам'ятками духовної культури.

Мова виконує функції позначення, передачі й засвоєння суспільно-історичного досвіду та комунікативну.

У комунікативній функції мови, яка є основною, вирізняють три сторони: інформаційну, яка виявляється в передачі знань; виразну, що допомагає передавати почуття і ставлення, та впливову, в якій проявляються вольові, сугестивні якості особистості, спрямовані на підкорення слухача, переконання його в чомусь.

Процес використання людиною мови для спілкування називають мовленнєвою діяльністю.

Мовлення - це конкретне застосування мови для висловлення думок, почуттів і настроїв. Мовлення є явищем психічним. Воно завжди індивідуальне і суб'єктивне, адже виявляє ставлення індивіда до об'єктивної реальності.

У спілкуванні людина використовує незначну частину мовного багатства (у кращому разі 10-20 тис. слів). Мовлення кожної людини відрізняється вимовою, структурою речень, виразністю та іншими характеристиками.

Фізіологічною основою мовлення є діяльність другої сигнальної системи, подразником якої є не предмети та їхні властивості, а слова.

Функція мовлення властива лише корі людського мозку, оскільки воно виникло в процесі трудового спілкування людей. Мовлення пов'язане з роботою всієї кори великих півкуль. Проте окремі ділянки відіграють у мовленні специфічну роль. Такою ділянкою є задня третина нижньої лобної закрутки лівої півкулі (центр Брока), при ураженні якої порушується мовленнєва артикуляція. Другу ділянку відкрив К. Вер-ніке, яка й дістала назву "центр Верніке", - це задня третина верхньої скроневої закрутки лівої півкулі. Вона забезпечує розуміннямови.

Однак ці ділянки кори не є самостійними центрами, а лише елементами складного нервового механізму мовленнєвої діяльності. Мовлення - це координована діяльність усієї кори великих півкуль.

Процес вербального спілкування забезпечується механізмами програмування мовленнєвого висловлювання, побудови синтаксичної структури речення, "озвучення" слів. При сприйманні мовлення відбувається "переклад" звуків у значення слів, що забезпечує розуміння, про правильність якого ми можемо судити лише за наявності зворотного зв'язку.

Ці процеси можливі лише за узгодженої діяльності всіх мозкових центрів і систем, порушення яких викликає розлади мовлення - афазії. Вони проявляються, зокрема, в тому, що людина розуміє фразу, але не може її побудувати, або ж втрачає здатність сприймати зміст за збереження здатності до висловлювання тощо. Проте завдяки пластичності мозку, його компенсаторним властивостям мовленнєві функції можуть відновлюватися.

Види мовленнєвої діяльності класифікують за різними ознаками:

1) за складністю психофізіологічних механізмів, які забезпечують процес мовлення, вирізняють: хорове мовлення; ехолалічне (просте повторення); мовлення-називання; комунікативне мовлення;

2) за рівнем планування: активне (монологічне); реактивне (діалогічне); допоміжні види мовлення (читання письмового тексту);

3) за довільністю (більш чи менш довільне);

4) за екстеріоризованістю чи інтеріоризованістю: зовнішнє: усне (монолог, діалог й афективне мовлення); писемне. Найпростішою структурою є усне афективне мовлення, яке й мовленням може називатися лише умовно, оскільки в ньому немає чіткого мотиву (прохання, наказу, повідомлення), а його місце посідає афективне напруження, яке дістає вихід у формі вигуку.

Другим, найдавнішим видом усного мовлення є діалог як безпосереднє спілкування двох і більше людей у формі розмови чи обміну репліками.

Діалогічне мовлення завжди мотивоване, оскільки містить у собі прохання чи наказ, передачу повідомлення чи висловлення почуттів. Мотив включається в поведінку одного з партнерів у спілкуванні. В ході діалогу ставлять уточнювальні запитання, подають репліки. Це полегшує тому, хто говорить, можливість висловити свою думку, уточнити її.

Характерним для діалогічного мовлення є й те, що воно здебільшого протікає в умовах конкретної ситуації і супроводжується невербальними засобами спілкування - жестами, мімікою, пантомімікою тощо.

Діалогічне мовлення ситуативне, неповне, скорочене, фрагментарне, та все ж не перестає бути зрозумілим, оскільки кожне висловлювання зумовлене попереднім. Воно малоорганізоване, особливо велику роль відіграють у ньому різноманітні кліше й шаблони.

Усне монологічне мовлення - це складний різновид мовлення, який може виступати в різних формах: розповіді, доповіді, лекції.

На відміну від діалогу, монолог характеризується розгорнутістю, значно меншим використанням допоміжних засобів, активністю, організованістю, зв'язністю, конкретністю, послідовністю, доказовістю, граматичною правильністю. Монолог не терпить неправильної побудови фраз, скоромовок, монотонності чи надмірної жестикуляції.

Найскладнішим різновидом висловлювання є писемне монологічне мовлення. Воно з'явилося пізніше за усне. Першими його спробами є наскальні малюнки - це так зване ідеографічне мовлення. Його можна розглядати як нагадування самому собі про те, що необхідно розповісти.

Пізніше з'явилося ієрогліфічне письмо (знаки предметів) і, нарешті - алфабетичне, яким ми користуємося сьогодні. Його винахід приписують стародавнім фінікійцям.

Особливістю писемного мовлення є насамперед те, що це мовлення без співрозмовника чи з уявним співрозмовником.

Писемне мовлення не має ніяких додаткових засобів впливу на партнера, окрім слів, їхнього розміщення і розділових знаків. Почуття людини при цьому можуть бути передані лише вміло підібраними словами і зрозумілі читачем лише з усього контексту. Тому, порівняно з усним, писемне мовлення є більш розгорнутим.

Писемне мовлення характеризується також високою довільністю. Будуючи кожне речення, ми порівнюємо його з попередніми і за необхідності вносимо корективи, тим часом як у монологічному мовленні це не завжди можливо. В процесі вправляння можна досягти досить високого рівня культури писемного мовлення, який дає змогу висловлювати думки так, щоб вони були зрозумілі читачеві. При цьому розвивається усне монологічне мовлення та й особистість загалом. Більшість майстрів-письменників були водночас і чудовими ораторами.

Особливим різновидом мовленнєвої діяльності є внутрішнє мовлення. Вже сама назва вказує на його зверненість нібито до самого себе. Однак це не зовсім так. Внутрішнє мовлення великою мірою звернене також до співрозмовника. Це може бути цілком конкретна людина, з якою ми ведемо внутрішній діалог.

Внутрішнє мовлення тісно пов'язане з мисленням, оскільки бере участь у фазах планування та виконання діяльності.

Воно характеризується фрагментарністю та уривчастістю, оскільки себе ми розуміємо з "півслова". Воно формується на основі зовнішнього мовлення, а отже, також має соціальне походження. Процес переходу зовнішнього мовлення у внутрішнє називаютьінтеріоризацією, а з внутрішнього у зовнішнє - екстеріоризацією мовлення. Екстеріоризація мовлення потребує значного тренування, оскільки зрозуміле собі не завжди легко вербалізувати, сформулювати так, щоб зрозуміли усі. Звичні з дитинства форми спілкування людини, специфіка професії, особливості розумової та трудової діяльності формують певний стиль її мовлення.

Вирізняють побутовий, художній, діловий та науковий стилі мовлення.

Побутовий виявляється в повсякденному спілкуванні, художній -у прозі та поезії, в розповідях про щось, діловий - у доповідях, документах, науковий - у лекціях, наукових працях, адже пов'язаний з пізнавальною діяльністю. Культура мовлення людини і полягає в тому, щоб стиль мовлення відповідав ситуації.

Професійне мовлення вчителя має свої особливості. Педагогічне мовлення - це діалогічне мовлення вчителя в навчально-виховному процесі, метою якого є вплив на учнів, спрямований на їхнє інтелектуальне та особистісне зростання.

Виокремлюють три аспекти педагогічного мовлення: інформаційний, виразний та впливовий.

Інформаційний аспект педагогічного мовлення може виконувати різноманітні функції (дидактичну, науково-пізнавальну, комунікативну, організаторську тощо) і виявляється в передачі певних знань від учителя до учня. Його реалізація залежить від розвитку таких якостей мовлення вчителя, як конкретність, чіткість, ясність, логічність, дохідливість.

Виразний бік педагогічного мовлення допомагає передати почуття й ставлення вчителя до учня та реалізується такими якостями, як емоційність, експресивність, образність мовлення. Міра вияву почуття в інтонації, жестах, міміці залежить від типологічних особливостей вчителя і підсилює значущість інформації.

Впливовий бік педагогічного мовлення забезпечується через реалізацію насамперед сугестивної та організаторської функцій. Значною мірою він залежить від розвитку вольових якостей учителя, сили його волевиявлення, яка нерідко сприймається учнями на інтуїтивному рівні.

Названі аспекти педагогічного мовлення наявні майже в кожному мовленнєвому висловлюванні з більшою чи меншою повнотою залежно від мети педагогічного висловлювання, а мета може бути досягнута, своєю чергою, залежно від сформованості в учителя усіх боків мовлення.

Характерною особливістю педагогічного мовлення є те, що воно вимагає від учителя розвинених якостей як діалогічного, так і монологічного мовлення, хоча слід уточнити, що й в останньому випадку зберігаються ознаки діалогічної орієнтації. Якщо у звичайному спілкуванні мовлення партнерів є згорнутим і "еліптичним", тобто в ньому багато чого опускається, подається в підтексті, то педагогічне мовлення, хоч і залишається ситуативним і контекстуальним, є більш розгорнутим, оскільки думка вчителя має бути зрозумілою і однозначною, з урахуванням вікових та індивідуальних особливостей учня чи групи учнів одночасно.

У педагогічному мовленні ми маємо справу з умінням побудувати й здійснити мовлення таким чином, щоб воно було оптимальним, якнайкраще пристосованим до завдань інформування та переконання задля реалізації педагогічної мети. Ця оптимальність може бути представлена на різних рівнях: композиційно-логічному, фразеологічному, лексичному, синтаксичному та ін. Для правильного здійснення мовлення необхідні певні мовленнєві навички та уміння, відпрацьована техніка.

Якщо розглядати педагогічне мовлення як процес, як діяльність, то в ньому можна виділити цільовий, мотиваційний, змістовий, операційний та контрольно-корекційний компоненти.

Джерелами формування педагогічного мовлення є особистий досвід учителя, наслідування, навчання та самостійна робота над собою.

Невербальна комунікація. Невербальна комунікація доповнює, підсилює мовленнєве висловлювання, допомагає розкрити змістовий бік інформації. Вона представлена різноманітними знаковими системами, які включають у себе не лише моторику різних частин тіла людини, а й просторово-часові характеристики організації спілкування тощо.

Невербальне спілкування цінне тим, що воно проявляється, зазвичай, несвідомо й самодостатньо. Тому, хоча люди зважують свої слова, справжні почуття можна прочитати через міміку, жести, інтонацію і тембр голосу. Кожен з цих невербальних елементів спілкування може допомогти нам переконатися в правильності сказаного або ж навпаки, поставити сказане під сумнів.

Невербальні знаки в різних народів мають різне значення. Наприклад, хитання головою з боку на бік для українця означає "ні", а для болгарина - "так". Зазвичай у спілкуванні люди досягають точного розуміння невербальних знаків, коли пов'язують його з конкретною ситуацією, а також із соціальним станом і культурним рівнем конкретного співрозмовника.

Засобами невербального спілкування є міжособистісний простір, візуальний контакт, експресія та ін.

Міжособистісний простір, або дистанція спілкування - це суб'єктивний просторовий критерій емоційної близькості людей. Дистанція залежить від близькості стосунків людей, віку, соціального статусу партнерів, їхніх психологічних особливостей та національних стандартів поведінки.

Переважно, люди почувають себе зручно і справляють приємне враження на співрозмовника, якщо сидять чи стоять на віддалі, яка, на їхню думку, відповідає дистанції діалогу. Надміру близьке, як і надто віддалене розміщення негативно впливає на результат спілкування.

На процес спілкування впливають також орієнтація та кут, під яким партнери сприймають один одного. Орієнтація - це розміщення людей, яке може варіюватись від положення обличчям один до одного до положення "спина до спини". Під час бесід за столом орієнтація партнерів визначається характером спілкування. Якщо в ньому є елементи суперництва, то люди сідають навпроти, а якщо кооперації - з одного боку столу. Випадкова бесіда, зазвичай, дає позицію "навкіс", коли партнери сприймають один одного під непрямим кутом.

Стать і особистісні особливості також впливають на віддаль між партнерами. Звичайно жінки стоять чи сидять ближче до співрозмовника, ніж чоловіки. Психічно врівноважені люди підходять ближче один до одного, тим часом як тривожні намагаються триматися на віддалі. Зацікавлені один в одному співрозмовники скорочують дистанцію спілкування.

За даними американських психологів, віддаль між партнерами залежить від різновиду взаємодії і варіює в таких межах:

- інтимна дистанція (до 0,5 м) відповідає інтимним стосункам, трапляється також у спорті, балеті;

- міжособистісна дистанція (0,5-1,2 м) - у бесідах з друзями;

- соціальна дистанція (1,2-3,7 м) - для неформальних соціальних та ділових стосунків;

- публічна дистанція (3-7 м і більше), на якій не вважається грубим обмінятися репліками чи утриматися від спілкування. Правильно обрана дистанція задає тон спілкуванню.

Міжособистісний простір впливає також на тривалість і частоту візуальних контактів. Що ближче знаходяться люди один до одного, то менше вони зустрічаються поглядами. І навпаки, перебуваючи на віддалі, вони тривалий час дивляться одне на одного і використовують жести для підтримання уваги під час розмови.

Візуальний контакт є надзвичайно важливою частиною спілкування. Погляд на співрозмовника означає не лише зацікавленість, а й зосередженість на тому, що нам говорять. Під час розмови партнери то дивляться один на одного, то відводять погляди, даючи змогу "відпочити". Час від часу їхні погляди зустрічаються і знову розходяться.

Нам значно легше підтримувати візуальний контакт при обговоренні приємної теми, аніж неприємної, заплутаної. В останньому випадку настирливий погляд викликає роздратування, оскільки сприймається як втручання в особисті переживання, як ознака ворожого ставлення. Ми схильні довше дивитися на тих, ким захоплюємося, з ким у нас близькі стосунки. Звичайно, візуальний контакт допомагає тому, хто говорить, відчути, що говорять саме з ним, і справити приємне враження. Він допомагає регулювати розмову.

Важливим засобом невербального спілкування є експресія, яка виявляється в міміці, пантоміміці, інтонації голосу. Експресія настільки інформативна, що можлива передача складного повідомлення без вживання слів.

Особливо експресивними є губи людини. Всім відомо, що міцно стиснуті губи відображають глибоку задуму, вигнуті - іронію чи сумнів, напіввідкриті - здивування тощо.

Обличчя експресивно відображає почуття, а тому в розмові ми намагаємося контролювати чи маскувати вираз свого обличчя. Проте посмішка, наприклад, може відобразити різні мотиви, а тому варто бути обережним у її тлумаченні.

Це стосується й інших мімічних позначень емоцій: при мруження повік, рухів очей, брів, лицевих м'язів. З одного боку, міміка зумовлена вродженими чинниками відображення фундаментальних емоцій на обличчі, до яких належать страх, радість, біль, а з іншого - соціальними нормами стосунків між людьми. Умови діяльності людей і соціальне середовище, а також національні та культурні стандарти обмежують мімічне відображення почуттів. Люди маскують їх за виразом свого обличчя. Що складніше за своєю соціальною природою почуття, то складніше його відображення в міміці, і правильне розпізнавання.

Загалом жести й міміка несуть до 40% інформації. У природних умовах спілкування вони виникають мимовільно, виходячи зі змісту діяльності, її емоційного напруження. Ритмічно узгоджуючись з інтонацією, наголосами та паузами, жести допомагають привернути увагу слухача до основної частини висловлювання, виразити емоційне ставлення до думки, яка вербалізується.

Палітра жестів надзвичайно різноманітна, і кожен має свої, органічно властиві йому рухи. Надмірна жестикуляція стомлює і викликає роздратування у присутніх. Подібно до слів-паразитів, є і вироблені звичні жести, які не відповідають змісту інформації, а лише відволікають співрозмовника від сприймання мовлення (поправляння волосся, потирання перенісся чи рук, покручування ґудзика тощо). Усі рухи в спілкуванні мають бути мотивованими, природно породжуватися висловлюваною думкою і почуттями.

У педагогічному спілкуванні невербальні засоби часто мають самостійне смислове значення.

Навколомовні компоненти спілкування в системі "вчитель-учень" можна поділити на кілька типів залежно від їхньої ролі в процесі спілкування вчителя з учнем:

1) "пошукові компоненти", які вчитель враховує перед спілкуванням;

2) сигнали, які використовують для корекції вже встановленого контакту;

3) регулятори, які поділяються на сигнали від учнів - підтвердження того, що вчителя зрозуміли, і ті, які йдуть від учителя із "запитаннями" про розуміння сказаного;

4) модуляція голосу вчителя та учнів як реакція на зміну умов спілкування.

Зазначимо, що всі ці навколомовні засоби мають різні функції. Учитель має вміти не просто правильно обрати навколомовний засіб, наприклад, не переплутати стверджувальної інтонації з питальною, а вміти висловити різну міру стверджування, різні відтінки питання. Інтонаційні перепади, інтонаційний "малюнок" використовують для того, щоб безпосередньо впливати на почуття учнів: функція вияву емоцій.

Мовлення вчителя супроводжується жестами, які допомагають виявити почуття. Жести поділяються на значущі, виразні та побічні.Значущі жести - це стверджувальний чи заперечувальний кивок, невпевнене стискання плечима та ін., тобто такі, що можуть слугувати в розмові самостійною реплікою. Виразні жести застосовуються вчителем для підкріплення якихось особливо важливих, емоційних, переконливих місць у фразі. Вчителі-майстри звертаються до них нечасто, аби підкреслити їхню важливість, оскільки часте, одноманітне повторення певних рухів неприємне, викликає роздратування. Побічні рухи шкідливі для мовлення вчителя, оскільки відволікають учнів.

Вербальні та невербальні засоби спілкування тісно взаємопов'язані. Експериментально встановлено, що понад 50% змісту інформації передається виразом обличчя, близько 40% - інтонуванням слів і менше 10% - їхнім значенням. Ці цифри суттєво варіюються залежно від змісту та емоційного навантаження фрази, але єдність та взаємо впливовість систем комунікації незаперечні.

6. Ефективність спілкування

Процес спілкування можна оцінювати за кількома критеріями, насамперед за ефективністю спілкування та мірою задоволення потреби у вияві своїх почуттів.

Мірою ефективності спілкування є збіг того, що один із партнерів хотів передати іншому, з тим, що зрозумів інший. Правильно зрозуміти когось - це відчути, що він "мав на увазі", розшифрувати, що він "хотів сказати". Подібне взаєморозуміння залежить від обох партнерів у спілкуванні.

...