Основи психології та педагогіки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Перелік контрольних питань для залікового контролю

1. Психологія як наука. Об'єкт, предмет психології

2. Психіка. Функції психіки. Рівні психічного відображення

3. Основні методи досліджень у психології. Психодіагностичний метод

4. Поняття людина, індивід, особистість, індивідуальність

5. Психокорекція особистості: її значення і можливості "покращання" характеристик індивіда

6. Основні сфери, потенціали і системоутворюючими ознаки особистості. Підходи до розгляду особистості

7. Соціалізація особистості і її вплив на поведінку людини

8. Темперамент. Властивості темпераменту. Типи темпераменту

9. Характер. Риси характеру. Типи акцентуацій за К.Леонгардом

10. Здібності. Структура здібностей

11. Самооцінка особистості. Формування самооцінки. Референтна група

12. Потреби. Динамізуючий ефект потреби. Мотиви

13. Мотиваційна сфера особистості. Змістові і процесуальні теорії мотивації

14. Функція корисності, їх основні типи та можливості використання при управлінні поведінкою людини

15. Управління поведінкою людини. Функція відгуку

16. Діяльності. Стереотипізована поведінка. Знання, вміння, навички.

17. Рівень суб'єктивного контролю

18. Теорія функціональної асиметрії півкуль головного мозку

19. Емоції. Функції емоцій. Інформаційна теорія емоцій

20. Форми емоцій. Закон Йеркса-Додсона

21. Стрес. Фази стресу. Причини стресів

22. Вольова поведінка. Самовиховання волі

23. Група. Види груп. Структура групи

24. Феномен лідерства і його врахування при вирішенні проблем управління поведінкою групи

25. Основні стилі управління: авторитарний, демократичний і ліберальний. Їх переваги і недоліки

26. Конфлікт. Причини конфліктів. Основні типології конфліктів

27. Структура конфлікту, динаміка конфлікту, стратегії поведінки у конфлікті

28. Механізми психологічного захисту

29. Увага. Основні види уваги

30. Пам'ять. Види пам'яті. Прийоми запам'ятовування

1. Психологія як наука. Об'єкт, предмет психології

Слово психологія буквально означає «наука про душу» (від гр. psyche - душа, logos -вчення, наука). Психологія - це наука про закономірності функціонування психіки як особливої форми життєдіяльності. Об'єкт психології становить психічна реальність як така. Сучасними визначеннями предмету психології є такі: індивідуальний світ «Я» людини (у цьому визначенні підкреслюється сутнісна єдність психічних явищ, бо «світ» - це вже не проста їх сукупність, а цілісне самостійне утворення); людина, як суб'єкт психіки (в останньому визначенні підкреслено поняття суб'єкту, котре вказує на активність людини в самотворенні, самовизначенні в психічному розвитку (за О.В. Винославською). Біологічне і соціальне з цієї точки зору є не причинами, утворюючими людину, а тільки умовами її самотворення). Завдання психології: навчитися розуміти сутність психічних явищ та їх закономірності; навчитися управляти ними; використовувати одержані знання з метою підвищення ефективності тих галузей практики, на перетині з якими лежать науки і галузі, що вже оформилися; бути теоретичною основою практики психологічної служби. Згідно класифікації наук академіка А. Кедрова психологія займає центральне місце не тільки як продукт всіх інших наук, але і як можливе джерело пояснення їх формування і розвитку. Психологія інтегрує всі дані цих наук і, в свою чергу, впливає на них, стаючи загальною моделлю людинознання. Психологію слід розглядати як наукове дослідження поведінки і розумової діяльності людини, а також практичне застосування набутих знань. Галузі психології: дитяча психологія вивчає розвиток свідомості, психічних процесів, діяльності людини, яка росте; соціальна психологія вивчає соціально-психологічні прояви особистості людини, його взаємостосунки з людьми, з групою, психологічну сумісність людей, соціально-психологічні прояви у великих групах (дія мас-медіа, моди, чуток на різні спільноти); педагогічна психологія вивчає закономірності розвитку особистості в процесі навчання, виховання тощо.

2. Психіка. Функції психіки. Рівні психічного відображення

Психіка (від гр. psychikos - душевний) - суб'єктивний образ об'єктивного світу, відображення дійсності у мозку людини; внутрішній світ людини, форма активного відображення суб'єктом об'єктивної реальності, яка виникає в процесі взаємодії високоорганізованих живих істот із зовнішнім світом і здійснює в їх поведінці (діяльності) регулятивну функцію. Психічне має двояку форму існування: 1) об'єктивна (первинна) - виражається в житті та діяльності. 2) суб'єктивна (вторинна) - це рефлексія, інтроспекція, самосвідомість, відображення психічного в самому собі. Основними функціями психіки є відображення і регулювання. Ці функції взаємозалежні і взаємообумовлені: відображення регулюється, а регулювання засноване на інформації, отриманої в процесі відображення. Психіка людини включає щонайменше три складових: зовнішній світ (природу, її відображення), повноцінну діяльність мозку (взаємодія з людьми), активну передачу новим поколінням людської культури, людських здібностей. Психіка складна і різноманітна по своїх проявах. Зазвичай виділяють три великі групи психічних явищ: 1) психічні процеси; 2) психічні стани; 3) психічних властивості. Відомий вітчизняний вчений Б. Ломов визначає три основні рівні психічного відображення: сенсорно-перцептивний (відчуття, сприймання), рівень уявлень (образна пам'ять, уява) і мовленнєво-мисленнєвий (поняття, мовні знаки).

3. Основні методи досліджень у психології. Психодіагностичний метод

психіка поведінка лідерство

Методи досліджень, які використовуються у психології можна розділити на дві групи: загальнонаукові та конкретні методи психологічних досліджень. Загальнонаукові методи застосовуються майже у всіх науках. До них належать: аналіз, синтез, індукція, дедукція, моделювання, системний метод тощо. Конкретні наукові методи - це методи, що є специфічними для даної науки. У психології до конкретнонаукових методів відносять: неекспериментальний (описовий), експериментальний та психодіагностичний. За ступенем формалізації психодіагностичні методики поділяються на малоформалізовані та високоформалізовані. До малоформалізованих відносяться: спостереження, бесіда, аналіз різноманітних продуктів діяльності. Вони дозволяють фіксувати деякі зовнішні поведінкові реакції респондентів у різних умовах, а також переживання, почуття, деякі властивості особистості тощо. Слід враховувати, що використання малоформалізованих методик вимагає високої кваліфікації діагноста, оскільки, зазвичай, не існує стандартів проведення обстеження та інтерпретації його результатів. До високоформалізованих відносяться: 1) тести-опитувальники - широка група психодіагностичних методик, завдання яких представлені у вигляді запитань. 2) проективні методики, які, ставлять перед респондентом яке-небудь неструктуроване, досить "розпливчате" завдання, яке допускає необмежену кількість потенційно можливих рішень, жодне з яких не можна розглядати як 100% вірне або невірне. Основна гіпотеза таких тестів полягає в тому, що спосіб вирішення респондентом подібних завдань повинен відображати різноманітні фундаментальні характеристики його психіки. 3) психофізіологічні методики (методики діагностики проявів властивостей нервової системи). 4) репертуальні методи, основою яких є репертуар об'єктів оцінювання і сукупність (або система) конструктів (заданих або виявлених). Конструкти мають форму біполярних понять (наприклад, білий-чорний, добрий - поганий, худий - товстий) і є елементарними одиницями нашого сприйняття, мислення, відношення тощо. 5) соціометрічні тести - спеціальні соціометричні методи, прийоми та способи фіксації, вимірювання і дослідження установок, оцінок, переваг і бажань людей, що проявляються ними відносно до інших людей або груп в процесі тестування.

4. Поняття людина, індивід, особистість, індивідуальність

Людина - це насамперед біологічна істота, яка наділена на відміну від інших тварин свідомістю й мовою, здатністю працювати, оцінювати навколишній світ і активно його перетворювати. З іншого боку, людина - істота соціальна, це найсуттєвіша ознака людини. Індивід -- це характеристика людини як біологічної істоти, як представника свого роду Homo sapiens. Індивід -- продукт біологічної еволюції. Ознаки індивіда є спадковими та вродженими утвореннями. Спадкове -- це те, що передається людині від її предків (морфологічні, фізіологічні, біохімічні особливості організму) через генотип. Вроджені передумови -- те що людина отримує в процесі внутрішньоутробного розвитку. Особистість - це системна соціальна якість, яку набуває індивід у предметній діяльності та спілкуванні, що характеризує рівень і якість вияву в нього суспільних відносин. Особистість - це діяч суспільного розвитку, свідомий індивід, який посідає певне соціальне становище і відіграє певну громадську роль. Кожна особистість має властивий тільки їй набір рис та особливостей, який визначає її індивідуальність. Індивідуальність - неповторне поєднання психологічних особливостей і рис людини, що визначає її своєрідність і несхожість на інших людей. Індивідуальність проявляється у властивостях темпераменту, характеру, в здібностях, особливостях і якостях психічних процесів, у звичках і уподобаннях людини, в емоційно-вольовій сфері, а також в сфері інтелекту.

5. Психокорекція особистості особистості: її значення і можливості "покращання" характеристик індивіда

Психокорекція особистості - це система заходів, спрямованих на виправлення недоліків психологічного розвитку чи поведінки людини з допомогою спеціальних заходів психологічного впливу. Психокорекція орієнтована на: 1) клінічно здорову особистість, 2) здорові сторони особистості незалежно від ступеня їх порушень, 3) теперішнє і майбутнє клієнтів, 4) на середньо термінову допомогу (короткотермінова 15 зустрічей при консультуванні. Довготермінова - до кількох років при психотерапії). За формою роботи з клієнтом розрізняють корекцію: індивідуальну; групову; у закритій природній групі (сім'я, клас), у відкритій групі клієнтів зі схожими проблемами; індивідуальногрупову ( змішана група). Психокорекцій ні впливи спрямовані на зміну поведінки і подальший розвиток особистості клієнта. Психокорекція відрізняється від психологічного розвитку тим, що психокорекція має справу з вже сформованими якостями особистості чи видами поведінки і спрямована на їх переробку, в той час як основна задача розвитку полягає в тому, щоб при недостатньому розвитку сформувати у людини психологічні якості. Психокорекційна ситуація включає такі елементи: 1) людина, яка потребує психокорекційної допомоги (клієнт); 2) людина, яка допомагає (психолог); 3) теорія, яка використовується для пояснення проблем клієнта, 4) набір процедур (технік, методів), що використовуються для вирішення проблем клієнта, 5) спеціальні соціальні відносини між клієнтом і психологом. Сьогодні психологічна корекція широко використовується в системі психологічної допомоги дітям і підліткам. З розвитком практичної психології поняття “корекція” стало все ширше використовуватися у віковій психології і психологічній допомозі не тільки дітям з проблемами у розвитку, але і з нормальним психічним розвитком.

6. Основні сфери, потенціали і системоутворюючими ознаки особистості. Підходи до розгляду особистості

Ключовими системоутворюючими ознаками особистості виступають емоційність, активність, саморегуляція і спонукання. Основними елементами особистості є: 1) темперамент, 2) характер 3) здібності, 4) спрямованість. Основними сферами особистості є: потребово-мотиваційна, емоційно-вольова, когнітивно-пізнавальна, морально-етична, екзистенційна-буттєва (за М. І. Шевандріним). Особистість людини можна охарактеризувати такими основними потенціалами (вони відіграють роль динамічних домінант, які задають спрямованість процесу розвитку особистості): 1) пізнавальний потенціал, 2) морально-етичний потенціал, 3) творчий потенціал, 4) комунікативний потенціал, 5) естетичний потенціал особистості. У психології при характеристиці особистості використовуються такі підходи: 1) теорії рис. Для опису особистості використовуються узагальнені характеристики поведінки людини - риси. Наявність сукупності різних рис передбачається у всіх людей. Люди, згідно з теоріями зазначеного типу, розрізняються лише ступенем вираженості різних рис (типи акцентуацій за К.Леонгардом); 2) теорії типів. Конкретна людина описується як приналежна до певного типу або як виважений набір чистих (ідеальних) типів. Якщо риса - це сузір'я ознак, то тип - це сукупність людей, що володіють певним набором ознак. Прикладами найбільш відомих у психології типологій є типології Гіппократа, Кречмера; 3) теорії інстанцій. Теорії цього виду ґрунтуються на виділенні підсистем або окремих областей в структурі особистості, які отримали назву інстанцій. Між вказаними утворюючими особистості можуть виникати різні конфлікт і протистояння, що находить відображення у динамічних моделях особистості. Прикладами таких теорій можуть бути теорії, що описують несвідомі аспекти психіки: Фрейда, Берна.

7. Соціалізація особистості і її вплив на поведінку людини

Соціалізація - процес і результат включення індивіда у соціальні відносини. Соціалізація здійснюється шляхом засвоєння індивідом соціального досвіду і відтворення його у своїй діяльності. До провідних феноменів соціалізації слід віднести засвоєння стереотипів поведінки, діючих соціальних норм, звичаїв, інтересів, ціннісних орієнтації тощо. Стереотипи поведінки формуються шляхом сигнальної спадковості, тобто через наслідування дорослим у ранньому дитинстві. Вони дуже стійкі і можуть бути основою психічної несумісності (наприклад, в сім'ї. Основними інститутами соціалізації є: сім'я, дошкільні установи, школа, неформальні об'єднання, ВНЗ, трудові колективи і т.ін. Такі інститути являють собою спільності людей, в яких протікає процес соціалізації людини. Соціально-психологічні механізми соціалізації: 1) ідентифікація - це ототожнення індивіда з деякими людьми або групами, що дозволяє засвоювати різноманітні норми, відносини і форми поведінки, які властиві оточуючим; 2) наслідування є свідомим або несвідомим відтворенням індивідом моделі поведінки, досвіду інших людей (зокрема, манер, рухів, вчинків і т.ін.); 3) навіювання - процес неусвідомленого відтворення індивідом внутрішнього досвіду, думок, почуттів і психічних станів тих людей, з якими він спілкується; 4) соціальна фасилітація - стимулюючий вплив поведінки одних людей на діяльність інших, в результаті якого їх діяльність протікає вільніше й інтенсивніше («фасилітація» означає «полегшення»); 5) конформність - усвідомлення розбіжності в думках з оточуючими людьми і зовнішнє згоду з ними, що реалізовується в поведінці.

8. Темперамент. Властивості темпераменту. Типи темпераменту

Темперамент - це індивідуально-своєрідні властивості психіки, які визначають динаміку (рухливість) психічної активності людини та однаково проявляються у будь-якій діяльності, незалежно від її змісту, цілей, мотивів. Темперамент - це біологічний фундамент, на якому формується особистість як соціальна істота. Він визначає нейродинамічні властивості людини. Вважається, що риси темпераменту є природно обумовленими і передаються генетичним кодом. Англійський психолог Г.Ю.Айзенк запропонував визначати типи темпераменту шляхом діагностики двох якостей особистості: «екстра-інтроверсії» і «нейротизму». Екстраверсія - орієнтація активності людини на зовнішній світ. Інтроверсія - орієнтація активності людини на внутрішній світ, тобто на власні бажання, переконання, мотиви тощо. Нейротизм - емоційна збудливість. Рівень вияву нейротизму пов`язаний з інтенсивністю впливу, який викликає емоційну реакцію, і швидкістю її зникнення. Відповідно до сьогоднішніх уявлень, типи темпераменту мають такі психологічні характеристики. Сангвінік - характеризується енергійністю, бадьорістю, жвавістю у рухах. Флегматик - характеризується повільністю, невиразною мімікою. Холерик - характеризується різкістю рухів, їх швидким темпом. Меланхолік - характеризується млявістю рухів, стриманістю моторики і мови, швидко втомлюється.

9. Характер. Риси характеру. Типи акцентуацій за К.Леонгардом

Характер (від грец. charakter -- відбиток, ознака, карб) (у вузькому сенсі) - це сукупність стійких властивостей індивіда, в яких виявляються способи його поведінки та емоційного реагування. Біологічною основою характеру є темперамент. Формування характеру суттєво залежить від властивостей темпераменту. Особливості темпераменту можуть сприяти або протидіяти формуванню тієї чи іншої риси характеру. Всі риси особистості можуть бути поділені на основні і додаткові. Основні риси складають стрижень особистості та визначають її розвиток, процеси адаптації і психічне здоров`я. При значному прояві основні риси характеризують особистість в цілому і називаються акцентуаціями. Отже, акцентуація (від лат. accentus - наголос) характеру - це граничні варіанти норми, при яких окремі риси характеру надмірно виражені і підсилені, внаслідок чого спостерігається вибіркова вразливість до психогенних впливів певного типу за доброї і підвищеної стійкості до інших. За іншим визначенням, акцентуація характеру є граничним варіантом норми, яка межує з психопатіями. К.Леонгард (німецький психіатр, невролог, психолог) виділяє 10 типів акцентуацій: демонстративний, педантичний, застрягаючий, збудливий, гіпертимний, дистимний, циклотимний, тривожний, екзальтований, емотивний.

10. Здібності. Структура здібностей

Здібності - це індивідуально-психологічні особливості людини, які відповідають умовам успішного виконання тієї чи іншої діяльності, а саме - набуття знань, умінь і навичок; використання їх у праці. Виділяють два рівні розвитку здібностей: репродуктивний та творчий. Людина, яка знаходиться на репродуктивному рівні розвитку здібностей, виявляє високі уміння засвоювати знання, оволодівати діяльністю і здійснювати її відповідно до зразка, що пропонується. На творчому рівні розвитку здібностей людина створює нове, оригінальне. Найвищий рівень розвитку і прояву здібностей позначають поняттями талант і геній. Задатки -- це морфологічні та функціональні особливості будови мозку, органів чуттів і рухів, які виступають природними передумовами розвитку здібностей. Природні задатки багатозначні. На основі одних і тих самих задатків можуть розвинутися різні здібності, залежно від вимог діяльності. Задатки виявляються у схильності до певного виду діяльності, що є першою ознакою прояву здібностей.

Розрізняють такі види здібностей: природні (формуються на основі вроджених задатків) та специфічні (формуються і розвиваються в соціальному середовищі). Останні поділяються на загальні (визначають успіхи людини в різних видах діяльності, пов'язані з розвитком розумових якостей - гнучкості, критичності, самостійності, широти мислення тощо) та спеціальні (допомагають досягти високих результатів в певній сфері діяльності: математичній, технічній, художній, спортивній і т.п.); теоретичні (схильність до абстрактного мислення) та практичні (обумовлюють успіх в практичних діях); творчі (генерування ідей, створення нових предметів матеріальної і духовної культури) та репродуктивні (забезпечують успішне засвоєння знань, вмінь, навичок); здібності до спілкування (здатність викликати прихильність, симпатію інших людей до себе) та предметно-діяльнісні (пов'язані із взаємодією людини з технікою, природою, знаковою інформацією тощо) (за Р.С. Нємовим). Суттєвими факторами розвитку і реалізації здібностей працівника є стійкі професійні інтереси, які стимулюють оволодіння новими знаннями, прийомами і способами діяльності, ефективна мотивація, оцінка та організація роботи як творчого процесу.

11. Самооцінка особистості. Формування самооцінки. Референтна група

Самооцінка - це оцінка особистістю самої себе, своїх можливостей, якостей і місця серед інших людей. Самооцінка є ядром особистості і одночасно регулятором її поведінки. Самооцінка виконує регуляторну та захисну функції, впливаючи на поведінку, діяльність та подальший розвиток особистості, її взаємини з іншими людьми. Отже, від самооцінки людини залежить її критичність і вимогливість до себе, ставлення до власних успіхів і невдач. Захисна функція самооцінки забезпечує відносну стабільність і автономність особистості. Захист себе від антипатії інших є важливим наслідком реалізації цієї функції. Самооцінка має об'єктивний вираз і в тому, як людина оцінює можливості і результати діяльності інших. Самооцінка тісно пов'язана з рівнем домагань людини, тобто ступенем важливості цілей, котрі вона перед собою ставить. Самооцінка формується з дитинства в процесі спілкування за такими етапами: увага дорослих, співробітництво з ними, відчуття поваги з їхнього боку, взаєморозуміння. В той же час, у кожної людини обов'язково є група людей, на вимоги якої вона зважає, на думку якої безперечно орієнтується. Ця група називається референтною. Зазвичай референтну групу складає не одна конкретна група людей, а деяка їх сукупність. В однієї людини до референтної групи можуть входити її родина і одночасно компанія гравців у шахи; в іншої - група близьких друзів, що захоплюються тенісом. Однак референтна група - не обов'язково реальна. До неї можуть входити, наприклад, такі міфічні особи, як “Джек Потрошитель” чи “Лорд Вейдер”. Отже, референтна група може бути і уявною соціальною спільністю.

12. Потреби. Динамізуючий ефект потреби. Мотиви

Потреба - це вихідна форма активності живих організмів, стан об'єктивної необхідності. Потреби, вроджені чи набуті, -- це первісні-умови виникнення активності, своєрідний пусковий психологічний механізм, що надає поведінці найбільш загальний напрямок. Потреби можуть бути природні (біологічні) і соціальні, їхня роль і походження не однакові. Природні потреби виникають у процесі взаємодії людини з природним середовищем, вони є вродженими і передаються генетично. До природних потреб відносять: голод, спрагу, сон, розмноження, потребу в орієнтуванні. Соціальні потреби поділяють на матеріальні, духовні і суспільні. Матеріальні потреби виникають залежно від рівня економічного розвитку суспільства, суспільного виробництва, виховання. Задоволення матеріальних потреб пов'язано з розвитком духовних (пізнання, відпочинок) і суспільних (потреба в контактах, соціальне визнання, сенс життя) потреб. Ці потреби розвинені в різних людей далеко не однаково. Будь-яку потребу можна охарактеризувати наступними змінними: значущість, імовірність задоволення і динамізуючий ефект (ДЕ), який утворюється як добуток значущості (З) на імовірність задоволення (Р). ДЕ=ЗР. На основі потреб формуються мотиви - усвідомлені спонукання людини до діяльності або поведінки. Мотиви тісно пов'язані з потребами і навпаки. Їх зв'язок виявляється в тому, що потреби реалізуються в поведінці і діяльності. Потереби впливають на вибір мотивів, які задають конкретне спрямування поведінки особистості та орієнтують її на той чи інший вибір цілі, шляхів, засобів тощо у кожній конкретній ситуації. Мотивами можуть виступати і потреби, і інтереси, і прагнення, і бажання, і почуття, і думки. Розрізняють три групи мотивів: 1) прості, до яких відносять потяги, бажання, хотіння; 2) складні, до яких відносять інтереси, схильності, ідеали; 3) випадкові, до яких відносять почуття, звички й афекти. Зміст мотивів є найбільш істотною характеристикою спрямованості особистості та рівня її вихованості. Мотив - це упредметнена потреба.

13. Мотиваційна сфера особистості. Змістові і процесуальні теорії мотивації

Сукупність мотивів поведінки і діяльності розглядається як мотиваційна сфера особистості. У цілому ця сфера є динамічною й змінюється в залежності від багатьох обставин. Проте, ядром мотиваційної сфери, її «стрижнем» виступають відносно стійкі й домінуючі мотиви. Мотиваційна сфера є складним утворенням. Мотиви розрізняються не тільки за змістом, але й за рівнем усвідомленості, стійкості. Спрямованість особистості є результатом виникнення стійко домінуючих мотивів поведінки, а також інших особливостей особистості, що допомагають чи заважають реалізувати мотиви. Основні теорії мотивації прийнято розділяти на дві групи - змістові і процесуальні. У змістових теоріях акцент робиться на виявленні та вивченні внутрішніх спонукань (потреб, мотивів), які лежать в основі поведінки людей, їхньої професійної діяльності. У процесуальних теоріях розкриваються закономірності організації цілісної мотивованої поведінки з урахуванням взаємодії мотивів з іншими процесами -сприйманням, пізнанням, комунікацією. Прикладом змістового підходу є концепція «ієрархії мотивів» А. Маслоу. Вона припускає, що основою мотивів є потреби, які утворюють піраміду. Згідно з даним підходом всі потреби особистості поділяють на п'ять основних груп: 1) Фізіологічні потреби. Вони необхідні для виживання організму, лежать в основі гомеостатичної регуляції. Це - потреба в їжі, воді, відпочинку, сексуальному задоволенні, притулку і т. д. 2) Потреби у безпеці (самозбереженні) включають потреби в захисті від фізичних і психологічних небезпек; у впевненості в тім, що фізіологічні потреби будуть задоволені; у захисті від невпорядкованості, болю, гніву, страху. 3) Соціальні потреби (потреби в соціальних зв'язках). Вони також називаються потребами причетності. Головними з них є потреби в соціальному єднанні з групою і приналежності до неї; у соціальних контактах, у любові, у позитивному ставленні з боку інших, у соціальних взаємодіях як таких. 4) Потреби в шануванні включають, по-перше, потреби в повазі з боку інших - у визнанні ними особистих досягнень, компетентності, особистісних якостей і достоїнств; по-друге, - потребу в самоповазі. 5) Потреби самоактуалізації - це потреби особистості в реалізації своїх потенційних можливостей і здібностей, у «особистісному зростанні», тобто розвитку власної особистості, у розумінні, осмисленні і розвитку власного «Я». П'ять груп потреб одночасно є й п'ятьма основними рівнями потреб, розташованими у виді строгої ієрархічної структури співпідпорядкованості.

14. Функція корисності, їх основні типи та можливості використання при управлінні поведінкою людини

Під час прийняття рішення прогнозований рівень виграшу чи програшу людина сприймає суб'єктивно, тобто зіставляє рівень фактичного виграшу чи програшу із їх суб'єктивною значущістю для себе. Цей взаємозв'язок називається функцією корисності. Можна виділити шість типів функцій корисності, кожен з яких визначає характер суб'єктивного ставлення людини, яка приймає рішення, до фактичного виграшу чи програшу: ставлення рівне, сміливе, обережне, прибільшене, применшене і цільове. Прийнято вважати, що перші три відносяться до ставлень основних, а інші - до специфічних.

Функція корисності визначається трьома групами факторів: 1) станом справ, наявністю ресурсів в індивіда, який приймає рішення (через обмежаність ресурсів в умовах кризи людина зазвичай обирає більш обережну поведінку, що може неоднозначно впливати на результати її діяльності); 2) цілями, які переслідуються індивідом, який приймає рішення (в умовах кризи ці цілі слід чітко визначити, інакше, в умовах відсуності єдності у центральні владі, в системі управління можуть початися неконтрольвані процеси); 3) типом вищої нервової діяльності, темпераментом людини, яка приймає рішення (загалом, більш екстравертовані суб'єкти, які орієнтовані на оточуючий світ , схильні обирати більш сміливу поведінку, ніж інтравертовані, які орієнтовані на власні потреби, мотиви цінності та т. ін.).

15. Управління поведінкою людини. Функція відгуку

Функція відгуку встановлює зв'язок між інтенсивністю впливу та ймовірністю відгуку. Зони функції відгуку: 1) ситуативне управління людиною (дія позитивних і негативних, моральних і матеріальних стимулів), її самореалізації тощо; 2) «несвідомого» управляння людиною: 25-ого кадру, дії невербальної комунікації («мови тіла»), механізмів запуску стереотипної поведінки тощо; 3) оптимального управління і працездатності фізично та (або) психічного виснаженої (втомленої) людини тощо. Інтенсивність впливу: інтенсивність фізичних впливів, інтенсивність соціальних впливів. У випадку фізичних впливів інтенсивність може вимірюватися у відповідних одиницях: освітлення - люмени, шум, вібрація - децибели тощо. У випадку соціальних впливів на їх інтенсивність впливатимуть: вербальні (мова), паралінгвістичні (тембр, інтонація), екстралінгвістичні (сміх, паузи, плач), невербальні (жести, міміка, погляд) складові, які складають семантичну основу цих впливів, тощо.

Під час управління якості особистості враховують, а параметри ситуації змінюють. Один із засновників соціальної психології, Курт Левін (Kurt Levin, 1890-1947) розглядає поведінку людини як функцію двох змінних: унікальної особистості індивідуума і ситуації, в якій він (вона) здійснюють вчинки: П=f (C, О), де О - особистість; С - ситуація. Як справедливо зазначає академік Трапезніков В.А., люди ефективно працюють тому, що вони хочуть щось додатково отримати, бояться щось втратити та з переконань тобто на ентузіазмі. Якщо перші два принципи управління пов'язані переважно з ситуацією, то третій - з особистістю.

Впливи управління на людину в організації можуть бути поділені на: оперативні, тактичні і стратегічні. Оперативні впливи - це стимули (певні команди), які викликають швидку і, часто, малоусвідомлену реакцію людини. Тактичні впливи обумовлюють більш повільну реакцію порівняно з оперативними. Будучи адресованими середовищу та задоволенню потреб, ці впливи призводять, у кінцевому рахунку, до зміни дій індивіду. За суттю ці впливи відповідають позитивним і негативним стимулам, які використовуються для управління поведінкою людини, і реалізують владу винагороди та примусу. Стратегічні впливи, адресовані системі еталонів індивіда («його особистості») і є, по суті, навчально-виховними факторами.

16. Діяльності. Стереотипізавана поведінка. Знання, вміння, навички

Діяльність - це активна взаємодія людини з середовищем, в якій він досягає свідомо поставленої мети, що виникла в результаті появи у нього певної потреби, що була опосередкована у мотиву. Внутрішню структуру діяльності складають три основних компоненти: потреби, мотиви та цілі. Діяльність буває внутрішньою і зовнішньою. Внутрішні дії, які проводять подумки, допомагають у підготовці зовнішніх дій, вони дають можливість економити людські зусилля і уникнути помилок. Відмінність внутрішньої діяльності від зовнішньої полягає в тому, що внутрішні дії проводяться не з реальними предметами, а з їх образами, а замість реального продукту утворюється уявний, розумовий результат. За ступенем усвідомлення поведінка людини розпадається на три компоненти: безпосередні стереотипізовані реакції (дії), стереотипізовані поведінкові схеми та нестандартна поведінка (за Л.Д.Кизименко). Управління поведінкою людини під час прийняття нестандартного рішення зазвичай розглядається у каузальному (причинно-наслідкового) ланцюгу: середовище ->потреби->мотиви->прийняття рішення->дія. Під час прийняття унікального рішення прогнозований рівень виграшу чи програшу людина сприймає суб'єктивно, тобто зіставляє рівень фактичного виграшу чи програшу із їх суб'єктивною значущістю для себе. Цей взаємозв'язок називається функцією корисності.

Знання - це елементи інформації, пов'язані між собою і з зовнішнім світом. Під знаннями (в навчанні) розуміють основні закономірності предметної області, що дозволяють людині вирішувати конкретні виробничі, наукові та інші задачі, тобто факти, поняття, судження, образи, взаємозв'язку, оцінки, правила, алгоритми, евристики, а також стратегії прийняття рішень у цій області. Властивості знань: структурованість, інтерпритованість, зв'язність, активність. Під вмінням розуміють освоєний людиною спосіб виконання дії, забезпечений деякою сукупністю знань. Уміння виражається у здатності усвідомлено застосувати знання на практиці. Вміння: застосовуються; перетворюються для забезпечення гнучкості або пристосування до нових умов; узагальнюються; переглядаються. Навичка виникає як свідомо автоматизована дія і потім функціонує як автоматизований спосіб його виконання. Те, що дана дія стало навичкою, означає, що індивід у результаті вправи придбав можливість здійснювати дану операцію, не роблячи її виконання свого свідомого метою.

17. Рівень суб'єктивного контролю

Рівень суб'єктивного контролю (синонім - локус контролю - від лат. locus - місцезнаходження і фр. controle - перевірка) визначає ступінь розуміння людиною причинних взаємозв`язків між власною поведінкою і досягненням бажаного. Люди, які схильні пояснювати причини своєї поведінки (дій) зовнішніми факторами - долею, збігом обставин, випадком називаються екстерналами. Їм притаманна зовнішня спрямованість (локалізація) контролю. Люди, які вбачають першопричину своєї поведінки (дій) у власних якостях, характері, мотивах, зусиллях тощо, і через це самі несуть відповідальність за свої вчинки, називаються інтерналами. Для них притаманна внутрішня спрямованість контролю. Екстернали схильні до конформізму надають перевагу роботі в групах, оскільки в цьому випадку відповідальність за кінцевий результат розподіляється між усіма членами групи. Отже, вони частіше відчувають себе об'єктами дії різноманітних чинників, ніж суб'єктами власної діяльності. Для інтерналів характерні почуття незалежності, впевненість у собі, послідовність в досягненні поставлених цілей. Вони схильні до самоаналізу, тому причини невдач шукають у собі, у власних діях і вчинках. Інтерналам властива самостійність в роботі, вони не бояться брати на себе відповідальність за прийняття рішень (в тому числі у ситуаціях, які пов'язані з ризиком). Отже, інтернали частіше почуваються суб'єктами власної діяльності, ніж об'єктами впливу зовнішніх чинників, у них набагато сильніше, ніж у екстерналів, виражена воля до досягнення своїх цілей.

18. Теорія функціональної асиметрії півкуль головного мозку

Як відомо, функції лівої і правої півкуль є різними. Ліва півкуля відповідає, зокрема, за використання знакової інформації - читання, рахування, мову. Вона робить нас здібним до аналізу предметів та явищ, тобто до їх поділу на окремі елементи та складання відповідних логічних ланцюгів. Права півкуля, навпаки, більше оперує образами, ніж знаками, та забезпечує цілісність сприйняття. Вона є схильною до синтезу, тобто створює можливість одномоментного “схоплення” взаємозв'язку різноманітних властивостей предмета та їх взаємодії одразу у декількох змістових площинах. Завдяки правій півкулі, немов сам собою, складається цілісний образ світу. Завдяки лівій - поступово і докладно збирається модель світу (з окремих, проте ретельно досліджених деталей). Інформація з правої частини поля зору обох очей надходить до лівої півкулі, а з лівої частини - тільки до правої, тобто вона обробляється паралельно. Права півкуля контролює сенсорні і рухомі функції лівої половини тіла, а ліва здійснює аналогічний контроль над правою половиною тіла. Ліворукість це не просто надання переваги лівій руці, а й зовсім відмінний від норми розподіл функцій між півкулями головного мозку. Різні автори, на підставі результатів досліджень, доходять висновку, що в перші роки життя домінує права півкуля. Зсув симетрії до відносного домінування лівої півкулі стає особливо вираженим до кінця підліткового віку.

19. Емоції. Функції емоцій. Інформаційна теорія емоцій

Емоції (від лат. emovere - хвилювати, збуджувати) - це психічне відображення у формі безпосереднього, пристрасного переживання життєвого значення явищ і ситуацій, обумовленого співвідношенням їх об'єктивних властивостей і потреб суб'єкта. Емоції не відображають властивості зовнішнього середовища, а характеризують біологічну значущість та суб'єктивне значення зовнішнього об'єкту чи події для людини. Емоції людини тісно пов'язані з потребами, вони виникають в діяльності, спрямованій на задоволення потреб, перебудовують поведінку людини в напрямку задоволення потреб, в цьому виявляється їх регулююча функція. Найважливішою функцією емоцій є оцінювальна, емоції оцінюють значущість об'єктів, ситуацій. Причому дуже часто така оцінка здійснюється в умовах дефіциту часу або інформації про об'єкт або ситуацію. Емоційно забарвлене ставлення компенсує неможливість повного логічного аналізу. Емоції виконують функцію мотивації до діяльності і стимуляції. Так, інтерес «приковує» увагу і утримує його на об'єкті, страх примушує уникати небезпечних об'єктів і ситуацій. Завдяки особливій енергетичній насиченості емоції стимулюють протікання решти психічних процесів і діяльності. З цим пов'язана мобілізація всіх сил організму в складних, відповідальних ситуаціях (в умовах іспиту, відповідального виступу, надзвичайних ситуаціях тощо). Інформаційна теорія емоцій П.В. Симонова: вчений вважав, що емоції виникають внаслідок нестачі чи надлишку відомостей, необхідних для задоволення потреби. Ступінь емоційної напруги визначається, за П.В. Симоновим, силою потреби й величиною дефіциту прагматичної інформації, необхідної для досягнення мети. Це він подав у вигляді «формули емоцій»: Е = - П (Ін-Іс), Е - емоція; П - потреба; Ін - інформація, необхідна для задоволення потреби; Іс - інформація, яку має суб'єкт на момент виникнення потреби

20. Форми емоцій. Закон Йеркса-Додсона

Емоції представлені в психіці людини у формі чотирьох основних феноменів: емоційні реакції, почуття, емоційні стани, емоційні властивості. Емоційні реакції - характеризуються високою швидкістю виникнення і швидкоплинністю. Вони тривають хвилини, характеризуються достатньо вираженою їх якістю (модальністю) і знаком (позитивна або негативна емоція), інтенсивністю і предметністю. Під предметністю емоційної реакції, мається на увазі її відносно однозначний зв'язок з подією або предметом, що викликала її. Емоційні стани характеризуються: більшою тривалістю, яка може вимірюватися годинами чи днями і в зв'язку з цим меншою інтенсивністю, оскільки емоції пов'язані із значними енергетичними витратами через фізіологічні реакції, які їх супроводжують; в деяких випадках безпредметністю, яка виражається в тому, що від суб'єкта може бути прихований мотив і причина, що викликала їх, а також деякою невизначеністю модальності емоційного стану. За своєю модальністю емоційні стани можуть проявлятися у формі дратівливості, тривоги, добросердя, різних відтінків настрою - від депресивних станів до стану ейфорії. Проте частіше за все вони є змішаними станами. Почуття - більш стійкі психічні утворення, їх можна визначити як складний вид стійкого емоційного ставлення людини до різних аспектів дійсності. Почуття формуються, як правило, на основі духовних потреб, і відрізняються від емоційних реакцій і емоційних станів більшою тривалістю - вони можуть тривати протягом років, а іноді і все життя, наприклад почуття любові або ненависті. На відміну від станів, почуття є предметними - вони завжди пов'язані з предметом або дією з ним. Емоційні властивості - найстійкіші характеристики людини, що характеризують індивідуальні особливості емоційного реагування, типові для конкретної людини. До них належить цілий ряд особливостей, таких як емоційна збудливість, емоційна лабільність, емоційна монотонність, емоційна в'язкість, емоційна чутливість і емпатія, емоційне огрубіння, алекситимія. Із збільшенням сили емоційного підкріплення продуктивність діяльності, її успішність, якість спочатку підвищується, але потім, після досягнення максимальних показників, подальше посилення емоційно-мотиваційного чинника негативно впливає на пізнавальні процеси (наприклад, увага, пам'ять та ін.) і приводить до погіршення показників діяльності (закон Йеркса-Додсона (на честь американських дослідників Роберта Йеркса [Robert M. Yerkes] і Дж. Додсона [J.D. Dodson]).

21. Стрес. Фази стресу. Причини стресів

Стрес -- це неспецифічна (тобто одна і та сама на різні подразники) реакція організму на будь-яку висунуту до нього вимогу. Стрес -- це відповідь на загрозу, реальну чи уявну. Виникнення і переживання стресу залежить не стільки від об'єктивних, скільки від суб'єктивних чинників, від особливостей самої людини: оцінки нею ситуації, зіставлення своїх сил і особливостей з тим, - що вимагається, та ін. Фази стресу (за Г. Сельє): 1) фаза тривоги. Організм мобілізується для зустрічі із загрозою. Відбуваються біологічні реакції, які обумовлюють боротьбу або втечу, 2) фаза опору. Організм намагається опиратися загрозі або справлятися з нею, якщо загроза продовжує діяти і її не можна уникнути, 3) фаза виснаження. Якщо дія стресу продовжується і людина неспроможна адаптуватися, це може виснажити ресурси тіла: вразливість до втоми, фізичні проблеми призводять до хвороб і навіть до загибелі організму. Стресогені ситуації: 1) необхідність прискореної переробки інформації; 2) шкідливе оточення; 3) усвідомлена загроза; 4) порушення фізіологічних функцій (можливо, як результат безсоння, хвороби); 5) ізоляція; 6) ув'язнення; 7) остракізм (вигинання і переслідування); 8) груповий тиск ( 1)ч 8) - за Вейтцом), 9) відсутність контролю над подіями, безсилля, неможливість змінити ситуацію (за Франкенхойзер).

22. Вольова поведінка. Самовиховання волі

Воля - це психічний процес свідомого керування діяльністю, який виявляється в подоланні труднощів і перешкод на шляху до мети. Поняття волі в психології звичайно визначається такими шляхами: через вольові якості особистості: ініціативність, самовладання, витримку, наполегливість, рішучість, цілеспрямованість тощо; через довільну регуляцію поведінки, психічних процесів; через вольові дії. Визначаються такі ознаки вольових дій: усвідомленість, цілеспрямованість, подолання перешкод, ініціація дії, наявність вольового зусилля, відсутність залежності від актуальної потреби. Жодна з наведених ознак сама по собі не є достатньою для визначення змісту волі, але разом вони відрізняють вольову дію у її специфіці. У вольовім процесі, за С. Л. Рубінштейном, можна виділити 4 основні стадії (фази), які в складному вольовому акті виступають в розгорнутому вигляді, а у простому - в згорнутому: перша фаза - виникнення потягу і попереднє встановлення мети; друга фаза - розгляду і боротьби мотивів; третя фаза - вирішення; четверта фаза - виконання. Якщо вольовий процес розглянути відповідно певній діяльності людини, він може бути описаний терміном «вольова дія», тобто вольова дія - це вольовий процес, розглянутий в діяльнісному контексті. Вольовою є цілеспрямована свідома дія, через яку людина планово здійснює обрану мету, підкоряючи власні імпульси свідомому контролю й трансформуючи дійсність у відповідності з задумом. Всі ознаки і якості волі виявляються у вольових діях. Вольові дії (прості й складні) звичайно відрізняють не тільки від недовільних, але й від довільних дій. Вольові якості особистості є відносно сталими, незалежними від ситуації, стійкими психічними утвореннями. До вольових якостей особистості належать: цілеспрямованість, рішучість, сміливість, мужність, ініціативність, настійливість, стриманість, дисциплінованість та ін. Прийоми самовиховання волі можуть бути різноманітними, але всі вони включають дотримання таких вимог: 1) розпочинати слід з набуття звички долати порівняно незнані труднощі, 2) дуже небезпечними є будь-які самовиправдання. Це обман, в першу чергу, себе, 3) труднощі та перешкоди слід переборювати, 4) прийняте рішення повинно бути виконаним до кінця, 5) окрему мету слід ділити на етапи, намічати найближчі цілі, досягнення яких створює умови для наближення кінцевої мети. 6) максимально суворе дотримання режиму дня, розпорядку всього життя. Слід завжди пам'ятати, що воля як й будь-яка інша якість потребує виховання і тренування.

23. Група. Види груп. Структура групи

Група - це сукупність людей, які виділяються із соціуму завдяки наявності певних ознак (спільна професія, уподобання, погляди). Загальноприйнятою є класифікація груп за статусом: формальні; неформальні. Формальна - група, що має склад, зафіксований у офіційних документах (бригада, екіпаж, відділ). Неформальною є група людей, що об'єднуються за уподобаннями, нормами поведінки, інтересами. Типовий приклад: музичні та спортивні фани, дворові підліткові компанії. За характером взаємодії розрізняють групи: контактні; умовні. В контактних (реальних) групах взаємодія відбувається безпосередньо між членами групи. В умовних групах взаємодія між членами групи відбувається опосередковано (через газети, листи, виступи на радіо та телебаченні). За рівнем розвитку розрізняються такі групи: дифузні; асоціації; корпорації; колективи. Вся сукупність параметрів, що характеризують групу, може бути розділена на власні характеристики групи і характеристики, що визначають положення людини у групі. До власних характеристик належать: композиція (склад) групи, структура, групові процеси. Композиція групи - це сукупність характеристик членів групи, що важливі з точки зору аналізу групи як цілого. Наприклад, чисельність групи, її віковий або статевий склад, національність або соціальне положення членів групи, успішність навчання (для шкільного класу чи студентської групи) тощо. Структура групи розглядається з точки зору тих функцій, які виконують окремі члени групи, а також з точки зору міжособистісних стосунків у ній. До групових процесів належать такі показники динаміки групи як процес розвитку і згуртування групи, процес групового тиску, процес прийняття групового рішення. Структуру офіційних відносин називають каналами комунікації, зміст неофіційних - психологічним кліматом.

Мала група - нечисленна група людей (від 3 до 15 осіб), які об'єднані спільною соціальною діяльністю, знаходяться у безпосередньому спілкуванні, сприяють виникненню емоційних відносин, вироблення групових норм і розвитку групових процесів. Структура малої групи включає: 1) структура влади (система взаємного розташування членів групи в залежності від їх здатності (в тому числі і потенціальної) здійснювати вплив у групі), 2) комунікативна структура (сукупність позицій членів групи в системах інформаційних потоків, що зв'язують членів групи між собою і зовнішнім середовищем, а також концентрація в них того чи іншого об'єму групової інформації), 3) соціометрична структура - структура надання переваг різним членам групи. Члени малої групи неусвідомлено присвоюють певні рейтинги своїм колегам. З ким з них вони будуть спілкуватися частіше і з яких питань, а з ким - лише вимушено. Поведінкові типи людей в групі: лідер, той хто йде за лідером, співрацюючий, той хто відокремлюється.

24. Феномен лідерства і його врахування при вирішенні проблем управління поведінкою групи

Лідер (від англ. leader - ведучий, керівник) - 1) людина, яка завдяки своїм особистим якостям має переважний вплив на членів соціальної групи, 2) член групи, за яким вона визнає право приймати рішення в важливих ситуаціях, тобто найбільш авторитетна особистість, що реально відіграє центральну роль в організації спільної діяльності та регуляції взаємовідносин в групі. Поняття лідерства належить до характеристики психологічних відносин, що виникають в групі „по вертикалі”, тобто з точки зору відносин домінування і підпорядкування. В психологічній літературі зустрічаються класифікації лідерів за різними ознаками: за змістом діяльності: лідер-виконавець, лідер-ініціатор; за характером діяльності: універсальний лідер, ситуативний лідер. Лідер може бути формальним, якого, як правило, обирають або призначають і який, будучи відповідальним за стан справ в очолюваному колективі, має офіційне право заохочення або покарання учасників спільної діяльності. Лідер може бути неформальним, коли статус лідера визнають члени колективу і діють відповідно до цього. Типи неформальних лідерів: експресивний (емоційний) лідер, інструментальній (фахівець в галузі діяльності групи) лідер, дифузний (виникає в групі за певних обставин). Оптимальним для групи вважається поєднання формального і неформального лідера в одній особі.

25. Основні стилі управління: авторитарний, демократичний і ліберальний. Їх переваги і недоліки

Традиційно в психологічній літературі розрізняють такі основні стилі управління: авторитарний, демократичний і ліберальний. Авторитарний стиль визначається такими якостями лідера як виражена владність, директивність дій, одноосібне прийняття рішення, систематичний контроль за діями підлеглих. Авторитарний лідер, як правило ніколи не дозволяє втручатись в свою діяльність підлеглим, сперечатись щодо певних рішень. Підлеглого він наділяє лише виконавськими функціями. Ідеальний підлеглий для такого лідера - це дисциплінований виконавець, який ніколи не втручається в керівництво. Демократичний стиль характеризується тим, що лідер постійно спілкується з підлеглими на предмет їх думок щодо прийняття того чи іншого рішення, тобто прагне до співробітництва з ними. Частину своїх повноважень демократичний лідер, як правило, делегує підлеглим, якщо в цьому є необхідність. Для демократичного лідера найкращим підлеглим є той, хто має такі риси, як самостійність, ініціативність, творчий підхід до проблеми. Ліберальний стиль лідерства - це такий стиль, при якому лідер не відділяє себе від групи і поводиться як рядовий член групи. Використання стилю передбачає максимальну автономію підлеглих. При прийнятті рішень за такого стилю лідерства участь бере весь колектив.

26. Конфлікт. Причини конфліктів. Основні типології конфліктів

Конфлікт - у загальному випадку це - непорозуміння між двома чи більшою кількістю сторін (осіб чи груп), коли кожна з них намагається зробити так, щоб були прийняті саме її погляди або цілі разом із створенням всіляких перешкод протилежній стороні в тому ж самому; Конфлікт - це вкрай загострені суперечності, зіткнення осіб, їхніх ідей, інтересів, потреб, оцінок, рівня прагнень, домагань, тощо, які об'єднуються загальною назвою - конфлікти міжособистісні. Але у психології розрізняють ще й внутрішні конфлікти (еквівалентні, вітальні, амбивалентні та фруструючі), які властиві окремо взятій людині, що, як правило, має місце у випадках боротьби мотивів. Існують чотири основних типи конфліктів: внутрішньоособистісний; міжособистісний; між особою і групою; між групами одного або різного статусу. Згідно з класифікацією Л.Коузера, конфлікти можуть бути реалістичними (предметними) або нереалістичними (безпредметними). Аналізуючи роботу організації, можна використовувати й таку класифікацію конфліктів: по горизонталі (між працівниками, які не підпорядковані один одному); по вертикалі (між особами, які підпорядковані одна одній); змішані, у яких поєднано попередні типи. Найбільш поширені конфлікти вертикального і змішаного типу. На думку фахівців, вони становлять в середньому 70ч80% усіх інших. Загальні причини конфліктів: розподіл ресурсів, взаємозалежність задач, відмінності в цілях, відмінності в засобах досягнення мети, незадовільні комунікації, різка зміна перебігу подій або умов, відмінності в психологічних особливостях.