Теоретико-методологічні основи самотворення та самовдосконалення особистості

Размещено на http://www.allbest.ru/

ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ САМОТВОРЕННЯ ТА САМОВДОСКОНАЛЕННЯ ОСОБИСТОСТІ

Самотворення особистості як цілісний самодетермінований феномен

Феномен самотворення особистості належить до трансцендентальних психолого-філософських категорій, тобто таких, що практично знаходяться поза межами її свідомості і пізнання. Саме через такі процеси людини стверджуються її можливості бути собою, зберігати свою ідентичність, автентичність, пізнавати себе та самореалізовуватися.

У діалектиці трансцендування важливим є те, що процес трансцендування не робить людину іншою, вона не стає іншою, а навпаки, трансцендування втримує людину, укріплює її на правах істоти «вірної», «міцної». Діалектика трансцендування дає можливість осмислити співвідношення процесів творчості і самотворення.

Комплексні основи в дослідженні феномену самотворення особистості закладені М.Й. Боришевським [26; 27], який визначив самотворення як процес вибудовування себе, своєї самості задля досягнення згоди з собою.

Суттєвою особливістю самотворення, за М.Й. Боришевським, є специфіка контролю цього процесу. З огляду на те, що важливою метою самотворення є збереження ідентичності особистості, оскільки людина контролює зміни у часовому континуумі, який охоплює її минуле, сучасне та майбутнє як суб'єкта самотворення, він вважає процес самотворення самосуб'єктною активністю особистості, яка передбачає відносно високий рівень її розвитку, зокрема вагому представленість у її структурі таких утворень, як моральні переконання, сформованість світоглядних та інших орієнтацій - складників системи духовності, наявність структурованої «Я-концепції», розвиненість системи саморегуляції та деяких інших компонентів, що є показником достатньо високого рівня розвитку особистості.

Зазначені характеристики є суттєвими складовими феномену самотворення. Разом з тим, потребують ґрунтовного вивчення чинники та умови ініціації, динаміки та результативності процесу самотворення особистості, встановлення особистісного модусу самотворення, особливостей його детермінації та самодетермінації.

Крім того, існує ряд понять близьких за сутністю до поняття «самотворення», зокрема, «самоздійснення», «самовиховання», «самовдосконалення», «саморозвиток», «самоактуалізація», «самореалізація» тощо, які потребують визначення їх зв'язку із поняттям «самотворення».

Очевидно, що спільним для всіх цих понять є внутрішньо детермінована активність людини, спрямована на розвиток свого потенціалу, що є ключовим поняттям теорії самодетермінації. Тому саме в цьому ракурсі слід, на нашу думку, розглядати феномен самотворення.

В даний час теорія самодетермінації є одним із основних наукових підходів вітчизняної та світової психологічної науки до вивчення причин ініціації активності особистості, мотивації її поведінки, особистісного розвитку та психологічного благополуччя.

Класичними в цьому аспекті вважаються дослідження американських вчених Е. Десі [156] та Р. Райана [158], праці яких відносять до позитивної психології, метою якої є звернути увагу психологічної науки не тільки на виправлення негативного, а й на побудову позитивних складових психології людини, а саме, визначення факторів, що стимулюють вроджений потенціал людини.

Іншими словами, самодетермінація означає відчуття свободи по відношенню як до сил зовнішнього впливу, так і до внутрішніх сил особистості. Тому одним із ключових понять теорії самодетермінації є поняття автономії.

Людину вважають автономною, коли вона діє як суб'єкт, виходячи із глибинного відчуття себе.

Отже, дослідження такого складного, динамічного феномена як «самотворення особистості» передбачає дослідження інтегральної інстанції психічного відображення і регуляції, яка управляє функціональними ресурсами і можливостями свідомості особистості. Такою інстанцією, безумовно, є суб'єкт.

Врахування в дослідженні системної сутності феномену самотворення особистості зумовлює необхідність звернення до методології системного підходу та синергетики як теорії самоорганізації та самодетермінації складних динамічних систем.

Будь-яке психологічне дослідження покликане аналізувати свій предмет як частину цілісного системного апарату психічного відображення, у центрі якого розміщений суб'єкт. Як зазначено А. В. Брушлінським, «розмаїття та єдність різних, суперечливих психічних явищ об'єктивно виступають і тому вивчаються наукою як система якостей певного суб'єкта. Тим самим цілісність індивідуального суб'єкта є об'єктивною підставою для цілісності, системності всіх його психічних процесів, станів і властивостей. Такий вихідний онтологічний план розгляду проблеми. Він закономірно визначає гносеологічну та епістемологічну основи її розв'язання [32].

Сутність цілісної організації самотворення особистості як системи означає, що основний зміст структури компонентів самотворення не лише утворюють систему, а й виступають в ній одним із рівнів її організації, стаючи підсистемами. Ця система, в свою чергу, є онтологічно включеною в системи більш високого порядку (метаститеми). Безумовно, такою онтологічно представленою метасистемою по відношенню до самотворення є суб'єкт.

Зупинимось на визначенні основних компонентів самотворення особистості як цілісної самоорганізованої та самодетермінованої динамічної системи.

Проблеми особистісного становлення, реалізації особистісних можливостей і досягнення самості («бути самим собою») є предметом теорій особистості К. Роджерса та А. Маслоу, які розкривають нам ракурс дослідження проблеми самотворення особистості; особистість, таким чином, представляється не тільки як дещо, що перебуває у процесі розвитку, але і як суб'єкт, що усвідомлено прагне до саморозвитку, а особистісний спосіб буття означає не тільки і не стільки те, наскільки людина автономна, але й наскільки вона прагне до автономності і самостійності.

Тому особистісна автономія, на наш погляд, є одним із основних структурних компонентів її самотворення.

На противагу таким уявленням, в теоріях особистості, створених прихильниками гомеостазу, предметом дослідження є зміст і розмаїття основних потреб людини чи її інстинктів та різні особистісні механізми, що виробляються з метою зниження напруги, створюваної потребами, а також процеси, що забезпечують становлення механізмів зниження напруги. У той час, як у теоріях особистості гетеростатної орієнтації будуть підкреслюватися інтеграція мотивів людини, підпорядкованих завданням самореалізації, спрямованості у майбутнє, а також різні засоби, завдяки яким люди досягають особистісного зростання і самореалізації.

Як цілісна психологічна система, людина знаходиться не в протиставленні об'єктивному світу, а в єдності з ним, з тією його частиною, що має для неї значення, зміст, цінність. Отже, систему ціннісних орієнтацій особистості можна вважати другим важливим структурним компонентом самотворення. Розглядаючи її як підсистему більш широкої системи, яка описується як «життєвий світ людини», «образ світу», що має, у свою чергу, складний і багаторівневий характер. За словами Б. Ф. Ломова, «ціннісні орієнтації, як і будь-яку психологічну систему, можна представити як багатомірний динамічний простір, кожний вимір якого відповідає певному виду суспільних відносин і має для кожної особистості різне значення» [84].

При цьому важливою індивідуальною характеристикою людини, що опосередковує процес її саморозвитку, є перспектива майбутнього, що виникає із мотиваційних процесів цілепокладання. Перспектива майбутнього - показник того, якою мірою і яким чином очікуване хронологічне майбутнє стає частиною теперішнього життєвого простору (Ж. Нюттен) [99]. Перспектива майбутнього виникає з мотиваційних процесів цілепокладання. Часова перспектива означає інтеграцію минулого, теперішнього і майбутнього у психологічному життєвому просторі людини. Відповідно, індивідуальні відмінності у перспективі майбутнього виявляють вплив на мотивацію - на спрямованість до цілей, оскільки ціль людини включає її очікування у майбутньому (Ж. Нюттен, К. Левін), оскільки відомо, що велика перспектива майбутнього означає менше цілей у близькому майбутньому та спрямованість на цілі у далекому майбутньому, менше виражене бажання негайного задоволення цілей. Тому, до цього компонента слід додати наявність цілей у перспективі майбутнього особистості.

Одним із найважливіших чинників наявності цілей у перспективі майбутнього особистості є її ставлення до себе (самоставлення). Аналіз психологічних механізмів формування глобальної самооцінки дозволяє, вслід за І. С. Коном, стверджувати, що в її підставі виявляються такі процеси, як засвоєння суб'єктом зовнішніх оцінок (це може бути і безпосереднє віддзеркалення чужих оцінок, та орієнтація на того, хто генералізує іншого), соціальне порівняння за ознаками «краще-гірше» або «схожий-несхожий» і самоатрибуція, коли людина формує ставлення до себе та свої внутрішні стани, спостерігаючи й оцінюючи свою поведінку у різних ситуаціях [67].

Самоставлення як властивість особистості найтіснішим чином пов'язане з цілями її життя та діяльності, з її ціннісними орієнтаціями, і є найважливішим чинником утворення та стабілізації її єдності. Будучи стійкою особистісною рисою, самоставлення тісно пов'язане з іншими властивостями особистості, особливо волею. Воно впливає на формування змісту, структури і форми прояву цілої системи психологічних особливостей особистості. Самоставлення людини значною мірою визначає оцінку навколишньої дійсності, формування уявлень про світ і себе самого, забезпечує прогнозування своєї соціальної ефективності та ставлення до себе навколишніх, регулює міжособистісні взаємини, постановку і досягнення цілей, впливає на процеси саморозвитку і самореалізації та, на ряду з соціальним статусом й установкою особистості до зовнішнього світу, становить зміст системи «особистість - соціальний світ» і є однією із структурних одиниць диспозиційного ядра особистості.

Як свідчать надбання теоретиків соціально-когнітивного напряму, поведінка людини регулюється складною взаємодією між внутрішніми чинниками та чинниками оточення, тому при розгляді поведінки слід брати до уваги такі когнітивні компоненти особистості, як сприймання, очікування і цінності. Проте, привабливість результату і віра у позитивний результат недостатні для запуску мотивації суб'єкта. Згідно концепції самоефективності А. Бандури [155], необхідна також віра у свої можливості, як достатні для того, щоб упоратися з певним видом діяльності. Тому самоефективність, що полягає у тому, наскільки компетентною та впевненою почуває себе людина, виконуючи певну справу, є третім, центральним і важливим компонентом самотворення особистості.

Безумовно, перелік структурних компонентів самотворення особистості як системи, які водночас є і факторами, що обумовлюють розвиток цієї системи, можна продовжити до нескінченності. Проте, ми визначили ці три компоненти як ключові параметри моделі самотворення особистості.

Основою прагнення особистості до саморозвитку, як базисного для процесу її самотворення, погоджуючись з концепціями К. Роджерса та А. Маслоу, можна визначити безперервний пошук особистісного росту. Завдяки цій мотиваційній тенденції і здійснюється розвиток особистості.

Діяльність досягнення передбачає також наявність умов, при одночасній присутності котрих дії сприймаються самим суб'єктом чи особами, що спостерігають за ним, як складові діяльності досягнення [141]. Такими умовами, згідно з Х. Хекхаузеном, є: діяльність повинна залишати після себе відчутний результат; результат діяльності повинен оцінюватися якісно чи кількісно; вимоги до оцінюваної діяльності повинні бути адекватними, тобто щоб діяльність могла завершитися успіхом; діяльність повинна бути бажаною для суб'єкта і її результат повинен бути отриманий ним самим.

Виходячи зі сказаного вище, стає очевидним, що самотворення особистості, як система, асимілює потенціал метасистеми «особистість», в яку онтологічно включена. Оскільки особистість включена у ще більш загальну систему - ціннісне середовище, то, у свою чергу, асимілює також і її потенціал.

А ґенеза мотивів самотворення здійснюється не лише від потребнісної сфери, але й від особистісних та ціннісно-смислових структур, утворень, процесів тощо.

Мотивація самотворення особистості виникає як динамічний аспект функціонування організму, який забезпечується складною структурно-рівневою мотиваційною системою, системоутворюючим чинником якої є самореалізація особистості. При виникненні розбіжностей між реальним та потенційним станами особистості виникає ефективне напруження цілісної системи, яке виводить її з рівноваги і переводить у мотиваційний стан.

Витоками самореалізації особистості (а отже, й особистості у цілому) є нужда як енергетично-інформаційна сутнісна якість, що забезпечує експансію життя в онто- і філогенезі. Нужда виступає як єдина вихідна інтенційна сила, діяльність якої «запускає» складну систему «особистість» і забезпечує її розвиток як саморозвиток [89].

Прагнення до саморозвитку, будучи автономним психічним механізмом, енергетично забезпечуваним взаємопосиленням напруг різних дефіцитарних потреб (на користь біологізаторських теорій), підкріплюється і підсилюється особистісними і соціальними у своїй основі потребами «робити щось краще» (на користь теорій розвитку і росту), а також осмислюється людиною, у результаті чого знаходить інтенцію, додатково підсилюючись (на користь гуманістичних теорій).

Отже, особистість у цілому та її компоненти набувають можливості виконувати також функції мотивів, що є основою її самотворення. Саме характер мотивів, що лежать в основі діяльності, визначає спрямованість і зміст активності особистості, її включеність, осмисленість, задоволеність. При цьому задоволеність собою та своїми результатами забезпечують переживання важливості цього процесу і є джерелом подальшого самовдосконалення і самотворення особистості.

Процес самотворення є цілісним самодетермінованим, складно організованим феноменом, що опосередковується комплексом параметрів особистості, зокрема цінністю саморозвитку, цілісністю сприйняття життєвого шляху, самоприйняттям, вірою в свої сили, готовністю до самозмін тощо.

Здатність до самодетермінації, саморозвитку, самовдосконалення та самотворення реалізується тоді, коли особистість стає справжнім суб'єктом. Рушійні сили особистісного розвитку локалізовані у самій особистості, а зовнішні чинники втрачають свою програмуючу роль.

Ціннісна регуляція процесу самотворення та самовдосконалення особистості

У сучасному суспільстві система цінностей, що сформувалась у людини протягом усього періоду життя, дозволяє легко і просто класифікувати різноманітність явищ і предметів дійсності з точки зору їх корисності, необхідності. Вона допомагає організувати, систематизувати найрізноманітнішу інформацію, яку особистість одержує від навколишнього світу для задоволення власних потреб, бажань, намірів. Ціннісна система особистості - складне, ідеальне утворення свідомості і самосвідомості. Вона організована у відповідну ієрархічну структуру за ступенем важливості, актуальності, необхідності у даний період життя людини. Подібна структура не є застиглою. Навпаки, вона досить гнучка і динамічна. Вироблення особистістю ціннісних орієнтацій багато в чому залежить від її адекватних уявлень про рівень розвитку суспільства та його соціальні, духовні і моральні принципи. Такі уявлення сприяють запобіганню появи розбіжностей між системою знань і життєвим досвідом, стимулюють особистість реалізувати моральні принципи, норми у власній поведінці.

Підкреслюючи значення цінностей, Г.В. Дьяконов зазначає:

«Інтерпретація вищих почуттів на інтерсуб'єктному рівні психологічного аналізу виходить із розуміння їх як явищ особистісно-ціннісного плану, які виражають універсальну широту світогляду і екзистенційно-онтологічну глибину становлення особистості до людей і світу. Найвищі почуття мають діалогічну природу і втілюють в собі ядро справжньої людяності особи в її самоактуалізаційному, морально-душевному, духовно-смисловому, культурно- творчому і соціальному потенціалах» [49, с. 432].

Дослідження особистісних цінностей неможливе без вивчення феномену самовдосконалення, який трактується як прагнення людини отримати підтвердження про власну цінність, завдяки встановленню еквівалентних відношень між оцінкою Я і об'єктами, що мають цінність в суспільному житті.

Як філософська категорія «цінність» означає, по-перше, позитивну чи негативну значущість будь-якого об'єкта, на відміну від його екзистенційних і якісних характеристик (предметні цінності), по-друге, нормативно наказово-оцінну грань явищ суспільної свідомості (суб'єктивні цінності, або цінність свідомості). До предметних цінностей відносять, приміром, споживчу вартість продуктів праці, культурне надбання минулого, корисний ефект чи теоретичне значення наукової істини тощо. До цінностей свідомості відносять суспільні настановлення і оцінки, імперативи і заборони, цілі і проекти, що виражаються у формі нормативних уявлень (про добро і зло, справедливість, прекрасне і потворне, про смисл і призначення людини, ідеали, норми, принципи, дії тощо). Предметні цінності і цінності свідомості - два полюси ставлення людини до світу. Перші виступають як його об'єкти, взяті лише в їх суб'єктивно-психологічному, афективно-волютивному визначенні, у вигляді спрямувань, шанування, ставлення або засудження, а другі - як вираз того ставлення з боку суб'єкта, у якому інтереси і потреби перекладені на мову ідеального, мисленнєвого і уявного. Предметні цінності є об'єктами оцінки і припису, а суб'єктивні - способом і критерієм цих оцінок [48].

Цінність є багатогранним утворенням в результаті суб'єкт-об'єктних відносин. З дефініцією «цінність» нерозривно пов'язане поняття «ціннісні орієнтації». Ціннісні орієнтації - це феномен, що відображає позитивну чи негативну значущість для особистості предметів або явищ соціальної дійсності.

Особливого значення набуває зв'язок ціннісних орієнтацій зі спрямованістю особистості, яка характеризує останню з точки зору її соціальної і моральної зрілості. Зміст спрямованості - це, насамперед, детермінуюче, соціально зумовлене ставлення до діяльності. Саме через спрямованість і можливе реальне виявлення ціннісних орієнтацій дитини (Б.Г. Ананьєв [6], М.Й. Боришевський [25], С.Л. Рубінштейн [115]). Зокрема, С.Л. Рубінштейн підкреслював: «Наявність цінностей є віддзеркалення небайдужості людини до навколишнього світу, що випливає із значущості різних сторін, аспектів світу для людини, для її життя» [115, c. 366].

Система ціннісних орієнтацій індивідуальна для кожної особистості. Сформованість особистості можна оцінювати в залежності від того, як у її свідомості диференціюються ті чи інші цінності, наскільки змістовні ціннісні орієнтації, що притаманні конкретному періоду в житті особистості, відповідають інтересам суспільства.

Як зазначає Н.Є. Харламєнкова, «будь-яка цінність являє собою особливу психічну реальність, у якій передано відповідне ставлення людини до деяких аспектів буття (зовнішнього і внутрішнього) порівняно з іншими його гранями. Метою цього процесу є необхідність структурування світу, оволодіння ним і привласнення його…» [140, c. 83].

Усвідомлення і прийняття власної значущості відбувається завдяки проекції Я на іншу цінність, порівняння з нею й інтеграцію результату цього порівняння. Цінність, з якою відбувається порівняння, називається засобом самовдосконалення. Цінність Я як предмет самовдосконалення особистості відноситься до та званих суб'єктивних цінностей або цінностей свідомості.

Сутність цінності Я полягає у здатності людини оволодівати власним внутрішнім світом шляхом його структурування за критерієм значущості і залежності від можливостей середовища, які вона надає для апробації ступеня даної цінності. Самовдосконалюючись, особистість намагається підвищувати рівень домагань в залежності від рівня її реальних досягнень. Самовдосконалення є тією цінністю, що характеризує життєву спрямованість на досягнення вершин у різних сферах буття. Воно має забезпечувати розв'язання життєвих завдань, а саме: 1) погодження особистісних потреб, здібностей з вимогами діяльності (середовища); 2) побудова життя відповідно до власних цілей і цінностей; 3) постійне прагнення до досконалості через протиріччя. Досконала особистість починає керуватись не власними психічними якостями, а, виходячи зі свого ставлення до життя, яке визначається її цінностями та метою.

Розглядаючи образ Я з позиції соціальних настановлень, яка передбачає три взаємопов'язаних компоненти: когнітивний (знання про себе, свої можливості, Я-концепцію); емоційно-оцінний (самооцінка можливостей, прийняття чи неприйняття себе); поведінковий (готовність і здатність діяти заради мети), ми вважаємо, що у процесі самовдосконалення особистість актуалізує лише ті цінності, які відіграють у її житті важливу роль. Саме завдяки цьому вона формує індивідуальну систему ціннісних орієнтацій, від яких залежить динаміка її самовдосконалення. На базі ціннісних орієнтацій формується мотивація особистості, на яку позитивно впливає наявність вибору і свобода його здійснення. Особистість завжди мотивована і здійснює вибір між альтернативними формами поведінки. Також на даний вибір впливають цінності самовдосконалення, які відображають внутрішню потребу людини до самозмін. Можна говорити, що цінності є підставою для самовдосконалення і факторами саморегуляції особистості, сприяючи появі ефективних засобів самовдосконалення. В той же час, ціннісний компонент може обмежувати життєві домагання, якщо це необхідно для реалізації найбільш значущих для особистості життєвих цілей.

Отже, аналіз проблеми приводить до висновку про багатоаспектність цього феномену і багатозначність його визначень. Ми застосували методи ціннісного підходу до процесу самовдосконалення особистості, який трактується як усвідомлена діяльність людини, що спрямована на розроблення, удосконалення чи зміну власних якостей відповідно до соціальних і індивідуальних цінностей, орієнтацій, інтересів, цілей, які формуються під впливом умов життя і суспільного та сімейного виховання. Самовдосконалення особистості залежить від її власної активності, яка сприяє самотворенню і самоствердженню цінності Я. Необхідною умовою розвитку даного процесу є тісний взаємозв'язок змістових характеристик його цілей з актуальними цінностями суспільства, які фактично виступають регуляторами міжособистісних взаємин.

Проблема самовдосконалення особистості як предмет наукового дослідження

цінність самовдосконалення особистість самотворення

Процес становлення особистості зумовлюється трьома основними детермінантами: впливом соціального середовища, цілеспрямованим виховним впливом суспільства на особистість через соціальні інститути та свідомим, цілеспрямованим впливом людини самої на себе, тобто самовдосконаленням. Остання детермінанта є цілком суб'єктивною, оскільки характеризується процесами, що протікають у свідомості людини: осмисленням, оцінкою, відбором тих позитивних зовнішніх впливів, які складають основу її переконань, ідеалів, життєвих цілей, мотивів діяльності, звичок. Ці процеси лише тоді можуть називатись самовдосконаленням, коли вони являють собою свідомі, спрямовані дії особистості ? такі, в яких людина виступає активним суб'єктом самоосвіти, морального, трудового, фізичного, естетичного саморозвитку (Н.Ф. Макарець).

Інтерес до проблеми самовдосконалення особистості знайшов відображення у роботах багатьох вітчизняних і зарубіжних психологів. Впродовж тривалого часу, майже до кінця 80-х років XX століття, розгляд проблеми самовдосконалення відбувався в межах аналізу самовиховання як його вищого рівня; при цьому дослідники підкреслювали високий духовний рівень самовдосконалення, його позитивну спрямованість (Л.В. Батліна, В.О. Лозовой, Л.М. Сідак та ін.). Серед питань, які сьогодні потребують осмислення, ??сутність та зміст самовдосконалення, з'ясування його місця в ряді інших само творчих процесів; визначення основних детермінант самовдосконалення особистості; розробка і впровадження психолого-педагогічних умов активізації самовдосконалення особистості.

Людина замислюється над необхідністю самозміни, самовдосконалення у підлітковому та юнацькому віці в результаті розвитку самоусвідомлення, отже саме цей віковий період складає значний науковий інтерес в плані вивчення чинників, які «запускають» процес самовдосконалення, його психологічних механізмів та особливостей. Інший аспект дослідження становлять індивідуально-психологічні особливості як чинник самовдосконалення особистості. Так, в підлітковому і юнацькому віці поряд із розвитком самосвідомості формується характер людини, розвиваються творчі здібності. Все це надає процесу самовдосконалення підлітка та юнака виразного індивідуально- психологічного забарвлення і здійснює безпосередній вплив на якість та успішність самовдосконалення.

Викладені міркування зумовлюють актуальність дослідження вікових та індивідуально-психологічних особливостей самовдосконалення та розробки психолого-педагогічних рекомендацій і конкретних засобів, які сприятимуть активізації цього процесу.

Аналіз наукової літератури свідчить, що дослідження самовдосконалення особистості досить обмежено представлені в психологічній науці, що пов'язано, безумовно, із складністю самого феномена, недостатньою розробленістю теоретико-методологічних основ та методичного інструментарію дослідження.

У дослідженнях самовдосконалення можна виокремити два основних напрямки: 1) загальнофілософський, представлений роботами М. Фосса, У. Годвіна, В.О. Лозового, О.М. Єрахторіної та інших авторів; 2) психолого- педагогічний (Е. Еріксон, Д. Левінсон, Ю. Орлов, М.Й. Боришевський та ін.).

Зупинимося на аналізі теоретичних засад дослідження самовдосконалення, сформульованих у межах філософської науки. Серед сучасних філософів багато питань щодо проблеми самовдосконалення особистості залишаються дискусійними, та більшість дослідників сходяться у тому, що саме можна вважати сутнісними рисами, або критеріями, самовдосконалення.

Так, головним аспектом самовдосконалення виступає моральний, оскільки поза мораллю нівелюється весь позитивний сенс самовдосконалення.

Справжнє самовдосконалення, на думку Д.І. Дубровського, має своїм предметом моральні якості людини, «і базисними критеріями тут повинні бути вивірені всією історією цивілізації загальнолюдські цінності. Такі підстави, що дозволяють розрізняти справжнє й несправжнє самовдосконалення» [108, с.70].

Визначальною змістовною ознакою самовдосконалення особистості виступає моральність, поза якою вдосконалення стає напрацюванням часткових вмінь, втрачаючи свій гуманістичний зміст, людинотворчу спрямованість [52; 83; 88]. Таким чином, самовдосконалення особистості базується на специфічній внутрішній активності людини, яку доцільно розглядати як моральну активність, що є ціннісним способом моделювання, структурування та самоздійснення особистістю діяльності, спілкування і поведінки [108; 109].

Як підкреслюють більшість дослідників, процес самовдосконалення стосується цілісної зміни особистості, не зводячись до однобічного удосконалення певних якостей - моральних, естетичних, професійних та інших (Д.І. Дубровський та ін.). На думку М.Ф. Макарця, саме «принцип цілісності виступає основою розрізнення самовиховання та самовдосконалення» [88, с.14]. При цьому самовдосконалення можна визначити як процес наближення особистості до ідеалу [108; 109], воно не обмежується певною здібністю людини, а охоплює всю її духовну основу. Одним із важливих критеріїв самовдосконалення виступає його спрямованість на цілісність особистості .

Уявлення про цілісність особистості, основою якої є духовно-моральний стрижень, виступає лейтмотивом багатьох досліджень самовдосконалення (Д.І. Дубровський, В.О. Лозовой, О.М. Єрахторіна та ін.). При цьому цілісність особистості - це поєднання окремих функцій в єдину систему, основане на духовно-моральному стрижні, що наповнює всі прояви функціональної активності людини моральним змістом [52]. Отже, самовдосконалення є вищим ступенем досягнення цілісності особистістю, тоді як самовиховання постає як самозміна особистості до моменту утворення її цілісності.

Також важливим критерієм самовдосконалення можна вважати його емпіричні прояви в основних сферах діяльності особистості. «Самовдосконалення являє собою сплав високого прагнення з дією» [108, с.74]; без переходу до дії воно стає простою фікцією. Тож прояви самовдосконалення у діяльності особистості виступають важливим показником, емпіричним критерієм самовдосконалення.

Самовдосконалення тісно пов'язане з низкою інших процесів та феноменів, насамперед саморозвитком, самовихованням особистості. На думку дослідників, природа цих явищ однакова і носить соціальний характер. Тривалий час зазначені терміни вживались як тотожні, синонімічні. Так, О.М. Єрахторіна зазначає, що саморозвиток особистості можна визначити як одну з атрибутивних характеристик людини, спосіб її існування, котрий виступає як індивідуальна активність, спрямована на розвиток у собі певних якостей і позначена якостями особистісними, тобто такими, що мають відбиток особистісних зусиль, праці, напруги. Саморозвиток особистості може виявлятися як у неусвідомлених формах (наслідування, адаптація, гра тощо), коли вона не ставить за мету змінити себе власними зусиллями, так і у вищих, усвідомлених - таких, як самовиховання, самотворення, самоперевиховання, самовдосконалення, в основі яких - цілеспрямована діяльність особливого плану [51]. Тож самовдосконалення особистості визначається як найвища форма усвідомленого саморозвитку особистості, що виявляється в безперервній внутрішній праці над собою задля досягнення відповідного рівня особистісного розвитку згідно з гуманістичними духовними цінностями, як один із способів постійного руху становлення внутрішнього світу відповідно до загальнозначущого (гуманістичного) морального ідеалу [51].

Явища самовиховання та самовдосконалення єдині в своїй родовій сутності, але принципово різні, що визначається особливою природою останнього: «Самовиховання та самовдосконалення - близькі, але не тотожні форми усвідомленого саморозвитку, і це обумовлює їх спільні характеристики. Але в той же час ці процеси відрізняються один від одного природою своєї активності та масштабом перетворень» [133, с.7].

Також серед сутнісних рис самовдосконалення називають його відкритість, безкінечність та безперервність [83].

У психологічній науці дослідження самовдосконалення особистості проводяться в контексті розвитку її духовності (М.Й. Боришевський, М.В. Савчин та ін.), самотворення (Ш. Бюлер та ін.), саморозвитку (С.Б. Кузікова та ін.), самовиховання особистості (Ю.Орлов та ін.). Самовдосконалення розглядається насамперед як процес свідомого, керованого самою особистістю розвитку, в якому в суб'єктивних цілях та інтересах самої особистості цілеспрямовано формуються й розвиваються її якості та здібності.

Сутнісні ознаки цього процесу, що виокремлюються у психологічних дослідженнях, цілком кореспондуються із сутнісними рисами, що були проаналізовані вище. На думку Ш. Бюлер, основою самотворення є вроджене прагнення людини до самоздійснення [142]. Самоздійснення дослідниця розуміє як підсумок життєвого шляху, коли «цінності й цілі, до яких прагне людина, усвідомлено чи неусвідомлено, отримали адекватну реалізацію» [142, с.753]. Впродовж життєвого шляху особистості визначальною може бути одна з чотирьох базових тенденцій - задоволення потреб, адекватного самообмеження, творчої експансії і встановлення внутрішньої гармонії.

Найбільш продуктивними для розуміння сутності самотворчих процесів є ідеї представників гуманістичного та феноменологічного напрямів у психології. Зокрема, А.Маслоу вважав, що життя людини не можна зрозуміти, якщо не брати до уваги її найвищі устремління - зростання, самоактуалізацію, пошуки ідентичності та автономності. На вершину піраміди потреб особистості дослідник поставив потреби самоактуалізації, які за своєю сутністю дуже близькі до особистого вдосконалення, адже самоактуалізуватися - значить стати тією людиною, котрою кожен може стати, досягнувши вершин свого потенціалу [142]. Вельми співзвучні з цими ідеями міркування К. Роджерса про особистість, яка повноцінно функціонує, як про таку, котра використовує свої здібності й таланти, реалізує внутрішній потенціал й рухається до повного пізнання себе й сфери своїх переживань [142].

Методологічною основою нашого дослідження процесу й особливостей самовдосконалення стали погляди М.Й. Боришевського, Л.З. Сердюк та інших дослідників на психологічну сутність і детермінанти процесу самотворення. Зокрема М.Й. Боришевський розглядає самотворення як вибудовування себе, своєї самості задля досягнення згоди з самим собою. Вчений зазначає, що суттєвою ознакою процесу самотворення є його дієвий характер, органічне проникнення у різні вияви активності, поведінки та діяльності особистості. Вважаючи самотворення однією з умов гармонійного розвитку особистості, дослідник підкреслює, що цей процес - внутрішнє, діяльне начало, стрижнева сутнісна здатність, що забезпечує можливість безперервних змін у структурі особистості як динамічної, саморегульованої та відкритої системи [27].

Самотворення, на думку М.Й. Боришевського, - це розгортання власної суб'єктності, зростання рівня її ефективності. Важлива роль у цьому належить здатності людини розрізняти в собі психічне як буття, що має обов'язково стати об'єктом цілеспрямованого пізнання в собі психічного як реальності з метою внесення в цю реальність необхідних змін.

Суттєвою особливістю самотворення вчений вважав специфіку контролю цього процесу: з огляду на те, що важливою метою самотворення є збереження визначальної особистісної характеристики - ідентичності - людина контролює зміни у часовому континуумі, який охоплює минуле, сучасне та майбутнє особистості як суб'єкта самотворення. Не менш важливою характеристикою є органічна включеність цілей самотворення у соціальну реальність не лише як умови адаптації до останньої, а й з метою змін самої соціальної дійсності [27].

Отже, самотворення є самосуб'єктною активністю, яка передбачає відносно високий рівень розвитку особистості, зокрема вагому представленість у її структурі таких утворень, як моральні переконання, сформованість світоглядних орієнтацій, наявність структурованої «Я концепції», розвиненість системи саморегуляції та деяких інших компонентів, що засвідчують достатньо високий рівень розвитку особистості як відкритої соціально-психологічної системи, котра перебуває в стані постійного саморозвитку. Саме складність і багатогранність самотворення дозволяють вченому стверджувати про суттєві відмінності між цим процесом і самовихованням та самовдосконаленням. Два останні процеси, на думку М.Й. Боришевського, слід розглядати як складові частини комплексної, багатогранної діяльності самотворення.

Л.З. Сердюк наголошує на доцільності застосування методології системного підходу при розгляді феномену самотворення. Таким чином, самотворення та самовдосконалення особистості розглядається як самодетермінований феномен, що зумовлюється та опосередковується комплексом взаємопов'язаних параметрів особистості, при цьому базисними векторами моделі процесу само творення особистості є потреба в саморозвитку (самореалізації), самоприйняття та життєва перспектива особистості [122].

Проаналізовані дослідження самовдосконалення дозволяють визначити його як вищу форму усвідомленого саморозвитку особистості, що полягає у постійній внутрішній роботі над собою з метою довести свій розвиток до можливої мети відповідно до загальнолюдських духовних цінностей. Самовдосконалення неможливо уявити поза суб'єктністю особистості як здатністю активного суб'єкта творити себе і водночас спричиняти позитивні зміни у всьому навколишньому і завдяки цьому переживати цінність життєвих виявів своєї індивідуальності, власної неповторності.

Для розуміння сутності самовдосконалення важливим є аналіз основних етапів його здійснення. Структурно процес самовдосконалення складається з таких основних логічно взаємопов'язаних етапів:

Усвідомлення особистістю власних особливостей, переваг і недоліків та прийняття рішення про самовдосконалення, що, як правило, супроводжується глибоким внутрішнім переживанням позитивних та негативних сторін.

Планування й вироблення програми самовдосконалення. Даний процес пов'язаний з визначенням мети та основних завдань самовдосконалення, з розробкою програми особистісного розвитку.

Безпосередня практична діяльність з реалізації поставлених завдань.

Самоконтроль та самокорекція діяльності з самовдосконалення. Сутність даного етапу полягає в тому, що особистість постійно тримає у полі своєї свідомості діяльність, спрямовану на самозміни, й на цій основі своєчасно встановлює або запобігає можливим відхиленням від запланованого [82].

Структурні компоненти самовдосконалення, на думку О.М. Єрахторіної, подібні до структури самовиховання: усвідомлення розбіжності між середовищем та індивідом, між реальним та ідеальним - самопізнання - самооцінка - потреба - спонукання - мотивація - цілепокладання - регуляція - об'єктивація у вчинку - оцінка результату [51]. Ці елементи, суб'єктивно-об'єктивні за своєю природою, дуже тісно пов'язані між собою, взаємодіють один з одним. В найбільш узагальненому вигляді структура самовдосконалення може бути представлена як єдність самопізнання, самоаналізу з самооцінкою, самоконтролем і саморегуляцією. До переліку складових процесу самовдосконалення - самопізнання, самооцінка, самоконтроль і гуманістично спрямована саморегуляція - дослідниця додає самовизначення і самовибір як первинне визначення і подальше перевизначення себе внаслідок процесів самоаналізу, самовипробування, самореалізації.

Інші дослідники, розглядаючи процес самовдосконалення, виокремлюють такі його складові (або етапи): самопізнання, самопроектування, самовиховання, самоосвіта, самоактуалізація [58]. Значення цих складових у процесі самовдосконалення особистості по-різному оцінюється дослідниками, проте більшість їх сходиться у тому, що початком самовдосконалення особистості є процес її самопізнання, в результаті якого формуються унікальні образи «Я реальне» та «Я ідеальне».

Отже, поштовхом до самовдосконалення, як правило, стає усвідомлення людиною власної недосконалості й прагнення наблизитися до ідеалу. Усвідомивши власну невідповідність ідеалу, особистість має поставити мету і окреслити конкретний план її досягнення. Така діяльність самопроектування підпорядковується головній меті самовдосконалення особистості, сприяє його ефективності, вирішуючи завдання цілепокладання, планування, пошуку засобів реалізації бажаного образу Я, передбачення можливих перешкод тощо [58]. Тож наступною умовою успішного самовдосконалення є усвідомлення суб'єктом цілей, завдань і можливостей свого розвитку і саморозвитку, створення власної програми самовдосконалення як послідовності певних етапів, комплексу дій, які приведуть до бажаного результату. Реалізація цієї умови передбачає участь людини в самостійній і творчій діяльності.

Основними видами діяльності особистості в напрямку реалізації поставлених завдань самовдосконалення особистості є самовиховання й самоосвіта, в процесі яких відбувається здобуття нових знань, умінь, розвиток тих чи інших якостей за допомогою спеціально визначених прийомів і методів роботи над собою [58]. Завершальною ланкою діяльності самовдосконалення виступає самоконтроль і самокорекція, коли суб'єкт визначає, чи була досягнута поставлена мета самовдосконалення, окреслює нові завдання свого розвитку або коригує ті цілі й завдання, яких не вдалося досягти.

Отже, функції самовдосконалення безпосередньо витікають із його внутрішньої організації. Серед них можна виокремити:

? пізнавальну (гносеологічну) або функцію самопізнання, пов'язану з пізнанням, аналізом особистістю самої себе, своїх здатностей та можливостей. Інформація, набута у процесі самопізнання, стає основою для самооцінки;

? самооцінювальну функцію, яка виявляє ціннісне ставлення суб'єкта до самого себе у процесі самовдосконалення через оцінку якостей, ознак, здібностей, діяльності, поведінки. Основою самооцінки виступає ідеал, критеріями самооцінки - цінності, які забезпечують відповідний відбір способів дій;

? функцію самопроектування (самомоделювання), котра передбачає творення ідеалу, моделі поведінки, розробку програми самовдосконаленення;

? функцію саморегулювання, що виражає прагнення особистості привести свої якості, здатності у відповідність з ідеальною моделлю. Здійснюється ця функція шляхом самовизначення, самообмеження, самопримусу.

Також можна виокремити власне функцію самотворення, яка реалізується в діяльнісних актах, спрямованих на розробку нових стереотипів діяльності, поведінки. Саме у цій функції виявляється матеріальне втілення ідеалу особистості шляхом практичної діяльності [51].

Методичне забезпечення дослідження

Виходячи із визначеної в параграфі 1. концепції дослідження, мети та загальних завдань дослідження, в основу загальної стратегії організації емпіричного дослідження визначено цілісний (системно-рівневий) підхід до особистості, її прагнень та спрямованості на саморозвиток, самовдосконалення, самотворення, самореалізацію.

Реалізація такої стратегії - загальної програми дослідження - можлива щонайменше двома способами. Перший спосіб - це шлях «зверху-вниз», він полягає в розгляді спочатку метасистемного рівня організації самотворення особистості, потім системного, а потім підсистемного (субсистемного) рівня.

Другий спосіб - шлях «знизу-вверх», полягає в зворотному напрямку розгляду вказаних рівнів.

Дослідження, результати якого викладені в монографії, спрямоване на системний розгляд та розкриття психологічної природи феноменів самовдосконалення та самотворення особистості. Тому, при плануванні дослідження, в основу його покладена така логіка побудови, що дозволяє розкрити структурні компоненти досліджуваних феноменів та функціональні взаємозв'язки між ними.Методики дослідження

Дослідження життєвих цінностей людини є одним з найважливіших напрямків у виявленні причин дій, вчинків, діяльності людини. Цінності є «специфічною формою смислових утворень в особистісних структурах», а тому мають безпосереднє відношення до осмисленої діяльності особистості.

Для дослідження термінальних цінностей та значимості певних життєвих сфер, визначення мотиваційно-ціннісної структури особистості використовувався «Морфологічний тест життєвих цінностей» (МТЖЦ), розроблений В. Ф. Соповим і Л. В. Карпушиною.

Пропонований варіант опитувальника життєвих цінностей використовується як в індивідуальній діагностиці та консультуванні, так і при дослідженні різних груп (виробничих і навчальних колективів) із проблем мотивації і сприяє кращому розумінню важливості для особистості різних життєвих сфер діяльності. Методика виникла як результат використання і подальшого вдосконалення методики І. Г. Сеніна2.

Основним діагностичним конструктом МТЖЦ є термінальні цінності. Під терміном «цінність» ми розуміємо ставлення суб'єкта до явища, життєвого факту, об'єкта і суб'єкта та визнання його як важливого, що має життєве значення.

Цей опитувальник ґрунтується на двох припущеннях: по-перше, що життєві сфери, певною мірою представлені в житті кожної людини, мають для різних людей різну міру значущості, а по-друге, що в кожній з них реалізуються різні для кожної людини бажання і прагнення, які є одним із компонентів спрямованості особистості.

Перелік життєвих цінностей включає:

Розвиток себе. Пізнання своїх індивідуальних особливостей, постійний розвиток своїх здібностей та інших особистісних характеристик.

Духовне задоволення. Керівництво моральними принципами, переважання духовних потреб над матеріальними.

Креативність. Реалізація своїх творчих можливостей, прагнення змінювати навколишню дійсність.

Активні соціальні контакти. Встановлення сприятливих стосунків в різних сферах соціальної взаємодії, розширення своїх міжособистісних зв'язків, реалізація своєї соціальної ролі.

Власний престиж. Завоювання визнання в суспільстві шляхом наслідування певних соціальних вимог.

Високе матеріальне становище. Звернення до чинників матеріального благополуччя як головного сенсу існування.

Досягнення. Постановка і рішення певних життєвих завдань як головних життєвих чинників.

Збереження власної індивідуальності. Переважання власних думок, поглядів, переконань над загальноприйнятими, захист своєї неповторності і незалежності.

Термінальні цінності реалізуються по-різному, у різних життєвих сферах. Під життєвою сферою розуміється соціальна сфера, де здійснюється діяльність людини. Значимість тієї чи іншої життєвої сфери для різних людей неоднакова.

Перелік життєвих сфер:

Сфера професійного життя.

Сфера освіти.

Сфера сімейного життя.

Сфера громадської активності.

Сфера захоплень.

Сфера фізичної активності.

Введення сфери фізичної активності обґрунтовується наявністю в кожної людини базової потреби в русі. А.Ц. Пуні3 виділив різновид даної потреби: потреба в русі, потреба у виконанні обов'язків, потреба в спортивній діяльності. У різних людей важливість, значимість життєвої сфери фізичної активності неоднакова.

Опитувальник спрямований на вивчення індивідуальної системи цінностей людини з метою кращого розуміння змісту її дії або вчинку. Самобутність людини формується щодо основних цінностей, визнаних у суспільстві. Але особистісні цінності можуть і не відтворювати точну копію суспільних цінностей.

До конструкції опитувальника входить шкала достовірності ступеня бажання людини соціального схвалення її вчинків. Ця шкала розроблена на основі опитувальника Д. Крауна і Д. Марлоу; вона дозволяє виявити, по-перше, ступінь залежності людини від інших людей, по-друге, чи видає людина як відповідь бажані, схвалювані всіма суспільні цінності чи свою індивідуальну (а не еталонну) систему життєвих цінностей. Чим вище результат, тим більше поведінка досліджуваного (на вербальному рівні) відповідає схвалюваному зразку.

Введення двох нових шкал (фізичної активності і шкали достовірності) визначило структуру опитувальника в 112 питань.

По закінченні апробації і подальшої статистичної перевірки були розраховані основні психометричні показники (наведені в таблиці 1.1), що дозволили зупинитися на пропонованому варіанті теста.

Таблиця 1.1.

Норми показників морфологічного теста життєвих цінностей

Стать	Коефіцієнт	Життєві сфери	Життєві цінності
		Професія	Освіта	Сім'я	Громадська активність	Захоплення	Фізична активність	Саморозвиток	Духовне задоволення	Креативність	Соціальні контакти	Престиж	Досягнення	Матер. становище	Збереження індивідуальності
Ж	X	61,8	63,5	54,4	55,9	54,1	50,8	41,6	43	39,6	44,1	39,5	43,2	45,3	44
	Sх	5,68	7,66	6,4	7,03	8,06	10,6	6,18	4,62	7,32	5,02	6,44	5,24	6,91	6,04
Ч	X	60,7	63,5	51,9	54,4	55	55,5	41,2	43,6	37,5	42,5	40,9	46	46,9	42,3
	Sх	5,41	6,7	7,01	6,05	5,79	6,36	4,74	3,98	5,66	3,97	5,19	4,61	4,44	4,08

Примітка: X - середнє значення; Sх - стандартне відхилення

Запропоновані цінності належать до різноспрямованих груп: духовно- моральні цінності і егоїстично-престижні (прагматичні). Це концептуально важливо для визначення спрямованості діяльності особистості або групи. До першої належать: саморозвиток, духовна задоволеність, креативність і активні соціальні контакти, що відображають морально-ділову спрямованість. Відповідно, до другої підгрупи цінностей належать: престиж, досягнення, матеріальне становище, збереження індивідуальності. Вони у свою чергу відображають егоїстично-престижну спрямованість особистості.

При всіх низьких значеннях спрямованість особистості невизначена, без вираженого цілепокладання. При всіх високих балах - спрямованість особистості суперечлива, внутрішньо конфліктна. При високих балах цінностей 1-ї групи спрямованість особистості вважається гуманістичною, а 2-ї групи - прагматичною.

Також у дослідженні використовувалася методика вивчення ціннісних орієнтацій М.Рокіча, заснована на прямому ранжуванні списку цінностей.

М.Рокіч розрізняє два класи цінностей: термінальні - переконання в тому, що певна кінцева мета індивідуального існування варта того, щоб до неї прагнути; інструментальні - переконання в тому, що певний образ дій або властивість особистості є кращим у будь-якій ситуації.

Цей розподіл відповідає традиційному розподілу на цінності-цілі і цінності-засоби.

Перевагою методики є універсальність, зручність і економічність у проведенні обстеження й обробці результатів. Істотним її недоліком є вплив соціальної бажаності, можливість прояву нещирості респондента. Тому особливу роль у даному випадку відіграє мотивація діагностики, добровільний характер тестування і наявність контакту між психологом і досліджуваним.

Термінальні цінності складаються з переконань в тому, що мета індивідуального існування вартує шляху, пройденого до неї. Наприклад, активне життя, наявність друзів, цікава робота, матеріальна забезпеченість, здоров'я і т.д.

Інструментальні цінності включають переконання, про певну властивість особистості або образ дій як кращий у будь-якій ситуації. Наприклад, нетерпимість до своїх і чужих недоліків, самоконтроль, вихованість, незалежність, терпимість і т.д.

Для проведення теста людині пропонуються два переліки цінностей по 18 позицій у кожному. Досліджуваний повинен проранжувати цінності за ступенем значущості для себе.

Список А (термінальні цінності):

активна діяльне життя (повнота та емоційна насиченість життя);

життєва мудрість (зрілість суджень та здоровий глузд, що досягаються життєвим досвідом);

здоров'я (фізичне і психічне);

цікава робота;

краса природи і мистецтва (переживання прекрасного в природі і в мистецтві);

любов (духовна і фізична близькість з коханою людиною);

матеріально забезпечене життя (відсутність матеріальних труднощів);

наявність хороших і вірних друзів;

суспільне покликання (повага оточуючих, колективу, товаришів по роботі);

пізнання (можливість розширення своєї освіти, кругозору, загальної культури, інтелектуальний розвиток);

продуктивне життя (максимально повне використання своїх можливостей, сил та здібностей);

розвиток (робота над собою, постійне фізичне і духовне вдосконалення);

...