Размещено на http://www.allbest.ru/

Амбівалентність особистості як психологічний феномен

Пошуки резервів розширення свідомості та становлення гармонійно! особистості громадянина суверенної України як нової соціальної суб'єктивності зумовлює суспільну актуальність зазначеної проблеми.

Амбівалентність особистості - властивість, яка зумовлює становлення особистості в конкордантному (гармонійному) чи дискордантному (негармонійному) вимірі.

Усвідомлення і вільний вияв суперечностей у мотиваційній, афективно-когнітивній та поведінковій сферах дає змогу особистості реалізувати потребу до прийняття, близькості та позбавитися страху знехтування, досягти більш реального переживання фрустраційної толерантності, прийняти доброзичливу поведінку.

Така збалансованість притаманна гармонійній особистості, компоненти якої врівноважуються, інтегруються за рахунок низької інтенсивності суперечностей.

Негармонійна особистість виявляє суперечності на більш високому рівні, наслідком чого є їхня дезінтеграція з прагненням до непослідовності, імпульсивності та інфантильних залежностей. Це дає змогу виділити чотири особистісні типи: шизоїдний, депресивний, нав'язливий, істеричний.

Елементи структури створюють різні підсистеми (мотиваційну, афективно-когнітивну, поведінкову) на різних рівнях (гармонійному, негармонійному, дисгармонійному), ми розглядаємо це як механізми функціонування особистісної амбівалентності, оскільки вона є регулятором поведінки, в якій усі складники відповідно взаємопов'язані та взаємодіють.

Отже, амбівалентність є динамічною властивістю особистості, що діє як варіативний регулятор поведінки в усіх сферах життєдіяльності людей, психологічні особливості якої визначають специфіку особистісного розвитку. Це психічне утворення притаманне як гармонійним, так і негармонійним особистостям і є відповіддю на плюралістичну складність сучасного життя.

Напруга амбівалентності - частина мотиваційної боротьби, яка набуває адаптивної чи дезадаптивної форми. Уникнути амбівалентності особистості неможливо. Якщо амбівалентна ситуація залишається довго невирішеною, то наслідком зазвичай стає як індивідуальне, так і колективне вираження в насильницьких діях (бунти, страйки, революції). Помірна амбівалентна напруга веде до узгодженості суперечностей, творчості, особистісного зростання.

Усвідомлення особистісної амбівалентності сприяє збалансованості протиріч в різних сферах життя та є передумовою надії, оптимізму, психологічної суверенності, саморозкриття.

У цьому розділі теоретично обґрунтовано динамічний психологічний конструкт амбівалентності, його структуру, вимірювання та типи; проаналізовано головні напрями його дослідження; розкрито психокорекційні шляхи зниження високої інтенсивності амбівалентності особистості.

Поняття про амбівалентність особистості

Термін "амбівалентність" (лат. ambo - обидва і valentнa - сила) означає взаємовиключне сполучення протилежних почуттів, думок, бажань.

Амбівалентність як психічне утворення перебуває в полі зору філософії, соціології, медицини, психології, причому кожна із названих наук розглядає її у своєму специфічному ракурсі.

Філософське розуміння амбівалентності як відображення в людській свідомості суперечливих процесів і протилежних сил в універсумі ґрунтується на принципах дуалізму, плюралізму, причинності, полярності, універсальності. Саме життя - це вічні добро і зло, успіх і поразка, любов і ненависть, народження і смерть тощо (М.О. Бердяєв, А. Камю, Ф. Ніцше) .

Соціологи (О.А. Донченко, Е. Дюркгейм, Р. Мертон) трактують амбівалентність як суперечливість соціальної системи або ж як особливість індивідуальної свідомості.

Р. Мертон, наприклад, використовував це поняття для характеристики конфлікту соціальних ролей, цінностей та норм суспільства, що є джерелом психічної амбівалентності окремої особистості. Сутність амбівалентності, згідно з поглядами цього автора, полягає у тому, що в соціально змодельованій ситуації від людини очікують певної поведінки, ставлення, переживання чи цінностей [98].

У соціальній психології проблему амбівалентності як характерної ознаки "кризового типу" особистості в умовах переходу від тоталітарної системи до демократії досліджували вітчизняні вчені: Н.М. Ануфрієва, Є.І. Головаха, Н.В. Паніна.

Зокрема, Є.І. Головаха, Н.В. Паніна визначають амбівалентність як двоїсте, суперечливе ставлення особистості до перспективи розвитку суспільства у перехідний період. Для позначення специфічної соціопатії в умовах сучасного розвитку суспільства вчені використовують поняття "посттоталітарної амбівалентності"'[41].

Плідно цю проблему досліджують в зарубіжній психіатрії (Е. Блейлер, Е. Кречмер, Д. Шапіро), де увага акцентується на патологічних виявах амбівалентності.

Е. Блейлер, завдяки якому термін "амбівалентність" увійшов у широкий науковий обіг, використовував це поняття для характеристики психічного стану людини, хворої на шизофренію. Вона переживає полярні емоції до іншої людини, висловлює взаємо-виключні судження та постійно коливається між протилежними рішеннями, і в усіх випадках, за цим автором, амбівалентність є свідченням розладу особистості [16, с. 15].

У зарубіжній психологічній літературі феномен амбівалентності досліджують як наслідок неусвідомленого зіткнення двох протилежних форм інстинктивних потягів конфлікту між різними інстанціями ("Я", "Над-Я", "Воно") особистості (3. Фройд); як необхідну складову психічного розвитку (К. Абрахам, Г. Блюм, Е. ЕрІксон, М. Клейн, К. Юнг).

Амбівалентність описують також як вид психологічного конфлікту (К. Левін) та як результат незадоволення потреби людського розуму в послідовності (Р. Браун, С Осгуд, Л. Фестінгер), як "неспроможності" прийняти рішення (М. Кругман, Д. Роттер).

Інакше кажучи, психодинамічна теорія зосереджує увагу на конфліктних емоціях, теорія ж конфлікту займається конфліктною поведінкою, а теорія прийняття рішення розглядає неспроможність та імпульсивність намірів та дій особистості.

У гуманістичних теоріях особистості амбівалентність аналізують побіжно як диспозицію в контексті її взаємозв'язку з психічним здоров'ям, особистісним зростанням і самоактуалізацією (К. Роджерс, А. Маслоу).

У російській психології проблему амбівалентності досліджують як додаток до інших проблем, зокрема, в межах теорії провідних тенденцій (Л.М. Собчик); як трансформацію особистості (М.Ш. Магомед-Емінов).

У наукових дослідженнях використовують також терміни, близькі за змістом до поняття амбівалентності: двоїстість, амбітендентність, внутрішня суперечливість, бівалентність, поліва-лентність.

Терміном "двоїстість" [77; 99] позначають наявність двох різних ознак об'єкта. Двоїстість не обов'язково передбачає співіснування взаємовиключних та рівних за силою тенденцій, а тому вона не тотожна амбівалентності, але є однією з її ознак.

Амбітендентність описують як характеристику одного з видів амбівалентності у вольовій або мисленнєвій сфері, як одночасне існування протилежних тенденцій у поведінці та мотивації [10; 89]. Амбітендентність розглядають як єдність усвідомлених та неусвідомлених протилежних закономірностей у різних сферах особистості.

Внутрішній конфлікт, який корелює лише з високою інтенсивністю амбівалентності особистості [122; 178], не є тотожним амбівалентності. Полівалентність (багатовалентність) трактується як амбівалентність, що набула деструктивного характеру.

Зазначимо, що лише декілька радянських досліджень присвячені певним аспектам особистісної амбівалентності: як морально психологічної проблеми (І.М. Михеєва), амбівалентності у поведінці дітей раннього віку щодо незнайомого дорослого (Т.М. Сорокіна); розвитку у дітей уявлень про амбівалентні емоції (О.В. Гордєєва).

І все ж сутність цього феномену не розкрита належним чином. Прикро, але монографія І.М. Михеєвої не стимулювала дальших досліджень амбівалентності у царині сучасної психології. З ідеологічних міркувань радянської доби, чи як спеціаліст з етики, авторка не зуміла відшукати амбівалентність у внутрішньому світі гармонійної особистості, не розкрила змісту її деформаційних змін від психічно здорової до душевно хворої людини, не привернула уваги до амбівалентності як єдності протилежностей свідомого і несвідомого. Проте без вирішення цих питань неможливе фундаментальне дослідження проблеми амбівалентності особистості.

Психологи України почали вивчати феномен амбівалентності особистості (Т.М. Зелінська, Т.Н. Лук'яненко, В.В. Хабайлюк, А.Е . Хурчак, Г.В. Чуйко, І.М. Шастко). Т.М. Зелінська обґрунтовує амбівалентність як властивість особистості [56], Т.Н. Лук'яненко, Г.В. Чуйко - як рису особистості [87; 178], А.Е. Хурчак - як властивість атитюдів [173; 174], В.В. Хабайлюк - властивість соціальної установки батьків [164], І..М. Шастко - переживання латентного материнства [179].

Різнобічна характеристика досліджуваного феномену дає змогу визначити такі його змістові аспекти-складники:

1) одночасна подвійність явищ зовнішньої реальності або внутрішнього світу: кожній базовій властивості для досягнення гармонії та рівноваги відповідає властивість протилежної ознаки, а кожній індивідуально-особистісній тенденції - антитенденція;

2) взаємонепримиренні протилежності мотиваційної, афективно-когнітивної, поведінкової сфер особистості характеризуються рівною чи майже рівною силою та обсягом: рівновага і сталість явища, які пов'язані з однаково наявним протиставленням тенденцій, полярних за своєю суттю;

3) співіснування протилежностей у формі амбітендентності, тобто єдності свідомого та несвідомого, чим, власне, вони Й відрізняються від внутрішньоособистісного конфлікту;

4) амбітендентність має помірний вияв, здатна до інтеграції, тому становлення особистості проходить у конструктивному, позитивному ритмоциклі; надмірна амбітендентність майже не інтегрується, тому розвиток особистості відбувається з переважанням неузгоджених І навіть патологічних умов.

Отже, амбівалентність особистості - властивість, яка виявляється у співіснуванні рівних за силою протилежних бажань, почуттів, думок та дій до зовнішнього чи власного, внутрішнього, світу, що феноменологічно закріплюється в мотиваційній, афективно-когнітивній і поведінковій сферах життя людини. Суперечливе ставлення (любов-ненависть) буває до людини, тварини, речей. Позитивні і негативні складники перебувають у динамічному стані: полярність залишається, але напруга між ними змінюється.

Зазначимо, що повна інтеграція суперечностей амбівалентності особистості практично не завершується. Відповідно, наступним кроком є новий етап узгодження взаємовиключних особистісних суперечностей. Інакше кажучи, особистісна амбівалентність ніколи не припиняє свого руху як, власне, життя кожної людини у ноосфері буття.

Психологічні концепції та підходи до вивчення проблеми амбівалентності особистості

Розглянемо спочатку досягнення зарубіжної (основний внесок якої є беззаперечним), а потім вітчизняної психології у вивченні зазначеної проблеми.

Психологічні дослідження амбівалентності у зарубіжній психології можна умовно поділити на три напрями.

Перший напрям - амбівалентність стає невід'ємним конструктом - зосереджує увагу на її психодинамічних аспектах (К. Абрахам, Д. Віннікотт, М. Клейн, 3. Фройд), а також розвивається у теоріях неофройдистів (А. Адлер, К. Юнг) та его-психологів (Е. Еріксон, К. Хорні).

Другий напрям репрезентований дослідженнями амбівалентності як виду психологічного конфлікту в теорії поля К. Левіна, когнітивної концепції Л. Фестінгера.

До третього напряму належать гуманістичні теорії особистості К. Роджерса, А. Маслоу.

3. Фройд уперше використовує термін "амбівалентність" у праці Тотем і табу" для позначення наявності ніжних і однозначно неприязних почуттів у ставленні до одного й того самого предмета чи людини.

Вивчаючи проблему "табу", 3. Фройд досліджував його природу і виникнення неврозу: Там, де наявна заборона, за нею повинне приховуватися бажання ...що категорично забороняється, воно повинно бути предметом жадоби" [158, с 396]. Він вважав, що нав'язлива поведінка й амбівалентність мають спільне походження - взаємне стримування протилежних сил, які породжують фізичну напругу, а також потребу для її вивільнення. 3. Фройд використовував термін "амбівалентність" як одне з головних понять при розробці структури особистості у працях "Я і Воно", висунувши теорію динамічної взаємодії трьох компонентів: Воно (id), Я (ego), Над-Я (super-ego). Первинна амбівалентність цієї структури полягає у несумісності між вимогами під-структур Воно та Над-Я.

3. Фройд розширив застосування поняття амбівалентності і розглянув одночасне існування в особистості активних та пасивних вітальних імпульсів, наприклад, до руйнування об'єкта (садизм) чи самого себе (мазохізм). Він трактував також як амбівалентні дві групи інстинктів (рушійну силу поведінки, що визначає будь-яку активність особистості): інстинкт життя (Ерос) та інстинкт смерті (Танатос). Зазначимо, що вчений вбачав обов'язковість наявності амбівалентності в ідентифікації дитини з батьками, що пов'язано з Едиповим комплексом.

Погляди 3. Фройда про амбівалентність продовжували відігравати центральну роль у психоаналітичних теоріях розвитку (К. Абрахам, Д. Віннікотт, M. Клейн, А. Фрейд). Важливе місце займає вивчення розвитку лібідо у працях К. Абрахама, який виділив три стадії: доамбівалентна, амбівалентна, постамбівалентна. Перша стадія, доамбівалентна, - це рання оральна стадія (ссання), де є об'єкт, і тому немовля не переживає амбівалентності.

Тільки на другій, орально-садистській стадії (кусання), що настає після прорізання зубів, вперше виникає амбівалентність. Дитина шукає поєднання з матір'ю, але через фрустрацію готова знищити її: за укусами немовляти прихована ворожість, яка поєднує в собі сексуальне та агресивне задоволення. А тому подальші вияви прихильності та жорстокості, любові та ненависті є виявами цієї стадії.

Впродовж анальної стадії, згідно з поглядами К. Абрахама, коли анус (дефекація) є головним органом чуттєвого задоволення, дитячі взаємозв'язки продовжують характеризуватися амбівалентністю: з одного боку, дитина викидає предмет зі свого тіла, з іншого боку, вона зберігає це як дорогоцінну власність.

На латентній стадії триває амбівалентність, яка виражається в чергуванні слухняності та протесту з дальшим докором сумління, відданості, спрямованості до дружніх стосунків з усіма навколо.

Лише на генітальній стадії індивід розвиває здатність до по-стамбівалентної предметної любові. Це стає можливо, якщо особистості притаманні інтегративність, цілісність, коли її афекти коливаються у прийнятих межах, достатньо стримуються. Це відображає досягнення гармонії між різними сферами особистості, здатність до саморегуляції та адаптації.

К. Абрахам підкреслює, що індивід, неспроможний досягти цілісного розвитку лібідо, повертається на ранню стадію. Амбівалентність на оральній стадії в ситуації зриву на шляху її прогресивного розвитку веде до маніакальних (злиття з матір'ю) та депресивних (втрата матері) коливань настрою. Фіксація на анальній стадії розвитку виявляється в агресивних намірах, садизмі чи мазохізмі, бісексуальності. Регресія до фалічної амбівалентності виникає в особистості як не подоланий у дитинстві страх кастрації, що виявляється у неприйнятті залежного становища, прагненні домінування, агресивності або холодній стриманості та глибокій депресії.

Отже, К. Абрахам пов'язує наявність амбівалентності зі стадіями розвитку лібідо, надаючи їй значну роль у своїй теорії.

У М. Клеин, як і у попереднього автора, поняття амбівалентності відіграє суттєву роль в ЇЇ теорії психічного розвитку. Відмінність полягає в тому, що авторка відмовляється від понять стадій розвитку і точок фіксації на користь теорії позицій та надає більше значення першому року життя, ніж дитинству загалом.

Клейніанська теорія - це об'єкт-теорія, а не інстинкт-теорія. У ній приділяється основна увага вирішенню амбівалентності щодо матері та грудей.

Бажання дитини мати добрі й наповнені груди матері та відкидати спустошені веде до виникнення амбівалентності. Періодично повторювані переживання задоволення та фрустрації є потужним стимулом для лібідозних агресивних імпульсів, для любові та ненависті.

Отже, згідно з М. КлеЙн, агресія та любов є фундаментальною організуючою силою психіки в процесі розвитку. Агресія розщеплює психіку, любов інтегрує та сприяє її цілісності.

М. Клейн вважала, що розщеплення та інтеграція у немовляти поступово проходять. Перший процес вона назвала параноїдно-шизоїдним станом. Дитина розщеплює (шизоїдний) груди на хороші та погані через страх (параноїдний).

Другий процес - депресивний, оскільки після розщеплення грудей або матері (у фантазіях) дитина уявляє собі цілісну матір, яка об'єднує в собі гарні та погані риси. Походження неврозу, за М. Клейн, відноситься до першого року життя і пов'язане з невдачею у проходженні депресивної позиції, а не з фіксацією на різних стадіях дитинства.

Внесок М. Клейн у розуміння амбівалентності важко переоцінити: вона довела одну з найбільших таємниць, з якою стикаються всі люди, що любов та ненависть неможливо відділити одну від одної. Материнська депресивна позиція сприяє тому, що амбівалентність може привести до усвідомлення взаємозв'язку матері-дитини та відповідальності за дитину, відокремленню себе від неї. Материнська амбівалентність розкриває здатність матері до самопізнання та одночасного переживання, думок про дитину як особистість.

Д. Віннікотт, який працював одночасно з М. Клейн, автор широковідомого терміна "достатньо хороша мати", використовує амбівалентність як основу побудови цього конструкта* Якщо мати - досконала, то дитина стає залежною.

Важливо, за цим психологом, робити регулярні, але нетривалі перерви в материнській турботі Дитина буде змушена повертатися до власних ресурсів сама і розвивати здатність задовольняти свої потреби. Отже, Д. Віннікотт досліджував амбівалентність як основу взаємин матері-дитини.

Узагальнюючи підходи до амбівалентності у психоаналітичних теоріях розвитку, спід зазначити, що їхні представники пов'язували цю властивість зі стадіями розвитку лібідо, з процесами розщеплення та Інтеграції дитиною об'єктів, з певними формами страху.

Неофройдисти А. Адлер, К. Юнг здійснили подальше вивчення проблеми амбівалентності. Фундатор індивідуальної психології А. Адлер, відмовившись від психоаналітичної теорії амбівалентності, роглядав цей феномен як нестійке ставлення, спрямоване на уникнення розв'язання значущої проблеми. Він вважав основним постулатом у своїй теорії уявлення про людину як про єдину самоузгоджувану цілісність [3].

Основним законом людського життя вчений вважав прагнення вищості, яке, на його думку, формує розум і психіку особистості та є вродженим. Джерелом усіх прагнень людини до саморозвитку е почуття неповноцінності. У такій нерозривній єдності амбівалентність охоплює всю особистість: фактично будь-яка діяльність особистості спрямована на подолання почуття неповноцінності та зміцнення почуття вищості. Він описав особистісні вагання як показник амбівалентності перед життєвими труднощами, котрі створює суспільство. При цьому А. Адлер стверджує, що рух від мінуса до плюса, знизу вверх, є безперервним та нескінченним. Ці полюси протилежностей є рушійною силою у процесі розвитку особистості.

Аналітична психологія К. Юнга [188] ґрунтується на тезі про те, що принцип суперечності є головним у побудові психологічної теорії особистості, оскільки напруга, створювана дією протилежних тенденцій, викликає енергію, яка забезпечує існування особистості.

У несвідомому, за К. Юнгом, є індивідуальна та колективна частки, остання з яких будується з психологічних "міфотворчих" структур - архетипів, спільних для всіх людей. Архетипи мають в собі позитивні та негативні аспекти, вони амбівалентні, і тому ця якість характерна для психіки індивіда. Однак амбівалентна цілісність архетипів нестійка, і протилежності можуть розпадатися із роз'єднанням свідомого і несвідомого.

Амбівалентні елементи не тільки протистоять, але й доповнюють один одного до цілісності, яка є самістю. Без цих переживань немає досвіду цілісності. Надбання самості є результатом прагнення різних компонентів особистості до поєднання, неповторності, цілісності. Розвиток кожної людини в цьому напрямі отримав назву "індивідуалізація", а результат її здійснення - самореалізація.

Отже, неофройдисти розвивають постулати психоаналізу про амбівалентність як головну властивість особистості. При цьому А. Адлер, К. Юнг розширюють зміст поняття амбівалентності (протилежності мають приблизно однакову силу та різний ступінь усвідомленості) як співіснування протилежностей, що можуть мати значну напругу, однак здатні до узгодження, чим забезпечується гармонійний особистісний розвиток.

До першого напряму також належить і его-психологія, представники якої (Е. Еріксон, К. Хорні) приділили особливе значення вивченню свідомості та ЇЇ функцій.

Е. Еріксон [185] виділяє вісім стадій психосоціального розвитку "Его" та визначає специфіку для кожної фази - проблему в соціальному розвитку. Кожна стадія супроводжується, за цим автором, кризою, яка складається с позитивного та негативного аспектів. Якщо криза долається позитивно, то "Его" збагачується новим компонентом, що є основою подальшого нормального розвитку особистості. Неадекватне вирішення кризи або невирі-шення спричиняє появу негативного компонента.

Тож, на кожній стадії розвитку "Его" набуває одну з амбівалентних якостей (базальна довіра - базальна недовіра, Его-ідентичність - рольове змішання, інтимність - ізоляція та ін.).

Особливо важливим періодом у психосоціальному розвитку Е. Еріксон вважає юність, коли новими параметрами стають такі протилежності, як Его-ідентичність та рольове змішання. Завданням на цій віковій стадії є інтеграція наявних "Я"-образів в єдину цілісну систему - особистісну ідентичність. Українська дослідниця О.М. Ічанська розглядає становлення ідентичності як динамічного переживання цілісності та безперервності особистості, що відбувається у процесі подолання вікової кризи [68]. Авторка вважає, що під час вікової кризи відбувається зіткнення "минулого Я" (уявлення про себе як про дитину) та "майбутнього Я" (образ можливої дорослості), джерелом якого є консервативність особистісного досвіду. Сутнісною ознакою вказаної ситуації є амбівалентність, яка виявляється як у внутрішній, так і у зовнішній сферах становлення особистості:

1) емоційно-ціннісне самоставлення старшокласників, за даними експериментального дослідження, характеризується високими показниками "самозвинувачення" (47,60% учнів) та "самоцінності (50,70% учнів) при низьких показниках "самоприйняття" (47,60% учнів);

2) юнак водночас прагне до довірливого, інтимного спілкування та уникає емоційної близькості в контактах з іншими, оберігаючи тим самим власну нестабільну ідентичність. Закріплення незбалансованого амбівалентного ставлення до власного "Я" може призвести до формування дифузної, сплутаної особистісної ідентичності [66, с. 8-9].

К. Хорні [170], авторка соціокультурної теорії особистості, розширює зміст амбівалентності, досліджуючи поняття нормального внутрішнього конфлікту та невротичного внутрішнього конфлікту. Джерелом розвитку будь-якого внутрішнього конфлікту є незадоволення невротичних потреб, що формується з необхідності подолати базальну тривогу, яка виникає в дитинстві внаслідок відсутності відчуття безпеки у міжособистісних стосунках. Нормальний і невротичний конфлікт розрізняються ступенем невідповідності між сторонами: для психічно здорової особистості невідповідність значно менша, ніж для невротичної. На противагу невротику психічно здорова людина здатна вирішити внутрішні конфлікти шляхом інтеграції всіх суперечливих тенденцій.

Отже, в проаналізованих теоріях его-психології амбівалентність розглядається у гармонійних, негармонійних особистостей, психічно хворих та невротиків, констатується важлива роль певних вікових етапів у її розвитку.

Другий напрям дослідження амбівалентності висвітлено у роботах К. Левіна, Л, Фестінгера. На думку К. Левіна [82], конфлікт трапляється в психологічних ситуаціях, де протилежно спрямовані і приблизно рівні сили одночасно впливають на особистість. Варто підкреслити, що вказані протилежності конфлікту мають змістові ознаки амбівалентності, тому слід розглянути їхню динаміку.

Автор виділив три типи внутрішніх конфліктів, які пов'язані з досягненням мети та ведуть до фрустрації. Конфлікт позитивних рівнозначних можливостей виникає тоді, коли у людини е дві привабливі мети, але їх неможливо досягти одночасно. Тому люди іноді вчиняють за принципом "собаки на сіні", тобто не вирішують конфлікту.

Конфлікт другого типу - конфлікт рівнозначних негативних можливостей, коли необхідно вибрати одну з двох непривабливих цілей. Це веде до найсильнішої фрустрації страху, що супроводжується втечею як засобом уникнення такої ситуації, агресією, відкладанням вирішення проблем із дня на день або брехнею, у крайніх випадках - самогубством.

Третій тип конфлікту виникає через необхідність прийняття не тільки позитивних, а й негативних аспектів однієї й тієї ж мети. При вирішенні конфліктів цього типу спочатку зазвичай переважає позитивна тенденція, потім - бажання уникнути неприємної амбівалентної ситуації. І з наближенням мети негативна тенденція підсилюється.

У теорії когнітивного дисонансу Л. Фестінгера [154] розвивається положення про те, що між двома відповідними когнітивними елементами можливі відношення консонансу (узгодженості) або дисонансу (суперечливості).

Дисонанс є бажаним станом, оскільки особистість прагне до певної когнітивної збалансованості, адже за змістом людській природі ненависна непослідовність. Звідси амбівалентність майже автоматично зменшується. Саме таке спрощене розуміння амбівалентності критикує М. Занна, М. Томпсон [225].

Нові акценти в осмисленні амбівалентності внутрішнього світу особистості започаткували фундатори гуманістичної психології А. Маслоу, К. Роджерс.

А. Маслоу писав про механізм (по суті - амбівалентність), що заважає духовному зростанню, самоактуалізації: "Сили, що впливають на індивіда, мають не один, а два напрями. Крім того, що є сили, які підштовхують людину в бік здоров'я, діє регресивний вплив, що тягне індивіда у протилежний бік - до хвороб та слабкості" [96, с 502]. Він, поряд з традиційними психоаналітичними "захисними Его", вводить ще два - десакралізацію і комплекс Іони, який можна побачити в тому, що люди бояться змінити своє нецікаве, обмежене, але налагоджене існування, бояться відірватися від усього звичного, втратити контроль над тим, що вже є.

К. Роджерс [129], автор "центрованої на клієнті психотерапії", використовує у своєму підході поняття конгруентності-інконгруентності. Під цим поняттям вчений розуміє ступінь узгодженості між тим "Я", що сприймає особистість, та актуальним досвідом людини. Висока конгруентність означає, що реальні переживання особистості та усвідомлення цих переживань збігаються. Якщо такої відповідності немає, особистості властива інконгруентність або суперечність між усвідомленням та вираженням переживань.

Інконгруентність становить таку неузгодженість суперечностей, яка утворена розбіжностями між власними цінностями, нав'язаними оцінками, що виникають у реальній діяльності особистості, та оцінками, що помилково сприймаються як свої.

У радянській психології в різні періоди до проблеми амбівалентності зверталися побіжно Л.І. Анциферова, Л.І . Божович, Л.С. Виготський.

Зокрема, в експериментальних дослідженнях Л.І. Божович [20] проаналізовано феномен "смислового бар'єру" та "аффекту неадекватності" у школярів, що є наслідком одночасної актуалізації двох протилежних мотиваційних тенденцій. Ці поняття використовуються у контексті вивчення внутрішніх суперечностей, однак вони становлять інтерес і для дослідження передумов виникнення амбівалентності, ЇЇ виявів на різних вікових етапах.

В 1991 році І.М. Михеєва опублікувала роботу "Амбівалентність особистості: Морально-психологічний аспект" [99], у якій дослідила це утворення в структурі мотивації, виділивши передумови виникнення амбівалентності: нестійкість емоцій, невизначеність цілей та установок, неузгодженість моральних принципів з емоціями та волею. Авторка ґрунтовно проаналізувала проблему амбівалентності у художніх творах російських письменників, виділяючи різні моделі амбівалентності морального життя людини.

Л.М. Собчик роглядає амбівалентність у межах своєї теорії провідних тенденцій [145]. Вчена трактує амбівалентність як амбітенденції, за яких кожній головній властивості для досягнення гармонії та рівноваги відповідає властивість протилежного знаку. Вона розробила концепцію цілісного розуміння особистості, в контексті якої розглядала амбівалентність.

Авторка характеризує гармонійну особистість як конкор-дантно-нормальну, де всі протилежності приблизно однаково виражені та врівноважують одна одну. Якщо риси особистості виявляються більш Інтенсивно, ускладнюючи адаптацію, то такі особистості Л.М. Собчик називає дискордантно-нормальними. Особистості, у яких протилежні властивості значно ускладнюють соціальну адаптацію, характеризуються як психопатичні.

У сучасній українській психології проблему особистісної амбівалентності плідно вивчає Т.М. ЗелІнська та молоді вчені під її керівництвом (Т.Н. Лук'яненко, В.В. Хабайлюк, А.Е. Хурчак, І.М. Шастко та ін.).

Т.Н. Лук'яненко [87] в своєму дисертаційному дослідженні описала психологічні особливості особистісної амбівалентності у ранньому юнацькому віці залежно від вияву структурних компонентів за віком та статтю. За отриманими цією авторкою результатами, у юнаків старших класів низький узгоджений рівень особистісної амбівалентності виражений менше, а високий розба-лансований - більше, ніж у дівчат. Аналіз динаміки вияву особистісної амбівалентності засвідчив, що зміни від 10-х до 11-х класів мають тенденцію до збільшення високого і зменшення низького рівня. Встановлені особливості міжособистісних стосунків учнів раннього юнацького віку: у хлопців - більша прямолінійність, відвертість вияву агресивності, у дівчат - непряме, більш опосередковане, приховане використання агресії [86, с. 10].

В.В. Хабайлюк довела вплив амбівалентності на розвиток особистості старшокласників у родині. Ця авторка дослідила суперечності в підсистемах сімейних стосунків "дитина - мати", "дитина - батько", "дитина - брати та сестри", "дитина - прабатьки", "дитина - інші люди". Висока амбівалентність стосунків у родині (залежність, агресивність, байдужість) є передумовою особистісних деструкцій, соціальної дезадаптації, аддикцій в різних сферах життя школярів юнацького віку [164].

А.Е. Хурчак, спираючись на традиції вітчизняної психології, досліджує амбівалентність атитюдів в контексті західної концептуалізації цього феномена в юнацькому віці [173]. Вона розробила опитувальник "Вимірювання амбівалентності атитюдів", в якому використовує індекс подібності-інтенсивності (М. Занна, М. Томпсон), що дає можливість отримати експериментальні дані

Т.М. Зелінська концептуалізує амбівалентність як властивість психічно здорової особистості з помірною напругою суперечностей, а також досліджує її деструктивні вияви високої амбівалентності (інфантильні залежності в різних сферах життя). Вчена конкретизує свої погляди на амбівалентність особистості в тендерних ролях материнства [59], батьківства [58], родини [57]. Саме в такому напрямі буде описано амбівалентність особистості в II частині.

Тож, психічне явище "амбівалентність" розглядається як складний взаємозв'язок протилежно спрямованих приблизно однакових за інтенсивністю усвідомлених та неусвідомлених виявів, що належать до різніх особистісних сфер. Вони можуть перебувати в узгодженому або неузгодженому стані. Психологи визнають значний вплив амбівалентності особистості, а також окремих і! структурних складових на особистісне зростання, на стан психічного здоров'я.

амбівалентність особистість агресивність психологічний

Структура, критерії та вимірювання амбівалентності особистості

Виділення, обґрунтування структурних компонентів амбівалентності особистості є необхідним етапом психологічного дослідження цього явища.

Оскільки амбівалентність - це властивість особистості, ми розглянемо її структуру як трикомпонентну: мотиваційну, афективно-когнітивну, поведінкову.

Мотиваційна складова амбівалентності особистості виявляється у двомодальності, позитивно-негативній її побудові у відповідності з потребою в афіліації, яка реалізується як прагнення до прийняття, з одного боку, і як страх знехтування - з іншого. М.Ш. Магомед-Емінов, К. Мюррей, О.Б. Орлов, Г. Саллі-ван, Б.О. Сосновський, К. Хорні вважають, що зазначена потреба є високорепрезентативною, власне людською.

Індивід не може одночасно реалізувати два різноспрямовані спонукання, здійснювати дії, що заперечують одна одну, без спеціальної керівної системи, яка організовує пріоритети активності. М.Ш. Магомед-Емінов сутність мотиваційної амбівалентності розуміє як "циклічно нав'язливий процес, що складається зі спроб локального задоволення і часткового покарання", підкреслюючи вирішальне значення Его-позиції (свідоме, самостійне, вільне Я) у функціонуванні цієї складової амбівалентності... Вона може продовжувати бути у стані амбівалентного коливання: зробити вибір на користь одного з варіантів або спробувати перейти до реалізації контакту без свідомого прийняття рішення" [89, с. 52]. На думку вченого, нормальна (конкордантна) амбівалентність передбачає усвідомлення мотивів і з'ясування ієрархічності їхніх зв'язків.

В. Райх [126], аналізуючи зміну функції мотивації, спрямованої назовні, при її взаємодії з протилежно спрямованою енергією зовнішнього світу, описує виникнення мотиваційної амбівалентності. Первинно єдина мотивація "розшаровується", після чого одна мотивація розгортається проти іншої або розбивається на два напрями: один спрямований на зовнішній світ, а інший обертається проти себе самого. За поділом однорідного прагнення відбувається протиставлення однієї частини розділеного прагнення другій його частині [126, с. 186].

Аналіз динаміки спонукань, проведений В.Г, Асєєвим, виявив, що в основі будь-якого мотиваційного спонукання лежить амбівалентне відношення між небажаною дійсністю та бажаним майбутнім. Водночас ці моменти становлять глибоку єдність [10, с. 77].

У цьому проблемному контексті К. Левін виділив та дослідив мотиваційні конфлікти, один з яких і становить амбівалентну мотивацію, коли до окремої мети людину схиляє багато стимулів і водночас багато інших причин утримують її від досягнення цієї самої мети.

Вчений запропонував оригінальну модель поведінки людини з використанням афекту амбівалентної ситуації. Так, наприклад, дитина повинна виконати неприємне завдання. Для того, щоб вона виконала його, дорослий поєднує це завдання з чимось приємним. Дитина може піти до приємного, минаючи неприємне, і тоді дорослий додає бар'єр (умова обмеження можливостей) - розмежовує приємну і неприємну обставини ситуації.

Іншими словами, дитина стоїть перед потребою вирішити в цілому завдання, природно потрапляючи в амбівалентну ситуацію, яка прийнятна для неї через відсутність страху, агресії чи фрустрації.

Мотивація афіліації - фундаментальна людська потреба - має постійний вплив на розвиток особистості. Вона реалізується через протилежні однакові за силою мотиви: прагнення прийняття та страх знехтування.

А. Маслоу, розкриваючи вплив мотивації на особистість, у своїй ієрархії потреб виділяє потребу прийняття.

Г. Мюррей описує потребу в афіліації як потребу у встановленні, збереженні та зміцненні емоційно позитивних, дружніх, товариських стосунків з усіма, прагнення до зближення з людьми [90].

Г. Салліван також аналізував переживання потреби в близькості як віру в позитивні стосунки з людьми, що притаманна індивіду від дня його народження [131].

Г. Клауд, Д. Таунсенд в книзі "Фактор матері" [70] довели, що залежна любов спотворює потребу в прийнятті, близькості. Доросла людина, яку виховували у таких умовах, уникає близьких стосунків з людьми, прагне до самоізоляції, не здатна будувати без матері свою кар'єру, родину.

Саме ізоляція від взаємодії з іншими, що супроводжується переживанням страху злиття, знехтування, призводить до підсилення залежності в стосунках з матір'ю, амбівалентності.

Відтак мотиваційна амбівалентність особистості, в якій інфантильна, неусвідомлена протилежність (страх знехтування) не усвідомлюється та не приймається, спричиняє розвиток деформованої дискордантної її інтеграції з потребою вдатися до відповідної саморегуляції особистості (коливання, імпульсивний вибір, перебільшене значення негативного тощо).

Конкордантна інтеграція (за Т.С. Яценко - вторинна інтеграція [192]) мотиваційної амбівалентності полягає у прагненні задовольнити потребу у прийнятті себе шляхом усвідомлення інфантильної самоамбітендентності (страху знехтування).

Афективно-когнітивна складова амбівалентності особистості виявляється в одночасній двомодальності, поляризації цих двох сфер у протилежних напрямах. Переживання задоволення-незадоволення передбачає одночасне усвідомлення толерантності-інтолерантності до цієї подвійності або фрустраційної толерантності (інтолерантності).

М. Занна, М. Томпсон вважають, що саме афективно-когнітивний компонент є найстійкішим утворенням особистісної амбівалентності (коли серце говорить одне, а розум інше) [225]. Так, є люди, яких ми любимо, але не поважаємо: вони добрі, турботливі, але залежні. Існують люди, яких ми не дуже любимо, але поважаємо. Наприклад, людина, яка досягла високого соціального рівня, але ігнорує суспільні інтереси.

Когнітивна інтерпретація ситуації є необхідною передумовою для виникнення потягів, емоцій, почуттів певної якості, певного суб'єктивного забарвлення.

Найбільш послідовний підхід до емоції як результату когні-тивної оцінки ситуації реалізований у теорії емоцій П.В. Симо-нова [139]. На його думку, емоція - це функція двох факторів: значення мотивації або потреби і відмінності між інформацією, необхідною для задоволення цієї потреби, та інформацією, що доступна суб'єктові.

Подібної позиції дотримується К. Ізард, зазначаючи, що в основі перцептивно-когнітивних процесів лежить сенсорний процес, який викликає афект. Потім він впливає на перцептивні, когнітивні процеси і поведінку індивіда [66, с. 91].

Важливим аспектом афективно-когнітивної сфери амбівалентності особистості є переживання толерантності до суперечливої двоїстості задоволення-незадоволення. В умовах такої ам-бітендентності накопичується напруга від незадоволення протилежних цінностей та виникає фрустрація (незадоволеність), яку особистість переживає як фрустраційну толерантність або фрустраційну інтолерантність.

І. Френкель-Брюнсвік вважає, що фрустраційна толерантність є здатністю сприймати і переживати одночасне існування амбівалентних когніцій та емоцій [202]. Як відзначає Т.М. Титаренко, індивід вибірково реагує на дію тих чи інших шкідливих факторів, негативні психологічні наслідки дії деструктивних умов життя визначають суто особистісний поріг вразливості суб'єкта, який зумовлює свідоме протиставлення людини руйнівним впливам [151, с. 182]. Коли зростання напруги перевищує певну порогову величину (індивідуальний рівень толерантності до фрустрації), то відбувається психологічний зрив і людина переживає душевну кризу (фрустраційна інтолерантність).

Іншими словами, фрустраційна толерантність (стійкість до фрустраторів) і фрустраційна інтолерантність (нестійкість до фрустраторів) є показниками афективно-когнітивної сторони особистісної амбівалентності.

Наявність фрустраційної толерантності свідчить про здатність до інтеграції протилежностей і навпаки, нездатність - про інтолерантність.

Що сильніше виражена дезінтеграція цінностей (амбівалентність когніцій та емоцій), то більшою напругою, нестійкістю, коливаннями вони супроводжуються. Негативні переживання роздратованості, тривоги, відчаю як мимовільне відтворення подій минулого, що виникають внаслідок фрустраційної інтолерантності, спонукають до активної роботи інтелект, однак через високу емоційну напругу він не знаходить виходу з ситуації, а це спричиняє подальше посилення напруги [150].

Фрустраційна інтолерантність (нестерпність амбітендентнос-ті) відрізняється від фрустраційної толерантності тим, що афективні протилежності інтегруються частково (дискордантна амбівалентність) або повністю не інтегруються (патологічна амбівалентність). Справді, переживати фрустраційну інтолерантність на засадах роздвоєння можна свідомо, творчо, самостійно й у такий спосіб зменшувати у процесі внутрішнього критичного діалогу фрустраційну інтолерантність.

К. Роджерс про це пише так:".. .після психотерапії індивід здатний з більшою витривалістю і з меншим хвилюванням сприймати ситуації, що зумовлюють емоційний стрес та фрустрацію. Це виявляється навіть тоді, коли згаданий вид фрустрації чи стресу ніколи не траплявся у психотерапії. Більш ефективне управління фрустрацією - це не зовнішнє явище, воно стосується самокерованих реакцій [129, с. 310].

У підсумку зазначимо, що фрустраційна толерантність-інтолерантність є найбільш обґрунтованим критерієм вияву амбівалентності особистості в афективно-когнітивній сфері.

Поведінкова сторона особистісної амбівалентності має формовияв у площині внутрішньої боротьби між доброзичливістю та агресивністю. Т.М. Сорокіна [148] експериментально довела наявність амбівалентної поведінки, що виявляється вже на першому році життя дитини як конфліктні стани боротьби позитивних та негативних тенденцій у ставленні до незнайомого дорослого.

Поведінкову амбівалентність як складову процесу дорослішання розглядає Г. Блос [за 17], який вбачає її у коливаннях між двома крайнощами активністю та пасивністю, ініціативністю та поступливістю. Ці процеси він пов'язує з регресивною поведінкою, яку визначає як норму при переході від дитинства до дорослості, але у дорослої, зрілої особистості вважає аномальною.

М. Занна, М. Томпсон вважають, що особиста участь у реальних подіях або наміри людей взяти в них участь негативно корелюють з високою особистісною амбівалентністю [225]. Досвід, успіх сприяють формуванню впевненої поведінки, водночас зменшують інтенсивність цієї властивості особистості.

Вольовий компонент амбівалентності особистості полягає у двоїстості вчинків. Проміжний етап у розвитку вольового акту називається боротьбою мотивів (В.І. Селіванов). Цей етап виникає тоді, коли в людини є суперечливі бажання - одні спонукають ЇЇ до певної дії, Інші перешкоджають їй. Однак вольова активність особистості визначається силою потреби та мотиву, тому вольова амбівалентність у такому розумінні детермінована мотиваційною сферою особистості. З неповторним гумором розповідає М.В. Гоголь про душевний стан свого героя Подколесина у комедії "Весілля" - слабкого чоловіка, який надумав одружитися. Хоча б згадати його останній монолог перед вінчанням: "Тільки тепер бачиш, які дурні всі ті, хто не одружується... Якщо 6 я був десь царем, я б дав наказ одружуватися всім, рішуче всім, щоб у мене в країні не було жодного холостяка!... Хоча як подумаєш: через декілька хвилин - і вже будеш одруженим. Раптом скуштуєш блаженство, яке, точно, буває лише у казці...(Після недовгого мовчання).

Проте що не говори, але все одно стає страшно... На все життя, на весь вік... Ось навіть і тепер назад ніяк не можна... А начебто І справді не можна піти? Не можна, ні. А ось вікно відкрито; а що як у вікно?.. Спробувати, може?" Із цього уривка ми бачимо швидку зміну взаємовиключних амбівалентних мотивів, що завершується імпульсивною поведінкою - втечею Подколесина з-під вінця. Високо амбівалентні особистості переживають коливання навіть при рішенні простих питань: яку краватку одягти, куди краще піти у вихідний день тощо.

Доброзичлива поведінка є свідченням узгодженості амбівалентності. А.О. Реан підкреслює, що доброзичливість є фундаментальною якістю особистості, не тільки фактором стримання агресії, а й її альтернативою.

Саме в реальній єдності добра і зла полягає трагізм добра, доброзичливості. Система цінностей доброзичливої особистості характеризується гуманізмом, повагою до Іншої людини. "Відчуття, а потім і усвідомлення свого життя як постійної доброчинної поведінки - це і є, - пише І.Д. Бех, - початком формування себе як вільної і відповідальної особистості".

Така особистість відрізняється готовністю встановлювати дружні контакти з різними партнерами, знаходити компроміс, долати перепони на шляху до співробітництва.

Якщо людина уникає вибору між цими протилежностями -агресивністю чи доброзичливістю, вона все одно опиниться перед цим самим вибором, але вже у максимально загостреній формі, і найчастіше прийматиме рішення неконструктивно. Тому невпевнена поведінка може бути лише проміжним етапом у вимірах амбівалентності особистості, але поведінка завжди буде валентно полярною.

Протилежною до доброзичливості є агресивність - стійка риса особистості, готовність до агресивної поведінки (нанесення шкоди). А. Адлер її пов'язує з противоборством життя та смерті, любові та ненависті [3]. У поведінці агресивність виявляється як відкрито, так і в символічних формах, зокрема, у прагненні до могутності та зверхності, у вимозі поклоніння. Протилежністю агресії, на думку цього вченого, є поняття категоричного ненасилля.

Агресивні дії іноді є одним з можливих способів поведінки в ситуації фрустрації потреб. Агресивна поведінка може бути скерована не тільки на об'єкти, а й на саму особистість, перетворюючись на аутоагресію. її виникнення спричиняють амбівалентні переживання, які не знаходять виходу назовні, коли наслідки власних деструктивних дій не усвідомлюються.

А. Маслоу, К. Роджерс, описуючи ворожість, ревнощі, які виникають через неможливість задовольнити базисні потреби у коханні, захищеності і приналежності, не вважають агресію ядром психічного світу людини, тому що саме фрустровані потреби здебільшого найпривабливіші для неї. Зокрема, К. Роджерс так пише про свою клієнтку:..ядро її "Я" не є ні поганим, ні жахливо грішним, а чимось позитивним. Під пластом поверхневої поведінки, який контролюється, під гіркотою і болем знаходиться позитивне "Я", причому без будь-якої ненависті" [129, с. 146-147].

Звісно, найсильніша реакція на амбівалентність особистості - агресія, яка реалізується як фізична чи словесна атака, спрямована на те, щоб знищити окремий об'єкт або нашкодити Йому.

Амбівалентна агресія супроводжується почуттям роздратованості, гніву чи злості, які поперемінно спрямовані на зовнішні об'єкти та саму особу. Вона відіграє подвійну роль: сприяє усуненню перешкоди і зменшує емоційне напруження. Вибух гніву приносить афективне полегшення навіть тоді, коли амбівалентну перешкоду не можна усунути чи здолати. Якщо соціальні норми відчутно тяжіють над людиною, то агресія переміщується всередину її психоструктури, перетворюючись на самоагресію, яка супроводжується тривогою.

Руйнівний вплив амбівалентної агресії в поведінці виявляється, зокрема, як регресія, для якої показовими є неадекватні реакції (безпідставні крик чи мовчання). Негативні наслідки такої поведінкової самофіксації полягають у тому, що людина вперто повторює певні дії, незважаючи на те, що вони не дають позитивних результатів. Така впертість почасти дратує навколишніх, оскільки не завжди сприймається як переживання реальних труднощів.

Отож, людина не завжди діє адаптивно, раціонально, розумно, що спричинено її глибинною психологічною природою. Тому важливо, щоб оточення мало терпимість, доброзичливість. "Терпимість, як фундаментальна властивість особистості, - підкрелює А.О. Реан, - це не лише противага, чинник утримання агресії, а й антипод агресивності як особистісної готовності до агресії"' [127, с. 230]. Вчений аналізує сенсуальну терпимість, яка зводиться до підвищення межі особистої чутливості на різноманітні, у тому числі й амбівалентні, впливи. Диспозиційна терпимість, або доброзичливість, є взірцем поведінки гуманістичного світовідчуття.

Яким же чином доброзичливість перемагає агресивність і стає конструктивною творчою поведінкою?

Це чітко пояснює концепція самотрансценденції людського існування (Ж.П. Сартр), яка отримала подальший розвиток у гуманістичній психології А. Маслоу, В. Франкла. Зокрема, В. Франкл виявив суперечність у співвідношенні ідей самоактуалізації та самотрансценденції, наголосивши" що "бути людиною - означає бути спрямованим не на себе, а на щось інше" [153, с. 59]. Самоактуалізація як процес розгортається повніше, коли людина захоплена улюбленою роботою (А. Маслоу), служить високій справі, закохана в іншу людину (В. Франкл).

Неявний на перший погляд зв'язок феноменів самотрансценденції та агресивності насправді освітлений очевидністю. Ідея самотрансценденції відкидає агресію, тому що в контексті цього підходу вона, спричинюючи руйнівну дію, неминуче приводить особистість до саморуйнування. Навпаки, самоздійснення відбувається в позитивному ракурсі, коли повно реалізується тенденція соціумного утвердження людини ("Двері щастя відкриваються назовні"), і вона стає сама собою. Це дає підстави констатувати такий факт: інтеграція поведінкової амбівалентності особистості може успішно здійснюватися на принципах самотрансценденції, тоді доброзичлива поведінка долає агресивну.

Проаналізовані основні складові амбівалентності особистості є певною моделлю і можуть бути підтверджені експериментально.

По-перше, кожну складову, що відображає амбітендентність. треба розглядати у динаміці внутрішніх змін і перетворень (від суб'єктивної неусвідомленої інтеграції протилежностей до усвідомленої, конструктивної).

По-друге, вивчаючи особливості формовияву висвітлюваних складових, треба зважати на їхню неподільну єдність, оскільки немає мотивації поза переживаннями, а вмотивовані емоції та афекти завжди мають поведінкове підґрунтя.

Т.Н. Лук'яненко в дисертаційному дослідженні експериментально довела дієвість цієї структури особистісної амбівалентності в ранньому юнацькому віці [87].

Аналіз першоджерел з проблем вимірювання амбівалентності соціальних установок у західній психології зробила українська дослідниця А.Е. Хурчак [174]. Процедуру вимірювання поділяють на об'єктивну та суб'єктивну. Об'єктивний підхід до оцінювання амбівалентності полягає у визначенні кількості позитивних і негативних реакцій, які особистість переживає по відношенню до об'єкта, і того, як ці реакції взаємодіють під час дослідження рівня амбівалентності.

Суб'єктивний підхід до оцінювання амбівалентності розглядають через переживання конфлікту, суперечностей у внутрішньому світі особистості, коли вона реагує на певний об'єкт. Суб'єктивне переживання амбівалентності визначають за допомогою методу опитування.

...