Психокорекційний вплив на зниження інтенсивності амбівалентних стосунків у сім'ї

Размещено на http://www.allbest.ru/

Психокорекційний вплив на зниження інтенсивності амбівалентних стосунків у сім'ї

Е. Грізл, В. Проктор, які приділяють особливу увагу відданій сім'ї, вважають, що дітям необхідно навчитися "залишити" дім, набути досвіду автономності від сім'ї, тобто стати самостійним "Я" [204].

Психотерапевт Р. Норвуд проводить аналогію між залежністю в стосунках та алкогольною залежністю, зазначаючи, що симптоми і динаміка розвитку обох залежностей є однаковими. Причиною хворобливої пристрасті є негативний досвід дитинства, проведеного у дисфункціональній сім'ї, що характеризується високою амбівалентністю сімейних стосунків. Основною ознакою дисфункціональної сім'ї є нездатність обговорювати корінні проблеми. В такій сім'ї всі грають жорсткі ролі і ніхто не має права виражати повний діапазон переживань, бажань, потреб та почуттів. Глибина приховування сімейних проблем, а не їхня реальна складність найбільше травмує навіть дорослих дітей.

Е. Сміт досліджувала проблему взаємозалежності в сімейних стосунках протягом трьох поколінь. Дорослі діти алкоголіків, котрі самі не стали алкоголіками, є прикладами того, що сімейні моделі поведінки та емоційної некерованості продовжуються в новій ситуації. Авторка виділяє чотири групи дорослих дітей алкоголіків: герой сім'ї, цап-відбувайло, загублена дитина, сімейний талісман. У своїх щирих зусиллях створити сім'ю, несхожу на ту, в якій вони виросли, дорослі діти алкоголіків прагнуть не повторити очевидних негативних моментів поведінки і створити видимість здорового способу життя. Це супроводжується амбівалентними реакціями: "Позитивні зовнішні зміни не приводять... до подолання почуття неповноцінності. Виникає "синдром самозванця", постійний страх викриття, встановлення, хто він є насправді" [221, с. 9].

Негативний досвід дорослих дітей алкоголіків стає причиною особистісних деструкцій та перешкодою для повноцінного виконання ними батьківських обов'язків: душевна близькість замінювалась соціальною активністю, турботливістю і збереженням видимості хорошої сім'ї. Тому вони виховують ще одне покоління взаємозалежних - онуків алкоголіків, для яких характерне формування псевдоособистості з метою зберегти позитивну самооцінку та викликати схвалення усіх навколо, тобто зростає осо-бистісна амбівалентність.

Процес зниження амбівалентності пов'язаний із втіленням в життя таких умов у відданих сім'ях: прагнути (відповідно до віку) бути незалежними від матері чи/і батька; встановити емоційні стосунки з віддаленим батьком чи мамою; не допускати виконання функції посередника - "клею" між батьками; виявляти власну індивідуальність у сімї'; побудувати дружні відносини з ровесниками; налаштувати себе на успіх; знайти сенс життя шляхом власного досвіду відповідальної поведінки.

Розглянемо ці умови подолання залежної любові, яка тісно корелює з високою амбівалентністю стосунків у відданих сім'ях

1. Найменше залежати від батьків. Навчитися казати "ні" виявам їхньої надмірної турботи, бо дітям така "допомога" завдасть більше шкоди, ніж користі. Притупляється воля, бажання само-ефективності. Процес здобуття незалежності від батьків відбувається амбівалентно: почуття любові та ненависті існують одночасно. Залежна любов заклала основу для подальших вибухів гніву та розчарувань. Такі переживання неминучі.

Необхідно, з одного боку, виявляти стійкість у своїх прагненнях звільнитися від надмірної опіки батьків, які намагатимуться і надалі надавати свою допомогу, втручаючись у життя дорослої дитини. З іншого боку, слід обмежити власні потреби, навчитися задовольняти їх самостійно, показуючи батькам, що можете все робити власноруч.

Важливо також заохочувати батька робити для мами якомога більше і підтримувати батьківські контакти з друзями, родичами. Відтак це сприятиме подоланню надмірної турботи про своїх дітей.

2. Зблизитися з емоційно віддаленим батьком чи мамою. Встановлення збалансованої амбівалентності вимагає приділяти рівномірну увагу обом батькам, долаючи суперечливість переживань.

Студентка А. після моєї консультації намагалася декілька разів підійти до мами, яка була холодною та байдужою, аби про щось поговорити. Коли ж почала розмовляти і мама її погладила по голові (це перший випадок, що вона пам'ятає), то донька була вороже налаштована проти неї. Наступна розмова з мамою була приємнішою для неї. Поступово внаслідок їхнього емоційного спілкування і батьки почали зближуватися. Отже, подолання від-стороненості від дитини в одного із батьків може надати велику допомогу усій сім'ї у звільненні від залежної любові.

Конфліктні стосунки між батьками формують інфантильність, егоцентризм, конфліктність, взаємозалежність, низький рівень самоконтролю в їхніх дітей. Травмувальним є вплив не окремого інциденту, а накопичувальний ефект, який створює відповідний клімат і можливості для подальших суперечок, сварок, образ, принижень та відчуженості. Виявлено взаємозв'язок між ставленням молодих людей до батьків протилежної статі і уявленнями про майбутнього партнера.

Позитивне ставлення молодого подружжя до батьків, подібність особистісних профілів шлюбного партнера та батьків протилежної статі визначено в гармонійних батьківських сім'ях. Молоді люди із конфліктних сімей проектують недоліки і "образ" батька на партнера та "очікують" від нього певної негативної поведінки, провокуючи її своїм упередженим ставленням. Тобто порушення батьківських відносин патогенно впливає на розвиток особистості, сприяє формуванню нереалістичних уявлень про сімейне життя.

Міжособистісне спілкування в сім'ї є першим взірцем суспільних відносин, з якими дитина стикається з моменту народження.

Успіх сімейного виховання більшою мірою залежить від якості подружніх взаємин, ніж від активної та свідомої зацікавленості батьків у результатах виховання дітей. Через невлаштованість, конфліктність у сім'ї втрачається цілісність та узгодженість емоційної взаємодії між батьками та дітьми.

У контексті дослідження підготовки молоді до сімейного життя Л.В. Долинська, Т.А. Демидова звертають увагу на вплив батьків на підготовку дітей до майбутніх шлюбно-сімейних відносин: "Від батьків, від успіху чи неуспіху їхнього власного шлюбу багато в чому залежить, яким буде ставлення до майбутнього шлюбу їхніх дітей" [49, с 15]. Особливо важливим це стає в юнацькому віці, коли виникають особистісні, фізіологічні та соціальні передумови для вступу в шлюб. На жаль, як підкреслюють авторки, шлюбно-сімейні відносини деяких батьків не можуть бути позитивним прикладом для молоді. Як наслідок, в молодих людей формується упереджене, амбівалентне ставлення до сімейних стосунків.

Коли мати і батько не можуть знайти спільної мови щодо певного питання, тоді кожен починає наближати до себе дитину, переконуючи у правоті своїх аргументів для того, щоб отримати її "голос" та моральну підтримку на користь своєї позиції.

3. Для того, щоб звільнитися від посередництва та від батьківських конфліктів, у які дитина втягнута, необхідно передовсім не говорити з матір'ю про батька, а з батьком - про матір: "Мамо, я краще не буду в це втручатися", "Тату, я не бачу, чим можу тобі допомогти. Краще самі з мамою розберіться". Саме так дитина може сприяти порозумінню між батьками, не вдаючись до місії посередника.

С.Д. Максименко особливо підкреслює первинність ролей дорослих на розвиток особистості дитини:"... ми маємо справу не з стосунками "мати-дитина", "батько-дитина", а з стосунками "мати-батьхо", "дід-бабуся", "бабуся-мама"... спочатку йде привласнення ... цих соціальних ролей, які задають інтенцію особистісного розвитку" [92, с. 19].

4. Необхідно навчати дітей виявляти власну індивідуальність у своїй сім'ї. Зазвичай діти з відданих сімей розвивають дві субособистості - одну для мами і тата, іншу - для усіх навколо. Для того, щоб стати незалежним членом сім'ї, необхідно виявляти свою індивідуальність і соціальну активність у присутності родичів так само, як і за їхньої відсутності.

Щоб ліпше справлятися дорослим дітям з роллю матері (тата) без втручання батьків, доречними є такі поради Е. Грізл, В. Проктора: дотримуйтесь лише своїх рішень щодо того, як часто ваші діти повинні бачити своїх бабусю і дідуся; дякуйте мамі (татові) за турботу та поради, але дайте чітко зрозуміти, що ви виконуєте роль матері (батька), а вони - дідуся і бабусі; зменшіть допомогу батьків, якщо вони намагатимуться зайняти роль матері чи батька для ваших дітей.

Важливо правильно розставити пріоритети, щоб ваші діти та чоловік (дружина) були головною метою вашого життя. Це не означає, що ви забудете своїх батьків і не будете відповідальними щодо них. Але відносини з батьками будуть рухатися у більш конструктивному збалансованому напрямку.

5. Потрібно побудувати дружні відносини з ровесниками. У багатьох відданих сім'ях є тенденція налагоджувати близькі стосунки лише з членами сім'ї, відмовляючись від таких відносин зі сторонніми.

Інколи діти з відданих сімей "переносять" залежну любов на відносини з друзями або, одружуючись, знаходять "занадто люблячих матусю або татуся" в дружині чи в чоловікові. У подоланні залежної любові у сім'ї принципово суттєве значення має налагодження дружніх стосунків з ровесниками. Існують звичаї, щоб люди не були самотніми. Наприклад, не дозволяється своїх дітей виховувати своїми друзями, а точніше залежними. Але, одночасно, призначається друг з самого народження - одноліток. Відомо, що в юнацькому віці спілкування з однолітками відіграє провідну роль у процесі соціалізації: до думок ровесників прислухаються, їхні вчинки наслідують.

6. Ця умова також впливає на подолання наслідків залежної любові в сім'ї - це мотив успіху "Я можу!" У відданих сім'ях велика увага надається підтримці і турботі. На жаль, багато дітей з таких сімей часто чують слова: "Ти не можеш це робити". Одна з причин полягає в тому, що дуже багато речей за них виконують, бо ці діти дійсно неспроможні нічого робити самостійно.

У контексті зазначеного необхідно формувати установку на досягнення успіху, а після досягнення бажаного - усвідомлення власних зусиль на цьому шляху. "Для успіху і щасливої долі треба позитивно розглядати себе. Потреба у схвальній увазі до себе, -підкреслює О.Є. Гуменюк, - суто набуте прагнення, яке виявляється за умов порівняння своїх переживань із задоволенням чи

незадоволенням на тлі позитивних бажань" [45, с. 42]. Треба навчитися бути оптимістом!

Отже, дотримання вищеозначених правил забезпечить подолання феномену залежної любові та високої амбівалентності. Однак досягти цього неможливо без пошуку відповідей на сенс життя.

В. Франкл у своєму відомому творі "Людина у пошуку смислу" [157] розкриває сутність логотерапії, яка виконує завдання корекції смисложиттєвих уявлень людини. Причому йдеться не про те, щоб вказати людині конкретні орієнтири, як і для чого їй жити, а про те, як допомогти їй віднайти свою власну мету, шлях, допомогти зрозуміти, що життя ніколи, навіть перед смертю, не буває безнадійним та безглуздим.

Якщо у людини немає сенсу в житті, наявність якого зробило 6 її щасливою, вона намагається здобути відчуття щастя, насолоди, відкидаючи необхідність пошуку сенсу життя, І робить страшну помилку. Що сильніше людина відчуває потяг до насолоди, то швидше вона від неї втікає.

Лише втілюючи сенс свого життя, людина реалізує сама себе, стає зрілою. "Ось чому вершинний рівень - внутрішнє налаштування на духовне осягнення сенсу власного життя, - пише О.Є. Гуменюк, - метаінтеграція..., котра характеризує особу як повноцінного універсума" [45, с. 98]. Смисли не можуть даватися готовими, наприклад, від батьків - дітям. Вони повинні знаходитися дітьми унаслідок власних пошуків. Справді, жити легше, коли нічого не треба обирати й додумувати самому. Ось тільки дитина разом з тягарем свободи вибору втрачає радість власного існування. Більше того, який власний смисл може бути у житті, коли воно лише "відпрацювання" батьківських задумів.

Нереалізована потреба пошуку сенсу життя виявляється у високій амбівалентності (стан напруги, імпульсивності, нервових розладів). "...Таємниця буття людського, - читаємо в романі Ф. Достоєвського "Брати Карамазови", - не в тому, щоб тільки жити, а в тому, для чого жити. Без твердого уявлення, для чого жити, людина не погоджується на це і швидше знищить себе, ніж залишиться на землі, хоч би навколо неї все були хліби".

В. Франкл у своїх дослідженнях довів, що відсутність сенсу життя породжує вже в юності стан "ноогенного неврозу - переживання пустоти, що призводить до виникнення думок про самогубство або до самого самогубства.

Потяг до пошуку та реалізації людиною смислу життя В. Франкл розглядає як природжену потребу, притаманну всім людям, як основний двигун розвитку особистості. Він узагальнив основні шляхи, за допомогою яких людина може зробити своє життя осмисленим: по-перше, це те, що людина дає світу (творчість та її результати); по-друге, це те, що людина бере від світу (переживання цінностей); по-третє, позиції, які людина обирає відносно того, що вона не в змозі змінити, а може лише оцінити.

Отже, дитині в сім'ї необхідно раніше чи пізніше вирішити проблему власної оцінки свого існування. Важливо звільнитися від минулого: визначити, що було не так, ще раз пережити ті ж почуття і, нарешті, залишити їх. Необхідно подолати фактор залежної любові (високий рівень амбівалентності) в сім'ї і побачити людей навколо нас в реальному вимірі.

Необхідно зрозуміти, які схеми були закладені в сімейних стосунках, тому що саме це обплітає наш мозок, ніби колючий дріт. Індивід не лише сприймає, а й відтворює саме ці схеми. Ось чому людина користується хибно засвоєними схемами взаємин в поведінці до тих пір, доки їх не усвідомить.

Подібно до того, як властивістю птаха є потреба літати, так властивістю людини є потреба знайти себе, а відтак, звільнитися від "солодких кайданів" залежної любові і бути відкритою для майбутнього самостійного і відповідального дорослого життя.

Л. Ешнер, М. Маєрсон рекомендують дітям подолати взаємозалежність за допомогою таких порад: навчитися відчувати життя; не забезпечувати батьків інформацією проти себе; припинити суперечку про те, хто був правий у родині; прийняти тільки ту допомогу батьків, за яку готові нести відповідальність; ризикувати бути успішними; остерігатися старих казок на новий лад (маніпуляції); розмовляти з батьками відверто.

Психокорекційна робота з батьківською сім'єю з урахуванням вищезазначених умов особливо ефективна в юнацькому віці, зокрема в студентські роки, коли актуалізується потреба в близькості поза межами сім'ї.

С Гледдінг у книзі "Психологічне консультування" зазначає, що "...студенти повинні досягти певної форми незалежності від своїх батьків і сімей у процесі становлення своєї власної ідентичності шляхом індивідуалізації" [39, с. 521]. Він встановив кореляцію між адаптацією студентів коледжу і прихильністю до батьків.

Найбільш сприятливими виявилися такі стосунки з батьками, які побудовані на довірі. С. Гледдінг назвав таку прихильність безпечною.

Автор підкреслює, що, допомагаючи студентам конструктивно вирішити проблему відокремлення-підтримання стосунків з сім'єю, персонал студентських служб сприяє покращенню загальної адаптації студентів і підвищенню їхніх досягнень в коледжі і поза ним.

Важливо поєднувати методи психокорекції та елементи психологічної освіти, щоб юнаки і дівчата усвідомили суть проблеми, мали 6 бажання змінити свою залежну любов у сім'ї і одночасно -отримати підтримку і закріпити свої прагнення до самостійності та компетентності.

Необхідно не тільки засвоювати нове, але й переучуватися, відмовляючись від минулих знань. На поведінку накладають свій відбиток батьки та культурне середовище, в якому людина виросла. Неабияке значення має і минулий досвід душевних переживань. Нове завдання для молодої людини - оволодіти секретами формування стосунків, в основі яких лежать безумовна любов і взаєморозуміння.

Форми роботи з батьківською сім'єю можуть бути різноманітними. Саме тому, що здібності в юнацькому віці зросли в інтелектуальній, емоційно-вольовій і поведінковій сферах особистості, це е можливістю почати на першому етапі психокорекційну роботу з інтрапсихічною переробкою сімейних ситуацій у методиці "Подорож додому" (вперше описав таку психотерапію М. Боуен у 1967 році). Для того, щоб ця методика була максимально ефективною, треба попередньо прочитати лекцію, рекомендувати спеціальну літературу, провести дискусії, бесіди, індивідуальні консультації з бажаючими зменшити високу амбівалентність у стосунках з батьками.

Психотехніка "Подорож додому" проводиться як вільна ретро-спектива в минуле нашого життя з подальшим його самоаналізом. Інструкцію до цієї методики треба поділити на два етапи: спочатку записати всі конкретні випадки свого життя, які зробили вас щасливими, а потім випадки, коли ви переживали злість, ворожість, агресію.

Коли ця робота буде зроблена, проаналізуйте записані вами життєві ситуації і доведіть чи спростуйте взаємозалежність (залежну любов) вашої сім'і.

Цю методику можна використовувати як в індивідуальному консультуванні, так і в груповій роботі.

На другому етапі психокорекційної роботи з батьківською родиною варто підсилити цілеспрямований аналіз свого життєвого шляху у взаємозалежності з виявами високої амбівалентності, використовуючи методику "Автобіографія". Інструкція до неї може бути такою. "Усвідомте своє минуле, теперішнє під кутом своєї залежної любові в сім'ї та напишіть це у формі автобіографії".

Цю методику використовують як в індивідуальній, так і в груповій психокорекційній роботі.

Третій етап психокорекційного впливу - інтерпсихічний: лист до батьків, а потім і реальні бесіди з ними. Дівчата і юнаки виявляють у цих формах роботи, що вони підтримують сповнені любові стосунки з батьками і приймають на себе всі труднощі, відповідальність незалежного життя. Вони реально втілюють у життя проактивну поведінку, яка є наслідком свідомого вибору та ґрунтується на власних мотивах і цінностях. Необхідно усвідомлювати вияви протилежної поведінки - реактивної, яка характеризується автоматичною чи наперед запрограмованою реакцією на певну подію чи вплив зовнішнього середовища.

Говорити щиро з батьками не означає зібрати всі образи і згадати, як вони вас надмірно опікали, а значить і контролювали, вимагати каяття.

Важливо знайомити батьків з рекомендаціями, які надає Л. Ешнер, М. Маєрсон, для подолання взаємозалежності: необхідно припинити прагнути бути ідеальними батьками; навчитися розуміти і цінувати себе; створювати власну групу підтримки і здорових інтересів; навчитися "відпускати віжки"; "не сідати на голку" глибокої втягнутості в життя дітей; перестати маніпулювати та виявляти свої необгрунтовані очікування; навчитися ефективно спілкуватися; не дозволяти дітям себе експлуатувати; не стрибати через дві сходинки (дорога до змін вимощена маленькими успіхами) [186].

Можна бачити минуле та перенести в теперішнє, а можна осмислити його та змінити своє майбутнє. Тому необхідно навчитися встановлювати межі спілкування і відмовлятися від колишніх установок, перестати шукати схвалення і взяти відповідальність за своє життя на себе. Методика написання листа батькам узагальнює вищенаведені положення, але реальні бесіди з батьками набагато складніші, тому що страх зробити помилку, не витримати їхнього натиску інколи блокує її реалізацію.

Доречно проводити перед кожним новим етапом психокорекційної роботи з батьківською родиною аналіз досягнутого, пережитого, труднощів. Наприклад, можна виконати таку психогімнастику.

1. Складіть список з шести рис характеру, які вам в собі дуже подобаються. Перечитуйте їх щодня.

2. Хваліть себе по три рази на день, щоб знизити рівень "внутрішнього критика", використовуючи вправу в афірмаціях. Ця вправа є позитивним висловлюванням про самих себе в теперішньому часі, наприклад: "Я готова відверто поговорити з батьками...", "Я не чіпляюсь за минуле...". Це особиста мета, але сформульована так, ніби вона досягнута, при цьому афірмація прямо протилежна тому, що ми про себе думаємо в теперішньому.

3" Почуття "вищості" як феномен високої амбівалентності можливо корегувати. Учасники групи з цим феноменом стають на декілька занять "принцем" чи "принцесою". Всі учасники групи роблять цій людині маленькі подарунки. Однак розмовляти з нею забороняється. Вона повинна сидіти осторонь - ЇЙ не можна брати участь у роботі групи. Коли йде групова робота, "принцу" чи "принцесі" не можна в неї вступати.

Таке призначення спочатку забавляє людей, але після декількох програвань цієї ролі картина змінюється. Людину починає дратувати, що їй не можна брати участь у розмові з Іншими. Ті, хто пройшли через цю вправу, просили звільнити їх від цього завдання і дозволити їм повернутися в групу, вони казали, що страждали від самотності. За допомогою цієї вправи люди починають розуміти, яка ціна їхньої пихатості

Слід зазначити, що говорити про зростання особистості легко, а от реально почати змінюватися в позитивному напрямку -важко. Люди і відмовляються від цього шляху, тому що це кропітка повсякденна робота. Лінь робить недосяжними наші реальні бажання.

Підтримуйте себе, коли старі звички знову повернуться до Вас, щоб не залишити їх назавжди. Вибір за Вами: бути щасливими чи завжди недосяжно мріяти "як стати щасливим"!

Збалансована амбівалентність - шлях переживання особистісного зростання

У цьому підрозділі розкривається здійснення переживання гармонійної амбівалентності особистості. Переживання, на погляд С.Д. Максименка, є станом живого ставлення, шляхом репрезентації свідомості того, що відбувається у навколишньому світі. Якщо вираження-втілення є творчістю, то остання і є способом переживання [92, с. 180-191].

Важливість цих положень для нашого дослідження полягає в тому, що переживання збалансованої амбівалентності завжди відбуватиметься як творчий процес особистості. Нужда в переживанні конструктивної амбівалентності - це шлях саморозвитку, особистісного зростання. Саме інтегрованість суперечностей дає поміркованість, збалансованість у будь-якій сфері буття.

Життєва доцільність саме такого бажання самотворення, а значить і самоподолання, протилежна безактивному буттю без творчості. У нас на Україні зростають нові покоління, які звикли до новацій і вірять у власні зусилля. Прогресивні зрушення, що відбуваються у нашому суспільстві останніми роками, суттєво вплинули на життя як соціальних спільнот, так і окремої особистості. Позитивна зміна спонукає до гуманістичного наповнення соціальних взаємовідносин у напрямку створення в Україні умов побудови відкритого громадянського суспільства.

Розширення меж позитивного вияву людської свободи в ситуації розвитку громадянського суспільства в Україні сприяє самовизначенню особистості відповідно до власних цілей і пріоритетів.

Людина завжди перебуває в драматичній ситуації вагання й вибору між своїм і чужим Я, матеріальними та ідеальними, близькими та віддаленими цінностями, між тілесним та соціальним, внутрішнім та зовнішнім світами, які узагальнюються особистістю як суперечність позитивного і негативного. її інтерпретація, як і сама динаміка особистісної амбівалентності, ніколи не може бути повною; це лише рівновага суперечностей як їхня узгодженість з певним домінуванням позитивного чи негативного компонента. Така збалансована особистісна амбівалентність - низький рівень її вияву - характерна для психічно здорової особистості, коли перевага позитивного чи негативного зумовлена конструктивністю як процесу, так і наслідків цієї властивості на особистісне зростання.

Доцільно навести думку А. Маслоу про те, що, коли ми бажаємо допомогти людям стати більш гуманними, ми повинні зрозуміти таке: вони не тільки намагаються реалізувати себе, але й бояться цього і дуже часто не здатні на це. Тільки повне прийняття такої діалектики може допомогти особистості стати більш здоровою [95, с. 137].

Переживання низької інтенсивності амбівалентності є збалансованим та завжди оптимістичним. Толерантно переживається негативний компонент суперечності. Деякі люди говорять: "Краще померти, ніж почервоніти", інші - "Краще почервоніти, ніж вмерти", але у будь-якому випадку людина приймає для себе меншу неприємність.

Здатність бути толерантним до амбівалентності зумовлена тим, щоб не мати гірших наслідків або для досягнення чогось позитивного. Саме таке пояснення (атрибуція) дає змогу отримати задоволення від власного прийняття рішення на низькому рівні напруги амбівалентності особистості.

Наголосимо, що домінування позитивного веде до того, що усі навколо виявляють більше симпатії, швидше будуються стосунки. Негативне спрямування в суперечностях діє як перепона, що заважає бути вільним, толерантним, креативним.

Адже позитивне, як і негативне, має свої переваги. Негативний настрій активізує критичність: людина намагається зрозуміти проблему та вирішити ЇЇ. Негативні переживання дають сигнал про те, що може бути перемога чи поразка. Позитивний настрій сприяє конструктивності, толерантності. Він також підсилює соціальний, духовний і фізичний потенціал особистості.

Висновки очевидні. Є певні види роботи (редагування тексту, заповнення податкової декларації, аналіз поразок у коханні тощо), які вимагають домінування саме негативного настрою, який допоможе найліпше вирішити проблему.

Коли необхідна креативність (початок роботи на новому місці, робота над новою книгою, любов тощо), то треба підсилити позитивний настрій, бути поруч з альтруїстичними, надійними людьми.

Доведено, що вірогідність смерті чи інвалідності серед життєрадісних людей вдвічі менша. Позитивні переживання захищають від тяжких наслідків старіння. Оптимізм, згідно з М. Селігманом, продовжує життя й зміцнює здоров'я. Життєрадісні люди легше переносять біль, краще пізнають небезпеку, турбуються про власне здоров'я та вміють інтегрувати негативні переживання. Ось чому ці люди більш вдячні за добро, виявляють більше співчуття, швидше звільняються від образ.

Душевний спокій, поміркованість, творчість в різних сферах буття як усвідомлений баланс позитивного й негативного, робить нас стійкими, гармонійними особистостями. Переживання особистісних дисгармоній на середньому та високому рівнях амбівалентності є непатологічними відхиленнями в розвитку особистості. Вони виявляються як наслідок травмувальних обставин, кризових ситуацій. Середній рівень вияву амбівалентності особистості можна назвати загалом як слабо диференційований, спрямований на групові цінності. Люди прагнуть до маніпуляцій, соціальної бажаності, завжди шукають підтримку, щоб бути успішними, бажають бути "як всі", в натовпі. Уникнення розуміють як стабільність, спокій, за що віддають свою свободу вибору й відповідальність іншим. Це конформно-амбівалентні особистості, які тривожаться щодо власної компетентності; вони мало довіряють собі, неспроможні турбуватися про себе й неадекватні у стосунках з іншими людьми.

Зазначимо, що специфіка середнього рівня особистісної амбівалентності у тому, що динаміка від високого рівня до низького без нього неможлива. Власні ресурси цього рівня особистість використовує залежно від руху до конструктивності чи, навпаки, до регресу, тобто високого її рівня. Вищенаведена характеристика середнього рівня особистісної амбівалентності стосується саме руху в напрямку до високого дисгармонійного.

Як саме реалізується перехід від середнього до низького гармонійного рівня особистісної амбівалентності?

Наведемо дію феномену "вище середнього" для ліпшого розуміння відповіді на поставлене запитання. Феномен "вище середнього" підсилює оптимізм та прагнення особистості досягти гармонії. Він начебто гарантує людині успіх у будь-якій сфері життя. В американській психології почали вивчати феномен "вище середнього" (Harter, 1990). Сутність Його в тому, що люди, порівнюючи себе з іншими, вважають себе здебільшого вище середнього (70% респондентів).

Згідно з поглядом цього автора, це підтверджує схильність до виправдання самого себе. Люди намагаються показати більш яскраво свої сильні сторони, а недоліки замовчують чи особливо не підкреслюють. Відтак люди починають сприймати самих себе дещо краще, ніж вони є насправді. Ось чому робиться висновок людиною, що її Я - в усьому вище середнього.

Зазначимо, що ця закономірність виявляється не тільки в успіхах-поразках, а й у міжособистісних, групових стосунках. Зокрема, різні групи чи окремі їхні члени сприймаються як продовження себе (друзі, члени сім'ї, соціальні групи) при порівнянні з чужими.

Щасливі у шлюбі сприймають свого чоловіка (дружину) як людину, що має здібності вище середнього.

Ми не поділяємо вищенаведений погляд на феномен "вище середнього", що трактується виключно негативно.

Для цього розглянемо фактори, які підсилюють феномен "вище середнього": неоднозначність розуміння якостей особистості, тенденціозність пам'яті, атрибуція доказів. Вони є амбівалентними, з Нашої точки зору, за змістом.

По-перше, люди, порівнюючи себе з іншими, визначають, що таке, наприклад, успіх, мудрість, підсилюючи при їхньому розкритті те позитивне, що для них характерно, а негативного -уникають. Потім людина дає своє тлумачення терміна і пояснення життєвої ситуації так, щоб показати саму себе з найкращого боку.

Варто констатувати, що описаний фактор діє як амбівалентність особистості середнього рівня, де позитивне домінує над усвідомленим негативним. Більш того, конкретні ситуації аналізуються відповідно до позитивних спрямувань.

По-друге, вибір відповідної інформації пам'яттю, тобто її вибірковість: вона актуалізує ті епізоди, де людина була успішною і водночас не усвідомлює тих, коли вона була неуспішною. Іншими словами, підтверджується власна установка шляхом пошуку в пам'яті відповідних епізодів.

Зазначимо, що і в цьому випадку діє особистісна амбівалентність середнього рівня: підсилюється одна бажана протилежність, а інша - не усвідомлюється.

По-третє, атрибуція (інтерпретація) життєвих ситуацій така. Успіх пояснюють власними внутрішніми якостями (здібностями, навичками, винахідливістю тощо). Невдачу, навпаки, розглядають як наслідок зовнішніх факторів, що зменшує їхню значущість.

Визнаймо, що і в цьому разі діє амбівалентність особистості середнього рівня тому, що підсилюються при атрибуції життєвих ситуацій саме внутрішні якості як позитивні, але зовнішні певною мірою нехтуються.

Підсумовуючи короткий опис факторів, які забезпечують людині підсилення самоустановки успішного і здібного вище середнього, треба пояснити таке: навіщо людям потрібно бути кращими за інших?

Культура (індивідуалістична, колективістична) зумовлює це прагнення людей. амбівалентність сім'я любов особистість

В індивідуалістичній культурі (зокрема, культурі США) основну увагу приділяють тому, як людина може виділитися з групи. І тому людям приємно, коли вони перевершують усіх навколо.

У колективістичній культурі (наприклад, більшість країн Азії) домінує установка бути як всі в ім'я збереження групової гармонії. Підкреслення своєї зверхності виокремлює людину з групи і порушує нормативність стосунків.

З вищеописаним поглядом важко повністю погодитися тому, що культура також зазнає змін. Звичайно, зміни мають поступовий характер, але впливають на внутрішній світ особистості. Так, наприклад, глобалізація в світі змушує у діловій сфері покладатися і на власну самоефективність.

Командний успіх складається з індивідуальної діяльнісної самоефективності незалежно від культури. Водночас соціальна самоефективність значно більше залежить від типу культури. Наприклад, японці не кажуть категорично "так" чи "ні". Американці, реалізуючи установку на впевненість, твердо це говорять. Адже відомо, що обидві ці держави мають високорозвинену економіку, незважаючи на специфіку вияву соціальної самоефективності.

Отож, приписувати психологічний феномен "вище середнього" лише людям західної системи цінностей буде неправильно.

Обговорімо ще одну сторону цього психічного утворення -вплив на подолання вікових, особистісних криз та важких життєвих ситуацій.

Авторка цієї книги звернула увагу на таке психічне утворення саме тому, що вже знала його. Пригадується підлітковий вік, бажання бути зовні привабливою по-дорослому і водночас страх, що не е такою зараз. Запитала про це свого тата і отримала відповідь: "Ти - вище середнього, якщо будеш розумною!" На жаль, батька не можна ще раз запитати про те, що він мав на увазі, коли так говорив.

Адже доказом того, що я зрозуміла його правильно, був вплив на моє життя цих слів. Зокрема, коли я опинялась у важких життєвих ситуаціях, то слова батька давали сили долати труднощі буття. Дійсно, треба було стати лише розумною в стресовій ситуації і бути - як завжди - вище середнього!

Певні діагностичні методики, психотехніки в сучасній психології спрямовані на те, щоб досліджувані обирали шкалу саме вище середнього як ознаку нормативності.

Ми навели приклад та актуалізували певні знання задля того, щоб зробити висновок про існування універсального психологічного феномену "вище середнього". Нами обґрунтовані фактори, що забезпечують утворення цього психічного явища, котрі перебувають у динамічному вимірі як вияви особистісної амбівалентності середнього рівня. Іноді ми створюємо те бажане (вище середнього), чого ще не існує, але обов'язково буде. Це оптимістичне бачення світу!

Високий рівень амбівалентності утворює дисгармонійну особистість, тобто її віддзеркалення себе, оточення завжди спотворене - чи рожеве, чи чорне (межова толерантність або інтолерантність, агресія або поблажливість). Це високоамбівалентні особистості, які набули руйнівних залежностей, що гальмують особистісне зростання. Додамо, що амбівалентна особистість не може себе реально усвідомити, їй складно виявляти самоефективність, турботу про себе. Про це ми розглядали більш глибоко в підрозділі про інфантильні залежності.

Наш напрям дослідження буде неповним, якщо репрезентувати лише вияви високоамбівалентної особистості, на що ми спрямовували свій науковий пошук. В попередніх підрозділах цієї книги ми розкривали їхні руйнівні впливи на особистість (шизоїдну, депресивну, істеричну, застрягаючу).

Навпаки, гармонійна особистість з низькою амбівалентністю уміє невимушено жити, довіряє собі, турбується про себе, приймаючи все, що теперішній час їй пропонує. Вона в різних сферах життя самоефективна, оптимістична.

Але це не означає, що гармонія виникає автоматично на низькому рівні суперечностей. Гармонія як збалансоване подолання амбівалентності є досконалою рівновагою, внутрішнім порядком, який, безумовно, не є непорушним.

За поглядами Т.М. Титаренко, гармонійна людина гнучко адаптується до внутрішніх і зовнішніх змін. їй неважко приходити до злагоди із самою собою, іншими людьми, світом загалом. Вона переживає стан ладу - ладу і з собою, і з певними соціальними нормами [151, с 179].

Ось чому ми приділяємо увагу саме особистісній амбівалентності гармонійного конструктивного виміру. Вона є стійким особистісним утворенням, завдяки здатності особистості переживати довіру до себе, турбуватися про себе та інших, бути само-ефективною, вміти адекватно саморозкриватись і в цілому мати особистісну ідентичність.

У цьому напрямі проведені такі продуктивні дослідження в юнацькому віці: турбота про себе (І.В. Михайлова), мотивація досягнення (С.В. Воронова), довіра до себе (Н.О. Єрмакова), саморозкриття (О.Д. Карнюхіна), самоефективність (В.В. Лукяненко), особистісна ідентичність (О.М. Ічанська).

Особистішими детермінантами гармонійної збалансованої амбівалентності є оптимізм, суверенність особистості та конструктивне подолання стресових ситуацій (копінг-механізми).

Розглянемо оптимізм - детермінанту особистісної амбівалентності - як психічне утворення, що сприяє інтеграції суперечностей в реальному житті Доцільно навести з початку нашого дослідження думку М. Селігмана про місце "негативного мислення" саме в проблемі оптимізму: "Головне в мистецтві оптимізму є здатність говорити собі деструктивні речі, коли настають поразки" [136, с. 29]. Саме це зупиняє безпорадність. Треба бути готовим не лише до руху вперед, а й поважати власний відступ (регрес), який необхідний для того, щоб "повернути собі власні можливості, побачити ситуацію з погляду переваг безпеки, і повернутися до попереднього рівня розвитку, на якому особистість відновлює довіру до себе, необхідну для подальшого розвитку. Дуже важливо усвідомлювати прагнення до зростання і в регресивні періоди, не забувати про власний самоконтроль, що визначає самотворення.

А. Маслоу вважає природу людини оптимістичною:" Особистість більше схильна відчувати, що життя в цілому розумне... існують краса, захоплення, чесність, божественність, істина та повнота сенсу, що життя само по собі цінне. Тоді суїцид і бажання смерті стає неприйнятним" [95, с 93]. Саме тому, що позитивні емоції нейтралізують негативні, вони їх інтегрують свідомо без захисних механізмів.

Є погляд, що оптимісти "пустоголові". Результати обговорення проблеми про те, хто розумніший, М. Селігман репрезентував так:" У звичайних умовах оптимісти покладаються на свій попередній позитивний досвід, тоді як песимісти налаштовані більш скептично. Нехай світло не вмикається ось вже десять хвилин... оптиміст вважає, що врешті-решт справа піде на лад і світло буде. Однак, коли події стають загрозливими (три горнятка кави на день збільшують ризик захворіти на рак грудей), оптимісти миттєво змінюють тактику, засвоюючи скептично-аналітичне ставлення до життя" [137, с. 60]. Інакше кажучи, саме оптимісти мають більш гнучкий механізм амбівалентності. їхній негативний компонент активізує критичність у небезпечних ситуаціях для того, щоб подолати проблему. Позитивний компонент настрою підсилює толерантність, творчість, конструктивність, що збільшує соціальний, інтелектуальний і фізичний потенціал.

Оптимісти мають збалансовану амбівалентність з домінуванням конструктивності як з перевагою позитивного компонента, так І негативного. Вони вірять, що поразка має тимчасовий характер, і не лише вони в тому винуваті, а обставини, невдачі чи інші люди. Несприятливу ситуацію вони сприймають як необхідність боротися з нею з подвійною силою. Зазвичай вони долають невдачу. Саме оптимісти задоволені власною професією, роботою значно частіше від інших людей.

Брати під сумнів невеселі думки - це прийом, що допомагає навчитися оптимізму. Це профілактика і вона завжди ефективна. Якщо навчити дітей десятилітнього віку оптимістично мислити, то вдвічі скорочується вірогідність депресії у підлітковому періоді. Профілактика безпорадності та інших негативних якостей, як стверджує М. Селігман, вимагає виховання у підростаючої особистості навченого оптимізму, віри в майбутнє, уміння спілкуватися з людьми, гнучкості, чесності, працьовитості [137, с.4б].

Людина в гарному настрої менш інтровертна. Вона спрямована на конструктивну взаємодію з навколишнім світом (допомогти, поділитися, зрозуміти, попросити, пропустити тощо). Саме ці люди можуть зрозуміло сказати іншим про свої позитивні емоції, що є основою взаємної симпатії, дружби, кохання. Не депресивні (вони начебто знають страждання), а оптимісти виявляють співчуття, намагаються допомогти конкретним людям. Водночас депресивні особи нікому не довіряють, концентруються на власних потребах, фіксуються в самотності і лише на собі.

Відтак" прагнення до добрих вчинків грає важливішу роль, ніж егоїзм, пасивність в розвитку особистості. Гарна родина зі свідомими батьками і дітьми в процесі розвитку, які поважають моральні цінності й прямують до щасливого життя разом, завжди будуть цінністю Людства.

Одначе треба розуміти власні ресурси при взаємодії з зовнішніми впливами. Суспільство підштовхує людей постійно піднімати вимоги до себе, зокрема, не виправдано підсилюється культ вічної молодості. Сучасна людина повинна бути не лише зовні стрункою, а й мати якості "молодої" особистості (максималізм, екстремізм та агресивність). Відомо, що досвід перетворює ці якості на толерантність, почуття реальності, але останні якості залишаються в тіні суспільного пресингу. Якщо людина чогось потребує, але не має цього, вона перебуває в постійному пошуку і так виснажується, що готова прийняти за гарне будь-яке погане.

Прагнучи до успіху, який створила не людина, а, наприклад, популярні ток-шоу, можна втратити можливість самореалізації. Замінити власну особистість на престижний тип неможливо без деформації або ж повної її руйнації. Наприклад, співачки не мають можливості повноцінно реалізувати свій талант, вони часто знаходяться під ножем пластичних хірургів і крапельницею. І не краса вимагає жертв, а масові стереотипи, яким вони не здатні чинити опір. І як наслідок - деформація особистості - непомірна ціна за фантомний імідж (алкоголізм, наркоманія тощо).

Оптимізм - це свідома позиція особистості не допустити в свій досвід депресогенної системи песимізму, яка веде до самознищення. Зростаюче розповсюдження депресії треба розглядати як епідемію побутової безпорадності, причина якої - недовіра щодо власних думок, дій. Сучасна особистість набуває навченої безпорадності, коли підсилюється установка, що власні зусилля нічого не змінять. Ось чому треба навчитися отримувати задоволення від власних зусиль з різних сфер життя, різнобічно розвивати свою особистість, а не тільки ті якості, які мають відношення до професії, підвищення статусу.

Важливо щомиті, сьогодні бути щасливим, а не колись у майбутньому. Спілкуватися з реальними людьми навколо, але не принижуватися, не догоджати, а будувати радісні конструктивні стосунки. E. Фромм пропагував розумний егоїзм, який дуже важливо наслідувати, розглядаючи його як створення добра для інших людей і водночас заради себе.

Вчитися довіряти іншим людям. Довіра з першого погляду -утопія, що виключає сам процес наближення до людини. Проте довіра - це процес, у якому необхідно навчитися розкривати себе поступово, адекватно. С.Д. Максименко, розкриваючи суть справжньої любові, підкреслює, що "це діяльнісна активність, а не пасивний ефект, це перебування у певному стані, а не "впадання" у нього [92, с. 69]. Власна активність полягає в тому, щоб адекватно були зрозумілі слова: любити як давати, репрезентувати себе, а не лише отримувати. Звертаємося за поясненням до поглядів цього відомого психолога: "Оце "давати" зовсім не означає "віддавати", тобто жертвувати, залишатися без чогось, терпіти збитки... "давати" означає виявляти власну силу, дарувати іншій людині себе, свій світ..." [92, с. 69]. Своїм внутрішнім світом людина підсилює іншу людину, якій веселіше, радісніше долати життєві проблеми та бути стійкою в хвилини трагедії чи піднесення... Якщо обставини вимагають неконструктивних ігор, в яких людиною маніпулюють, треба чинити опір (аверсивна терапія, десенсибілізація тощо).

Наприклад, гра в реальному житті "Алкоголік", у якій головний учасник має алкогольну залежність. Біля нього низка людей, які йому "забезпечують" цю центральну роль: Переслідувач (дружина завжди свариться), Захисник (мати, яка допомагає вижити), Товариш (друг-пияк), Посередник (той, хто продає алкоголь). Більш того, усі навколо співчувають сім'ї алкоголіка. Ось і приємний психологічний дотик! Найгірше це те, що такі сім'ї виховують адиктів. Діти з таких сімей створюють родини лише з собі подібними, тобто формується коло адикції.

Використання аверсивної (шокової) терапії в подібних ситуаціях є виправданим саме тому, що такий вплив на залежну людину є для неї та людей єдиним спасінням. Суть аверсивної терапії в тому, що клієнт цілеспрямовано отримує невеликі страждання, які мають значну користь. Людину привчають пов'язувати сильне негативне переживання, відторгнення з якою-небудь небажаною звичкою (паління, пияцтво, обгризання нігтів тощо).

Для багатьох клієнтів аверсивна терапія є останньою надією. Ось типова процедура. Клієнт п'є спиртне і одночасно отримує болючі, але не шкідливі для здоров'я, удари електричним струмом, що підводиться до його руки. Клієнт не знає, коли він отримає наступний удар. Найчастіше це відбувається в той момент, коли він тільки починає пити спиртне. Удари струмом призводять до того, що в алкоголіка з'являється зумовлене відторгнення до випивки. Виникає зв'язок алкоголю з негайним дискомфортом. Випивка викликає сильну неприязнь.

Разом з тим, перенесення аверсивного навчання в реальних умовах відбувається не автоматично. Важливо проводити цю терапію в умовах максимально наближених до тих, коли алкоголік розпиває спиртне. Необхідно усю процедуру сп'яніння знімати на відеоплівку, а потім показувати вже тверезому клієнту до тих пір, поки він не скаже: "Досить, я надивився!".

Наведемо приклад аверсивної (шокової) терапії. Для того, щоб девіантні підлітки в США усвідомили свій негативний досвід, до них застосували шокову терапію. Кожного підлітка закріпили за малюком-комп'ютером, який народився від п'яних батьків. Зовнішній вигляд малюка такий: немає пальців, рихле тіло, тобто захворювання п'яного синдрому ще в утробі матері. Постійна збудливість малюка виснажує наркотично залежних підлітків, але його не можна залишити без догляду ні на хвилину. Все записується і порушення угоди веде до продовження терміну перебування у в'язниці цих підлітків. Результат такої аверсивної терапії в тому, щоб, задавши підліткам невеличкої психотравми, (доглядати комп'ютерного малюка-інваліда), не допустити більшої травми, (бути наркозалежним). У цьому випадку підлітки стали більше себе контролювати, замислюватися над власним майбутнім, не поспішали вживати наркотики, нормативно розмірковували про суть батьківства.

Більш м'яка форма аверсивної терапії, зокрема, до наркомана, який не бажає усвідомлювати себе саме таким - це відстрочити вияви турботи, любові до нього, не діяти у звичному комфортному режимі. Дати йому можливість осмислити те негативне, що відбувається в його житті, підвести до прийняття рішення про зміну деструктивної поведінки і почати конструктивно жити.

Використання цивілізованих прийомів аверсивної терапії є необхідністю, коли йдеться про адикції. Але треба дотримуватися головних двох умов щодо здатності її реалізації. По-перше -визначити домінуючу емоцію при впливі на особистість (страх чи любов). Потім простежувати динаміку переходу особистості, наприклад, від страху до любові. І навпаки, зменшуючи любов, вводити страх, щоб залишалося прагнення до любові. Відомо, що дружина письменника Куприна не вступала в інтимні стосунки, якщо чоловік не писав певної кількості сторінок. Уявіть собі, що він підкорявся таким вимогам дружини!

По-друге - це контролювати власну поведінку і клієнта, тобто психолог повинен бути спокійною, стійкою, толерантною особистістю. Не втрачати віру в позитивний результат навіть тоді, коли людина власноруч заганяє себе в самотність, ізоляцію.

Прикладом є лікар у повісті П. Коельо "Вероніка приймає рішення померти". Героїня зрозуміла, що життя, де всі дні одноманітні (без стресів, без нових вражень, без любові та ненависті), не має сенсу для неї. Вона прийшла до самотності, ненависті і до спроби самогубства. І тоді лікар приймає рішення про використання шокової терапії. Він сказав Вероніці, що їй залишилося жити недовго. Страх смерті почав активізувати прагнення до життя. Героїня стала уважніше ставитися до себе, людей навколо. Бажання любити було реалізовано з хлопцем, якого всі вважали безнадійно хворим на шизофренію. Любов дала наснагу до життя та здоров'я.

Інший герой цього автора став шизофреніком тому, що він відмовився від свого бажання займатися живописом на вимогу батьків. Автор застерігає, що будь-які випадки зрадити собі мають деструктивні наслідки. Єдине призначення людини - жити з іншими, але довіряти собі, турбуватися про себе. Коли особистість нехтує собою, вона вже не потрібна іншим людям.

Омар Хайям не думав, що буде багато людей, які скажуть собі, що краще бути одному, ніж будь з ким. Пригадується випадок, який мені навів студент-заочник. Прийшов він з армії, а його дівчина з іншим. Увечері пішов на залізничний вокзал для того, щоб здійснити самогубство. Друга година ночі, він біля колії. Було мало людей. Підійшов до нього бомж і попросив цигарку, а він йому пачку дає. Бомж-чоловік зрозумів ситуацію і каже, що не треба над собою поганого робити, треба жити. І розказав свою важку історію, після чого його проблема (зрада дівчини) здалася йому незначною. Хлопець пішов додому. Так людина людину врятувала. Отож, не треба прагнути до самотності, природно людині в скрутні хвилини життя отримувати підтримку від інших людей. Прагніть допомагати людям та просити про допомогу у них!

Страх перед близькими та інтимними контактами стимулює віртуальне спілкування. Може саме таке сучасне спілкування ліпше від шокової терапії? Комп'ютер - ще один шлях у невідоме, а може порятунок? Прихильність до людини повязана з відповідальністю за неї. В інтернет-спілкуванні можна практично все робити: закохуватись, брати шлюб, займатися сексом і не мати відповідальності.

Невже все можна робити і без наслідків?

Вочевидь у цій ситуації людина здатна до високої амбівалентності з домінуванням позитивного, але не реального. Тому проблем в житті такої людини стає ще більше, а наслідки ще неперед-бачуваніші та неконтрольовані. Ознаки залежності від віртуального спілкування починають виявлятися майже через тиждень. Треба себе добре контролювати, щоб "не переселитися" туди назавжди. Вік власний та інших практично неважливий. Через місяць вже "нормально" сприймається, що чоловік, який тебе не бачив і не чув, а головне - не прагне до цього, називає дружиною. А ти таке пишеш, що кохання стає майже реальним! Але при цьому залежні пишуть у своїх анкетах, що бажають знайти "мадонну" чи "чоловіка своєї мрії". Необмежені можливості таких сайтів у виборі інтимних партнерів підсилюють інтернет-залежність. Прийняття рішення обрати гідного партнера стає неможливим. Адикт мотивує це тим, що може з'явитись ще кращий варіант!

Отже, хочеться пригадати відомі речі. В дуже холодну чи в дуже гарячу воду входимо, щоб швиденько вийти з неї. Інтернет -це навіть не моржування. Це радше замерзання в однорідному натовпі без бажань і надії!

Перехід від юності до дорослості загострює особистісну амбівалентність. З одного боку, молода людина бажає суспільного схвалення, з Іншого - прагне до автономності, коли головним критерієм самооцінки є успіх. Дуже легко підняти вимоги до такої людини і примусити її повірити в те, що вона нікчемна особа. Тому так важливо бути оптимістом, тобто задоволеним власною думкою, переживанням чи вчинком в теперішньому реальному часі.