Размещено на http://www.allbest.ru/

Курсова робота

Діяльність Карла Густава Юнга та її наукове значення. Значення вчення К. Г. Юнга про архетипи у різних галузях науки

Зміст

Вступ

1. Діяльність Карла Густава Юнга та її наукове значення

2. Значення вчення к. Г. Юнга про архетипи у різних галузях науки

2.1 Поняття про психологічні типи та їх бачення Юнгом

2.2 Архетипи соціального життя

2.3 Архетипи як основа розуміння психологічної діяльності

Людини у всесвіті

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

юнг архетип психологічний

Актуальність теми. Постать Карла Густава Юнга - одна із великих постатей ХХ століття. Оглядаючи все століття і підводячи підсумки столітніх пошуків науковців у галузі психології, можна з впевненістю сказати, що серед найбільш видатних мислителів минулого можна назвати швецарського психолога і психіатра, культуролога та археолога Карла Юнга. Адже саме він змусив переоцінити багато наукових тверджень своїми глибинними науковими підходами до минулого людства.

Але постать Карла Юнга досить довгий час була майже невідома широколу загалу української інтелігекнції і про неї знали невелика частина радянських та українських вчених психологів та філософів [34;35; 16; 17]. Знання про психологію Юнга зводились до того, що він опрацював ідеї З. Фройда і зобразив їх у певному своєму баченні. Радянська історія психології не вивчала всі погляди Юнга через те, що він досить близько підійшов до психологічного вивчення підсвідомого, тобто того, чого радянська наука тоді уникала. Крім того, доктор Юнг в своєму вченні про архетипи виділив такі архетипи як архетип Мудреця, Бога, Душі, Аніма, Анімус тощо, чого радянська психологічна наука теж уникала через атеїстичність політики тодішньої держави. Так і залишився Юнг відомий усьому світові, а зовсім невідомий українській психологічній науці. Саме з цієї причини є актуальною ця постать для вивчення теологами, психологами, релігієзнавцями.

Ступінь дослідження даної проблеми. Постать Карла Густава Юнга та його психологічні праці у радянській історії психології не вивчалися зовсім або вивчалася частково [36; 37]. Більш об'єктивно до творчості К. Г. Юнга підійшли радянські філософи, котрі готували статтю про Юнга у “Філософській енциклопедії” (зокрема С. Аверинцев) [16, с.600-602].

Щоб оцінити дану проблему варто лишень з'ясувати чи є твори Карла Густава Юнга в українському перекладі, бо власне цей факт є доказом того наскільки глибоко українські науковці-психологи добре знають його праці. На жаль, творів Карла Густава Юнга в українському перекладі ще немає. А звідси можна говорити лишень про часткове вивчення творів великого дослідника українськими вченими. Першим серед сучасних українських філософів, хто почав вивчати творчість заборонених українських та зарубіжних вчених був наш івано-франківський дослідник, кандидат філологічних наук, доцент, почесний доктор Івано-Франківської теологічної академії отець Іван Козовик у своїй праці “Історія філософії”, яка вийшла у видавництві “Нова Зоря”. Серед них він виділив погляди К. Г. Юнга, в першу чергу як філософа, що мав свої особливі погляди.

Звернув увагу на погляди Юнга як психолога доктор психологічних наук, професор Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника Віктор Петрович Москалець, який у колективній праці “Психологія суїциду”, що вийшла у видавництві “Плай” 2002 року [11, с.25], виділив архетипи К. Юнга як своєрідний генетичний чинник суїцидальної поведінки людини з метою їх врахування для попередження самогубства людини та з погляду психології релгії у своєму підручнику “Психологія релігі” [5], що вийшла 2005 року у видавництві названого університету.

Серед інших видань слід відзначити досить фундаментальну працю з історії психології доктора психологічних наук, професора Київського національного університету імені Тараса Шевченка Володимира Андрійовича Роменця (1926-1998) та кандидата психологічних наук, доцента цього ж університету Ірини Петрівни Манохи “Історія психології ХХ століття” [14]. Порівняння даної праці з працею американських дослідників Д. Шульц та С. Шульц “Історія сучасної психології” [20, с.437-445] показує, що хоч українські дослідники ширше і глибше підійшли до вивчення наукової спадщини Юнга [14, с.390-407], але й американські вчені тільки згадують про те, що Юнг займався вивченням архетипу Бога, українські вчені відмічають його ставлення до релігії взагалі. Американські автори солідної монограіфії Л. Х'єлл та Д. Зіглер “Теорія особистості” тільки згадують одним рядком про ряд архетипів в тому числі й про архетип Бога [19, с.200-201], тобто такій важливій ділянці творчості К. Г. Юнга як вивчення ним психології релігії та історії культури фактично серйозна увага вчених - українських і зарубіжних - не приділялась. Але ж саме ця ділянка творчості К. Юнга найбільше цікавить теологів та філософів. А тому вважаємо, що цей напрям ще буде мати дослідників у майбутньому.

Сучасними психологами більш досліджені досягнення Юнга щодо його вивчення інтровертизму та екстравертизму [20, с. 443]., його вивчення особисгості [19, с. 204-206], архетипи соціального життя [3].

Мета дослідження. З'ясувати вклад швейцарського вченого Карла Густава Юнга його вченням про архетипи у розвиток психології релігії та інші галузі науки.

Завдання дослідження:

1) Вивчити діяльність К. Г. Юнга, визначивши причини його розходжень в психоаналітичній теорії з З. Фрейдом.

2) Проаналізувати основні психологічні праці К. Г. Юнга і визначити напрями його дослідницької діяльності.

3) Виділити ті напрями його досліджень, які найбільш потрібними для священнослужителів (тобто для теологів).

4) Визначити наукове значення діяльності вченого для різних галузей науки.

Об'єкт дослідження: аналітична психологія Карла Густава Юнга.

Предмет дослідження: вчення Карла Юнга про анхетипи.

Структура роботи. Робота складається із вступу, двох розділів та висновків, списку використаних джерел.

1. Діяльність Карла Густава Юнга та її наукове значення

Вже давно відомо всім, хто займається історією психології, хто вивчає теорії особистості, що Карл Густав Юнг став основоположником аналітичної психології, яка довгий час в колишньому СРСР була фактично під забороною, а тому більшість підручників з психології навіть не згадують про Юнга, або згадуючи, критикують його погляди, навіть не згадавши про те, хто він такий [13, c.30, 65, 244)]. Те ж саме стосується й “Філософського словника” 1986 року. Звідси випливає ряд питань: 1) Чому замовчували Юнга в СРСР? 2) Чим були небезпечні його дослідження тоталітарному більшовицькому режиму? Саме через це ми й вирішили з'ясувати:

1) Які фактори вплинули на формування світогляду Карла Юнга?

2) Що сприяло його відкриттям в галузі психології?

3) На основі яких дослідів та експериментів К. Юнг робив свої відкриття і чи мають вони наукову основу?

Всі дослідники його біографії наголошують, що Карл Густав Юнг народився 26 липня 1875 р. в маленькому селі Кесевілі в кантоні Тургау, на березі мальовничого озера Констану в сім'ї пастора Швейцарської Реформаторської Церкви; дід і прадід зі сторони батька були лікарями. Він був єдиною дитиною в родині. Американські дослідники Д. Шульц і С. Шульц підкреслюють, що в дитинстві маленькому Карлу прийшлось відчути на собі певні негативні впливи від емоційної неврівноваженості батьків через те, що “батько в кінці кінців втратив віру, а мати страждала від емоційних розладів і відрізнялась вкрай нестійкою поведінкою. З раннього дитинства він навчився не довіряти нікому із батьків, а потім не довіряти зовнішньому світу взагалі. Замість цього він звернувся до світу внутрішнього, світу снів, видінь і фантазій, світу несвідомого” [20, с.437]. Тому автори роблять висновок, що Юнг у найкритичніші моменти свого життя прислухався не до голосу розуму, а до голосу інтуїції [20, с.438].

Карл Густав прекрасно навчався в Базельській гімназії, а улюбленими предметами гімназійних років були біологія, зоологія, археологія та історія. У 1895р. поступив в Базельський університет, де вивчав медицину. Окрім цих дисциплін глибоко цікавився культурою, історією, окультизмом, філософією, теологією [22]. Після закінчення медичного факультету Юнг написав дисертацію “Про психологію і патологію так званих окультних явищ”[16, с.601], що стало початком його наукової діяльності, яка тривала майже 60 років. Він здобув медичний науковий ступінь за спеціальністю психіатрія та психологія [19, с. 198; 20, с. 198]. Його перша наукова робота ґрунтувалася на детально підготовлених спіритичних сеансах зі своєю надзвичайно обдарованою кузиною Хелен Прейсверк, дисертація Юнга є описом її свідчень, отриманих в стані психологічного трансу. Важливо підкреслити, що з самого початку своєї професійної кар'єри К. Юнг цікавився несвідомими продуктами психічного і їх значенням для суб'єкта. Вже в цьому дослідженні легко можна помітити логічну основу всіх його наступних праць в їх розвитку - від теорії комплексів до архетипів [24; 27; 32; 33].

В 1900р. Юнг переїхав в Цюрих і став працював асистентом у відомого на той час лікаря-психіатра Євгена (Юджина) Блейєра в лікарні для душевно- хворих. Він поселився на території лікарні, і з цього моменту життя молодого лікаря стало проходити в атмосфері психіатричного монастиря. Скоро він почав публікувати свої перші клінічні праці, а також статті. Юнг прийшов до висновку, що за допомогою словесних зв'язків можна встановити взаємозв'язок з думками, уявленнями людини і тим самим, дати виявитись хворобливим симптомам. Тест працював, оцінюючи реакцію пацієнта по тимчасовій затримці між стимулом і відповіддю. В результаті виявилось взаємовідношення між словом - реакцією і самою поведінкою пацієнта. Значне відхилення від норми відмічало присутність ефективно-нав'язливих несвідомих ідей, і Юнг ввів поняття ”комплекс”, щоб описати їх цілісну комбінацію [31, с.40].

В 1903р. Юнг оженився на 25-річній дочці фабриканта Емме Райшенбах 1882-1955), з якою прожив разом 52 роки, ставши батьком чотирьох дочок і сина. До того ж його дружина була йому не тільки дружиною, але і його науковим помічником.

У 1907р. Юнг почав викладацьку діяльність у Цюріхському університеті, але потім відмовиввся від педагогічної діяльності, щоб продовжити свою дослідницьку діяльність. Ось чому у тому ж 1907р. Юнг опублікував дослідження про ранню розумову неповноцінність (цю роботу він відіслав Зігмунду Фрейду). Очевидно, що саме під впливом досліджень Юнга завідувач кілінікою Є. Блейлер, в якого Юнг працював, запропонував термін “шизофренія” та дав визначення й клініку цієї хвороби. Це підтверджують і дослідження Д. Шульц, С. Шульц, Л. Х'єлла та Д. Зіглера [19;20].

В цій праці Юнг запропонував, що саме “комплекс” відповідає за утворення токсину, що затримує розумовий розвиток та саме “комплекс” напряму спрямовує свої психічні імпульси в свідомість. В такому випадку маніакальні ідеї, афективні зміни при психозі є в тою чи іншою мірою викривленим проявом комплексу пригніченості.

Зустріч з Фрейдом символізувала початок важливої віхи в науковому поступі Юнга. До моменту особистого знайомства у 1907 році у Відні, куди Юнг приїхав після короткої переписки, він був уже відомий як своїми дослідами у словесних асоціаціях, так і відкриттям чуттєвих комплексів. Використовуючи у дослідах теорію Фрейда, праці якого він добре знав, Юнг не тільки пояснив свої власні результати, але і підтримував психоаналітичний рух, як такий. Зустріч дала початок тісній співпраці і особистій дружбі, що тривала до 1912р. Фрейд був старшим і досвідченим, то ж немає нічого дивного, що він став для нього батьківською фігурою. Зі своєї сторони, Фрейд, сприйняв підтримку і розуміння Юнга з величезним ентузіазмом і схваленням, повірив в те, що врешті, знайшов свого духовного “сина ”і послідовника. Освіченість Юнга зробила глибоке враження на Фрейда. Він вважав, що Юнг міг би ідеально представляти психоаналіз на світовій арені [19, с.198].

В 1909 р. Юнг разом з Фрейдом та іншими психоаналітиками приїхав у США, де прочитав курс лекцій про метод словесних асоціацій. Університет Кларка у штаті Масачусетс, що запросив європейських психоаналітиків і святкував своє 20-є існування, присудив Юнгу разом з іншими вченими почесний ступінь доктора. Саме під час цієї поїздки Юнг побачив, що Фрейд не завжди є чесний у відборі наукових фактів, спричинило його сумніви щодо фрейдівських теорій.

Міжнародна наукова відомість, а з нею і приватна практика, приносила непоганий дохід, поступово зростала й досвідченість, так що у 1910 р. Юнг залишає свою посаду в Бурхгольцькій клініці, приймаючи все більш багаточисельних пацієнтів у себе в Кюснахті, на березі Цюріхського озера. В цей час Юнг стає першим Президентом міжнародної асоціації психоаналізу і занурюється у свої глибинні дослідження міфів, легенд, казок в контексті їх взаємодії зі світом психопатології. З'являються публікації, в яких досить чітко окреслюються області пізніших життєвих і академічних інтересів Юнга. Тут також проявилась і межа ідеологічної незалежності Юнга від Фрейда у поглядах обох на природу несвідомого психічного.

Перш за все розбіжності проявились в розумінні змісту лібідо, як терміну, визначаючого психічну енергію індивіда. Фрейд вважав, що психічні розлади, розвиваються через стримування сексуальності і переміщення еротичного інтересу з об'єктів зовнішнього світу у внутрішній світ індивіда. Юнг вважав, що контакт зі зовнішнім світом підтримується і іншим способом, крім сексуального, а втрату контакту з реальністю, характерну, переважно для шизофренії, не можна зв'язувати лишень з сексуальним витісненням. Тому Юнг став використовувати поняття “лібідо” для визначення всієї психічної енергії, не обмежуючись її сексуальною формою (Див. працю К. Г. Юнга “Метаморфози і символи лібідо”) ”[12, с. 709]. В подальшому розходження у поглядах виявились і з інших питань. Наприклад, Фрейд вважав, що невроз зароджується неодмінно у ранньому дитинстві і головним його фактором є кровозмішні фантазії і бажання, зв'язані з так званим “Едиповим комплексом”. Юнг, навпаки, був переконаний, що причина неврозу є прихована в сьогоднішньому дні, і всі дитячі фантазії - явища другого плану. Фрейд припускав, що наші сновидіння - це бажання, що не збулись, що перейшли в сон, щоб заявити про себе таким чином. “Зміст сну,” - говорив він, - всього лиш покривало на “прихованому змісті,” яке як правило, не що інше, як стримуване сексуальне бажання раннього дитинства. Для Юнга сни були каналами зв'язку з несвідомою стороною психічного. Вони передаються символічною мовою, досить складною для розуміння, але зовсім не обов'язково зв'язані з бажаннями чи є способами в той чи інший спосіб приховати те, що ми не в змозі сприйняти. Найчастіше сни доповнюють наше свідоме денне життя, компенсуючи шкідливі прояви індивіда. В ситуації невротичного розладу сни попереджують про небезпеку. Невроз - досить цінний сигнал ”корисне ” повідомлення, що вказує, на те, що індивід зайшов за далеко. В цьому сенсі, невротичні симптоми можуть розглядатись як компенсаційні; вони також частина механізму саморегуляції, націленого на досягнення більш стійкої рівноваги в середині психічного. Парадоксально, але Юнг говорив деколи про кого-небудь: ”Слава Богу, він став невротиком!” Як фізична біль сигналізує про неполадки в тілі, так і невротичні симптоми сигналізують про необхідність привернути увагу до психологічних проблем, про які людина навіть не підозрювала [12, 710]. Найбільша проблема Юнга була в тому, що він бачив помилки Фрейда, знав його неточності в наукових припущеннях, але Фрейд не хотів чи не розумів Юнга, який був від нього набагато ерудованіший та стояв вище щодо внутрішньої духовності. У своєму німецькому виданні “Спогадів...” про ці духовні розходження К. Юнг пише так: “ Варто було проявитися в якій-небудь людині чи художноьму творі відблиску духовності, як Фрейд ставив його під підозру й вбачав в ньому витіснення сексуальності” [22, S.152].

Отже, “відступництво” Юнга від психоаналізу Фрейда було неминучим. Юнг це відчував.У своїх спогадах він згадував, що коли працював над своєю роботою “Психологія несвідомого” (“Die psychologie der bewuЯten Prozesse”), то він довго сумнівався чи варто цю роботу публікувати, адже добре розумів, що його праця написана з відмінних позицій ніж фрейдівські. А публікація цієї роботи приведе до погіршення відносин з Фрейдом [30, с.439]. Це призвело до того, що в 1913 році між двома великими людьми відбувся диспут і розрив, і кожен пішов своєю дорогою, слідуючи своєму творчому генію.

Юнг дуже боляче пережив свій розрив з Фрейдом. Фактично це була особиста драма, духовна криза, стан внутрішнього душевного розладу на грані глибокого нервового розладу, що “він не тільки чув невідомі голоси, грався як дитина, чи блукав по саду в безкінечних розмовах з уявним розмовником”, - помічає в своїх спогадах К. Г. Юнг [22, с.227].

Драма розриву з Фрейдом обернулася для Юнга новими духовними пошуками. В нього стало більше волі для розвитку своєї власної теорії змісту несвідомого психічного. В Юнга все більш помітним стає цікавість до архетипного символізму. В особистому житті це означало добровільне занурення в “безодню” несвідомого. У наступні шість років (1913-1918) Юнг пройшов через етап, який він сам позначав як час “внутрішньої невизначеності,” чи “творчої хвороби” [22, с.173]. Юнг довгий час проводив у спробах зрозуміти значення і зміст своїх сновидінь й описати все це - наскільки можливо - в термінах повсякденного життя. В результаті утворився об'ємний рукопис в 600 сторінок, проілюстрований багатьма малюнками образів сновидінь і названий “Червоною книгою”. З причин особистого характеру вона ніколи не публікувалась. Пройшовши через власний досвід конфронтації з невідомим, Юнг збагатив свій аналітичний досвід, створив нову систему аналітичної психотерапії і нову структуру психічного.

У 1940 р. виходить у світ одна з найважливіших праць Юнга - “Психологічні типи” [28; 29]. Для 45- літнього доктора психології наступає нелегкий етап закріплення завойованих ним у науковому світі позицій. Поступово Юнг заробляє все більшу міжнародну популярність не тільки серед колег - психологів і психіатрів. Його ім'я починає викликати серйозну цікавість у представників інших напрямків природничих і гуманітарних знань - антропологів, філософів, істориків, культурологів, соціологів та інших. І тут забігаючи наперед, слід сказати, що праці та ідеї Юнга повернули до життя і збагатили по крайній мірі дві області психологічних знань. Перша - це школа психологічної теорії та терапії, інша область впливу - мистецтво і гуманітарні області знання науки в цілому. І в цьому сенсі погляди Юнга можна приблизно звести до декількох тверджень.

1. Несвідоме реальне. Його активність, його енергетична основа всередині нас проявляється безперервно. Психічна реальність не може бути не досліджена і не визнана. Наш свідомий розум не є єдиним управителем всього індивідуального світу людини.

2. Тому, що несвідоме нами не усвідомлюється, ми нічого безпосередньо про нього сказати не можемо. Але ми можемо робити висновки по його ”плодах”, бічних проявах у свідомій психіці. Подібні вияви - маніфестації можуть виникати у сновидіннях, витворах мистецтва і літератури, у фантазіях, специфічних формах поведінки, а також у символах, котрими керуються народи і суспільства.

3. Маніфестний прояв психічного є завжди змішенням різних впливів, комбінація самих різноманітних факторів. Передусім це робота еґо, нашого свідомого Я. Потім, як учасників дії можна помітити особистісні (в основному неусвідомлені) комплекси сновидінь чи групи до якої належить той чи інший учасник. Неважко прослідкувати участь тої чи іншої комбінації архитипічної дії, що має свій початок у колективній психіці, але воно реалізується в тому самому індивіді (колективне несвідоме). Із взаємодії всієї групи цих складників виникають вчинки, дії, витвори мистецтва, масові рухи, партії і колективні дії. Тут приховано вічне ”захоплення” життям, як окремої людини, так і груп, суспільств, націй і всього людства. Від наскельних малюнків і танців перших дикарів до масового досвіду світових війн чи Гулагу [28, с.713].

Варто зазначити, що Юнг К. Г. був надзвичайно ерудованою людиною, а також багато подорожував.

У ті роки Юнг здійснює ряд довгих і захоплюючих подорожей, спрямованих ним у різні райони Африки, а також у Північну Америку. Побував у Індії, що відбулася у 1938р. Розповіді про ці дослідницькі поїздки склали пізніше главу ”Подорожі”, з його автобіографічної книги Юнга “Спогади, сновидіння, роздуми” [22, с.405].

На відміну від звичайних туристів Юнг зумів поглянути на іншу культуру з точки зору розкриття її змісту; осягаючи цей зміст, він вважав, що сама історія має відомий загальнолюдський характер, в рамках якого можлива взаємодія і культур, і цивілізацій.

Юнг виступав проти думки, що особистість повністю детермінована її досвідом, навчанням і впливом навколишнього середовища. Він стверджував, що кожен індивід появляється на світ з “цілісним особистісним ескізом… уявленням в потенції з самого народження,” і що “навколишнє середовище зовсім не дарує особистості пройдені нею етапи, але лишень виявляє те, що вже було в ній закладено” [28, с.674]. За Юнгом випливає, що існує певна спадкоємна структура психічного, котра розвивалась сотні тисяч років, яка змушує нас пережити і реалізувати наш життєвий досвід певним визначеним образом. І ця визначеність визначена в тому, що Юнг назвав архетипами, які впливають на наші думки, почуття, вчинки, несвідоме, як сукупність архетипів, є осередком всього, що було пережито людством, аж до самих темних початків. Але не мертвим осадком, не залишеним коло розвалин, а живою системою реакцій і диспозицій, яка невидимим, а тому більш діючим чином визначає індивідуальне життя. Однак це не просто якийсь гігантський стереотип, але джерело інстинктів, по скільки архетипи, ні що інше як форми прояву інстинктів [32, с.131].

У 30-роки відомість Юнга досягла міжнародного характеру. Йому був присвоєний титул почесного президента Психотерапевтичної асоціації Німеччини. У 1932р. Цюріхська міська Рада присудила йому премію по літературі та чек на 8000 франків, але у 1933р. в Німеччині до влади прийшов Гітлер.

Психотерапевтичну асоціацію було негайно реорганізовано у відповідності до націонал-соціалістичних принципів, його президент Ернст Крегмер подав у відставку. Президентом став Юнг. Він допомагав психотерапевтам - євреям, що були виключені із німецького суспільства і в зв'язку з цим відкинув звинувачення відносно його симпатій до нацизму [16].

Важливим поворотним пунктом у житті Юнга був кінець Другої світової війни. На початку 1944 р., пише Юнг, він зламав ногу, а також у нього стався інфаркт. Під час якого він втратив свідомість і відчув, що помирає. У нього виникнуло дивне видіння, в якому він розглядав нашу планету, зі сторони, а самого себе не більше, чим суму того всього, що він вчинив під час свого життя. В наступний момент, коли він хотів переступити поріг якогось храму, він побачив свого доктора, що йшов йому назустріч. Лікар прийняв обриси короля острова Кос (батьківщина Гіппократа), щоб повернути його назад на землю, і у Юнга виникнуло почуття, що життю лікаря щось загрожує, в той час як його, Юнга, власне життя було врятоване (і дійсно через декілька тижнів його лікар несподівано помер). Юнг помітив, що вперше відчув гірке розчарування, коли повернувся назад до життя ”[22].

Ближче до кінця свого життя все менше відволікався на зовнішні перипетії щоденних подій, все більше направляючи свою увагу до загальносвітових проблем. Не тільки загроза атомної війни, але все більше перенаселеність Землі і варварське знищення природних ресурсів разом з страшним забрудненням довкілля глибоко хвилювали його. Можливо за всю історія виживання людства, як цілого, виявилось в загрозливому світлі у другій половині ХХ ст., і Юнг зумів відчути це набагато швидше за інших. Оскільки вирішується доля людства, то природнім буде звучати питання: “Чи не існує архетип, який представляє, так би мовити, ціле людство чи його долю?” Юнг бачив, що у всіх світових релігіях, такий архетип існує і виявляється в образі так званого першого чоловіка чи космічної людини антропоса. Антропос, гігантська космічна людина, що відображає життєвий принцип і сенс всього людського життя на Землі (Імір, Пан-ку, Адам).

Впевненість в абсолютній єдиності всього сущого привела Юнга до думки, що фізичне і ментальне, подібне до просторового і часового, є категорії людські, психічні, і не відображають реальності з необхідною точністю. Внаслідок своєї природи думок і мови люди неминуче змушені (несвідомо) все ділити на свої протилежності. Звідси антиномність будь-яких тверджень. Фактично протилежності можуть бути фрагментами одної і тієї ж самої реальності. Співпраця Юнга в останні роки життя з фізиком Вольфгангом Паулі привело їх обох до переконання, що вивчення фізиками глибин матерії, психологами - глибин психічного, можуть бути різними способами підходу до однієї прихованої реальності.

Ні психологія не може бути достатньо “об'єктивною ”, по скільки спостерігач неминуче впливає на спостерігаючий об'єкт, ні фізика, не здатна субатомному рівні виміряти одночасно кількість руху і швидкість частинок. Принцип доповнюваності став основним у сучасній фізиці. Юнг вважав його основним і у вирішенні проблем душі і тіла.

На протязі всього життя на Юнга впливали різні зовнішні події не зв'язані одна з одною, що відбувалися одночасно. Наприклад, смерть однієї людини і тривожний сон у близького родича. Юнг відчував, що подібні “співпадіння” вимагали якогось додаткового пояснення крім твердження про деяку ”випадковість”. Таким доповнюючим принципом пояснення Юнг назвав синхронністю. На думку Юнга синхронність базується на універсальному порядку сенсу, що є доповненням до причинності. Синхронні явища зв'язані з архетипами. Природа архетипу - не фізична і не ментальна - належить до двох областей. Так, що архетипи здатні проявлятися одночасно і фізично, і ментально. Тут показовим є приклад - випадок з одним пацієнтом Сведенборгом, згадуваний Юнгом, коли Сведенборг пережив видіння пожару в той самий момент, коли пожар дійсно бушував у Стокгольмі. На думку Юнга, певні зміни в стані психіки Сведенборга дали йому тимчасовий доступ до “абсолютного знання” - до області, де долаються границі часу і простору.

У 1955 р. в честь 80-річчя Юнга в Цюриху відбувся міжнародний конгрес психіатрів під керівництвом Манфреда Блейлера, сина Юджина Блейлера ( у якого Юнг починав свою кар'єру психіатра у Бурхгольцлі). Юнгу було запропоновано зробити доповідь про психологію шизофренії, теми, з якої почались його дослідження в 1901р. Юнг ставав все більш одиноким у 1955р. померла його дружина Емма Юнг, незмінний супутник на протязі більш чим пів-століття. Із усіх великих дослідників глибинної психології Юнг був єдиним, чия дружина стала його учнем, засвоїла методи і прийоми на практиці застосувала його психотерапевтичні методи.

У 85 років Карл Густав Юнг отримав титул почесного громадянина Кюснахта, в якому поселився у далекому 1909р. Мер урочисто вручив геніальному психологу церемоніальний лист і печатку, а Юнг виступив з промовою, звернувся до присутніх на своєму рідному базельському діалекті. Незадовго до смерті Юнг завершив роботу над своєю автобіографічною книгою ”Спогади, сновидіння, роздуми” [22], що стала бестеллером у Західному світі, а також зі своїми учнями написав цікаву книжку “Людина і її символи”[29], популярний виклад основ аналітичної психології [33].

Карл Густав Юнг помер у своєму домі в Кюснахті 6 серпня 1961р. Прощальна церемонія відбулася у протестантській церкві Кюснахта. Місцевий пастор в надгробній промові назвав покійного “пророком, зумівши стримати страхітливий натиск раціоналізму” і зроби можливим для людини знову віднайти свою душу. Тіло було кремоване, а попіл захоронено у сімейному склепі на місцевому цвинтарі [20].

2. Значення вчення К. Г. Юнга про архетипи у різних галузях науки

2.1 Поняття про психологічні типи та їх бачення Юнгом

Щоб зрозуміти бачення К. Г. Юнгом архетипу потрібно звернутися спочатку до його бачення різних типів.

Загальні типи відрізняються один від одного своєрідною установкою по відношенню до об'єкту. У інтровертного відношення до нього абстрагуюче; в сутності, він постійно турбується про те, як би відволікти лібідо від об'єкту, ніби йому потрібно огородити себе від надмірної влади об'єкту. Екстравертний, навпаки, відноситься до об'єкту позитивно. Він стверджує його значення постільки, поскільки він постійно підвищує свою суб'єктивну установку по об'єкті і вводить її у відношення до нього. В сутності, об'єкт ніколи не має для нього достатньої цінності, і тому значення його потрібно постійно підвищувати.

Обидва цих типи наскільки різні, що їх протилежність кидається в очі, присутність їх без всяких пояснень буває очевидна навіть для профана в психології.

Всім, звичайно, знайомі ці замкнуті, важко зрозумілі, часто залякані натури, являючи собою саму сильнішу протилежність до людей з відкритим, ввічливим, часто веселим, по крайній мірі привітливим і доступним характером, які зі всіма знаходять спільну мову, впливають на оточуючий світ і самі піддаються його впливу [27, с.402].

Зрозуміло, що спочатку люди бувають схильні до розуміння такої відмінності, як індивідуальні випадки своєрідної структури характеру. Однак, той хто мав можливості вивчати велике число людей, зрозуміє, що це протилежність не зумовлена тільки своєрідними індивідуальними випадками, що справа йде про типові випадки набагато більше поширені між людьми. Чи ми собі можемо уявити на основі нашого обмеженого психологічного досвіду, що подібні типи людей можна зустріти як серед простих робітників і селян, так і серед високо інтелектуальних представників нації. Різниця статі також нічого не міняє в цьому факті. Ці протилежності зустрічаються серед жінок усіх верст населення. Така загальна поширеність навряд чи була б можлива, як щоб справа стосувалась свідомості тобто свідомо вибраної установки. В такому випадку головним носієм такої установки був би, звичайно, зв'язаний однорідним вихованням і освітою, й напевно, місцево обмежений прошарок населення. В дійсності це все не так; навіть навпаки, тами розподіляється все без порядку. В одній і тій самій сім'ї одна дитина може бути інтровертом, інша - екстравертом. На основі цих фактів випливає, що типи установки не можуть бути явищем свідомого міркування або свідомого наміру, то він очевидно, зобов'язаний своїм існуванням якійсь несвідомій, інстинктивній основі. Тому протилежність цих типів як спільного психологічного феномену повинна так або інакше мати свої біологічні посилання.

З біологічної точки зору, відношення між суб'єктом і об'єктом є завжди відношення пристосування, тому що всяке відношення між суб'єктом і об'єктом передбачає взаємодію одного на інший. Ці зміни і складають пристосування чи адаптацію. Тому типова установка по відношенню до об'єкта є процесом пристосування. Природа знає два варіанти адаптації і дві, зумовлені ними можливості саморегуляції живих організмів: перший шлях це підвищення плодовитості при відносно невеликій обороноздатності. Інший шлях - це озброєння індивіда всіма можливими способами самозбереження при відносно невеликій плодовитості. І, здається, що ця біологічна протилежність є не тільки аналогією, але і спільна основа наших двох психологічних способів пристосування. Як показує загальна біологія, обидва шляхи по своєму ведуть до успіху; так само як і типові установи.

Той факт, що інколи навіть діти в перші роки життя неодмінно проявляють типову установку, допускає припустимість, що до визначеної установки примушує не тільки боротьба за існування, як це звичайно розуміють.

Правда, можна було б, і навіть на сильній основі, заперечити, що і малій дитині, навіть грудній дитині, приходиться здійснювати психологічне пристосування невідомого характеру, тому що своєрідні материнські впливи ведуть до специфічних реакцій дитини. Цей аргумент опирається на факти, але він і співпадає з фактом про те, що двоє дітей у однієї матері можуть виражати протилежні типи. Тут ми не намагаємось недооцінити батьківського впливу на дитину, але ці факти підштовхують до висновку, що вирішальний фактор слід шукати у розположенні дитини при ненормальних умовах, тобто коли ми маємо справу з крайніми і тому ненормальними установками у матерів, дітям може бути нав'язана відносно однорідна установка, причому здійснюється насильство над їх індивідуальним розположенням, яке б можливо вибрало інший шлях, якщо б із-зовні не втрутились і не заважали ненормальні впливи. Там, де здійснюється така зміна типу, через зовнішній вплив індивід захворює на невроз, і вилікування можливе лише тоді, коли буде виявлена дана установка, що провокує невроз.

Досліди показують, що коли спостерігається перехід від одного типу до іншого, то це може нанести особі важку шкоду фізіологічному здоров'ю організму, воно викликає сильне нервове виснаження.

При дослідженні екстравертного типу необхідно для розумінняі та якості їх опису, виділити психологію несвідомого від свідомого. Перш за все потрібно дослідити феномен свідомості.

Відомо, що кожна людина орієнтується по тих даних, які черпає із зовнішнього світу. Той факт, що на дворі холодно, спонукає одну людину одягнути пальто, а інша, що бажає загартуватися, вважає це зайвим; один милується появою нового тенора, тому що весь світ від нього в захопленні; інший не у захопленні від нього, і не тому, що тенор йому не подобається, але тому, що вважає, що предмет загального захоплення, ще не заслуговує тим поклоніння; один підкоряється даним обставинам, бо як показує досвід, нічого іншого йому не залишається; інший це заперечить. Перший орієнтується по даних зовнішніх факторів, а другий зберігає своє бачення, яке вклинюється між ним і об'єктивними даними. І якщо орієнтація за об'єктом і зо об'єктивними даними переважає наскільки, що часто найбільш важливі рішення і дії не обумовлюються суб'єктивними баченням, а об'єктивним, то ми говоримо про екстравертну постанову. Якщо вона є звичкою, то ми говоримо про екстравертний тип. Якщо людина мислить, відчуває і діє , одним словом живе так, як цього вимагають об'єктивні умови життя, їх вимоги як в хорошому так і в поганому значенні, то ця людина екстравертна.

Ця людина живе так, що об'єкт як детермінуюча величина, очевидно, відіграє в його свідомості більш важливу роль, ніж його суб'єктивне бачення. Звичайно він має і суб'єктивні погляди, але їх детермінуюча сила менша, ніж сила зовнішніх, об'єктивних умов. Його внутрішній світ підпорядковується зовнішнім факторам і вимогам, це звичайно проходить не без боротьби, але боротьба закінчується на користь об'єктивних умов. Вся його свідомість дивиться на зовнішній світ, і, приймаючи рішення, він орієнтується на нього, а воно приходить до нього тому, що він звідти його очікує. Інтерес і увага зосереджені на об'єктивних подіях і передусім на тих, що знаходяться в його середовищі. Діяльність його зв'язана з особами та речами. Згідно з цим і діяльність його підпорядкована впливу речей і осіб. Діяльність пов'язана з об'єктивними даними і детермінаціями. Вона залежить від об'єктивних обставин настільки, що це неважко прослідкувати, вже не тільки реакцію на подразники, що походять від зовнішнього середовища.

Моральні закони діяльності співпадають з відповідними вимогами суспільства і відповідно з загальноприйнятим моральним світоглядом. Така строга обумовленість об'єктивними факторами ніяк не свідчить про повне та ідеальне пристосування до умов життя взагалі, як би це могло видатись на перший погляд екстравертному баченню: таке відношення до об'єктивних даних видається підходящим і належним. Однак, якщо дивитись глибше, це зовсім не значить, що об'єктивні дані, які людина отримує ззовні розуміються нею як об'єктивні і є нормальними. В історичному або локальному відношенні об'єктивні умови можуть бути ненормальними. Індивід прив'язаний до цих обставин, хоча і живе в ненормальному середовищі, але і знаходиться зі своїм середовищем в ненормальному положенні відносно загальних законів життя. Екстравертний тип також враховує фактичну сторону своїх суб'єктивних потреб. Однак це і є його слабке місце, бо тенденція його внутрішнього світу до такої міри спрямована на світ зовнішній, що навіть самий чуттєвий достовірний факт, стан власного тіла, часто не береться до уваги, як недостатньо об'єктивний, недостатньо зовнішній, так що всі необхідні для фізичної рівноваги задоволення елементарних потреб не здійснюються. Від цього тіло страждає, не говорячи вже про душу. Однак екстраверт звичайно його не помічає, але це помітно для його інтимного домашнього кола. Втрата рівноваги ним помічається тоді коли спостерігаються ненормальні фізичні відчуття. Він це сприймає як конкретний і об'єктивний факт, тому що для характеристики власної ментальності в нього нічого не існує. Дуже екстравертна постановка поведінки може до такого ступеню перестати рахуватись з об'єктом, що останній буде принесений в жертву, так званим об'єктивним вимогам, як наприклад, бізнесмен, що приносить себе в жертву своїй справі.

Небезпека для екстравертна полягає в тому, що він поглинається об'єктами і втрачає в них себе самого. Функціональні (нервові) або дійсно тілесні розлади, що виникають внаслідок цього, мають компенсаторне значення, тому що вони примушують суб'єкта до недобровільного самообмеження. Якщо симптоми функціональні, дякуючи їх своєрідній структурі вони можуть символічно виражати психологічну ситуацію. Сама частіша форма неврозу у екстрвертного типу - істерія. Класичні випадки істерії завжди відрізняються перебільшеним ставленням до осіб оточуючого середовища; іншою характеристикою цього явища є пристосованість суб'єкта до обставин. Основна риса істеричної істоти - це постійна тенденція робити себе цікавим і створювати зацікавлення своєю особою оточуючих. Безсумнівна екстравертність проявляється і в особливому фантазуванні. Спочатку істеричний характер є лишень перебільшення нормальної установки; але в майбутньому він ускладнюється реакціями, що походять від несвідомого, що мають компенсаційний характер, які на противагу перебільшеній екстраверсії примушують психічну енергію при допомозі тілесних розладів до інтроверсії. Через реакцію несвідомого створюється інша категорія симптомів, що мають більш інтровертний характер. Сюди перш за все відноситься хворобливо підвищена діяльність фантазії.

Як бачимо психологічний тип у К.Г.Юнга залежить від екстравертної установки, а також від тих “змін, яким піддаються основні психологічні функції” [31, с.410].

Тенденція екстравертної постановки до деякої однорідності, а саме: переважаюче становище об'єктивного фактору на протязі психічного процесу. Екстравертний тип завжди готовий віддати себе в користь об'єкта і асимілювати свою суб'єктивність - об'єкту.

Вище були розглянуті випадки шкідливості пригнічення суб'єктивного фактору. Згідно цього ми можемо очікувати, що психічна компенсація, відповідно до цієї екстравертної постановки, особливо посилить суб'єктивний момент, тобто в несвідомому нам прийдеться відмітити сильну егоцентричну тенденцію. Таке спостереження фактично вдається зробити практично. Постановка несвідомого, успішно виконує пізнавальну екстравертну постановку, і має інтровертний характер. Несвідоме зосереджує енергію на суб'єктивному моменті, тобто на всіх потребах, бажаних, пригнічених чи витіснених завдяки екстравертній постановці.

Неважко зрозуміти - і це зрозуміло із вищесказаного, - що орієнтування по об'єкту і по об'єктивних даних насильно стримує багато суб'єктивних потреб, бажань, мрій і необхідних потреб і забирає в них енергію, яка звичайно мала бути призначена для них. Адже людина не машина, яку можна у випадку необхідності прилаштувати зовсім для інших цілей і яка буде функціонувати по іншому, але так чітко, як і раніше. Людина завжди несе з собою всю своє історію і історію всього людства. А історичний фактор становить собою життєву необхідність, яка так потрібна людині. Так чи інакше, але минуле повинно мати можливість промовляти і жити у сучасності. Тому повна асиміляція об'єкту наштовхується на протест збоку пригніченої меншості., яка складається з того, що було до цього, і того, що існувало від початку. Із цього загального положення можна зробити висновок, що несвідомі прагнення екстравертного типу мають примітивний, інфальтильний, егоцентричний характер. Якщо Фрейд говорить про несвідоме, що вона, людина, тільки може хотіти, то це можна застосувати до несвідомого екстравертного типу. Ця тенденція (думки, бажання, афекти, потреби, почуття) приймається відповідно зі ступенем їх витіснення, і має регресивний характер, тобто чим менше їх признають, тим вони більше стають архаїчними та інфальтивними. Свідома постановка залишає їх тої частини енергії, яка знаходиться в їх розпорядженні і залишає їм лишень ту частину, яку не може забрати. Цей залишок має певну силу, яку не потрібно недооцінювати, існує те, що слід виділити як першоначальний інстинкт. Інстинкт не може бути викоріненим свавільними діями окремого індивіда. Таким чином, від кожної стримуваної тенденції в кінцевому результаті все таки залишається значний запас енергії, відповідно до інстинкту, який зберігає свою дійсність, хоча він залишився без енергії, став несвідомим. Чим досконаліша свідома екстравертна постановка, тим інфантильніша і архаічніша постановка несвідомого. Іноді невідома постановка характеризується грубим, доходячи до сорому, егоїзмом. Тут ми знаходимо ті кровозмішні бажання, які описує Фрейд. Само собою розуміється, що все це є скритим від погляду сторонніх до тих пір, поки екстравертна свідома постановка не досягає більш високого ступеню. Але якщо справа доходить до перебільшення свідомої точки зору, то і несвідоме показується симптоматично, тобто несвідомий егоїзм, інфантилізм і архаїзм втрачає свій першопочатковий характер компенсації і переходить в опозицію по відношенню до свідомої постановки. Це проявляється, перш за все, в безглуздому перебільшенні свідомої точки зору, яка повинна служити стримуванню несвідомого, але яка, звичайно, закінчується катастрофою для психічного життя людини.

Катастрофа може бути і об'єктивною, коли об'єктивні цілі потрохи переходять в суб'єктивні. Так, наприклад, один типограф, почавши кар'єру простим службовцем на протязі двадцяти років тяжко трудився і працював та досяг становища власника приватної справи. Справа розширювалась і росла і він все більш і більш втягувався в неї, потрохи розчиняючи в ній всі свої інтереси. Таким чином, справа поглинула його і це привело до його трагічного кінця, у вигляді компенсації для його включно ділових інтересів, в ньому несвідомо оживились деякі спогади з дитинства. В той час йому приносило велике задоволення займатися малюванням. І от замість того, щоб прийняти цю здатність, як таку, і використовувати її у вигляді врівноважуючого, побічного заняття, він увів її у своє ділове русло і почав фантазувати про надання своїм товарам зовнішнього художнього вигляду. На превеликий жаль фантазії стали дійсністю: він фактично почав випускати продукцію згідно із своїм власним примітивним і інфантильним смаком, і в результаті через декілька років збанкрутів і захворів. Як бачимо він попав під вплив суб'єктивних інфантильних нав'язливих думок [31,с.182].

З усього вищесказаного ми бачимо наскільки важливою є проблема визначення типів і їх характеристики для запобігання і виявлення психічних захворювань, для розуміння дій наших ближніх, тому потрібно здійснити детальну класифікацію типів. Відомо, що з давніх часів робились неодноразові спроби звести багаточисельні відмінності між людськими індивідами до окремих категорій; з іншого боку прикладались зусилля подолання однорідних характеристик типових відмінностей. Знаємо, про діяльність Гіпократа та його поділ темпераменту на чотири субстанції: кров, флегма, жовч і чорна жовч. Ті, у кого переважає кров, належать до типу сангвініків; переважання флегми відносяться до флегматичного типу; жовта жовч робить людину холериком, а чорна призводить до меланхолійного характеру. Як показує наша мова, цей різновид темпераменту витримав випробування часом, хоча потрібно було багато століть, щоб він був замінений фізіологічною теорією. Ця класифікація базується на здатності людини сприймати різні емоції чи афекти. Цікаво замітити, що перша спроба типологізації була зв'язана з емоційною поведінкою людини, очевидно тому, що афективність - найспільніша і найбільш вражаюча риса поведінки взагалі.

Однак афекти ні в якому разі не є єдиним різновидом людської психіки. Характеристики даних слід очікувати і від інших психологічних явищ; єдиною вимогою залишається необхідність спостерігати і розуміти інші функції не менш чітко і ясно, як і у випадку афектів. Ми завжди схильні виправдовувати самих себе, коли хто - небудь робить нас відповідальними за емоційну дію, що ми вчинили так, тому що був афект і що ми, насправді, звичайно не такі. Коли це стосується нас, то ми раді пояснювати афект як умову, що оправдує нашу низьку відповідальність, але неохоче це робимо по відношенню до інших. Коли людина судить за нашими афектами, ми легко звинувачуємо її в недостатньому розумінні нас, або навіть в несправедливості. Це зобов'язує нас не судити інших за їхніми афектами.

Що важливо пам'ятати, то це про те, що ми називаємо “психологією”, наука, яка може іти по своїй дорозі тільки на основі певних історичних і моральних посилань, закладених християнським вихованням на протязі останніх двох тисячоліть. Заповідь “Не судіть і не будете осуджені”, прищеплена релігією, створила всі можливості волі, що прагне, в своєму крайньому прояві, до простої об'єктивності судження. Ця об'єктивність, що містить в собі непросту байдужість до інших, а заснована на принципі виправдання інших до такого ступеня, в якому ми це робимо по відношенню до себе, є основою справедливого, безпристрасного судження про своїх близьких.

Характер - це стійка індивідуальна форма людського буття. Поскільки ця форма втілює в себе як фізичну, так і психічну природу, то загальна характеристика цього явища включає в себе як психічні так і фізичні властивості. Незрозуміла єдність живої істоти є причиною того, що фізична ознака є просто фізичною, а психічна - не є просто психічною. Нерозривність і цілісність природи нічого не знає про ці відмінності, які змушений встановлювати людський розум, щоб прокласти дорогу до розуміння сутності речей.

Різниця між тілом і розумом - це штучна дихотонія, дискримінація, яка безсумнівно базується на своєрідності пізнаючого інтелекту, ніж на природі речей. В дійсності взаємне проникнення психічних і тілесних ознак настільки глибоке, що за властивостями тіла ми не тільки можемо зробити висновки про якість психічного, але і по психічній специфіці ми можемо судити про відповідні тілесні форми. Останнє, звичайно потребує від нас незрівнянно більше зусиль, але не через те, що психіка здійснює менший вплив на тіло, ніж тіло на психіку, а тому, що якщо починати з психічного, то нам прийдеться робити висновки про невідоме через відоме, а від тіла нам легше відштовхуватись, бо воно видиме. Психічне набагато складніше, безкінечніше і темніше, чим видима поверхня тіла. Ці спостереження примушують сформулювати типізацію: існують люди, що в певній ситуації ніби відсторонюються, тихо говорячи “ні”, і тільки після цього реагують, і існують люди, що належать до другого класу, які в такій же ситуації реагують безпосередньо, будучи впевненими, що їх вчинок правильний. Тобто перший клас характеризується деякими негативними відношеннями до об'єкту, останній - скоріш позитивним.

Як відомо, з усього вищесказаного випливає, що перший тип відповідно є інтровертний, а інший - екстравертний.

Поняття “інтровертний” означає: все психічне проявляється у інтроверта так, як це для нього призначено відповідними законами, які індивід вважає за життєві принципи. Поняття “екстравертний” претендує на більшу увагу, бо виражає, подібно як і несвідоме, відповідні якості, відношення до людей і вказує на певні типічні властивості.

Інтроверсія і екстраверсія як типи постановок означають диспозицію, яка обумовлює в значній мірі психічний процес в цілому і визначає не тільки спосіб дії і вид суб'єктивного досвіду, а також характер несвідомої компенсації.

Ціллю психологічної типології не є класифікація людей на категорії - само по собі - це була б марна справа. Її ціль - забезпечити критичну психологію можливістю здійснювати методологічне дослідження і пошуки емпіричного матеріалу. По - перше, це - критичний інструмент для дослідника, що потребує опорних точок зору і ціленаправленої лінії, якщо він намагається навести порядок у царині індивідуального досвіду. Типологія - великий помічник у розумінні величезної різноманітності та багатогранності, що мають місце серед людських індивідів, а також вона надає ключ до фундаментальних, нині існуючих теорій. І, що дуже важливо, це вагомий засіб для визначення певного типу практичним психологом, який є озброєним ґрунтовними знаннями, може уникнути багатьох серйозних помилок в роботі з пацієнтами [31].

2.2 Архетипи соціального життя

Індивід, індивідуальність, особистість у ході людської історії - вторинне явище. Дуже довгий час було лише “ми”: група, сім'я тощо. За цей час у людській психокультурі сформувалася величезна кількість цінностей, норм, установок, архетипів, які й досі відіграють роль латентних мотивів у поведінці окремого індивіда. Недарма індивідуальна психіка не може протистояти соцієнтальній. Остання сильніша у своїй регулятивній функції. Будь - яка, навіть найталановитіша людина, в якийсь момент пасивно підкорюється рішенням свого начальника або іншої можновладної особи, без міркування приймає думку своїх друзів, сусідів або партії, манеру говорити й поводитися, смаки свого оточення. А в натовпі навіть дуже поміркована людина може приєднатися до крайніх форм насильства, паніки, жорстокості або ентузіазму. Через “я” людина завжди говорить “ми” соціуму (Г.Лебон, З.Фрейд).

Отже, суспільство, соціум через набуті властивості історичного “ми” постійно чинить вплив на індивіда через свої структури, інституції, мову, символіку та інші “внутрішні” закони колективного підсвідомого. У цьому, як в діях та вчинках особистості, відсутня риса індивідуального вибору (свободи волі), вони є простим відображенням логіки співвідношення елементів основних соціальних практик, соціальної волі (Ю.Габермас, М.Фуко, Ж.Лакан, та ін.)