Медичний дискурс: комунікативно-прагматичний і сугестивний аспекти

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ОДЕСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені І. І. МЕЧНИКОВА

АВТОРЕФЕРАТ

Медичний дискурс: комунікативно-прагматичний і сугестивний аспекти

Спеціальність 10.02.01 - українська мова

Шаніна Ольга

Одеса - 2015

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі української мови Одеського національного університету імені І. І. Мечникова, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор філологічних наук, доцент

ФОРМАНОВА Світлана Вікторівна,

Державний заклад “Південноукраїнський

національний педагогічний університет

імені К. Д. Ушинського”,

професор кафедри української філології і методики

навчання фахових дисциплін.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

БАЦЕВИЧ Флорій Сергійович,

Львівський національний університет

імені Івана Франка,

завідувач кафедри загального мовознавства;

кандидат філологічних наук

КОВАЛЕВСЬКА Анастасія Володимирівна,

Національний університет “Одеська юридична

академія”,

ст. викладач кафедри прикладної лінгвістики.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Сучасний український медичний дискурс належить до різновиду інституційного дискурсу ? спеціалізованого усталеного виду спілкування, зумовленого соціальними функціями партнерів, регламентованого як за змістом, так і за формою. Необхідність його наукового осмислення зумовлена не лише загальною актуальністю, а й характерною комунікативною специфікою цього дискурсу, вивчення якої передбачає інтеграцію найсучасніших мовознавчих напрямів ? соціолінгвістики, прагмалінгвістики, дискурсології, комунікативної лінгвістики, а також сугестивної та психолінгвістики з огляду на іманентну впливовість медичного дискурсу (див. праці Л. Бейлінсон, Н. Гончарeнко, Н. Литвиненко та ін.). мовленнєвий мовна гра медичний дискурс

Пріоритетним у дослідженні обрано комунікативно-прагматичний і сугестивний аспекти дискурсу. Такий підхід базується на аналізі комунікативних параметрів синтаксичної організації речення як основи висловлення в репліках медичного діалогічного мовлення й на мовних засобах, що впливають на підсвідомість пацієнта й допомагають лікареві поставити правильний діагноз і призначити ефективне лікування.

Дослідження спирається на наявний досвід наукового аналізу дискурсу, презентований у працях Ф. Бацевича, Л. Бейлінсон, В. Борботька, Т. А. ван Дейка, О. Іссерс, В. Карасика, Ю. Караулова, Л. Масенко, М. Міллз, Н. Непийводи, О. Сербенської, К. Сєдова, О. Сиротиніної, Л. Ставицької, Л. Струганець, С. Форманової та ін. Діалогічне мовлення, що є основною формою функціонування медичного дискурсу, аналізували Н. Арутюнова, М. Бахтін, М. Міхліна, Л. Якубинський та ін. Дослідженню комунікативної поведінки в дискурсі приділяли увагу Н. Арутюнова, А. Баранов, Ф. Бацевич, Е. Бенвеніст, В. Борботько, В. Виноградов, Т. А. ван Дейк, В. Карасик, Є. Кубрякова, О. Селіванова, К. Серажим, Й. Стернін, С. Форманова, Р. Якобсон та ін.

Попри посилене зацікавлення дослідників проблемою функціонування дискурсу, медичний дискурс не дістав у лінгвістиці належного потрактування. Так, прагмалінгвістичний аспект медичного дискурсу частково досліджений у російському мовознавстві (Е. Акаєва, М. Барсукова, Л. Бейлінсон, Н. Гончарeнко, В. Жура, Н. Сидорова), але без урахування сугестивних властивостей текстів, інтегральна сукупність яких становить вербальну площину цього дискурсу. В центрі уваги зарубіжних науковців перебувають переважно етико-психологічні проблеми спілкування в медичному середовищі, висвітлені в комунікативному аспекті (С. Кандлін, М. Міллз, С. Робертс, Б. Фрімон).

У вітчизняному мовознавстві докладно вивчено лише термінологічний аспект медичного мовлення, про що свідчать праці Н. Місник, В. Передрієнка, О. Петрової та ін. Історичний розвиток медичної лексики на основі пам'яток української мови до ХVIII ст. дослідив В. Німчук. Комунікативний підхід українські дослідники використовували переважно у зв'язку з вивченням іншомовних медичних дискурсів: це дисертаційні праці С. Вострової, А. Боцмана тощо. Для виявлення функційного навантаження кодифікованих і розмовних некодифікованих стереотипів у мовленні українських лікарів (суржик, арго) комунікативний підхід використав В. Юкало. Комунікативно-граматичний та соціолінгвістичний аспекти органічно поєднано в дисертаційній праці Н. Литвиненко, де здійснено аналіз комунікативних параметрів синтаксичної організації речення як основи висловлення в репліках медичного діалогічного мовлення. Проте у всіх згаданих працях поза увагою лінгвістів залишається сугестивність медичного дискурсу як його основна ознака.

Проблема мовленнєвої сугестії глибоко досліджується в зарубіжній та російській лінгвістиці (Е. Аронсон, Р. Бендлер, В. Бехтерєв, Н. Голєв, Дж. Гріндер, М. Желтухіна, С. Ковальов, Е. Кречмер, Л. Мурзін, Б. Поршнєв, І. Черепанова), основу якої заклав Т. А. ван Дейк. В україністиці цьому питанню присвячено наукові розвідки, серед яких слід зазначити праці таких українських дослідників, як Н. Бардіна, А. Ковалевська, Т. Ковалевська, Н. Кутуза, О. Селіванова, С. Форманова та ін. Проте відсутні праці, які б висвітлювали сугестивність саме в медичному дискурсі, де вона є одним із ключових понять, оскільки сугестивні чинники створюють особливу тональність спілкування, корегують вербальне й невербальне вираження та виявляють ситуативну варіативність у різних жанрах цього дискурсу.

Актуальність дослідження зумовлена не лише зростанням наукового інтересу до вивчення різних типів дискурсу, а й необхідністю системного підходу до лінгвістичної реконструкції медичного дискурсу як активного специфічного складника сугесто-дискурсивного простору, виявлення його комунікативно-прагматичних та сугестивних особливостей, ідентифікації характерних стратегій і тактик та їхніх мовних репрезентантів.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано в межах планової наукової теми кафедри української мови Одеського національного університету імені І. І. Мечникова “Дослідження сугестії: механізми, джерела, захист” (номер державної реєстрації 0107U003715). Тему дисертації затверджено на засіданні Наукової ради “Закономірності розвитку мов і практика мовної діяльності” Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України (протокол №3 від 26 червня 2014 року).

Мета дослідження полягає в аналізі комунікативно-прагматичних та сугестивних характеристик сучасного українського медичного дискурсу як актуального складника сучасного комунікативного простору.

Реалізація поставленої мети передбачає необхідність вирішення таких завдань:

1) визначити основні чинники формування медичного дискурсу як різновиду інституційного дискурсу;

2) виявити сугестивну природу медичного дискурсу та загальні психолінгвальні механізми реалізації сугестивності ;

3) розробити класифікацію комунікативних стратегій і тактик у домінантних інтеракціях “лікар-пацієнт”;

4) на основі аналізу конфліктних ситуацій спілкування з'ясувати комунікативні особливості мовленнєвої поведінки учасників медичного дискурсу;

5) проаналізувати мовленнєві кліше як усталений засіб сугестивності в інтеракції “лікар-пацієнт”;

6) висвітлити поняття “мовна гра” як характерний засіб сугестивності в інтеракції “лікар-пацієнт”.

Об'єктом дослідження є український медичний дискурс, реалізований у діалогічному типі “лікар - пацієнт”.

Предметом дослідження обрано комунікативно-прагматичні й сугестивні характеристики українського медичного дискурсу.

Матеріалом дослідження слугували аудіозаписи розмов лікарів із пацієнтами в різних комунікативних ситуаціях фахового спілкування, отримані за допомогою безпосередньої фіксації живого мовлення респондентів. Записи зроблено в лікарнях Рівненської, Полтавської, Львівської та Івано-Франківської областей упродовж 2010 - 2014 років. Репрезентативна база даних становить понад 1500 діалогів загальною тривалістю 4 000 хвилин. Оригінали записів зберігаються в авторській фонотеці. Частину їх транскриптів наведено в Додатку дисертаційного дослідження.

Методи дослідження. Для вирішення поставлених у роботі завдань використано такі загальнонаукові методи лінгвістичного аналізу: спостереження за безпосереднім мовленням респондентів для фіксації мовленнєвих особливостей медичного дискурсу; описовий метод для ідентифікації та інтерпретаційного аналізу дискурсу, узагальнення та класифікації аналізованого матеріалу; аналізу і синтезу фактичного матеріалу, що уможливило систематизацію й об'єктивну лінгвістичну класифікацію мовленнєвої інтеракції “лікар-пацієнт”. Для верифікації й системного узагальнення комунікативно-прагматичного простору медичного дискурсу та встановлення його обсягу залучено кількісний аналіз. Серед спеціальних лінгвістичних методів використано контекстуально-інтерпретаційний аналіз, який дав змогу з'ясувати сугестивні особливості в діалогах “лікар-пацієнт”, та елементи конверсаційного аналізу, скерованого на встановлення структури вербального спілкування в конфліктних ситуаціях. Ідентифікація емоційного фону медичного дискурсу здійснювалася на підставі емотивного контент-аналізу, що інтегрує різні види інформації (невербальну, паралінгвальну й вербальну) для конкретизації емоційного змісту висловлювання у вигляді стандартного набору емоційних категорій (базових емоцій або їхніх похідних).

Наукова новизна роботи полягає в тому, що в ній на основі обсяжного матеріалу вперше:

· подано систематизацію та розгорнуте теоретичне обґрунтування медичного дискурсу як різновиду інституційного дискурсу;

· доведено сугестивну природу медичного дискурсу;

· визначено засоби сугестивного впливу в медичному дискурсі в цілому та в його жанрах;

· розроблено класифікацію комунікативних стратегій і тактик у домінантних інтеракціях “лікар-пацієнт”;

· висвітлено комунікативні особливості мовлення українського лікаря в інтеракції “лікар-пацієнт”;

· виявлено лексичні параметри формування мовленнєвої поведінки учасників медичного дискурсу в конфліктних ситуаціях спілкування.

Теоретична цінність дисертації полягає у створенні теоретичної бази дослідження проблем мовної комунікації в галузі професійного дискурсу; у встановленні особливостей мовної інтеракції “лікар-пацієнт”; у ??систематизації та визначенні комунікативної ефективності тактик, що застосовуються лікарями під час спілкування з пацієнтом, та виявленні їхньої залежності від ситуації спілкування й комунікативного типу особистості лікаря тощо.

Матеріали дослідження поглиблюватимуть знання про медичний дискурс як вид інституційного дискурсу, збагачуватимуть підходи до аналізу особливостей мовної інтеракції, доповнюватимуть знання про методи сугестивного впливу лікаря на пацієнта. З'ясування комунікативно-прагматичних характеристик і специфіки медичного дискурсу стане в нагоді в подальшому опрацюванні лексикології, морфології, синтаксису й стилістики української мови, а також у відповідних аспектах дискурсології, сугестології, комунікативної й прагмалінгвістики.

Практичне значення дисертаційного дослідження визначається тим, що його результати можуть бути використані у вишівських курсах української мови (розділи “Лексикологія”, “Культура мови”, “Стилістика”, “Морфологія”, “Синтаксис”); при укладанні підручників і посібників із дисципліни “Українська мова за професійним спрямуванням”; у проведенні спецкурсів і спецсемінарів із сугестивної лінгвістики, нейролінгвістичного програмування, дискурсології, лінгвоконфліктології, при написанні кваліфікаційних робіт студентів, відповідних підручників і посібників, а також у практиці укладання словників медичної термінології.

Апробація результатів дослідження. Результати дослідження обговорено на засіданнях кафедри суспільних наук Одеського національного медичного університету, кафедри української філології і методики навчання фахових дисциплін Державного закладу “Південноукраїнський національний педагогічний університет імені К.Д. Ушинського” та кафедри української мови Одеського національного університету імені І.І. Мечникова. Основні положення дисертації виголошено на 5 міжнародних і 4 всеукраїнських наукових конференціях: на IX Всеукраїнській науково-теоретичній конференції “Українська література: духовність і ментальність” (Кривий Ріг, 2009); Міжнародній науковій конференції V Оломоуцького симпозіуму україністів “Сучасна україністика: проблеми мови, літератури та культури” (Оломоуць, Чехія, 2010); IV Всеукраїнській науковій конференції “Сучасні орієнтири філологічної науки” (Херсон, 2010); Наукових читаннях пам'яті члена-кореспондента НАН України Юрія Олександровича Карпенка (Одеса, 2010); І Міжнародній науково-практичній конференції “Мова і конфлікт” (Одеса, 2011); Всеукраїнській науково-практичній конференції “Українське мовознавство: теоретичні та прикладні проблеми” (Кіровоград, 2011); ІІ Міжнародній науково-практичній Інтернет-конференції “Мова та міжкультурна комунікація” (Дніпропетровськ, 2012); І Міжнародній науково-практичній конференції “Міжкультурна комунікація: проблеми та перспективи” (Тирасполь, Придністров'я, 2012); Міжнародній науковій конференції “Современная наука: тенденции развития” (Будапешт, Угорщина, 2013).

Публікації. Основні теоретичні положення і результати дослідження викладено в 11 одноосібних публікаціях, із яких 7 статей уміщено у фахових виданнях України, 3 статті - в зарубіжних виданнях Чехії (Оломоуць), Придністров'я (Тирасполь) й Угорщини (Будапешт), 1 стаття - в Інтернет-виданні. Усі публікації виконано одноосібно.

Структура та обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, загальних висновків, списку використаної літератури (316 позицій, із них 58 - іноземними мовами) та додатка. Повний обсяг роботи становить 254 сторінки, з них 182 сторінки основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано вибір та актуальність дисертаційної теми, сформульовано мету й конкретні завдання роботи, визначено методи дослідження, розкрито наукову новизну та практичну цінність одержаних результатів, наведено відомості про їхню апробацію, структуру та обсяг дисертаційної праці.

У першому розділі “Теоретичні засади дослідження медичного дискурсу” висвітлено різні підходи до тлумачення поняття дискурс у сучасній лінгвістиці, розглянуто медичний дискурс як різновид інституційного дискурсу; визначено сугестивність як основу медичного дискурсу та з'ясовано методологічні засади і методи його дослідження.

Поняття дискурс з'явилось у 60-х ? 70-х роках ХХ століття в західноєвропейській лінгвістичній науці завдяки американському лінгвісту З. Херрісу. Чіткого і загальноприйнятого визначення поняття “дискурс” дотепер не існує, тому для визначення нашого розуміння дискурсу виокремимо його найусталеніші в науковій літературі характеристики:

- дискурс визначається через текст або текст через дискурс;

- дискурс ? це когнітивний процес, пов'язаний із творенням мовленнєвої поведінки;

- дискурс ? це послідовність взаємозв'язаних висловлювань, об'єднаних спільністю цільового завдання;

- дискурс ? це складна комунікативна подія;

- дискурс ? це соціолінгвістична структура, яка твориться адресатом у конкретних комунікативних, соціальних та прагматичних ситуаціях;

- дискурс ? це комунікативна інтеракція адресанта та адресата, яка відбувається в конкретній ситуації і спрямована на здійснення когнітивного, емоційного, фізичного та прагматичного впливу на адресата;

- дискурс ? це зв'язний текст у сукупності з екстралінгвальними, соціальними, прагматичними, психічними та іншими факторами;

- дискурс ? це текст, узятий в аспекті подій, це соціально направлена дія.

У нашій роботі поділяємо підхід, запропонований Т.А. ван Дейком, де дискурс постає як результат мовлення, актуалізований обставинами спілкування та рольовими позиціями його учасників. З огляду на це пропонуємо тлумачити дискурс як комунікативну ситуацію, що відбувається між адресантом і адресатом у процесі комунікативної дії в певному часовому, просторовому та інших контекстах. Ця комунікативна дія може бути звучною, писемною, а також мати вербальні та невербальні складники.

Залежно від характеру та суб'єктів спілкування дискурс поділяють на персональний (особистісно-орієнтований) та інституційний (статусно-орієнтований), який передбачає спілкування в рамках створених у суспільстві інститутів та зумовлених ними формальних і неформальних правил, що регулюють різні сфери людської діяльності.

Медичний інституційний дискурс, що об'єктивно вирізняється в системі інституційного дискурсу з огляду на соціально-рольові ознаки, комунікативні та структурно-семантичні особливості, розглядаємо в комунікативно-прагматичному і сугестивному аспектах, ураховуючи всі чинники, що формують його структуру.

Дискретний (несуцільний) медичний дискурс - це дискурс нерівноправних партнерів, що реалізується у сфері спілкування “лікар - пацієнт”. Основними рисами цього типу дискурсу є перервність процесу вербального вираження, інтерпрофесійний характер спілкування та асиметрія комунікативної взаємодії. Ці риси зумовлені комунікативними преференціями лікаря, його статусом, фаховою компетенцією, особистими властивостями, практичними навичками й уміннями. Основною формою функціонування дискретного медичного дискурсу є діалог, у якому мовлення лікаря й пацієнта приблизно пропорційні за обсягом висловленої інформації. В діалозі з пацієнтом лікар виступає комунікативним лідером, вибудовуючи методику спілкування.

Будь-якому дискурсу, а особливо медичному, притаманна сугестивна функція. Мовленнєвий сугестивний вплив - невід'ємний компонент акту комунікації, що виявляється у зміні конфігурацій стандартних та індивідуальних уявлень під упливом інформації тексту (М. Желтухін, А. Романов, І. Черепанова). Слідом за С. Головіним, М. Желтухіною, В. Панкратовим, І. Черепановою ми визначаємо навіювання (сугестію) як уплив на підсвідомість, емоції й почуття людини за рахунок послаблення контрольно-регулятивної функції її свідомості, зниження критичності при сприйнятті та реалізації навіюваного змісту, а також відсутності цілеспрямованого активного розуміння, розгорнутого логічного аналізу й оцінки актуального стану особистості у співвідношенні з її минулим досвідом.

Для медичного дискурсу максимально характерна сугестивна функція, оскільки інформація, що передається лікарем, упливає на пацієнта, його почуття і розум, змінює його внутрішній світ, регулює поведінку. Пацієнт сприймає таку інформацію як апріорну даність, бо вона надходить від авторитетної особи (лікаря). Сугестивність медичного дискурсу реалізується у вербальному (установки, сформульовані лікарем у вигляді “директив”, виражених як команда, порада, рекомендація, інструкція, заборона) і невербальному (відкриті пози, жести, мімічні реакції, міжособистісна дистанція, погляд, уважне слухання відповідей пацієнта) спілкуванні.

Сугестивність у медичному дискурсі виявляється в єдності з раціонально-логічним спілкуванням. Під упливом стресу або захворювання сугестабельність пацієнта посилюється. Таким чином, навіювання максималізується, якщо воно відповідає потребам та інтересам адресата і якщо джерелом інформації виступає людина, що володіє високим авторитетом і користується безумовною довірою.

У другому розділі “Комунікативно-прагматичні особливості медичного дискурсу” проаналізовано мовленнєву поведінку учасників медичного дискурсу в конфліктних ситуаціях спілкування; виявлено причини виникнення таких ситуацій у професійній діяльності медика; встановлено особистісні риси лікаря, що виступають основним чинником комунікативної поведінки.

Реалізація дискретного медичного дискурсу зумовлена етапами комунікативної взаємодії лікаря й пацієнта, які акумулюють ключові моменти лікувального процесу. Ми виокремлюємо чотири етапи, характерними ознаками яких є типовість, повторюваність та обов'язковість. Це - етапи знайомства, системного опитування, об'єктивного обстеження та рекомендацій. Виявлено, що сугестивність наявна на кожному етапі комунікативної інтеракції, однак найповніше вона виявляється саме під час системного опитування.

Системне опитування пацієнта у структурі медичного дискурсу зазвичай має кілька стадій. У дослідженні ми зосередилися на найголовніших. Спочатку лікар пропонує питання загального змісту, концентруючи увагу пацієнта на певних симптомах, які лікар вважає принциповими. Тому перша стадія чітко маркується особливим ініціальним діагностичним запитом інформації (ритуалізація дискурсу): Які у Вас скарги? Що Вас турбує? Скарги є? На що скаржитесь?

На етапі системного опитування важливим є з'ясування релевантних для встановлення діагнозу симптомів та констатація супроводжувальних фактів. Опитування пацієнта передбачає вживання цілого комплексу різних за змістом та структурою питальних речень, систематизованих відповідно до вимог чинних вузькофахових методик.

Серед питальних речень розрізняються своєю комунікативною організацією загальнопитальні та частковопитальні речення залежно від характеру запитання та обсягу очікуваної відповіді.

Загальнопитальні речення в медичному дискурсі - це переважно усталені запитання, які ставить лікар на початку розповіді: На що Ви скаржитесь? Вранці Ви відчуваєте гіркоту в роті? Біль з'являється відразу після вживання їжі? Значна частина загальнопитальних речень передбачає у відповіді пацієнта підтвердження або спростування інформації щодо симптоматики або перебігу захворювання: У Вас видалений апендикс? Ви робили магнітнорезонансну томографію? У Вас не було галюцинацій під час знеболювання трамадолом? Такі речення становлять майже четверту частину питань лікаря і сприяють формуванню картини фізичного стану організму пацієнта загалом. Вони можуть мати як двоскладну, так і односкладну граматичну основу.

Частковопитальні речення, які вживає лікар, передбачають конкретну відповідь на запитання, що стосуються здебільшого показників фізичного стану пацієнта: Як давно Ви хворієте? Коли Ви востаннє робили флюорографічне обстеження легенів? Після якої їжі Ви відчуваєте нудоту? Перевагу частковопитальних речень у цій частині дискретного дискурсу пояснюємо тим, що на етапі опитування лікар хоче отримати інформацію здебільшого часткового характеру як необхідного складника для подальших узагальнень. На відміну від загальнопитальних, частковопитальні речення практично завжди мають у своїй структурі питальні слова: Після чого біль з'явився вперше? Коли Ви помітили зміни у своєму стані?

Під час аналізу фактичного матеріалу на етапі системного опитування виявлено такі мовні формули, як повтори і перепитування, що сприяють утіленню прагматичних намірів лікаря.

Перепитуванню підлягає здебільшого елемент інформації, найбільш значущий для лікаря в певній ситуації, на якій він фокусує свою увагу: Пацієнт: У мене часто ниють руки. Не знаю, чому… Лікар: Болять і ниють? Фіксуючи цей елемент, лікар не тільки й не стільки очікує від пацієнта підтвердження того, що повідомлені симптоми насправді були, скільки прагне переадресувати його відповідь собі як питання: Чому ж вони в нього болять і ниють? Лікар перепитує, подумки звертаючися до власної фахової компетенції для фокусування у своїй свідомості повідомлених пацієнтом симптомів для подальшого ефективного діагностування.

Повторення деяких елементів розповіді пацієнта є доволі поширеним явищем на етапі системного опитування і зазвичай з'являється тоді, коли лікар, прагнучи точності й адекватності у визначенні діагнозу, створює для себе певний часовий простір для обмірковування почутого: Лікар: Набряки бувають? Пацієнт: Не буває. Лікар: Так, не буває… А судоми? За структурою і семантикою такі формули збігаються із значною частиною описаних Н. Шведовою власне повторів, мета яких - уповільнити темп діалогу та виграти час для обмірковування репліки співрозмовника і відповіді на неї.

На етапі системного опитування лікар вдається до сугестивно-релаксивної тактики, спрямованої на полегшення психо-емоційного стану пацієнта за допомогою заперечення загрози чи небезпеки, пов'язаної з наявністю певного симптому. Для реалізації цієї тактики лікарі у своїх репліках використовують оцінні речення: Нічого; Не біда; Це не страшно (Не страшно); Все не так погано.

За результатами нашого дослідження встановлено, що будь-який медичний текст містить інформацію, яка здійснює вплив на адресата, отже, такий дискурс можна вважати прагматично спрямованим. Прагматична спрямованість медичного дискурсу полягає у спонуканні адресата до виконання певних запрограмованих адресантом дій, що відбувається завдяки використанню відповідних вербальних та невербальних засобів упливу.

Одним із таких засобів вважаємо активне емпатичне слухання, яке передбачає розуміння сигналів співрозмовника, співпереживання і співчуття, емоційну солідарність із хворим і є необхідною професійною якістю лікаря (А. Борисюк, А. Василькова, А. Гройсман, О. Юдіна). Т. Ковалевська вводить у науковий обіг поняття комунікативної емпатії, систематизує вербальні та невербальні маркери сугестивної комунікації, спираючись на положення й методи нейролінгвістичного програмування. Відповідно, комунікативна емпатія корелює з ідеєю гармонійності та передбачає вміння релевантно увійти до феноменологічного поля іншої людини, що сприяє толерантності комунікативної взаємодії у будь-якому дискурсі, у медичному - насамперед.

Для вираження емпатії лікар використовує мовленнєві ходи такого типу: Здається, ви засмучені. Дозвольте мені уточнити, чи правильно я Вас розумію ... . Розкажіть мені детальніше про ... Я правильно Вас зрозуміла, що ...?

Сучасні дослідження в галузі прагмалінгвістики відображають зростання інтересу вчених і до мовленнєвої взаємодії комунікантів у конфліктних ситуаціях спілкування, для яких характерне застосування особливих мовленнєвих формул, орієнтованих на конфронтацію.

Враховуючи те, що конфлікти є невід'ємною частиною професійної діяльності і необхідною умовою для її розвитку (Н. Грішина), ми зосередили увагу на медичному конфліктному дискурсі, оскільки дослідники відмічають його потенційну конфліктність. Розвиваючи ці ідеї, ми систематизували основні характеристики медичного конфліктного дискурсу за критеріями типологізації дискурсів: сфера комунікації, характер комунікації, адресантно-адресатні конфігурації.

Результати дослідження виявили, що конфліктні ситуації виникають у процесі реалізації таких мікротем: призначення лікування, симптоми та діагностика, встановлення діагнозу, здійснення медичних маніпуляцій.

Фактичний матеріал дослідження дає підстави виокремити в конфліктній інтеракції “лікар-пацієнт”, а також у зворотній моделі “пацієнт-лікар”, мовні засоби, які виражають інтенцію мовця, де джерелом конфлікту може бути і лікар, і пацієнт. Найпоширенішими є моделі з таким семантичним наповненням:

- докір і навіть погроза на адресу осіб, які порушують канони інституційної поведінки: Лікар: Послухайте, я взагалі не буду зараз нічого цього говорити, якщо Ви себе будете так поводити. Ви знали, КУДИ Ви їдете. Ви припускали, ЯКИЙ діагноз (голосно). І потрібно зараз тримати себе в руках;

- докір та обвинувачення, поширеними формами організації яких виступають наративи пацієнтів про обстеження й лікування: Пацієнт: Після цього мені приписали пігулки. Ну, загалом, ці пігулки я став приймати, у мене…значить, вуха позакладало, …потім кон'юктивіт почався, очі сльозилися. Навіщо ви мені їх (пігулки) взагалі приписали?! Ви мені ще гірше зробили!;

- осуд дій лікаря: Лікар: Ви на себе наговорюєте. У Вас нічого немає. Пацієнт: Ви нічого не розумієте! Звідки ж тоді гній? Лікар: А Ви приходьте до мене з цим гнійним вмістом. Пацієнт: Смішно. Як же я можу прийти до Вас саме в цей момент?;

- докір+осуд+обурення з боку обох учасників конфлікту здійснює дестабілізувальний вплив на лікаря, пацієнта і ситуацію в цілому. Це вербалізується незакінченими реченнями, паузами, окличною просодією. Репліки лікаря провокують негативну реакцію пацієнта, зниження його комплаентності, тобто прихильності до лікування, як-от: Пацієнт: Так, пишіть - нормально все. Не потрібно мені зараз проходити нічого! Лікар: Ну, в такому випадку Ви візьміть самі собі напишіть, якщо вважаєте себе… Пацієнт: Що? Лікар: Ну, сам…Навіщо було взагалі приїздити! Самі б написали - у мене все добре… в довідці! Пацієнт: НЕ ПОТРІБНО мені більше ніяких обстежень!

Отже, конфліктна інтеракція є особливим типом мовленнєвої поведінки комунікантів, яка визначається агресивністю, психологічним тиском, відповідною тональністю спілкування і спричинює комунікативний дискомфорт.

Спостереження за усним медичним дискурсом зокрема показали, що в ньому переважає певний набір регулярно відтворюваних емоцій (позначених нами як дискурсивні емоції), вербалізованих його учасниками. Створений ними своєрідний емоційний фон і характеризує емоційну домінанту дискурсу.

Емотивність медичної комунікації переважно обмежена рамками чотирьох типів комунікативних ситуацій, у межах яких відбувається обговорення таких тем: проведення раннього обстеження та лікування, проблем адаптації до захворювання, запитань про приватне життя пацієнта, “делікатних” тем. Основним засобом реагування на емотивні репліки пацієнтів виступає емпатична поведінка лікаря.

У третьому розділі “Сугестивний вплив як засіб комунікативної інтеракції у медичному дискурсі” висвітлено поняття “стратегія” і “тактика”; створено класифікацію комунікативних стратегій медичного дискурсу; встановлено, що використання тієї чи іншої стратегії залежить від конкретної ситуації спілкування і визначає відповідний набір мовленнєвих тактик (прийомів), комунікативних ходів; виявлено засоби позитивного та негативного сугестивного впливу в інтеракції “лікар-пацієнт”; проаналізовано мовленнєві кліше як засіб сугестивності у медичному дискурсі; доведено, що “мовна гра” оптимізує мовленнєву інтеракцію “лікар-пацієнт” і підвищує сугестивний вплив.

Ми поділяємо думку дослідників (О. Гойхман, Є. Клюєв), які співвідносять стратегії з прагматикою спілкування, тобто з досягненням певних комунікативних цілей, а тактики - з мовним наповненням комунікативних ходів. У такому разі комунікативна стратегія виступає як сукупність запланованих мовцем заздалегідь та реалізованих у процесі комунікативного акту тактичних ходів, спрямованих на досягнення комунікативної мети, а комунікативна тактика - як сукупність практичних ходів у реальному процесі мовленнєвої взаємодії. Зауважимо, що комунікативну тактику, на відміну від комунікативної стратегії, співвідносять не з комунікативною метою, а з набором комунікативних намірів, що є практичним засобом досягнення комунікативної мети. Через характерні комунікативні стратегії й тактики відбувається мовленнєвий сугестивний вплив на співрозмовника.

Мовленнєві стратегії медичного дискурсу пов'язані із загальним задумом кінцевої мети спілкування, яка, безперечно, полягає у наданні кваліфікованої допомоги хворій людині, тобто у визначенні захворювання, призначенні необхідного курсу лікування і його безпосередньому проведенні, а також у наданні відповідних рекомендацій. Тому слідом за іншими дослідниками (В. Карасик, Л. Бейлінсон), ми виокремлюємо три основні стратегії медичного дискурсу: діагностувальну, лікувальну та рекомендаційну.

У процесі дослідження було розглянуто і низку певних мовленнєвих тактик, на вибір яких впливають і тип особи лікаря, і пацієнтів, і типи хвороб, і ситуації, в яких відбувається спілкування лікаря, і регламент прийому пацієнта.

Слід зауважити, що серед усього набору мовленнєвих тактик різних стратегій медичного дискурсу можна виокремити спеціалізовані тактики, які використовуються для реалізації однієї конкретної стратегії, і неспеціалізовані тактики, спільні для всіх стратегій.

Так, для діагностувальної стратегії спеціалізованими є тактики знайомства, підтримки емоційної рівноваги і звинувачення. Спеціалізованими тактиками лікувальної стратегії є тактики психологічного регулювання стану, втіхи, загрози, рекомендаційної - тактики категоричної рекомендації, пом'якшеної рекомендації та співробітництва.

Серед неспеціалізованих тактик медичного дискурсу ми виокремили тактики загальні. Так, спільними для діагностувальної і лікувальної стратегій є тактики зближення, запиту конкретної інформації, комплімента, тактика “честь мундира”. Тактика презентації є спільною для діагностувальної і рекомендаційної стратегій, а тактики обов'язкової співпраці й обов'язкового успіху - для лікувальної і рекомендаційної стратегій. Тактики переконання, створення довготривалих планів, самопрезентації, пояснення, формування ходу думок, умовчання, оцінки є спільними для всіх стратегій медичного дискурсу.

Найпоширенішими тактиками вважаємо такі:

- тактика знайомства, або контактовстановлювальна тактика, передбачає використання певних висловлювань, що сприяють започаткуванню розмови, її підтримуванню, фокусуванню уваги на конкретному елементі ситуації: Пацієнт: Можна увійти? Лікар: Так, так, прошу; або це можуть бути розповідні й питальні емоційно забарвлені речення на зразок: Боже мій, дідусю, чого ж Ви лікаря додому не викликали?! (до пацієнта значно старшого віку з важкою ходою);

- тактика запиту конкретної інформації, мета якої полягає у виявленні можливої “проблемної ділянки” і реалізується за допомогою типізованих речень. Ставлячи стандартні клішовані питання, лікар прагне отримати конкретну інформацію для постановки діагнозу: Біль у Вас колючий чи ріжучий? Судоми бувають зрідка чи постійно?;

- тактика зближення, характерним елементом якої є звернення до пацієнта на ім'я (часто використовуються зменшувальні, пестливі імена або навіть звернення типу “мій золотий”, “моя рідненька”): Лікар: Так, Олеже Володимировичу, давайте зробимо таку річ. ЕКГешку зробите і тоді підете в денний стаціонар… Домовились, мій золотий?;

- тактика формування ходу думок пацієнта виконує функцію емоційного стабілізатора: Пацієнт: Я була у лікаря Х. і вона сказала… Лікар: І вона сказалa, що ваша залоза не у повному порядку. Правильно я зрозуміла? Лікар перебиває репліку пацієнта і закінчує фразу, аби не дати пацієнтці виголосити слова засудження на адресу іншого лікаря. Безконфліктність, нейтральне забарвлення фрази досягається використанням літоти (не у повному порядку) і питанням-провокатором, логічний наголос в якому падає на слово правильно. Для реалізації таої тактики найчастіше застосовуються перервані синтаксичні конструкції, вставні слова, інверсії, різкі зміни теми нової репліки;

- тактика пом'якшеної рекомендації передбачає послаблення категоричності спонукання через використання модально забарвлених виразів, формул увічливості та ін.: Будь ласка, із завтрашнього дня починайте робити ін'єкції інтерферону; Отже, намагаєтесь дотримуватися дієти. Стараєтесь не носити контактні лінзи постійно. Завдяки таким тактикам рекомендація лікаря втрачає категоричність і набуває ознак поради;

- тактика співробітництва з пацієнтом ґрунтується на ідеї спільної дії комунікантів і передає прагнення лікаря до співпраці з пацієнтом у процесі лікування. Найпоширенішим засобом її реалізації є займенник ми зі значенням “ми-спільне”, використання якого спостерігаємо у дискурсі лікаря на всіх етапах комунікативної взаємодії з пацієнтом. Транспоноване значення особи дієслова ? форма першої особи множини замість форми другої особи однини ? дає змогу нейтралізувати категоричність наказових форм, пом'якшити вимогливий характер висловлення, передати значення спільної дії. Тактика співробітництва досягає ефективності, коли в ній наявні певні пояснення, які визначають послідовність дій лікаря, їхню мету та доцільність: Зараз ми ось що робимо: добре все тобі знеболюємо, розрізаємо цей пухир, я розповім, що треба робити, а завтра відвідаєш свого хірурга-стоматолога за місцем проживання, щоб поборотися за цей зуб. Коментуючи свої дії, лікар залучає пацієнта до спільного обговорення, що створює ілюзію його причетності до фахових рішень стосовно тих чи тих засобів лікування.

Отже, комплекс комунікативних стратегій, по-перше, безпосередньо пов'язаний з мовленнєвою поведінкою кожного з учасників діалогічної інтеракції і поза ним не розглядається співрозмовниками, по-друге, маркується певним чином за допомогою відповідних лінгвістичних показників, які здатні відображати стратегічну організацію діалогічного дискурсу, представленого у вигляді мовленнєвих тактик.

Засоби реалізації тієї ж самої тактики можуть бути різними в різних стратегіях медичного дискурсу, що пояснюється провідною метою спілкування. У реальному спілкуванні часто спостерігається взаємопроникнення декількох тактик, що підсилює дію на пацієнта.

Тактика налагодження контакту спрямована на ефективне встановлення, підтримання та збереження контакту між лікарем і пацієнтом. Комунікативним засобом досягнення цієї мети є фатичне спілкування, яке виявляється в мовленнєвих діях, що виходять за межі запланованих тем і змісту розмови. У фатичному спілкуванні лікар активно використовує моделі фіксування уваги, компліменти оптимістичного прогнозу та заохочення до спілкування. Так, лікар фіксує увагу у реченнях, де частково повторює репліку пацієнта або відтворює асоціативний спосіб спілкування. Комплімент вербалізують речення, що містять лексеми позитивної оцінки зовнішнього вигляду пацієнта, соціальної групи, до якої він належить, або його статусної ролі. Оптимістичний прогноз передають речення афористичного спрямування або такі, що містять семантичний компонент протиставлення. Заохочення до спілкування виражають загальнопитальні речення із семантикою припущення з вставними словами та частками суб'єктивно-модального змісту. Мовні засоби реалізації тактики налагодження контакту можуть містити як стандартні, так і нестандартні елементи мовлення, де до останніх належить позатематичний компонент, що забезпечує оптимальну взаємодію лікаря з пацієнтом.

Медичний інституційний дискурс - це неоднорідне утворення, в складі якого є жанри, що характеризуються певними соціально-рольовими, комунікативними та структурно-семантичними особливостями. Однією з ознак, що вирізняє медичний інституційний дискурс, є високий ступінь сугестивності у спілкуванні лікаря з пацієнтом. Аналізуючи фактичний матеріал, ми зосередили увагу на таких маркерах сугестії, як мовленнєві кліше та мовна гра, оскільки вони є найчастотнішими у площині медичного дискурсу.

Зауважимо, що професійна специфіка спілкування лікаря з пацієнтом пов'язана з необхідністю використання спеціальних мовленнєвих кліше, до яких уналежнюємо насамперед спеціальну термінологію, терміносполучення, професіоналізми, клішовані вирази.

Клішовані вирази часто використовуються в мові лікаря автоматизовано, стають своєрідними формулами навіювання: Лікар: Ось таблетки, які полегшать Вам біль. Коли лікар прописує ліки, роль і значення яких невідомі пацієнту, то хворий повністю довіряється лікареві, що сприяє здійсненню максимального впливу. Наведемо приклади професійних клішованих виразів: Лікар: Скажіть, будь ласка, куди іррадіює біль? Тобто куди біль віддає? Тут лікар під час питальної репліки прогнозує реакцію адресата, намагається висловитися зрозуміліше і ясніше, усвідомивши недоречність первісного варіанту. У наступному випадку лікар не пояснює вжитий професіоналізм з причини його клішованості і загальновизначеності (закріпленості за даним соціумом): Лікар: Де локалізується біль, покажіть, будь ласка?

Мовленнєві кліше, які використовує лікар, реалізують метакомунікативну функцію, тобто організують інтеракційний простір комунікації, оскільки є дейктичними одиницями, що вказують на певні ситуації мовленнєвого спілкування та порядок їхнього перебігу. Саме в них виявляються наміри сугестора, вони засвідчують інтенційний стан учасників медичного дискурсу.

Так, у межах інтенційного підходу нами було виокремлено декілька груп мовленнєвих кліше, які використовує лікар під час діалогу з пацієнтом:

- кліше-контакти ( Доброго дня! Проходьте! Сідайте!);

- кліше-питання (Що Вас турбує? На що Ви скаржитеся? Що Вас привело до мене?);

- кліше-імперативи ( Роздягайтесь! Дихайте!);

- кліше-настанови ( Ви маєте дотримуватись режиму!);

- кліше-констатації ( Вам потрібне термінове лікування!);

- кліше-згода ( Я з Вами згоден! Правильно);

- кліше-заперечення (Ні, я з Вами не погоджуюся, самолікування може зашкодити здоров'ю!).

Вагомим засобом сугестивного впливу у медичному дискурсі є й мовна гра, оскільки перемикання на експресивно-ігровий регістр комунікації розширює межі функціонування мови. Мовна гра може виражатися зокрема у свідомому порушенні правила (норми, канону) з метою привернення уваги до різного роду мовленнєвих експериментів над знаком. У нашій роботі під мовною грою розуміємо нестандартне варіювання форми та змісту різнорівневих мовних засобів, яке створює неоднозначність, оригінальність, експресивність з метою досягнення прагматичного ефекту.

Введення мовної гри в медичний дискурс свідчить про її значні прагматичні можливості. Подача інформації за допомогою мовної гри сприяє оптимізації інформаційного впливу на її отримувача. В ієрархії функцій мовної гри в медичному дискурсі головна роль належить функції впливу, якій підпорядкована естетична функція. Мовна гра психологічно полегшує сприйняття інформаційного матеріалу й одночасно викликає довіру адресата. Тим часом застосування ігрових прийомів з використанням різної лексики та стилістичних фігур (іронія, перифраза, демінутиви) розширює можливості перетворення інформації в діапазоні “об'єктивність - маніпулятивність”, чим і зумовлене активне використання мовної гри в сучасному медичному дискурсі.

ВИСНОВКИ

Медичний дискурс, під яким ми розуміємо комунікативну діяльність у сфері спілкування “лікар-пацієнт”, є складовим елементом системи інституційних дискурсів і має специфічні та спільні ознаки з іншими видами дискурсів.

Медичний дискурс - це різновид інституційного спілкування, в якому беруть участь лікар (медична сестра), пацієнт, родичі пацієнта та ін. Він призначений для медичної комунікації з метою діагностики хвороби, уточнення діагнозу, позитивного емотивного впливу на пацієнта, прийняття й обґрунтування обраної методики лікування й визначення колегіальної згоди.

Встановлено, що сугестивність у медичному дискурсі виявляється в єдності з раціонально-логічним спілкуванням. Основними характеристиками медичного дискурсу є інформативність і сугестивність. Специфіка інформативності медичного дискурсу визначається в рамках протиставлень “інформативність - фатика” й “інформативність - сугестивність”. Аналіз фактичного матеріалу дав підстави вважати, що мовленнєвий сугестивний вплив - невід'ємний компонент акту комунікації в інтеракції “лікар-пацієнт”, що визначається у зміні конфігурацій стандартних та індивідуальних уявлень завдяки текстовій інформації.

Комунікативні ситуації медичного дискурсу, зумовлені соціальними ролями лікар - пацієнт, визначають таку загальну прагматичну мету лікаря-адресанта, як допомога пацієнтові на всіх етапах комунікативної взаємодії. Ця прагматична мета дала змогу визначити спрямування основних комунікативних стратегій медичного дискурсу (діагностувальної, лікувальної й рекомендаційної) на різних етапах комунікативної інтеракції, та спеціалізованих тактик, які використовуються для реалізації конкретної стратегії, і спільних для всіх стратегій неспеціалізованих тактик, до яких належать контактовстановлювальна тактика, тактика запиту конкретної інформації, тактика зближення, тактика переконання, тактика спонукання, тактика роз'яснення, тактика формування ходу думок пацієнта, тактика співробітництва, тактика презентації.

У медичному дискурсі виокремлено різні форми фатичного спілкування: фіксування уваги, комплімент, оптимістичний прогноз та заохочення до спілкування. Фіксування уваги лікар здійснює за допомогою речень, які частково повторюють репліку пацієнта або передають асоціативний спосіб спілкування. Комплімент вербалізують речення, що містять лексеми позитивної оцінки зовнішнього вигляду пацієнта, соціальної групи, до якої він належить, або його статусної ролі. Оптимістичний прогноз передають речення афористичного спрямування або складносурядні протиставні речення. Заохочення до спілкування представлене загальнопитальними реченнями із семантикою припущення, яку містять вставні слова та частки суб'єктивно-модального змісту.

Конфліктний медичний дискурс полягає в зіткненні думок, поглядів, ідей, інтересів, точок зору й очікувань учасників інтеракції “лікар-пацієнт”. Конфліктні ситуації виникають під час таких мікротем, як призначення лікування, симптоми та діагностика, встановлення діагнозу, здійснення медичних маніпуляцій.

Найпоширенішою комунікативною проблемою медичного дискурсу є емоційне спілкування. Дискурсивні емоції створюють своєрідний емоційний фон і тим самим характеризують емоційну домінанту дискурсу. Емотивність медичної комунікації обмежена переважно рамками чотирьох типів комунікативних ситуацій, у яких відбувається обговорення таких тем: проведення раннього обстеження та лікування, проблем адаптації до захворювання, запитань про приватне життя пацієнта, “делікатних” тем. Основним засобом реагування на емотивні репліки пацієнтів виступає комунікативна емпатія лікаря.

Вагомий сугестивний вплив здійснюють клішовані фрази, якими послуговується лікар у своїй діяльності. Сугестивність кліше розкривається в тому, що терміни, професіоналізми, клішовані вирази містять відбиток авторитету науки, тим самим впливаючи на свідомість пацієнта. Мовна гра в медичному дискурсі також виявляє значні прагматичні можливості, оскільки сприяє оптимізації інформаційного впливу на адресата.

Перспективу дослідження пов'язуємо з можливістю поглибленого аналізу окремих жанрів медичного дискурсу та вивченні сугестивних характеристик, притаманних іншим типам інституційного дискурсу.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ:

1) Шаніна О. С. Комунікативний аспект у медичному дискурсі / О. С. Шаніна // Література. Фольклор. Проблеми поетики: зб.наук.праць. - Вип. 33 / редкол. : Г.Ф. Семенюк (гол. ред.), А.В. Козлов (відп.ред.) та ін. - Ч. 1. - К. : Твім інтер, 2009. - С. 734 - 742.

2) Шаніна О. С. Ятрогенія у мовленнєвій поведінці лікаря : сугестивний вплив / О. С. Шаніна // Науковий вісник Херсонського державного університету. - Серія “Лінгвістика” : збірник наукових праць. Випуск ХІІ. - Херсон : Видавництво ХДУ, 2010. - С. 425-428.

3) Шаніна О. С. Стратегія і тактика мовленнєвої поведінки лікаря / О. С. Шаніна // Записки з українського мовознавства : Вип. 19 : зб. наук. праць. Opera in linguistica ukrainiana: Fascicullum 19 / Відп. ред. О.І. Бондар. - Одеса : Астропринт, 2010. - С. 50 - 56.

4) Шаніна О. С. Функції слова у медичному дискурсі / О. С. Шаніна // Слов'янський збірник : збірник наукових праць. - Вип. ХІV - XV. - Одеса : ОРІДУ НАДУ, 2011. - С. 392 - 397.

5) Шаніна О. С. Конфліктний медичний дискурс у структурі професійної діяльності медика / О. С. Шаніна // Науковий вісник Південноукраїнського національного педагогічного університету ім. К.Д. Ушинського : збірник наукових праць. Серія : Лінгвістичні науки. - Одеса : Астропринт, 2011. - Вип. 13. - С. 403 - 408.

6) Шаніна О. С. Системне опитування у структурі медичного дискурсу / О. С. Шаніна // Наукові записки. - Серія : Філологічні науки (мовознавство). - Кіровоград : РВВ КДПУ ім. В. Винниченка, 2011. - Випуск 100. - С. 209 - 213.

7) Шаніна О. С. Мовна гра як елемент сугестивного впливу в інтеракції “лікар-пацієнт” / О. С. Шаніна // Вісник Донецького національного університету. - Серія Б. Гуманітарні науки. - Донецьк, 2014. - № 1 - 2. - С. 244 - 250.

8) Шаніна О. С. Слово як чинник сугестивного впливу / О. С. Шаніна // Souиasnб ukrajinistika : Problйmy jazyka, literatury a kultury. Sbornнk vйdeckэch иlбnkщ / Гол. ред. проф. Джозеф Андерш. - Оломоуц, 2010. - Вип. 1. - С. 303-306.

9) Шаніна О. С. Емотивність як складова усної медичної комунікації / О. С. Шаніна // Міжкультурна комунікація: проблеми та перспективи : збірник наукових праць / Держ. заклад «Південноукраїнський нац..пед.ун-т імені К. Д. Ушинського, Ін-т мов світу (и др.); ред..кол. : М. Л. Дружинець. - Тирасполь : Поліграфіст : Одеса : [б.и.], 2012. - С. 437 - 445.

...