Психологічний підхід до еколого-деонтологічної культури працівників медичної сфери

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПСИХОЛОГІЧНИЙ ПІДХІД ДО ЕКОЛОГО-ДЕОНТОЛОГІЧНОЇ КУЛЬТУРИ ПРАЦІВНИКІВ МЕДИЧНОЇ СФЕРИ

Постановка проблеми. Сьогодні медицина відіграє надзвичайно важливу роль у житті суспільства, особливо соціально-екологічну. Впродовж тривалого етапу становлення і розвитку медицини формувались моральні засади професії медичного працівника. Змінювались часи, природні ресурси, політичні реалії, але незалежно від спеціальності чи посади у лікарській практиці завжди наявні етичні питання. З даним видом запитань працівники медичної сфери зустрічаються так само часто, як і з технічними чи науковими.

Кожна людина хоч раз у житті зверталась за допомогою до працівника медичної сфери. Звісно, пацієнт розраховує отримати своєчасну допомогу, вирішення складної ситуації, кваліфіковану консультацію компетентного фахівця. Але у сучасному суспільстві часто зустрічаємось з некомпетентністю, низькою кваліфікацією, грубістю та байдужістю медичного працівника. На жаль, люди в білих халатах іноді закривають очі на клятву Гіпократа, порушуючи головний принцип медицини - "Non nocere" ("Не нашкодь"), а вислів батька медицини Гіпократа "медицина є найблагороднішим зі всіх мистецтв" перетворюється з життєвого кредо на пусті слова. З повідомлень засобів масової інформації, поведінка медичних працівників сучасності все частіше виходить за межі морально - етичних норм.

Етика є невід'ємною складовою медицини, починаючи з часів Гіпократа. Саме цей грецький лікар у п'ятому столітті до нашої ери започаткував концепцію медицини як професії, в якій працівники обіцяли ставити інтереси своїх пацієнтів вище своїх власних. Саме Гіпократа можна вважати засновником вчення про залежність розвитку організму людини та природних умов його оточення. У своїй праці "О воздухах, водах и местностях" він описував прямий зв'язок стану здоров'я суспільства, клімату і результату лікування. І хоча ми, сучасні люди, повсюди говоримо про негативний стан екології, науковці, екологи вказують на низьку екологічну свідомість, проте людське суспільство дуже мало приділяє уваги екологічній компетенції, яку необхідно розвивати кожному з нас, а особливо працівнику медичної сфери.

Викладені вище положення зумовили вибір теми публікації, метою якої є з'ясування складових еколого-деонтологічної культури працівників медичної сфери.

Аналіз наукових досліджень та публікацій. Психологічні особливості професіоналізації лікаря вивчали Л. Ф. Бурлачук, І. С. Вітенко, І. Харді та ін., комунікативну компетентність фахівців системи "людина-людина", як обов'язкову умову ефективності їх діяльності, розглядали Л. А. Цвєткова, Н. В. Яковлєва, проблема психології взаємодії медичного працівника та пацієнта досліджувалася у працях Л. Ф. Бурлачука, М. С. Лебединського, М. М. Кабанова, Б. Д. Карвасарського та ін., психологію та етику взаємин медичних працівників, деонтологічний вплив висвітлювали О. А. Грандо, В. Д. Менделевич, Н. О. Магазанник, П. С. Назар, Н. М. Касевич, Ю. Г. Віленський, В. Б. Петровський, В. О. Рязанцев та ін., етичні та правові засади медичного втручання описував Й. А. Турак. Питанням екологічної свідомості та екологічної психології займаються В. О. Скребець, І. І. Шлімакова, І. В. Кряж, А. М. Льовочкіна та ін.

Виклад основного матеріалу. Отримавши освіту, майбутній медичний працівник у своїй повсякденній практиці відштовхується від того, що матеріальні причини (травми, інфекції і т.п.) на пацієнтів накладають реальні, видимі, відчутні зміни в організмі. Ці зміни проявляються у симптомах, з якими хворий звертається по допомогу. Більшість працівників медичної сфери збір анамнезу і загалом всю комунікацію з пацієнтом і сам процес лікування зводять до найпростішої схеми - "симптоми - рекомендації, процедури, препарати". Тобто, медпрацівник звикає мати справу з видимими ознаками тілесності, матеріальності, не звертаючи уваги на еколого-психологічний аспект. Як результат - для лікаря, медсестри, фельдшера чи лаборанта предмет психології (а він не має матеріального підтвердження, оскільки об'єкт діяльності є психіка пацієнта) неможливо відчути, він не володіє ознаками тілесності чи матеріальності, а отже - не сприймається об'єктивно. І хоча працівники медичної сфери не заперечують наявності психіки в людини та її впливу на соматичні процеси, понятійний психологічний апарат є для них малозрозумілим. А як показує практика - даремно, адже загальновідомо, що більшість хвороб беруть початок "з голови", тим більше, що для хворого, в першу чергу, у центрі його цінностей стоїть особисте переживання хвороби. Можливо, саме в пошуку підходу до людської свідомості прихований ключ ефективного лікування.

Важливим аспектом діяльності працівника медичної сфери є її суб'єкт - людський індивідуум, його найвища цінність - життя, його здоров'я, самопочуття, психологічна стабільність, морально- етичний комфорт. Все це на медичного працівника покладає великий пласт відповідальності, що приводить до необхідності постійного саморозвитку, повсякденного навчання, самовдосконалення. Не менш важливу роль відіграє внутрішня етична культура.

Будь-яка професійна діяльність має базуватися на морально-етичних нормах, особливо у сфері "людина-людина", до якої належить професія медика. Етика медичного працівника своє практичне значення набуває у моральних принципах, які описують взаємини між працівником медичної сфери та пацієнтами, рідними хворого, як і у взаєминах медичного колективу. Цей морально-етичний комплекс має назву "деонтологія", що походить від грецького "deon" - обов'язок і "logos" - вчення. Даний термін вперше було запропоновано в 1834 році І. Бентамом, автором книги "Деонтологія, або наука про мораль". На сьогодні медична деонтологія - це розділ етики, що вивчає проблеми моралі і моральності, принципи поведінки медичного персоналу в науковій та практичній діяльності, етичні норми і правила при виконанні професійних обов'язків.

Існують різні погляди на зміст деонтології. З одного боку, можна включати в неї ставлення медичного працівника до суспільства, до особистості пацієнта, виконання медперсоналом своїх обов'язків. З іншого боку, можна розглядати деонтологію як теорію лікарської моралі, як розділ науки про морально-етичні принципи діяльності працівника медичної сфери. Так чи інакше, професія медичного працівника потребує високої морально-етичної культури, а лікування має залишатись мистецтвом, яке потребує професійних знань і вмінь, відчуття лікарського такту, розвинену інтуїцію, стресостійкість, кваліфікованість, компетентність, стриманість, тактовність, високий рівень професіоналізму. Медична етика вивчає проблеми, що пов'язані з особистими якостями медичного працівника, його моральними цінностями; деонтологія - вивчає питання стосунків у медичному колективі, взаємини медика та пацієнта, а також умови покращення цих комунікацій. На нашу думку, медична деонтологія - це наука не тільки про професійний обов'язок працівника медичної сфери по відношенню до хворого чи колег. Предметом медичної деонтології є особистість самого медика, індивідуально-психологічні риси якого відіграють важливу роль у лікувальному процесі.

Процес лікування розпочинається з першого контакту медика з пацієнтом, при першому візиті хворого до медичного закладу. І вже на цьому етапі люди в білих халатах припускаються серйозної психологічної помилки, нехтуючи своїм зовнішнім виглядом. Між хворим та медпрацівником ще не сказано жодного слова, навіть жесту не зроблено, а зовнішній вигляд (хай навіть на підсвідомому рівні) вже допоміг сформувати першу оцінку. Так, з одного боку, можна зрозуміти, що професія медичного працівника - це щоденна виснажлива праця, недоспані ночі, складні випадки у практиці, низка процедур, важкі операції, повсякденне комунікативне навантаження, паперова волокита, тим більше що для лікаря кожен наступний пацієнт - це людина з низкою скарг, симптомів, проблем. Але з іншого боку, майже у 80 % випадків загальна думка про людину базується саме на основі першого враження (імпрінтинг), тому медпрацівник не має права нехтувати своїм зовнішнім виглядом. Збираючись на прийом до медичного працівника кожен пацієнт очікує привітливої посмішки, співчуття, уважного огляду, детальних рекомендацій, нарешті - аби людина в білому халаті, яка сприймається хворим по-особливому, просто уважно вислухала і підбадьорила. Якщо ж медпрацівник при першій зустрічі (для лікаря чи медичної сестри кожна зустріч наступна, а для пацієнта, в основному, перша) не проявить уважності, співчутливості, привітності, буде відволікатися на сторонні чинники, то пацієнт залишиться з відчуттям незадоволення, образи, роздратування, недовіри після такого прийому. Процес лікування у такому разі буде затягуватись, взаємна неприязнь наростати, адже в такій ситуації хворий буде розчарований чи навіть обурений нечуйністю лікуючого медпрацівника, а останній незадоволений нав'язливістю і надокучливістю пацієнта. Насправді кожна така деталь важлива і про це слід пам'ятати.

Іноді навіть сам інтер'єр лікарської установи, обстановка в кабінеті, де проходить прийом, не сприяють налагодженню контакту. При візиті кожного наступного хворого бажано створювати обстановку зручну та неофіційну, яка породжувала б довіру, а не створювала додаткових психологічних бар'єрів. Слід пам'ятати про просторову комфортність, адже щоб створити атмосферу довіри, варто сидіти не дуже близько від пацієнта (аби не складалося враження нав'язливої інтимності), але й не далеко (це психологічно ускладнює процес спілкування, створює враження відчуженості, зверхності). Під час такого контакту не лише медпрацівник оцінює пацієнта, але й пацієнт здійснює рейтинг співрозмовника, тому жести, поза, настрій, погляд клініціста відіграють не менш важливу роль, ніж вербальні засоби спілкування.

Варто зауважити, якщо є можливість перед візитом пацієнта переглянути його амбулаторну карту, історію хвороби, направлення, то слід уважно вивчити анкетні дані - стать, вік, сімейне положення, професію та місце роботи, національність та віросповідання, адже всі ці, на перший погляд, дрібниці можуть суттєво допомогти побудувати належний контакт. Щоб поставити правильний діагноз, недостатньо вивчити результати аналізів, обстежень. Компетентний, кваліфікований фахівець, який працює у медичній сфері, насправді вивчає не лише хворобу, але й особистість свого пацієнта. Для цього необхідно враховувати його анкетні дані, мати уявлення про його місце в колективі, сім'ї, суспільстві, психологічний статус, життєві цінності, ієрархію потреб. Адже ніхто з нас не народжується особистістю, нею ми стаємо в процесі суспільної практики, соціалізації, виховання. При зіставленні психологічного портрету пацієнта працівнику медичної сфери необхідно вміти помічати й адекватно оцінювати особистість хворого, в комунікативній взаємодії розкривати характерні особливості психічного розвитку пацієнта, враховуючи ціннісні спрямування, риси характеру, темпераменту. Медичний працівник має знати ставлення пацієнта до своєї хвороби і згідно цієї інформації підбирати психологічний підхід. Як бачимо, працівник медичної сфери для успішної практики має володіти ще й відповідними навиками та вміннями психолога.

Безумовно, передумовою виникнення позитивних психологічних взаємин між пацієнтом та медпрацівником є професійна компетентність останнього, досвід, кваліфікація. Необхідним для фахової мови працівника медичної сфери є використання специфічних термінів високого рівня стандартизації, точності, компетентності, необхідного словникового запасу. І в той же час фахова мова медика має бути доступною, доречною, лаконічною, зрозумілою для людини немедичної сфери (пацієнта). Культура мовлення кожного носія мови залежить від свідомого ставлення до вимовленого чи написаного слова. Тон розмови під час прийому, збирання анамнезу, проведення огляду також впливає на результат подальшого лікування. Пацієнт, навіть у стані захворювання, здатний помічати і відчувати як зверхність, неуважність, некомпетентність, грубість, невпевненість з боку медпрацівника, так і ввічливість, терпимість, уважність, співчутливість. Спокійна, кваліфікована, в міру емоційна, врівноважена мова дає більше шансів для встановлення ефективного контакту між пацієнтом і медиком, демонструючи високий рівень деонтологічної культури останнього.

У стосунках хворого та медпрацівника важливу роль відіграє також емоційний контакт. Виникаюче при цьому почуття емпатії, симпатії чи антипатії, приязні чи неприязні здатне впливати на успішність лікувального процесу, на подальший розвиток взаємин, на ефективність психотерапевтичного впливу працівника медичної сфери на пацієнта. Термін "емпатія" ввів у психологію Е. Тітченер, який узагальнив ідею про симпатію, яку розвивали Е. Кліффорд та Т. Ліппс у контексті теорії впливу мистецтва. На сьогодні відсутня єдина психологічна інтерпретація природи емпатії. Це обумовлено тим, що вона презентує себе в різноманітних психічних реаліях, тому зміст даного поняття визначає її або як процес, або як здатність, або як стан. Наприклад, як процес емпатію розуміють Г. Саллівен, Т. П. Гаврилова; як здатність приймати роль іншої людини - Д. Мід; як здібність людей сприймати одне одного - Р. Даймонд; як процес ідентифікації з іншою особистістю - С. Маркус; як здатність передавати партнеру розуміння його переживань крізь призму комунікативних умінь та навичок - Д. Майерс, К. Роджерс, І. М. Юсупов та ін.; як раціонально-емоційно-інтуїтивну форму відображення іншої людини - В.В. Бойко. Останній в емпатії виділяє раціональний, емоційний, поведінковий канали.

У медицині емпатією зазвичай називають те, що в психології розуміють під словосполученням "емпатійне слухання" - вид спілкування, метою якого є вловити та зрозуміти емоційне забарвлення слів, ідей, прагнень партнера по спілкуванню, щоб проникнути у систему його цінностей, зрозуміти що насправді відчуває в момент спілкування співрозмовник. Емпатійне слухання - це розуміння емоційного стану іншої людини та демонстрація цього розуміння. Вже при збиранні анамнезу виявлення емпатії означає розуміння та сприймання почуттів, жестів, слів пацієнта, при цьому останньому стає ясно, що медпрацівник усвідомлює його відчуття. Людина, яка емпатує, здатна ставити себе на місце іншої люди не зусиллями волі, не за допомогою аналізу, а мимовільно, інтуїтивно. Проявляється це у спостереженні за партнером по спілкуванню: уважно слухаючи його розмову та її тематику, помічаючи деталі зовнішнього вигляду, жестів, міміки, емпатуюча людина відображає емоцію партнера зі всією точністю смислових та емоційних відтінків. Тобто, емпатія здатна допомогти не лише зрозуміти, але й відчути емоційне налаштування іншої людини. Розвинута здатність до емпатії, на нашу думку, є необхідною професійною складовою для людей, які працюють у системі "людина-людина". Для працівника медичної сфери розвинута форма емпатії може слугувати ключовим фактором успішного та ефективного лікувального процесу.

Людина у хворобливому стані стає більш чутливою до людського середовища, емоційнішою, вразливішою. Елементарне вміння вислухати, підбадьорюючі вислови, роз'яснені та детальні рекомендації, ненав'язливе почуття гумору - все це є основою комунікативної компетентності працівника медичної сфери.

Успішний та ефективний процес лікування складається з повсякденного спілкування з пацієнтами, колегами, використовуючи при цьому науковий, офіційно-діловий, публіцистичний і навіть художній стилі мовлення. Спілкування також є засобом спостереження, адже саме комунікація допомагає зрозуміти схему "людина-людина". Комунікативна компетентність медпрацівника передбачає наявність у нього життєвих цінностей, переконань, пріоритетів, установок на емоційно-позитивне ставлення до своїх пацієнтів, незалежно від особистісних якостей, а також певну кількість комунікативних умінь і навичок, які потрібні для успішної побудови терапевтичного діалогу з пацієнтом, його рідними, з колегами по роботі. Значною мірою під час бесіди з медпрацівником хворий здобуває віру у своє виздоровлення. У свою чергу, втрата віри в лікаря зводить нанівець найбільш кваліфіковану допомогу.

Ми вважаємо, що для ефективного лікувального процесу слід враховувати певні умови:

- зовнішній вигляд працівника медичної сфери (охайний, чистий, випрасуваний одяг, стиль якого без надмірного консерватизму);

- інтер'єр лікувального закладу та кабінету, в якому проходить прийом пацієнтів. Слід забезпечити комфортність прийому (починаючи від спеціально відведеного місця для речей хворого, закінчуючи освітленням та дотриманням тиші);

- вміння уважно вислухати, робити уточнюючі запитання, спрямовані на краще розуміння партнера у спілкування (як з пацієнтами, так і з колегами, керівництвом); здатність виділяти головне у почутому, робити загальні висновки; належну увагу приділяти анкетним даним, невербальним проявам поведінки пацієнта;

- здатність встановлювати психологічний контакт з партнером, розуміти внутрішній світ особистості;

- цілісність та гармонійність особистості медпрацівника - це ще не гарантія від усіх можливих конфліктів у взаємних стосунках з пацієнтом, однак це є підґрунтям того, що працівник медичної сфери зможе зберегти свою людську гідність (не забуваймо, що медпрацівник - це також людина) і не принизити людську гідність пацієнта;

- адекватне сприйняття принципів субординації та дисципліни в колективі. Культура службових стосунків базується на повазі, взаєморозумінні, високій трудовій дисципліні, товариській взаємодопомозі, щирій підтримці, ввічливості, доброзичливому ставленні до людей.

- психологічний клімат у колективі не має зводитись до простої суми особистісних якостей співробітників. Проявом високої деонтологічної культури (деонтологія, як було сказано вище, включає в себе принцип доброзичливих взаємин між колегами-медиками також) є постійна готовність допомогти колезі, у доброзичливій формі звернути увагу на недоліки в роботі чи адекватно сприйняти справедливі зауваження щодо своєї персони.

- розвивати естетичні цінності та уподобання, які є інструментом для підвищення моральності медпрацівника;