Проблема самотності

У толерантності з'єднуються персональне і комунікативне начала людського буття. В їх з'єднанні -- запорука життєздатності й персони, і суспільства. Надзвичайно актуальною для сьогоднішнього світу виступає ідея толерантної комунікації як персоналістичної комунікації.

В результаті досвід толерантності виступає досвідом рівноцінності персони і комунікації персон.Вище ми побачили, що самотності протистоїть співбуття. Досить часто ми означуємо спів -- буття як соборність. Під соборністю можна розуміти згуртованість людей навколо якоїсь ідеї. У цьому -- висока піднесеність і небезпека соборності. Адже у своїх витоках ідея належить одному. Решта -- її споживачі, виконавці, котрі у межах соборного відношення до світу фанатично віддаються служінню їй. У цьому служінні -- найвища наповненість їхнього буття. На такому запереченні самотності оперта оргіастичність тоталітарних культур і туга за ними у світах пост тоталітарних.

Чи можлива творча соборність, з'єднання, в якому синтез не нівечить оригінального пориву? І навпаки, чи є творча самотність одвічною? Чи завжди вона є безумовною цінністю?

Ці питання є глобальними. В них -- найвищий трагізм світу культури, таємниця її величі та недосконалості. Треба мати не лише розуміння, але й мужність, щоб відповідати на них. Це мужність вибору тої чи іншої світоглядної орієнтації. Міркуючи над цими питаннями, можна, наприклад, стати на позиції персоналістичної філософії, що була характерна для вітчизняної філософської думки від Сковороди до Кульчицького. Персоналістична філософія приймає онтологічиість трансцендентного й, водночас, причетність до трансцендентного людської особистості. У річищі персоналістичної традиції єдність творчих самотностей може мати лише мета-історичний, мета-культурний та мета-антропологічний сенси, в іншому вона є абсурдною

Той тип свідомості, який витлумачує трансцендентне лише як історичний символ, залишає окреслені вище питання без відповіді. Про це свідчить екзистенційний і творчий досвід Ф. Ніцше, Ф. Кафки, А. Камю. У своїх текстах вони створюють трагічну галерею самотніх, що принципово нездатні з'єднатися з іншими самотніми, -- від Заратустри Ніцше до Стороннього Камю.

Без сумніву, Фауст Й. В. Гете є також самотній, тільки ж ця самотність позбавлена безвиході й безумства, він інтимно близький трансцендентному в усій різноманітності його виявів, а тому має силу прилучитися до всезагальності самотностей, співзвучних його трансцендентному. Це трансцендентне стає інтерсуб'єктивним завдяки своїй піднесеності -- реальній, а не символічній. Самотня людина Фауст поєднується з одвічно самотньою не людиною Мефістофелем у творчу співдружність, сповнену гри та самоіронії, тому що над ними є реальність трансцендентного християнської культури -- реальність Бога та безсмертя душі.

Самотній же Заратустра сам обертається на Мефістофеля тому, що неспроможний увійти у спілкування з ним. Його дух, ув'язнений у тілесному, еволюційному "Я" і наповнений бажанням війни та поневолення, а також творчості, перебуває під владою перших двох стихій. Розгорнути спільну свободу творчості він не може. Надлюдська самотність переходить у надлюдську тугу, а воля до самотності -- у волю до безумства

Спілкування Фауста з Мефістофелем не є творчою соборністю, але воскресаючий Фауст уже здатний до неї. Й. В. Гете вклав у образ Фауста безмежну здатність людини до творчої комунікації з усіма силами Універсуму. Ця творча комунікація несе в собі можливість просвітлення навіть метафізичного зла.

3.3 Творча комунікація

Комунікація творчих особистостей також може бути зовнішньою, замкненою та відчуженою. Це має свої психолого-антропологічні й соціальні причини.

Останні дуже характерні для тоталітарних та посттоталітарних суспільств. "Ресентиментна" (заздрісна) ненависть до творчої самотності завжди прихована у несвідомому пересічної людини таких суспільств. Під маскою захвату і байдужості вона очікує свого часу. Звідси -- бажання об'єднати творчі самотності у цех професіоналів. Подібне бажання намагаються поширити на процес творчості, а ще краще -- то є потаємне бажання пересічної людини! -- на побут і на особисте життя. Відчуття причетності самотнього творця до власних пороків, стирання його несхожості до рівня "не гірший за інших" дає обивателеві незрівнянну ні з чим насолоду.

Така насолода -- сублімація власної не самодостатності. І якщо в демократичних суспільствах вона є або гнаною уявою, або поодинокими випадками реалізації збочення, то у тоталітарних суспільствах, стаючи масовим та нормативним феноменом, вона може призвести (і призводить!) до необоротного травмування культури.

Творча соборність у своїх внутрішніх та конструктивних формах є творчою толерантністю. Творча толерантність є таким соборним єднанням творців, котра набуває смислу лише як взаємна терпимість до творчості кожного, відкритість до Іншого.

Творча толерантність базується на відчутті того, що самотня людина, хоч би як глибоко вона занурилася у себе та у світ, не може мати Абсолютну Істину, Істина виступає лише результатом комунікації творців. Вона органічно включає в себе особистісно-самісне та спільнісне начала. На цьому шляху долаються як індивідуальна, так і колективна форми самотності.

Однак цього замало для того, щоб вийти за межі тієї самотності, що постійно відтворюється бівалентністю людського роду -- чоловічої та жіночої самотності.

Розмірковуючи на цю тему, ми приходимо до феномена, щодо якого толерантність є лише передумовою і в якому вона може виходити за свої межі. Йдеться про феномен любові.

3.4 Проблема самотності

Проблема самотності займає не тільки простих людей. Протягом століть її вивченням займалися (і продовжують займатися) філософи, богослови, вчені та письменники. Навіть незважаючи на відносно невеликий термін існування психології як відокремленої науки, майже в кожному з її напрямків можна знайти пов'язані з самотністю концепції, теорії та дослідження. Один з представників психоаналізу Зілбург розрізняв самотність і відокремленість. Відокремленість вважав він суть «нормальне» і «минуще умонастрій», що виникає в результаті відсутності конкретного «когось».

Самотність ж - це непереборне, неприємне (воно як «хробак» роз'їдає серце), константне відчуття. Зілбург вважає, що причинами самотності є такі риси особистості як нарцисизм, манії величі і ворожість, а також прагнення зберегти інфантильне відчуття власної всемогутності. Така нарціссістіческая орієнтація починає формуватися у дитячому віці, коли дитина разом з відчуттям радості бути коханим відчуває потрясіння, викликане тим, що він - маленьке, слабка істота, вимушене чекати задоволення своїх потреб від інших. Фромм-Рейхман, виділяючи причини самотності, підкреслює пагубний наслідок передчасного відлучення від материнської ласки.

Згідно Роджерсу, самотність - це прояв слабкої пристосовності особистості, а причина його феноменологічне невідповідність уявлень індивіда про власне «Я». Якщо розділити процес виникнення самотності на 3 етапи і схематично представити його, то вийти наступна картина:

1.Товариство впливає на людину, змушуючи його вести себе відповідно до соціально виправданими, обмежують свободу дії зразками;

2. З-за цього виникають суперечності між внутрішнім істинним «Я» індивіда і проявами його «Я» у відносинах з іншими людьми, що призводить до втрати сенсу існування;

3. Індивід стає самотнім, коли, усунувши охоронні бар'єри на шляху до власного «Я», він тим не менше думає, що йому буде відмовлено в контакті з боку інших.

І тут виходить замкнене коло: людина вірячи в те, що його справжнє «Я» відкинуто іншими, замикається в своїй самотності і, щоб не заперечують, продовжує дотримуватися своїх соціальних «фасадів», що призводить до спустошеності. Іншими словами, на самоті проявляється невідповідність між дійсним і ідеалізованим.

ВИСНОВОК

Сучасна соціальна реальність характеризується тим, що можливості людини знайти себе та зрозуміти свій внутрішній світ обмежуються тотальністю глобального, анонімністю і знеособленням. За умов низького рівня самоконтролю, відсутності соціальної інтеграції, самотності відбувається підміна соціальної реальності віртуальною, котра начебто компенсує нестачу душевного комфорту і екзистенційної єдності.

Проблема самотності притаманна як для художнього, так і для наукового дискурсу. Зокрема, вагомими у розумінні її сутності є здобутки філософських, релігійних, психологічних і соціологічних розвідок.

Багатогранність та складність проявів самотності у сучасному глобалізованому світі зініціювала потребу її цілісного соціально-філософського дослідження як проблеми індивідуального й суспільного життя.

Апроблеми комунікації у сучасному світі пов'язані, найперше, із особливостями конструювання як суб'єктів культури, так і самої сучасної культури. Її замкнутість на кількісних показниках призводить до поступової технізації, стандартизації різних рівнів комунікації.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Міюсковіч.Самотність:міждисциплінарний підхід, Лабіринти самотності (упор., заг. Ред. І предисл. Покровський Н. Є.), 2002.

2. Перлман Д., попелу Л. Е. Теоретичні підходи до самотності, Лабіринти самотності (упор., заг. Ред. І предисл. Покровський Н. Є.), 2010.

3. Фрейджер Р., Фейдман Д. Особистість. Теорії, експерименти, вправи. М., 2000.

4. Хараш О.У. Психологія самотності, Педологія / нове століття. № 4, 2015.

5. Ялом І. Екзистенціальна психотерапія М., 2000.

6. Сіляєва В.І. Жіноча самотність як психологічна проблема / В.І. Сіляєва // Практична психологія та соціальна робота. - 2000. - №4. - С 33-35.

7. Симеонова Л. Человек рядом. / Л. Симеонова. - М., 2010. - С.11.

8. Слободчиков И.М. Современные исследования переживания оди- ночества / И.М. Слободчиков // Психологическая наука и образование. - 2007. - № 3. - С. 27 - 34.

9. Паскаль Б. Думки і афоризми / Б. Паскаль - М.: Вибрані праці, 2005. - С. 192, 208;

10. Бердяєв Н. А. Філософія вільного духу / Н.А. Бердяєв - М.: Республіка, 2011. - С. 144;

11. Демидов А.Б. Феномени людського буття / А.Б. Демидов - Мінськ: Економпресс, 2005. - С. 48-49.

12. Бубер М. Два образу віри. М.: Республіка, 1995.

13. Бердяєв Н.А. Про людину, його свободи і духовності. Вибрані праці. - М.: Флінта, 2015. - С. 216-217.

Размещено на Allbest.ru