Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

ВСТУП

ЗАГАЛЬНІ ПОНЯТТЯ ПРО СВІДОМІСТЬ

1. Психофізіологічна основа свідомості

2. Розвиток свідомості людини

3. Властивості свідомості, ії функції

ПСИХОФІЗІОЛОГІЧНІ ОСНОВИ СВІДОМОСТІ. ТЕОРІЇ СВІДОМОСТІ

1. Теорія Павлова, Еклза, Іваницького та Еделмена

2. Механізми свідомості

ПСИХОФІЗІОЛОГІЯ СПІЛКУВАННЯ

1. Роль свідомості у спілкуванні людини

2. Свідомість як вища форма відображення інформації

СВІДОМЕ ТА НЕСВІДОМЕ

1. Теорія несвідомості Зигмунда Фрейда

2. Рівні свідомості

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ



ВСТУП

Свідомість... Ми користуємося цим словом майже кожен день, але достовірно немає йому однозначного визначення і до цих часів. Що це в нашому розумінні, як звичайних людей? Може душа? Особисте, від'ємне і ні на що не схоже "Я"? Не можна сказати, що це не вірно. Це теж є частково опис того, що являє собою свідомість. Але найбільша та найважливіша функція свідомості є відображення. Відображення усього що було, є та можливо буде, яке малюється у нашому розумі. Свідомість є найвищим рівнем психічного відображення. Хоча зона психічного ширше, ніж поле свідомого. Це ті явища, властивості та стани, що виникають, але людиною не усвідомлюються. Їх називають несвідомими. Детальніше про несвідоме, свідомість, функції та вплив цих явищ на життя та психічне здоров'я людини я розберу у цій контрольній роботі. Метою контрольної роботи я ставлю дізнатися, що є каменем спотикання між свідомістю як психічним явищем та фізіологією людини.



ЗАГАЛЬНІ ПОНЯТТЯ ПРО СВІДОМІСТЬ

1. Поняття свідомості. Психофізіологічна основа свідомості

Свідомість - це одне з основних понять філософії, соціології і психології, що означає здатність людини до ідеального відтворення дійсності за допомогою мислення; це вища форма психічного відображення і саморегуляції, що властива людині як суспільно-історичній істоті, пов'язана з мовою ідеальна сторона цілеспрямованої діяльності. Свідомість як психологічний і психофізіологічний феномен являє собою один із найскладніших і малозрозумілих проявів діяльності мозку. Єдиного розуміння того, що варто мати на увазі під цим поняттям, поки не існує. І разом з тим цей термін у різних контекстах широко використовується в повсякденній мові і науковій літературі. Можна виділити два основних, різних за змістом, розуміння терміна "свідомість". У найбільш простому розумінні вона являє собою простий стан бадьорості, можливість контакту з зовнішнім світом і адекватною реакцією на його події (те, що неможливе під час сну і порушується при деяких хворобах). Філософи і психологи розуміють під свідомістю вищий прояв психіки, пов'язаний з абстракцією, відділенням себе від навколишнього середовища і соціальних контактів з іншими людьми. Поєднує ці два підходи розуміння свідомості як світу суб'єктивних відчуттів, думок і почуттів, що утворюють духовний світ людини, її внутрішнє життя.

Також у спрощеному розумінні свідомість ще розуміється як:

· розум;

· ясне розуміння чого-небудь;

· думка про що-небудь, почуття, відчуття чого-небудь.

З психофізіологічної позиції свідомість розуміють як психофізіологічний механізм контролю і довільної регуляції поведінки й діяльності, основна функція якого полягає в адекватному відображенні змін зовнішнього і внутрішнього середовища та забезпеченні адаптації організму до них. При цьому виконавчими структурами свідомості є ієрархічно організовані мозкові функціональні системи.

Свідомість людини має суспільний характер, оскільки вона розвинулася в процесі спільної, суспільної трудової діяльності людей, разом зі становленням мовних функцій як засобу комунікації і передачі знань між людьми. Комунікативне походження свідомості, на думку П.В. Симонова [6], відображено в етимології цього слова: свідомість - це "спільне знання", знання разом з кимсь, тобто знання, що може бути передано іншій людині за допомогою мови, невербальних символів, художніх образів і може стати надбанням інших членів суспільства. Виділяють два види свідомості: індивідуальну і суспільну.

Індивідуальна свідомість являє собою процес усвідомлення людиною явищ оточуючого світу і самої себе. Знання про оточуючий світ виражено у вигляді зовнішньої чи внутрішньої мови і має властивість абстрагування й узагальнення. Свідомість являє собою не просте відображення явищ оточуючого світу і знання про них, а й певне ставлення людини до цих явищ. Суспільна свідомість являє собою систему ідей, тих чи інших традицій, поглядів, що панують у даному суспільстві, у певних умовах суспільного життя. Характерними рисами свідомості є, по-перше, активність, по-друге, інтенційність. Активність свідомості виявляється в тому, що психічне відображення об'єктивного світу людиною носить не пасивний характер, у результаті якого всі предмети, відображені психікою, мають однакову значущість, а навпаки, відбувається диференціація психічних образів за мірою їх значущості для суб'єкта. Внаслідок цього свідомість людини завжди спрямована на певний об'єкт, предмет або образ, тобто має властивість інтенції (спрямованості).



2. Розвиток свідомості людини

У вітчизняній психології виникнення та розвиток свідомості людини розглядав О.М.Леонтьєв.

Здатність до рефлексії визначає можливість людини спостерігати за своїми відчуттями, станами тощо. Таке спостереження передбачає наявність критичності, тобто людина оцінює себе з точки зору власних цінностей та ідеалів. Ця властивість свідомості визначає можливість формування в процесі онтогенезу людської індивідуальної „Я-концепції", яка є сукупністю уявлень людини про саму себе та навколишню дійсність. Інформація про навколишню дійсність оцінюється людиною на підставі системи уявлень про себе і, виходячи з системи власних цінностей, ідеалів та мотивів, формується її поведінка. Тому „Я-концепцію" найчастіше називають самосвідомістю.

На відміну від тварин, людина не просто пристосовується до умов навколишнього середовища, а намагається підпорядкувати його, створюючи певні знаряддя. Здатність створювати знаряддя для перетворення природи свідчить про здатність свідомо працювати. Праця -- це специфічний, властивий тільки людині вид діяльності, який полягає у здійсненні впливу на природу з метою забезпечення умов свого існування. Головною відмінною рисою праці є те, що вона здійснюється тільки спільно з іншими людьми. Навіть тоді, коли людина виконує найпростіші трудові операції, що носять індивідуальний характер, вона вступає у певні відносини з оточуючими людьми. Таким чином, праця сприяла утворенню певних людських спільнот, які відрізнялися від тваринних зібрань.

Об'єднання первісних людей було викликано простим прагненням вижити, що характеризується простими інстинктами тварин. Люди свідомі об'єднувалися у прагненні вижити шляхом перетворення природних умов за допомогою колективної праці.

Важливою умовою існування людських спільнот і успішного виконання трудових операцій є рівень розвитку комунікації між членами спільноти. Чим вищим є рівень розвитку комунікації, тим вищим є рівень розвитку психіки. Комунікація людини за допомогою мови зумовила принципово новий рівень регуляції психічних станів та поведінки -- регуляцію за допомогою слова. Виникнення мови було зумовлене особливостями людських спільнот, що полягають у необхідності колективної праці. У свою чергу мова стала умовою існування свідомості, оскільки думка людини завжди має вербальну (словесну) форму.

Однак для нормального існування і розвитку людських спільнот не підходять закони тваринного світу, що ґрунтуються на принципах природного відбору. Колективний характер праці, розвиток комунікації зумовили розвиток мислення і специфічних законів існування і розвитку людських спільнот. Це принципи моральності та моралі.

Таким чином, існує певна послідовність явищ, що зумовили виникнення свідомості у людини: праця привела до зміни принципів побудови взаємостосунків між людьми. Ця зміна зумовила перехід від природного відбору до організації соціального життя, сприяла розвитку мови як засобу комунікації. Виникнення людських спільнот з їх моральними нормами, які відображають закон спільного життя, стало умовою вияву критичності мислення людини. Водночас відбувався розвиток мови, що сприяло усвідомленню людиною власного „Я", виокремленню себе з навколишньої дійсності. У результаті цього мова стала засобом регуляції поведінки людини. Усі ці явища і закономірності зумовили появу та розвиток свідомості в людини.

3. Властивості свідомості та її функції

Структурні елементи свідомості перебувають у взаємозв'язку та взаємодії і забезпечують свідомості ряд життєво важливих для людини функцій.

Головною функцією свідомості є пізнавальна, або відображувальна, функція, тобто здатність індивідуума отримувати знання про навколишній світ і про себе. Як пізнавальна діяльність, свідомість починається з чуттєво-образного пізнання і сягає аж до абстрактного мислення. На етапі чуттєвого (емпіричного) пізнання накопичується різноманітний фактичний матеріал, який пізніше узагальнюється за допомогою абстрактного мислення, проникаючи таким чином у суть найскладніших явищ і встановлюючи об'єктивні закономірності, яким вони підлягають. Ця функція є всеохоплюючою, і з неї випливають всі інші. Пізнавальна функція має не пасивний, а активний, евристичний характер, тобто у свідомості є властивість випереджального відображення дійсності. Пізнавальна функція свідомості обумовлює акумулятивну (накопичувальну) функцію. Вона полягає в тому, що в пам'яті людини накопичуються знання, отримані нею не тільки з безпосереднього, особистого досвіду, а й такі, що здобуті її сучасниками або попередніми поколіннями людей. Ці знання в міру необхідності актуалізуються, відтворюються і служать засобом реалізації інших функцій свідомості. Що багатша пам'ять людини, то легше їй прийняти оптимальне рішення.

Ще однією функцією свідомості є функція аксіологічна (оціночна). Людина не тільки дістає дані про зовнішній світ, а й оцінює їх з точки зору своїх потреб і інтересів. Свідомість, з одного боку, є формою об'єктивного відображення, формою пізнання дійсності як незалежної від людських прагнень та інтересів. Результатом і метою її як пізнавальної діяльності є отримання знань, об'єктивної істини. З другого боку, свідомість вбирає в себе прояв суб'єктивного до дійсності як до світу свого життя, його оцінку, усвідомлення свого знання і себе. Результатом і метою ціннісного ставлення до світу є осягнення сенсу існуючого, міри відповідності світу та його проявів людським інтересам та потребам, сенсу власного життя. Якщо мислення, пізнавальна діяльність потребує здебільшого ясного вираження знання, дотримання логічних схем оперування ними, то ціннісне ставлення до світу і його усвідомлення вимагає особистих зусиль, власних роздумів і переживання істини. Оціночна функція безпосередньо переходить у функцію цілепокладання (формування мети). Здатність до цілепокладання - це специфічно людська здатність, що становить кардинальну характеристику свідомості. Ціль - це ідеалізована потреба людини, яка знайшла свій предмет; це такий суб'єктивний образ предмета діяльності, в ідеальній формі якого передбачається результат діяльності людини. Цілі формуються на базі всього сукупного досвіду людства і сягають вищих форм прояву у вигляді соціальних, етичних, естетичних та інших ідеалів. Цілеспрямована діяльність людини обґрунтована невдоволеністю людини світом і потребою змінити його, надати йому такої форми, яка необхідна людині, суспільству.

Дуже важливою є функція комунікативна (зв'язку). Вона зумовлена тим, що люди беруть участь у спільній праці і потребують постійного спілкування. Цей зв'язок думок здійснюється через мову (звукову), технічні засоби (тексти, закодовану інформацію). Слід мати на увазі, що в письмових текстах (книгах, журналах, газетах і т. ін.) викладені не знання, а лише інформація. Щоб інформація стала знаннями, вона повинна бути суб'єктивованою. Ось чому поширення газет, журналів є лише умовою, але не гарантією того, що викладена в них інформація стане знаннями. Необхідні додаткові зусилля, спрямовані на перетворення інформації на знання, - суб'єктивне надбання.

Завершує логічний цикл свідомості особистості регулятивна (управлінська) функція. На підставі оцінки факторів і відповідно до поставленої мети свідомість регулює, упорядковує дії людини, а потім і дії людських колективів. Регулятивна функція свідомості вплетена у взаємодію людини з навколишнім середовищем і виступає у двох формах: спонукальної та виконавчої регуляції. Ідейний зміст спонукальних мотивів поведінки та діяльності людей має дуже важливе значення. У міру того, як ідеї набувають спонукальної сили, людина здійснює вчинки свідомо, цілеспрямовано, за своїми переконаннями. Виконавча регуляція приводить діяльність людей у відповідність з їх потребами, забезпечує розміреність мети і реальних засобів її регуляції.

Такими є головні функції свідомості. Лише гармонійний їх розвиток формує справді цілісну в інтелектуальному та духовному плані особистість.

Ідеальність, інтенціональність, творчість, вербальність, символізм.

Усі мрії, ідеї, думки, уся високодуховність творчих особистостей та духовних наставників має рамки, границі, таке собі футбольне поле, за межами якого тисячі фанатів, і коли м'яч потрапляє до них, може відбутися що завгодно.

Свідомість є специфічною людською формою освоєння світу, яка передбачає освоєння об'єктів спочатку без фізичної дії на них. У вигляді образів, схем, конструкцій вони ніби «пересаджуються» в голову людини, трансформуючись у ній: позбуваючись будь-яких предметних властивостей і набуваючи форми ідеального. Основними ознаками (властивостями) свідомості є:

· Ідеальність. Це -- найзагальніша форма існування свідомості як суб'єктивної реальності. За своїм змістом свідомість -- це екстракт буття, яке репрезентоване в ній в ідеальних формах. Поза ідеальністю свідомості не існує. Вона тільки там і починається, де і коли людина змушена об'єктивувати свій внутрішній світ у загальнозначущих цінностях, починає дивитися на себе збоку, очима інших людей, співвідносити свою поведінку із загальновизнаними нормами, «ідеальними за своєю суттю». Наявність ідеального дає змогу людині стати об'єктом і суб'єктом культури. Людина не лише пасивно засвоює культуру, а й активно творить її. Тому існують два носії ідеального: розум людини і об'єктивовані форми культури та історії: мова, наука, мистецтво, релігія, мораль тощо.

· Опосередкованість мовою. Як ідеальна, свідомість існує тільки в матеріальній формі свого вираження -- мові. Наші знання, проекти майбутньої діяльності, різноманітна творчість неодмінно пройняті мовою. Свідомість і мова діалектично поєднані. Не існує мови без мислення, як і мислення без мови. Водночас структура мислення і структура мови є різними. Свідченням цього є те, що закони і форми мислення єдині для всіх людей, а мова в кожного етносу своя -- національна, а отже, специфічна. Завдяки мові ідеальність має і матеріальну оболонку, оскільки об'єктивується в книгах, художніх полотнах, архітектурних будівлях, скульптурі, знаряддях праці та інших різновидах матеріальної та духовної культури, які щодо існування є матеріальними, а за суттю, походженням -- ідеальними.

· Інтенціональність (лат. intento -- прагнення). Свідомість завжди є усвідомленням чогось. Вона спрямована на певну предметність. У свідомості наявне те, що є її предметом. Тобто відображається не світ узагалі в його різноманітності, а лише те, що є предметом конкретної діяльності чи уваги людини. Цю властивість свідомості Е. Гуссерль назвав інтенціональністю. Вона означає, що самосвідомість розпадається на те, що в ній, і на те, як у ній. Те, на що розпадається свідомість, є предметом, а те, як вона розпадається, є формою. Ця предметність («що») є горизонтом світу для свідомості. Форма ж свідомості засвідчує рівень, якість його буття. Свідомість має три форми: життєвий досвід, оцінка і сенс. Виокремлюють два невіддільні типи інтенції свідомості: первинну -- спрямовану на світ явищ, і вторинну -- спрямовану на духовний, божественний світ. Основоположною є вторинна інтенція, оскільки вона дає змогу людині реалізувати своє фундаментальне онтологічне переконання: реально існує цей світ речей навколо мене і надочевидне буття надособистого, імперперсонального духовного світу. Первинна інтенція підтримує тільки суб'єктивний бік справи -- умонастрій «Я сам». Але й без нього неможливо, оскільки пізнання вищого світу відбувається через самопізнання людини.

· Здатність творити і відтворювати ідеї. Передусім свідомість виробляє осмислений план поведінки людини як у світі природи, так і в суспільстві. Орієнтація тварини у певному середовищі детермінована інстинктами. За таких обставин свідомість не допомагала б, а заважала поведінці тварин. Ідейні стосунки між індивідами виникають у співтоваристві, але за певної індивідуалізації суб'єкта від нього. З одного боку, людина є істотою соціальною, а з іншого -- вона неповторна, незалежна у певних параметрах від соціуму. Тільки за таких умов і з'являється можливість продукувати ідеї. Тварина не має творчого змісту в своєму мозку.

Зовні усе це може виглядати як безсистемний клубок що пульсує, від якого ніколи не знаєш чого очікувати. Так воно насправді і є, але зсередини усе має свою структуру побудови, що дає можливість для структуризації і більш об'єктивного огляду будь-яких явищ що відтворює людина, що вона виявляє:

Компонентний вияв. Охоплює складові, необхідні для діяльності людини: а) знання або когнітивну сферу свідомості (відчуття, сприймання, уявлення, поняття, судження тощо); б) цінності, потреби, інтереси, емоційні стани, що обґрунтовують і стимулюють активність, або мотиваційна сфера свідомості; в) програми (проекти, плани, цілі), або нормативно-проективна сфера свідомості. Ця конструкція не є лише умоглядною, а постає як закономірний характер організації свідомості. Вона відтворює сутнісну смислову структуру буття: знання репрезентують у свідомості буття як наявне; цінності, потреби, інтереси -- незавершеність буття; програми -- його здатність до самозміни.

Рівнева структура свідомості. Охоплює складові, які засвідчують, що не все, що є змістом свідомості, реально усвідомлюється. Людина, за 3. Фрейдом, не є господарем сама собі, її інтелект безсилий перед людськими пристрастями. У рівневій структурі він виокремлює такі елементи: а) несвідоме або «Воно» -- інстинкти, домінуючу роль серед яких відіграє лібідо (пристрасті, бажання, енергія сексу); б) свідоме або «Я» -- своєрідний посередник між «Воно» і зовнішнім світом; в) несвідоме або «Над-Я» -- сфера соціальних фільтрів, крізь які «Воно» має діяти на «Я» (своєрідні автоматизми -- догми, традиції, ідеали, совість та інші цінності й заборони морального, соціокультурного, сімейно-історичного походження, що домінують у культурі).

Глибшу диференціацію «Воно» Фрейда дав його учень К.-Г. Юнг. Він виділив, крім «особистісного несвідомого як відображення в психіці індивідуального досвіду», ще глибший шар -- «колективне несвідоме», яке є відображенням досвіду попередніх поколінь. Його змістом є, за Юнгом, загальнолюдські прообрази-архетипи. Тобто воно охоплює образи, які однакові для всіх часів і народів -- колективне несвідоме, хоча за своєю природою первинне певним чином залежить від індивідуального несвідомого. Воно змінюється, стає усвідомленим і сприйнятим.

Колективне несвідоме -- образ світу, що сформувався ще в прадавні часи і виражається, як правило, мовою символів, а найвідомішою формою для вираження свідомого є словесна. Самосвідомість -- здатність людини поглянути на себе збоку, тобто дистанціюватися від себе, побачити себе очима інших.



ПСИХОФІЗІОЛОГІЧНІ ОСНОВИ СВІДОМОСТІ. ТЕОРІЇ СВІДОМОСТІ

1. Теорія Павлова, Еклза, Іваницького та Еделмена

Існує безліч теорій про механізми свідомості, у яких здійснюється спроба сформулювати необхідні і достатні умови виникнення свідомості. їх можна розділити на структурні, коли акцент робиться на розгляді ролі окремих структур чи нейрон-них мереж мозку, і на функціональні, котрі визначають свідомість через спеціальні когнітивні операції - мислення, уяву, запам'ятовування і бажання. Ці два підходи не виключають один одного, тому що спеціальні операції, пов'язані зі свідомістю, реалізуються за участю особливих нейронних мереж, що знаходяться в конкретних структурах мозку.

1. Теорія "світлої плями" І.П. Павлова. Гіпотеза про зв'язок свідомості з певною ділянкою кори головного мозку вперше була висловлена І.П. Павловим. Вчений образно представляв свідомість як зону підвищеної збудливості, що переміщується по корі, її "творчу" ділянку - "світлу пляму свідомості" на темному тлі іншої кори. Нині використання методу ПЕТ-томографії показує, що зона локальної активації дійсно має вигляд світлої плями на темному тлі.

2. "Прожекторна теорія свідомості" Ф. Крика. Ця теорія є сучасним аналогом уявлень І.П. Павлова. Сутність теорії полягає в тім, що потік збудження спрямовується таламусом у кору великих півкуль мозку таким чином, що в кожен даний момент часу в стані збудження знаходиться тільки один з таламічних центрів. Це забезпечує створення в корі зони підвищеної збудливості тривалістю близько 100 мс. Після цього посилений неспецифічним таламічним збудженням приплив імпульсів надходить до іншого відділу кори. Область найбільш сильної імпульсації створює центр уваги, а завдяки постійним переміщенням потоку збудження по інших ділянках кори стає можливим їхнє об'єднання в єдину систему. Як вірогідний механізм подібного об'єднання Ф. Крик розглядав появу у нейронів синхронізованих розрядів з частотою гамма-діапазону (35-70 Гц). Таким чином, нейронні процеси, що виявляються в центрі гіпотетичного "променя прожектора", визначають зміст нашої свідомості у певний момент часу, а функцію керування "променем прожектора" виконує таламус.

3. Теорія "повторного входу" збудження Дж. Еделмена. У цій теорії був запропонований інший нейрофізіологічний механізм виникнення свідомості. "Повторний вхід збудження" означає, що збудження, яке виникло в групі нейронів первинної зони кори, повертається в ту саму нейронну групу після додаткової обробки інформації в інших нервових центрах чи надходження нової інформації з зовнішнього середовища, а також з довгострокової пам'яті. Це дає можливість зіставляти відомості, що малися раніш, зі змінами, що відбулися протягом одного циклу обробки інформації. Об'єднання двох потоків інформації (первинного і вторинного) складає один цикл активності свідомості. Проходження одного циклу збудження здійснюється за 100-150 мс. Повторювані цикли створюють нейрофізіологічну "канву" свідомості.

4. Теорія "інформаційного синтезу" О.М. Іваницького. У цій теорії ідеї Дж. Еделмена дістали подальший розвиток. Головна роль у ній приділяється поняттю інформаційного синтезу - об'єднання інформації про фізичні і семантичні особливості стимулу. Інформація про фізичні властивості стимулу надходить по сенсорно-специфічних шляхах, а інформація про значущість стимулу видобувається з пам'яті. Синтез цих двох видів інформації (поточної і з пам'яті) забезпечує виникнення відчуття. Цей процес здійснюється з періодом квантування приблизно у 100-180 мс. Впізнання стимулу відбувається за участю лобних областей мозку, приблизно через 300 мс від моменту пред'явлення. Послідовне надходження інформації від рецепторів призводить до повторного руху збудження по зазначеному кільцю, забезпечуючи постійне зіставлення сигналів, що надходять із зовнішнього і внутрішнього середовища.

5. Теорія свідомості Дж. Еклза. Ця теорія ґрунтується на особливій функції дендритів пірамідних клітин кори, що, розташовуючись у нижніх шарах кори на рівні її IV шару, збираються в дендритний пучок, що досягає І шару. Дж. Еклз висунув гіпотезу, що цей дендритний пучок певним чином пов'язаний із проявом суб'єктивного (психічного) феномена - "психона". Пучок дендритів від групи 70 - 100 сусідніх великих і середніх пірамідних клітин був названий "дендроном". Кожен дендрон має безліч шнапсів, на яких закінчуються сосочки терміналів аксонів. Дж. Еклз приписав дендрону функцію носія одиниці свідомості. Окремому дендрону відповідає окремий психон як одиниця локального відчуття. Безліч психонів представляє всю розмаїтість суб'єктивних явищ. Таким чином, свідомість являє собою наслідок психонів, що генеруються відповідними дендронами, а теорія свідомості зводиться до встановлення зв'язків між психонами й окремими дендронами. При цьому визнається існування нематеріального начала, що може впливати на дендрити за рахунок викиду кванта медіатора. Активний же вплив психічного феномена на поведінкові акти у вигляді "свободи волі" реалізується через керування імовірністю вивільнення квантів медіатора.

Але, на мою думку зрозуміти повною мірою свідомість у всьому багатстві її функцій, у розмаїтті її виявів можна лише в контексті всієї культури людства, всієї його історії.

2. Механізми свідомості

Проблема свідомості, як правило, постає перед психофізіологом у тому випадку, коли вивчається функція сприйняття вербальних і невербальних стимулів, їхня оцінка, ухвалення рішення й організація відповідної довільної поведінкової діяльності у вигляді словесного звіту чи ж якого-небудь руху, що сигналізує іншій людині про те, що відповідний стимул суб'єктом впізнаний. Інформація, закодована у виді нервових імпульсів, по специфічних чуттєвих нервах надходить у відповідні області кори великих півкуль головного мозку і там переробляється. Людина усвідомлює цю інформацію і повідомляє про це оточуючих. Разом з тим інформація може надходити в кору великих півкуль і у випадках, коли людина знаходиться в несвідомому стані.

Надзвичайно важливими особливостями свідомості здорової людини є її переривчастість і вибірковість. Досвідомий відсів інформації здійснюється за допомогою спеціальних нервових механізмів, що створюють у вищих відділах головного мозку найкращі умови для усвідомленого сприйняття значущих у даний момент явищ оточуючого середовища. Отже, для усвідомлення якого-небудь зовнішнього явища недостатньо тільки надходження інформації про нього в кору головного мозку і збудження там нервових клітин. Психофізіологи в багатьох лабораторіях світу намагаються виявити і вивчити критичні зміни в мозку, пов'язані з усвідомленням явищ оточуючого середовища, з визначенням умов, при яких мозкові процеси починають супроводжуватися свідомістю.

Обробка інформації (виконання елементарних когнітивних операцій) здійснюється в дискретних нейронних мережах. Не всі процеси обробки в таких мережах усвідомлюються. Ті процеси, що забезпечують поінформованість людини про когнітивні операції, а точніше про їхні результати, утворюють особливу субсистему свідомості, її вищий рівень. Ця властивість поінформованості забезпечується включенням у її склад механізму, що регулює генералізовані і локальні активації мозку. Процеси активації, а також особлива операція у вигляді повторного входу збудження безупинно підтримують високий рівень активності нейронних мереж вищої субсистеми свідомості. Остання знаходиться під ієрархічним контролем, виконуваним згідно із правилом "зверху вниз". Командні сигнали з префронтальної кори актуалізують необхідну інформацію, що у закодованому вигляді зберігається в тім'яно-скроневій асоціативній корі, видобувають її та переводять у робочу пам'ять для контролю за виконанням поведінки.

Вищий рівень свідомості не може існувати без участі модулюючої системи мозку (ретикулярної формації і лімбічної системи). Генералізовані і локальні впливи з неспецифічної системи стовбура мозку і таламуса сходяться на клітинах нейрональних мереж кори, створюючи умови, необхідні для обробки інформації. Переривання зв'язків нейрональних мереж, що обробляють інформацію, із системою активації, що модулює їхні операції, викликає порушення свідомості. Залежність свідомості від модулюючої системи мозку дає підставу пов'язувати свідомість з певним станом мозку, а не зі змістом інформаційних процесів. Вихід з цього специфічного стану призводить до вимикання вищих психічних функцій при збереженні механізмів життєзабезпечення. Іншими словами, основний внесок у стан свідомості вносить базальна холінергічна система переднього мозку.

Інформаційний аспект свідомості формується в основному за рахунок діяльності кори великих півкуль. Для розуміння ролі кори в забезпеченні свідомості є важливими уявлення, сформульовані американським фізіологом Ф. Маунткаслом про ансамблеву організацію кори. Його концепція спирається на ряд положень:

· кора головного мозку складається з ансамблів, утворених колонками нейронів, функція яких полягає в одержанні і переробці інформації; колонки розрізняються за джерелом одержуваних сигналів і за мішенями, до яких вони адресують власні сигнали;

· однотипні за функціями ансамблі нейронів можуть поєднуватися в більші одиниці - модулі, що здійснюють більш складну переробку інформації;

· модулі функціонують у складі великих петель, по яких інформація не тільки передається з колонок у кору, а й повертається назад.

Модуль фактично являє собою морфофункціональну одиницю переробки інформації в корі. Модулі групуються у більші об'єднання, що утворюють зони кори. Описаний спосіб будови кори утворює так звані "розподілені" системи, що забезпечують умови для реалізації найскладніших психічних функцій, у тому числі і свідомості. Нейрофізіологічні феномени такого типу, як повторний вхід збудження чи синхронізація електричної активності нейронів, природним чином реалізуються в розподілених системах. Останні мають також ще одну особливість: оскільки продукція цих систем не може бути результатом діяльності тільки одного модуля, випадання одного чи більш модулів не може припинити її функціонування. Завдяки цьому розподілені системи кори мозку володіють голографічним принципом функціонування. Поширення властивостей голограми на функції кори мозку означає, що інформація в корі мозку розподілена, і вимикання якоїсь частини системи (у припустимих межах) призводить до послаблення функції, а не до її втрати.



ПСИХОФІЗІОЛОГІЯ СПІЛКУВАННЯ

1. Роль свідомості у спілкуванні людини

Проблеми свідомості і мови, співвідношення думки і слова цікавили філософів з самого початок виникнення філософії. Вважають, що самі філософські проблеми, як вони були сформульовані у перших філософів (Анаксимандра, Гераклита, Парменида, Платона, Арістотеля), сама форма їх постановки, значною мірою були обумовлені саме можливостями мови виражати і формулювати думки. Сама думка, мислення розумілося вже в Древній Греції нерозривно пов'язаним з мовою (це знайшло вираження в понятті логосу, терміні, що означає одночасно думку і слово в їх єдності). Вважають також, що аналіз поставлених проблем, наприклад, уявленні про будову речей, предметів, самої речовини з простих елементів, далі неділимих атомів було виведено із спостереження над граматичною будовою пропозиції і самого слова (пропозиція сукупність пов'язаних слів, слово складається з простих елементів - букв; навіть філософське поняття "елемент" було утворено від послідовності букв в латинській мові - L - M - N).

У сучасній філософії також велике значення мають проблеми, пов'язані з аналізом мови і його зв'язком з мисленням і пізнанням дійсності. Ці проблеми знайшли своє якнайповніше вираження в тому, що виник ще в 19 столітті і продовжує існувати в 20 столітті філософському напрямі, що дістав назву "Філософія мови" (бере своє почала від мовознавця і філософа Вільгельма Гумбольдта). Також вже в 20-м столітті в Англії, а потім в Північній Америці, виникає напрям, який назвали "лінгвістичною філософією" (Людвіг Витгенштейн, Остін, Райл). У цій філософській течії аналізуються передусім проблеми того, як структури мови перетворюють думку, як думка, невід'ємна від мови, починає жити за законами мови і тим самим відривається від дійсності (відбувається гіпостаз, наділ самостійним буттям абстрактного поняття, властивості, ідеї, числа). Саме з гіпостазу мовних понять (буття, душі, духу, свідомості), вважають послідовники цієї школи, і виникли багато проблем філософії, які не мають ніякого значення, якщо відволіктися від мовного вираження і звернутися до реальності. У рамках цього філософського напряму робилися навіть спроби повністю здолати філософські проблеми, звести усю філософію і її питання до аналізу мови, до "критики мови", яка дорівнюватиме очищенню свідомості від гіпостазованих і порожніх (вигаданих, вимовлених) сутей. Загалом, мову зазвичай визначають як систему знаків, що служить засобом людського спілкування, мислення і вираження. За допомогою мови здійснюється пізнання світу, в мові об'єктивувалася самосвідомість особи. Мова є специфічно соціальним засобом зберігання і передачі інформації, а також управління людською поведінкою.

Діалектична філософія розглядає мову як суспільно-історичне явище, що служить засобом вираження і об'єктивізації ідеального, оскільки "ідеї не існують відірвано від мови" (Енгельс). Формування і розвиток категоріальної структури мови відбиває формування і розвиток категоріальної структури людського мислення.

З т. зр. Матеріалістичного (натуралістичною) трактування, мова виникла одночасно з виникненням суспільства в процесі спільної трудової діяльності первісних людей. "Мова так само древен, як і свідомість; мова практична, існуюча для інших людей і лише тим самим існуюче також і для мене самого, дійсна свідомість і, подібно до свідомості, мова виникає лише з потреби, з наполегливої необхідності спілкування з іншими людьми" (Маркс). Біологічними передумовами людської мови стали складні рухові і звукові форми сигналізації, що існували у вищих тварин. В процесі антропогенезу (походження людини) звуки із засобу вираження емоцій поступово стають засобом позначення речей, їх властивостей і стосунків, починають виконувати функції умисного повідомлення; складається відносно стійкий зв'язок між уявленням про предмет і кінестетичними відчуттями мовно-дійового апарату (із слуховим чином звуку). Від елементарних, нечленороздільних звукових комплексів первісні люди поступово переходили до усе більш складних узагальнених звукових комплексів.

Виникнення членороздільної мови стало потужним засобом подальшого розвитку людини, суспільства і свідомості. Завдяки мові здійснюється специфічно людська форма передачі соціального досвіду, культурних норм і традицій, через мову реалізується спадкоємність різних поколінь і історичних епох. Історія кожної мови тісно пов'язана з історією тієї соціальної спільності (мовного колективу), яка є його носієм.

Мова бере участь в здійсненні практично усіх вищих психічних функцій, будучи найтісніше пов'язаний з мисленням. Зв'язок цей нерідко трактується як паралелізм мовних і розумових процесів (відповідно встановлюється взаємовідношення одиниць мови і мислення - частіше за усе слово і поняття, пропозицію і судження), що пов'язано із спрощеним тлумаченням мовного значення як безпосереднього віддзеркалення об'єкту в дзеркалі мови. Значення ж є система констант мовної діяльності, що забезпечують відносну постійність віднесення її структури до того або іншого класу (об'єктів); тим самим значення, оскільки воно повністю засвоєне носієм мови, є як би потенційний заступник усіх тих діяльностей які воно опосередкує для людини. Мова бере участь в процесі предметного сприйняття, є основою пам'яті в її специфічно людській (опосередкованою) формі, виступає як знаряддя ідентифікації емоцій і в цьому плані опосередкує емоційну поведінку людини. Можна сказати, що разом з громадським характером праці мова визначає специфіку свідомості і людської психіки взагалі.

Звукова мова, як і пластика людського тіла, є "природною" системою знаків - на відміну від штучних мов, що спеціально створюються в науці (напр., логіці і математиці) або мистецтві. Специфічною особливістю людської мови є наявність в ній висловлювань про саму мову, що обумовлює здатність мови до самоопису і опису інших знакових систем (самосвідомість мови, властивість мови бути метамовою). Інша особливість мови - його членороздільність, внутрішня розчленована висловлювань на одиниці різних рівнів.

2. Свідомість як вища форма відображення інформації

Свідомість, як одна з форм відображення виникає на певному рівні розвитку матерії. В основі її лежить інформаційне відображення, яке з'являється у живій природі. Воно є таким типом відображення, за якого будь-яка система здатна використати його результати для своєї дії у зовнішньому середовищі або як здатність активного використання результатів зовнішнього впливу.

Інформаційне відображення має сигнальний характер. Фактори зовнішнього середовища живий організм сприймає для реалізації своїх потреб, закладених програм щодо забезпечення життєдіяльності. Фактори і стан зовнішнього середовища не пов'язані безпосередньо з існуванням організму, тобто вони не задовольняють його біологічні потреби, але виконують роль сигналу, що означає настання ситуації, яка уможливлює їх задоволення. Таким чином, механізм інформаційного відображення опосередковується внутрішньою програмою організму. Наприклад, темрява не задовольняє потребу в їжі нічних мисливців, але настання темряви подає сигнал про початок полювання.

Інформаційне відображення має вибірковий характер. Сприймаються не всі явища, сукупний вплив зовнішнього середовища, а лише ті його фактори, які мають значення для реалізації внутрішньої програми організму. Інформаційне відображення виникає на тому рівні розвитку живого, коли в організму з'являється певна свобода дії, принаймні здатність до зміни свого положення у просторі, тобто руху в середовищі.

Вищим рівнем інформаційного відображення можна вважати випереджаюче відображення. Його визначають як здатність організму змінювати свій стан, бути готовим відреагувати на вплив зовнішніх факторів у майбутньому. Наприклад, деякі рослини виділяють отруту проти комах навіть тоді, коли комахи в цю мить живляться сусідньою рослиною. Чим вищий ступінь розвитку живого організму, тим краще розвинута у нього здатність до випереджаючого відображення.

Рівні інформаційного відображення:

1. Подразливість - реакція у відповідь на вплив факторів зовнішнього середовища. Вона з'являється у найпростіших одноклітинних організмів і регулює пристосувальну поведінку.

2. Чуттєвість - здатність відчувати. Вона передбачає наявність органів чуттів, нервової системи. Як рівень відображення чуттєвість характеризується тим, що організм реагує на зовнішні, безпосередньо біологічно нейтральні для нього явища середовища. Він також отримує сприйняття дійсності, які, з одного боку, диференціюють її властивості, а з другого - найсуттєвіші і значущі. Чуттєвість - це початкова форма психіки.

3. Психічний образ. Він є основою і механізмом орієнтаційно- дослідницької діяльності, яка властива вже високорозвинутим тваринам. За допомогою психічного образу відбувається відображення зовнішнього світу, його властивостей і процесів, особливо нових і мінливих. Відтак йде моделювання об'єктивної реальності та поведінки в ній у внутрішньому плані, в психічному образі суб'єкта. Опісля - проекція образу на об'єктивний світ і контроль за дією суб'єкта у зовнішній дійсності.

За своєю природою психічний образ є функціональною реальністю. Він виникає як результат взаємодії суб'єкта і об'єкта відображення. Зміст психічного образу - це передусім відображення властивостей об'єктивної реальності, і без об'єкта повний образ неможливий. З другого боку, образ неможливий і без суб'єкта відображення, оскільки це відображення не у світі об'єктів, а в психіці суб'єктів.

Цей взаємозв'язок суб'єкта та об'єкта розкриває сутність ідеального. Ідеальне - не що інше як матеріальне, але перетворене, відбите у психіці. Ідеальне - це відображення матеріального, тобто світу об'єктів, але існує воно у суб'єкті відображення, як зміст психічного образу.

Ідеальне є гносеологічною протилежністю матеріального. Матеріальне - сам об'єкт і його властивості, об'єктивна реальність. Ідеальне - образ об'єктивної реальності, тобто суб'єктивна реальність. Ідеальне є гносеологічною сутністю свідомості, яка визначається у матеріалістичній філософії онтологічно єдиною з матерією, але за своїми властивостями, гносеологічно їй протилежна.



СВІДОМЕ ТА НЕСВІДОМЕ

1. Теорія несвідомості Зигмунда Фрейда

Свідомість -- це вища форма відображення дійсності, властива лише людям і пов'язана з їх психікою, абстрактним мисленням, світоглядом, самосвідомістю, самоконтролем своєї поведінки і діяльності та передбачування результатів останньої. Свідомість людини -- складне і багатогранне явище. З погляду психології свідомість можна розглядати як форму психіки. Стосовно буття свідомість демонструє свою пізнавальну функцію, що полягає в побудові певного образу світу, який несе в собі ступінь освоєння людиною буття.

Питання про співвідношення свідомого і несвідомого завжди хвилювало людство, тому що від відповіді на нього залежить саме розуміння того, що людина може зробити цілеспрямовано, і те, чого людина не може зробити, або робить це не по-людськи. Процеси, які починаються у несвідомому, часто мають своє продовження у свідомості, і навпаки.

Отже, несвідоме - це особлива психічна реальність, котра притаманна кожній людині, існує одночасно з свідомістю та іноді контролює свідомість. За Фрейдом, роль несвідомого у житті людини дуже важлива. Під впливом різноманітних факторів у людини складаються ті чи інші комплекси, які потім витісняються з свідомості у несвідоме і можуть згодом стати причиною психічних захворювань. До несвідомого належать: сновидіння, гіпнотичний стан, лунатизм, інстинкти, за порогові почуття.

У Середньовіччі Аврелій Августин розмірковує не тільки про свідомість, але про Внутрішній досвід суб'єктивності, який значний багатшим і більш насиченім, ніж досвід свідомості й мислення. У Новий час уявлення про неусвідомлювану части психіки розвіває Готфрід Лейбніц.

Але перша теорія несвідомого була створена тільки на початку XX ст. Зигмундом Фрейдом. Нові ідеї з'явилися спочатку в клінічній психології у вигляді методики лікування невротичних захворювань, а потім психоаналіз став загальною психологічною теорією. Пізніше завдяки зусиллям послідовників і учнів Фрейда він перетворився в філософську концепцію. На відміну від своїх попередників Фрейд стверджував, що несвідоме первинно по відношенню до свідомості і визначає його. До Фрейда несвідоме вважалося нижчою формою психічної активності, яка долається завдяки свідомості. Фрейд відкинув тезу про те, що свідомість первинна, а несвідоме лише недорозвинене свідомість, і підтвердив це багатим досвідом спостереження і лікування.

Несвідоме - всі психічні явища і процеси, що протікають поза сферою розуму, неусвідомлювані, і не піддаються контролю волі. Свідома інформація може забуватися, тяжкі спогади витісняються, а то, що сприймається людиною як негативний, зле і негативне, пригнічується. Все це і становить зміст несвідомого. Кордон між свідомістю та несвідомим розмита, існує безліч психічних явищ, які мігрують зі свідомості в несвідоме і навпаки. Для того щоб позначити кордон між свідомістю та несвідомим, Фрейд вводить поняття підсвідомості. Підсвідомість - це ті несвідомі психічні явища, які пов'язані з переходом на рівень свідомості. Несвідоме проривається назовні у вигляді сновидінь, гіпнотичних станів, застережень, помилок і неправильних дій, за цими "слідами" ми і дізнаємося про несвідомому.

На думку Фрейда, головна функція несвідомого - охороняти свідомість і зменшувати вантаж тяжких переживань. Зміст несвідомого носить сексуальний характер. У несвідомому формуються комплекси - стійкі психічні структури, які складаються навколо сильних переживань, а потім витісняються і можуть стати причиною психічних захворювань. Виявити комплекс, довести до свідомості і тим самим позбавити людину від нього можна за допомогою вільних асоціацій або тлумачення сновидінь.

Фрейд запропонував власну модель суб'єктивності, в якій представлені і свідомість і несвідоме. В суб'єктивної реальності він виділяє:

1. "Воно" або "Id" - глибинний шар несвідомих потягів особистості, в якому панує принцип насолоди;

2. "Я" або "Ego" - свідомість, посередник між несвідомим і зовнішнім світом, в цій сфері діє принцип реальності;

3. "Над-Я" або "Super-Ego" - установки суспільства і культури, моральна цензура, совість.

"Над-Я" виконує репресивні функції, а інструментом репресії виступає "Я". "Я" - посередник між зовнішнім світом і "Воно", "Я" прагне зробити "Воно" прийнятним для світу або привести світ у відповідність до бажань "Воно". Під зовнішнім світом розуміється культура, яка як раз і складається з вимог "Над-Я", тобто норм і правил, що суперечать бажанням "Воно". Щоб проілюструвати взаємовідносини "Я" і "Воно", Фрейд запропонував образ вершника "Я", який управляє конем - "Воно". Коли людина здорова, "Я" панує над "Воно", перетворює волю "Воно" у свою поведінку. Якщо протиріччя між прагненнями "Воно" і установками "Над-Я" стають непереборними, то "Воно" виривається з-під контролю "Я", це, на думку Фрейда, і стає головною причиною неврозів.

свідомість психофізіологічний спілкування

2. Рівні свідомості

Невроз є однією з останніх стадій травмування людини подразником, існує поняття психічної травми:

Психічною травмою називається життєва подія, що зачіпає значущі сторони існування людини і призводить до глибоких психологічних переживань. Психічна травма, як подія або ситуація, стоїть в ряду інших життєвих ситуацій. Відповідно до класифікації D.Magnusson, існує п'ять рівнів визначення ситуації:

1. Стимули - окремі об'єкти або дії.

2. Епізоди - особливі значимі події, що мають причину і наслідок.

3. Ситуації - фізичні, тимчасові і психологічні параметри, які визначаються зовнішніми умовами.

4. Оточення - узагальнююче поняття, що характеризує типи ситуацій.

5. Середовище - сукупність фізичних і соціальних змінних зовнішнього світу.

До невротичних розладів можуть призводити як епізоди і ситуації, так оточення і середовище. Психотравмуючими вони стають не тільки в зв'язку з масштабністю або катастрофічні. При аналізі фактора психічної травми виділяють наступні її характеристики:

· інтенсивність

· зміст

· значущість і актуальність

· патогенність

· гострота появи (раптовість)

· тривалість

· повторюваність

· зв'язок з преморбідним особистісними особливостями.

·

Зигмунд Фрейд вважав, що всі люди невротичні, оскільки вони живуть в культурі, яка пригнічує все біологічні потяги: агресивність, деструктивність, сексуальність. Питання тільки в ступені невротичності кожної конкретної людини. Усередині будь-якої особистості існує конфлікт між "Воно" і "Над-Я", а свідоме "Я" часто виявляється настільки слабким, що не в змозі управляти інстинктами. До тих пір, поки людина змушена підкорятися нормам і правилам суспільства, він не зможе позбутися від тиску "Над-Я", і поки у нього є тіло, він не зможе позбутися від бажань "Воно". Оскільки ні позбутися тіла, ні вирватися з культури людина не може, єдиним виходом залишається розумний компроміс між "Воно" і "Над-Я". Інструментом цього компромісу виступає "Я". Зміст "Воно" має поступово усвідомлюватися і перетворюватися в зміст "Я". Чим більш усвідомлена внутрішнє життя особистості, тим менше ця особистість схильна до неврозів, але абсолютно вільних від душевного страждання людей в сучасній культурі не зустрінеш, - такий невтішний висновок Фрейда.

Ключовий місце в Концепції Фрейда займає поняття Едипового комплексу.

На думку Фрейда, в цьому міфі відображено фундаментальний психічний конфлікт людини, яка пояснювала б, як формується сексуальність і основа дорослих відносин. У віці трьох-п'яти років сексуальне бажання дитини направлено на батьків, він залучає їх в свої фантазії і копіює їх поведінку. Едипів комплекс - та фаза розвитку, під час якої дитина засвоює заборони, вчиться контролювати свої бажання і відмовлятися від деяких з них. "Опанувати" матір'ю - така головна несвідома фантазія маленького хлопчика, за твердженням Фрейда. Суперництво з батьком і одночасно страх перед ним призводять до того, що хлопчик починає ідентифікуватися з батьком і в результаті відмовляється від матері. Едипів комплекс у дівчинки виражається в тому, що вона "змагається" з матір'ю за батька, при цьому вона копіює поведінку матері, з одного боку, ненавидячи її як суперницю, а з іншого - захоплюючись нею. Одним словом, едипів комплекс - це складні і суперечливі почуття любові і ненависті, які дитина відчуває до обох своїх батьків. Фрейд вважає, що варто дорослій людині закохатися або відчути бажання, як маленька дитина едипової фази знову оживає в ньому.

В останніх роботах Фрейд вважав за краще замінити поняття "сексуальний потяг" - основну характеристику несвідомого, на більш широке поняття "лібідо". Лібідо - не тільки сексуальність, це вся сфера любові, батьківські, дружні, патріотичні та інші почуття. Крім лібідо або "еросу" в роздумах Фрейда є і поняття "Танатос". Ерос - грецький бог кохання, уособлює інстинкт життя, Танатос - грецький бог смерті - інстинкт руйнування і смерті. На думку Фрейда, два цих протилежних потягу керують і управляють людиною всю його життя. Обробка інформації (виконання елементарних когнітивних операцій) здійснюється в дискретних нейронних мережах. Не всі процеси обробки в таких мережах усвідомлюються. Ті процеси, що забезпечують поінформованість людини про когнітивні операції, а точніше про їхні результати, утворюють особливу субсистему свідомості, її вищий рівень. Вищий рівень свідомості не може існувати без участі модулюючої системи мозку (ретикулярної формації і лімбічної системи).



ВИСНОВКИ

Свідомість - це вища форма психічного відображення і саморегуляції, що властива людині як суспільно-історичній істоті, пов'язана з мовою ідеальна сторона цілеспрямованої діяльності. Існує два види свідомості: індивідуальна та колективна.

Свідомість має рівневу структуру:

а) несвідоме або «Воно» -- інстинкти, домінуючу роль серед яких відіграє лібідо (пристрасті, бажання, енергія сексу); б) свідоме або «Я» -- своєрідний посередник між «Воно» і зовнішнім світом; в) несвідоме або «Над-Я» -- сфера соціальних фільтрів, крізь які «Воно» має діяти на «Я» (своєрідні автоматизми -- догми, традиції, ідеали, совість та інші цінності й заборони морального, соціокультурного, сімейно-історичного походження, що домінують у культурі).

З психофізіологічної позиції свідомість розуміють як психофізіологічний механізм контролю і довільної регуляції поведінки й діяльності, основна функція якого полягає в адекватному відображенні змін зовнішнього і внутрішнього середовища та забезпеченні адаптації організму до них.

...