Психологічний аналіз ревнощів в системі взаємовідносин молоді

Размещено на http://www.allbest.ru//

Рівненський державний гуманітарний університет

кафедра вікової та педагогічної психології

КУРСОВА РОБОТА

з вікової психології

на тему:

«Психологічний аналіз ревнощів в системі взаємовідносин молоді»

Студентки 4 курсу,групи-П22

Шумик Л.Р

м. Рівне 2019

Вступ

Ревнощі - одна з найбільш сильних, згубних і хворобливих емоцій. Вони викликають стрес, почуття страху, страждання, нервові розлади, провокують іншу людину на брехню, помсту, зраду. Життя, отруєне надмірними ревнощами, стає нестерпним для всієї сім'ї. Воно псує фізичне та психічне здоров'я, відображається на вихованні дітей. Найнебезпечніші наслідки показує кримінальна статистика: в Україні серед побутових злочинів мотив ревнощів стає їх причиною в майже 55%. Криміногенність є одним з актуальних і практично важливих аспектів вивчення проблеми ревнощів. Отже, значення феномену ревнощів, у тому числі патологічних, зараз особливо зростає, оскільки вони виявляються тісно пов'язаними з проблемою особистості й людського фактора. Історія виникнення поняття "ревнощі" походить із давнини. їх розглядали як один із видів емоційного стану людини, наприклад як "вид страху при бажанні зберегти за собою володіння якимось благом" (Декарт). Ревнощі пов'язували з такими емоціями, як образа самоповаги, гнів, прагнення до повного панування, сумнів, самодокір, страждання, тривога. Деякі вчені об'єднували ревнощі з почуттям заздрощів. У тлумачному словнику В. І. Даля (1955) цим словом позначається сліпа й пристрасна недовіра, сумніви в чиїйсь любові, вірності. У словнику Д. Н. Ушинського ревнощі визначаються ще як бажання безроздільно володіти чимось, боязнь чужого успіху, побоювання, що інший зробить краще. Отже, ревнощі - це підозріле ставлення людини до об'єкта обожнювання, пов'язане із сумнівами в його вірності, чи інформацією про його невірність. Ф. Ларошфуко писав: "Ревнощі підкріплюються сумнівами; вони вмирають, як тільки сумніви перетворюються у впевненість" [27]. Ревнощі здатні проникати практично в усі види відносин людей. Ми говоримо про ревнощі дитячі, професійні, національні, спортивні, творчі. М. Фрідман у книзі "Психологія ревнощів" (1913 р.) виділяв два різновиди почуття ревнощів: ревнощі любовні та ревнощі в досягненні цілі (у процесі діяльності, у галузі життєвого покликання). Причому перші трапляються частіше, оскільки з ними стикаються практично всі подружжя й закохані пари. За визначенням науковця, ревнощі - почуття, що проявляється при змаганні або при безпосередній участі певної особи в діяльності, пов'язаній із сильними переживаннями. Вони виражаються у вигляді хворобливого роздратування, до якого приєднується бажання відтіснити суперника. Ревнощі діють там, де існують ідеальні чисті цінності почуття, де відіграють роль честь, положення в суспільстві, почесті, гордість, а головне - любов. Інші вчені виділяли ревнощі соціальні й еротичні. При цьому, визнаючи в деяких випадках соціальні ревнощі цінними та корисними, любовні ревнощі вважали негативним явищем, пов'язаним із підозрами й недовірою [5; 31]. Еротичні ( любовні, сексуальні) ревнощі - комплекс переживань при дійсній чи підозрюваній зраді коханої людини, що характеризується складною психологічною структурою: типовими й дуже різноманітними емоційними реакціями та станами (заздрість, ненависть, тривога, гнів, відчай, жага помсти, пристрасть й ін.), сумнівами та підозрами, складними проявами в інтелектуальній, вольовій сферах, багатоманітністю форм поведінки, часто соціально небезпечної. За спостереженнями багатьох дослідників, ревнощі досягають особливо різкої вираженості не в молодих подружніх парах, а в тих, які вже давно одружені, тобто тоді, коли поряд із любов'ю (романтичною й сексуальною), морально-етичними, естетичними та іншими факторами набувають значення й такі, які можна віднести до базису сім'ї (матеріально-економічні чинники, діти), коли в процесі сімейного життя на зміну закоханості приходить глибоке почуття взаємної прив'язаності, звикання. У будь-якому випадку любовні ревнощі слід розглядати не як самостійний феномен, а як компонент почуття любові, який передбачає прагнення до єдності сексуального володіння й духовної спільності з коханими. Ревнощі можуть супроводжувати різні стани любові: вони можуть бути пов'язаними з невпевненістю в любові, брехнею в ній, її втратою, побоюванням утрати. Такі ревнощі переживаються особливо гостро. Усвідомлення своєї самотності й внутрішньої спустошеності супроводжується розчаруванням, сумом, образою, соромом, гнівом. У подібному стані людина не здатна поводити себе раціонально. Ревнощі переслідують її повсюди. Ревнощі можуть проявлятися на різних фазах любові: під час її розвитку, пишного розквіту й неминучого старіння. Перша починається з того, що людина створює собі уявний ідеал коханого, шукає його, та закінчується суто платонічною любов'ю до особи, схожої на її прекрасний ідеал. У цей час людина пов'язує свій ідеал із реальним образом. У багатьох почуття ревнощів формується вже на цьому етапі, у юнацькому віці. Потім розвивається друга фаза - фаза пристрасті й палких почуттів, прояву статевого потягу та володіння. Кожен із двох закоханих претендує на іншого. Тут якраз і створюються сприятливі умови й можливості для виникнення та розквіту різноманітних проявів ревнощів. Через місяці або інколи роки бурхлива, палка пристрасть неминуче втрачає свою попередню силу навіть у щасливих союзах. Любов виявляється в третій фазі свого розвитку. Почуття стають більш спокійними, суттєвими й переростають у родинні. Ревнощі на цьому етапі рідко виникають уперше, а якщо вони були, то їх сила зменшується. Значно рідше вони залишаються такими ж яскраво вираженими, як і в молодості. Більше того, у випадках, коли один з партнерів ревнивий, любов довше залишається ніби по-молодому гарячою, такою, що постійно боїться суперництва. Ревнощі не рахуються з логікою, здоровим глуздом, а інколи навіть із вимогами закону. Відомі випадки ревнощів до того, кого вже немає в живих чи хто буде, можливо, зустрінутий у майбутньому; ревнощі у зв'язку з наклепом, які не рахуються ні з безмежною до цього вірою партнеру, ні з його бездоганною поведінкою. Поставши як явище на межі виникнення моногамної сім'ї, переживши вплив соціально- психологічних, релігійних, етнічних (культурних) факторів, ревнощі продовжують "традиційно" й ретроспективно відображати ці впливи, підтвердженням чого служать постійність, незмінність проявів ревнощів протягом багатьох віків. Існують також так звані "ретроспективні" ревнощі, чи "ревнощі до минулого" коханої людини, зазвичай властиві чоловікам. Походження ревнощів найчастіше пов'язують із закоренілим у ході історичного розвитку суспільства панівним положенням чоловіка в сім'ї, матеріальною й іншою залежністю дружини від чоловіка, суворим переслідуванням подружньої невірності жінки. Релігійні погляди на жінку сприяли посиленню її залежності від чоловіка, її соціальній і моральній безправності. Моральні норми чоловіка й жінки в суспільстві значно розійшлись. Чоловіки набули неформального права на легковажні вчинки та захоплення. Поведінка жінки завжди оцінювалася значно суворіше [81]

Розділ I. Психологічний аналіз ревнощів, у системі взаємовідносин молоді.

1.1Актуальність проблеми

Слово «ревнощі» уживається для позначення досить різнорідних, але в той же час тісно, що переплітаються переживань. У тлумачному словнику Ушакова Д.Н. ревнощі визначаються, по-перше, як жагуча недовірливість, болісний сумнів у чийсь вірності, у любові, у повній відданості; по-друге, як страх чужого успіху, побоювання, що інший зробить краще, болісне бажання безроздільно володіти чим-небудь; нарешті, по-третє, як ретельність, старанність, запопадливість. Звертання до теми ревнощів звичайно викликає трагічні асоціації, воскрешаючи в пам'яті галерею образів убивць-ревнивців: Отелло Шекспіра, Алеко (« Цигани» А.С. Пушкіна), Рогожин (« Ідіот» Ф.М. Достоєвського), Хосе (« Кармен», опера Ж.Бізе). [3, с. 45] Але злочину на ґрунті ревнощів - це лише фінал довгий і болісний шлях, коли змучений стражданнями ревнивець, по влучному вираженню одного вченого, віддає перевагу жахливому кінцю нескінченному жаху. Набагато частіше цей жахливий кінець не наступає й людина так і залишається у владі нескінченного жаху - під гнітом постійних або періодичних тяжких сумнівів, невір'я, нав'язливих подань.

Ревнощі - це колись особиста трагедія. Але її учасники - ті, хто ревнує, ті, кого ревнують, ті, до кого ревнують, і ті, які не залишаються байдужими до що відбувається, - всі вони члени суспільства. І їхні взаємини, їхній настрій і переживання не можуть не робити впливу на середовище, до якого ці люди належать, не можуть не наносити збитку загальному психологічному клімату, якому ми все надаємо таке велике значення. Природу ревнощів описували Спіноза, який вважав, що ревнощі - це протилежна сторона кохання і Кант, який бачив в ревнощах елементи заздрощів і прояв темпераменту. Із чого ж складаються ревнощі? Франсуа Ларошфуко ще в ХVІІІ столітті стверджував, що в них тільки одна частка любові й дев'яносто дев'ять часток самолюбства. Ф. де Ларошфуко говорив: « Великі історичні діяння, що засліплюють нас своїм блиском і трактуючи політиками як наслідок великих задумів, найчастіше є планом гри, примх і страстей. Так, війна між Августином і Антонієм, що пояснюють їх че6столюбивим бажанням панувати над світом, була можливо викликана просто на просто ревнощами». Також він говорив про ревнощі між статтю: « Муки ревнощів - самі болісні з людських страждань і до того ж що найменше вселяють «співчуття тому, хто їх заподіює»; « Ревнощі завжди народжується разом з любов'ю, але не завжди з нею вмирають», навіть після розриву відносин між чоловіком і жінкою або між друзями ми можемо спостерігати за тим, як одна зі сторін ревнує до тих, хто приходить у життя їх любимих після них, навіть якщо вони більше не люблять. [8] Оноре де Бальзак півтора століття потому говорив: « Ревнощі в чоловіків складається з егоїзму, доведеного до чортиків, із самолюбства, захопленого зненацька, і роздратованого марнославства». Парадокс полягає в тому, що нерідко в родині ревнує саме той із чоловіка чи жінки, що сам найбільшою мірою схильний до порушення подружньої вірності. Також цю точку зору підтримував Чернишевський. Він проповідував про волю людських почуттів і боровся проти влади ревнощів у людських відносинах. У самого нього була вільна любов і вільна вірність дружині. Чернишевський насмілився повстати проти ревнощів, настільки пов'язаною з любов'ю еротичною. Він завжди вважав ревнощі самим огидним почуттям, рабським, що поневолюють. Ревнощі не поєднані з волею людини. У ревнощах є інстинкт власності й панування, але в стані приниження. Він вважав, що потрібно визнавати право любові й заперечувати право « ревнощів, переставши них ідеалізувати». Вважається, що ревнощі пов'язані з любов'ю, але як? - от у чому питання. Блаженний Августин багато століть назад проголосив тезу: « Хто не ревнує, той не любить», зв'язавши любов і ревнощі воєдино, і люди прийняли на віру це положення й стали керуватися ним у житті. У збірниках мудрих філософів існує інше по характеру висловлювання невідомого автора, воно звучить так: « Не тоді людина ревнує, коли любить, а коли хоче бути любимим». Професор Шевельов И. говорив, що ревнощі - це виворіт любові, чорна підкладка її білої мантії», а С. Буфлер висловлювався ще жорсткіше: « Ревнощі сестра любові, подібному як диявол - брат ангелові». Ревнощі бувають різні, в одному випадку вони викликають розуміння й схвалення з боку навколишніх, в іншому - презирство. Вільгейм Райх у книзі « Сексуальна революція» писав про ревнощі: « Біль, що виникає від знання про те, що любимий партнер обіймає іншого, цілком природна. Ці природні ревнощі необхідно строго відрізняти від ревнощів власника». Вивчення ревнощів як фактора любовних стосунків для сучасної психології полягає в тому, що ревнощі - це складне, суперечливе почуття. Незважаючи на те, що вони давно внесені в список пристрастей низинних, у свідомості сучасної людини зберігається повір'я: "Ревнує - отже любить". Мабуть, із цим з відносною часткою умовності можна погодитись. У розумних межах ревнощі природні, пояснювальні й навіть доцільні, вони є ознакою небайдужості, свідченням сильних почуттів і живих людських емоцій. Підсвідомо багато з людей вважають їх одним з доказів любові й нерідко сприймають позитивно. Ревнощі здатні приймати як природні форми (побутові подружні ревнощі), так і може доходити до афекту й перетворюватися в щиросердечну хворобу (марення ревнощів). Шкідливо не саме почуття ревнощів, а крайні форми їх прояву, що виходять за межі норми (підозрілість, необґрунтовані щиросердечні роздирання, образи, бажання помсти). Ревнощі приводять до проблем, розривам близьких стосунків, тому їх дослідження може послужити основою для розробки методів надання психологічної допомоги . Ревнощі -- прояв власницького інстинкту, збільшеного підвищеним егоїзмом. Тема ревнощів лежать в основі величезної кількості літературних творів. Зложився стереотип, що ревнощі - показник сили любові. На даний момент думки дослідників у цій області змінилися, адже ревнощі найчастіше показник егоїзму. Дуже часто ревнощі лежать в основі злочинів; деякі країни навіть мають у своєму кримінальні кодекси статті, присвячені вбивствам й іншим злочинам на ґрунті ревнощів. Любов є великою прикрасою людського життя. Вона облагороджує людей й повинна бути моральною основою шлюбу. На жаль, це світле почуття нерідко захмарюється проявом недовіри до улюбленого ревнощами. Любов - винятково складний об'єкт для психологічного аналізу. Насамперед, треба з'ясувати, чи відрізняється комплекс пов'язаних з нею почуттів від тих, які зв'язуються з іншими переживаннями, такими як дружба й секс.

Французький психолог Ж. Мезоннєв , вивчив численні описи любові й дружби й позначив якісні розходження між "любовним" і "дружнім" часом і простором. "Любовний" час здається людям скороминучим, мінливим, позбавленим тривалості. Це -"час, коли забувають про все", його ритм визначається "биттям серць". «Життя», будні течуть як би мимо закоханих. "Дружній" час виглядає більше спокійним і однорідним. Любов прагне до повного знищення відстані між люблячими, зливаючи їх в одне ціле. Навпроти, дружба, навіть сама інтимна, у силу свого духовного характеру припускає деяку делікатність і стриманість, збереження певної психологічної дистанції між друзями. Таким чином, любов, любовні переживання являють собою самостійне явище, що не збігається ні із дружніми, і із сексуальними відносинами . Цікавий той факт, що кохання з'являється в часи, коли жінка попадає під панування чоловіка . Можна припустити, що кохання виникло в історії як психологічне відшкодування за жіноче рабство. Але цей підхід однолінійний. [6, с. 25-38; 9, с. 114-130]Безперечно те, що народження кохання, як і інших людських почуттів, зберегло від безлічі причин, головна з яких - духовне ускладнення людини, народження в ній нових ідеалів, підйом на нові щаблі етичного й естетичного розвитку. Входячи в життя людства, кохання міняє весь лад її цінностей. Це зовсім новий стимул людського поводження, і, з'являючись, він кидає свій світ на всі інші стимули, зміщає їхню рівновагу, різко міняє пропорції. Простота людського життя тепер пропадає, народження любові заплутує, ускладнює індивідуальне життя, позбавляє її колишньої ясності й цілісності. І здавна стало зрозуміло людям: кохання приносить людині не тільки світло, але й морок, воно не тільки піднімає, але й гнітить людинy . Кохання являє собою засіб соціалізації людини, залучення його в систему суспільних зв'язків. Кохання - це єдиний спосіб зрозуміти іншу людину в його найглибшій сутності . Тільки в коханні й через неї людина стає людиною. Без кохання вона неповноцінна істота, позбавлена справжнього життя й глибини й не здатне не діяти ефективно, не розуміти адекватно інших і себе. Кохання витлумачується як потяг, порив, натхнення, як воля до влади й разом з тим прагнення до вірності, як особлива форма творчості й одночасно стимул до творчості в різних областях, як предметне вираження глибин особистості і її волі, притім волі, готової вільно привести себе в рабство, як складне перетинання біологічного й соціального, особистісного й суспільно значущого, інтимного, затаєного й разом з тим відкритого, шукаючого, що претендує.

Кохання - не щаслива випадковість і не дарунок долі, а високе мистецтво, що вимагає від людини самовдосконалення, творчість і внутрішню волю . Справжнє кохання рідке ще й тому, що багато хто не готов до неї й навіть боїться його, тому що воно вимагає «живої душі», самовідданості, готовності до вчинку, тривогу й турботу. Якщо опитати людей, які почуття, наявні в них, то вони можуть назвати, в першу чергу , почуття кохання. Філософи, психологи, фізіологи присвятили їй багато сторінок у своїх роботах. Вже в Древній Греції була розроблена типологія любові: ерос - стихійна й жагуча самовіддача, захоплена закоханість; філія - любов - дружба; суворе - прихильність, особливо сімейна; арапе - жертовне кохання, кохання до ближнього. У древніх філософських вченнях кохання виступає як космічна сила, подібна до сили тяжіння. Вона будує, гуртуюча, рушійна енергія світобудови. Навіть рух планет приписувалося коханню (через кілька сторіч Данте писав із цього приводу: «Кохання, що рухає сонце й світила»). Було створене вчення про всесвітню «симпатію» речей і природних сил. Цей погляд існував аж до часів Ґете. Інша лінія розроблялася Платоном. У діалозі «Бенкет» він витлумачив кохання як почуттєву закоханість та естетичний захват перед чудовим тілом (звідси - платонічна любов) - з однієї сторони (це нижчий щабель сходів духовного сходження по Платону), і як абсолютне благо й абсолютна з іншої сторони (це вищий щабель сходів духовного сходження людини). Віднині із ґрунтовних розглядів афекту кохання можна знайти в голландського філософа-матеріаліста XVII століття Б. Спінози. Відповідно до його поглядів, кохання до кого-небудь виникає внаслідок того, що людина, яка зробила добрий вчинок, робить іншому приємність. Таким чином, кохання у Спінози - це не обов'язково сильне почуття, а просто позитивне відношення до іншого, доброзичливість. Він показав залежність емоцій люблячого від емоцій коханої людини: «Хто уявляє, що предмет його любові одержав задоволення або невдоволення, той і сам також буде почувати задоволення або невдоволення, і кожний із цих афектів буде в люблячому тим більше або менше, чим більше або менше він в улюбленому предметі» . Кохання породжує бажання мати й зберігати предмет своєї любові, доставляти йому всякого роду задоволення й заперечувати все те, що заподіює йому невдоволення. У свою чергу в улюбленого виникає відповідне емоційне відношення: «Якщо хто уявляє, що його хто-небудь кохає, і при цьому не думає, що сам подав до цього який-небудь привід... то й він зі своєї сторони буде кохати його. Якщо він буде думати, що подав справедливий привід для любові, то буде пишатися...» .

Тема кохання знайшла відбиття й у працях англійського філософа XVIII століття Д. Джексон. Він також розглядав кохання як позитивне відношення до людини, викликувана його доброзичливістю, знаннями, дотепністю й іншими достоїнствами, але на відміну від Б. Спінози, вважав, що причиною кохання є не людина, що доставляє нам задоволення, а сам її вчинок. Песимістична філософія XIX століття, яскравим представником якої є А. Шопенгауер , прагнула викрити кохання. Так, Шопенгауер затверджував, що кохання між підлітками є обман, ілюзія, за допомогою якої ірраціональна світова воля змушує обманутих індивідів бути сліпими знаряддями продовження роду.

На рубежі XIX-XX століть . Фрейд спробував перевернути платонівську доктрину еротичного кохання. Визнаючи в ньому, як і Платон, єдину причину з'єднання полової пристрасті з духовним життям людини, ц є натхнення еросу він приймав не за кінцеву мету, а як обман, названого їм лібідо .Э. Фромм пише, що «навряд чи будь-яке слово оточене такою двозначністю й плутаниною, як слово «кохання». Його використовують для позначення майже кожного почуття, не сполученого з ненавистю й відразою. Воно включає все: від любові до мороженого до любові до симфонії, від легкої симпатії до найглибшого почуття близькості. Люди почувають себе люблячими, якщо вони «захоплені» кимсь. Вони також називають любов'ю свою залежність і своє власництво. Вони справді вважають, що немає нічого легше, ніж любити, труднощі лише в тім, щоб знайти гідний предмет, а невдачу в знаходженні щастя й любові вони приписують своїй невдачі у виборі гідного партнера. Але всупереч всій цій плутанині й прийняттю бажаного за належне, любов являє собою досить специфічне почуття; і хоча кожна людська істота має здатність любити, здійснення її - одна із найважчих завдань. Справжня любов корениться в плодотворності, і тому властиво може бути названа «плідним коханням». Сутність його та сама, будь це любов матері до дитини, любов до людей або еротична любов між двома індивідами… Це - турбота, відповідальність, повага й знання» . Турбота й відповідальність означають, що кохання - це діяльність, а не пристрасть, і не афект. Акцентування уваги в коханні на турботі й відповідальності необхідні Э. Фромму для того, щоб обґрунтувати кохання до всього людства й конкретно до кожної людини, оскільки випробовувати пристрасть або емоції із приводу кожної людини нереально. Не випадково кохання до конкретної людини, по Фромму , повинна реалізовуватися через кохання до людей (людству). В іншому випадку, як він вважає, кохання стає поверхневим і випадковим, залишається чимсь дрібним. Повністю погоджуючись із тим, що слово «кохання» у повсякденному розумінні часом губить конкретний зміст (Ф. Ларошфуко, наприклад, добре помітив, що «у більшості людей любов до справедливості - це просто острах піддатися несправедливості») і що любов - не афект (якщо його розуміти як емоцію), важко визнати правоту Фромма щодо того, що любов - це діяльність, що проявляється лише в турботі, відповідальності (я б додав до них і такі поведінкові прояви, як ніжність, пещення). Все це наслідок любові, її прояв, а не її сутність. Сутністю же залишається почуття, тобто емоційно-настановне відношення до кого-небудь .К. Ізард пише: «... Існує кілька різновидів кохання, однак мене не залишає відчуття, що всі вони мають щось загальне у своїй основі, щось, завдяки чому кожна з них важлива й значима для людини, щось, що проходить червоною ниткою через всі типи кохання...» .Такий феномен закоханої людини, як ревнощі, є дуже складним для вивчення засобами психології та соціології. Як правило, ревнощі розглядають або з теоретично-умоглядних позицій, або з позицій психотерапії. Існують різні визначення ревнощів. Так, Рене Декарт вважав, що ревнощі - це вид страху при бажанні зберегти за собою володіння яким-небудь благом.

У «Тлумачному словнику» Д.Н. Ушинського ревнощі визначаються таким чином:

а) як страсна недовіра, болісний сумнів чиїсь вірності - у коханні, у повній довірі;

б) як острах чужого успіху, побоювання, що інший зробить краще;

в) як ретельність, старанність, запопадливість.

Існують різні погляди на ревнощі у стосунках між чоловіком і жінкою, у яких робиться акцент на позитивні або негативні сторони цього явища.

Ревнощі - це складова частина полової любові, інтимної дружби, вона говорить про силу потяга.

Ревнощі - як емоція, не властива любові, як тінь у стосунках людей.

Ревнощі - егоїзм у полових стосунках.

Соціолог Девіс визначив ревнощі як реакцію страху й гніву, що служить для захисту, збереження й продовження інтимного аспекту любові. В утворюючі пари видів, як наші, які живуть у соціальних групах, ревнощі є логічним наслідком еволюції. По суті, якби ревнощі не були б невід'ємною характеристикою людської природи, то вона представляла б собою курйоз, що вимагав би наукового пояснення. Деякі психологи вважають, що ревнощі - це своєрідний «атавізм» приватновласницького інстинкту, що дістався жінкам із часів матріархату, а чоловікам - як прояв дотепер «правлячий бал» патріархату. Тому вони й виникають, коли «друга половина» раптом починає проявляти свою незалежність. Як вважає Свядощ А.М., еротичні (любовна, сексуальна) ревнощі - комплекс переживань при дійсній або підозрюваній зраді коханої людини - чоловіка, коханого, що характеризується складною психологічною структурою: типовими й досить різноманітними емоційними реакціями й станами (заздрість, ненависть, тривога, гнів, розпач, спрага мести, пристрасть і ін.), болісними сумнівами й підозрами, складними проявами в інтелектуальних, вольових сферах, різноманіттям форм поводження, найчастіше соціально небезпечного. Судячи з наших спостережень над чоловіками з нормальними ревнощами (вона частіше виникає в осіб, одружених), вона досягає особливо різкої виразності не в молодят, а в чоловіка й жінки, давно одружених, тобто тоді, коли поряд з любов'ю (романтичної й сексуальної), морально-етичними, естетичними й іншими сполучними факторами здобувають значення й такі фактори, які можна віднести до базису родини (матеріально-економічні підвалини, діти), коли "у процесі сімейного життя на зміну закоханості приходить глибоке почуття взаємної прихильності, взаємного звикання" . Всі ці підходи розглядають ревнощі не як самостійний феномен, а як компонент почуття кохання. Ревнощі можуть супроводжувати різним станам в коханні, пов'язані з неповагою в коханні, обманом у ній, її втратою, побоюванням її втратити. Сучасний український філософ Н. Хамітов стверджує, що коли відбувається два шляхи розвитку сексуальності й еротичного, вони зливаються в третє. Саме на цьому шляху відбувається піднесення ревнощів. У своїх міркуваннях він дійшов до розуміння не тільки деструктивного, але й конструктивного змісту ревнощів. Конструктивний зміст ревнощів означає спрагу глибинної єдності зі своєю еротичною половиною у світі, де така єдність обмежена тисячами умовностей і недосконалості. Піднесення ревнощів є посилення в ній конструктивного початку_- спрямованості до особистісного єднання любимого й любимої й подолання деструктивного - спраги сугубо речовинного єднання й об'єднання. Піднесення ревнощів означає з'єднання духовної й щиросердечної любові між статтями людей - понад людську й мета людської любові. Саме тоді любов здобуває істинно особистісний характер, що перемагає тугу й нудьгу. Є більше конкретні крапки додатки зла: ревнощі створюють атмосферу підозрілості, недовіри в подружніх відносинах, ведуть до конфліктів і це зовсім не цементує родину, а скоріше навпаки - підточує її фундамент. Це відбивається на вихованні, а іноді на здоров'ї дітей. Ревнощі є одним з розповсюджених мотивів злочинів проти особистості. Нарешті, буває й так, що ревнощі штовхають людини на самогубство. Все це дає підставу вважати ревнощі - це глибоко особисте почуття - у той же час і проблемою суспільної. Дане твердження зовсім не призиває громадськість до «боротьби» з ревнощами, до активного втручання в складні інтимні відносини. Як показує досвід, перетворення взаємин ревнують в «надбання громадськості» частіше приносить шкоду, чим користь. Однак чи завжди ревнощі так похмурі й небажані? Адже вони не рідко супроводжують одне з найясніших людських почуттів - любов! Є навіть думка, що любов без ревнощів - слабка любов, і, виходить, ревнощі можуть служити мірою любові.

При всім різноманітті любовних відносин все-таки вдається виявити якісь загальні значні риси подібності й розходження, що дозволяють навіть таке святе почуття, як любов піддати класифікації. У житті неважко помітити, наскільки різні почуття позначаються тим самим словом «любов». В одних випадках це відношення до коханого як до вищої цінності, готовність іти заради нього на будь-які жертви незалежно від його відповідних почуттів і від задоволення своїх інтересів. Таку любов називають безкорисливою, жертовною. Однак є й інші випадки, коли кохана людина теж високо цінується і є об'єктом турботи, але лише настільки, наскільки його благополуччя радує радість задоволення люблячого. Якщо останній пересичується, він може відкинути цю любов, зневажити, забути того, кому недавно були присвячені всі помисли, або навіть свідомо заподіяти йому шкоду. Основним прагненням люблячі при такій любові, називаної власницькою, є повне підпорядкування й поневолення кохану людину. Якщо ж той починає привертати увагу інших, сам, виявляючи цікавість до стороннього або просто послабляє увагу до свого коханого, в останнього виникають ревнощі. Розрізнити обидва типи любові в житті зовсім не просто, тому що в чистому виді вони зустрічаються рідко. До того ж будь-яке поневолення людини в нашому суспільстві моральний осуд, і тому в цьому не зізнаються не на словах, ні навіть у думках. Власницька любов виступає звичайно в завуальованому виді. І все-таки час і поводження людини в різних ситуаціях дозволяють рано або пізно розпізнати під личиною альтруїзму любов власника. От отут-ті ревнощі й здобувають особливого значення, оскільки вони є приналежністю тільки цього типу любові. Чим більше любов наближається до власницької, тим більше місце в ній займають ревнощі, так що в чистому виді ця любов може бути названа любов'ю ревнивою. Виходить, ревнощі дійсно можуть служити мірою любові, але вони характеризують не стільки силу любові, скільки її якість, свідчачи про ступінь переваги егоїстичної власницької любові. Однак справедливо це лише доти, поки ревнощі не втратили зв'язку з любов'ю. Взагалі ж цей зв'язок може легко втрачатися, і тоді ревнощі, заміщаючи що йде або пішла любов, заповнює порожнечу у відносинах. І зовсім не рідко ревнощі виникають без усякої любові, на зовсім іншій основі. Франсуа Ларошфуко ще в XVII столітті затверджував, що в ревнощах тільки одна частка кохання й дев'яносто дев'ять часток самолюбства. Деякі вчені використають поняття «заздрість» і «ревнощі» як синоніми. Є й такі, хто вважає ревнощі більш широким поняттям, чим заздрість, тому вважають за можливе використати тільки поняття «ревнощі». Як відзначає К. Муздибаєв (1997), від такого змішування цих понять немає пуття, оскільки вони відбивають і регулюють різні сфери міжособистісних відносин.

Ревнощі - це підозріле відношення людини до об'єкта обожнювання, пов'язане з болісним сумнівом у його вірності, або знанням про його невірність. На відміну від заздрості, де є дві сторони - той, кому заздрять і той, хто заздрить (діадичні стосунки), ревнощі втягують у свою орбіту три сторони (триадічні стосунки): перша - це ревнують, друга - той, кого ревнують, і третя той (ті), до кого ревнують, сприйманий що ревнує як суперник, що претендує, як і він, на любов батьків, прихильність начальника й т. п. Д. Кінслі додає ще й четверту сторону - публіку, що завжди цікавиться тим, як складаються взаємини між партнерами й суперником. П. Тительман у такий спосіб визначає розходження між заздрістю й ревнощами: почуття заздрості виникають, коли індивід не має того, чого він жагуче хоче; почуття ревнощів виникають, коли через наявність суперника індивід боїться втратити те, що має й що значимо для нього. М. Клентон і Л. Сміт відзначають й іншу відмінність: заздрісник намагається контролювати абстрактні й матеріальні об'єкти (статус, гроші й ін.), але не живі. Ревнивець же заклопотаний контролем над людьми, значимими для нього

Ревнощі , як почуття цілком природні. Навряд чи найдеться доросла людина, що ніколи не випробовувала ревнощів. Деякі молоді закохані намагаються перевіряти силу своїх почуттів, спеціально викликаючи ревнощі у свого партнера, не замислюючись про те, що це дуже важке почуття, що не приносить радості тому, хто його випробовує. «Отрутою життя» називаються ревнощі в словнику думки й мови М. И. Міхєльсона . Коли ревнощі переповняють людину до країв, вона може стати рушійною силою для вчинків страшної руйнівної сили. Як компонент почуття любові, ревнощі можуть супроводжуватися різним станами , що звичайно буває пов'язана з неповагою в любові, обманом у ній, втратою або побоюванням її втратити. На різних фазах любовних відносин - у період їхнього розвитку, розквіту й неминучого вгасання - ревнощі можуть проявлятися по-різному. У деяких людей ревнощі проявляються вже в першій фазі любовних відносин, коли уява малює ідеального улюбленого й розцвітає платонічна любов до людини, схожому на ідеал. Однак у випадку розвитку неврівноважених відносин («парадокса страсті») в одного з партнерів (по тим або інших причинах більше залученого у відносини) розвивається болісне почуття ревнощів і страху бути покинутим. Любовні відносини із сильним дисбалансом, коли один з партнерів перебуває в найсильнішій емоційній залежності від іншого, супроводжуваною болісними ревнощами й непевністю в подальшій долі цього союзу, дуже часто мають досить сумний фінал - пари розпадається.

Об'єкт дослідження - емоційна сфера людини.

«Ревнощі - принизливе почуття», - говорять одні. «Не ревнувати - значить бути байдужним до коханої людини», - заявляють інші. Уважається, що почуття ревнощів так само старе, як і сама людина. Свідченням тому може служити майже забута легенда про те, що прародителька роду людського Єва була не першою дружиною Адама. Нібито творець спочатку створив для Адама жінку з вогню - красуню Ліліт. Однак, незважаючи на сильну, захоплюючу любов Адама до своєї дружини, життя між ними не ладилося. Ліліт тяглася до неба - до волі й незалежності, ні в чому не зважала на Адама . Так тривало, поки вона не зустріла на своєму шляху істоту, створену також з вогню. Ліліт незабаром утекла від Адама до свого коханого. У зв'язку із цим його душу осягнуло безвихідний розпач. Побачивши глибоко пригнобленого зрадою дружини Адама, Господь створив для нього більше підходящу (сумісну по плоті) дружину з його власного ребра. Єва - «плоть із плоті, кістка від кістки» - стала вірним супутником життя Адама . Видимо, не випадково, що навіть у міфі ревнощі народилися на світло одночасно з любов'ю. Кожна епоха залишила свій слід в історії «навчання про ревнощі». Кращі розуми людства намагалися досліджувати сутність і закономірності прояву цього феномена. Однак ,справа - це не така проста, як може здатися на перший погляд.

Ревнощі - це складне, суперечливе почуття. Незважаючи на те що вона давно внесена в список страстей низинних, у свідомості сучасної людини, проте, зберігається повір'я: «Ревнує - значить любить». Мабуть, із цим з відносною часткою умовності можна погодитися. У розумних межах ревнощі природні, з'ясована й навіть доцільна, вона є ознакою небайдужості, свідченням сильних почуттів і живих людських емоцій. Підсвідомо багато з людей уважають її одним з доказів любові й нерідко сприймають позитивно. Однак все-таки невірно думати, що сила ревнощів залежать від сили любові й, чим сильніше людина ревнує, тим сильніше любить. Тут немає й не може бути прямої залежності хоча б тому, що ревнощі - це вираження сліпої необ'єктивної недовіри, а любов - це безмежна віра в людину, задоволення й розчинення власного Я в коханій людині. Не знаючи цього, деякі молоді люди вирішуються ставити ризиковані експерименти, щоб «підігріти» свою любов. Не обов'язково це реальні дії, спрямовані на навмисне порушення ревнощів своїм поводженням. Це можуть бути й вигадані любовні історії, які молодий чоловік і жінка розповідають один одному. Наприклад, в одній родині чоловік і жінка свідомо підігрівали свої почуття, розповідаючи один одному про мнимі залицяння й любовні пригоди. При цьому вони намагалися додати своїм історіям правдоподібний характер, детально описуючи подробиці інтимних зустрічей з уявлюваним любовним партнером. Поступово в їхніх відносинах з'явилися недомовки, підозрілість і ворожість, тому що кожному з них стало важко повірити в те, що любовні зустрічі його обранця - це лише плід фантазії, а не реальні події. Підсумком необґрунтованих ревнощів, що зародилася в процесі здавалося б необразливої гри, став повний розрив. Розпалася родина, одержали глибокі сердечні травми дві люблячі людини , які своїми руками, жартуючи, зруйнували свою загальну долю. Це зайвий раз підтверджує, що з ревнощами жартувати не потрібно. Варто мати на увазі, що хоча ревнощі коштують на стражеві любові, вона об'єктивно губить її. Зараз уже ні для кого не секрет, що любов любові ворожнеча. Психологи з'ясували, що в одних випадках це безкорислива любов з відносинами до близької людини як до вищої цінності. В інших випадках кохана людина теж високо цінується і є об'єктом турботи, але основне прагнення тут - бажання підкорити партнера, зробити його повністю залежним. Якщо ж він починає привертати увагу іншого або сам виявляє цікавість до іншого, то виникає почуття ревнощів. Доведено, що, якщо ревнощі ґрунтуються тільки на думці що ревнує, її природним наслідком виявляється конфліктна ситуація, що може привести до розриву сімейних відносин, тому що вибита ревнощами з нормальної колії людина прибігає до неадекватних дій й, як правило, програє битву за любов.

Реакції ревнощів по Волковій А.Н. :

а) когнітивні реакції виражаються в прагненні аналізувати факт зради, шукати її причину, шукати винного (я - партнер - суперник), вибудовувати прогноз ситуації, простежувати передісторію, тобто створювати картину події;

б) афективні реакції виражаються в емоційному переживанні зради. Найбільш характерні емоції - розпач, гнів, ненависть і презирство до себе й партнерові, любов і надія;

в) поведінкові реакції виступають у вигляді боротьби або відмови. Боротьба виражається в спробах відновити стосунки (пояснення), втримати партнера (прохання, угоди, погрози, тиск, шантаж), усунути суперника, ускладнити зустрічі з ним, привернути увагу до себе (викликання жалості, співчуття, іноді кокетство).

Посиленню реакції ревнощів сприяють:

- інертні психічні процеси, що утрудняють усвідомлення, реагування й дія в даній ситуації;

- ідеалістичний настрой, при якому людина не допускає ніяких компромісів у любовному житті;

- виражене власницьке відношення до речей і осіб;

- завищена або занижена самооцінка; при завищеній самооцінці спостерігається деспотичний варіант переживання ревнощів, при заниженої - людина гостро переживає власну неповноцінність;

- самотність, бідність міжособистісних зв'язків, при якій партнера кимсь замінити;

- чутливість людини до зрадництв різного роду в інших партнерствах;

- сильна залежність від партнера в досягненні яких-небудь життєво важливих цілей (матеріальна забезпеченість, кар'єра й ін.).

Як відзначає П. Куттер, прояв агресії при ревнощах залежить від пасивності або активності кохання. Чоловік, якщо він сподівався, що, залишаючись пасивним, буде оточений коханням жінки, агресивно ставиться саме до неї, а не до суперника. Якщо ж він кохає жінку активно, тобто якщо його кохання є яскраво вираженим почуттям, а не бажанням бути коханим, то він переслідує суперника.

Розділ II. Взаємозв'язок ревнощів та кохання

2.1 Види ревнощів: тиранічна, від ущемлення, звернена, щеплена (Линчевський, 1978)

Тиранічні ревнощі виникають в упертих, деспотичних, самовдоволених, дріб'язкових, емоційно холодних і відчужених суб'єктів. Такі люди пред'являють навколишньому дуже високі вимоги, виконати які буває важко або зовсім неможливо й не викликають у сексуального партнера не тільки співчуття, але й приводять до охолодження у взаєминах. Коли такий деспотичний суб'єкт намагається знайти пояснення цьому охолодженню, то причину її він бачить не в собі, а в партнері, «у якого виник сторонній інтерес, схильність до невірності». Ревнощі від ущемлення самолюбства проявляються у людей із тривожно-недовірливим характером, з низькою самооцінкою, невпевнених у собі, що легко впадають у тугу й розпач, схильних перебільшувати неприємності й небезпеку. Невпевненість у собі, почуття власної неповноцінності змушує його бачити суперника в кожному зустрічному. І якщо йому здається, що партнер не виявив до нього належної уваги, у нього відразу виникають сумніву, підозри щодо вірності коханої людини. Звернені ревнощі представляють результат власних тенденцій у невірності, її проекція на партнера. Хід міркувань ревнивця такий: раз помисли про подружню невірність є в мене, то чому вони не можуть бути й в інших, у тому числі й у мого партнера? Звичайно звернені ревнощі виникають на місці згаслого кохання, тому що кохання, що зберігається, рідко сполучається із мріями про інших сексуальних партнерів. Даний вид ревнощів найбільш побутовий, прозаїчний. Щеплені ревнощі є результатом вселяння з боку, що «усі чоловіки (жінки) однакові». Звичайно, в житті можливі сполучення елементів із цих видів ревнощів, тому спостерігати їх у чистому виді можна не так часто. Прояв ревнощів розрізняються залежно від темпераменту: люди запальні й більше агресивні й реагують відповідно при передбачуваній зраді партнера: ображають, загрожують, вистежують і т.д. Люди флегматичні, пасивні випробовують мучення при думці про можливу зраду, переживають свою безпорадність, при цьому вони можуть не відчувати агресивних почуттів до партнера або до суперника, висуваючи виправдувальні пояснення. Звичайно такі люди страждають мовчачи, не афішуючи своїх почуттів, сподіваючись на подальші відновлення нормальних відносин.

2.2 Причини ревнощів

1. Комплекс неповноцінності, що свідомо або неусвідомлено відчуває один з люблячих через непевність у собі. Поява в полі зору гідного суперника приводить його в смуток, викликає почуття страху від можливої втрати дорогої людини («страждальницькі ревнощі»).

2. Попередні контакти, особливо в повторних шлюбах («Раптом знову зустрінеться, повернеться в колишню родину», «Перша любов запам'ятовується на все життя»). Люблячий партнер страждає від надмірної підозрілості, особливо в тих випадках, коли його перший шлюб розпався через подружню зраду, тому він побоюється, що в цьому подружньому союзі його може осягти та ж доля й вважає за необхідне проявляти особливу пильність («виправдані ревнощі»).

3. Слухи, обмови заздрих людей, у яких особисте життя не зложилося і яким робить своєрідну приємність псувати її щасливим і люблячим людям.

4. Легковажне поводження одного із членів родини чоловіка або жінки, постійний флірт, тривалі розлуки по необхідності («виправдані ревнощі»).

5. Ревнощі одного зі шлюбних партнерів як наслідок зради, зробленої їм самим. Так, невірний чоловік часто мучить підозрами свою дружину, очікуючи порушення подружньої вірності й з її боку («завбачливі ревнощі»).

Разом з тим ревнощі являють собою й своєрідний прояв потреби в негативних переживаннях, без яких емоційний світ людини значно збіднів би. Одночасно це й потреба в самозбереженні, тому що втратити улюбленого - значить втратити себе, свою половину. Як легко догадатися, тут поряд з любов'ю в основі ревнощів лежить прагнення зберегти кохану людину. Ревнощі охороняють шлюб від випадкових зв'язків, легковажного відношення з іншими чоловіками й жінками. Однак міри любові й ревнощів не завжди пропорційні.Іноді хтось із чоловіка й жінки сам не любить, а до інших ревнує. У таких випадках сцени ревнощів не досягають мети, а частіше приводять до протилежних результатів: ревнощі провокують підвищену психологічну збудливість, стає основним джерелом негативних переживань й, зрештою, губить любов, неминуче приводить до розлучення. Люблячого чоловіка постійно турбує болісне почуття, що улюблена (ий) йому невірна, він глибоко страждає. Безумовно, його можна зрозуміти. Але сценами ревнощів не можна повернути любов, вони служать джерелом внутрішньо сімейних протиріч. Отут потрібний такт, добре бажання обох сторін. Підозрілість і спрага помсти їх не замінять. Служити на користь почуттю любові тільки в одному випадку: якщо вона підкреслює вибірковість почуттів, виступає як запобіжний захід у збереженні сімейного вогнища, загострює любовні відносини чоловіка й жінки. Невмотивовані спалахи ревнощів здатні лише ображати й ранити почуття іншої людини й виставляти напоказ свою слабість. Ревнощі протистоять не тільки природі, але й культурі любові: адже завдання полягає не в тім, щоб «шпигувати» у любові, а в тім, щоб надихати її, з огляду на найтоншу й примхливу природу почуттів. Щира любов неможлива без глибокої поваги улюбленого, визнання його самоцінності й волі, абсолютної довіри до нього й світлої віри в нього. Ревнощі можливі й припустима лише тоді, коли використається як маленький й «пустотливий» елемент у різноманітті любовної гри, як частина творчого процесу, що збагачує почуття люблячих людей.

Особливості прояву реакцій ревнощів

Ревнощі, як ніяке інше почуття, здатна приймати як природні форми (побутові подружні ревнощі), так і може доходити до афекту й перетворюватися в щиросердечну хворобу (марення ревнощів). Шкідливо не саме почуття ревнощів, а крайні форми його прояву, що виходять за межі норми (підозрілість, необґрунтовані щиросердечні роздирання, образи, спрага мести). Саме про такі ревнощі, що принесли чимало лиха і сприяли розриву шлюбних відносин, дуже образно сказав Вольтер: «Похмурі ревнощі невірною ходою , ідуть ненависть і гнів, розливаючи свою отруту... Фахівці виділяють дві форми ревнощів, що виходить за природні межі: патологічна й марення ревнощів. При патологічній формі досить буває незначного приводу для підозр. При маренні ревнощів реальний привід взагалі відсутній. Ситуації, навколо яких будуються всі маревні висловлення, не щирі, а створені хворобливою уявою. У медицині це явище називається «синдром уявного третього».Якщо ревнощі близькі до патології, людині однаково, до чого ревнувати: до минулого, сьогодення або майбутнього. Він не може забути, що колись його дружина глянула на іншого, була кимось захоплена. Він готовий приревнувати дружину до старого або навіть підліткові. Причому такий ревнивець може придумати безліч неіснуючих доказів зради, і сам повірить у них. У його свідомості підозри перетворюються в реальні факти, тому перед такою ревнивою людиною даремно виправдуватися.

Патологічні ревнощі властиві людям особливого складу характеру: підозрілим, недовірливим, схильним усюди бачити обман і підступ, думати, що всі їхні неприємності кимсь навмисне підбудовані. От чому такій людині достатній будь-який підозрілий, з його погляду, факт, щоб побудувати на ньому свої обвинувачення в невірності чоловіка або чоловік і жінка. При цьому приводом для різного роду підозр і припущень є фактично все: дружина (чоловік) була в гостях занадто весела, погодилася потанцювати із чужою людиною, затрималася на роботі, обновила гардероб і т.п. Ревнивець завжди сумнівається, не вірить у щирість слів коханої людини. У ньому завжди збуджується уражене самолюбство, що переростає у відчуженість, злість і ненависть. «Ревнивці, - писав Сервантес, - вічно дивляться в підзорну трубу, що речі малі перетворює в більші, карликів у гігантів, здогаду - в істину».

Види ревнощів:

Звичайні побутові подружні ревнощі багатоликі. Фахівці в області психології родини й сімейних відносин виділяють такі типи:

1. Власницькі ревнощі. Ревнивець або ревнивиця вимагають: «Ти не маєш права дивитися на інших, подобатися їм і відповідати на їхні знаки уваги. Для цього поруч є я. Дивися тільки на мене, посміхайся тільки мені, захоплюйся тільки мною». Звичайно такі ревнощі пов'язана із сильним переживанням зради партнера й погрозою розриву відносин. Вона може бути спровокована зрадою або підозрілим поводженням партнера, можлива від охолодження почуттів улюбленого, тривалої розлуки з ним, відсутності інформації або, навпаки, що компрометує інформацією про нього. Варто мати на увазі, що не кожна ситуація навіть реальної зради викликає сильні ревнощі. Разом з тим ревнощі можуть існувати й без любові. Розвитку власницьких ревнощів у сильному ступені сприяють певні риси характеру, такі як властолюбство, емоційна холодність, нездатність прощати, педантична впертість, любов до «порядку у всім» і просто невміння поважати особистість іншої людини.

2. Ревнощі від ущемлення (невір'я у свої можливості). Звичайно такі ревнощі властиві людям із тривожно-недовірливим характером, невпевненим у собі, з комплексом неповноцінності, зі схильністю до перебільшення небезпеки. Ревнощів цього типу сприяє низька самооцінка, що, можливо, сформувалася ще до шлюбу або може бути викликана неправильними діями іншої людини. Для людей, що ревнують від сумніву у своїх можливостях, характерне небажання допустити порівняння з можливим суперником з побоювання програти в очах коханої людини. При власницьких ревнощах більше страждає той, кого ревнують, а при ревнощах від ущемлення сумніву більше мучать самого ревнивця.

3. Звернені (відбиті) ревнощі. Психологічний механізм її утворення полягає в наступному: один із чоловіка й жінки проектує власну невірність, ненадійність на свого шлюбного партнера. Логіка таких ревнощів проста: якщо я можу стати об'єктом любові іншого, те, напевно, і мій шлюбний партнер на це здатний. Так, невірні чоловіки й дружини часто виявляються надмірно ревнивими. Подібні ревнощі найбільш далеке від любові, тому що для ревнуючого свідомо можлива зрада. Прояву ревнощів розрізняються залежно від темпераменту. Наприклад, холерики як люди запальні й більше агресивні й реагують відповідно при передбачуваній зраді партнера: ображають, загрожують, вистежують, шантажують і т.д. Люди флегматичні, пасивні випробовують мучення при думці про можливу зраду, переживають свою безпорадність, при цьому вони можуть не випробовувати агресивних почуттів до партнера або суперника, висуваючи виправдувальні пояснення. Звичайно такі люди страждають мовчачи, не афішуючи своїх почуттів, сподіваючись на подальше відновлення нормальних відносин. Мабуть, найбільше болісно переживають ревнощі меланхоліки, які схильні до ревнощів від ущемлення. Вони можуть настільки глибоко поринати у свої страждання, що подальше життя для них стає нестерпною. Будучи недовірливими за своїм характером, такі люди не тільки підозрюють свого партнера в зраді, але й «бачать» насправді те, що підтверджує їхні домисли. В остаточному підсумку своїми ревнощами вони переводять як свого партнера, так і самого себе, можуть зважитися на розпачливий крок - суїцид через «зганьблену любов». Існують й особливості ревнощів, специфічні для чоловіків і жінок. Так, чоловічі ревнощі часто проявляються як результат традиційно переважного права чоловіків перед жінкою, чоловіка частіше подають на розлучення через зраду дружини, хоча в цілому чоловіка частіше змінюють. Жіночі ревнощі мають свою соціально-біологічну основу. Виношування й вигодовування дитини має обов'язковою умовою захист і допомогу батька. Самою природою жінці визначено сподіватися на чоловіка й розраховувати на чоловічу відданість, тому заклопотаність відповідними почуттями чоловіка в жінки соціально й біологічно обумовлені в період залицяння й першого років шлюбу. Уважається, що в ці періоди жінка більше ревнива: вона невільна від цих почуттів у тій мері, як невільна від природного бажання мати дітей. Це не провина, а, скоріше, її слабість. Однак жіночі ревнощі теж можуть мати власницький характер - для твердження в ролі сімейного «диктатора». Першою ознакою надмірних ревнощів дружини є ревнощі до батьків чоловіка; інший прояв ревнощів - дитини до батька. Це може свідчити про те, що чоловіку не вдалося забезпечити щиросердечний спокій жінці й вона не почуває себе в безпеці.