Студентка

Керівник проекту (роботи)

Реферат

Текст - 52 с, додатки - 2, табл.. - 3 джерел - 43

В курсовій роботі розглянута загальна характеристика індивідуально-психологічного аспекту, аналіз літератури, психологічні особливості прояву одиноцтва в соціумі. Представлено декілька методик для визначення типу індивідуальних особливостей. Підібрані та про аналізовані методики для їх дослідження, а також наданні рекомендації щодо корекції появи самотньості.

Ключові слова: синдром емоційного вигорання, вигорання, професійне вигорання, стрес, медичні працівники, емоції.

Зміст

Вступ

Розділ 1. Теоретико-методологічні засади дослідження синдрому емоційного вигорання у медичних працівників

1.1 Аналіз наукової літератури за проблемою синдрому емоційного вигорання у медичних працівників

1.2 Основні ознаки, складові та чинники емоційного вигорання

1.3 Особливості прояву емоційного вигорання у медичних працівників

Висновки до розділу 1

Розділ 2. Теоретичне дослідження синдрому емоційного вигорання у медичних працівників

2.1 Спеціальні програми як метод профілактики синдрому емоційного вигорання у працівників лікарні

2.2 Шляхи попередження синдрому емоційного вигорання у медичних працівників

2.3 Практичні рекомендації подолання емоційного вигорання

Висновки до розділу 2

Висновки

Список використаної літератури

Додатки

Вступ

Актуальність дослідження

Робота з людьми, до якої відноситься і діяльність медичного працівника, в силу високих вимог, особливої відповідальності і емоційних навантажень, що висуваються до неї, потенційно містить у собі небезпеку важких переживань, пов'язаних із робочими ситуаціями, і високу вірогідність виникнення професійного стресу.

У нинішніх умовах, робота у сфері медицини особливо жорсткі вимоги висуває до психологічних особливостей фахівця-професіонала. На сьогодні дуже незначне число робіт присвячені вивченню стресостійкості в професійній діяльності медичних працівників, що свідчить про недостатню увагу дослідників до розробки цієї проблеми

Об'єкт дослідження - формування та розвиток синдрому емоційного вигорання.

Предмет дослідження - вплив практичної діяльності на формування і розвиток емоційного вигорання медичних працівників

Мета дослідження - даної роботи є виявити, наскільки впливає робота з людьми на формування та розвиток емоційного вигорання у медичних працівників.

На підставі означеної мети було висунуто наступні завдання дослідження:

1. Теоретично визначити структуру СЕВ, ії складові та чинники

2. З'ясувати зв'язок між розвитком емоційного вигорання та рисами особистості;

3. Описати особливості прояву і профілактики емоційного вигорання у медичних працівників;

4. Охарактеризувати шляхи попередження синдрому вигорання у медичних працівників методами психологічної саморегуляції

5. Запропонувати рекомендації щодо використання методик та методів коррекції синдрому вигорання

Теоретико-методологічна база дослідження побудована з урахуванням розробок теорій (Е. Махер, Л. Карамушка, Т. Ронгинська. Професійне вигорання працівників медичних закладів досліджували: Г. Каплан, І. Кущ, Г. Робертс, Дж. Седок, В. Семеніхіна, К. Черніс, А. Юр'єв; соціальних працівників - О. Романовська, Т. Ронгінська, О. Фурсенко, Т. Марек та інші; спортсменів - Б. Вайт, В. Могран, Р. Сміт, Р. Уейнберг, Р. Флиппин. Особливості професійного стресу та окремі прояви синдрому емоційного вигорання у медпрацівників досліджували: О. Баранов, В. Зеньковський, Л. Колеснікова, Ю. Львов, В. Ніконов, А. Реан, А. Шафранова та інші.

Методи (методики) дослідження:

- теоретичні: аналіз наукової літератури з проблеми дослідження, зіставлення і узагальнення літературних даних;

- Методи діагностики рівня емоційного вигорання В. Бойка

- методика діагностики професійного вигорання Н. одоп'яновою, О. Старченковою, на основі моделі (К. Маслач та С. Джексон. М)

Розділ 1. Теоретико-методологічні засади дослідження синдрому емоційного вигорання у медичних працівників

1.1 Аналіз наукової літератури за проблемою синдрому емоційного вигорання у медичних працівників

Вперше на проблему емоційного вигорання звернув увагу американський психіатр Herbert J. Freudenberger (1974) у своєму дослідженні “Staff Burn-Out”. У ньому він розкрив поняття вигорання персоналу з погляду фізіологічних і поведінкових реакцій [11]. Якщо спочатку синдром професійного вигорання розглядався лише у працівників соціальної сфери (медичні працівники, вчителі, соціальні робітники), то сьогодні його розглядають у всіх без винятку сфер людської життєдіяльності.

Фахівці визначають професійне вигорання як “стійке, прогресуюче негативно забарвлене явище, яке характеризується психоемоційним виснаженням, розвитком дисфункціональних станів і поведінки на роботі, втратою професійної мотивації і яке виникає у професійній діяльності осіб, які не мають психопатології” [1, с. 32; 4]. Згідно з визначенням ВООЗ (2001), “синдром вигорання - це фізичне, емоційне або мотиваційне виснаження, що характеризується порушенням продуктивності в роботі та втомою, безсонням, підвищеною схильністю до соматичних захворювань, а також вживанням алкоголю або інших психоактивних речовин з метою одержати тимчасове полегшення, що має тенденцію до розвитку фізіологічної залежності і (у багатьох випадках) суїцидальної поведінки.

Цей синдром звичайно розцінюється як стрес-реакція у відповідь на безжалісні виробничі та емоційні вимоги, що відбуваються через надмірну відданість людини своїй роботі з супутньою цьому зневагою до сімейного життя або відпочинку” [7]. Jerrald S. Greenberg визначає синдром емоційного вигорання як “негативну робочу стресову реакцію з психологічними, психофізіологічними і поведінковими компонентами” [12].

Сьогодні синдром емоційного вигорання включений в Х Міжнародну класифікацію хворіб - Z73.0 - “Проблеми, пов'язані з труднощами подолання життєвих ускладнень, труднощами управління власним життям”. Найчастіше він уражає представників, так званих, “суб'єкт-суб'єктних” професій, тобто тих осіб, котрі у процесі своєї професійної діяльності комунікують з іншими особами.

Синдром емоційного вигорання (в науковій літературі визначається як хвороба за МКБ-10) - це реакція організму, що виникає внаслідок тривалого впливу професійних стресів середньої інтенсивності.

«Вигорання» - частково функціональний стереотип, оскільки дозволяє дозувати і економно витрачати енергетичні ресурси. У той же час можуть виникати його дисфункціональні наслідки, коли «вигорання» негативно позначається на виконанні професійної діяльності та відносинах з партнерами. Іноді СЕВ («burnout») позначається поняттям «професійне вигорання», що дозволяє розглядати це явище в аспекті особистої деформації під впливом професійних стресів [20].

Як зазначалось, серед професій, в яких СЕВ зустрічається найчастіше (від 30 до 90% працюючих), слід виокремити лікарів, вчителів, психологів, соціальних працівників, рятувальників, працівників правоохоронних органів, адвокатів. Майже 80% лікарів психіатрів, психотерапевтів, психіатрів-наркологів мають різного ступеня прояву синдром емоційного вигорання; 7, 8% - різко виражений синдром, що веде до психосоматичних та психовегетативних порушень

Головною причиною синдрому вигорання вважається психологічна, душевна втома. Професія лікаря - одна з найважчих, але й найважливіших в соціальній сфері. Медичні працівники - представники професій в системі «людина - людина», тому досить часто стають жертвами синдрому емоційного вигорання.

Серед основних професійних чинників, що зумовлюють результати дії тривалого стресу, можна виділити значне емоційне насичення актів взаємодії з пацієнтами. Серед медичних спеціальностей є низка галузей з більш високим ризиком цього прояву. До них належать психіатрія, наркологія та інші галузі медицини, де нерідко доводиться мати справу з агресивною поведінкою пацієнтів, часто контактувати з психічно хворими особами.

Робота з людьми похилого віку, хронічно і смертельно хворими, які потребують постійного інтенсивного догляду і підтримки. Робота з дітьми, зокрема, новонародженими, також пов'язана з підвищеним ризиком емоційного вигорання.

Не кожен має силу волі радикально змінювати світ навколо себе, але кожен може і повинен навести лад у своєму власному маленькому світі (сім'я, робоче місце тощо) та у власній душі.

Для досягнення такої мети в процес включаються особистісні якості людини: самостійність, творче джерело, самодетермінація, самовдосконалення, які С. Рубінштейн відносить до базових якостей особистості [35], але головною особистісною якістю є активність.

А психологічна саморегуляція виступає як основний і необхідний атрибут успішної особистісної активності, що безпосередньо діє в напрямку збереження біологічного гомеостазу.

Звичайно, стрес постійно супроводжує діяльність медичного працівника. Почнемо з того, що під стресом (тиск, натиск), як правило, мають на увазі стан напруження, який виникає внаслідок дії сильного подразника, незвичайної ситуації.

Залежно від подразника, що діє на людину, розрізняють два види стресу: дистрес - за дії негативних емоцій та евстрес - за дії позитивних емоцій [28].

Коли медик не отримує достатньої підтримки, то приймає від своїх клієнтів і пацієнтів більше неспокою, переживань і труднощів, ніж може обдумати, та виявляєтесь переобтяженим роботою. Джерелом стресу можуть бути не тільки клієнти, а також особливості роботи і організації, в якій працює медпрацівник. Ці стресори (чинники, що викликають стрес), у свою чергу, взаємодіють з вашою особистістю та зі стресами за межами робочої ситуації [26}

Файмен запропонував просту модель, що ілюструє взаємозв'язки між стресом і підтримкою (рис. 1.1) [16, с. 194].

Ця схема підкреслює важливість не тільки особливої уваги до своєї системи підтримки і відповідальності за неї, але і активного реагування на неї в робочому та позаробочому житті.

Деякі види стресу неминучі, і можуть позитивно впливати на розум і енергію працівника. Вони можуть спонукати людину до дії, направленої на подолання кризи. Проте дуже часто у допоміжних професіях трапляються моменти, коли стресори спонукають розум до дії, але людина при цьому не має можливості піддатися цьому імпульсу. Медпрацівники повинні залишатися з болем пацієнта; справлятися з фрустрацією через нездатність зберегти сили для зустрічі з тими потребами клієнта, які є і у нас; або діяти в ситуації, в якій відчуваємо себе недостатньо підготовленими або емоційно неадекватними

За даними англійських дослідників, серед лікарів загальної практики виявляється високий рівень тривоги - у 41% випадків, клінічно виражена депресія - у 26% випадків. Третина лікарів використовує медикаментозні засоби для корекції емоційної напруги, кількість вживаного алкоголю перевищує середній рівень. У дослідженні, проведеному в Україні, у 26% терапевтів відзначений високий рівень тривожності, а у 37% - субклінічна депресія. Ознаки МКБ-10 виявляються у 61,8% стоматологів

Встановлено зв'язок між виявленими змінами і характером професійної діяльності, пов'язаної з відповідальністю за долю, здоров'я, життя людей. Ці зміни розцінені як результат впливу тривалого професійного стресу.

Серед професійних стресорів, що сприяють розвитку СЕВ, відзначається обов'язковість роботи в суворо встановленому режимі дня, велика емоційна насиченість актів взаємодії. У низки фахівців стресогенність взаємодії, що обумовлена тривалим спілкуванням, яке повторюється протягом багатьох років, а реципієнтами виступають хворі з важкою долею, неблагополучні діти і підлітки, злочинці та потерпілі у катастрофах, які розповідають про свої переживання, страждання, страхи, ненависті.

Отже, СЕВ - це процес поступової втрати емоційної, когнітивної та фізичної енергії, що виявляється в симптомах емоційного, розумового виснаження, фізичного стомлення, особистої відстороненості та зниження задоволення виконанням роботи. У літературі як синонім синдрому емоційного вигорання, використовується термін «синдром психічного вигорання»

1.2 Основні ознаки, складові та чинники емоційного вигорання

Оскільки емоційне вигорання є процесом, то виокремлюють його складові і стадії. Складові синдрому емоційного вигорання (згідно моделі К. Маслач та С. Джексон) такі: емоційна виснаженість; деперсоналізація (цинізм); редукція професійних досягнень [42; 42]. Під емоційною виснаженістю розуміється відчуття спустошення і втоми, викликане власною роботою. Деперсоналізація передбачає цинічне ставлення до роботи та до її об'єктів. Зокрема, в соціальній сфері при деперсоналізації виникає байдуже, негуманне, цинічне ставлення до людей, з якими працюють. Редукція професійних досягнень - виникнення у працівників почуття некомпетентності в своїй професійній сфері, усвідомлення неуспішності в ній.

В даний час виділяють близько ста симптомів, так чи інакше пов'язаних з СЕВ. Слід зазначити, що умови професійної діяльності часом можуть з'явитися і причиною синдрому хронічної втоми, який часто супроводжує синдром [35].

При синдромі хронічної втоми типові скарги хворих: прогресуюча втома, зниження працездатності; погана переносимість раніше звичних навантажень; м'язова слабкість, біль у м'язах, розлад сну, головні болі, забудькуватість; дратівливість, зниження розумової активності та здатності до концентрації уваги. У осіб, які страждають синдромом хронічної втоми, може реєструватися тривалий субфебрилітет, біль у горлі. При постановці цього діагнозу слід враховувати, що при цьому повинні бути відсутніми інші причини чи захворювання, здатні викликати появу подібних симптомів.

Відомо, що виділяються три ключові ознаки СЕВ. Розвитку СЕВ передує період підвищеної активності, коли людина повністю поглинена роботою, відмовляється від потреб, з нею не пов'язаних, забуває про власні потреби, а потім настає перша ознака - виснаження. Воно визначається як почуття високої напруги та вичерпання емоційних і фізичних ресурсів, почуття втоми, не проходить після нічного сну. Після відпочинку ці явища зменшуються, однак відновлюються після повернення в колишню робочу ситуацію [31].

Другою ознакою СЕВ є особистісна відстороненість. Професіонали при зміні свого співчуття до пацієнта (клієнта), розцінюють це як емоційне відсторонення, спробу впоратися з емоційними стресорами на роботі. У крайніх проявах людину майже ніщо не хвилює в професійній діяльності, майже ніщо не викликає емоційного відгуку - ні позитивні, ні негативні обставини. Втрачається інтерес до клієнта (пацієнта), який сприймається на рівні неживого предмета, сама присутність якого часом неприємна [36].

Третьою ознакою є відчуття втрати власної ефективності, або падіння самооцінки. Людина не бачить перспектив у своїй професійній діяльності, знижується задоволення роботою, втрачається віра у свої професійні можливості.

Таким чином, у людей, уражених СЕВ, як правило, виявляється поєднання психопатологічних, психосоматичних, соматичних симптомів і ознак соціальної дисфункції. Спостерігаються хронічна втома, когнітивна дисфункція (порушення пам'яті, уваги), порушення сну, особистісні зміни. Можливий розвиток тривожного, депресивного розладів, залежностей від психоактивних речовин, суїцид. Спільними соматичними симптомами є головний біль, гастроінтестинальні (діарея, синдром подразненого шлунка) і кардіоваскулярні (тахікардія, аритмія, гіпертонія) порушення.

Отже, виокремлюють 5 ключових груп симптомів, характерних для СЕВ:

1.Фізичні симптоми (втома, фізичне стомлення, виснаження; зміна ваги; недостатній сон, безсоння; поганий загальний стан здоров'я, в т.ч. по відчуттях; утруднене дихання, задишка, нудота, запаморочення, надмірна пітливість, тремтіння; підвищення артеріального тиску; виразки і запальні захворювання шкіри, хвороби серцево-судинної системи);

2. Eмоційні симптоми (нестача емоцій; песимізм, цинізм і черствість у роботі й особистому житті; байдужість, втома; відчуття безпорадності і безнадійності; агресивність, дратівливість; тривога, посилення ірраціонального занепокоєння, нездатність зосередитися; депресія, почуття провини; істерики, душевні страждання; втрата ідеалів, надій або професійних перспектив; збільшення деперсоналізації своєї чи інших - люди стають безликими, як манекени, переважає почуття самотності);

3. Поведінкові симптоми (робочий час більше 45 годин на тиждень; під час роботи з'являється втома і бажання відпочити; байдужість до їжі; мале фізичне навантаження; виправдання вживання тютюну, алкоголю, ліків; нещасні випадки - падіння, травми, аварії та ін; імпульсивна емоційна поведінка);

4. Інтелектуальний стан (падіння інтересу до нових ідей в роботі, до альтернативних підходів у вирішенні проблем; нудьга, туга, апатія, падіння інтересу до життя; віддається перевага стандартним шаблонам, рутині, ніж творчому підходу; цинізм або байдужість до нововведень; мала участь або відмова від участі в розвиваючих експериментах - тренінгах, освіті; формальне виконання роботи);

5. Соціальні симптоми (низька соціальна активність; падіння інтересу до дозвілля, захоплень; соціальні контакти обмежуються роботою; відчуття ізоляції, нерозуміння інших та іншими; відчуття нестачі підтримки з боку сім'ї, друзів) [18].

Таким чином, СЕВ характеризується вираженим поєднанням симптомів порушення в психічній, соматичній та соціальній сферах життя.

Звичайно, розглядаючи ознаки і симптоми емоційного вигорання, важливо звернутись до професійних факторів ризику. До них відносять, як зазначалось, альтруїстичні професії, робота з важкими хворими (онкологічні пацієнти, агресивні та суїцидальні хворі, пацієнти з залежностями).

Розвитку СЕВ сприяють особистісні особливості: високий рівень емоційної лабільності, високий самоконтроль, особливо при вольовому придушення негативних емоцій; раціоналізація мотивів своєї поведінки, схильність до підвищеної тривоги і депресивних реакцій, пов'язаних з недосяжністю «внутрішнього стандарту» і блокуванням в собі негативних переживань; ригідна особистісна структура [29].

Виділяють три основні чинники, які відіграють істотну роль в синдромі емоційного вигорання - особистісний, рольовий та організаційний. Стосовно особистісного чинника, то проведені дослідження показали, що такі змінні, як вік, сімейний стан, стаж даної роботи, ніяк не впливають на емоційне вигорання. Але у жінок в більшій мірі розвивається емоційне виснаження, ніж у чоловіків, у них відсутній зв'язок мотивації (задоволеність оплатою праці) і розвитку синдрому при наявності зв'язку з важливістю роботи, як мотивом діяльності, задоволеністю професійним ростом.

Психолог Фрейденберг описує як «згорають» співчуваючі, гуманні, м'які люди, які часто захоплюються та ідеалізують світ і є, одночасно, нестійкими, інтровертованими [23; 34].

Е. Махер поповнює цей список авторитарним стилем керівництва і низьким рівнем емпатії. Зокрема, В. Бойко вказує на такі особистісні чинники, що сприяють розвитку синдрому емоційного вигорання: схильність до емоційної холодності, схильність до інтенсивного переживання негативних обставин професійної діяльності, слабка мотивація емоційної віддачі в професійній діяльності [30].

Фази розвитку синдрому професійного вигорання за (Вurich, 1994)

Стосовно рольового фактору, то встановлено зв'язок між рольовою конфліктністю, рольовою невизначеністю і емоційним вигоранням. Робота в ситуації розподіленої відповідальності обмежує розвиток синдрому емоційного згорання, а при нечіткої або нерівномірно розподіленою відповідальності за свої професійні дії цей фактор різко зростає навіть при істотно низькою робочого навантаження. Сприяють розвитку емоційного вигорання ті професійні ситуації, при яких спільні зусилля не узгоджені, немає інтеграції дій, є конкуренція, у той час як успішний результат залежить від злагоджених дій [39].

Організаційний фактор. Розвиток синдрому емоційного вигорання пов'язано з наявністю напруженої психоемоційної діяльності: інтенсивне спілкування, підкріплення його емоціями, інтенсивне сприйняття, переробка та інтерпретація отриманої інформації і прийняття рішень.

1.3 Особливості прояву емоційного вигорання у медичних працівників

Звичайно, одне з перших місць за ризиком виникнення СЕВ займає професія медичної сестри та лікаря. Їх робочий день - це тісне спілкування з людьми, в основному з хворими, які вимагають турботи і уваги. Стикаючись з негативними емоціями, медсестра мимоволі втягується в них, у силу чого починає і сама відчувати підвищену емоційну напругу. Найбільше ризику щодо виникнення СЕВ мають особи, що висувають непомірно високі вимоги до себе. Цей медик в їхньому уявленні є зразком професійної невразливості і досконалості. Ті особистості, які входять в цю категорію, асоціюють свою працю з призначенням, місією, тому в них стирається межа між роботою та особистим життям [30].

Існують особливості роботи лікарів і медичних сестер, що обумовлені різними труднощами і є причинами виникнення синдрому вигорання.

Зокрема, психологи виокремлюють такі типи медичних сестер, яким загрожує СЕВ:

1-й - «педантичний», характеризується сумлінністю, зведеної в абсолют, надмірною, болючою акуратністю, прагненням у будь-якій справі домогтися зразкового порядку (навіть на шкоду собі);

2-й - «демонстративний», що прагне бути першим у всьому, завжди бути на виду. Цьому типу властива висока ступінь виснаження при виконанні навіть непомітної рутинної роботи;

3-й - «емотивний», який складається з вразливих і чутливий людей. Їх чуйність, схильність сприймати чужу біль як власну межує з саморуйнуванням [63].

Наприклад, при обстеженні медичних сестер психіатричних відділень встановлено, що СЕВ проявляється в них неадекватним реагуванням на пацієнтів і своїх колег, відсутністю емоційної залученості, втратою здатності до співпереживання пацієнтам, втомою, що веде до редукції професійних обов'язків та негативного впливу роботи на особисте життя [42].

Професійна діяльність працівників сфери психічного здоров'я несе в собі потенційну загрозу розвитку СЕВ. Особистісні риси емоційної нестійкості, страху, підозрілості, схильності до почуття провини, консерватизму, імпульсивності, напруженості, інтраверсії мають певне значення у формуванні МКБ-10. У картині синдрому у працівників цієї сфери переважають симптоми фази «резистенції». Це проявляється у неадекватному емоційному реагуванні на пацієнтів, відсутністю емоційної залучення та контакту з клієнтами, втратою здатності до співпереживання пацієнтам, втомою, що веде до редукції професійних обов'язків [44].

Також досить виражено переживання психотравмуючих обставин (фаза «напруга»), що проявляється відчуттям фізичних і психологічних перевантажень, напруги на роботі, наявністю конфліктів з керівництвом, колегами, пацієнтами.

За В.В. Бойко [4], до складу синдрому емоційного вигорання входять три фази: напруження, резистенція, виснаження. Кожна фаза включає по 4 симптоми.

Фаза «напруження» - нервове (тривожне напруження) є передвісником і «пусковим» механізмом у формуванні емоційного вигорання.

1. Симптом «переживання психотравмуючих обста вин» - проявляється в посиленні усвідомлення психотравмуючих чинників професійної діяльності, які важко або не можливо усунути.

2. Симптом «незадоволення собою» - в рeзультaті невдач або нездатності вплинути на психотравмуючі обставини, людина зазвичай відчуває незадоволення собою, обраною професією, посадою. Діє механізм «емоційного перенесення» - енергетика прямує не тільки і не стільки назовні, скільки на себе.

3. Симптом «загнаності в клітку» - коли психотравмуючі обставини дуже тиснуть і усунути їх неможливо, до нас часто приходить відчуття безвихідності. Ми намагаємося щось змінити, ще і ще раз обдумуємо незадовільні аспекти своєї роботи. Це призводить до посилення психічної енергії за рахунок індукції ідеального: працює мислення, діють плани, цілі, сенси.

4. Симптом «тривоги і депресії» - виявляється у зв'язку з професійною діяльністю в особливо складних обставинах, що спонукають до емоційного вигорання як засобу психологічного захисту. Відчуття незадоволеності роботою і собою породжують могутнє енергетичне напруження у формі переживання ситуативної або особистісної тривоги, розчарування в собі, в обраній професії.

Фаза «резистенції» - фактично опір стресу, що зростає, починається з моменту появи тривожного напруження. Людина усвідомлено або несвідомо прагне до психологічного комфорту, намагається знизити тиск зовнішніх обставин за допомогою наявних у її розпорядженні засобів.

1. Симптом «неадекватного вибіркового емоційного реагування» - ознака вигорання, коли професіонал перестає вловлювати різницю між проявом емоцій і неадекватним вибірковим емоційним реагуванням. У першому випадку йдеться про вироблену з часом корисну навичку підключати до взаємодії з партнерами емоції досить обмеженого реєстру й помірної інтенсивності: легка усмішка, привітний погляд, спокійний тон мовлення, стримані реакції на сильні подразники, лаконічні форми вираження незгоди. Зовсім інша справа, коли професіонал неадекватно «економить» на емоціях, обмежує емоційну віддачу за рахунок вибіркового реагування під час робочих контактів.

2. Симптом «емоційно-моральнoї дезорієнтації» - нерідко у професіонала виникає потреба в самовиправданні, не виявляючи належного емоційного ставлення до суб'єкта, він захищає свою стратегію. Подібні думки свідчать про те, що емоції недостатньо стимулюють етичні відчуття. Адже професійна діяльність, побудована на людському спілкуванні, не знає виключень.

3. Симптом «розширення сфери економії емоції» - має місце тоді, коли дана форма захисту здійснюється поза професійною діяльністю (в спілкуванні з рідними, знайомими та друзями). На роботі професіонал настільки втомлюється від контактів, розмов, відповідей на запитання, що не хочеться спілкуватися навіть з близькими.

4. Симптом «редукції професійних обов'язків» - у професійній діяльності редукція проявляється у спробах полегшити обов'язки, які вимагають емоційних витрат.

Фаза «виснаження» - характеризується більш-менш вираженим падінням загального енергетичного тонусу й ослабленням нервової системи. Емоційний захист у формі «вигорання» стає невід'ємним атрибутом особистості.

1. Симптом «емоційного дефіциту» - професіонал відчуває, що емоційно він уже не може допомагати суб'єктам своєї діяльності. Не в змозі увійти в їх становище, брати участь у спільній діяльності, співпереживати, відгукуватися на ситуації, що повинні зачіпати, спонукати, підсилювати інтелектуальну, вольову й етичну віддачу.

2. Симптом «емоційної відчуженості» - особистість майже повністю виключає емоції зі сфери професійної діяльності. Її майже нічого не хвилює, майже ніщо не викликає емоційного відгуку - ані позитивні обставини, ані негативні. Реагування без відчуттів і емоцій - найяскравіший симптом «вигорання». Він свідчить про професійну деформацію особистості й завдає збитки суб'єкту спілкування.

3. Симптом «особистісної відчуженості, або деперсоналізації» - проявляється у повній або частковій втраті інтересу до людини - суб'єкта професійної діяльності. Об'єкт обтяжує професіонала своїми проблемами, потребами, неприємна ні його присутність, ні факт його існування.

4. Симптом «психосоматичних і психо-вегетативних порушень» - проявляється на рівні фізичного і психічного самопочуття. Перехід реакцій з рівня емоцій на рівень психосоматики свідчить про те, що емоційний захист (вигорання) самостійно вже не справляється з навантаженнями і енергія емоцій перерозподіляється між іншими підсистемами особистості.

У такий спосіб організм рятує себе від руйнівної потужності емоційного вигорання.

Діяльність психотерапевта є публічною, передбачає необхідність роботи з великою кількістю людей і надання послуг клієнтам. Причому останні відрізняються від осіб основної маси населення психічною неврівноваженістю та девіантною поведінкою у тій чи іншій формі.

Серед психотерапевтів і психологів-консультантів схильні до СЕВ люди з низьким рівнем професійної захищеності (відсутність досвіду практичної роботи, неможливість систематичного підвищення кваліфікації та ін.) Провокувати СЕВ можуть хвороби, переживання важкого стресу, психологічні травми (розлучення, смерть близької або пацієнта [14].

Як зазначалось, схильні медичні працівники до синдрому, перш за все ті, хто здійснює догляд за важкими хворими з онкологічними захворюваннями, ВІЛ/СНІДом, працюють в опікових і реанімаційних відділеннях та ін.

Тепер стосовно факторів ризику формування дезадаптаційних станів особистості лікаря. Фактори ризику формування дезадаптаційних станів особистості лікаря можна розділити на чотири групи: соціальні, діяльні, суб'єктивні, індивідуальна-особистісні.

1. Соціальні:

1) низька соціальна оцінка значимості праці лікаря, особливо регіональних лікарень, поліклінік, що виражається в складності реалізації базових потреб особистості;

2) зростаюча вартість медичних послуг, що утруднює надання адекватної медичної допомоги особам з обмеженим достатком;

3) труднощі в реалізації безперервності професійного розвитку шляхом проходження етапів післявузівської освіти та захисту кваліфікаційних категорій, особливо для спеціалістів регіональних медичних закладів.

2. Діяльні:

1) вищий рівень за показниками шкідливості та небезпеки факторів виробничого середовища, важкості та напруженості трудового процесу;

2) обмежені об'єктивним рівнем розвитку сучасної медицини можливості надання лікарської допомоги пацієнтам із органічною патологією, що формують «бар'єри» в розкритті особистісного сенсу праці та сприяють появі почуття розчарування, деперсоналізації;

3) наявність ефекту «залишкової діяльності», що характеризують процес лікарської праці як необмежений тимчасовими рамками безпосередньо робочого часу [35].

3. Суб'єктивні:

1) великий обсяг різноманітних професійно важливих якостей, наявність деяких є нормативним умовою професіоналізації лікаря;

2) використання неоптимальних компенсаторних засобів і, як наслідок, розвиток станів не компенсаторної втоми;

3) девальвація професійної самооцінки в процесі накопичення професійного лікарського досвіду;

4) високі вимоги до комунікативного й організаторського потенціалу фахівця.

4. Індивідуальна-особистісні:

1) поєднання в структурі професійно важливих якостей фахівця груп властивостей, детермінованих протилежними типами нейродинамічних особливостей особистості;

2) «продуктивний», гетеростатичний мотиваційний профіль особистості лікаря;

3) зупинка в розвитку на цінностях «середнього» рівня або на одному з «модусів існування»;

4) соціальна фрустрація, як наслідок низької соціальної оцінки праці лікаря, яка блокує забезпечення надійності його професійної діяльності [31].

Висновки до розділу 1

За переконаннями більшості науковців, вигорання є феноменом незворотним: виникнувши в людини, воно продовжує постійно розвиватись, і можна тільки тимчасово загальмувати цей процес

Синдром професійного вигорання не залежить ні від віку, ні від статі медпрацівників, ні від умов організації медичної діяльності. Але його можна уникнути, якщо з любов'ю ставитися до своєї професії, до пацієнтів.

Професійна діяльність працівників сфери психічного здоров'я несе в собі потенційну загрозу розвитку СЕВ. Особові риси емоційної нестійкості, боязкості, підозрілості, схильності до відчуття вини, консерватизму, імпульсної, напруженості, інтроверсії мають певне значення у формуванні СЕВ.

В картині синдрому у працівників цієї сфери переважають симптоми фази "резістенції". Це виявляється неадекватним емоційним реагуванням на пацієнтів, відсутністю емоційної залученої і контакту з клієнтами, втратою здібності до співпереживання пацієнтам, утомленістю, що веде до редукції професійних обов'язків і негативного впливу роботи на особисте життя.

Також достатньо виражено переживання психотравмуючих обставин (фаза "напруга"), що виявляється відчуттям фізичних і психологічних перевантажень, напруги на роботі, наявністю конфліктів з керівництвом, колегами, пацієнтами.

Професійна діяльність медичного працівника, незалежно від виду виконуваної роботи, відноситься до групи професій з підвищеною моральною відповідальністю за здоров'я і життя окремих людей, груп населення і суспільства в цілому. Вона вимагає великого емоційного навантаження, відповідальності і має вельми невизначені критерії успіху. Негативний вплив на здоров'я роблять постійні стресові ситуації, в які потрапляє цей працівник в процесі соціальної взаємодії з клієнтом, постійного проникнення в суть його проблем, а також унаслідок особистої незахищеності і інших морально-психологічних чинників.

Розділ 2. Теоретичне дослідження синдрому емоційного вигорання у медичних працівників

2.1 Спеціальні програми як метод профілактики синдрому емоційного вигорання у працівників лікарні

Взагалі програм стосовно профілактики СЕВ досить багато. Вчені виокремлюють дві форми таких програм для профілактики та подолання синдрому вигорання: індивідуальні, що реалізуються на рівні однієї особистості, включаючи психологічні методики, та групові, що використовуються на рівні колективу.

До методів, що допомагають попередити стрес та подолати синдром професійного вигорання у майбутніх медпрацівників на індивідуальному рівні, належать: планування часу за межами роботи, що включає заняття спортом, дієту, відпочинок та розваги, неструктуровані проміжки часу, хоббі, стосунки з родичами та друзями. До числа популярних психологічних підходів, які рекомендують використовувати дослідники синдрому професійного вигорання, належать такі: система принципів «вісім сходинок», аутотренінги, техніка боротьби з негативними думками, вправи на регуляцію емоційного стану, способи зняття стресу

На рівні групи кращий результат дають: методи побудови стосунків у групі (проходження курсів розвитку комунікативних навичок, тренінгів), обговорення з колегами емоційно-складних дзвінків, індивідуальні консультації з постійним супервізором, робота у парі з психологічно-сумісним колегою, підтримка та участь у спільній справ

Підтримка - це неформальна процедура, що може мати різні форми та означає емоційну розрядку в кінці робочого дня. Вона може відбуватися між рядовими працівниками або ж за допомогою менеджера чи супервізора. Основне завдання підтримки - зняти емоційну напругу з працівника, що накопичилася у нього за день роботи. Це займає 15-30 хвилин у кінці робочого дня. Підтримка може відбуватися як у групі, так і один на один залежно від потреби або уподобання [29].

Супервізія - це засіб, за допомогою якого визначений установою супервізор сприяє продуктивності роботи персоналу, як індивідуально, так і колективно, та забезпечує дотримання стандартів роботи. Поняття супервізії визначається через моделі аналізу і компетентного розв'язання ситуацій, що виникають під час взаємодії з клієнтами. Існують дві форми супервізії - формальна та неформальна.

Кожний вид обирається залежно від потреб. Формальна супервізія відбувається регулярно між адміністратором та працівником і включає в себе: огляд навичок медпрацівника, оцінку необхідності подальшого навчання, обговорення організаційних процедур. Супервізія сприяє здійсненню самоаналізу соціального працівника та активізує його потенціал [19].

Неформальна супервізія - це процес ознайомлення з тим, як на соціальних працівників впливає їхня робота. Це відбувається у групі, або індивідуально із залученням незалежного супервізора для того, щоб забезпечити об'єктивну оцінку роботи.

Також існує окремий вид супервізії - це самосупервізія, що полягає у здатності об'єктивно аналізувати роботу, самостійно виявляти недоліки та корегувати помилки під час проведення соціальної роботи [10].

Допомога у групі є видом групової супервізії. Одним із видів такої роботи є балінтовські групи - це метод тренінгово-дослідницької роботи, який М. Балінт з 1949 р. проводив у формі дискусійно-групового семінару з практикуючими лікарями в клініці Тавісток у Лондоні. Балінтовська група становить не більше 15 осіб, її учасники самі обирають ведучого і сідають в коло, де обговорюється проблема: учасник семінару розповідає, що з ним трапилося і ставить запитання: «Що мені заважає спілкуватися з клієнтом?» або «Що мені заважає бути ефективним в роботі з конкретною людиною?». Під контролем ведучого кожен член групи може поставити не більше трьох уточнюючих запитань. Запитання задають до тих пір, поки учасник семінару не дійде до з'ясування її причин [34].

Важливою умовою є те, що запитання повинні стосуватися тільки професійної діяльності. Якщо ведучий розуміє, що проблеми лежать на глибинному, особистісному рівні, то він звертає увагу на те, що ці проблеми потрібно вирішувати поза професійною спільнотою, наприклад, з психотерапевтом. Робота над проблемою повинна завершуватися тим, що заявник визначає найбільш суттєвий варіант розвитку події. Основні принципи роботи балінтовської групи - це добровільна участь, свобода асоціацій, плюралізм думок, неможливість відмовити у відповіді. Під час роботи у балінтовській групі виникає стан захищеності, розуміння власних проблем та проблем інших і довіра до учасників.

У процесі такої роботи можуть бути вирішені типові або складні ситуації, а також конкретні проблеми, які накопичуються під час роботи. У балінтовських групах відбувається професійне спілкування, тобто єдине, що може підтримувати у людині високий професійний рівень [31]. Однак, окрім названих та розглянутих методів, важливо знати і використовувати також спеціальні методики, наприклад, техніки релаксації.

Релаксація - це стан розслаблення за умови усунення психічного напруження. До методів релаксації належать: медитація, масаж, спортивні вправи, мистецтво тощо. Методи арт-терапії з метою подолання синдрому професійного вигорання у соціальних працівників безпосередньо не використовувались, але їх ефективність під час подолання стресу доведено. В управлінні стресом арт-терапія займає вагоме місце і має два напрями: перший - це розслаблення і забування про все, за допомогою вираження себе та своєї особистості у творчості.

Також дуже часто в ситуація ЕВ широко відомі наступні методики: опитувальник на «вигорання» К. Маслач і С. Джексон в модифікації Н.Е. Водоп'янової, опитувальник поведінки і переживання, пов'язаного з роботою У. Шааршмідт і А. Фішер [2], методика діагностики рівня «емоційного вигорання» В.В. Бойко, Б.І. Додонова, методика «вибору медичної професії» А.П. Василькова. Нижче приводимо докладніший опис цих методик.

Методика діагностики емоційного вигорання В.В. Бойка за своєю формою є особистісним опитувальником, що складається з 84 питань. Усі питання передбачають лише два варіанти відповідей: так/ні. Згідно з цією методикою визначено 12 основних симптомів синдрому професійного вигорання, які формують три основні компоненти:

а) напруження - переживання психотравмуючих обставин; незадоволеність собою; “загнаність у кут”; тривога і депресія;

б) резистенція - неадекватне вибіркове емоційне реагування; емоційно-моральна дезорієнтація; розширення сфери економії емоцій; редукція професійних обов'язків

в) виснаження - емоційний дефіцит; емоційне відчуження; особистісне-відчуження (деперсоналізація); психосоматичні та психовегетативні порушення.

Методика визначення загальної емоційної спрямованості особистості Б.І. Додонова полягає у визначенні, шляхом інтерпретації відповідей на 60 запитань (три градації можливих відповідей), приналежності особи до певного типу основної емоційної спрямованості:

1. романтичного, акізитивного, праксичного, глористичного, гедеоністичного, альтруїстичного, гностичного, пугністичного, комунікативного, естетичного).

2. Визначення типу основної емоційної спрямованості дає змогу визначити схильність особи до отримання задоволення від певних емоційних станів, що можна використати у процесі розробки шляхів її мотивації.

Опитувальник на «вигорання» Maslach Burnout Inventory (MBI). Автори американські психологи К. Маслач і З. Джексон. Методика призначена для вимірювання ступеня «вигорання» в професіях типу «людина-людина», в даний час визнана базовою методикою виявлення «емоційного вигорання». Адаптацію використаного варіанту в дослідженні провела Н.Е. Водопьянова. Включеним в дослідження необхідно відповісти, як часто вони переживають почуття, перераховані в опитувальнику. Для цього на бланку для відповідей треба наголосити по кожному пункту на позиції, яка відповідає частоті думок і переживань випробовуваного: «ніколи», «дуже рідкісно», «іноді», «часто», «дуже часто», «щодня».

Всього опитувальник має три шкали: «емоційне виснаження» (виявляється в переживаннях пониженого емоційного тонусу, втраті інтересу до оточуючого або емоційному перенасиченні; в агресивних реакціях, спалахах гніву, появі симптомів депресії), «деперсоналізація» (виявляється в деформації (знеособленні) відносин з іншими людьми: підвищенні залежності від інших або, навпаки, негативізму, цинічності установок і відчуттів по відношенню до реципієнтів (пацієнтам, підлеглим, учням) і «редукція особистих досягнень» (виявляється в тенденції до негативного оцінювання себе, в зменшенні значущості власних досягнень, обмеженні своїх можливостей, негативізмі щодо службових обов'язків, в зниженні самооцінки і професійної мотивації, в редуцируванні власної гідності, в знятті з себе відповідальності або усуненні («відході») від обов'язків по відношенню до інших). Обробку результатів здійснюють шляхом зіставлення з «ключем». Чим більше сума за кожною шкалою окремо, тим більше біля обстежуваного виражені різні сторони «вигорання».

Опитувальник поведінки і переживання, пов'язаного з роботою (У. Шааршмидт і А. Фішер). Опитувальник є діагностичним інструментом багаточинника, що дозволяє визначити типи поведінки людини в ситуації пред'явлення йому професійних вимог.

Він складається з 66 стверджень, з'єднаних в 11 шкал, виділених за допомогою аналізу чинника і що відображають реакції на вимоги професійного середовища і способи поведінки, формовані на основі цих реакцій. Кожна шкала містить 6 стверджень, ступінь згоди з якими випробовуваний оцінює за п'ятибальною шкалою: від «повністю згоден» до «повністю не згоден». При обробці результатів підсумовують одержані бали за кожною шкалою. Максимально можлива кількість балів - 330, мінімальне - 165. Емоційне вигорання визначається при наборі 165-220 балів, група ризику - 220-275 балів, ефективна діяльність і збереження психічного здоров'я - 275-330 балів.

Автори методики виділяють чотири типи поведінки і переживання в професійному середовищі: тип G - здоровий, активний, здібний до рішення важких проблем; тип S - економний, бережливий, з середнім рівнем мотивації; тип А - що характеризується екстремально високим суб'єктивним значенням професійної діяльності, великим ступенем готовності до енергетичних витрат, низькою стійкістю до фрустрації і стресу, що дозволяє віднести цей тип до групи ризику з вірогідністю достатньо швидкого розвитку синдрому професійного «вигорання»; тип В - з низьким суб'єктивним значенням діяльності, низької стресостійкістю, обмеженою здібністю до релаксації і конструктивного рішення проблем.

Методика «мотивація вибору медичної професії». Методика є модифікацією А.П. Васильковой тесту мотивів навчання Хеннінга. Опитуваний повинен провести порівняння 9 стверджень, написаних попарно (всього 36 пар), і віддати перевагу одному ствердженню в кожній парі. Чим більше за вибори того або іншого ствердження, тим більше значущість для опитуваного має та або інша причина при виборі медичної спеціальності.

Дані методики дають можливість одержати кількісні дані і якісні результати по показниках синдрому «емоційного вигорання» і задоволеності медичних працівників своєю професією, що дозволило підвести підсумки всього діагностичного дослідження.

профілактика синдром емоційний вигорання медичний

2.2 Шляхи попередження синдрому емоційного вигорання у медичних працівників

Профілактичні та лікувальні заходи при СЕВ багато в чому схожі: те, що захищає від розвитку даного синдрому, може бути використано і при його лікуванні. Так, профілактичні, лікувальні та реабілітаційні заходи мають спрямовуватися на зняття дії стресу: зняття робочої напруги, підвищення професійної мотивації, вирівнювання балансу між витраченими зусиллями й одержуваною винагородою. При появі і розвитку ознак СЕВ у пацієнта необхідно звернути увагу на поліпшення умов його праці (організаційний рівень), характер створених взаємин у колективі (міжособистісний рівень), особистісні реакції і захворюваність (індивідуальний рівень) [27].

Істотна роль у боротьбі з СЕВ відводиться, насамперед, самому пацієнту. Дотримуючись перераховані нижче рекомендації, він не тільки зможе запобігти виникненню СЕВ, але й досягти зниження ступеня його виразності:

1. визначення короткострокових і довгострокових цілей (це не тільки забезпечує зворотний зв'язок, що свідчить про те, що пацієнт знаходиться на вірному шляху, а й підвищує довгострокову мотивацію; досягнення короткострокових цілей - успіх, який підвищує ступінь самовиховання);

2. використання «тайм-аутів», що необхідно для забезпечення психічного і фізичного благополуччя (відпочинок від роботи);

3. оволодіння вміннями і навичками саморегуляції (релаксація, ідеомоторні акти, визначення цілей і позитивна внутрішня мова сприяють зниженню рівня стресу, що веде до вигорання);

4. професійний розвиток і самовдосконалення (одним із способів запобігання від СЕВ є обмін професійною інформацією з представниками інших служб, що дає відчуття більш широкого світу, ніж той, який існує всередині окремого колективу, для цього існують різні способи - курси підвищення кваліфікації, конференції);

5. відхід від непотрібної конкуренції (бувають ситуації, коли її не можна уникнути, але надмірне прагнення до виграшу породжує тривогу, робить людину агресивною, що сприяє виникненню СЕВ);

6. емоційне спілкування (коли людина аналізує свої почуття і ділиться ними з іншими, ймовірність вигорання значно знижується або процес цей виявляється не настільки вираженим);

7. підтримка гарної фізичної форми (не варто забувати, що між станом тіла і розумом існує тісний зв'язок: неправильне харчування, зловживання спиртними напоями, тютюном, зменшення ваги або ожиріння посилюють прояви СЕВ [24].

В системі менеджменту синдрому вигорання існує два етапи. Перший - діагностичний - включає в себе оцінку факторів ризику вигорання, його психологічну та клінічну діагностику. Залежно від наявності або відсутності факторів ризику та симптомів вигорання у медичного персоналу проводяться адекватні профілактичні заходи на рівні соціуму, колективу й особистості.

Виділяються такі рівні лікувально-профілактичних заходів щодо вигорання: макрорівень - суспільство (організаційний та соціально-економічний); мезорівень - колектив (професійне середовище); мікрорівень - особистість (психокорекція і психотерапія; фармакотерапія; альтернативні методи: аромо-, бальнео-, рефлексотерапія тощо [22].

Практика показала, що на макрорівні соціально-організаційні чинники можуть виступати потужними превенторами синдрому вигорання. До них відносяться: політико-економічна стабільність з адекватною оплатою праці медпрацівників; «прозорість» і суворе дотримання трудового законодавства; вдосконалення правової бази, що регламентує роботу медиків; якісне проведення профілактичних медичних доглядів медпрацівників; впровадження страхування ризиків лікарської практики; проведення в централізованому порядку освітніх семінарів і тренінгів вигорання для медпрацівників.