Обґрунтування можливостей використання клінічних рольових ігор у корекції особистісної аномальності матерів дітей з вадами розвитку

Размещено на http://www.allbest.ru/

Криворізький державний педагогічний університет, проспект Гагаріна, 54, Кривий Ріг, Дніпропетровська область

Обґрунтування можливостей використання клінічних рольових ігор у корекції особистісної аномальності матерів дітей з вадами розвитку

Чаркіна Олена Анатоліївна

кандидат педагогічних наук, доцент

доцент кафедри практичної психології

Гукасян Кристина Олександрівна

здобувач PhD в галузі психології



Анотація

особливий материнство діти психіка

Метою публікації є обґрунтування терапевтичного потенціалу клінічних рольових ігор у корекції особистісної аномальності матерів дітей з вадами розвитку. Констатуючи, що народження і виховання дитини з інвалідністю супроводжується переживанням низки психотравмівних подій і, в цілому, занурює жінку у ситуацію хронічного стресу, ми передбачаємо, що особистість матері суттєво невротизується і тому потребує комплексної системи гармонізуючих впливів.

Аналіз ставлення матерів до дітей з вадами розвитку дозволяє просунутися у розумінні особливостей сприйняття жінками самих себе і власних особистісних рис. Народження та виховання такої дитини зумовлює пошук матір'ю свого місця у соціумі, шляхів адаптації до умов «особливого» материнства через докорінну зміну не тільки способу життя, але і структурну перебудову власної психіки та особистості.

Емпіричні результати дослідження дозволяють говорити про особливості часової орієнтації опитаних жінок, що виражаються у фокусуванні свідомості на часовому проміжку «колишнє-сьогодення». Можна припустити, що минуле здається їм більш радісним, щасливим і спокійним, а ситуація народження і виховання дитини з інвалідністю є психотравмівною і розцінюється як життєва катастрофа. Переживання, що її супроводжують, за своєю суттю, є довготривалими циклічними процесами, викликаючи, водночас, стрес, фрустрацію, конфлікт і кризу, вони негативно позначаються на сприйнятті теперішнього та майбутнього.

Суб'єктивні уявлення матерів дітей з вадами розвитку також мають свою специфіку: жінки не можуть однозначно оцінити ні власну життєву ситуацію, ні характер події, яка відбулася, що породжує суперечливе ставлення як до народження аномальної дитини, так і до загальної оцінки власного життя. До того ж особливого сенсу в семантичному полі матері з народженням аномальної дитини набуває цінність «здоров'я».

Клінічні рольові ігри - це систематичний метод групової психотерапії; метод, реалізовуваний у ході високо організованого, добре структурованого процесу, що вимагає дотримання певних принципів, алгоритмів і процедур.

Нестандартність і складність ситуації «особливого» материнства змушує жінку по-новому подивитися на себе, своє минуле, сьогодення та майбутнє. І саме в цьому - у формуванні позитивної часової трансспективи та корекції особистішої дисфункціональності матерів дітей з порушеннями у розвитку - можуть допомогти клінічні рольові ігри, зокрема такі їх базові техніки, як «Крок у майбутнє», «Повернення в часі», «Тест на спонтанність».

Ключові слова. Клінічні рольові ігри, особистість матері, дитина з вадами розвитку, невротизація, корекція особистішої аномальності, позитивна часова трансспектива.



Charkina Olena Anatoliivna, Candidate of Pedagogical Sciences, Associate Professor, Associate Professor of the Department of Practical Psychology, Kryvyi Rih State Pedagogical University, 54 Gagarina Avenue, Kryvyi Rih, Dnipropetrovsk Region

Gukasyan Krystyna Oleksandrivna, PhD in Psychology, Kryvyi Rih State Pedagogical University, 54 Gagarina Avenue, Kryvyi Rih, Dnipropetrovsk Region

Substantiation of the possibilities of using clinical role-playing games in the correction of personality abnormality of mothers of children with developmental disabilities

Abstract

The article deal with substantiating the therapeutic potential of clinical role-playing games in the correction of personal anomalies of mothers of children with disabilities. Noting that the birth and upbringing of a child with a disability is accompanied by a series of psycho-traumatic events and, in general, plunges a woman into a situation of chronic stress, we assume that the mother's personality is significantly neurotic and therefore requires a comprehensive system of harmonizing influences.

Analysis of the attitude of mothers to children with disabilities allows us to advance in understanding the peculiarities of women's perception of themselves and their own personality traits. The birth and upbringing of such a child determines the mother's search for her place in society, ways to adapt to the conditions of "special" motherhood through a radical change not only in lifestyle, but also the structural restructuring of their own psyche and personality.

Empirical results of the study allow us to speak about the peculiarities of the temporal orientation of the interviewed women, which are expressed in the focus of consciousness on the period "past-present". It can be assumed that the past seems to them more joyful, happy and peaceful, and the situation of birth and upbringing of a child with disabilities is psycho-traumatic and is regarded as a catastrophe. The experiences that accompany it are, in essence, long-term cyclical processes, causing, at the same time, stress, frustration, conflict and crisis, they negatively affect the perception of the present and future.

Subjective perceptions of mothers of children with disabilities also have their own specifics: women can not unambiguously assess their own life situation or the nature of the event that occurred, which creates a contradictory attitude to the birth of an abnormal child and the overall assessment of their own lives. In addition, the value of "health" acquires a special meaning in the semantic field of the mother with the birth of an abnormal child.

Clinical role-playing games are a systematic method of group psychotherapy; a method implemented in a highly organized, well-structured process that requires adherence to certain principles, algorithms and procedures.

The non-standard and complex situation of "special" motherhood forces a woman to look at herself, her past, present and future in a new way. And it is in this - in the formation of a positive temporal perspective and correction of personal dysfunction of mothers of children with developmental disabilities - can help clinical role-playing games, including their basic techniques such as "Step into the future", "Return in time", "Spontaneity test".

Keywords. Clinical role-playing games, mother's personality, child with developmental disabilities, neuroticism, correction of personal anomalies, positive time perspective.



Постановка проблеми

Постановка проблеми обґрунтована становленням нового для вітчизняного дискурсу напряму наукових пошуків - клінічної психології та психотерапії сім'ї. Як правило, матері дітей з вадами розвитку, незалежно від характеру патології, мають ті чи інші аномальні особистісні особливості. Депресії, невротичні і психопатичні реакції, викривлення та девіації у ставленні до «особливої» дитини з боку матері - все це свідчить про порушення психічної і соціально-психологічної адаптації жінок до об'єктивно і суб'єктивно ускладнененої народженням хворої дитини життєвої ситуації.

Однією з найголовніших подій в житті кожної дорослої жінки є народження дитини. Після появи здорової дитини у стосунках між подружжям, батьками та іншими дітьми, ставленні до себе та власного майбутнього відбуваються зміни, що не завжди є кардинальними або навіть яскраво вираженими, особливо якщо життєва ситуація, на тлі якої вони проходять - сприятлива. Гордість новоспеченої матері за те, що вона змогла народити здорову дитину, а також почуття причетності до дива народження як такого, допомагають їй подолати багато труднощів. Як правило, подружжя зміцнюють почуття єдності, інтимності, довіри, відчувають залученість до чогось природного і, водночас, надприродного, значного. Батьківство також надає можливість розвивати відносини з власними батьками: з одного боку, повністю позбавляючись від їхньої опіки, а з іншого - переживаючи сильне почуття спільності з ними [8, 13, 15, 20].

Часто молоді матері надмірно занурені у сьогодення. Час перспективи короткий - вони живуть «одним днем», забуваючи про нещодавнє минуле, тому що стосунки з дитиною розвиваються інтенсивно, дитина постійно продукує щось нове. Мати сподівається і вірить, що дитина відбудеться у житті: отримає якісну освіту, займе престижну посаду, знайде своє кохання, і хоча думки про майбутнє не є чітко структурованими і не мають реальних контурів, вони завжди позитивно забарвлені.

Інакше складається життєва ситуація у матерів дітей з вадами розвитку.

З моменту народження дитини, приголомшена раптовою звісткою про її «проблемність», і згодом, повсякчас пам'ятаючи про це, жінка перманентно переживає стан хворобливої розгубленості, пригніченості, безпорадності, нерідко відмовляючись усвідомлювати сам факт незворотності інвалідності власної дитини [6]. Через декілька і навіть багато років жінка знову і знову подумки повертається до того дня, пам'ятаючи всі деталі до моменту, коли з'явилося чітке усвідомлення ситуації в усій її відверто-жахливій реалістичності.

Аналіз останніх досліджень та публікацій

Філософські та психологічні концепції особистості як суб'єкта власної активності (К.А. Абульханова-Славська, Б.Г. Ананьєв, В.І. Слободчиков, А.Г. Асмолов, В.П. Зінченко, Є.І. Ісаєв, А.В. Петровський, С.Л. Рубінштейн); положення рольової теорії, розроблені вітчизняними та зарубіжними психологами (Г.М. Андрєєва, Л.П. Буєва, Н.В. Веракса, І.С. Кон, М.Ю. Кондратьєв, Р.Л. Кричевський, А.Л. Свєнцицький, Б.Д. Паригін, В.А. Ядов, Р. Лінтон, Дж. Мід, Дж. Морено, Т. Парсонс); досвід вітчизняних і зарубіжних фахівців, які використовують у своїй роботі ігрову терапію, психодраму та рольовий тренінг (П.П. Горностай, Б.Дж. Квін, Д. Кіппер, П.Ф. Келлерман, Г.Л. Легдрет, Г. Лейтц, З.М. Мірошник, Є.Л. Михайлова, Дж. Морено, К. Мустакас, А.В. Попова, В.В. Семенов, П. Холмс та ін.) [2, 9, 12, 14, 17].

Мета - обґрунтувати терапевтичний потенціал клінічних рольових ігор у корекції особистішої аномальності матерів дітей з вадами розвитку. Констатуючи, що народження і виховання дитини з інвалідністю супроводжується переживанням низки психотравмівних подій і, в цілому, занурює жінку у ситуацію хронічного стресу, ми передбачаємо, що особистість матері суттєво невротизується і тому потребує комплексної системи гармонізуючих впливів.

Виклад основного матеріалу

Перш ніж звернутися до розгляду особистісних особливостей матерів, які виховують дітей з інвалідністю, слід зупинитися на дефініціях і специфіці вживання деяких базових понять.

Латинське слово «інвалід» (invalid) буквально означає «непридатний» і служить для характеристики осіб, які внаслідок захворювання, поранення, каліцтва та ін. обставин обмежені у проявах життєдіяльності [5].

На сьогодні термін «діти з інвалідністю» поступово зникає з клінічного тезаурусу, заміщуючись іншими поняттями: «діти з обмеженими можливостями здоров'я», «діти з особливими освітніми потребами», «проблемні діти», «діти з порушеннями у розвитку», «діти з відхиленнями у психофізичному розвитку», «діти з вадами (аномаліями) розвитку», «особливі діти» тощо [11, с. 20-21].

Інвалідність, відповідно до Міжнародної класифікації функціонування, обмежень життєдіяльності та здоров'я, - це термін, що об'єднує різні порушення, обмеження активності та інших можливостей для ефективної участі в житті суспільства. Порушення - це проблеми, що виникають у функціях або структурах організму; обмеження активності - це труднощі, яких людина зазнає, виконуючи будь-які завдання або дії; у той час як обмеження ефективної участі - це проблеми, що відчуваються людиною при залученні у життєві ситуації [4].

Інвалідність - це не просто проблема зі здоров'ям. Це складний феномен, що відображає взаємодію між особливостями людського організму і особливостями суспільства, в якому людина живе і функціонує як особистість. Це поняття еволюціонує і є результатом взаємодії, що відбувається між людьми з інвалідністю та фруструючими чинниками середовища, які часто не сприяють їх повноцінній та дієвій участі у житті суспільства нарівні з іншими.

Уразливість матері, яка виховує дитину з вадами розвитку, залежить від безлічі чинників, у т.ч. від ступеня інвалідності дитини. Ступінь інвалідності варіюється від легкого до помірного, важкого або глибокого. Іноді дітина має інвалідність за декількома нозологіями (комбінована інвалідність). Інвалідність здатна прогресувати (прогресуюча інвалідність), бути тимчасовою або статичною; генетично-обумовленою, вродженою або набутою [4].

Сенсорна інвалідність включає порушення одного або декількох органів чуття (зору; слуху; нюху, смаку; почуття рівноваги), а також комбіновані соматосенсорні порушення. Сенсорна інвалідність нерідко поєднується з інтелектуальною (когнітивною, розумовою відсталістю) та/або ментальною інвалідністю (порушеннями психіки та поведінки) [5].

Отже, у дитячому віці інвалідність настає при деяких формах спадкової патології, внаслідок пологових травм, метаболічних порушень тощо, які перешкоджають адекватному проходженню найважливіших етапів ранньої і подальшої соціалізації.

У спеціальній психології та дефектології розмежовують поняття «інвалід» та «аномальна дитина», або «дитина з вадами розвитку». Так, аномальні діти - діти, які мають значні відхилення від нормального фізичного або психічного розвитку і, внаслідок цього, потребують виховання та навчання у спеціальних умовах, що забезпечують корекцію та компенсацію вад розвитку.

Первинні вади - зниження слуху, зору, інтелекту та ін. сенсорних і моторних процесів - призводять до вторинних відхилень у розвитку. При будь-якому характері первинного порушення спостерігається затримка в часі формування психічних функцій і процесів та уповільнений темп їх розвитку.

Під час аномального розвитку виявляються як негативні аспекти, так і позитивні можливості дитини; відбувається процес природної компенсації вад. Опорою для пристосування аномальних дітей до довкілля є збережені функції, тобто функціонал порушеного аналізатора замінюються інтенсивним використанням збережених структур і ланок. За виразом Л.С. Виготського, аномальний розвиток принципово не відрізняється від нормативного, підпорядковуючись тим же самим онто- (дизонто-) генетичним закономірностям [1]. Це надає підстави для оптимістичного погляду на можливості виховання і навчання дітей з вадами розвитку.

Однак не всі аномальні діти можуть бути віднесені до осіб з інвалідністю. Значна частина дітей з сенсорними вадами за допомогою специфічних засобів корекції (слухові апарати, окуляри і контактні лінзи та ін.) здатні певною мірою подолати обмеження, що накладаються первинним дефектом. У результаті корекційно-виховної роботи вони досягають практично повної соціальної адаптації та здатні до суспільного і професійного самовизначення.

Аномальні діти з легкою інтелектуальною недостатністю (розумовою відсталістю) також, у межах своїх можливостей, досягають прийнятного рівня соціальної адаптації та не можуть бути віднесені до осіб з інвалідністю [18, 27].

Оскільки діти з вадами розвитку позбавлені доступних здоровим одноліткам способів оволодіння предметним світом (обмежені в пересуванні та використанні сенсорних каналів сприйняття), вони не можуть опанувати всієї різноманітності людського досвіду. І тому зрозуміло, що відповідних стадій вікового психічного розвитку, притаманних нормальним дітям, діти з обмеженими можливостями здоров'я досягають значно пізніше або ніколи: материнська радість і втіха від першого слова або першого самостійного кроку дитини відкладається на невизначений термін. Крім того, негативні емоційні переживання, хронічні фрустраційно-деприваційні стани, що виникають як у дітей з аномаліями розвитку, так і у їхніх матерів, можуть призводити до патологічних змін характеру, спотворень у формуванні особистості дитини і невротизації особистості матері.

Емоційний стан матері й те, як вона оцінює перспективи розвитку дитини, чи вміє радіти її скромним успіхам і зберігати спокій при патологічних проявах перебігу хвороби, визначатиме не тільки ефективність корекційних, реабілітаційних і розвиткових впливів, але й формування важливих особистісних детермінант соціалізації дитини: її самооцінки, саморегуляції, мотивації, рівня домагань і «Я-концепції» [24].

Так, до моменту встановлення дитині діагнозу та групи інвалідності, у матері залишається надія, що все ще може змінитися, дитина видужає і хвороба - це тимчасовий стан. Видача висновку ЛКК (лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я) про інвалідність дитини - це офіційний вердикт про неможливість нормального існування і, як наслідок, необхідність перегляду життєвих орієнтирів, цінностей, цілей і планів, способу життя в цілому.

По суті, для матері інвалідність дитини означає загибель надій, крах природної материнської мрії про виняткову та найкращу дитину [20, 21, 24, 25, 26, 29, 30].

Якщо у дитини очевидні вади, то матері часто повідомляють про це під час або одразу після пологів. Жінка не має можливості підготуватися до того, що все не так, як має бути. Ця звістка вражає тим глибше, чим вона несподіваніша. Жінка очікувала, що народження дитини стане одним із найяскравіших епізодів у її житті, а натомість воно виявилося психотравмівною подією. Крім того, емоційно-шоковий стан накладається на втому та напругу, що супроводжували жінку в останні тижні вагітності та пологів. Навіть якщо цю звістку матері отримують через кілька днів, тижнів або місяців, або, можливо, через кілька років після народження дитини, вони все одно зазнають потрясіння. При цьому для багатьох із них майбутнє здається зіпсованим. Коли шок минає, активізується почуття горя через символічну втрату можливості щасливого материнства; жінок охоплює розпач і гнів на долю або життя за незаслуженість такого важкого випробування. Вони почуваються ні на що не придатними, неповноцінними, тому що не спромоглися, як «усі інші жінки», народити здорових дітей. Кожна з жінок, котрі дотримувалися принципів здорового способу життя і були обережними під час вагітності, на свідомому рівні розуміє, що не винувата у народженні дитини з вадами розвитку, але на підсвідомому - її поглинає ірраціональне і неконтрольоване почуття провини. Матері ставлять багато запитань, які залишаються без відповіді [25].

Абсолютна більшість жінок на початку свого «особливого» материнства переживають дуже важкі часи, але поступово вони більш-менш успішно адаптуються до нової ситуації, тобто навчаються не просто співіснувати зі своєю дитиною, хоч би якою вона не була, а й знаходити нові сенси у своєму незворотньо зміненому житті. Всі жінки так чи інакше дещо не впевнені у власній досконалості і тому народження дитини з вадами розвитку завжди стає додатковим колосальним випробуванням для їхньої самооцінки. Кожна матір сприймає своїх дітей як частину самої себе, і якщо розвиток дитини не відповідає загальноприйнятим нормам, то це може посилити почуття нікчемності і негативне уявлення про себе як неповноцінну особистість. Для деяких матерів інвалідність дитини становить серйозну загрозу їхній власній самооцінці та життєвим амбіціям [15, 16, 20, 27].

Шипіціна Л.М. описує такі схеми поведінки матері при народженні дитини з вадами:

Прийняття дитини та її аномалій - матері приймають вади дитини, адекватно оцінюють їх і виявляють справжню відданість по відношенню до дитини. Почуття провини або неприязні до дитин не виражені. Головний девіз: «слід досягти якнайбільше там, де це можливо». У більшості випадків, віра у власні сили і потенційні здібності дитини додають таким матерям витривалості.

Реакція заперечення - заперечується сам факт інвалідності дитини. Плани матері щодо освіти та професійного майбутнього для дитини свідчать про не прийняття і не визнання її особливих потреб і обмежень здоров'я. Дитину виховують у дусі надзвичайного честолюбства і наполягають на високій успішності її діяльності за будь-яку ціну, формуючи особистість неврастеніка- перфекціоніста.

Реакція надмірного захисту, протекції, піклування, охорони. Матір переповнена жалістю і співчуттям, що проявляються у надмірно дбайливому і навіть паранойяльно-протекторному типі виховання зі спробою захистити дитину від усіх можливих небезпек. Проблемна дитина стає об'єктом невротичної любові матері, котра намагається зробити все - за неї і для неї, внаслідок чого дитина може дуже довго, а іноді все життя перебувати на інфантильному рівні особистішого розвитку.

Приховане зречення, відкидання дитини. Хвороба або вада вважається ганьбою. Негативне ставлення та огида по відношенню до дитини приховуються за надмірно дбайливим, гіперпротекторним вихованням. Жінки «перегинають палицю» у виконанні своїх батьківських обов'язків, педантично намагаються бути «хорошими матерями».

Відкрите зречення, відкидання дитини. Дитина приймається з огидою, і матері повністю усвідомлюють свої ворожі почуття. Однак, для обґрунтування цих почуттів та подолання почуття провини, жінки вдаються до певної форми невротичного захисту - проекції, звинувачуючи суспільство, лікарів, психологів і педагогів у неадекватному відношенні до вад та аномалій особливої дитини і до неї самої як до особистості [27].

Часто дитина з інвалідністю стає для батьків джерелом, переважно, негативних емоційних переживань. Однак, нерідко тривога і занепокоєння матерів більше, ніж аналогічні почуття у батьків. Жінки цілком виправдано передбачають (і це є проявом їх антиципаційної здатності), що основна частина практичної відповідальності за проблемну дитину покладатиметься саме на них. Вони усвідомлюють, що їм буде складно працювати, або займатися іншими справами поза домівкою настільки активно, як вони того насправді бажають або потребують. Особливо вразливою є категорія матерів-одиначок, які можуть відчувати, що перед ними одночасно зачиняються і двері у щасливе материнство, і двері у професійну діяльність.

Батьки, як правило, продовжують працювати, так само активно, як і до народження дитини з аномаліями, і проводять з дитиною менше часу, тому вони, переважно, не такі стурбовані тим, як дитина вплине на їхнє подальше професійне і сімейне життя.

Незважаючи на, в цілому, менш сприятливе становище матерів, у жінок є одна перевага, в порівнянні з чоловіками: вони звикли переживати і рефлексувати власні почуття та говорити про них. Стереотипно вважається, що для жінки більш доречно, ніж для чоловіка, скаржитися, горювати і плакати, і тому матері іноді мають переваги перед батьками, коли йдеться про подолання почуттів, пов'язаних із психотравмівною подією, хоча негативні переживання у жінок також можуть проявлятися інтенсивніше, ніж у чоловіків [26].

Н.В. Жутікова виокремлює наступні найбільш помітні невротичні прояви, що практично постійно супроводжують поведінку матері дитини з вадами розвитку: зниження регулятивної функції самоконтролю; труднощі у вербальному спілкуванні з референтними особами, малознайомими та незнайомими людьми у незвичних ситуаціях; вибірковість контактів - жінки вважають за краще комунікувати з близькими за ціннісними орієнтаціями людьми; при спілкуванні з референтними особами самооцінка помітно коливається, що знаходить вираження у вигляді вербальних, інтонаційних та мімічних індикаторів [6].

У перші роки життя проблемної дитини тривожність матері, зазвичай, наростає. Стан хронічного стресу призводить до підвищеної дратівливості, постійного внутрішнього занепокоєння, порушення сну, головного і м'язового болю. Виникають конфлікти у сімейно-подружніх стосунках. Знижений фон настрою, постійна заклопотаність жінки-матері, концентрація її уваги на потребах хворої дитини формує у чоловіка-батька почуття знехтуваності і дискомфорту. Неминучими є взаємні звинувачення подружжя у народженні хворої дитини, стосунки стають все більш напруженими, і часто достатньо одного необережного слова, щоб шлюб та сім'я розпалися [16].

Т.Д. Зінкевич-Євстигнєєва та Л.А. Нісевич, зазначають, що з роками ситуація ускладнюється через відчай, втому й важкість покладеної на матір проблемної дитини відповідальності. Внутрішній і зовнішній тиск, незадоволеність сімейним життям, нервово-психічна напруга - всі ці чинники змінюють ставлення жінки до самої себе та до інших людей [7].

Емоційна напруженість матері, що виникає при народженні хворої дитини, несприятливо впливає не тільки на подружні стосунки, але, насамперед, на її взаємини з самим малюком. Жінка стає скутою, пригніченою, вона рідко посміхається і вкрай не послідовна (демонструє амбівалентні тенденції) у поводженні з дитиною. Як і будь-яка інша, дитина з вадами розвитку вимагає до себе постійної уваги, зростає нервовою, гіперсензитивною, дратівливою. Такий малюк не відпускає матір ні на крок, однак у її присутності часто не заспокоюється, а навпаки, збуджується ще більше. Поступово формується своєрідна хвороблива залежність в системі стосунків «мати - дитина з вадами розвитку».

У разі «особливого» материнства взаємозв'язок матері і дитини часто має симбіотичний характер. Ідентифікуючи себе зі своєю дитиною, мати сприймає її невдачі як власні. Ідентифікація глибоко укорінена і відбувається на несвідомому рівні, поступово набуваючи не тільки психоемоційних, але і соматовегетативних проявів [19].

Будь-яка несправедливість по відношенню до дитини об'єктивно чи суб'єктивно сприймається матір'ю як екстрапольована на її власне «Я», знижує самооцінку, формує протестні реакції та підвищує рівень напруженості психологічних захистів.

Т.Б. Козлова зазначає, що такої великої трансформації особистість матері дитини-інваліда зазнає не тільки через специфічні фізіологічні й психологічні особливості жіночого організму, а, в першу чергу, через соціально-культурні традиції нашого суспільства. Тягар дитячої інвалідності психологічно найчастіше покладається саме на матір, а не на батька (тим більше, за його відсутності або неналежного виконання батьківських обов'язків). Для матері інвалідність її дитини має важкі наслідки: кар'єра, що не відбулася, підпорядкування власних інтересів інтересам дитини, хронічна відсутність часу «на себе», на самоосвіту, особистісне і професійне зростання, власне здоров'я тощо [10].

Розглядаючи еволюцію ставлення матері до інвалідності дитини, Т.Б. Козлова виділяє три стадії:

стадія - нікому не скажу про інвалідність дитини, тому що мене ніхто не зрозуміє, почнуть засуджувати;

стадія - усім розповім про своє лихо, тому що немає сил носити в собі цей біль;

стадія - дізнаються чи не дізнаються про інвалідність моєї дитини, мені байдуже. Якою б вона не була, це моя дитина, і я люблю її такою, якою вона є [10].

О.Є. Ревідович описує такі типи материнської поведінки у разі «особливого» материнства:

Тривожний тип. Жінка відчуває недиференційоване занепокоєння, постійно перебуває у стані внутрішньої напруги, передчуваючи потенційну загрозу собі та своїй дитині.

Тужливий тип. Часто буває важко і сумно, майбутнє видається похмурим, жінка легко втомлюється і багато плаче.

Впевнений тип. Захоплюється модними тенденціями у вихованні, спокійна, категорична.

Врівноважений тип. Швидко та правильно реагує на різноманітні події. Судження не упереджені, жінка позбавлена шкідливих звичок і постійно вчиться бути матір'ю [22].

Тип поведінки, звичайно ж, залежить від характеру і темпераменту, але, за усвідомленої необхідності, особистість здатна самостійно приборкати свій норов.

На жаль, жінки, які народили хворих дітей, не можуть змінити цих обставин, тому на трансформацію сприйняття дитячої інвалідності у матері можуть піти роки.

І у цей час жінки-матері особливо потребуть комплексної психологічної, медичної, соціальної і правової допомоги.

Аналіз ставлення матерів до дітей з вадами розвитку дозволяє просунутися у розумінні особливостей сприйняття жінками самих себе і власних особистіших рис. Народження та виховання такої дитини зумовлює пошук матір'ю свого місця у соціумі, шляхів адаптації до умов «особливого» материнства через докорінну зміну не тільки способу життя, але і структурну перебудову власної психіки та особистості.

Саме тому виникає науково-практичний інтерес до дослідження часової трансспективи та особистіших особливостей матерів дітей з вадами розвитку, оскільки після народження дитини-інваліда ставлення жінки до себе та оточуючих змінюється, коло спілкування звужується, і день у день перебуваючи з дитиною наодинці, вона поступово починає розуміти, що така ситуація триватиме дуже довго.

Під часовою трансспективою ми розуміємо наскрізне бачення життя з сьогодення в минуле і майбутнє, що відображає часову цілісність і, водночас, діалектичну протилежність змістовно і семантично визначеного періоду життя дорослої людини в системі її значущих відносин з іншими людьми і з самою собою [28]. ... .

Нестандартність і складність ситуації «особливого» материнства змушує жінку по-новому подивитися на себе, своє минуле, сьогодення та майбутнє. І саме в цьому - у формуванні позитивної часової трансспективи та корекції особистішої дисфункціональності матерів дітей з порушеннями у розвитку - можуть допомогти клінічні рольові ігри, зокрема такі їх базові техніки, як Time-regression, Future- projection і Spontaniety test.

Історія рольових ігор пов'язана з розробкою теорії ролей, а також з появою поняття рольових ігор у сучасному біхевіоризмі та соціології. У 1966 р. Біддл і Томас написали книгу «Походження та історія теорії ролей», де як своїх попередників називають Дж. Міда, Дж. Морено і Р. Лінтона [9].

Внесок Дж. Морено полягає в описі двох стадій генези ролей: сприйняття ролі та втілення, або розігрування, ролі. Р. Лінтон запропонував розмежувати поняття «статусу» (соціального положення) і ролі, тим самим визнавши, що а) положення та відповідні ролі є елементами суспільного устрою і що б) поведінку людини можна розглядати як розігрування ролі, а саму роль - як зв'язуючу ланку між поведінкою людини та соціальною структурою.

Історично, однак, зародження поняття ролі не пов'язане ні з соціологією, ні з психологією. Морено писав, що слово role (роль) походить з латинського rotula (невелике колесо або кругла колода), яке пізніше стало означати скручений у трубочку аркуш паперу, на якому записували слова п'єс для акторів. Лише з XVI-XVII століть «роль» означає гру акторів [9].

Поняття рольових ігор як засобу психотерапії було розроблене тільки у XX столітті. Одними з перших рольові ігри у психотерапії використовували Зільбург і Генрі (1941). Самі вони вказували, що на початку ХІХ століття Рейл відзначав терапевтичний ефект від «розігрування сцен» пацієнтами психіатричних лікарень. Морено на початку XX століття описував рольові ігри з дітьми у міських садах Відня. Однак лише у 30-х роках минулого століття експерименти з розігруванням сцен було визнано ефективною психотерапевтичною процедурою [23].

З середини 50-х років XX ст. застосування рольових ігор у США відбувалося двома шляхами. Їх стали широко використовувати у психотерапії, включаючи групи особистісного зростання. Сюди ж відносяться всі терапевтичні застосування, які Ніколе та Ефран (1985) назвали «сучасною терапією катарсису», включаючи класичний метод соціометрії та психодрами Морено, гештальт терапію, а також групи зустрічей (Гольдберг, 1970), первинну терапію (Янов, 1970), терапію реальністю (Глассер, 1965) та частково трансактний аналіз (Берн, 1961). Рольові ігри у психотерапії почали застосовуватися і прибічниками біхевіористських методів лікування - терапії фіксованої ролі (Келлі, 1955) і репетиції поведінки (Вольпе, 1958), які не визнавали роль катарсису в терапії [23].

По суті, психодрама розташовується у континіумі між сучасною терапією катарсису та поведінковою терапією, оскільки визнає важливість як катарсису, так і перенавчання.

Іншою сферою застосування рольових ігор стали тренінгові групи, які ставили за мету саморозвиток і самовдосконалення, а не психотерапію.

Рольові ігри найкраще сприють розвитку організаційно-управлінських компетенцій, навичок поведінки у великих і малих групах, комунікативної взаємодії, вирішення конфліктів, формування адекватного самосприйняття та соціальної перцепції [2].

На сьогодні рольові ігри використовують у різних галузях психології, педагогіки, соціології, політології, юриспруденції, економіки, менеджменту і виробництва, однак найдоречнішим є їх застосування саме в психотерапії.

Передумови для визнання рольових ігор як ефективної форми психотерапії було створено в межах трьох основних підходів: психодрами, зародження та розвиток якої пов'язані з ім'ям Дж. Морено; терапії фіксованої ролі, засновником якої вважається Дж.А. Келлі, та тренінгу поведінки, що традиційно асоціюється з іменами Дж. Вольпе та А. Лазаруса.

Датою народження психодрами Морено вважав 1 квітня 1921, хоча цьому передувало кілька років напруженої роботи. Вивчаючи проблему творчості, Морено дійшов висновку, що здатність створювати (творити) є фундаментальним якістю людини [12].

Науковий апарат теорії Морено становлять чотири ключові поняття: спонтанність, креативність (здатність до творчості), культурні об'єкти та розігрів.

Спонтанність не означає рефлекторності дій, неконтрольованості вчинків та нерозважливості поведінки. У психодраматичному сенсі спонтанність передбачає здатність рухатися (просуватися) в заданому напрямку, а отже, вона є саморегулятивним (самовмотивованим) і контрольованим процесом.

Культурні об'єкти (дослівно за Морено «культурні консерви») - це багаторазово використовувані продукти акта творчості, що існують у матеріальній і нематеріальній формі, артефакти тривалого зберігання: книги, картини, музика і навіть прийняті (схвалені, традиційні, стереотипні) моделі поведінки. Оскільки культурні об'єкти сприяють безперервному вдосконаленню цивілізації і спадкоємності культурної спадщини, їх необхідно оновлювати і відтворювати, щоб замінювати застарілі та непридатні. Зважаючи на загальнолюдську цінність культурних об'єктів на них можна покластися в ситуаціях невизначеності та прямої загрози.

Розігрів. Морено не залишив докладно розробленої теорії мотивації, однак він зазначав, що людям притаманна «жага сценічної дії», тобто вроджене прагнення до акторства. Це прагнення слід підживлювати силою, що постійно діє, яку Морено назвав розігрівом. Розігрів - це процес підготовки учасників до спонтанно-креативної поведінки [12].

Отже, з погляду психодрами, метою терапії є пробудження спонтанності людини, яка знаходить вираження у акті творчості, тобто прояві певної моделі поведінки у терапевтичній ситуації «тут і тепер».

Морено описував будь-яку поведінку з точки зору теорії ролей. На його думку, не ролі народжуються зі свого «Я», а власне «Я» народжується з ролей. Всі ролі він поділяв на три категорії: психосоматичні ролі, наприклад несплячого, гуляючого, розмірковуючого; психодраматичні ролі: якась мати, якийсь вчитель, якась дитина та ін., і соціальні ролі - мати у цій сім'ї, вчитель у певній школі, дитина конкретних батьків тощо. Розігрування поведінки у його первинному контексті називалося рольовими іграми [12].

Власне терапевтичний ефект психодрами досягається за рахунок катарсису та навчання.

Під катарсисом зазвичай розуміють зняття напруги. Морено розрізняв два види катарсису: катарсис дії, якого може досягти протагоніст, тобто активний учасник драми, що розігрується, і катарсис інтеграції, що відчувається всіма учасниками за рахунок ідентифікації себе з іншими діючими особами.

Інший терапевтичний елемент психодрами - навчання рольових ігор - має дві основні цілі: навчання спонтанності і розширення наявного рольового репертуару (іноді навіть за рахунок відмови від деяких ролей) за допомогою рольових ігор. Розширення рольового репертуару часто називають «розвитком компетенцій», або «тренуванням умінь та навичок» [2].

Поведінка учасників психодрами (протагоніста та допоміжних осіб) характеризується тим, що вона може бути як природним, справжнім вираженням індивідуальності «актора», так й імітацією досить типових або явно чужих, запозичених реакцій.

Таким чином, можна говорити про дві основні моделі імітаційної поведінки: ендогенну і екзогенну. Модель - це певні структурні компоненти поведінки, що характеризують не тільки її зовнішній прояв, але і приховані якості, тобто психологічні процеси.

Модель може бути внутрішньою (ендогенною), тобто невід'ємною частиною особистості учасника. І хоча такі структури (паттерни) поведінки можуть повторювати (копіювати) реакції іншої особистості, вони, одночасно, є повністю інтерналізованими і практично характеризують глибинне індивідуальне «Я» участника. Однак іноді структура (паттерн) демонстрованої поведінки явно запозичується учасником з тим, щоб найбільш доречно відреагувати на певну ситуацію. Таку модель називають зовнішньою, або екзогенною [9].

Моделювання поведінки - це відтворення ситуації взаємодії людини з довкіллям. Найчастіше цей метод застосовують з метою розробки нових підходів до вирішення складних життєвих проблем, початкової оцінки адекватності обраних рішень, повторного програвання відповідальних дій до їх втілення в життя та вдосконалення уже існуючих навичок. Сюди належить розігрування конкретних прикладів зразків поведінки, моделей подолання розбіжностей, стратегій врегулювання конфліктів, роз'язання дилем, оптимізації процесів тощо [23].

Рольові ігри - це свого роду моделювання поведінки. Вони можуть приймати різні форми: від найпростіших (мінімальних) дій до складних наборів дій. Рольові ігри не обмежені простором та метою.

«Додаючи слово «клінічні», я зводжу поняття «рольові ігри» до застосування моделювання поведінки у клінічній практиці», - писав Девід Кіппер [9, с. 21]. У цілому, клінічні рольові ігри слід розуміти, як підрозділ рольових ігор, що акумулював безліч конкретних технік і є дуже важливим з психотерапевтичної точки зору.

На основі вдосконалення принципів, запропонованих раніше Дж. Морено, Д. Кіпер сформулював чіткий набір принципів проведення клінічних рольових ігор [9, с. 21-27].

Принцип 1. Клінічні рольові ігри ґрунтуються на конкретному описі. Надзвичайно важливо, щоб інформація, представлена під час сеансу рольових ігор як терапевтом, так і пацієнтами, мала конкретний характер. Перше психодраматичне правило (Морено, 1965) свідчить, що пацієнти представляють свої конфлікти, а не розповідають про них. Конкретизація передбачає залучення у дію. Терапевт говорить пацієнтові: «Покажи мені, що сталося», а не «Розкажи мені, що сталося».

Принцип 2. Розігрувана поведінка має бути автентичною. Як і в будь-якій іншій сфері психотерапії, у клінічних рольових іграх слід домагатися того, щоб поведінка і стани, пов'язані з розігруваними епізодами, були автентичними. Автентичність, зазвичай, розглядається як справжність і достовірність, що в контексті рольових ігор має два значення. Перше - відсутність навмисного обману. Слід переконатися, що опис проблеми або ситуації (стану, емоції, відчуття, переживання, конфлікту тощо) не сфабриковано, бо тоді учасник не зможе виразити справжніх почуттів та думок у момент дії. Друге - максимальна схожість із вихідним випадком. Отже, автентичність передбачає, що відтворений пацієнтом опис достовірно відображає психологічний стан у момент розгортання ситуації.

Принцип 3. Вибіркове посилення (фокусування). У багатьох випадках застосування моделювання поведінки деталі етюдів повинні чітко відтворювати оригінальні ситуації. Таке відтворення подібності означає: а) всі основні компоненти вихідної ситуації мають бути представлені; б) подання кожного компонента або аспекту має проводитися у правильній пропорції, подібно до того, як вони проявилися у вихідній ситуації. Ці види імітації не допускають диспропорційного посилення будь-якої межі справжньої моделі.

У клінічних рольових іграх все інакше. І тут посилення певних аспектів опису не тільки припустиме, а й навіть бажанє. Дійсно, досвід показує, що хоча точне відображення вихідної ситуації може давати свої переваги, воно зазвичай знижує психотерапевтичну (клінічну) якість імітації. А вибіркове посилення, навпаки, підвищує її.

Вибіркове фокусування досягається, насамперед, через зміну часових параметрів та драматичне проектування (виведення назовні) внутрішніх процесів.

1. Зміна часових параметрів. Реальне життя швидкоплинне. Ми відповідаємо на послідовне надходження стимулів швидко, особливо в умовах психотравмівних подій - під впливом браку часу на розмірковування та зі швидкістю, що виходить з-під нашого контролю.

У психотравмівній ситуації (такій, наприклад, як народження дитини з вадами розвитку або повідомлення про складний діагноз) у жінки - новоспеченої матері - навряд чи вистачить часу звернути увагу на мотиви своїх дій і вчинків; на вплив минулого, що позначається на актуальній поведінці (оскільки знижується аперцептивна здатність), і на справжні почуття та думки, що супроводжують її дії.

У даному аспекті терапевтичне втручання обмежене, якщо ми просто програємо всі події з тією природною швидкістю, з якою вони відбувалися. Насправді ж потрібно мати можливість розглянути окремі моменти події і переживання більш ретельно, бути уважними до найдрібніших деталей. Для цього їх треба «збільшити». Зробити це можна так:

1) уповільнити дію, начебто «зупинити годинник», «розсунути часові межі» або

2) програти весь опис із уповільненням. Речі, що відбуваються в житті за лічені секунди, описуються (і розігруються) у клінічних рольових іграх без будь-яких часових обмежень.

Драматизація, зовнішнє здійснення внутрішніх процесів. Однією зі специфічних характеристик психотерапії є прагнення розкрити, зрозуміти і змінити внутрішні (психологічні) процеси, що передбачено в усіх видах психодинамічної терапії і властиве деяким напрямкам поведінкової терапії, таким як посилення самоконтролю і модифікація дисфункціонального мислення або поведінки. У клінічних рольових іграх це прагнення виявляє себе у драматизації: через розігрування внутрішніх почуттів та думок, шляхом їх персоніфікації. Так, страх, провина, сором, боротьба мотивів, амбівалентні почуття, табуйовані бажання, конфлікт інтересів, цінностей, прагнення, домагання, ідеали, переконання тощо втілюються, оживають у міру прийняття протагоністом або допоміжними «Я» ролей, що персоніфікують кожне з цих психологічних явищ. У таких драматизаціях протагоніст відкрито взаємодіє з допоміжними «Я» (які представляють почуття та думки), усвідомлюючи, що насправді така взаємодія відбувається всередині нього. Наслідком таких дій є те, що внутрішні процеси набувають інших пропорцій як за величиною, так і за складністю. Тому слід пам'ятати, що психологічні явища у клінічних рольових іграх можуть набувати перебільшених розмірів у результаті вибіркового фокусування. Повертаючись у свій натуральний вигляд, вони мають бути зменшені.

Принцип 4. Клінічні рольові ігри допомагають розширити пізнавальні здібності. Однією з причин, що спонукають терапевтів, консультантів, ведучих груп та інших фахівців використовувати моделювання поведінки і клінічні рольові ігри, є те, що цей метод відкриває безпрецедентні можливості пізнання, надає новий шанс для психологічної та соціокультурної реінтеграції. Клінічні рольові ігри створюють тимчасове скориговане оточення, що веде до появи пізнавальних можливостей, недоступних пацієнтові у його звичайному житті.

Клінічні рольові ігри розширюють когнітивний резерв особистості за рахунок:

1. Захищеного середовища. Імітована ситуація конструюється самим учасником. Передбачається, що в ігровій, тобто терапевтично-екологічній і контрольованій ситуації, гравці почуватимуться більш захищеними, ніж у подібних умовах реального життя. Досягається це шляхом надання учасникам права повного контролю за важливими аспектами їхніх дій. Вони можуть контролювати час. Якщо, наприклад, учасник говорить: «Я хотів би зробити щось, що може статися в майбутньому», «Я хотів би, щоб це тривало довше», «Давайте зробимо це швидше, у житті це займає так багато часу» або «Я хочу, щоб зараз був вечір», - він (у нашому випадку вона) отримує дозвіл на виконання свого бажання. Пацієнт може контролювати простір. Так, якщо він хоче розмістити ситуацію в умовах, більш зручних, менш загрозливих і навіть фантастичних, якщо це дозволить йому пізнати більше, він може це зробити. Пацієнт також може контролювати дії та наслідки своїх дій. Часто люди утримуються від ухвалення рішення або від певних вчинків, побоюючись можливих негативних наслідків. І така поміркованість позбавляє їх шансу набути важливі когнітивні навички. У рольових іграх вони можуть бути захищені від таких побоювань подвійним чином. Один спосіб - розігрування такої ситуації, яка гарантує усунення негативних наслідків. Наприклад, терапевт може сказати жінці - матері дитини з вадами розвитку, чий чоловік - батько дитини - ухиляється від виконання своїх батьківських обов'язків: «Я хочу, щоб ти висловила чоловікові своє розчарування, але цього разу ми дамо тобі в чоловіки розуміючого і відповідального партнера». Інший спосіб - сказати учасниці: «Давай все ж таки зробимо це (наприклад, висловимо розчарування чоловікові). Якщо результат буде надто болісним для тебе, ми все закреслимо і переробимо заново - так, щоб тобі було добре (терпимо, комфортно, безпечно і т.д.)».

Емоційного (коригуючого) досвіду. Іноді пацієнту потрібно ще раз прожити подію, щоб отримати і залишити у пам'яті нові позитивні враження. А іноді пацієнт скаржиться, що йому не вдалося спробувати і відчути того, що варто спробувати і відчути у житті, а доля не надала іншої можливості зустрітися з подібною ситуацією. Наприклад, радість здорового нормального щасливого материнства не доступна для жінок, які народили дітей з вадами розвитку. Ці додаткові можливості можуть бути створені під час терапевтичних сеансів у вигляді клінічних рольових ігор.

Надреальності. Цей термін упроваджено Дж. Морено в 1965 році як уявлення про те, що «в реальному житті є певні невидимі грані, ще не повністю вивчені та описані.., і у тих, хто не стикається з ними, життя не повне... Тому ми повинні, користуючись додатковими діями й інструментами, занурювати пацієнтів у надреальність на терапевтичних сеансах» [28].

Найпопулярнішим методом відшукання цих граней є обмін ролями, коли пацієнт в імітованій ситуації повинен постійно виконувати роль свого партнера, наприклад, матір дитини з інвалідністю виконує роль своєї дитини або її батька - свого чоловіка. Одне з психодраматичних правил свідчить, що протагоніст має входити у ролі людей, із якими взаємодіє, щоб зрозуміти, як вони ставляться до нього зокрема і до оточення в цілому.

Пристосування темпоритму процесу навчання до конкретного пацієнта. Хоча одна з цілей клінічних рольових ігор - спонукати пацієнтів на максимальне самовираження, активність і взаємодію, їм дозволяється бути настільки неспонтанними і невиразними, наскільки вони відчувають себе такими в даний момент. І в цьому немає жодної суперечності. Передбачається, що кінцевою метою є здатність до повного самовираження. Але також враховується, що у досягненні цього терапевт повинен спиратися на сильні та слабкі сторони пацієнта. Терапевт повинен брати до уваги перешкоди, страхи, недоліки свого пацієнта, а не застосовувати недозволений тиск для того, щоб позбавити його від них. Успіх забезпечить дотримання двох принципів навчання: поступового просування та врахування індивідуальних особливостей. Поступове просування передбачає, що об'єкт пізнання може бути розділений на дрібні, послідовні щаблі - складові, коли подолання і оволодіння кожною з них не містить жодних труднощів і загроз. Урахування індивідуальних особливостей означає, що у формуванні рівнів пізнання слід зважати на риси характеру і нейродинамічні властивості пацієнта.

Навчальний досвід може включати навичку стримування. Особливе акцентування вміння максимально самовиражатися може бути помилковим. Таке акцентування є доречним тільки у разі отримання «винагороди», як відчуття внутрішнього задоволення, тобто почуття полегшення або радості, або як відчуття, що пов'язане з досягненням мети, у чому бажаною була б участь зовнішніх реципієнтів. Наприклад, матір може повністю висловити свої почуття проблемній дитині і відчути внутрішнє полегшення (винагороду), але при цьому вона може заподіяти психологічну шкоду своїй дитині і зіпсувати їхні стосунки. Хоч би як парадоксально це не звучало, однак часто доводиться вчитися вмінню спонтанно стримувати себе. Деякі етюди клінічних рольових ігор спрямовані на збільшення здатності пацієнта отримувати внутрішнє задоволення від свідомо і добровільно вжитих заходів з самообмеження і самоконтролю.

Принцип 5. Клінічні рольові ігри включають послідовність взаємопов'язаних розігруваних епізодів. Максимальний терапевтичний ефект досягається тільки при послідовному переході від одного психодраматичного епізоду до іншого. На перший погляд, цей принцип суперечить підходу, відзначеному спорадичним використанням індивідуальних імітуючих епізодів, що часто спостерігаються як у клінічних, так і в неклінічних умовах. У своєму ідеальному вираженні клінічні рольові ігри є пріоритетним modus operandi для терапевта. Тобто, хоча під час сеансу може відбуватися обмін репліками (типу короткого інтерв'ю, випадкового стороннього пояснення, з'ясування причин або загальних обговорень), але його обсяг повинен бути мінімальним. Більшість матеріалу на терапевтичному сеансі представляється у вигляді рольової гри. На практиці, однак, цей ідеальний розклад порушується і багато часу витрачається на епізоди, які не стосуються теми опису.

Дж. Морено зазначає: «Катарсис починається в акторі тоді, коли він починає грати свою власну драму, сцена за сценою, і досягає вершини в момент завершення цієї драми» [12].

Це так званий принцип «від периферії до центру».

Таким чином, слід мати на увазі, що, в більшості випадків, висока терапевтична ефективність психодрами досягається шляхом руху від однієї сцени до іншої, а не екстенсивного (часто стомлюючого) пошуку в одиничній сцені.

Уявлення про основні терапевтичні принципи було б неповним без згадки про три додаткові принципи (важливі як для клінічних рольових ігор, так і для всіх інших форм психотерапії) [9, 12, 14, 17]:

Підтримання адекватних терапевтичних стосунків із пацієнтами. Це досягнення взаємної довіри, створення атмосфери доброзичливості, у якій пацієнт почувається безпечно і може вільно самовиражатися; вміння вселити та підтримувати в пацієнтові віру в ефективність терапії; вміння гарантувати йому прийняття його унікальності, поваги до його особистості; ставлення терапевта до його труднощів, як до чогось, що насправді існує; при залученні допоміжних «Я» (як під час клінічних рольових ігор, так і в інших формах психодраматургії) пацієнт повинен відчувати, що такі стосунки існують між усіма учасниками терапевтичних сеансів.

...