Психологія і методологія: перспективи співорганізації

До початку 1970 років ми в загальному, начорно справилися із завданням побудови теоретичного опису діяльності, заснованого на вживанні системного підходу. І сьогодні маємо досить розвинену методологічну теорію діяльності - зовсім іншу, ніж та, яка постала у психології. У фундамент цієї методологічної теорії покладено уявлення про процес відтворювання; процес виробництва є основний конституювальний процес діяльності. І діяльність - це сутнісно опис цього процесу відтворювання, його механізмів, умов. (...)

Отож, моя основна теза полягає в наступному: діяльність є те, що відтворюється, і діяльнісне відтворювання - це той базовий процес, що конституює структуру діяльності. На перший погляд, у цьому немає нічого особливого і скільки-небудь принципового. Але це тільки на перший погляд, тому що це насправді засадниче положення, і з нього, зокрема, витікає, що діяльність може існувати, продовжуватися історично тільки при умові, якщо вона існує у вигляді двох подібних один одному утворень. Початкова природа діяльнісного існування - це наявність двох столів, двох стільців, двох людей, подібних один одному. Якщо двох немає, то немає і діяльності.

І звідси витікає виключно важлива теза у плані розмежування психології і культурології. Зовсім не все, що ми робимо, стає елементом культури та історії. Те, що ми робимо - це наші проблеми, наше приватне життя. А діяльністю це стає тоді, коли ці дія, акт, поведінка, форма і т.ін. починають передаватися від людини до людини, тобто знаходити історичне існування. З цього автоматично витікає, що діяльність передбачає норму. Там, де немає норми, яка транслюється в культурі, там немає і діяльності.

Схематично це можна зобразити так: ось є якась ситуація, у якій провзаємодіяли люди, відбувся якийсь акт спілкування або дії - колективної, організованої тощо. Перше, що я тут стверджую, це те, що ситуації, як і акти дії, не функціонують і не розвиваються. Категорії функціонування і розвитку не прикла- дувані до ситуації. Ситуації, як і акти дії, здійснюються. Акт діяння вибудовується, здійснюється і вмирає. І все. Тому якби ми розглядали структуру діяльності, утвердженої тільки із ситуацій та актів дії, то ніякої історії б не було. Відтак якщо ми фіксуємо як сам собою зрозумілий факт, що людська діяльність, як і люди, має історію, то повинні придумувати якийсь механізм, який би дозволив усьому цьому здійснюватися.

І тут я формулюю таку тезу: діяльність має ситуації, але, крім того, має ще й інший простір, де наявні дублікати ситуаційних наборів. Ці двійники або дублікати й утворюють, з одного боку, те, що ми називаємо нормами, парадигмами, еталонами, зразками, а з другого - культуру. І тоді я повинен задати два процеси: а) ці зразки, норми, парадигми транслюються, тобто течуть, залишаючись при цьому незмінними, і б) вони весь час здійснюються у ситуаціях, подібно матриці друкуючи все те, що є в ситуації діяльності, життєдіяльності; відношення тут точно таке ж, яке існує в книгодрукуванні між матрицями і тиражем. Тому поведінка може бути найрізноманітніша, але діяльністю вона стає тільки тоді, коли продубльована у зразках чи еталонах, і коли ці еталони починають транслюватися в історію, передаючись від покоління до покоління, себто коли наступне покоління відноситься до цих зразків саме як до взірців, “надягаючи” їх на себе і починаючи відтворювати.

Таким чином, діяльністю, на відміну від індивідуальної поведінки, є тільки те, що зафіксоване у формі зразків, еталонів, норм і живе в історії завдяки процесу відтворювання, тиражування, віддруковування, складаючись потім у простір культури, а потім віддрукову- ючись знову і знову.

А далі треба пояснювати, правдоподібно чи неправдоподібно вводиме мною визначення поняття діяльності, і чи відповідає воно тому, що відбувається в соціумі. Я б наполягав, що це одна з могутніх схем, яка дозволяє нам пояснити те, що відбувається у світі, пояснювати різні історичні формації і дивитися, чому вони такі, а не інші. І [воднораз] пояснювати, чому існують заборони на розвиток і чому до нашої ери дії людини щодо зміни, трансформації і розвитку соціальних структур вважалися найтяжчими злочинами. І до сьогодні принципово нічого не змінилося, так що ми без зусиль зможемо зрозуміти, чому люди довкола так [настирно] чинять опір перебудові. Адже система усталених соціальних норм у нашому житті є точно така ж цінність, як і дві тисячі років тому. І якщо ми починаємо щось змінювати в існуючих зразках, нормах і матрицях, то ми, хочемо того чи не хочемо, створюємо у всьому неймовірні збитки і розруху, тому що ці ситуації надто складно так розібрати на матриці, щоб вони у результаті тиражування давали нам стрункі, а не суперечливі, системи діяльності. Тому консерватизм - це неодмінна умова соціальної організації і взагалі нормального життя. І коли консерватизм зникає з духу народу, то починається, як говорив Булгаков, загальна розруха. Тому треба розуміти, що всякий радикал, новатор - вкрай небезпечна людина. Такий об'єктивний закон існування діяльності.

Мені він дуже не подобається, оскільки я по характеру своєму хотів би все змінювати і переробляти, але я при цьому розумію, що це є антигромадське поривання...

Зразки культури і простір культури виявляються для діяльності найважливішими і визначальними. Тому що тут, саме у процесі трансляції, в умовах постійної консервації цих одиниць і фрагментів й існує діяльність. А для того, щоб задіяти розвиток, цю небезпечну і нову штуку, в епоху якої ми тільки вступаємо, треба створювати ще рефлексивні структури осмислення, або ж теоретичного опису таких ситуацій, їх взаємовідношення з оточенням. І на основі цього рефлексивного усвідомлення в культуру вносяться або додаткові блоки, або організовувальні та доповнювальні структури. І накладається другий додатковий механізм управління відтворюванням. Але робота ця тільки розпочинається. І не треба думати, що в американців положення краще, ніж у нас. У нас погане, й у них так само потворне. І проблема полягає в тому, хто власне знайде інтелектуальні сили і зможе, об'єднавши соціологічний, психологічний і логічний [площини] аналізу, першим вийти на структури розвитку і почати якось розумно справлятися із цим процесом - процесом розвитку. Для того щоб організувати наше господарство, треба знати закони і механізми розвитку. Але це те, на що у психології накладено табу. Для психології сьогодні розвиток є проблема номер один. Це величезне поле докладання сил. І подяка нащадків буде безмежною, якщо вам удасться із цим справитися. (...)

Питання: Не могли б ви привести конкретний приклад того, як відбувається засвоєння норм, - але не певних норм, певних способів вирішення тих чи інших завдань, а у складніших соціальних сферах.

ГП: Я розумію, про що ви говорите, але так засвоювати можна тільки окремі дії, окремі ланцюжки дій. А цілісна діяльність, тим більше творча, розумова так не опановується. Це проблема розвитку, а не засвоєння. І якщо ми зачіпаємо цю тему, то нам доводиться обговорювати, як відбувається вирощування людей і як здійснюється процес-перебіг їх розвитку, тобто все те, що в нас у психології старанно обходять мовчанням. Завтра я обговорюватиму організаційно-діяльнісні ігри як засіб і метод вирощування і розвитку людей. І це абсолютно інша техніка, яка повинна охоплювати всі аспекти життя і діяльності. Діяльність у цілому, або миследіяльність, не може передаватися на зразок окремої дії. Відповідь формально ясна? А з прикладом залишаюся в боргу - треба розповісти, що робить гра і як вона побудована.

Питання: Соціокультурна норма, як відомо, має історичний аспект, вона змінюється від культури до культури. Якщо ми візьмемо нашу культуру, то і тут теж побачимо безліч соціо- культурних норм. Крім того, у якийсь момент свого індивідуально-особового розвитку ми починаємо самовизначатися, виробляючи для себе систему норм, зокрема етичних. Моє питання зводиться до наступного. Якщо ми візьмемо до уваги існуюче різноманіття нормативів розумової діяльності, чи не приведе це до втрати критеріїв правильного і неправильного мислення, нормативного і ненормативного?

ГП: Ви мені показуєте, що норми історично змінюються і що людина залежно від ситуації вдається до зміни своїх норм. Чи можемо ми з цього висновувати, що норми перестають функціонувати в мисленні і визначати його? Не можемо. Я змінюю норми, вибудовую їх і вставляю у своє мислення, - і воно є мисленням тільки в тому разі, якщо в нього вводяться ці норми. Якщо я провів нормування своєї роботи і виробив норму, це буде мислення. А якщо я такого нормування не провів, це будуть мавпячі кривляння і стрибки, і нічого більше. Методологічне мислення - це те, яке вирішує завдання, проводячи паралельно нормування виконаної роботи і тим самим вперше фіксуючи досвід. Тому що якщо я цієї роботи не зафіксував, то щось я робив, а що - не знаю.

Що таке методологічне мислення, можна пояснити на такому прикладі. Воно подібне до рейкоукладача, який, просуваючись уперед, кладе перед собою рейки; так і тут - я йду вперед, шукаю нове вирішення проблеми, одночасно нормуючи свій шлях, тобто залишаючи за собою слід. У мене йде пошук, і це саме по собі не мислення, оскільки мислення нас уперед не виводить, - вперед нас веде тільки миследіяння чи миследіяльність. І в цьому сенсі практики йдуть уперед, і якщо цього немає, то нічого немає. Але паралельно цій роботі ми вибудовуємо норму нашого миследіяння як мислення... Ми весь час, з одного боку, йдемо вперед, а з другого - нормуємо це і транслюємо наступним поколінням. І якщо ми цю трансляцію не організовуємо, то відшукали ми рішення чи не знайшли, значення не має: ніхто ним скористатися все одно не зможе.

Голос: Не кожний так може.

ГП: А якщо він не може, так він не людина.

Питання: Потрібно розбирати всі [можливі] розв'язки, навіть альтернативні?

ГП: Так , звісно. І без цього немає культури народу. Як тільки перестаємо це робити, то ми не люди, а тільки вдаємо, що люди.

Питання: Хіба норми не повинні бути в усіх однакові?

ГП: У всіх? Навіщо у всіх? Я ось не розумію, чому ми з вами повинні бути обов'язково однаковими. І чому ви маєте нічим не відрізнятися від мене, скажімо, або від п'яниці, який у кюветі лежить. Навіщо? Безрозсудно це. Люди різні повинні бути.

Голос: Норму ж потрібно не одній людині передати, а декільком.

ГП: А декільком для чого? Для надійності?

Голос: Ні, але це ж норма.

ГП: А чому норма обов'язково для декількох? Якщо я виробляю норму для себе - це хіба не норма?

Голос: Ви самі сказали, що норми потрібно передавати. Одній людині передаси, він не зрозуміє, - так може інший зрозуміє.

ГП: Звичайно, норму потрібно передавати, і мені хочеться, щоб мій син умів робити, принаймні, все те, що вмію робити я. Але це неймовірно складно, оскільки я при цьому ще весь час творчо працюю. И, отже, поки він сам, без мене, не навчиться створювати розв'язки ситуацій, він не може мене відтворити. А коли він навчиться, то навіщо йому така довга передача - він сам усе схоплює миттєво.

Голос: Ви ж самі сказали - процес трансляції.

ГП: Ну, процес трансляції. На своєму місці, у бажаних межах. Адже я кажу, що цей процес потрібний сутнісно, а далі додаю: на своєму місці і в належних межах.

Питання: Тобто якщо є нормальна сім'я чи, просто кажучи, людина, у якої можна навчитися цим нормам, то відбувається їх засвоєння. Але здебільшого ситуаційного засвоєння не відбувається, тому що таку людину ще треба пошукати, чи не так?

ГП: Так, немає зразків.

Питання: І тому формування норм мислення відбувається загалом самостійно, себто норма - це продукт власної активності людини?

ГП: Смілива думка.

Питання: І в цих іграх, наскільки я розумію, ви створюєте ситуацію, у якій могла б виявитися ця активність. Може бути ця активність і є формування власних норм мислення?

ГП: Все точно. Ви абсолютно маєте рацію, я так і роблю. Але я попереджаю, гра - це як атомна бомба. І тому я б, подібно Гудеріану, писав би на ній: “Ахтунг, оргдіяльнісна гра!” (“Ахтунг, панциґен!” - писав він на танках.) І починав би свій виступ з попередження про те, що виживуть лише деякі з охочих узяти участь. А зараз хочете - грайте, не хочете - не грайте.

Питання: Отже, норма - це продукт власної активності особи?

ГП: Правильно. По суті ви неначебто вірно сказали, я з вами згоден. А зараз давайте подумаємо, що відбудеться, якщо провести цей принцип у життя. Я формую норми сам. Ввійшов у метро, подивився, - ці старенькі хай сидять, а цей - молодий; підходжу, смикаю його за сорочку і кажу, - встань, я посиджу. Норму встановив. Що починається?

Зверніть увагу, я в товаристві психологів роздумовую, а вони мені кажуть: Георгій Петрович, ви неправильно розмірковуєте. Я відповідаю: чому неправильно? Я припустився помилки? Вони кажуть: не в тому річ, нам ваші роздуми не допомагають. Тоді я додаю: а хіба я брався вам допомагати своїм розмірковуванням? Вони відреаговують так: ну тоді йдіть від нас і там роздумовуйте, але щоб ми не чули.

Адже людське суспільство з його організацією і системою є цінність, а свобода веде до анархії. І закривати на це очі ви не можете. Свобода - дуже цінна річ, і для мене, скажімо, найвища цінність. Але я не можу закривати очі на те, що якщо ви вільні, я вільний, інший вільний, то починається громадянська війна, в кращому разі - мордобій...

Питання: Мені не зовсім зрозумілі критерії виокремлення саме тієї норми, яка перетворює фіктивно-демонстративне маніпулювання на мислення.

ГП: Хороше питання, але чим я можу вам допомогти? Зверніть увагу, у вас мислення - це інше, ніж у мене. У психолога це інші норми, ніж у методолога. І з погляду цих норм, ми з вами входимо в конфлікт. Ось ви розказуєте, що займаєтеся таким психологічним дослідженням, а я кажу: хлопці, які у вас норми? Ми з вами боремося, або норми наші борються? В цьому і полягає суть ситуації, - щоб ми відмовилися від переконання, ніби є якась одна правильна точка зору. В різних людей різні погляди, обумовлені їх положенням, їх історією, їхніми цінностями і цілями. І ми з вами живемо не в класичній ситуації.

[Скажімо,] весь світ вже 70 років як зрозумів і знає, що ми живемо за обставин, коли не можна сказати: цей говорить правильно, а цей неправильно. Всі мають рацію для своїх ситуацій, для своїх способів миследіяльності. Але якщо люди при цьому не привчені до нормування своєї роботи, то мислення в них немає. (...)

Мені нині вкрай не подобаються теорії діяльності і теорії дії, і я навіть вважаю їх шкідливими, оскільки немає і не може бути ніякої діяльності і дії, які не були б пронизані й оснащені мисленням, сприйманням, естетичним ставленням і моральністю. Теорії ці - надмірні абстракції, які продукують недопустиме спрощення. И оскільки ми весь час відчували це відносно своєї теоретичної методології, в нас приблизно із середини сімдесятих років виникло дуже чітке визначення: потрібно перевести методологічні розробки у сферу їх практики. А реально що це означає? Доповнити теоретичні розробки відповідною практикою. І почати з того, щоб створити, разом із групами методологів, своєрідні казани змішувачів, де ми могли вступати у спілкування з представниками різних сфер практичної діяльності, впроваджуючи туди мислення.

Бо, як я вже сказав, діяльність без мислення - це не діяльність, і жити з діяльністю без мислення неможна. Ось ми сьогодні, до прикладу, вихваляємо “практику” виробництва, якої немає. Країна створює комбайни, які не жнуть, машини, які не працюють, прилади, які не виконують своєї функції. Все це ми робимо у величезній кількості, не цікавлячись, кому і навіщо це потрібно, і переводимо таким чином природні ресурси. Практика є щось зовсім інше, практика - це заповнення і відтворювання діяльності в усій її повноті, в потрібних кількостях та оптимальних формах.

Нам потрібно було домогтися відтворення методологічної думки на матеріалі інших професій, виробництва і т.ін. Але для цього треба було придумати особливу форму, в якій вона могла б виноситися, сприйматися, освоюватися, працювати далі. Коли ми зрозуміли це і це стало усвідомленим настановленням, ми почали конструювати форми гри, - але не так, як це роблять у системі навчання з діловими іграми; тому що коли ми в 1976 році почали працювати з тренерами олімпійської збірної, схема ділової гри зруйнувалася відразу й одномоментно.

Отож, є наші кращі тренери і кращі спортсмени, і з ними треба проводити ділову гру, даючи їм систему проектування і реалізації підготовки [спортсменів] до досягнення рекорду. Відомо, що змагання буде через три роки такого то числа й такого місяця; і спортсмену треба видати максимальний результат саме цього дня і цей час. Запитується: хто може спроектувати ділову гру і сказати, як потрібно готувати до цього спортсмена? Така реальна ситуація: якими б не були мої професійні знання про виробництво такого виду діяльності - спортивної, тренувальної, - тут я повинен вийти за межі всього того, що було до цього відомо і що міг би зробити хто-небудь з людей на земній кулі. Ділова гра вже не підходила з принципових позицій, оскільки в ній є людина, яка вам розписує алгоритми тієї діяльності, яку ви повинні здійснити. І в цьому сенсі правильно ствердують, що ділові ігри є засіб активних методів навчання, оскільки [справді] вас тут навчають (або ви навчаєтеся) якійсь діяльності. А в нашому випадку треба було підготувати людину до того, щоб вона здійснила крок у незвідане й одержала там результат. І ця дія завжди є діяння на межі життя і смерті. Можна запитати: навіщо така дія потрібна? Я звичайно відповідаю: щоб людина могла перевірити свої можливості, людина - у сенсі людство. І справа не просто в великому спорті, який існує на межі життя і смерті; будь- яка робота на межі можливого завжди може привести до чого завгодно.

Коли ми зрозуміли, що ніхто не може навчати тренерів вищого класу та їх спортсменів, адже вони і лише вони можуть здійснити наступний крок у майбутнє і розвинутися, ми запитали себе: а як треба задавати ситуацію, у якій би для людей створювалися умови для цього виходу в майбутнє? Ми осягнули, що ділова гра зовсім не становить форму вирішення проблем просування вперед. Потрібно повертатися до звичної нам ситуації методологічних семінарів, де заохочуються тільки хулігани, а люди дисципліновані, [добре] знаючі рамки не знадобляться. Важливо як співорганізувати їх, щоб вони були інтелектуальними хуліганами і не боялися рухатися вперед. І в цьому сенсі незлагідливі люди, які не погоджуються з чужою думкою, являють собою справжні ресурси і надбання країни. З ними треба поводитися гранично ввічливо. (...)

Зазвичай запитують: який практичний результат ваших ігор? В іграх нас привертає не це. Мене взагалі практичні результати не цікавлять, оскільки все це звичні виділення. Мене і всіх інших в іграх завжди цікавила абстрактна можливість: а чи можемо ми зібратися і в межах трьох місяців розробити, скажімо, асортимент товарів народного споживання, тобто щось таке, чого ніде у світі немає і не було. Ось це, на мій погляд, цікаве завдання і гра, осмислена у своїй культурній значущості. І неначебто люди тільки цим і повинні займатися. Адже що таке практика виробництва? Виділення, які продукує людська думка. Почитайте К. Маркса, том 42, він так красиво все це описує, що не відірвешся. Все, що нас оточує, є не що інше, як матеріалізація людської думки, реалізація мисленнєвих форм у різному матеріалі - “друга природа”, за Марксом. Так воно все і створюється, - не від практики до думки (цей процес є, він відіграє вторинну роль), а від думки до практики. І тому ігри - не профанація. І якщо у цій країні є люди, які беруться за такі завдання і в них грають, то в країні буде все, вони зможуть зробити все.

Ігрова робота є достовірно практична робота. Оскільки ми збираємо п'ятдесят осіб і цих півсотні [наснажених грою] осіб повинні виконати всю роботу - від постановки завдання і визначення цілей до виходу насамкінець. Якого виходу? Зверніть увагу! Якщо ми розробили асортимент товарів народного споживання, і якщо керівництво галузі хотіло б усе це матеріально утілити, воно б утілило. Проблема полягала в наступному: ніхто із замовників не знав, що таке асортимент товарів народного споживання. І коли ми запитували: шановні товариші, що ви хочете одержати? - вони казали: хороше, кругле, і щоб всі були задоволені. Хто - всі? Виробники, торгова мережа і споживачі. Але ж це ситуація “піди туди, не знаю куди, принеси те, не знаю що”. І це є справжня життєва ситуація. И інших у повсякденні практично не буває. Саме такі достеменно життєві проблеми ми постійно вирішуємо. І з'ясувалося, що для того, щоб проводити аналіз подібних ситуацій, потрібно кардиналь-ним чином трансформувати наші уявлення про мислення і діяльність.

Ми розв'язали цю проблему під час гри. Розробивши асортимент товарів народного споживання, який нікому насправді не був потрібен, ми одержали як побічний продукт куди більше - систему миследіяльності, її схему. З'ясувалося, що миследіяльність має принаймні три відносно автономних нашарування [пояси], найтіснішим чином пов'язані один з одним, а саме пояс мислення, мисле- комунікації і миследіяння. І лише замикання цих трьох процесів дозволяє нам проводити аналіз того, що відбувається в реальній грі.

(...)

21.03.87

Так, мав рацію Ф. фон Шиллер, коли говорив, що гра є справжній людський спосіб існування, і хто не грає - той не людина. Гра

- могутня штука. Ви хочете дізнатися, як живе мільйонне місто? Зберіть працівників вашого міського господарства на гру в один зал, подивіться на них 5-8 днів, і ви знатимете, що таке місто. Якщо я хочу поглянути, як працюватиме той чи інший колектив - викладачів або працівників АЕС, я задію їх у гру. Якщо ви хочете організувати психологічні дослідження людей і груп, давайте влаштовувати ігри, які імітують реальну ситуацію, і ви побачите людей у концентрованій формі - так, як ви їх не побачите ні в одному психологічному експерименті.

Скажімо, я хочу організувати і спроектувати гру на життя великого міста, - Одеси, до прикладу. Насамперед я знімаю схему з основних функціональних місць служб управління містом, тобто задаю якусь функціональну структуру. А потім я здійснюю іншу процедуру, запрошуючи людей прийти на гру і зайняти свої місця. Після чого я запрошую їх почати працювати так, як вони працюють на цих своїх функціональних місцях. Тим самим я одержую імітаційну систему, в якій стара структура відтворюється в новій формі

- формі гри. Я пояснюю присутнім, що вони знаходяться у грі, і тому чиношанування не потрібне: кожний повинен працювати як незалежна особистість, не задаючись питанням, що його начальник із цього приводу подумає. Це гра, і кожний має працювати так, як він може.

У такий спосіб я відтворюю щось із старої структури в модифікованому і зміненому вигляді, не маючи при цьому меж і критеріїв відмінності між старою і новою, відновленням старого і створенням нового. Фактично я репродукую нову структуру діяльності, а тематично пропоную людям пограти у відомі їм старі речі: відтворити повсякденне життя великого міста. Звичайно, місто - це багато чого; це транспортна мережа, каналізація, вода, магазини й усе інше. Нічого цього у залі немає, - є тільки люди з їх здібностями. І вони імітують управлінські системи міста Одеси. Саме імітують, а не моделюють, оскільки для моделювання потрібне пізнання існуючої сис- теми-оригіналу, а для імітації [такого пізнання] не треба. І не варто думати, що функціональна структура гри, котра задається мною, є зображення того об'єкта, з яким я збираюся мати справу.

Ось, до прикладу, проводили ми гру на КамАЗі. Люди там сумували-сумували, потім прийшли вже зовсім у повний аут, а далі почали говорити. Один управлінець каже: “Георгію Петровичу, що ви хочете одержати? Ви зібрали управлінців і примушуєте нас думати, імітувати управлінську роботу. Але на КамАЗі немає ніякої управлінської роботи, ніякого управління”. Я відповідаю: “Як так?” Він каже: “А ось так, просто немає. Тому ви шукаєте те, чого немає”. Відважна біда початок, були там викладачі ІПК Мінавтопрому, які повинні підвищувати кваліфікацію. Один набрався хоробрості, виходить і каже: “Георгію Петровичу, немає в нашому ІПК і взагалі, мабуть, в ІПК країни, роботи із підвищення кваліфікації, тому що ніхто не знає, що це таке”. Запитується, якщо я імітую щось, і з'ясовується, що люди вже давно не знають, що це таке, то що я відтворюю? Я зрозуміло ставлю питання?

Зібравши людей на гру, я кажу: давайте пограємо. І вони починають грати. А через 10 днів я пропоную: тепер давайте підведемо підсумки і постараємося зрозуміти, що в нас відбулося. Ми з вами у що саме повинні були грати? В систему оргуправління на КамАЗі. Що ми одержали, всі бачили? В номерах там у себе плакали? Плакали. Ось тепер давайте висновувати, що на КамАЗі системи управ-ління не існує. Тут люди починають рвати на собі волосся: як так ні? Як так ні? Ну погана, ну не дуже досконала, але все-таки є. Я кажу: даруйте, але ви самі собі брешете, тому що правди боїтеся. Немає на КамАЗі системи організації, керівництва та управління, як немає її і на інших виробничих підприємствах. І ви всі це бачили своїми очима.

Голос: Але ж, відтворюючи систему управління міським господарством Одеси, ви брали її не зі стелі.

ГП: Я організовував і проектував гру. І повинен був для цього імітувати життя міста. Але я при цьому не ставив завдань імітації життя міста, - я організовував гру.

Питання: І що, насправді цих зв'язків не існує?

ГП: Справді, не існує.

Голос: Виходить тоді на подібність гри в бісер.

ГП: Природно, але не подібність, а пряма гра в бісер, тільки розгорнена на повну котушку.

Голос: Так це просто щось подібне до загального методу навчання для управлінців.

ГП: Вибачте, але щоб зробити з цього метод навчання, треба ще працювати і працювати. Для цього ж треба, щоб викладачі ЗВО знали, що таке навчання, а вони цього не знають, і роботи цієї не роблять. А тому і я не знаю, між іншим, і теж не роблю. І в цьому сенсі я дуже чесний, я кажу: ми з вами пограємо. А далі дивлюся, що виходить. Оскільки, я міркую, якщо люди можуть щось робити, то вони робитимуть те, що вони можуть. Вони і роблять те, що можуть. Але мені-то важливо, щоб вони побачили те, що є, і викинули з голови всі свої забобони, догми і міфи про те, що вони можуть працювати, або що в них є місто. Або що вони можуть викладати і знають, що це таке. Або що вони можуть підвищувати чиюсь кваліфікацію, тоді як насправді тільки базікають: “кваліфікація, кваліфікація”, - і на цьому все закінчується.

Зараз, за часів перебудови, весь час фіксується й обговорюється той факт, що величезна частина громадян не працює, а тільки вдає, що працює. Нерідко вважають, що це відбувається тому, що люди нехороші, розпустилися, треба з ними суворіше. На сторінках газет проскакує і та думка, що працюючих треба економічно стимулювати: мовляв, премію платитимемо, і вони робитимуть справу. Може і ви так думаєте? На мій погляд, ситуація куди складніше. Я роблю те, що роблю, і маю за це мінімальну зарплату, але навіть якщо мені платитимуть у сто разів більше, я все одно робитиму те, що [реально] можу, і нічого більше. І якщо я здійснюю на роботі фіктивно- демонстративну діяльність, то мені платитимуть у стократ більше, - я все одно здійснюватиму таку - фіктивно-демонстративну - ді-яльність. (...)

Тепер я повертаюся до ситуації 1979 року, коли нами було отримано завдання провести програмування комплексних досліджень, що забезпечують розробку асортименту товарів народного споживання для Уральського регіону. Що таке асортимент, невідомо. Відтак ми не маємо уявлення про продукт, який одер- жимо, не говорячи вже про критерії якості цього продукту. І я наполягаю весь час, що реальні проблемні ситуації, - ситуації, які примушують нас рухатися вперед, - тільки так і можуть бути сформульовані: йди туди, не знаю куди, принеси те, не знаю що. І це є не глузливе, а єдино реальне формулювання завдань у проблемних ситуаціях.

Сьогодні, скажімо, у вас займається такою проблемою паводкова комісія. Вона покликана зробити все, щоб убезпечити вас від повені. Тому вона нічого не робить. Чому? А тому, що не знає, що треба робити. Тому завдання даються, як мені вчора роз'яснили, приблизно таким чином: ну, хлопці, ось вам пов'язки, сокири, лопати, пройдіть цією вулицею, кущики всі зріжте, сміття приберіть, щоб він не спливав. - А куди прибрати? - Поряд покладете. Тому що ніякої організації управління, організації дії немає. Адже для того, щоб здійснювати дії, треба самовизначитися і мету поставити. А ми взагалі у житті цілей не ставимо. І що це таке - цілі, не знаємо. І як ці цілі ставити теж не відаємо. Ми живемо, транслюючись день за днем, а не цільовим чином. І психологи повинні неначебто максимально чітко розуміти, що цілі - це зовнішнє, вторинне, хоча взагалі-то ми живемо безцільно.

Отже, у 1979 році нам треба було за місяць і десять днів спроектувати щось нове і незрозуміле - гру на тему “Програмування”, сформувати команду ігротехніків-організато- рів, а потім провести саму гру. Що важливо [підкреслити:] ніхто із запрошених учасників не мав досвіду програмування наукових досліджень і розробок, оскільки такого досвіду, рівно як і дієвих методик програмування, взагалі не було. Тому запросити людей, які могли б програмувати, я не міг. Звісно, в нас були деякі напрацювання в аспекті теорії і теоретичної методології програмування, а окремі із писак думали, що вони собаку на цій справі з'їли і розуміють, що таке програмування. Але реального досвіду роботи ні у кого не було.

Почалося перше, для мене дуже значуще обговорення. Ми знали, що повинні йти вперед і зробити те, чого ніколи не робили, але на це питання: - що і як ми повинні робити? - ми відповідали: не знаємо. Це висхідний і над- важливий момент, що свідчить про те, що ми виходимо на реальну ситуацію розвитку. Далі я міркую вкрай просто: єдине, що ми маємо для того, щоб зробити те, що нам потрібно, це люди з їхніми професійними знаннями і вміннями - методологи, проектувальники, соціо-логи, психологи та інші наукові дослідники. Але ці люди не можуть робити те, що нам потрібно, [тобто не вміють] програмувати комплексне наукове дослідження, не дивлячись на те, що деякі з них знають чи думають, що знають, як це робити. Вони і самі кажуть: “немає, не можемо”, хоча і знають, що це таке. І це знову дуже значущий момент. Єдине, на що ми можемо розраховувати, це на те, що люди різних професій, спеціальностей, напрямів і здібностей, зібравшись разом в умовах гри, почнуть змінюватися чи розвиватися, рухаючись у якомусь новому напрямку, на якому й буде одержаний шуканий невідомий нам продукт. Але для того, щоб ми могли це зробити у ході спільної роботи, ми всі повинні, - і це теж вкрай рубіжний момент, - подолати себе, відійти від своєї проектної (дослідницької, мистецтвознавчої, соціологічної тощо) точки зору і практики роботи, себто розпредмети- тися. Розпредметитися - означає вийняти із себе свої звичні, освоєні, професійно відпрацьовані предметні структури мислення і діяльності, роздрібнити їх на шматочки, а потім з цих різноманітних шматочків проектної, дослідницької, методологічної роботи скласти миследіяльність програмування.

Англійці, котрі працюють у Тевістокському інституті людських стосунків називають це “розморожуванням”. їх дослідження показують, що переважна більшість людей, як мінімум 93%, вже з одним цим завданням роз- морожування-розпредметнення не справляються, працюючи, як вони стверджують, на засадах фундаментальних допущень, головно комунальних. І коли в них виникають труднощі і вони не можуть здійснити роботу, скажімо, із програмування, то починають припускати, що їхній керівник створює їм підступи, або що керівник бовдур і дав безглузде завдання, або ще щось у цьому розрізі. Пам'ятайте “Воронячу слободу” в Ільфа і Петрова? Там була одна завжди закрита кімната, в якій жив пілот, котрий літав на Північний полюс. Цей пілот жив справжнім соціокультурним життям, а решта мешканців вирішувала свої комунальні проблеми, вічно обговорюючи питання про лампочку, не вимкнену в туалеті. Так ось, англійці зафіксували, що як мінімум 93% людей живуть на рівні цих комунальних стосунків, ніколи не підіймаючись до змісту.

93% - це в них там, за горбом. А скільки у нас, я не знаю; дані ці, як я розумію, засекречені. Можу говорити тільки про те, що виявилося в нашій грі, а саме, що в умовах нового поставленого завдання вийти на змістовну роботу здатні лише одиниці. І якщо із ста двадцяти учасників гри п'ятнадцять працює за змістом, то це означає, що вам повезло й у вас дуже сильна компанія. Адже щоб при-ступити до здійснення такої роботи треба в умовах колективної взаємодії вийняти із себе свої власні структури мислення і дії, проаналізувати їх, “роздрібнити”, а потім скласти з них нову миследіяльність, тобто вступити на шлях розвитку. Це болісна робота, яка вимагає самопожертвування. Вступаючи на шлях розвитку, людина повинна знати, що вона страждатиме, і нічого, окрім страждання, в неї не буде. Але одна справа страждати у результаті свідомо ухваленого рішення; а коли страждати вимушує ситуація, і це обов'язково створює комунальний контекст. Тоді особи починають ображатися одна на одну і разом із ситуацією гри виникає ситуація розквіту комунальних конфліктів, комунальних стосунків. З цим доводиться миритися. І тепер треба здійснювати неймовірно жорстку організаційну дію, щоб всю цю комунальщину присікти, зробивши очевидною, видимою й осоружною. Так, щоб кожний переживав огиду до цього способу життя.

І вже потім треба створювати поле змісту, щоб кожна людина відчувала себе задіяною у це поле смислу чи змісту. Коли ви берете участь у якійсь розумовій роботі і зміст її рухається, в учасника з'являється відчуття величезного задоволення - ми постійно спостерігаємо це в іграх. Нерідко задаючись питанням потім: як нам удалося провести цю гру і залишитися в живих? Ми знаходимо лише одну відповідь: коли ми виходимо у план змісту, де учасники починають бачити, що зміст рухається, вони працюють і смертовбивства не відбувається...

Отож, ми з вами зупинилися на тому, що реальних людей для проведення робіт із програмування в нас не було. Не було також людей, здатних нас навчити цьому, передати нам свій досвід і методики. Тому єдине, на що ми могли розраховувати, - це можливості і здібності людей до саморозвитку в умовах проблемних ситуацій; а гра є не що інше, як колективна проблемна ситуація. Значення розвитку полягає в тому, що люди повинні вийняти із себе свої засоби, методи, здібності, покласти перед собою на стіл і почати їх розбирати та описувати, а потім і конструювати з них щось нове; сконструювавши це щось, надіти його на себе як свої нові здібності, способи розв'язку і навички і почати здійснювати колективно те, чого раніше вони не могли і не вміли робити ні колективно, ані порізно. Пам'ятаєте, як говорив барон Мюнхгаузен: якщо я з конем потрапив до ями і ніхто мені допомогти не може, я хапаю себе за волосся і витягаю разом з конем, затиснувши її ногами; руки в мене нічого, міцні, а головне - я ще міркую. Так от це міркування є неодмінна умова такого розвитку. Але все це повинно бути організаційно оформлено.

Фактично мовиться про принцип трьох “с". Перш за все треба викликати самодіяльність людей, потім перевести цю спочатку хаотичну самодіяльність у їх самоорганізацію як колективу і вже потім у саморозвиток. Але всі ці процеси можуть виникнути осмислено тільки в умовах організації. Хоча, знову-таки, організації, котра виникла на базі самодіяльності, тому хтось повинен узяти на себе відповідальність за те, що відбувається і сказати: “Якщо не я, то хто ж це робитиме?” Повинні з'явитися такі люди, які розуміють, що якщо не вони, то ніхто цього робити не буде. Вони беруть на себе відповідальність за те, що відбувається і починають виступати у функції і ролі організаторів. І ось тоді, в умовах цих організаційних дій, хай поки дуже невмілих і хаотичних, починають формуватися самодіяльність, самоорганізація і саморозвиток. Ось це неначебто і треба обговорювати. (...)

Мені тут поставили у перерві одне дуже точне питання: ви що, хочете познайомити нас із грою як з фактом, щоб ми орієнтувалися, або ви прагнете нам щось пояснити і передати? Звісно, тільки познайомити і розказати, що таке існує, а на більше я не можу претендувати. Тим паче, що про гру навіть розказати не можна. Гру треба прожити. І якби я був послідовний, я повинен був би сказати: грати треба, і тоді ви зрозумієте, що це таке. Але я не послідовний і починаю розказувати вам про гру в порядку загальної орієнтації, сподіваючись, що ви щось зрозумієте. Тепер я переходжу до регламенту.

У даний час ми проводимо ігри в достатньо упорядкованих пансіонатах. Розробивши структуру гри, ми поміщаємо людей у нове місце, і вони починають працювати вдень і вночі. Люди, яких зобов'язали працювати у службовий час, надалі з 19 до 5 годин, або із 20 до 6, нічого не можуть створити у принципі, [тобто] за умов організації своєї праці. Тому, якщо ми хочемо щось робити, ми повинні вирвати їх із звичної виробничої структури, щоб люди викладалися на повну котушку, до нестями. Але при цьому треба організуватися.

З 10 до 13 годин люди розходяться по групах; групи повинні бути достатньо маленькими, оптимальне число для такої роботи - сім плюс- мінус дві особи. Коли проблема обговорюється в групі з 9-10 осіб, відбувається розширення простору дискусії і всі поглинаються роботою. Говори, скільки хочеш, - у цьому відношенні в нас на іграх немає ніякого регламенту. Якщо в людини є думки - нехай говорить. І виявляється, що ця неминучість весь час розмовляти, обговорювати і народжувати нові ідеї - дуже могутній стимул; але це неймовірно важко. В особистості вкрай просунутої, котра має вчені ступені, ідей вистачає на три години, ну, [максимум] на п'ять годин, а далі вона повинна створювати вже щось новеньке.

Потім обід. А з 15 до 19 годин всі збираються на загальне засідання. Відбувається колективно-групова робота, група проти групи. І кожному треба показати, чого він вартує. При цьому ніяких методів, способів оцінки немає. Оскільки, як говорив Р. Декарт, істина дуже очевидна: якщо група працює сильно і краще інших, то це видно, і ніяких критеріїв не потрібно; а працюють усі на загальний результат. Так відбувається загальне пленарне засідання, де стикається те, що відбувається у групах. Від мозкового штурму ця робота відрізняється тим, що критика нам така ж необхідна, як і самі ідеї, і тому весь час розгортається система критики.

Потім ми йдемо вечеряти. А з 20 до 23 годин відбувається рефлексія та аналіз того, що [реально] трапилося. Це дуже важливий момент. Поки не відбулося фіксації рефлексії того, що було, і того, чого не було, можете вважати, що у вашому житті взагалі нічого не відбулося. Щось починає існувати лише після того, як ви відрефлексували і сказали собі, що було і чого не було. Саме у цій рефлексії створюється об'єктивна дійсність. [Отож] об'єктивність задається рефлексією, рефлексивною зашнуровкою минулого діяння, яке створює потік життя. Якщо ми не виконали цієї роботи, то нам нічого сказати. До речі, це відбувається буквально зі всіма. Прокрутилися день-два на грі, запитуєш у них: а що у вас було? Відповідають: “Ой, як здорово, як цікаво!” А що було-то? Не знаємо. Тому що рефлексії не було. І тому є величезна відмінність між миследіяльністю і потоком життя, який є, з одного боку, все, а з другого - нічого.

Не здійснюючи безперервного миследіяння, ви тільки вдаєте, що щось робите, оскільки все це стає об'єктивним і починає існувати лише після того, як ви поставили собі питання: що я робив і навіщо? - і відповіли самі собі на нього.

У кінці 1920-х років у голодному Харкові О.М. Леонтьев займався дослідженням наочно- діяльного мислення у школярів, і О.В. Запорожець проводив у зв'язку з цим серію експериментів. Усе було хитро придумано: висить маса ниток, дитина повинна підійти, потягнути за одну з них і дістати цукерку. Але для того щоб з'ясувати, за яку нитку тягнути, треба подумки простежити всі рухи цукерки до кінця, а якщо просто смикати навмання, то вся ця система вмить заплутується. Десь із п'ятого-шостого разу велика частина дітей навчилася все це проглядати і одержувати цукерку. Окрім хлопчика Васі, який був найактивнішим, лідером усієї групи. Він одразу біг до ниток, зачинав смикати, заплутував усе, а потім починав ревти, кричати і топати ногами. Десять занять пройшло, п'ятнадцять, - Запорожцю все це набридло. Він каже: Вася, що ти робиш? Всі вже одержали свою цукерку, подумати треба. Думати ніколи, - відповідав хлопчик, - цукерку треба діставати.

Мені згадалася ця історія, коли довелося проводити гру з людьми, які повинні були стати начальниками управлінь будівництва атомних станцій. Справа була складна, з атомним будівництвом у нас не виходило, треба було організовувати його по-новому. Ось і зібрали цих людей у Москві з тим, щоб переробити їм ідеологію мислення. Я замовив у міністерстві всі потрібні матеріали стосовно станцій, викладаю на стіл і кажу: візьміть, що вам потрібно - креслення, проекти, подивіться як організувати будівництво АЕС. А вони на мене дивляться і відповідають: в умовах виробництва цього робити ніколи. В нас їх привозять на будівництво, тут же кладуть в архів і ніхто ніколи туди не заглядає. Лише один раз довелося це зробити. Вели ми будівництво, гроші кінчилися, а ми і половини не зробили. Ну, полізли ми у ці креслення, всю проектну механізацію вивчили, і з'ясувалося, що проєктувальники-гади, реактори забули включити в кошторис. Так, був один випадок, а зазвичай ми звемо людей, які робили це, вміють робити, і вони нам роблять, - що ви до нас пристаєте з проектами. Хлопчик Вася оприявнює ідеологію мислення нашого часу: думати ніколи. (...)

Размещено на Allbest.ru