Павлівська сесія триває: роковини семи десятиліть для психології в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Павлівська сесія триває: роковини семи десятиліть для психології в Україні

Сергій Болтівець

Анотація

Болтівець Сергій Іванович.

Павлівська сесія триває: роковини семи десятиліть для психології в Україні.

Стаття розкриває історичні умови, зміст і наслідки “Наукової сесії, присвяченої проблемам фізіологічного вчення академіка І.П. Павлова”, що відбулася 28 червня - 4 липня 1950 року й утверджувала керівну роль кори великих півкуль головного мозку з підпорядкуванням їй усіх фізіологічних процесів, відображених у визначених цим видатним ученим умовних рефлексах. Але в дійсності такий зміст являв собою тільки завнішню фабулу сценарію Й.В. Сталіна, який полягав у приборканні науковців засобами цькування однієї їхньої групи на іншу. Ролі викривачів та обвинувачених у невірності вченню І.П. Павлова були визначені Й.В. Сталіним заздалегідь із числа учнів вченого, а його науковий авторитет було перетворено на засіб дорікань і звинувачень. Насправді й основні доповіді, і виступи, і дискусії лише позірно проголошували свою відповідність меті розгляду заявленої теми - проблемам фізіологічного вчення академіка І.П. Павлова. Вочевидь ці проблеми були лише засобом звинувачень групи вчених, насамперед улюблених і найближчих до нього учнів, з метою їхньої компрометації та подальшого репресування. Проголошення на цій сесії фактичного культу особи І.П. Павлова на ділі було засобом знецінення цього вчення, оскільки ним обмежувався подальший розвиток фізіологічного, а з ним і психологічного, генетичного, медичного, знання в колишньому СРСР. Психіатричне продовження було реалізоване в подальшій подібній сесії під назвою: “Фізіологічне вчення академіка І.П. Павлова у психіатрії і невропатології”, яка тривала з 11 по 15 жовтня наступного, 1951, року. Обом сесіям передувала сесія Всесоюзної академії сільськогосподарських наук імені В.І. Лєніна 31 липня 1948 року, на якій було здійснено знищення Генетики. Цим самим на декілька десятиліть було перервано розвиток Генетики, фізіології, психології, психіатрії. Репресії охоплювали низку розгромів: художньої літератури (Постанова ЦК ВКП(б) про журнали “Звєзда” і “Ленінград”, серпень 1946), музичної культури (Постанова “Про декадентські тенденції в радянській музиці” 10 лютого 1948), досліджень з історії (вересень 1946 і 1949), біології (сесія “ВАСГНІЛ” 1948), фізіології (Павлівська сесія, 1950), досліджень економістів (стаття Сталіна “Економічні проблеми соціалізму в СРСР”), мовознавства (стаття Сталіна “Марксизм і проблеми мовознавства” 1959), хімії (1951), медицини (“Справа лікарів-убивць 1952-1953). Розкрито контрастність способу думання, характерного для мешканців Росії, на основі якого стали можливі репресії і небачена переконаність у моральності вбивства та інших форм насильства в СРСР. У результаті мета науковця і його життєве призначення перенаправляемся на службу найвищим щаблям владної ієрархії замість служіння істині й оцінюється з висоти цих керманичів, де критерій істини є справою особистого уподобання володаря найвищого поверху державної управлінської піраміди. Наведено способи використання імені І.П. Павлова на сесії, присвяченій його імені, а також позицію самого вченого у його ставленні до влади і до психологів. Розкрито невиправдане змістом і науковими сферами, у яких працювали учені, протиставлення доробку І.П. Павлова працям З. Фройда, Т. Моргана та інших науковців інших країн. Висвітлено українсько-грузинський напрям Павлівсь- кої сесії, який розглядався як суто периферійний з точки зору призначених Й.В. Сталіним московських доповідачів. Виходячи з принципу вчинкової дії В.А. Роменця, представлені основні наслідки післядії семи десятиліть. До них належить незавершеність післядії Павлівської сесії, що полягає не тільки у безстроковому виконанні її постанови, але й передачі з покоління в покоління науковців постколоніальних країн, що виникли після розпаду СРСР, способів думання, організації взаємин і наслідувальної поведінки, яку неможливо пояснити з погляду сучасних тенденцій наукового світу вільних країн. Розкрито механізми перевірених Павлівською та іншими сесіями системи організації наукової діяльності, які після розпаду СРСР підміняють собою відмерлі інституції контролю на науковцями. У висновках наведено положення про те, що Україна повинна вивільнитись від комуністичного сталінського спадку і провідна роль у цьому належить українським науковцям-психологам, оскільки потрібно світоглядно оздоровити психологічний клімат усієї української науки. Відзначено, що творення умов для вільного наукового пошуку українських учених усіх спеціальностей потребує усунення генералізованого страху, переданого у спадок й актуалізованого нинішніми апологетами сталінського академізму. Цей страх має бути перетворено на радість творення невідомого раніше знання для духовного-інтелектуаль- ного розквіту Української нації в співдружності інших націй світу.

Ключові слова: вчення І.П. Павлова, приборкання науковців, звинувачення вчених, розвиток психології, насильство в СРСР, владна ієрархія, післядія десятиліть, Тенералізований страх, духовно-інтелектуальний розквіт.

Annotation

Sergii Boltivets.

The Pavlov's session continues: the anniversary of seven decades for psychology in Ukraine.

Sergii BOLTIVETS

THE PAVLOV'S SESSION CONTINUES: THE ANNIVERSARY
OF SEVEN DECADES FOR PSYCHOLOGY IN UKRAINE

The article reveals the historical conditions, content and consequences of the “Scientific session on the problems of physiological teaching of Academician I.P. Pavlov” June 28 - July 4, 1950, which aimed to establish the leading role of the cerebral cortex with the subordination of all physiological processes reflected in the conditioned reflexes determined by IP Pavlov. But in reality, such a meaning was only the external plot of J.V. Stalin's script, which consisted in taming scientists by means of harassing one of their groups on another. The roles of whistleblowers and accused of infidelity to the teachings of I.P. Pavlov were determined by J.V. Stalin in advance from among the students of the scientist, and his scientific authority was turned into a means of reproach and accusation. In fact, the main reports, speeches and discussions only seemingly proclaimed their relevance to the purpose ofthe stated topic - the problems of physiological teaching of Academician I.P. Pavlov. These problems were only a means of accusing a group of scientists, first of all the favorite and closest to I.P. Pavlov of his students in order to discredit them and further repression. The proclamation at the session of June 28 - July 4, 1950 of the actual cult of personality of Pavlov was actually a means of devaluing this doctrine, as it limited the further development of physiological, and with it psychological, genetic, medical knowledge in the former USSR. The psychiatric continuation was realized in a subsequent similar session entitled: “Physiological teachings of Academician I.P. Pavlov in psychiatry and neuropathology”, which lasted from 11 to 15 October of the following year, 1951. Both sessions were preceded by a session of the All-Union Academy of Agricultural Sciences named after V.I. Lenin (in the Russian original abbreviation “VASHNIL - All-Union Academy of Agricultural Sciences named after V.I. Lenin”) July 31 - 1948, which was the destruction of genetics. Thus, the development of genetics, physiology, psychology, and psychiatry was interrupted for several decades. Repressions included the defeat of fiction (Resolution of the Central Committee of the VKP (b) on the magazines “Zvezda” and “Leningrad”, August 1946), the defeat of musical culture (Resolution “On decadent tendencies in Soviet music” on February 10, 1948), the defeat of research history (September 1946, September 1949), the defeat of biology (session “VASHNIL” in 1948), the defeat of physiology (Pavlov's session, 1950), another defeat of economists' research (Stalin's article “Economic problems of socialism in the USSR” ), the defeat of linguistics (Stalin's article “Marxism and the problems of linguistics” in 1959), the defeat of chemistry (1951), the defeat of medicine (The case of the murderous doctors 1952 - 1953). The contrast of the way of thinking characteristic of the people of Russia is revealed, on the basis of which repressions and an unprecedented conviction in the morality of murder and other forms of violence in the USSR became possible. As a result, the purpose of the scientist and his life purpose is redirected to serve the highest levels of power instead of serving the truth and evaluated from the height of these higher levels, where the criterion of truth is a matter of personal preference of the ruler of the top floor of the pyramid. The ways of using IP Pavlov's name at the session dedicated to his name, as well as I.P. Pavlov's position in relation to the authorities and psychologists are given. The opposition of the work of I.P. Pavlov to the works of Z. Freud, T. Morgan and other scientists, which is not justified by the content and scientific spheres in which scientists worked, is revealed. The Ukrainian-Georgian direction of the Pavlov's session, which was considered peripheral from the point of view of the Moscow speakers appointed by

J.V. Stalin, is covered. Based on the principle of action of V.A. Romanets, the main consequences of the aftereffect of seven decades are presented. These include the incompleteness of the aftermath of the Pavlov's session, which consists not only in the indefinite implementation of its resolution, but also the transmission from generation to generation of scholars of postcolonial countries that emerged after the collapse of the USSR, ways of thinking, organizing relationships and imitative behavior that cannot be explained modern trends in the scientific world of free countries. The mechanisms of the system of organization of scientific activity tested by Pavlovskaya and other sessions, which after the collapse of the USSR replace the dead institutions of control over scientists, are revealed. The conclusions state that Ukraine must free itself from the communist Stalinist legacy, and that Ukrainian psychologists play a leading role in this, as the psychological climate of all Ukrainian science needs to change. It is noted that the creation of conditions for the free scientific search of Ukrainian scientists of all specialties requires the elimination of generalized fear, inherited and actualized by the current apologists of Stalinist academism. This fear must be transformed into the joy of creating previously unknown knowledge for the spiritual and intellectual prosperity of the Ukrainian nation in the community of other nations of the world.

Key words: teachings of I.P. Pavlov, restraint of scientists, accusations of scientists, development of psychology, violence in the USSR, hierarchy of power, aftereffects of decades, generalized fear, spiritual and intellectual flourishing.

Буденна свідомість людини, як правило, сприймає сучасне як даність, майбутнє якої ймовірно може бути, немов у снах, ніяк з ним не пов'язане, а тим більше - з минувшиною. “Що було, те за водою спливло” [1, с. 539], підказує зафіксована в письменах народна настанова. Потяг до життя-у-майбутньому відкидає трагічні згадки як неймовірні, такі що не можуть бути прийняті уявою для проекції майбутнього, й відтак трагічні події минулого, які чинились давно предками нинішніх окупантів України. Більше того, їх не бере до уваги ця ж свідомість, яку прийнято здебільшого називати актуальною, тобто дієвою, важливою для сучасної діяльності.

Павлівська сесія 70 років тому

Сім десятиліть проминуло з часу “Наукової сесії, присвяченої проблемам фізіологічного вчення академіка І.П. Павлова”, яка відбулася 28 червня - 4 липня 1950 року [ 2 ]. її головним спрямуванням стало утвердження керівної ролі кори великих півкуль головного мозку з підпорядкуванням їй усіх фізіологічних процесів, відображених у визначених І.П. Павловим умовних рефлексах. Втручання И.В. Сталіна у проведення сесії відображено у його коментарі: “По-моєму, найбільшої шкоди завдав ученню Павлова академік Орбелі... Чим швидше буде викрито Орбелі і чим ґрунтовніше буде ліквідована його монополія, тим краще. Берітов і Штерн не такі небезпечні, оскільки вони виступають проти Павлова відкрито і цим полегшують розправу науки над цими кустарями від науки...Тепер дещо про тактику боротьби з противниками теорії академіка Павлова. Треба спочатку зібрати нишком прибічників академіка Павлова, організувати їх, розподілити ролі і тільки після цього зібрати нараду фізіологів., де треба буде дати противникам генеральний бій. Без цього можна провалити справу. Пам'ятайте: противника треба бити напевно з розрахунком на повний успіх” [3].

Психіатричне продовження було реалізоване в подальшій подібній сесії під назвою: “Фізіологічне вчення академіка І.П. Павлова у психіатрії і невропатології”, яка тривала з 11 по 15 жовтня наступного, 1951 року [4]. Обом сесіям передувала сесія Всесоюзної академії сільськогосподарських наук імені В.І. Леніна (в російському оригіналі абревіатура “ВАСХНИЛ - Всесоюзная академия сельскохозяйственных наук имени В.И. Ленина”) 31 липня 1948 року [5], на якій було здійснено знищення Генетики.

Боротьба з кібернетикою, згідно із четвертим виправленим і доповненим “Коротким філософським словником” за редакцією М. Розен- таля і П. Юдіна, виданим 1954 року Держполіт- видавом у Москві, який цитує С.Е. Шноль, мала своїм предметом таке її визначення: “Кібернетика - реакційна лженаука, що виникла у США після другої світової війни й що одержала широке розповсюдження і в інших капіталістичних країнах; форма сучасного механіцизму. ...За своєю сутністю кібернетика спрямована проти матеріалістичної діалектики, сучасної наукової фізіології, обґрунтованої І.П. Павловим, і марксистського, наукового, розуміння законів суспільного життя [6, с. 498].

Перерваний на декілька десятиліть розвиток генетики, фізіології, психології, психіатрії та величезні економічні збитки, за визначенням Ю.С. Савенка, П.Т. Петрюк, А.П. Петрюк та ін. [7], є трагічний результат сесій “ВАСХНІЛ” року і “Павлівських сесій” 1950 і 1951 років. Але переслідування і знищення здобутків та продуктів наукової діяльності та її творців не обмежувалось тільки названими науковими галузями. Дослідник цього періоду С.Е. Шноль наводить довгий перелік репресій: “розгром художньої літератури (Постанова ЦК ВКП(б) про журнали “Звезда” і “Лєнінґрад”, серпень 1946 р.), знищення музичної культури (Постанова “Про декадентські тенденції в радянській музиці” 10 лютого 1948 р.), погром досліджень історії (вересень 1946 р., вересень

р.), розгром біології ( сесія “ВАсХніЛ” 1948 р.), розгром фізіології (Павлівська сесія,

р.), чергове придушення досліджень економістів (стаття Сталіна “Економічні проблеми соціалізму в СРСР”), розгром мовознавства (стаття Сталіна “Марксизм і проблеми мовознавства” 1959 р.), розгром хімії (1951 р.), знищення розвиткових паростків медицини (“Справа лікарів-убивць 1952 - 1953 рр.) [6, с. 497].

Розкриваючи ті чи інші періоди репресій, дослідники одностайні в їх постійному застосуванні керівництвом колишнього СРСР, які посилювались, виходячи виключно із репресивних можливостей їх реалізації, але не припинялись протягом усього періоду існування так званої радянської, а за духом і мовленням російської, влади на всіх окупованих нею територіях. Як відзначає з цього приводу Ю.С. Савенко, “безперервне ідеологічне та адміністративне втручання радянської влади в науку, яке розпочалось з 1921 року і різко посилилось з 1931 року, призвело до розгрому і фактичного знищення в 1935 році педології, психотехніки, психогігієнічного напряму в психіатрії, зміщення М.І. Вавілова з посади президента “ВАСХНІЛ” і його арешту в1940 році, увінчалось епохою Великого терору 1936 - 1938 років” [ 8 ]. Так відбувається і буде відбуватись завжди, коли особи з низькими моральними якостями захищають своє право на правління всіма іншими, основним аргументом та інструментом якого є застосування сили.

Чи змінюються способи думання?

Один із провідних дослідників історії російської науки, доктор біологічних наук, професор кафедри біофізики Московського університету імені М.В. Ломоносова Симон Шноль уже самою назвою першого видання своєї книги “Герої і лиходії російської науки” розкрив контрастність способу думання, характерного для мешканців Росії, на основі якого стали розквітати репресії і небачена переконаність у моральності убивства та інших форм насильства: “Або герой, або лиходій”, “Або товариш, або ворог народу”, що ґрунтувались на попередніх багатостолітніх настановленнях ваємовиключення “або, або”: “Або рай, або пекло” тощо. Подальше осмислення російського менталітету як способу думання провело автора до думки про те, що в цьому “парадоксальному сенсі істинними героями науки є конформісти. Це винятково справедливо в умовах тоталітарних режимів” [6, с. 13]. Відзначимо принагідно, що періоди функціонування сучасної Російської Федерації у вигляді улусу Золотої Орди, Московії, Російської імперії, СРСР не дають підстав для тверджень про її вихід за межі тоталітаризму як державного устрою, так і взаємин, зокрема і насамперед в науковому довкіллі. Так, у товаристві науковців постколоніальних країн, зокрема й України, які досі не усвідомлюють тоталітарного устрою внутрішньої структури наукових установ, зберігається майже повне відтворення військової субординації, наведене у табл.

Таблиця Фрагмент співвіднесення військової і наукової субординації посад і звань

Фрактальність наукових посад і звань як відображення їх військової ієрархії, а отже способу усвідомлення тоталітарного призначення наукової діяльності, можна спостерегти рівною мірою як у рядовому і молодшому, старшому і вищому сержантському та старшинському складах, так у відповідній структурі молодшої, старшої і вищої категорії офіцерських звань. Віхою цієї фрактальності є “Тамбель про рамнги” (рос. “Табель о рангах”), що відображає російську імперська систему звань та чинів, введену в дію законом від 24 січня (7 лютого) 1722 року Петром І для встановлення ієрархії і співвіднесення різних чинів військової, статської (цивільної державної) та придворної служб. Фракталом її 14 класів донині є науково-педагогічна ієрархія посад і звань закладів вищої освіти України: аспірант, докторант, асистент, викладач, старший викладач, доцент, професор, член-кореспондент, академік у поєднанні з посадами завідувача кафедри, заступника декана, декана, проректора, ректора і т. д. Відтак наукова діяльність відображає військову, що є індикатором їх спільного тоталітарного призначення. Мета науковця і його життєве призначення перенаправляемся на службу найвищим щаблям наведеної ієрархії замість служіння істині. І оцінюється з висоти цих найвищих щаблів, де критерій істини є справою особистого уподобання володаря висотного поверху піраміди. Етичний кодекс ученого України, схвалений постановою загальних зборів НАН України 15.04.2009 (протокол № 2), на цьому тлі вимагає від учених, що перебувають на нижчих щаблях посадової ієрархії, надзусиль у втіленні в життя настанов пункту 1.8 про те, що “учений має захищати свободу наукової думки, засуджувати цензуру щодо наукової творчості та будь-які намагання монополізувати ті чи інші напрями науки”, або пункту 2.3 про те, що “неприпустимим є намагання керівних осіб упереджено впливати на характер отримуваних в дослідженні даних і висновків. Учений служить лише об'єктивній істині [ 9 ]. Не дивно, що учені, які ці та інші морально-етичні настанови втілюють у життя десятками тисяч опиняються поза ієрархією наукових, а також науково-педагогічних посад і цим, згідно із чинним законодавством і нормативними документами України, перестають бути науковими працівниками, а отже й ученими.

Російський спосіб думання як спосіб, притаманний мешканцям Росії, що відповідно до змінюваності самоназв протягом різних епох іменувався і радянським (савєцкім), і руськім, і московитським та будь-яким іншим (згідно із потребою у мімікрії для приховування суб'єктів учинених злодіянь), так само фрактально відображений у згаданій нами книзі Симона Шноля. До назви “Герої і лиходії російської науки” в наступних її виданнях автор додав конформістів, проголошуючи їх “істинними героями науки” “в умовах тоталітарних режимів” [ 6, с. 13], до яких, як бачимо, хронічно протягом століть належить і російський режим думання і його втілення незалежно від будь-яких суспільних видозмін і трансформацій.

Для зіставлення наводимо цитовані одним і тим же автором в одній і тій же книзі звернення Павлівської сесії 1950 року до “Товариша И.В. Сталіна” і вітання на той час шістдесятилітньої давнини, 8 січня 1890 року, від 8-го з'їзду російських природознавців і лікарів до Його Імператорської Величності Російської імперії. Відмінність між цими зверненнями лише в інтерпретації історії: перше засуджується автором - “немає кращої ілюстрації брехні і лицемірства, ніж слова в цих текстах” (адресованих И. Сталіну. - Прим. С. Болтівця), “зловісний зміст ейфоричних вигуків” [6, с. 478], а друге, яке стосується звернення, адресоване російському цареві, безмірно возвеличується: “Як умиротворено традиційно все це звучить. Який стиль! Які слова!” І тут же властиві російському (мос- ковитському) способу думання обов'язкові протиріччя, які полягали в ненависті до царизму і любові до революційної його заміни військовим комунізмом, соціалізмом, більшовизмом і т. д., через кілька десятиліть змінюються на свою протилежність: любов до царизму і ненависть до більшовизму, соціалізму, комунізму. Виходячи з цієї закономірності, можна очікувати продовження змін полярності московитських (російських) ставлень до будь- яких подій.

З метою зіставлення наводимо обидва уривки з книги С.Е. Шноля, доповненої, за його визначенням, “справжніми героями - конформістами” - “Герої, лиходії, конформісти вітчизняної науки”. Ось текст “Звернення до Товариша И.В. Сталіна” 1950 року:

“Учасники наукової сесії Академії наук СРСР та Академії Медичних наук СРСР шлють Вам, корифею науки, геніальному вождю й учителю героїчної партії більшовиків, радянського народу і всього прогресивного людства, прапороносцю миру, демократії і соціалізму, борцю за щастя трудящих у всьому світі, свій гарячий привіт!

Нинішня наукова сесія увійде в історію передової науки як початок нової епохи в розвитку фізіології і медицини... Ви, товаришу Сталін, продовжуючи велику справу Леніна, забезпечуєте науці більшовицьку ідейність, надаєте величезну підтримку усьому передовому, прогресивному в науці. Як корифей науки, Ви створюєте праці, рівних яким не знає історія передової науки. Ваша робота “Щодо марксизму в мовознавстві” - зразок справжньої наукової творчості, величний приклад того, як треба розвивати і рухати вперед науку. Ця робота здійснила переворот в мовознавстві, відкрила нову еру для всієї радянської науки. Радянський народ і все прогресивне людство не пробачать нам, якщо ми не використаємо належним чином багатства Павлівської спадщини.

Ми обіцяємо Вам, дорогий товаришу Сталін, докласти усіх зусиль для якнайшвидшої ліквідації недоліків у розвитку Павлівського вчення і всемірно використовуємо його в інтересах будівництва комунізму в нашій країні.

Хай живе наш улюблений учитель і вождь, слава всього трудящого людства, гордість і прапор передової науки - великий Сталін! ”

“Під бурхливі, що довго не змовкають, овації учасники сесії ухвалюють текст вітального листа великому вождю і учителю Йосипу Вісаріоновичу Сталіну” [6, с. 479].

Автор описує екстаз учасників сесії, які “вигукують гасла, оглядаючись на сусідів, щоб не припинити це робити раніше інших - щоб не здатись менш відданими” [6, с. 479] і водночас нагадує про підсвідому присутність у них досвіду, пов'язаного з арештами і розстрілами 1920-1930-х років, які тривають у ці дні, охоплюючи повторно й тих, хто вже відбув свої терміни в тюрмах і концтаборах. На відміну від “темних флюїдів” [Там само, с. 479], з якими С.Е. Шноль асоціює епоху И.В. Сталіна, повною протилежністю він представляє епоху російського царизму, возвеличуючи її. Так, “8 січня 1890 по закінченню з'їзду “Государ Імператор зволив прийняти в своєму кабінеті Анічкова палацу представників 8-го з'їзду, професорів А.М. Бекетова Бекетов Андрій Миколайович - ботанік, громадський діяч , Д.І. Менделєєва Менделєєв Дмитро Іванович - хімік, М.В. Скліфосовського Скліфосовський Микола Васильович - хірург, О.Г. Столетова Столетов Олександр Григорович - фізик, В.В. Докучаева Докучаев Василь Васильович - географ”. (Цікавий вибір - цар Йдеться про імператора Російської імперії Олександра ІІІ (прим. С. Болтівця)., виявляється, розбирався в наукових авторитетах Твердження автора про те, що імператор Російської імперії Олександр ІІІ “розбирався в наукових авторитетах”, не спростовує подібної діяльності Й.В. Сталіна, розкритої у книзі на прикладі організованих ним Павлівської та інших сесій (прим. С. Болтівця)..) “Государ Імператор милостиво привітався з кожним і зволив вислухати наступне привітання голови з'їзду А.М. Бекетова:

“Ваша Імператорська Величносте! Приймаємо сміливість принести Вашій Величності від лиця 8-го з'їзду російських природознавців і лікарів усепідданішу вдячність за затвердження з'їзду і за дарування засобів на його влаштування. Вбачаючи в цьому Найвище заохочення працям нашим, ми твердо сподіваємось, що старанне служіння науці разом з цим становить собою службу Царю і Вітчизні. Такий незвичайно милостивий прийом, зворушивши до глибини душі., показав, наскільки близькі серцю Монарха наука і її вжиток на користь Вітчизні.” [6, с. 37].

Зауважимо, що обидві звернення не могли б виникнути, якщо б у них не було зацікавленості обох адресатів - і Олександра ІІІ, і И.В. Сталіна. їхня психологічна потреба у цих зверненнях засвідчує заміщення реальності на- зовництвом. Обоє добре розуміли неспівмір- ність розвитку наукової сфери очолюваної ними країни з іншими, що викликало потребу хоча б на словах усунути власний дискомфорт. Наявне в актуальній свідомості багатьох народів, включаючи російський ареал, настановлення “Не хвали сам себе - хай тебе люди похвалять” явно було відкинуте обома тиранами через самовизнання того факту, що хвалити їх немає і не буде за що. Похвала організовувалась серед підданих і підлеглих негайно і повномірно, не довіряючи цю справу майбутньому. Непіддані і непідлеглі подібних звернень про “науковий розквіт російської науки”, або після цих “заходів” залишили цей світ, або вони досі не знайдені.

Учення І. П. Павлова - це "не застигла догма, а наукова основа для творчого розвитку фізіології, медицини і психології..."

Винесений у підзаголовок фрагмент є частиною абзацу з повного тексту звернення “Товаришу И.В. Сталіну”, прийнятого на науковій сесії Академії Наук СРСР та Академії медичних наук СРСР, присвяченій проблемам фізіологічного вчення І.П. Павлова, 4 липня 1950 року: “Ви, товаришу Сталін, постійно учите нас не зупинятись на досягнутому. Наслідуючи Ваш великий приклад і виконуючи Ваші вказівки, ми повністю усвідомлюємо те, що учення І.П. Павлова не застигла догма, а наукова основа для творчого розвитку фізіології, медицини і психології, раціонального харчування, фізичної культури і курортної справи, спрямованої на зміцнення здоров'я радянської людини” [2]. “Гаряче вітання”, адресоване И.В. Сталіну, як сказано у зверненні учасників сесії, анонсує загальну спрямованість зібрання: засвідчити рабську за своєю суттю покору визначеного И.В. Сталіним об'єкта поклоніння і подати приклад публічної розправи над можливістю будь-якого вияву незгоди з цим поклонінням. Дослідники одностайні у тому, що сам І.П. Павлов непричетний до доктринальних метаморфоз в інтерпретації і використанні його наукової спадщини та створенні посмертного культу його особи: Іван Петрович Павлов помер 27 лютого 1936 у Ленінграді (нині - Санкт-Петербург) на 87 році життя, не приховуючи на всіх його етапах свого неприйняття діяльності радянської влади. Ми вважаємо, що саме це і стало спонукою для И.В. Сталіна перетворити Павлівський критицизм до радянської влади на його протилежність - доктринальний взірець і символ радянської науки. У цьому разі названий критицизм перетворювався на радянський символізм: І.П. Павлов посмертно був віднесений И.В. Сталіним до класиків радянської науки так само, як за життя керівні персони ВКП(б) і НКВД (“товариші”) зараховувались до партійно-державної номенклатури і так само легко вибували з неї після свого арешту і розстрілу у статусі “ворога народу”. З цього приводу С.Е. Шноль відзначає: “Схема відпрацьована. Павлов давно мертвий. Він, як і Мічурін, відповідальності за таке використання свого імені не несе” [6, с. 477].

Способи використання імені І.П. Павлова оприявнено на сесії, присвяченій його імені. У доповіді “Розвиток ідей І.П. Павлова (завдання і перспективи)” академік К.М. Би- ков пропонує: “Правильніше буде, якщо ми всю фізіологію розділимо на два етапи - допавлівський і павлівський. Так само можна розділити й історію психології. Психологія допавлівська побудована на ідеалістичному світогляді, психологія павлівська за сутністю своєю матеріалістична” [ 2 ]. Продовжуючи своє обґрунтування “матеріалістичної психології”, академік К.М. Биков стверджує, що створена І.П. Павловим “справжня фізіологія” мозку послужила фундаментом для матеріалістичної психології”.

Якою ж була наукова позиція І.П. Павлова? Для її з'ясування варто ознайомитись із узагальненнями, висловленими І.П. Павловим у статті “Відповідь фізіолога психологам”: “До цих пір психолог і фізіолог йшли поруч. Але далі між нами настає різка розбіжність. Психолог визнає умовність принципом навчання і, приймаючи принцип надалі цілковито, тобто таким, що не потребує подальшого дослідження, прагне все з нього вивести, всі окремі риси навчання звести в один і той же процес. Для цього він бере один фізіологічний факт, рішуче надає йому певне значення при тлумаченні окремих фактів навчання, не вимагаючи дійсного підтвердження цього значення. Фізіологу мимоволі думається при цьому, що психолог, який так недавно відособився від філософа, ще не зовсім позбувся пристрасті до філософського прийому дедукції, від чисто логічної роботи, не перевіряє кожний крок думки відповідністю її з дійсністю. Фізіолог діє цілком протилежно. В кожному моменті дослідження він намагається окремо і фактично аналізувати явище, визначаючи наскільки можливо умови його існування, не довіряючи одним тільки висновкам, одним припущенням” [11].

Ця думка І.П. Павлова залишилась однією з характерних ознак філософського походження психологічних уявлень, незалежних від людини як предмета свого пізнання, але водночас продукованих самою людиною окремішньо від усіх інших. Можна навіть сказати, що це фантазії, які заміщують те, чого людина насправді не знає і лінується дізнатись. Тобто це певне заміщення дійсності напруженням уяви. Позиція І.П. Павлова відзначається первинністю сприйняття того, що виявлятиметься і пізніше впродовж наступного століття, але, певно, на той час особливо впадала у вічі: “Оскільки я вперше виступаю у психологічній літературі, - відзначає він, - мені здається доречно, з одного боку, зупинитись на деяких тенденціях у психології, що не відповідають, на мою думку, меті успішного дослідження, а з іншої - виразніше підкреслити мою точку зору на нашу спільну справу.

Я - психолог-емпірик і психологічну літературу знаю тільки за кількома навчальними посібниками із психології і цілковито мізерній, порівняно з існуючим матеріалом, кількості прочитаних мною психологічних статей; але був з пори свідомого життя і залишаюсь постійним спостерігачем і аналітиком самого себе й інших у досяжному мені життєвому обширі, зараховуючи до нього і художню літературу з жанровим живописом Художня література і твори мистецтва цілісно входили до культури сприймання людини наприкінці XIX - на початку XX ст., про що також свідчать щоденникові записи і психологічні праці I.O. Сікорського..

Я рішуче заперечую і відчуваю сильну неприхильність до всякої теорії, яка претендує на повне охоплення всього того, що становить собою суб'єктивний світ, але не можу відмовитись від аналізу його, від простого розуміння його на окремих пунктах. А це розуміння повинно вести до згоди його окремих явищ з даними нашого сучасного природничо-наукового знання. Для цього необхідно постійно найбільш ретельним чином робити спроби застосовувати ці дані до всякого окремого явища. Нині, я переконаний у цьому, суто фізіологічне розуміння багато чого, що раніше називалось психічною діяльністю, стало на твердий ґрунт, і при аналізі поведінки вищої тварини до людини включно резонно докладати усіляких зусиль для розуміння явищ чисто фізіологічно, на основі встановлених фізіологічних процесів. А між тим мені ясно, що багато психологів ревниво, так би мовити, оберігають поведінку тварини і людини від таких яскраво фізіологічних пояснень, постійно їх ігноруючи і не намагаючись застосовувати їх скільки-небудь об'єктивно” [ 11].

Ми навели докладне пояснення І.П. Пав- ловим своєї наукової позиції, яка впродовж наступного XX століття втілилась у бурхливий розвиток природничо-наукової психології, що має назву також експериментальної психології. Відзначимо принагідно, що саме лабораторні експерименти В. Вундта наприкінці XIX ст. призвели до виникнення і подальшого формування психології як самостійної науки. З цього приводу В.А. Роменець, характеризуючи наукову діяльність В. Вундта, відзначає: “Оскільки предметом психології є насамперед процеси, то дослідження у цій галузі знання може бути лише експериментальним спостереженням. Вундт наголошує, що цілеспрямоване спостереження за суб'єктивними фактами змінює або ж цілком знищує їх. Водночас серед основних психічних процесів немає жодного, до якого не можна було б застосувати експериментальні методи” [ 12, с. 208]. Цим самим можна з упевненістю стверджувати, що наукова позиція І.П. Павлова цілком відповідала утвердженню важливого для розвитку природничо-наукової психології експериментального методу та експериментальної психології, засновником якої є автор 10-томної “Фізіологічної психології” В. Вундт. З Німеччини, батьківщини В. Вундта й обґрунтованої ним психології як окремої експериментальної науки, завдяки допитливості і наполегливості його американських студентів, осереддя подальшого розвитку психологічної науки переміщується до США. Це підтверджує і сучасний дослідник головних течій у психології XX - XXI ст. Р. Трач: “У США, за винятком Вільяма Джеймса, академічна психологія від самого початку пішла природничо- науковим шляхом. Експериментальні дослідження умовних рефлексів І.П. Павловим мали вплив на засновника бігевіоризму Дж.Б. Вот- сона, за теорією якого предметом вивчення у психології повинна бути поведінка людей і тварин, а не психіка чи душевне життя, які неможливо об'єктивно (себто ззовні) спостерігати. Звідси походить назва бігевіоризм (від англ. behavior - поведінка)” [13, с. 123].

Таким чином, наукова позиція І.П. Павлова за його життя цілком відповідала запитам часу - тенденції стрімкого становлення природничо- наукової, експериментальної психології на двох континентах у Європі та Америці, до творення якої він долучився на основі досвіду застосування методів, що використовувались у фізіології. Це дозволяло виокремити методи, важливі для обох наук, які, однак, визначають собою різний науковий зміст відповідно до предмета кожної з наукових дисциплін. Фізіологічна психологія, започаткована В. Вундтом, була вже не фізіологією, а психологією так само, як психологія, виходячи з дослідницької позиції І.П. Павлова, мала власну фізіологічну основу, але її предметом вивчення були психічні процеси і явища. метаморфоза авторитет страх начальство

Ставлення І.П. Павлова до радянської влади і його посмертні метаморфози Лише впродовж останніх десятиліть розпочалось опублікування матеріалів, які раніше мали статус секретності. З них стає все очевидніше, що Іван Павлов засуджував Жовтневий переворот, перейменований пізніше на “революцію”: “Ми загнали цю ідею до диктатури пролетаріату. Мозок, голову поставили вниз, а ноги вгору. Те, що становить собою культуру, розумову силу нації, те знецінено, а те, що поки становить собою грубу силу, яку можна замінити машиною, те висунуто на перший план. І все це, звичайно, приречене на загибель, як сліпе заперечення дійсності. ... Що таке революція в цілому? Це є звільнення від усіх гальм., це є повна нестримність, без- вуздечність. Були закони, звичаї і т.п. Все це тепер зводиться нанівець” [6, с. 484]. Далі Симон Шноль наводить уривок листа І.П. Павлова М.І. Бухаріну: “.Революція для мене - це дійсно щось жахливе за жорстокістю і насиллям навіть над наукою; адже один ваш діалектичний матеріалізм за його теперішньою життєвою постановкою ні на волосину не відрізняється від теології і космогонії інквізиції.” [Там само, с. 484].

За такі слова, як справедливо відзначає С.Е. Шноль, розстріл було забезпечено. Але почесний директор науково-дослідного інституту, Нобелівський лауреат 1904 року, академік І.П. Павлов звертається до Наркомпросу і Раднаркому РРФСР з проханням дозволити зарубіжне листування і виїзд за кордон. Керуючий справами Раднаркому В.Д. Бонч- Бруєвич доповідає про це В.І. Леніну, який доручає негайно “зробити все можливе для покращення умов життя і роботи вченого” і “письмово сповістити академіка Павлова про те, що радянська влада високо цінує його заслуги і забезпечить усім необхідним” [6, с. 485]. Однак останнього не влаштовує таке ставлення, котре ставить його у виняткове становище на тлі страждань інших учених, тому він пише у відповідь: “Тепер скажіть самі, чи можна за цих обставинах, не втративши повагу до себе, погодитись, користуючись випадковими умовами, на одержання тільки собі життя “забезпеченого у всьому, чого тільки не побажаю, щоб не відчувати в моєму житті ніяких нестатків” - (вираз із вашого листа)? Хай би я був вільний від нічних обшуків (таких у мене було три останнього часу), хай я був би спокійний стосовно насильницького вселення в мою квартиру і т.д. і т.д., але перед моєю свідомістю стояло б життя моїх близьких. І як би я міг при цьому займатися моєю науковою справою?” [6, с. 485]. З цією відповіддю І.П. Павлова В.Д. Бонч-Бруєвич ознайомлює В.І. Леніна, який у грудні 1919 року виносить це питання на розгляд Раднаркому, котрий у результаті ухвалює постанову “Про покращення побуту наукових спеціалістів”.

Але цим справу не було завершено. С.Е. Шноль з цього приводу відзначає: “У червні 1920 року Ленін особисто висловив голові Петроградського виконкому Зінов'єву прохання забезпечити Павлова усім необхідним “.як виняток, надати йому понаднормативний пайок і взагалі потурбуватись про більш-менш комфортабельну для нього обстановку, не в приклад для інших” [6, с. 485].

Масові арешти кінця 20-х - початку 30-х років, що охопили й спеціалістів очолюваного І.П. Павловим Інституту експериментальної медицини, які на клопотання керівництва інституту були відпущені на свободу. Але це не применшило обурення І.П. Павлова, з яким він звернувся до голови Раднаркому В.М. Молотова: “Безперервні і незліченні арешти роблять наше життя цілковито виключним. Я не знаю мети їх (чи є це безмірно ретельний пошук ворогів режиму, або метод залякування, або ще що-небудь), але не підлягає сумніву, що в переважній більшості випадків для арешту немає ні найменшої підстави, тобто винуватості в дійсності” [ 6, с. 485]. Водночас з листом проти терору і насилля І.П. Павлов звертався до наркома охорони здоров'я Г.Н. Ка- мінського, який пізніше, на червневому пленумі ЦК ВКП(б) 1937 року виступив з критикою репресій НКВС (“Так ми перестріляємо всю партію”) і після своєї доповіді висловив репліку И.В. Сталіну щодо доповіді М.І. Єжо- ва про те, що НКВС продовжує арештовувати чесних людей”, на яку И.В. Сталін відповів: “Вони вороги, а ви пташка того ж польоту”. В той же день, 25 червня 1937, Г.Н. Камін- ський був виключений зі складу кандидатів у члени ЦК ВКП(б), а 8 лютого 1938 військовою колегією Верховного суду СРСР засуджений до найвищої міри покарання і розстріляний 10 лютого цього ж року.

У 1934 році І.П. Павлов у листі до Г.Н. Ка- мінського писав: “Чи думаєте Ви достатньо про те, що багатолітній терор і нестримне свавілля влади перетворює нашу, й без того азійську, натуру в ганебно рабську?.. А чи багато гарного можна зробити з рабами? - піраміди, так, але не загальне істинне людське щастя. Чи зупиняєте Ви свою увагу достатньо на тому, що недоїдання і повторюване голодування в масі населення з їхніми неодмінними супутниками - повсюдними епідеміями, підточують сили народу? В фізичному здоров'ї нації, у цій першій і неодмінній умові - міцний фундамент держави, а не тільки у численних фабриках, навчальних і вчених установах и т.д., звичайно, потрібних, але при гострій розбірливості і належній державній послідовності” [6, с. 486]. Як видно з наведеної нами майбутньої позиції Г.Н. Камінського на червневому пленумі ЦК ВКП(б) 1937 року, він значною мірою поділяв ці настанови І.П. Павлова.

В числі оприлюднених листів І.П. Павлова С.Е. Шноль наводить фрагмент листа, як видно з контексту, надісланого до Раднаркому, датованого 21 грудня 1934 року, тобто написаний через 20 днів після вбивства С.М. Кірова в Ленінграді, коли соціально-психологічна напруженість у суспільній свідомості сягнула свого апогею: “,,, ви сієте по всьому культурному світу не революцію, а з величезним успіхом фашизм... Ми жили і живемо під неослабним режимом терору і насилля. Якби всю нашу обивательську дійсність відтворити цілком без пропусків з усіма щоденними подробицями, це була б жахлива картина, приголомшливе враження від якої на справжніх людей заледве б значно пом'якшилось, якщо поряд з нею поставити й іншу нашу картину з чудовим чином начебто заново виростаючими містами, дніпробудами, гігантами-заводами і численними вченими і навчальними закладами. Я всього найбільше бачу подібності нашого життя з життями стародавніх азійських деспотій. Не один же я так думаю і відчуваю? Помилуйте ж вітчизну і нас” [6, с. 486]. Як слідує з наведених документів, особисте ставлення І.П. Павлова до змінюваного, але незмінного у своїй терористичній політиці керівництва СРСР було виразно непримиренним до його політики як масових, так й індивідуальних репресій, ідеологічного догматизму, що перешкоджав свободі наукового розвитку.

І.П. Павлов до останніх днів свого життя виявляв свою непримиренну позицію до багатоликої деспотії - це був самотній протест ученого в тоталітарному осередді, наслідування якого було вкрай небезпечним. Можна лише уявити, яким чином І.П. Павлов поставився б до проведення “Павлівської сесії”. Однак у тому й полягає суть репресивної політики И.В. Сталіна, який найбільше цінував місію катувальників і на цю роль у помсту за те, що вона не вдалась за життя видатного ученого, І.П. Павлов був призначений ним посмертно.

И.В. Сталін, визнаний тодішніми ідеологами у науковій сфері “корифеєм науки, геніальним вождем й учителем”, цим самим отримував повноваження делегувати свій вплив уже мертвому І.П. Павлову, знищуючи його іменем розвиток науки, якому останній присвятив усе своє життя. Мертвий І.П. Павлов призначався підручним катом И.В. Сталіна, прибічником радянської влади, диктатором науки. Ця метаморфоза здійснювалась Відділом науки ЦК КПРС вже з перших слів схваленого И.В. Сталіним “Вступного слова президента Академії наук СРСР С.І. Вавілова: “Товариші, у вересні минулого року наша країна на всю широчінь від наукових установ до колгоспів з надзвичайним підйомом святкувала 100-річчя з дня народження Івана Петровича Павлова. Цей дивовижно широкий характер ювілею вченого визначився, без сумніву, зовсім особливим значенням учення Павлова не тільки для фізіології, не тільки для науки, але для усієї радянської культури і життя” [2].

Отож, “особливе значення учення” розширювалось на всю “радянську культуру і життя”, від чого І.П. Павлов ставав “радянським”, ученням якого зручно катувати не тільки одних учнів Павлова іншими його наступниками, але й інших учених, а можливо, в перспективі, і діячів будь-якої культурної або життєво важливої сфери. Це створювало надійну переконаність у тому, що “корифей науки” И.В. Сталін до цього катування не має жодного відношення, адже вірність “Пав- лівському вченню” потрібно було доводити іншим призначеним ним особам.

Протиставлення Павлова і Фройда

Комплекс неповноцінності, притаманний керівництву СРСР, значною мірою усвідомлювався ним, що виражалось в ейфоричній пристрасті до заміщення власних страхів фантасмагоричними ілюзіями переваг усього радянського як втілення російського месіанізму (“Москва - Третій Рим, а Четвертому не бувати”)” над усім буржуазним. Весь зміст Павлівської сесії побудований на цій антитезі: в кожній доповіді і виступі обов'язковим є протиставлення матеріалістичного, названого И.В. Сталіним первинним, - ідеалістичному, передового - реакційному, радянського - буржуазному. Яскравим прикладом, скажімо, є виступ віце-президента Академії медичних наук СРСР І.П. Разенкова Разенков Іван Петрович - фізіолог, доктор медичних наук, академік АМН СРСР (1944). Чуваш: “Під керівництвом товариша Сталіна передове мічурінське вчення, очолюване гідним учнем Мічуріна академіком Трохимом Денисовичем Лисенком, як відомо, отримало рішучу перемогу над реакційним ідеалістичним напрямом в біології - вейсманізмом Вейсман (Weismann) Август - німецький біолог-еволюціоніст, зоолог, ембріолог-морганізмом Морган (Morgan) Томас Хант - американський біолог, один з основоположників Генетики, президент Національної академії наук США (1927-31), іноземний почесний член АН СРСР (1932) ” [2].

І хоч лауреата Нобелівської премії 1933 року Томаса Морґана у 1932 було обрано почесним іноземним членом Академії наук СРСР, на момент проведення Павлівської сесії його вже не було серед живих, а тому керівники радянських академій вже не соромились у висловах знецінення всесвітньо значущого доробку американського вченого. Етичних обмежень не існувало - страх смерті, репресій і пов'язаних з ними знецінень їхніх життів визначав ці межі інстинктом самозбереження: “Сотні учасників сесії в екстазі, - відзначає С.Е. Шноль. - Сотні наукових діячів. Сиво- чолі професори і маститі академіки, бадьорі доценти і партпрацівники. Аплодують, вигукують гасла, оглядаючись на сусідів, щоб не перестати це робити раніше інших - щоб не здатись менш відданими. їх можна зрозуміти. В кістковому мозку в них страх і підсвідома присутність історичного досвіду - арештів, розстрілів 1920-1930-х років. У ці дні великий вождь підписав указівку про розстріл героїв оборони блокадного Ленінграда (див. “Ленінградська справа”), в тому числі свого найближчого соратника часів війни академіка М.О. Вознесенського Вознесенський Микола Олексійович - доктор економічних наук, академік АН СРСР, лауреат Сталінської премії. Розстріляний 1 жовтня 1950 р.. В ці дні він невідступно стежить за ходом катувань на допитах членів ЄАК. ЄАК - тут Єврейський Антифашистський Комітет (прим. С. Болтівця); В ці дні тривають масові повторні арешти тих, хто раніше відбув свої терміни в тюрмах і концтаборах. Темні “флюїди” піднімаються в душах тих, хто волею сваволі одержує можливість за цих обставин придушити суперника, зайняти його місце, просунутись у кар'єрі” [ 6, с. 479]. І цей страх сублімується у головній доповіді “Розвиток ідей І.П. Павлова (завдання і перспективи)” академіка К.М. Бикова Биков Костянтин Михайлович--фізіолог, педагог, громадський діяч, один з найближчих учнів І.П. Павлова в розгромній критиці наперед визначеної частини колишніх учнів І.П. Павлова і знецінення учення Зиґмунда Фройда, що нестримно ширилося в медицині і соціальних науках США і Великобританії.

Причина цього, на наш погляд, не в ученні З. Фройда і не у його особі, а в популярності серед фахівців сфери охорони психічного здоров'я цих країн, які десятиліттями безнадійно ставили собі за мету наздогнати і перегнати керманичі колишнього СРСР. І хоч З. Фройд ніколи не позиціонував себе як фізіолог, а І.П. Павлов - як психолог і невролог, К.М. Биков у своїй доповіді визначає ворожим об'єкт у термінах “фройдизму” і різко протиставляє другого першому: “У зв'язку з посиланням реакції, особливо в Америці та Англії, медицина останніми роками активно відроджує фройдизм і кладе у свою основу його давно вже застарілі догми. Ось що пише з цього приводу співробітник згаданого журналу У доповіді йдеться про американський журнал “Психосоматична медицина” (прим. С. Болтівця)., “визначний” науковий діяч Чикаґського психоаналітичного інституту док- тор Франц Олександр: “Вплив Фройда не може обмежуватись однією медициною. Всі соціальні науки одержують нові стимули від його динамічної психології”. Ось чому перед нами постає завдання зосередити критику в наших журналах і монографіях, головним чином на тих положеннях фройдівського вчення, які підновлюються і використовуються зарубіжною медициною. Свого часу висловлювались думки, начебто у нас, у Радянському Союзі, були спроби поєднати фройдизм з ученням про умовні рефлекси І.П. Павлова в єдину систему “рефлексологічного фройдиз- му”. До честі нашої вітчизняної фізіології, таких спроб створення “рефлексологічного фройдизму” в дійсності майже не було і немає. Сам Іван Петрович Павлов неодноразово відмежовувався від Фройда і піддавав його концепції різкій критиці. В листі до відомого французького психіатра П'єра Жане він, говорячи про законність фізіологічного підходу в поясненні психопатологічних явищ, писав: “Користуючись Вами ж встановленими і систематизованими фактами, я вирішую йти іншою дорогою і застосувати фізіологічне пояснення”. Павлов тут має на увазі механізм виникнення неврозів. Відтак його учням і послідовникам чужа фройдівська концепція за своєю антинауковою природою” [2].