Павлівська сесія триває: роковини семи десятиліть для психології в Україні

Як видно з наведеного уривка доповіді академіка К.М. Бикова, И.В. Сталіну разом з усіма його ідеологами науки не вдалось віднайти в найбільш успішних країнах повоєнного періоду більш виразний образ ворога в фізіології. Тому, з одного боку, таким ворогом був призначений незрозумілий для матеріалістичного думання психолог світового рівня Зиґмунд Фройд, а з іншого - на цій основі і сама психологія у світлі Павлівського вчення могла бути переозначена у галузь, за термінологією фізіолога І.П. Павлова, “вищої нервової діяльності” як еквіваленту психічної діяльності. Однак розвиток зарубіжної психології на час Павлівської сесії сягнув такого рівня, який уже не дозволяв нехтувати цими надбаннями в окремо взятому СРСР, тобто скасувати психологію, як у 30-роках педологію, котра в той час у Західній Європі і США перебувала у процесі перетворення на спеціалізовані галузі психологічного, гігієнічного, соціального, медичного знання. Але, незважаючи на неспроможність Павлівської сесії зупинити чи хоча б применшити світовий розвиток науки, залишалась єдина можливість висловити цю безпомічність на адресу набагато успішніших завдяки більшій науковій свободі народів. У згаданій головній доповіді академік К.М. Биков висловився з цього приводу так: “У спробах пояснити психогенію соматичних захворювань зарубіжні автори (американці, англійці, французи) виявляють повну безпорадність. Ігноруючи павлівське вчення, відки- даючи фізіологічні основи психічної діяльності, вони відходять у безпідставні ідеалістичні і спекулятивні побудови та здогади. Нам не по дорозі з їхніми психоаналітичними фрой- дівськими тенденціями, тим більше, що спрямованість більшої частини американських психосоматологів у кінцевому підсумку занурюється своїм корінням у містичні концепції, які відображають розкладання буржуазного суспільства, скочування його до фашизму” [2].

Протиставлення неспівмірного є характерною властивістю доповідей Павлівської сесії, де найголовнішою метою кожного доповідача було домогтись відповідності очікуванням маси таких само, як вони, самопосвяті “корифею науки”, але не науці, застосування критики наперед визначених для неї об'єктів для власного самозбереження, а самокритики - для відведення підозрінь маси в необ'єктив- ності. Всі учасники названих сесій входили у колективний обряд ініціації, вихід з якого для них був далеко не очевидний: кому розстріл, кому позбавлення посад і звань, кому заслання, кому відкладення цього до наступної відповідної нагоди. І справді, ніхто не був забутий і нікому нічого не забуто.

Український вектор та осуд

"вихваляння наукових керівників" і "схиляння перед їхніми авторитетами"

Пряма оцінка ролі “українських психіатрів”, разом із грузинськими, вперше пролунала в об'ємній доповіді “Шляхи розвитку ідей І.П. Павлова в галузі патофізіології вищої нервової діяльності” московського професора А.Г. Іванова-Смоленського Іванов-Смоленський Анатолій Григорович - російський психофізіолог, патофізіолог і психіатр; доктор медичних наук (1921 ), віце-президент Академії медичних наук СРСР (1950 - 1951 рр.) . Після запрограмованого кураторами Павлівської сесії захвалювання одних учнів і послідовників І.П. Павлова та нищівної критики інших А.Г. Іванов-

Смоленський принагідно охоплює цією увагою українсько-грузинський напрям: “Попутно не можна не відзначити виняткової уваги до пав- лівського вчення стосовно завдань клініки українських психіатрів, професорів В.П. Протопопова, К.І. Платонова, Є.О. Попова і Н.П. Та- таренко, а також грузинських психіатрів, професорів А.Д. Зурабашвілі і А.Ф. Гоци- ридзе” [2]. Позитивне згадування в доповіді не гарантувало збереження життя, яке будь- якої миті могло бути страчене в боротьбі “за впровадження павлівського вчення в різноманітні галузі вітчизняної медицини”, що водночас було турботою “про здоров'я нашого великого народу, про благо і щастя нашої великої Вітчизни, про медичну науку, повною мірою гідну великої Сталінської епохи” [Там само]. Привид репресій не містив двозначності, а тому з Павлівської сесії ще живі професори везли з собою смертельний страх.

У заключному слові академік К.М. Биков узагальнює думку про “периферію”: “Деякі із виступаючих правильно тут вказували, що наші центральні інститути відірвані один від одного і від наших товаришів на периферії”. Цим самим московський “центр” нагадував самому собі про перспективу поширення репресій у науковій сфері на “периферію”, якою в їхніх очах виглядала і була насправді колонізована ними Україна. Власне “периферією” були усі учасники Павлівської сесії, щодо яких И.В. Сталін засобами Відділу науки ЦК КПРС та “вірних учнів Павлова” знищить улюбленого учня І.П.Павлова - Леона Абгаровича Орбелі та призупинить наукову творчість найбільш успішних за результатами наукової роботи завдяки більшій самостійності мислення його учнів-наступників - П.К. Анохіна, О.Д. Сперанського, а також І.С. Бериташвілі, П.С. Купалова, О.Г. Гинецинського, А.В. Ле- бединського, А.М. Алексаняна та ін. Схема організації цькування “вірних” на “невірних” учнів І.П. Павлова цілковито відповідала примітивній природі соціалістичної рівності, у якій всі проголошуються “товаришами” до тієї миті, поки вони не будуть перейменовані на “ворогів народу” цими ж самими “товаришами”, що оточували “ворогів” зусібіч і які самі легко в них перевтілювались “товариськими” стараннями.

Як відзначає С.Е. Шноль, “Істинних пав- лівців п'ятеро: головний на роль аналога Лисенка - К.М. Биков, за ним А.Г. Іванов- Смоленський, Е.Ш. Айрапетян, І.П. Разенков та Е.А. Асратян” [6, с. 478]. Останній розраховував на винагороду за своє вірнопіддане цькування призначених И.В. Сталіним “невірних” - обрання його як члена-кореспон- дента Академії наук СРСР дійсним членом - академіком на засіданні Біологічного відділення. “Його заслуги, - описує ситуацію С.Е. Шноль, - з трибуни у пишних виразах живописали перед голосуванням члени Відділення - академіки. Заслуги і гідності були незаперечні. Виступили майже всі. Після відкриття урни з бюлетенями виявилось, що всі проти! Кожний сподівався, що хоч один буде “за”...” [6, с. 487]. Дивна річ, але навіть у часи найлютіших репресій серед учених у своїй більшості зберігалась вірність честі і прагнення хай неявно, але реалізувати її в певній можливій формі, принаймні уникнути обмов й очікуваних від них звинувачень на адресу колег. На цьому тлі особливо виразною було роль кар'єристів, служак будь-якому начальству, чия доля найчастіше мала такий же швидкий кінець, як і кар'єрний злет. Перетворення “вірного товариша” на “ворога народу” ставало щораз сподіваною несподіванкою - всі це очікували, але не знали, чия черга настане раніше, а чия пізніше.

Прикрим було здивування тих, хто жив відчужено від дійсності з переконанням, що кого-кого, а його перетворення “вірного товариша” на “ворога народу” не торкнеться за визначенням: в усьому винні вороги, які приховують свою суть і тому бояться викриття, а йому чи їй боятись і приховувати нічого. Насправді ще потребує окремого дослідження психологічна робота, яка спеціально почала проводитись із засудженими перед розстрілами. В ході цієї роботи смертникові роз'яснювалося, як потрібно себе поводити у такий делікатний момент, чому неприпустимим є викрикування або будь-яке згадування імені вождя - И.В. Сталіна, оскільки це призводить до збентеження співробітників розстрільної команди НКВС, що виконують свій обов'язок.

Так само головне призначення Павлівської сесії полягало у тому, щоб не допустити самостійне, а з точки зору керівництва СРСР самовільне, зростання наукового авторитету вчених на основі їхніх особистих заслуг перед наукою, адже наука є непередбачуваною і тому небезпечною сферою в особі тих, хто у сфері цієї невизначеності працює. Такі особи, безперечно, є потенційно небезпечними для будь- якого тоталітарно влаштованого суспільного і державного устрою. Тому потрібно було знищити авторитет, заслужений конкретним ученим служінням науці, для того щоб замінити його авторитетом служіння начальству, керівництву того начальства - вождю. Таким чином науковець ставав залежним від думки і ставлення до нього керівництва, а не від результатів його пошуку раціональної істини. Невизначеність наукової сфери цим самим ліквідовувалась керованістю управлінської гвардії, тому думка наукового начальства ставала істиною, останньою інстанцією якої було найвище державно-політичне керівництво.

Постановою Павлівської сесії спадщина

І.П. Павлова зараховувалась до основ наукового розвитку держави на тій підставі, що “Комуністична партія, Радянський уряд й особисто В.І. Ленін і И.В. Сталін, високо оцінивши наукову творчість І.П. Павлова, приділяли його розвитку виняткову увагу” [ 2 ]. Насправді, ні В.І. Ленін, ані И.В. Сталін наукову творчість І.П. Павлова не оцінювали, а змушені були прийняти той факт, що цей видатний науковець був лауреатом Нобелівської премії і до приходу обох до влади вже мав величезний міжнародний авторитет і вплив. Нехтувати цим означало для них позбутись перспектив їхнього визнання масами, а відтак й утримання абсолютної влади. Крім цього, до контролю за науковою сферою залучався науковий авторитет, який уже не міг оскаржити або заперечити те, яким чином його спадщина і його ім'я почало використовуватись. Зокрема, авторитет І.П. Павлова був потрібен для знищення авторитету його найталановитіших учнів, серед яких найбільш успішним став Л.А. Орбелі.

Основний зміст того, чого саме треба було позбавити Л.А. Орбелі, щоб знищити його авторитет, міститься у таких двох положеннях постанови: “В науковому житті колективів, якими керував Л.А. Орбелі, не була розгорнута наукова критика і самокритика, не забезпечувалась свобода критики і боротьби думок. У цих установах панувало вихваляння наукових керівників і сліпе схиляння перед їхніми “авторитетами”. Академік Л.А. Орбелі, очоливши велику групу дослідницьких установ, кафедр, комісій, наукових журналів, наукових товариств, зайняв нетерпиме монопольне становище у фізіологічній науці, що суперечить духу радянської науки і заважає вільному її розвитку” [2]. Як випливає із цих формулювань, критика Л.А. Орбелі цим самим набувала схвалення постановою Павлівської сесії, заохочувалась боротьба із ним з одночасним припиненням похвали та поваги до його наукового авторитету. Перше з наведених положень служило підставою для другого положення - щодо позбавлення Л.А. Орбелі керівних посад і ролі в усіх сферах, якими він опікувався. У такий спосіб “монопольне становище” дослідництва замінялось монопольним становищем нового начальства, підконтрольного волі єдиного в СРСР вождя і “корифея науки”.

Протидія природному зростанню наукового авторитету вчених шляхом формування їхніх наукових шкіл полягала у монополізації вчення

І.П. Павлова: “Сесія засуджує необгрунтовані прагнення окремих учених створювати у фізіології свої власні “школи” і “школки” і протиставляти себе тим самим загальному напряму вчення І.П. Павлова” [ 2 ]. Гуртування науковців навколо певної ідеї, напряму та особи вченого тим самим проголошувалось неприпустимим, оскільки загрожувало загальній цілісності монопольного становища єдиноначального управління наукою. Обмеження, а з ним і зникнення свободи мислення учених, мало своїм наслідком припинення наукового розвитку, внаслідок чого переваги країн вільного світу ставали все більш очевидними.

Післядія семи десятиліть

“Дія завершується. Однак вчинок не завершено, - відзначає В.А. Роменець, обґрунтовуючи принцип вчинкової дії [12, с. 801]. Організатори та учасники Павлівської сесії завершили своє зібрання. Але скликана ними Павлівська сесія триває, бо, за В.А. Роменцем, “вчинкову дію треба ще пояснити, оцінити - тобто здійснити післядію” [Там само, с. 801].

Однак пояснення та оцінки самих по собі замало, оскільки вчинок продовжує тривати. “Післядія як совість вимагає самопокарання людини, - справедливо стверджує В.А. Роменець, - й тільки у цьому випадку людина постає у всій завершеності свого вчинку. Таке покарання має різні форми. Це може бути резиґнація або самопокарання. Це може бути перенесення вини на іншого й покарання саме його шляхом експансії - поширення своїх намагань на іншу особу. Однак вина залишається і має бути спокутувана. Зрештою, в післядії цілком наявне все хибне коло моральних відносин” [12, с. 802].

Ця незавершеність післядії Павлівської сесії полягає не тільки у безстроковому виконанні її постанови, але й передачі з покоління в покоління науковців постколоніальних країн, котрі виникли після розпаду СРСР, способів думання, організації взаємин і наслідувальної поведінки, яку неможливо пояснити з точки зору сучасних тенденцій розвитку пізнавальної творчості дослідників і наукового світу вільних країн.

З плином часу може здаватися, що дійство Павлівської сесії зникло з актуальної свідомості сучасників і лише занурення до історії науки може повернути уявлення про неї. Але це не так. Можна погодитись з тим, що молодшим покоління можуть бути невідомі назви, фабула і зміст тих подій, але не способи організації і впливу на сучасне і майбутнє наукове життя. Можна припускати, що нинішній науковий світ позбувся перепон та обмежень, накладених попередньою тоталітарною епохо. Але найчастіше ми стикаємось із тим, що нові покоління адміністраторів та управлінців від науки не тільки відроджують, але й доповнюють і розширюють асортимент перепон і бар'єрів, покликаний протистояти вільному розвитку цієї надважливої сфери суспільного виробництва.

Спроби визначення часових параметрів післядії Павлівської сесії, що їх здійснив С.Е. Шноль, охоплюють період від 10 до 50 років: “мракобісся тривало ще майже 10 років!” [ 6, с. 494] і далі: “Минуло майже півстоліття. Збитки, завдані країні цією кампанією, все ще помітні” [Там само, с. 499].

Що ж саме помітно? І чому сесії ВАСГНІЛ і Павлівська сесія були можливі не тільки змістовно - за велінням начальства, але й організаційно, - чому науковці не могли їх уникнути? Насамперед тому, що сталінська організація науки передбачала і продовжує передбачати донині її організаційне ґетто - фінансовані з державного бюджету академії наук, поза якими участь у науковій роботі офіційно не визнається за винятком поодиноких випадків її визнання за певною потребою на розсуд найвищого наукового начальства. Де-факто науковець будь-якої зі сталінських академій є служником не істині, а начальству: “Радянська наука, - підтверджує це С.Е. Шноль, - була пристосована до системи радянської влади. Ієрархія наукових діячів, що склалась за 70 років, надовго переживе радянську владу. Академіки, котрі обирались за рознарядкою і погодженням із ЦК КПРС, беззаперечно підпорядковувалися цінним вказівкам “згори”. Багатозначно піднятий вгору палець і зведені догори очі “академіка-секретаря”

Н.М. Сисакяна Сисакян Норайр Мартиросович у 1959 - 1963 рр. академік-секретар Відділення біологічних наук АН СРСР, з 1963 по 1966 рр. - головний вчений секретар Президії АН СРСР: : “Нагорі нами невдоволені!” “Кого обирали в академіки! Бути академіком разом з “академіком” Т.Д. Лисенко... Послух

більш м'яке слово - лояльність. “Вільнодумство” в дуже вузькому колі. І то, як би не повідомили. Чи треба дивуватися відсутності принципових наукових досягнень переважної більшості радянських академіків? Де їхні імена? Де їхня посмертна слава?” [6, с. 648].

Для України наслідки цієї післядії очевидні й донині - через сім десятиліть. Як і тоді, колективізований учений є науковим працівником, допоки “провадить наукову (науково- технічну, науково-організаційну, науково- педагогічну) діяльність у наукових установах, закладах вищої освіти, наукових підрозділах установ, організацій, підприємств” [ 15] , а отже

колгоспником, добровільно вимушеним членом колективного дослідницького господарства, оскільки поза колгоспом наукова діяльність офіційно не визнається. Для прикладу, Чарлз Дарвін в сучасній Україні за наведеним формулюванням Закону до наукових працівників зарахований не був би не тільки через індиві- дуалізованість способів творення ним невідомих до того наукових знань, але й через перевантаженість названих наукових установах академіками, основним призначенням яких є клонування собі подібних - успішних пристосуванців від науки.

Перевірена Павлівською та іншими сесіями колгоспна система організації колективістів наукового штибу буйно розквітла в Україні після розпаду СРСР, підмінивши собою відмерлі інституції контролю на науковцями. Як ніяка інша серед найбагатших країн світу, Україна втворила і фінансує шість подібних конгломератів під назвами “академій наук” з непропорційним розподілом наук між однією з них та галузевими академіями - педагогічних, медичних, аграрних, правових і мистецтв. Незалежно від усвідомлення десятками тисяч працівників наукових установ цих академій колективний страх є основним чинником продукування колективного конформізму їх працівників засобами поступового зменшення фінансування, а відтак і постійного обмеження оплати їхньої праці до 75, 50, 25% від тарифної ставки, поєднаного з обмеженням комунальних платежів, зокрема тепла і світла будівель наукових установ, та наступним звільненням значної їх кількості, що ясно висвітлює наукові перспективи усім іншим. Загальна динаміка зменшення кількості науковців за галузями в України заслуговує на окреме дослідження, але очевидною є тенденція до їх багатократного вивільнення. За межами згаданих наукових установ, закладів вищої освіти, наукових підрозділів установ, організацій, підприємств та відсутності в Україні підприємств з науковими підрозділами науковий працівник, на жаль, й донині перестає ним бути. На відміну від 30 - 50-х років XX століття звільнення, арешт і розстріл обмежується звільненням, яке, як правило, кладе край подальшій творчій праці і сенсу наукового життя, але на щастя не життю у його фізичному та соціальному вимірах для самого інтелектуала.

Це буде тривати й надалі і чи буде споку- тувана вина, а з нею чи буде розірвано хибне коло моральних відносин, до якого привернув наш погляд академік В.А. Роменець? Відзначимо, що пояснення й оцінювання, тобто здійснення післядії потребує вже не сама Пав- лівська сесія та всі її семидесятилітні наслідки, які є безрадісною проекцією майбутнього української науки. В цьому поясненні та оцінюванні слід взяти до уваги застосування вперше у найбільшому масштабі колективно- господарського принципу цькування науковців як предтечі і мотивації їх наступних репресій. Господарського, бо наукова сфера розглядалась як частина єдиного господарства колишнього СРСР, хижацька оруда яким мало чим відрізнялась від способів організації в Україні вже реалізованих голодоморів 1932 - 1933 і 1946 років. Відмінність полягала лише у способах протиставлення цілеспрямовано створених “ворогів” масі “товаришів”: ворогами ставали як селяни, котрі, тримаючись за життя, намагались зберегти хліб, так і науковці, яких не обійшла доля селян у щонайменшому вираженні власної наукової самостійності. Тому метою зазначених сесій було її відібрати в учених, як у трударів селянське зерно. На відміну від колективно-господарського індивідуальне цькування і репресії фактично являли собою спосіб життя Російської імперії від часів її утворення.

Так, у доповіді на другому з'їзді вітчизняних психіатрів, що відбувся 4 - 11 вересня 1905 року в Києві І.О. Сікорський навів приклад такого цькування Миколи Пирогова: “Сам М.І. Пирогов у своєму прощальному зверненні до студентів Університету Св. Володимира в 1861 році говорить: “Я був підготовлений до того, що мене ви не раптом зрозумієте, і ще менше зрозуміють ваші батьки і ціле суспільство”. Так і трапилось! Пирогов був звільнений від державної служби, він виявився небезпечним новатором, ідеалістом, який не знав життя” [16, с. 360]. Отож індивідуальне цькування М.І. Пирогова, який дав дозвіл на використання української мови в Києві для навчання у недільних школах для дорослих, що їх організовували М. Драгоманов, П. Чубинський, М. Старицький та інші студенти Університету Святого Володимира і громадські діячі [17, с. 70], застосовано російською окупаційною владою для залякування інших науковців та освітян у Києві, оскільки ім'я і приклад М.І. Пирогова на той час був достатньо широко відомий в Україні. Іншими словами, залякування і терор в освітній і науковій сферах не припинялися в Україні протягом усього періоду її окупації та перебування у складі Російської імперії і СРСР. Павлівська сесія належить до особливо виразних проявів використання наукоподібної риторики для приховування справжніх намірів організаторів цькування учених. Ці прояви добре засвоєні в Україні і повною мірою передаються з покоління в покоління від часів СРСР донині у сфері управління психологічною наукою. Заради цього, як і в часи союзно-імперської доби, керівництву наукою виплачуються пожиттєві бюджетні доплати: “Станом на сьогодні розмір зазначеної довічної плати встановлено постановою Кабінету Міністрів України від 17.10.2007 № 1229 “Про збільшення розміру довічної плати за звання дійсного члена (академіка) та члена-кореспон- дента Національної академії наук і галузевих академій наук”, відповідно до якої обсяг плати за звання академіка і кореспондента НАН становить 5112 грн. та 3400 грн., за звання академіка і кореспондента національних галузевих академій - 4601 грн. та 3060 грн. відповідно” [18, с. 1-2]. Як і в окупаційні десятиліття панування радянської влади, керованої ЦК КПРС з Москви, в сучасній Україні невідомою залишається робота, за яку виплачуються ці бюджетні, а отже народні, гроші, хоч де-факто академіки і члени-ко- респонденти у своїй масі виконують керівні функції або функції підтримки діючого державного керівництва, утворюючи собою прошарок задоволених будь-якою політикою, навіть спрямованою на знищення науки, якщо вона не зачіпає їхньої оплати і займаних завдяки цим званням керівних або інших важливих посад.

Страх академічного начальства перед втратою цих та інших привілеїв породжує навчене як Павлівською сесією, так і багатьма погодженими нею прикладами, насильство над набагато менш оплачуваними працівниками наукової сфери, поза якою вони згідно із чинним законодавством перестають визнаватись належними до науки. Сталінська академічна ієрархія чинить насильство вже самим фактом існування свого кривавого спадку, який не може зникнути або бути відмитий від крові попередніх поколінь інакше, як тільки у спосіб цілковитої їх ліквідації як необхідного способу розірвання усього хибного кола моральних відносин у сфері інтелектуальної праці.

Українське суспільство має повернути собі моральне право суворо і невідворотно зажадати спокутування вини за злочини проти людяності - проти інтелекту і духу Української нації. Замкнуті самі у собі, відгороджені від життя суспільства комуністичними статутами і взаємозалежностями, оплачувані народними грошима сталінські академіки і члени-кореспонденти виконують ту ж місію, як і раніше за сприяння НКВД, що тягне за собою у майбутнє людські трагедії смертей, хвороб і втеч з наукової сфери й за межі України від цькувань, принижень, невитре- буваності десятків, якщо не сотень тисяч нинішніх і підростаючих поколінь української наукової молоді. На відміну від вільних суспільств, в Україні академіки і члени- кореспонденти виконують не творчу роботу, яка створює суспільну вартість і наповнює народний бюджет, а оплачувану з бюджету репресивно-гальмівну роль нагляду на наукою, властиву колишньому НКВД-КДБ.

Україна повинна вивільнитись від цього комуністичного сталінського спадку, і провідна роль у цьому належить українським науков- цям-психологам, оскільки йдеться про зміну соціально-психологічного клімату усієї української науки. Психологічною післядією є совість, котра вимагає самопокарання причетних до пригнічення, репресій і терору стосовно українських науковців. Першочергово треба згадати і відновити добре ім'я усіх зацькованих, незаслужено принижених і спаплюжених творців української науки. Спостереження свідчать про ціложиттєве заціпеніння внаслідок смертельного страху трьох наступних поколінь замученої і розстріляної людини. Але сьогодні четверте покоління, всупереч трьом попереднім, починає активно шукати й відновлювати правду і справедливість, та й воно зовсім не знає тіні ані страху, ані побоювань, ані сумнівів. Наскільки точним є це спостереження і наскільки й у якому обсязі воно властиве людській популяції, ще потрібно вивчати знову ж таки науковцям-психологам.

Створення умов для вільного наукового пошуку українських учених усіх спеціальностей потребує усунення генералізованого страху, переданого у спадок й актуалізованого нинішніми апологетами сталінського академізму. Цей страх має бути перетворено на радість творення невідомого раніше знання для духовного-інтелектуального розвою всієї Української нації у співдружності інших націй світу. Це означає, що не замкнуті самі для власної користі і зосереджені на самих собі, від чого, як відомо, усі академіки впадають у глупе дитинство, а відкриті до широкого українського суспільства, його нинішніх і перспективних потреб та сподівань співтовариства українських учених визначатимуть розвиток і розквіт інтелектуальних домагань та можливостей нашого багатостраждального у віках і донині Українського народу.

Список використаної літератури

1. Словник української мови: в 11 т./АН УРСР, Ордена Трудового Червоного Прапора Інститут мовознавства ім. О.О. Потебні. Київ: Наукова думка, 1978, Т. IX. С. 539.

2. Научная сессия, посвященная проблемам физиологического учения академика И.П. Павлова. Издательство Академии наук СССР. Москва- Ленинград, 1950. 135 с.

3. Сталин И.В. Письмо Ю.А. Жданову 6 октября 1949 года. Сталин И.В. Полное собрание сочинений. 2005. Т. 18.

4. Физиологическое учение академика И.П. Павлова в психиатрии и невропатологии. Материалы стенографического отчета объединенного заседания расширенного Президиума АМН СССР и пленума Правления Всесоюзного общества невропатологов и психиатров 11-15 октября 1951. Москва: Государственное издательство медицинской литературы Медгиз, 1952. 476 с.

5. Сессия ВАСХНИЛ-1948. О положении в биологической науке Стенографический отчет.

6. Шноль С.Э. Герои, злодеи, конформисты отечественной науки. Москва: Книжный дом “ЛИБРОКОМ”, 2020.720 с.

7. Петрюк П.Т., Петрюк А.П. Некоторые рассуждения о 65-летии Павловской сессии. Вестник Ассоциации психиатров Украины. 2016. № 1-2. С. 129-137.

8. Савенко Ю.С. 60-летие Павловской сессии 1951 г. Независимый психиатрический журнал. 2011. № 3. С. 5-7.

9. Етичний кодекс ученого України (2009). Верховна Рада України. Законодавство України.

10. Не хвали себя сам, пусть тебя люди похвалят (2020). Русско-английский словарь пословиц и поговорок.

11. Павлов И.П. Ответ физиолога психологам. [Електронний ресурс]. 1930.

12. Роменець В.А. Історія психології: XIX - початок XX століття: навч. посібник. Київ: Либідь, 2007. 832 с.

13. Трач Р. Людинознавча психологія: збірник статей. Київ: Унів. вид-во ПУЛЬСАРИ, 2019. 188 с.

14. Жуков Б. Введение в поведение. История наук о том, что движет животными и как их правильно понимать. 2016.

15. Закон України “Про наукову і науково-технічну діяльність”. Верховна Рада України.

16. Труды второго съезда отечественных психиатров, происходившего в г. Киеве с 4-го по 11-е сентября 1905 года. Изданы на основании пункта 10-го правил Съезда под редакцией Председателя Распорядителя Комитета Проф. И.А. Сикорского Секретарем Съезда Д-ром С.М. Доброгаевым. Киев: Типография С.В. Кульженко, Пушкинская ул., дом №4. 1907. 698 с.

17. Сосюра Л.Г. Форми, методи та зміст педагогічної діяльності Михайла Драгоманова. Сумська старовина. 2017. №L. С. 69-79.

18. Лист Міністерства освіти і науки України №1/111777 від 11.02.2015 р. “Про результати розгляду листа ГО “Об'єднання працівників культури України” від №00/50”. 2 с.

References

1. Slovnyk ukrayinskoyi movy (1978). [Dictionary of the Ukrainian language]: v 11 t./AN URSR, Ordena Trudovogo Chervonogo Prapora Instytut movoznavstva im. O.O. Potebni. Kyiv: Naukova dumka, T. IX. S. 539.[In Ukrainian].

2. Nauchnaya sessiya, posvyaschennaya problemam fiziologicheskogo ucheniya akademika I.P. Pavlova(1950). [Scientific session dedicated to the problems of the physiological doctrine of academician I.P. Pavlov. Publishing house of the USSR Academy of Sciences. Moscow-Leningrad]. 135 s.

3. Stalin I.V. (1949). Pismo YU.A. Jdanovu 6 oktyabrya 1949 goda [Elektronnaya publikatsiya]. Stalin I. V. Polnoe sobranie sochineniy [Stalin I.V. Letter to Yu. A. Zhdanov October 6, 1949. Stalin I.V. (2005). Complete Works. T. 18.]

4. Fiziologicheskoe uchenie akademika I.P. Pavlova v psihiatrii i nevropatologii(1952). Materialyi stenograficheskogo otcheta obyedinennogo zasedaniya rasshirennogo Prezidiuma AMN SSSR i plenuma Pravleniya Vsesoyuznogo obschestva nevropatologov i psihiatrov 11- 15 oktyabrya 1951. Moskva: Gosudarst- vennoe izdatelstvo meditsinskoy literaturyi Medgiz [Physiological doctrine of academician I.P. Pavlov in psychiatry and neuropathology. Materials of the verbatim report of the joint meeting of the enlarged Presidium of the USSR Academy of Medical Sciences and the plenum of the Board of the All-Union Society of Neuropathologists and Psychiatrists October 11-15, 1951. Moscow: State Publishing House of Medical Literature Medgiz]. 476 s.

5. Sessiya VASHNIL-1948 (1948). O polojenii v biologicheskoy nauke. Stenograficheskiy otchet. [Session of VASKHNIL-1948(1948). On the situation in biological science Verbatim report].

6. Shnol S.E.(2020). Geroi, zlodei, konformistyi otechestvennoy nauki. Moskva: Knijnyiy dom “LIBROKOM”[ Shnol S.E.(2020). Heroes, villains, conformists of Russian science. Moscow: Book House “LIBROKOM”]. 720 s. [In Russian].

7. Petryuk P.T., Petryuk A.P. (2016). Nekotoryie rassujdeniya o 65-letii Pavlovskoy sessii. Vestnik Assotsiatsii psihiatrov Ukrainyi.[ Petryuk P.T., Petryuk A.P.(2016). Some reasoning about the 65th anniversary of the Pavlovsk session. Bulletin of the Association of Psychiatrists of Ukraine]. № 1-2. S. 129-137. [In Russian].

8. Savenko YU. S.(2011). 60-letie Pavlovskoy sessii 1951 g. Nezavisimyiy psihiatricheskiy jurnal [Savenko Yu. S.(2011). 60th anniversary of the Pavlovsk session 1951. Independent psychiatric journal]. № 3. S. 5-7. [In Russian].

9. Etychnyi kodeks uchenoho Ukrainy(2009). Verkhovna Rada Ukrainy. Zakonodavstvo Ukrainy.[Elektronnyi resurs].- [Code of Ethics of the scientist of Ukraine(2009). Verkhovna Rada of Ukraine. Legislation of Ukraine. [Electronic resource].

10. Ne hvali sebya sam, pust tebya lyudi pohvalyat (2020). Russko-angliyskiy slovar poslovits i pogovorok.

11. Pavlov I.P. (1930). Otvet fiziologa psihologam [Elektronniy resurs]. - [Pavlov I.P.(1930). The physiologist's answer to psychologists. [Electronic resource].

12. Romenets V.A. (2007). Istoriia psykholohii: XIX - pochatok XX stolittia: navch. Posibnyk .[Romenets VA History of psychology: XIX - early XX century: textbook. manual] Kyiv: Lybid. 832 s. [In Ukrainian].

13. Trach R. (2019). Liudynoznavcha psykholohiia: zbirnyk statei [Trach R. Anthropological psychology: a collection of articles] Kyiv: Univ. vyd-vo PULSARY. 188 s. [In Ukrainian].

14. Jukov B. (2016), Vvedenie v povedenie. Istoriya nauk o tom, chto dvijet jivotnyimi i kak ih pravilno ponimat [Zhukov B. Introduction to behavior. History of the sciences about what drives animals and how to understand them correctly].

15. Zakon Ukrainy “Pro naukovu i naukovo-tekhnichnu diialnist”(2015). Verkhovna Rada Ukrainy [Law of Ukraine “On Scientific and Scientific-Technical Activity”(2015). Verkhovna Rada of Ukraine]

16. Trudyi vtorogo syezda otechestvennyih psihiatrov, proishodivshego v g. Kieve s 4-go po 11-e sentyabrya 1905 goda. Izdanyi na osnovanii punkta 10-go pravil Syezda pod redaktsiey Predsedatelya Rasporyaditelya Komiteta Prof. I.A. Sikorskogo Sekretarem Syezda D-rom S.M. Dobrogaevyim(1907). [Proceedings of the second congress of domestic psychiatrists, which took place in Kiev from September 4 to 11, 1905. Published on the basis of clause 10 of the Rules of the Congress, edited by the Chairman of the Steward of the Committee Prof. IA Sikorsky Secretary of the Congress Dr. S.M. Dobrogaev]. Kyiv: Tipografiya S.V. Kuljenko, Pushkinskaya ul., dom №4. 698 s. [In Russian].

17. Sosiura L.H. (2017). Formy, metody ta zmist pedahohichnoi diialnosti Mykhaila Drahomanova. Sumska starovyna. 2017. №L. S.69-79.[ Saussure L.G. (2017). Forms, methods and content of pedagogical activity of Mikhail Drahomanov. Sumy antiquity].

18. Lyst Ministerstva osvity i nauky Ukrainy №1/111777 vid 11.02.2015 r. “Pro rezultaty rozghliadu lysta HO “Obiednannia pratsivnykiv kultury Ukrainy” vid №00/50.(2015). [Letter of the Ministry of Education and Science of Ukraine №1 / 11-1777 dated

19. “On the results of consideration of the letter of the NGO” Association of Cultural Workers of Ukraine “dated 22.12.2014 №00 / 50(2015)] 2 s. [In Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru