Саморозвиток суб'єктності особистості: від суб'єктно-генетичного до комунікативно-генетичного підходу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вінницький національний технічний університет

САМОРОЗВИТОК СУБ'ЄКТНОСТІ ОСОБИСТОСТІ: ВІД СУБ'ЄКТНО-ГЕНЕТИЧНОГО ДО КОМУНІКАТИВНО-ГЕНЕТИЧНОГО ПІДХОДУ

Прищак Микола Дем'янович

кандидат педагогічних наук, доцент

кафедри філософії та гуманітарних наук

м. Вінниця

Анотація

суб'єктність особистість генетичний

В статті досліджено питання природи суб'єктності особистості та джерел розвитку як якостей суб'єктності так і суб'єктності як цілісного явища - суб'єкта. Визначено, що в сучасній психолого-педагогічній науці домінуючим є підхід, який базується на ідеї «саморозвитку суб'єктності особистості». Особливо активно торує шлях суб'єктно-генетичний підхід до розвитку суб'єктності особистості та особистості загалом.

Цей підхід базується на тому, що окремій людині притаманні суб'єктні інтенції і потенції, які несуть в собі сутнісний код, індивідуальний проект людського буття, інтенцію і потенцію становлення людини людиною.

Суб'єктно-генетичний підхід здійснив важливий прорив в дослідженні сутності та розвитку суб'єктності особистості. Але, в основу явища та поняття «суб'єктність», розробниками цього підходу закладене проблемне підгрунття, яке полягає в тому, що як і онтологічною так і інструментальною основою суб'єктності особистості визначається діяльність (активність). Адже саме діяльнісний підхід до буття людини (особистості), наряду з філософією «свідомості-Я», стали основою породження в історичному процесі західної культури та цивілізації людини монологічної та авторитарної, стали причиною духовної (моральної) та екологічної кризи ХХ ст.

В статті ми доводимо, що основою актуалізації «суб'єктних інтенцій» особистості є не діяльність (активність), а взаємодія, яка є елементом більш широкого явища комунікативності. З іншого боку, діяльність залишається важливим чинником розвитку суб'єктності, але як складова взаємодії. Комунікативність (взаємодія) є онтологічною та інструментальною основою розвитку суб'єктних інтенцій особистості. Саме в процесі внутрішньої та зовнішньої комунікативності як системи «Я - Інший» відбувається віковий процес розвитку та актуалізації генетичних інтенцій суб'єктності.

На основі проведеного дослідження в статті аргументується актуальність розробки комунікативно-генетичного підходу до розвитку суб'єктності особистості.

Ключові слова: суб'єктність особистості, суб'єктно-генетичний підхід, комунікативно-генетичний підхід, духовність, комунікативність, внутрішня свобода, мотиваційність, творчість, саморегуляція.

Abstract

Pryschak Nicolai Demyanovich Ph.D., Associate Professor, Associate Professor of Philosophy and Humanities, Vinnytsia National Technical University, Vinnitsm

SELF-DEVELOPMENT OF PERSONAL SUBJECT: FROM THE SUBJECT-GENETIC TO COMMUNICATIVE AND GENETIC APPROACH

The article examines the nature of personal subjectivity and the sources of development of both the subjectivity qualities and subjectivity as an integral phenomenon - subject. It is determined that the approach based on the idea of "self-development of personality subjectivity" dominate in modern psychological and pedagogical science. The subject and genetic approach to the development of personal subjectivity and individual as a whole is particularly active.

This approach is based on the fact that the individual is characterized by subject intentions and potentials, which contain the essential code, individual project of human existence, intention and potential of human development.

The subject and genetic approach has made an important breakthrough in the study of the essence and development of personal subjectivity. According to the developers of this approach, the phenomenon and concept of "subjectivity" is based on problematic background, which consists in the fact that activity is determined both as ontological and instrumental basis of personal subjectivity. After all, it was the activity-based approach to human (personality) existence, along with the philosophy of "consciousness-I", that became the basis for generating monologue and authoritarian personality in the history of Western culture and civilization, and caused the spiritual (moral) and environmental crisis of the twentieth century.

In the article, we prove that the basis for updating the "subject intentions" of the individual is not activity, but interaction, which is an element of a broader phenomenon of communication. On the other hand, activity remains an important factor in the development of subjectivity, but as a component of interaction. Communication (interaction) is ontological and instrumental basis for the development of subject intentions of the individual. It is in the process of internal and external communication as a system of "I-Other" that the age-old process of development and actualization of genetic intentions of subjectivity takes place.

Based on the conducted research, the article argues for the relevance of developing communicative and genetic approach to the development of personal subjectivity.

Keywords: personal subjectivity, subject and genetic approach, communicative and genetic approach, spirituality, communication, inner freedom, motivation, creativity, self-control.

Постановка проблеми

Криза сутнісних основ буття людини в ХХ ст., не тільки загострила проблему «комунікативності буття», але і вивела на порядок денний питання суб'єктної ролі людини у процесі її взаємодії у світі, питання суб'єктності людини, яке в контексті комунікативного виміру буття людини актуалізується в питання, яка роль, місце людини (особистості) в комунікативній системі «Я - Інший» як системі буття людини? Одним з проблематичних, у наукових пошуках про суб'єктність особистості, залишається питання про природу суб'єктності, джерело розвитку як якостей суб'єктності так і суб'єктності як цілісного явища - суб'єкта.

Аналіз наукової літератури показує наявність різних підходів до розуміння природи суб'єктності та її розвитку, які вчені також вважають етапами генези ідеї суб'єктності:

• безсуб'єктна діяльність;

• суб'єктність як набута властивість;

• саморозвиток суб'єктності особистості.

Безсуб'єктна діяльність. Як, зазначає В. Татенко, в різних психологічних концепціях активність суб'єкта індивіда, підміняється «безсуб'єктною діяльністю» (теоретичної або практичної, ігрової, навчальної, трудової, суспільно-корисної) або іншої активності типу спілкування, що, у міру оволодіння ними індивідом, «породжують» психічне - щось не представлене в системі життєво важливих людських потреб, намірів, інтересів, мотивів і цілей, настанов, значень і смислів і т.п. Суб'єктна активність індивіда з формування власної психіки виключається з детермінаційного ряду, не визнається «факт саморозвитку індивіда як суб'єкта психічної активності в онтогенезі» [1, С. 27].

Суб'єктність як набута властивість. Першим теоретичним підходом (етапом) дослідження природи суб'єктності як набутої властивості стали ідеї, які базуються на «активності суб'єкта детермінованого зовні». В їх основі закладено принцип «зовнішнє через внутрішнє», або «від соціального до індивідуального» [2, С. 17]. Ці ідеї розглядаються у творчості Л. Виговського, І. Кона, В. Лісовської, А. Мудрика, В. Сафіна, А. Петровського, М. Тіхми, І. Чеснокової та ін.

Іншим теоретичним підходом (етапом) дослідження природи суб'єктності як набутої властивості стали ідеї, які базуються на «активності суб'єкта детермінованого внутрішньо» (діяльнісний підхід). В їх основі закладено відому нам формулу О. Леонтьєва «Внутрішнє (суб'єкт) діє через зовнішнє і цим самим себе змінює» [3, С. 94].

В. Чудновський підкреслюючи важливість вирішення питання про те, що є джерелом саморозвитку суб'єкта, зауважує, що «становлення ядра суб'єктної активності виражається в поступовій зміні співвідношення між «зовнішнім» і «внутрішнім»: від переважної спрямованості «зовнішнє через внутрішнє» до все більшого домінування тенденції «внутрішнє через зовнішнє» [4, С. 8].

А як зазначає О. Леонтьєв: «... на початкових етапах свого розвитку діяльність обов'язково має форму зовнішніх процесів», «рука рухається, повторюючи контури предмета, і форма руху руки переходить у форму психічного образу предмета, переходить у свідомість» [5, С. 20]. Але виникає питання, яке слушно задано В. Татенком: «Що мається на увазі під активністю суб'єкта, детермінованою «ззовні», і хто власне керує рухом зазначеної «руки»?» [1, С. 27].

Підхід до розуміння природи суб'єктності та її розвитку, який базується на визначенні «суб'єктності як набутій властивості», по суті базується на ідеї «вростання особистості в соціальне середовище» [2, С. 72] Питання полягає лише в тому, хто управляє даним процесом адаптації особистості в суспільстві, зовнішні чинники чи особистість.

Сучасний етап дослідження питання природи та розвитку суб'єктності особистості акцентує увагу на ідеї «саморозвитку суб'єктності особистості». Особливо значну роль в реалізації ідеї «саморозвитку» особистості та її суб'єктності відіграє «суб'єктно-генетичний підхід».

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Так, у гуманістичній моделі розвитку особистості людина визнається суб'єктом, автором і виконавцем генетично зумовленого життєвого проекту. Джерелом особистісного зростання (самоактуалізації) людини є вроджена потреба в самореалізації закладених у ній духовно-генетичних інтенцій, потенціальних можливостей (А. Маслоу, К. Роджерс, Е. Фромм, К. Юнг, Ф. Перлз), або «пореба смислу» (В. Франкл., А. Манегетті).

Онтогенетичні ідеї становлення особистості та її суб'єктності розвинені в наукових пошуках Г. Костюка, С. Максименка та В. Роменця. В контексті «життєвого світу» досліджує питання генетичних засад буття людини Т. Титаренко. Генетичні засади саморозвитку суб'єктності особистості досліджує С. Кузікова. На суб'єктно-генетичних ідеях розвитку особистості та її суб'єктності, в контексті питання «самовизначення особистості», акцентує свою увагу І. Нікітіна. Але, особливий внесок у становлення суб'єктно-генетичного підходу до суб'єктності особистості зробив та робить український психолог В. Татенко.

Мета статті - дослідження питання саморозвитку суб'єктності особистості в контексті генетичного підходу до суб'єктності особистості та його трансформації в комунікативно-генетичний підхід.

Виклад основного матеріалу

На ідеї саморозвитку суб'єктності особистості акцентує свою увагу О. Осницький. Як зазначає дослідник, суб'єктне ставлення до життєдіяльності реалізується «спрямованістю людини до своїх внутрішніх резервів, можливостей вибору засобів здійснення діяльності» на основі «взаємодії сформованих навичок саморегуляції та компонентів суб'єктного досвіду». Суб'єктний досвід формується на основі пережитого. Взаємодія компонентів досвіду суб'єкта забезпечує активні, цілеспрямовані, усвідомлені і скоординовані з іншими дії щодо вирішення творчих завдань, саморозвитку [6, С. 16 - 17].

Розвиток особистості, на думку С. Максименка, полягає в організації та інтегруванні людиною свого внутрішнього світу. Це шлях до себе, шлях до самопізнання й самоусвідомлення. Психічний розвиток тільки тоді стає розвитком особистості, коли він починає являти собою рефлексію людиною власного досвіду. З цього моменту людина сама визначає напрям власного розвитку, контролює його і несе за нього відповідальність. Це є те, що в сучасній психології називають саморозвиток [7, С. 96]. Саме через саморозвиток і здійснюється формування суб'єктності особистості.

Як зазначає І. Нікітіна, сучасний рівень науки і суспільства ставить питання розгляду природи та розвитку суб'єктності особистості з позиції активності самого суб'єкта розвитку, життєдіяльності, самоактуалізації. Адже процес розвитку суб'єктності особистості «визначється внутрішніми детермінантами, зовнішні умови виступають лише сприятливими або несприятливими чинниками становлення людини, яка саморозвивається під впливом сутнісних сил особистості» [2, С. 72].

В процесі дискусії між представниками теорії «набутості суб'єктності» та теорії «саморозвитку суб'єктності особистості», в сучасній науковій думці активно торує шлях суб'єктно-генетичний підхід до розвитку суб'єктності особистості.

Генетичний аспект розвитку особистості, зокрема в теорії самоактуалізації особистості, є невід'ємною складовою гуманістичної психології. У гуманістичній моделі розвитку особистості людина визнається суб'єктом, автором і виконавцем генетично зумовленого життєвого проекту. Створення суб'єктом себе самого виступає головною смислово-життєвою цінністю, яка виражає його внутрішню потребу в саморозвитку, самоздійсненні. Джерелом особистісного зростання (самоактуалізації) людини є вроджена потреба в самореалізації закладених у ній духовно-генетичних інтенцій, потенціальних можливостей (А. Маслоу, К. Роджерс, Е. Фромм, К. Юнг, Ф. Перлз), або «пореба смислу» (В. Франкл., А. Манегетті) [2. С. 27].

Як зазначає А. Маслоу, представники гуманістичної психології (А. Адлер, К. Хорні, Е. Фромм, К. Роджерс та ін.) наполягають на існуванні позитивної тенденції до зростання - тенденції, яка закладена в самому організмі і яка стає внутрішньою спонукальною силою, направляє її до розвитку і самовдосконалення [8, С. 118].

К. Купер, узагальнюючи новітні дані психогенетики, доходить висновку про те, що суб'єктність молодої людини детермінується спільними діями генетичних чинників і особливостями індивідуального середовища людини, що включає вплив певних учителів на неї, «особливі» в кожному випадку відносини з членами сім'ї та вплив друзів [9 с. 224]. На думку Т. Бауэр, суб'єктність, як схильність до відтворення, творення себе у відповідних, а часом і несприятливих умовах, є універсальною властивістю живої матерії [10, С. 19].

Активно над розвитком суб'єктно-генетичного підходу працюють російські науковці. Так, про «генотипічні впливи», в яких спресовано біологічні і соціальні передумови розвитку говорить В. Чудновський [4]. І. Якиманська визначає суб'єктність як якість що заснована на закристалізованих потенціях людини [11]. На вродженості суб'єктності (суб'єктної активності), наполягають також В. Слободчиков, Л. Божович, О. Осніцький, А. Брушлінський, А. Петровський та ін. [2, С. 33].

Революційними в плані становлення суб'єктно-генетичного підходу до суб'єктності особистості стали ідеї українського психолога Г. Костюка, згідно з якими роль власної активності індивіда в психічному розвитку зростає, ймовірно, завдяки якісним перетворенням суб'єктної активності на кожному з етапів онтогенезу. Механізм саморозвитку не виникає раптово і не надходить ззовні. Він є генетичним наслідком трансформації нижчих форм до вищих шляхом активного «оволодіння» - живою клітиною, органом, організмом, індивідом, особистістю, індивідуальністю - новими формами і змістами суб'єктної активності, тобто завдяки саморозвитку суб'єктного начала в людській істоті, що активно взаємодіє із зовнішнім світом [12, С. 116 - 122].

Г. Костюк акцентує увагу на внутрішніх суперечностях суперечностях як «джерелах саморуху особистості» [12, С. 115], що визначає психічний розвиток особистості «не як інертний процес, що зумовлюється зовнішньою, чужою для нього силою, а як спонтанний, внутрішньо необхідний рух» [12, С. 146].

Онтогенетичні ідеї становлення особистості та її суб'єктності Г. Костюка були розвинені С. Максименком, В. Роменцем та Т. Титаренко та ін.

Особливий внесок у дослідження розвитку суб'єктності особистості, зокрема суб'єктно-генетичного підходу до розвитку особистості, здійснив відомий український психолог В. Татенко. В його роботах на основі суб'єктно-генетичного підходу індивід аналізується як суб'єкт психічного саморозвитку. Особистість розглядається як творець власної психіки і як творець проявів психічної активності, відповідальний за результати своїх творінь. Як зазначає вчений, суб'єктно-генетичний підхід спирається на традиції в історії філософсько-психологічної думки: він прагне «відстояти людську самість; право на ініціативу у здійсненні життєдіяльності, власної особистості та індивідуальності; право на самодетермінацію і спонтанність психічного розвитку, головну роль у якому відіграє суб'єктне начало, а не незалежна від індивіда гра біологічних і соціальних факторів, або вплив досуб'єктних, надсуб'єктних, а отже, позасуб'єктних сил» [1, с. 23].

В. Татенко зазначає, що проблема «авторства» в психічному розвитку не може вирішуватися без урахування соціальної природи людського індивіда, без значення для його розвитку взаємодії із соціальним середовищем, системою суспільних відносин та інститутів соціалізації. Але ці фактори не є детермінуючими в розвитку психіки, вони є фоном, умовою розвитку індивіда як суб'єкта психічної активності. Дитина відпочатку визнається суб'єктом власного психічного розвитку, детермінованого «зсередини», що вступає в активну, ініціативну взаємодію із соціальним середовищем із позиції актуального і потенційного рівнів свого розвитку. Окремій людській особині притаманні суб'єктні інтенції і потенції, без яких вона просто неспроможна стати людиною навіть у найкращому соціокультурному оточені і при застосуванні найефективніших методів соціалізуючого впливу [13, С. 341]. Суб'єктні інтенції це онтопсихологічні утворення які «несуть у собі «сутнісний код» онтогенетичних перетворень індивіда в напрямку досягнення ним суто людського буття в світі» [14, С. 251]. Суб'єктна інтенція несе в собі сутнісний код, індивідуальний проект людського буття, інтенцію і потенцію становлення людини людиною. Іншими словами, це своєрідне архетипне утворення, що містить заряджену життєвою енергією інформацію про те, що повинна хотіти і могти конкретна людська істота, аби жити й діяти автентично, відповідно до своєї людської природи і набувати розвитку у своїх власне людських якостях.

Ключова «генетична» ідея В. Татенка полягає у тому, що суб'єкт завжди присутній, наявний, і завжди знаходиться у стані самостановлення, самовдосконалення і саморозвитку. Дитина від початку визнається суб'єктом власного психічного розвитку, детермінованого «зсередини», що вступає в активну, ініціативну взаємодію із соціальним середовищем із позиції актуального і потенційного рівнів свого розвитку. Тому, на думку українського дослідника, доцільно говорити не про появу суб'єкта, а про онтологічний рівень його виявлення, що визначається системою «субстанціональних інтуіцій» «суб'єктного ядра» людської істоти [14, С. 253 - 257].

Психоенергетичним джерелом розвитку суб'єктності особистості дослідник визначає «протиріччя між істотним, субстанційним змістом, закладеним у суб'єктному ядрі, та реальними психобіологічними і психосоціальними умовами здійснення цієї сутності» [14, С. 257].