Релігійні течії в умовах боротьби з релігією

Размещено на http: //www. allbest. ru/

1. Релігійні течії в умовах боротьби з релігією

Найвпливовішою релігійною течією в УРСР було православ'я. У досліджуваний період воно було представлене, насамперед, Руською православною церквою (РПЦ) і значно меншою мірою громадами старообрядців РПСЦ (Білокриницької згоди), безпопівців та біглопопівців). Існувала також низка громад послідовників Істинно-православної церкви (ІПЦ) та істинно-православного християнства (ІПХ). Останнім був притаманний певний відхід від канонічних норм православ'я.

Відроджена в роки війни РПЦ мала велику мережу, хоча до кількісного стану 1917 року їй було дуже далеко. За даними листа голови РС РПЦ Г. Карпова до ЦК КП(б)У від 20 січня 1949 року, перед війною у Центральній і Східній Україні діяло 66 церков, із них 20 -- у Кам'янецьПодільській області. У період війни ситуація кардинально змінилася: було відкрито тисячі храмів.

На 1 січня 1948 року в УРСР діяло 8931 церква та молитовні будинки. Представників духовенства налічувалося понад 9 тис. осіб. Понад 300 тис. осіб -- члени зареєстрованого церковного актив у («двадцяток», ревізійних комісій) і того, що не підлягав реєстрації, -- сестринства і т. ін. Інституційний ріст невдовзі закінчився, і на 1 квітня наступного року в УРСР налічувалося 9094 церкви та молитовні будинки, з подальшим незначним скороченням. На 1 січня 1952 року в УРСР діяло 8765 церков та молитовних будинків. Найбільше їх було в Тернопільській (819), Вінницькій (666), Дрогобицькій (649), Львівській (611), Станіславській (606 ), Закарпатській (542) та Київській (503) областях. Найменше -- у південних областях: Миколаївській (67), Херсонській (101), Запорізькій (114) та Ізмаїльській (115). У південних та східних областях була й найбільша середня відстань між церквами -- 15 км у Сталінській, 15,4 км у Херсонській та 16,7 км у Миколаївській областях (1948 рік). Як бачимо, через велику віддаленість храмів у багатьох областях більшість віруючих не могли задовольнити своїх релігійних потреб.

Одна з найактуальніших для РПЦ проблем -- нестача священнослужителів. У роки війни часто ці посади обіймали люди, які не мали відповідної освіти та підготовки. Запроваджена державними органами обов'язкова реєстрація духовенства відсіювала таких, зменшуючи в такий спосіб кількість кліриків. У духовних навчальних закладах навчалася невелика кількість студентів. Діяльність Київської духовної семінарії було відновлено лише 1947 році, і тоді до неї було зараховано 12 осіб, а на квітень 1956 року там навчалося 72 особи і працювало 14 викладачів. Кількість випускників Волинської семінарії 1948 року становила 9 осіб, 1949 -- 14, 1950 -- 16, 1951 -- 11, 1952 року планувалося випустити 7 осіб. Із 1945 до 1 січня 1958 року духовну академію закінчило лише 12 осіб, духовні семінарії -- 137 священиків та дияконів, які працювали в УРСР. У храми багатьох областей у цей час не було розподілено жодного випускника духовної академії чи семінарії. З-поміж інших це Закарпатська, Запорізька, Тернопільська, Харківська і Чернівецька області. Як свідчать наведені цифри, така кількість випускників духовних навчальних закладів була мізерною для обслуговування потреб майже 9 тис. православних парафій. Перепони на шляху отримання спеціальної духовної освіти призвели до того, що священиками ставали люди з низьким загальноосвітнім рівнем і неглибокими релігійними знаннями. Це сприяло відповідному ставленню населення до Церкви. У такий спосіб влада, не зломивши Церкву безпосередньо, створювала вагомі перешкоди для її нормального функціонування.

Неодноразовими були випадки відмови священнослужителів від церковної діяльності. В інформаційному звіті за січень-травень 1949 року уповноваженого в справах РПЦ в УРСР П. Ходченка зазначалося, що ця тенденція не тільки не послабилася, а, навпаки, посилилася. Чимало представників духовенства не лише залишали церковну службу, а й узагалі відмовлялися від сану.

Доповідаючи керівництву РС РПЦ у Москві, уповноважений П. Ходченко давав таку характеристику стану справ із кадровим забезпеченням Церкви на червень 1949 року: «Поза сумнівом, церковні організації в Україні будуть не спроможні впоратися із завданням ліквідації розриву між кількістю діючих молитовних будинків і наявністю в них духовенства навіть при збільшенні скорочення церков і молитовних будинків». Митрополит Київський і Галицький Іоан у розмові з уповноваженим зазначив: «У нас в Церкві з кадрами катастрофічне становище. Священиків немає і взяти їх ніде». Штучні перепони щодо обмеження кількості студентів духовних навчальних закладів із боку держави мали на меті не дозволити Церкві утвердитися в суспільстві як впливовій силі.

У повоєнний період продовжувала залишатися високою від загальної кількості населення і частка вірян, хоча вона й знизилася за останню чверть століття. Якщо до революції, за тодішніми офіційними даними, віруючі складали понад 90% населення Російської імперії, то вже наприкінці 1920-х років А. Луначарський (на основі статистичних і соціологічних досліджень) повідомляв про те, що кількість віруючих у СРСР складає 80%. Очевидно, що в 1930-х роках ця цифра значно знизилася, але навряд чи це зниження, навіть за умови потужної антирелігійної боротьби, за десятиліття (до 1941 року) могло становити половину від цієї цифри. Хоча зазвичай дослідники називали цифру до 50% (1/3 віруючих серед міського населення і 2/3 -- серед сільського) на середину 1930-х та 1/4 міського населення і близько половини сільського на кінець 1930-х років. Однак ці цифри засвідчують радше бажане, а не дійсне. Отже, ми можемо говорити про те, що перед війною в СРСР віруючі становили не менше половини населення. У роки війни горе й тяжкі втрати навернули до релігії ще частину людей, які в попередні роки відійшли від неї. В Україні частка віруючих була вищою, ніж у Росії за рахунок західноукраїнських областей та Бессарабії, що ввійшли до складу УРСР перед війною та після неї. Релігійність населення цих територій не була підірвана антирелігійною боротьбою.

Із православних течій, що існували в УРСР, крім РПЦ найбільшою за кількістю громад була Руська православна старообрядницька церква (РПСЦ) (Білокриницької згоди). Існували ще старообрядницькі громади безпопівців. 1951 року РПСЦ (Білокриницької згоди) налічувала 52 громади, а безпопівці -- 16. Найбільше громад РПСЦ (Білокриницької згоди) було в Ізмаїльській (13) та Вінницькій (11) областях, громад безпопівців -- у Житомирській області (14). Старообрядцями були переважно етнічні росіяни.

Серед представників інших православних течій були прибічники Істинно-православної церкви (1ПЦ) та істинно-православні християни (ІПХ) (окремі дослідники вважають ці течії рухами). Багато радянських науковців їх ототожнювали, вважаючи, зокрема, що це назви опозиційних до влади організацій православних віруючих у різні періоди (до і після війни), чи відносили ІПХ до тих громад ІПЦ, що не мали духовенства. Більшість сучасних дослідників їх виокремлюють, вважаючи їх різними течіями. Дискусії щодо цього тривають і досі. Відзначимо, що поділ істинно-православних на прибічників ІПЦ та ІПХ до певної міри умовний. Багато віруючих ІПЦ називали себе істинно-православними християнами, але деякі з них могли не вживати цього терміна. У радянських документах до ІПЦ та ІПХ нерідко зараховували катакомбників (уже згадуваний М. Шкаровський виділяв їх окремо). Проте застосування поділу на ІПЦ та ІПХ дозволяє виокремити дві основні групи істинноправославних -- ті, що були менше відірвані від РПЦ у культововіронавчальному сенсі чи взагалі не відірвані (ІПЦ), і ті, що відірвані доволі вагомо (ІПХ). Хоча не все було однозначно. Але позаяк у цій монографії значна увага приділяється ставленню віруючих до церковного віровчення, то такий поділ дозволяє краще оперувати матеріалом.

Прибічники ІПЦ діяли в Харківській, Ворошиловградській та інших областях і навіть на Тернопільщині. В останньому регіоні вони вели мандрівне життя, збиралися в Почаївській лаврі і там пропагували свою течію. Більшість із них були жителями Ровенської області. З інших областей теж приїздили прибічники ІПЦ. В околицях Почаєва вони облаштовували собі землянки й провадили місіонерську діяльність. Ченці Почаївської лаври були налаштовані антагоністично щодо прихильників ІПЦ , про що повідомляли окремі радянські документи, хоча в дійсності не все було так однозначно. Прибічникам ІПЦ була притаманна виразна опозиційна поведінка стосовно радянської влади.

Істинно-православні християни жили здебільшого на Сумщині, Чернігівщині, Вінниччині, Рівненщині, Полтавщині. Їхні групи діяли в глибокому підпіллі. Зокрема, в Остерському районі Чернігівської області був поширений такий напрям ІПХ як «краснодраконовці» (червоним драконом для них виступала радянська влада). Його представники жили в селах Євминка та Красулька. Місцеве населення називало ІПХ «білосорочечниками», адже вони, очікуючи кінця світу, носили білі сорочки. У своєму негативному ставленні до радянської влади істинно-православні християни заходили ще далі, ніж прибічники ІПЦ. Інколи це виявлялося в їхній поведінці, що набирала характеру соціально аномальної.

Католики в Україні були доволі численними і поділялися на два відгалуження: римо-католики та греко-католики. Найбільш трагічною виявилася доля греко-католиків, існування яких перешкоджало подальшій радянізації Галичини та Закарпаття. Щоб краще зрозуміти вплив і масштаби греко-католицької церкви в Україні, звернімося до статистики. 1939 року Вона за даними архієпископа І. Бучка налічувала 4400 храмів, 2950 священиків, 195 монастирів, 1610 ченців і черниць, 520 богословів і майже 4,3 млн. віруючих. Загальна кількість греко-католиків на середину 1944 року, за даними А. Шептицького, становила 5 млн. осіб (ця цифра була вказана у листі на ім'я голови Ради у справах релігійних культів при РНК СРСР від 17 серпня 1944 року). У польській пресі за 1938 рік наводилася цифра близько 3 млн.

На кінець 1945 -- початок 1946 року на обліку, за даними архівних документів, перебувало 2290 греко-католицьких храмів УГКЦ. Із них 568 -- у Дрогобицькій, 567 -- у Станіславській, 522 -- у Львівській, 539 -- у Тернопільській, по 2 -- у Чернівецькій та Волинській областях. На той час було обліковано 1294 представники греко-католицького духовенства. Із них 859 (66%) приєдналися до ініціативної групи. Як бачимо, ця мережа греко-католицьких храмів розгалужувалася переважно в Галичині. Існувала велика кількість греко-католицьких парафій і в Закарпатті. На середину 1947 року в Закарпатській області за даними архівів функціонувало 330 церков, у яких працювало 260 священнослужителів. Дослідник Б. Боцюрків наводить таку цифру: у 1944 році Мукачівська єпархія нараховувала 461 555 вірян, 281 парафію із 459 храмами й каплицями, 8 (5 чоловічих і 3 жіночих) монастирів. Така велика релігійна мережа, підпорядкована антирадянські налаштованому зарубіжному центру, становила загрозу радянським впливам у Західній Україні, тому її слід було ліквідувати.

Проте ліквідація унії не означала, що влада позбулася греко-католицизму. Уповноважений Ради в справах РПЦ в УРСР Г. Корчовий у своїй доповідній записці (від 6 березня 1952 року) до завідувача відділу пропаганди та агітації ЦК КП(б)У Я. Пашка зазначав, що в західноукраїнських областях, особливо у Станіславській, є багато сіл, у яких віруючі не прийняли православних священиків . Таких населених пунктів на початку 1950-х налічувалося сотні.

Не відмовлялися від чернечого життя і ченці ліквідованих монастирів. Так, у с. Ясень Рожнятівського району троє черниць ордену василіянок 1948 року відновили покинутий дім і оселилися там, ведучи чернече життя. Їм надавали матеріальну допомогу деякі місцеві жителі. Пізніше греко-католицькі ченці стали вагомим фактором збереження грекокатолицизму в Україні.

До того ж багато колишніх греко-католиків, що перейшли у православ'я, виявилися не готові розпрощатися зі своїми звичаями і традиціями. У посланні новопризначеного єпископа Мукачівського й Ужгородського Іларіона від 24 травня 1950 року до православних віруючих Закарпаття говорилося, що не всі греко-католики, які навернулися в лоно Православної церкви, розпрощалися з нав'язаними Заходом звичками.

Тому об'єднання із православ'ям для них виявилося неповним. У викреслених рядках зазначалося: «Ще до цих пір колишні греко-католики продовжують звичаї та обряди Західної римо-католицької церкви. Звідси серед староправославних проявилась обережність в спілкуванні з возз'єднаними уніатами, що доходить у багатьох випадках до ворожнечі як з однієї, так і з іншої сторін» . Кожна зі сторін сприймала іншу як єретичну, неправильну з погляду сповідання віровчення і виконання обрядових дій.

На 1 січня 1950 року на обліку перебувало 210 римо-католицьких громад і 66 ксьондзів. Найбільше їх було в Закарпатській (62 парафії, 28 священиків), Кам'янець-Подільській (29 парафій, 2 священики), Житомирській (28 парафій, 1 священик), Вінницькій (27 парафій, 1 священик), Чернівецькій (15 парафій, 2 священики), Дрогобицькій (14 парафій, 15 священиків), Львівській (11 парафій, 6 священиків), Тернопільській (8 парафій, 6 священиків) областях. Чиновники РСРК оцінювали приблизну кількість римо-католиків на 1948 рік у 90 тис. осіб. Однак ця цифра відображала лише кількість тих, хто відвідував храми. А кількість віруючих, які вважали себе римо-католиками, була значно більшою.

Реформати-кальвіністи у Закарпатті на початку 1948 року мали 91 церкву, 76 пасторів та близько 40 тис. вірян. Окремим іншим легальним протестантським об'єднанням судилося пройти процедуру уніфікації та централізації, яка завершилася їх злиттям. 1944 року об'єдналися баптисти й євангелісти СРСР (було утворено Союз євангельських християн-баптистів), а в серпні 1945 року до них долучилися християни віри євангельської (п'ятидесятники), хоча не всі їхні громади об'єдналися із баптистами та євангелістами. Очолила об'єднання Всесоюзна рада євангельських християн-баптистів (ВР ЄХБ), яка мала бути лояльною до радянської влади.

1947 року на основі Серпневої угоди з ЄХБ також об'єдналися євангельські християни в дусі апостольськім («єдінственники»). Роком раніше на конференції в Ужгороді до Союзу ЄХБ приєдналися 25 громад і груп вільних християн (дарбистів). Пізніше до Союзу ЄХБ влилося близько70 громад «Союзу церков Христових», що перебували на території Західної України та Західної Білорусії, а 1963 року -- братські меноніти. Таке об'єднання (інколи різних за своїм віровченням конфесій) дозволяло, на думку владних органів, краще контролювати ці релігійні організації.

Входження до складу Союзу ЄХБ п'ятидесятників, які тривалий час конкурували з баптистами та євангелістами, не сприяло загальній єдності. У Серпневій згоді 1945 року («Згода про об'єднання ХВЄ і ЄХБ в один союз»), яка мала регулювати процес об'єднання, було записано, що незнайома мова без тлумачення є безплідним даром, тому від спілкування незнайомими мовами варто утримуватися під час громадських зібрань. Пересічні п'ятидесятники сприйняли це болюче, тому прийняті до громад ЄХБ, вони часто створювали конфліктні ситуації. Це злиття різних течій виявилося нежиттєздатним і могло функціонувати лише в радянській дійсності. Наприкінці 1980-х років, коли почали розвиватися сильні децентралізаційні течії, п'ятидесятники масово виходили із цього штучно утвореного Союзу, хоча такі випадки були характерні й для досліджуваного періоду.

Загалом, на кінець 1946 року в УРСР було зареєстровано 1866 громад ЄХБ , а на 1 січня 1950 року в УРСР функціонувала 1491 зареєстрована громада євангельських християн-баптистів, які нараховували 91 395 віруючих (на початок 1948 року було 94 640 ). Остання цифра з невеликими змінами (близько 10%) в бік збільшення протрималася до другої половини 1980-х років.

У 334 громадах ЄХБ (11 941 особа), обстежених радянськими органами, віковий склад членів був такий: до 25 років -- 944 осіб, від 25 до 40 -- 1455, від 40 до 55 -- 3386, старші за 55 років -- 6156. Як бачимо, старші становили більшість громади. Освітній рівень членів громад був такий: неписьменних налічувалося 4308 осіб, тих, що мали початкову освіту, -- 7239, середню -- 384, вищу -- 10. Тобто особи без освіти становили більш ніж третину членів громад, а ті, що мали початкову, -- понад 60%. Такий низький освітній рівень давав можливість радянській пропаганді розвивати тезу, ніби релігійність великою мірою пов'язана з неписьменністю або малописьменністю, а великий відсоток людей похилого віку серед віруючих дозволяв стверджувати, що релігійність буде швидко подолана.

Втручання влади в релігійну сферу призвело до першого серйозного розколу в лавах ЄХБ у повоєнний період. У середині 1940-х на Донбасі виникає рух «совершенців», або чистих баптистів. Вони виступали проти об'єднання баптистів із євангельськими християнами та п'ятидесятниками, вважаючи за необхідне, щоб віруючих з інших конфесій приймали лише після їхнього покаяння і покладання рук. Також вони обстоювали необхідність проповідницької діяльності всіх членів громади, не визнавали військової служби та державної реєстрації і дотримувалися думки, що наявний порядок хрещення не відповідає канонам їхньої течії .

Серед інших протестантських конфесій також були п'ятидесятницькі, яких ми згадували у зв'язку зі створенням Союзу ЄХБ. В УРСР діяли такі напрямки п'ятидесятників: християни євангельської віри (ХЄВ), яких ще називали «воронаєвцями» (за псевдонімом засновника течії); християни віри євангельської (ХВЄ); євангельські християни у дусі апостольськім (ЄХДА, інша назва -- «смородинці» -- походить від прізвища їхнього лідера); євангельські християни п'ятидесятники-сіоністи (ЄХПС); євангельські християни святі сіоністи (ЄХСС); суботствуючі п'ятидесятники (СП). Найвпливовішими і найчисленнішими були ХЄВ і ХВЄ. Вплив інших напрямків був незначний.