Релігійні течії в умовах боротьби з релігією

Загалом лише на території Івано-Франківської області на 1 листопада 1963 року влада мала інформацію про 55 колишніх священиків грекокатолицької церкви, які відмовилися перейти у православ'я, і 105 колишніх черниць із греко-католицьких монастирів, ліквідованих протягом 1946-1948 років . Деякі з них продовжували активну релігійну діяльність. Зокрема в документі за підписом уповноваженого Ради у справах РПЦ в Івано-Франківській області Атаманюка від 2 листопада 1963 року йшлося про шістьох із них: вони зустрічалися з іншими священиками та черницями, котрі проживали в Галичині та Закарпатті. Уповноважений зазначав, що їхні дії та поведінка свідчать про вірогідність існування греко-католицького підпілля. Деякі з них зазнали репресій (наприклад, священик Василик, який нелегально справляв служби в с. Надорожна Тлумацького району Станіславської області, був засуджений 1961 року). Однак влада в цей час не застосовувала жорстких заходів до пересічних греко-католиків, вважаючи, що греко-католицизм із часом зникне сам.

У 1960-х роках було кілька етапів активізації діяльності греко-католиків, зокрема в 1962-1963 роках перед Ватиканським собором, намагаючись привернути увагу Заходу до своїх проблем.

У середовищі греко-католиків виник релігійний рух покутників. Його ініціатором став Г. Солтис. Із 1954 року він і його наближені поширювали чутки про появу Божої матері на Івано-Франківщині, про чудодійне джерело з-під гори, на яке вона вказала (с. Середнє Калуського району) і водою з якого можна зцілитись, та інші. Покутники стояли в жорсткій опозиції до радянської влади і гостро критикували греко-католицьке духовенство, навіть Папу Іоана ХХІІІ. Після арешту Г. Солтиса керівництво рухом перейшло до А. Поточняка. Пізніше, після репресій, активність покутників різко знизилася.

Продовжували в досліджуваний період в умовах жорсткої антирелігійної політики функціонувати римо-католицькі громади. На 1 січня 1957 року в УРСР діяло 170 зареєстрованих римо-католицьких громад із 80 священослужителями . Така ж кількість громад залишалася на 1 січня 1958 року , однак ксьондзів було лише 72 . 1 січня 1962 року, за офіційними даними, в УРСР зареєстрованих громад залишалося лише 122. Вони об'єднували 48 320 парафіян, які регулярно відвідували костьоли, систематично виконували релігійні обряди. Але крім цих віруючих, існував великий контингент осіб, які бували в костьолах лише у великі свята і виконували релігійні обряди нерегулярно. Відповідно кількість віруючих, які користувалися послугами католицького духовенства, була більшою. У звіті уповноваженого РСРК в УРСР К. Полонника про діяльність РКЦ у 1960 році наводиться кількість римо-католиків -- 100 тис. осіб. Ця цифра ближча до істини, адже в Україні на той час проживало біля 360 тис. поляків, релігійність яких була вищою, ніж в українців. До того ж римо-католицька церква для поляків та угорців в УРСР частково виконувала функції етнічного інституту.

У підтримуванні релігійності римо-католиків набагато більша заслуга, ніж у інших конфесіях, належала священикам. Представники радянських органів неодноразово вказували на високий освітній рівень римо-католицького духовенства, його дисциплінованість і обережність у поведінці. Великою мірою завдяки своєму духовенству багато римо-католиків не сприймали антирелігійної радянської агітації, або ж вона не надто на них впливала.

Римо-католицьке духовенство, пристосовуючись до жорсткого обмеження релігійного життя, не без вказівок із Ватикану, відхилялося від канонічних правил. Було скорочено майже наполовину літургію, спрощено деякі релігійні обряди (освячення житлових будинків, колодязів, паски), а за відсутності священнослужителя віруючі могли здійснювати їх самі, використовуючи освячену ксьондзом воду. Священики могли вінчати осіб різного віросповідання, спілкуватися з віруючими їхньою рідною мовою під час сповіді, хрещення та вінчання . Запроваджувалися й інші зміни задля порятунку РКЦ в Україні. Влада, стурбована такою живучістю культу, намагалася обмежити кількість ксьондзів, дискредитувати їх у очах віруючих.

У кінці 1950 -- першій половині 1960-х років зазнала скорочення й релігійна мережа реформатів. В УРСР на 1 січня 1958 року вона налічувала 90 громад , які обслуговували 66 пасторів , а на січень 1962-го -- 83 зареєстрованих громади (17 336 осіб). У грудні 1962 року РСРК при РМ СРСР відхилила пропозицію реформатської церкви про її вступ до Всесвітнього реформатського союзу. Обмежена у своїх правах, реформатська церква залишалася вагомим фактором збереження релігійності серед угорців Закарпаття.

Важливою подією, що сталася у 1960-х роках, був розкол серед євангельських християн-баптистів. Приводом до нього послужили затверджені на пленумі ВР ЄХБ 25-29 грудня 1959 року «Положення про Союз євангельських християн-баптистів у СРСР» та «Інструктивний лист старшим пресвітерам ВР ЄХБ». Ці документи були підготовлені за ініціативою влади. «Положення» передбачало проведення молитовних зібрань не частіше, ніж два-три рази на тиждень. Виступати із проповідями мали лише пресвітери і члени виконавчого органу. Збільшувався випробувальний термін для наближених (до двох-трьох років). Дітей дошкільного та шкільного віку заборонялося залучати до молінь, охре-щувати до 18 років, заборонялося також розгортати серед дітей та молоді релігійну пропаганду тощо. ВР ЄХБ, згідно із «Положенням», підтримувала зв'язок лише із зареєстрованими громадами. У документі йшлося про те, що віруючі мають право брати участь у громадському і культурному житті країни. Це означало відвідувати кінотеатри, театри, клуби, вечори для молоді тощо. Ці документи справили негативне враження на членів громад ЄХБ.

Загалом на 1 січня 1957 року в УРСР, за офіційними даними, діяло 1345 зареєстрованих громад ЄХБ, а на 1 січня 1962 року -- лише 1138 (94 850 осіб) та 90 незареєстрованих (2760 осіб). За два роки потому про чисельність незареєстрованих громад та груп ЄХБ наводяться інші дані -- понад 360 громад та груп, що нараховували понад 13 тис. віруючих (на 1 вересня 1964 року). Керівництво ВР ЄХБ вважало за необхідне відновити їх реєстрацію, щоб не дати можливості баптистамініціативникам поширити на них свій уплив. На 1 січня 1964 року в УРСР влада також мала інформацію про 134 групи баптистів-ініціативників, до яких входило 3250 осіб. Частину з них було виключено з громад, які входили у Союз ЄХБ, за опозиційну поведінку, частина вийшла сама Крім того, у 62 громадах, що входили до Союз ЄХБ, було близько 1 тис. віруючих, які співчували ініціативникам. Найбільше баптистів-ініціативників було в Харківській (13 груп, 617 осіб), Донецькій (25 груп, 507 осіб), Черкаській (24 групи, 377 осіб), Київській (16 груп, 308 осіб) областях Під час розколу ця статистика змінилася. Існували також інші баптистські об'єднання, зокрема чисті баптисти, молоді баптисти, що діяли нелегально. На 1 січня 1963 року радянським органам було відомо про 20 груп чистих баптистів (569 осіб) 6 груп молодих баптистів (180 осіб) . У Закарпатті 1964 року діяло 8 груп вільних християн (у 1940-х роках частина їх приєдналася до Союзу ЄХБ).

На 1 січня 1964 року соціально-демографічний склад євангельських християн-баптистів, що належали до Союзу ЄХБ, був такий:

- за статтю: чоловіків -- 26,6%, жінок -- 73,4%;

- за родом діяльності: робітників -- 13%, колгоспників -- 38,8%, службовців -- 2%, пенсіонерів -- 9,9%, домогосподарок -- 36,3%;

- за віком: до 25 років -- 1,7%, від 25 до 40 -- 22,4%, понад 40 -- 75,9%.

У другій половині 1950-х -- на початку 1960-х років у багатьох громадах ЄХБ й АСД спостерігався значний приплив молоді. Так, у громадах ЄХБ Київської області 1949 року молодь складала лише 3%, а в 1961 -- 19%. На Тернопільщині із 679 нових членів громад ЄХБ 402 були молодими особами до 25 роківТакі соціально-демографічні тенденції і характеристики простежувалися і в інших протестантських об'єднаннях закритого типу.

1955 року за сприяння радянських органів влади, незадоволених керівництвом об'єднання течії, виник розкол у лавах адвентистів сьомого дня. У грудні 1960 року діяльність офіційної ВР АСД було заборонено. Проте дії радянської влади не призвели до занепаду цієї течії. Адвентистські громади продовжували свою діяльність.

На 1 січня 1957 року в УРСР діяло 115 зареєстрованих громад адвентистів сьомого дня (99 пресвітерів ). На кінець 1954 року адвентистів сьомого дня налічувалося 7736 осіб. Найбільше їх було в Чернівецькій (1826 осіб) та Вінницькій (1212) областях. Найменше -- у Дрогобицькій (24), Миколаївській (35) та Херсонській (42 особи) областях . На 1 січня 1962 року існувало лише 90 зареєстрованих громад АСД (7735 віруючих) та 59 незареєстрованих (8 84). На 1963 рік соціально-демографічний склад 7,4 тис. адвентистів сьомого дня (81 зареєстрована громада) був такий:

- за статтю: чоловіків -- 26,5%, жінок -- 73,5%;

- за віком: до 25 років -- 33,3%, від 25 до 40 років -- 28,5%, понад 40 років -- 68,2%;

- за родом діяльності: робітників -- 10,3%, колгоспників -- 45,2%, службовців -- 1,8%, пенсіонерів -- 7%, домогосподарок -- 35,7%;

- за освітою: вища -- 0,02%, середня -- 1,9%, незакінчена середня -- 14,6%, 1-6 класи -- 63,1%, малописьменні -- 20,2%.

Існували в Україні й нелегальні громади адвентистів-реформістів. На середину 1955 року їх було зафіксовано 19 груп (Вінницька, Хмельницька, Чернівецька і Закарпатська області). На 1 січня 1960 року радянські органи мали дані про 40 груп (555 осіб). Їхню діяльність * 281 жорстоко переслідували .

До червня 1956 року було відновлено керівний центр п'ятидесятників у м. П'ятихатки Дніпропетровської області. У липні цього ж року керівний центр виробив нову «Систему догматів віровчення християн віри євангельської», а 15-20 серпня 1956 року у Харкові було проведено з'їзд представників п'ятидесятницьких громад усіх областей. Тоді ж і було порушене питання про ставлення п'ятидесятників до служби в радянській армії. Вирішили, що це справа сумління кожного вірянина. Учасники цього нелегального з'їзду ухвалили звернутися із проханням про відновлення легальної діяльності Союзу. Вони дістали позитивну відповідь і навіть передали необхідний для реєстрації документ до Ради в справах релігійних культів. Проте «релігійна відлига» закінчилася дуже скоро. Згідно зі списками, переданими до Москви, розпочалися судові процеси над керівниками й активістами п'ятидесятницьких громад . Лише 1968 року було дозволено реєструвати п'ятидесятницькі церкви незалежно від ВР ЄХБ, і це дало можливість багатьом п'ятидесятницьким групам вийти з підпілля.

На початок 1962 року радянські органи мали інформацію про існування 560 п'ятидесятницьких нелегальних груп (14 470 осіб). Влада намагалася обмежити їх уплив на населення.

Складна ситуація спостерігалася в дрібних п'ятидесятницьких об'єднаннях: євангельських християн у дусі апостольськім (ЄХДА), євангельських християн п'ятидесятників-сіоністів (ЄХПС), євангельських християн святих-сіоністів (ЄХСС), суботствуючих п'ятидесятників (СП). Частина ЄХДА приєдналася до Союзу ЄХБ, а частина продовжувала діяти нелегально. Їхні нечисленні групи розпадалися. На 1962 рік в Україні було зафіксовано одну групу ЄХДА чисельністю 32 особи. Деякі релігійні групи були так законспіровані, що радянські органи не мали уявлення про масштаб їхньої діяльності. Уповноважений РСРК у звіті за 1962 рік згадував про діяльність однієї групи ЄХПС (кількість -- 16 осіб), тоді як у 1960-х роках лише у Хмельницькій області, на думку деяких дослідників, проживало 1 тис. віруючих ЄХПС. Крім того, вони діяли у Тернопільській (більше половини складу течії), Харківській, Луганській,

Дніпропетровській та інших регіонах. Глибока законспірованість характерна і для інших п'ятидесятницьких течій. Якщо 1950 року ЄХСС були виявлені в Ровенській, Кам'янець-Подільській та інших областях, то 1962-го в Україні радянські органи змогли виявити лише 4 групи ЄХСС (14 осіб).

Суботствуючі п'ятидесятники діяли у Закарпатті (більше половини складу течії), Волині, Дніпропетровщині. Дані про їхній склад суперечливі. Уповноважений РСРК повідомляв, що 1955 року в Закарпатті було 17 груп СП (до 200 осіб), а 1962 року заявляв про 3 групи СП, що діяли в Україні, чисельністю 23 особи. Водночас лише група СП у Кривому Розі нараховувала 44 особи. У документі за 1964 рік повідомлялося про 400-500 осіб суботствуючих п'ятидесятників у Закарпатті. Після війни у Дніпропетровській області існувала група п'ятидесятників-доскональців. Однією з її особливостей було те, що члени групи заперечували шлюбні зв'язки. Протягом 1957-1958 років деяких активістів цієї групи було засуджено на тривалі терміни ув'язнення, і діяльність громади припинилася, хоча окремі її члени здійснювали спільні молитви ще в кінці 1960-х років. З огляду на нечисленність цих груп чиновники вважали, що вони зникнуть із плином часу.

Активно конспірувалися у досліджуваний період і свідки Єгови. На 1 січня 1960 року РСРК мала дані про 520 груп свідків Єгови (6388 віруючих). Із них половина (3-4 тис. осіб) 1964 року діяла у Закарпатті. Під час інтенсивної боротьби з релігією наприкінці 1950-х -- на початку 1960-х років багато хто з них покинув лави течії. Лише 1959 року громади свідків Єгови в Станіславській області (а вони мали тут до 2 тис. послідовників) залишило 600 осіб, із них 150 заявили про це в пресі . Незважаючи на переслідування, свідки Єгови, як і п'ятидесятники, збільшували свої лави.

Серед дрібних, але зареєстрованих релігійних течій, що діяли в цей час в УРСР, були молокани та караїми. Зокрема, 1957 року в УРСР існувало 5 зареєстрованих громад молокан та одна громада караїмів . Остання невдовзі зникла з реєстру релігійних організацій.

Сильні секуляризаційні процеси в цей час спостерігалися в середовищі іудеїв. 1964 року апарат уповноваженого Ради в справах релігійних культів в УРСР оцінював кількість прибічників іудаїзму в 30 тис. осіб хоча це занижена цифра.

В УРСР наприкінці 1954 року діяло лише близько 40 синагог . До початку 1960-х років частину з них було закрито. Якщо на 1 січня 1957 року в УРСР було 42 зареєстровані громади іудеїв (30 равинів ), то на 1 січня 1962 року, за офіційними даними, функціонувало 17 зареєстрованих громад (25,5 тис. іудеїв) та 43 незареєстровані групи (понад 2,3 тис.) . Цікава статистика зменшення кількості іудейських громад по

Західній Україні: якщо у Закарпатті 1945 року було 79 громад, то 1964 року -- лише 3. На Буковині 1940 року існувало 110 іудейських громад, а 1964 -- одна. Насправді віруючих серед євреїв було куди більше, ніж про це свідчить цифри у документах РСРК. Найбільші громади іудеїв знаходилися в Києві, Чернівцях, Одесі, Дніпропетровську, Черкасах, Ужгороді, Рівному, Сімферополі, Львові, Миколаєві і в невеликих містечках, населених великою кількістю євреїв. Продовжували збиратися і міньяни. На 1 січня 1954 року тільки у Вінницькій області діяло 23 міньяни (280 осіб).

Боротьба радянської влади з релігійними організаціями євреїв та їх закриття не завжди давали ефективні результати. У кінці 50-х -- на початку 60-х років продовжували утворюватися стаціонарні та пересувні хедери (релігійні школи). Зокрема, органи КДБ повідомляли про їх утворення на Закарпатті

Про частину з них не мали інформації, хоча й підозрівали, що вони існують.

Релігійна мережа в УРСР у повоєнний період була відносно великою. Вона становила понад одинадцять тисяч зареєстрованих громад, з яких близько трьох чвертей належали РПЦ. Існувало також чимало сотень незареєстрованих громад, які належали як до нелегальних релігійних течій, так і легальних. Незважаючи на вагомі кроки радянської влади щодо поборювання релігії в більш ранній період, значною залишалася і кількість віруючих -- більше половини населення України. Сюди входили не лише парафіяни окремих течій, а й ті особи, що давно перестали відвідувати храми, проте зберігали віру в Бога. Були й люди, які вагалися між вірою в Бога і невір'ям, їхні релігійні переконання були підірвані атеїстичною пропагандою, проте час від часу в них пробуджувалася релігійна віра і вони зверталися до Бога з молитвами, нерідко вони були прибічниками хрещення своїх дітей тощо. Серед них були й комуністи.

Радикальні антирелігійні дії радянської влади за часів правління М. Хрущова негативно позначилися на релігійній мережі. Тисячі храмів та молитовних будинків були закриті. Так, лише мережа РПЦ зменшилася на чотири тисячі громад. Атеїстична пропаганда досягнула вагомих результатів щодо зменшення кількості віруючих. Серед останніх, кількість яких значно знизилася впродовж хрущовської доби, зростала частка літніх людей, жінок. Натомість знизилася частка чоловіків, молодих людей. Більшість віруючих становили неписьменні, або особи з початковою та незакінченою середньою освітою. Це допомагало владі насаджувати погляди, що релігійна віра є наслідок низького культурно-освітнього рівня і в процесі його підвищення вона поступово зникатиме.

Релігійні об'єднання за обставин жорсткої антирелігійної політики змушені були змінювати форми й тактику своєї діяльності, аби пристосуватися до нових умов. Зокрема, у православ'ї це виявилося в модернізації церковного життя. Також поширювалися і підпільні форми існування релігійних течій, активізувалися сектантські організації. Спротив державній антирелігійній політиці спричинив розкол у Союзі ЄХБ. Водночас загнані в підпілля релігійні організації виходили з-під контролю радянських органів влади.