Релігійні течії в умовах боротьби з релігією

1945 року радянські органи запропонували керівникам п'ятидесятників-«воронаєвців» влитися у Союз із ВР ЄХБ на основі Серпневої угоди. Проте до ВР ЄХБ увійшла лише частина громад. Багато з них перебували в Союзі до 1989 року. Чимало членів п'ятидесятницьких громад були незадоволені об'єднанням із баптистами та євангелістами в складі ВР ЄХБ. У кінці 1940-х і 50-х років і пізніше спостерігався їх відтік із легальних громад ЄХБ до нелегальних п'ятидесятницьких.

Дослідник п'ятидесятництва Т. Грушова зазначає, що лише 1945 року до громад ЄХБ приєдналося 15 тис. п'ятидесятників . Протягом 19461949 років, за інформацією ВР ЄХБ, -- 18 078 осіб (366 громад). Проте дані РСРК і ВР ЄХБ суперечливі. На 1 січня 1947 року кількість груп п'ятидесятників, що влилися до ЄХБ, за даними ВР ЄХБ, -- 300, а за даними уповноваженого РСРК -- лише 191 . Таке розходження в цифрах засвідчує, що в документах цих органів фігурувала не завжди вірна інформація.

За офіційними даними, мережа нелегальних п'ятидесятницьких громад 1950 року нараховувала 151 громаду (4886 осіб). Але варто зауважити, що вказана кількість неповна, адже приналежні до цих груп віруючі конспірувалися і не повідомляли жодної інформації про себе. Тому цифри, що їх подавали різні органи, дуже різнилися. За даними ВР ЄХБ на 1951 рік, поза Союзом ЄХБ діяло 222 п'ятидесятницькі громади (7244 особи). Ця інформація, на нашу думку, точніше відображає реальне становище.

З-поміж легальних протестантських об'єднань, що діяли в УРСР у цей період, були також адвентисти сьомого дня (АСД). 1946 року течія АСД нараховувала в Україні 13 257 осіб, які входили до більш ніж 300 громад. Загальна кількість різних категорій їх священнослужителів до кінця 1946 року складала 75 осіб. Об'єднання АСД у СРСР зазнавало сильнішого тиску з боку влади, ніж ЄХБ, і було більш замкненим. До 1979 року (з 1911) течія АСД у СРСР була відірвана від усесвітнього керівництва адвентистів сьомого дня -- Генеральної конференції.

В Україні діяли також нелегальні громади адвентистів-реформістів. Вони існували в різних регіонах. Лише в Закарпатті їх нараховувалося близько десятка.

До течій пізнього протестантизму в УРСР у досліджуваний період належать свідки Єгови. Їхні нелегальні групи на кінець 1940-х -- початок 1950-х років були розкидані по всій Україні, проте найбільші згуртувалися в західноукраїнських областях та Ізмаїльській області. Внаслідок глибокої конспірації та фігурування під іншими назвами точну кількість цих віруючих на кінець 1940-х років встановити важко. Зокрема, у Закарпатті свідки Єгови приховувалися під назвою «вільних християн» (рутерфордівців). За даними в книзі К. Бережка, до 1951 року, коли відбулося масове виселення свідків Єгови до Сибіру, їх в Україні нараховувалося близько 15 тис. Лише у Волинській області до 1 січня 1951 рок у було «викрито» 23 групи свідків Єгови (743 особи). Ретельна законспірованість цих організацій зводила майже нанівець дії радянського контролю, тому радянський режим вважав їх небезпечними.

Близькими до свідків Єгови були групи расселітів (русселітів), які діяли на Закарпатті, Волині, Рівненщині. Спочатку вони називалися згромадженнями дослідників Біблії, потім згромадженнями вільних дослідників Біблії. Зокрема, на Львівщині на 1 листопада 1939 року діяли 3 таких групи (близько 100 осіб). У роки радянської влади вони не мали чіткої організаційної структури. Цікаво, що за часів керівництва організацією Ч. Рассела, який був прихильником демократизму, всі організаційні ланки мали певну автономію, а за Дж. Рутерфорда (коли відбувся розкол у лавах організації, і расселіти вийшли з неї) виникла суворо контрольована, керована згори донизу теократична організація Ця традиція продовжувалася й за інших президентів об'єднання свідків Єгови.

Серед протестантських об'єднань, які зникли з релігійної карти України в повоєнний період, були лютерани. У 1948 році функціонували 3 молитовних будинки, що належали їм. На лютеран чекала та сама доля, що й на представників низки інших протестантських церков.

На 1948 рік в УРСР діяло 76 іудейських громад. Найбільше їх було в Чернівецькій (12) та Закарпатській (1 зареєстрована, 19 незареєстрованих) областях. Крім зареєстрованих громад, діяли дрібні групи віруючих -- міньяни, які збиралися в приватних будинках. На найбільших міньянах було присутньо близько 30-60 осіб.

До релігійної мережу в УРСР входили і дрібні релігійні об'єднання, чисельність яких на досліджуваний період часто не перевищувала кількох сотень осіб. Із них легально діяли лише молокани. 1949 року було зареєстровано 8 молоканських громад: 5 -- у Запорізькій області, 2 -- в Ізмаїльській і 1 -- у Сталінській. Однак уже 1950 року їх було лише 6: громади в Ізмаїльській області перестали фігурувати серед зареєстрованих.

Апокаліпсисти проживали у Вінницькій, Житомирській і Київській областях. Діяли в УРСР також групи іоанітів, підгорнівців, інокентіївців, вільних християн (які не приєдналися до ЄХБ, Закарпаття) , єговістів-ільїнців, мальованців , дівственників , христовірів (хлистів), богомолів, карпівців, духоборів, постників, дациків (переважно Волинська область), осташів (рух у православ'ї, Чернівецька область), скопців та інших. Через їхню нечисленність і велику ймовірність зникнення влада не реагувала різко на їхню діяльність. Репресій зазнавали здебільшого ті, в діяльності яких проявлялися виразні антирадянські (іоаніти) чи антисоціальні (інокентіївці) настрої. Зокрема, така доля спіткала 1951 року мальованців із с. Чорногородки, с. Неграші й с. Жорнівки Київської області.

Антирелігійна політика влада впродовж досліджуваного періоду (особливо за часів правління М. Хрущова) призвела до зменшення кількості віруючих. Їхня частка серед населення зменшувалася. Голова Ради в справах РПЦ при РМ СРСР В. Куроєдов, виступаючи на черговому засіданні Ради (12-13 травня 1965 р. ), зазначав, що в СРСР нараховується близько 30 млн. віруючих. Зрозуміло, що ця цифра охоплювала не всіх віруючих, а тих, які виявляли релігійну активність. Німецький дослідник Г. Зімон вказував, що наприкінці 1950 року кількість парафіян РПЦ у СРСР коливалася між 20 і 40 млн. осіб. Очевидно, що не менше чверті з них припадало на УРСР. Після закриття храмів ця цифра зменшилася, адже багато релігійних громад перестали існувати. Проте слід зазначити, що крім парафіян існували віруючі люди, які через відсутність храмів або з індивідуальних переконань перебували поза впливом духовенства та Церкви. До того ж багато людей вагалися між вірою в Бога і невір'ям, зокрема були такі й серед комуністів.

Священнослужитель А. Килимов із молитовного будинку м. Артемівська Донецької області на початку 1960-х років, оцінюючи стан релігійності населення, заявляв: «Релігія падає й падає, і час прийде, коли вона в нашій країні обмежиться вузьким колом істинно віруючих. Про те, що кількість віруючих різко скорочується, можна судити за тим, що зараз віруючих, порівняно з повоєнним часом, залишилось приблизно 35%. Церква, як я бачу, тримається на бабусях».

Опитування 704 віруючих (344 -- православних, 360 -- євангельських християн-баптистів, адвентистів сьомого дня, свідків Єгови, п'ятидесятників), проведене в 1960-х роках кафедрою історії і теорії атеїзму КДУ ім. Т.Г. Шевченка показало, що переконаних віруючих серед 360 баптистів, адвентистів, п'ятидесятників і свідків Єгови -- 56,4%. У православних цей відсоток був набагато нижчий -- 10,4% із 344 осіб, водночас було дуже багато хитких віруючих -- 36,6%, тоді як серед протестантів лише -- 3,3%. Слід зауважити, що таке визначення категорій віруючих належить лише окремим дослідникам. Інші науковці могли використовувати інші терміни.

Найбільшою конфесією в УРСР була Руська православна церква. Хоча вона декларувала в той час лояльність до радянської влади й активно залучалася до підтримки СРСР на міжнародній арені, однак маховик радянського режиму обрушився й на неї.

Наступ на РПЦ в кінці 1950 -- на початку 1960-х років відбувався надзвичайно швидкими темпами. На 1 січня 1957 року в УРСР діяло 8547 зареєстрованих православних церков та молитовних будинків (8525 -- на 1 січня 1958 року). Із них у містах -- 554, селищах міського типу та курортних селищах -- 344, у сільській місцевості -- 7649 . Регіональний зріз мережі православних громад на 1 січня 1963 року подаємо в таблиці 1.

Як бачимо, велика частка православних громад припадала на Галичину та Закарпаття.

У чотирьох західноукраїнських областях функціонувало більше храмів, ніж у південних та східних регіонах, що становили майже половину території УРСР.

Таблиця 1