Характеристика соціології освіти

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Об`экт та предмет, основні поняття функції освіти

Об'єктом соціології освіти служать система освіти та інформація про неї. Об'єктом освіти виступає вся сфера освіти як соціальне явище, а саме: люди, їх об'єднання і організації у системі освіти, де відбувається функціонування процесів освіти, діють певні суб'єкти у формі різноманітних навчальних занять, де в ході таких занять складаються певні системи взаємовідношення людей.

Об'єкт соціології освіти складає сфера освіти, тобто те соціальне середовище, де розгортається функціонування процесів освіти. У цьому середовищі діють певні суб'єкти у формі різноманітних навчальних занять, складається система взаємин людей, їх інституціональна і не інституціональна.

Соціологія освіти - це соціологічна дисципліна, предмет якої - система освіти як соціальний інститут та її взаємодія з суспільством.

Предметом соціології освіти виступає вивчення закономірностей функціонування і розвитку освіти, її взаємодія і взаємовплив на розвиток суспільства, соціальних спільнот, різних шарів і груп, їх відносин між собою у процесі життєдіяльності.

Визначення предмета соціології освіти завжди викликало і викликає дискусії, адже саме предмет специфікує область наукової діяльності, складає найважливіший аспект дослідження.

Можна виділити два основні підходи до позначення предметної області соціології освіти.

vСоціологія освіти - це дисциплінарна область соціології, що досліджує соціальні аспекти освіти, закономірності взаємодії освітньої системи як соціального інституту і соціальної організації з суспільством, соціальними групами і особою.

vСоціологія освіти - вузька предметна область, що об'єднує дослідників, які цікавляться формальними навчальними закладами і установами. Предмет і об'єкт соціології освіти включає навчальні заклади, їх системи, управління ними, організацію і структуризацію, рівні освіти, взаємодії груп у навчальних закладах, соціальні ролі вчителя і адміністратора.

2. Специфіка соціологічного підходу до вивчення освіти

Соціологія освіти відноситься до другого рівня системи соціологічних знань, це спеціальна (галузева) соціологічна теорія. Специфіка соціології освіти обумовлена прагненням представників різних наук виявити фундаментальні механізми взаємодії соціальної та педагогічної систем, осмислити роль освіти у суспільстві.

Затвердження соціологічної орієнтації соціології освіти проходило складно і неоднозначно, під впливом як зовнішніх, так і внутрішніх чинників. У самій галузі поступово склалися два конкуруючі напрями:

1)освітня соціологія, в основному, тяжіла до практичних потреб шкіл, прагнула знайти корисні і практичні вирішення проблем освіти. Предмет галузі вона розглядала як приналежність системи освіти, прагнула до балансу освітньої психології з освітньою філософією.

2)соціологія освіти, націлена на теоретичний розвиток цілісної соціологічної концепції освіти.

У рамках цієї течії виділялися три основних наукових і професійних підходів до галузі:

?світова орієнтація розглядала цілісний процес соціалізації як частину свого завдання, поширювала область інтересів від антропології до психології;

?дослідницька орієнтація пов'язана з підготовкою працівників і адміністраторів освіти до дослідницької діяльності у галузі соціології, вона підкреслювала потребу забезпечення працівників і дослідників освіти адекватним навчанням соціологічним методам і методикам;

?орієнтація соціальних моделей підкреслювала моделі соціальної взаємодії та соціальних ролей усередині шкільного співтовариства, їх зв'язки з внутрішнім розподілом шкільного колективу на групи та із зовнішніми групами.

У цілому, теоретико-методологічні основи соціології освіти були розроблені на рубежі ХІХ-ХХ століть Е.Дюркгеймом і М.Вебером, які визнані як основоположники «соціологізму» у науці і «розуміючій соціології».

«Соціологізм» зорієнтований на абсолютизацію зовнішньої соціальної норми і соціально організованого початку в житті людини, а «розуміюча соціологія» акцентує увагу не на зовнішніх, а на внутрішніх духовних засадах зовнішнього життя. Звідси і два основні напрями у соціології освіти:

?структурно-функціональний;

?соціокультурний.

І якщо спочатку освіта досліджувалася як соціальний інститут, з погляду структурно-функціональної організації цього процесу і його впливу на розвиток соціальної структури суспільства, то згодом соціологія освіти з позицій структурно-функціонального аналізу поступово переходить на позиції соціокультурного підходу. У поле зору дослідників вже потрапляє освіта як вид соціокультурної діяльності та культурна цінність як об'єкт засвоєння у процесі навчання, проблеми гуманізації освіти та її соціокультурної суті, регіональні і поселенські проблеми соціології знання і виховання, соціологічні проблеми формування ціннісних орієнтацій та їх ролі у системі освіти. Таким чином, «лінія Дюркгейма» змінювалася «лінією Вебера», що знаходиться у тісному зв'язку з теорією екзистенціального розвитку особи і феноменологічною соціологією знання.

3. Основні етапи встановлення соціології освіти

Соціологія освіти відноситься до тих галузевих соціологічних дисциплін, які сформувалися і інституціоналізувалися тоді, коли матеріал практичних досліджень та існуючих проблем у цій сфері почав вимагати соціологічного осмислення і вивчення.

Становлення соціології освіти і динамічний розвиток цієї галузі соціологічного знання починається лише у 1960-і роки радянського періоду, коли група науковців - філософів, економістів, педагогів, виходячи з принципу стирання міждисциплінарних меж, почала здійснювати широкомасштабні дослідження проблем переходу від освіти до праці, професійного самовизначення і кар'єри.

Але соціологічні підходи до вивчення освіти сформувалися набагато раніше.

Витоки соціологічного підходу до освіти сходять до періоду виникнення соціології як «позитивної науки». Передумови зародження цієї галузі соціології пов'язані з ім'ям О. Конта (1798-1857).

Надалі розвиток соціологічних поглядів на освіту пов'язують з іменами американських соціологів Л. Уорда (1841-1913), Дж. Дьюї (1859-1952), французького соціолога Е. Дюркгейма (1858-1917) і німецьких дослідників М. Вебера (1864-1920) і К. Манхейма (1893-1947).

Початок самостійної розробки теоретичних проблем у даній області поклав французький учений Е. Дюркгейм. Французький соціолог розглядав соціологічні проблеми освіти у тісному зв'язку з вихованням. Початковим, в його розумінні функціонування суспільства і соціальних інститутів освіти і виховання, виступає поняття соціального факту, на якому грунтується вся його соціологія.

Виділення соціології освіти у спеціальну область досліджень у Німеччині пов'язують з діяльністю М. Вебера и К. Манхейма. Завдяки освіті наука проникає у виробництво, управління, у побут людей, що, на думку М. Вебера, свідчить про універсальну раціоналізацію суспільства.

Вивчення соціальних функцій освіти, її зв'язків з економічними і політичними процесами, соціологічний погляд на навчальні заклади, навчальний процес, соціальні відносини у процесі освіти - ці та інші напрями послужили фундаментом для подальших досліджень як у західній, так і у вітчизняній соціології радянського періоду.

Т. Парсонс (1902-1979) висунув і розробив ідеї про соціалізаційні функції інституту освіти, про необхідність системного підходу до навчальних установ та їх елементів.

З початку 70-х років ХХ століття у зв'язку з проявом кризових явищ в освіті проблематика досліджень у соціології освіти перемістилася на вивчення проблем доступності освіти, способу життя молоді, що вчиться, її взаємин з педагогічним персоналом. Вивчалася роль освіти як чинника «вирівнювання шансів» і каналу соціальної мобільності.

Значний внесок до розвитку сучасної соціології освіти зробили такі відомі вчені, як П. Бурдьє (Франція), Дж. Коулмен (США), Дж. Флауд (Англія), Б. Саймон (Англія) та інші.

Таким чином, соціологічні погляди на освіту мають більш ніж сторічну історію. Надалі вони систематизувалися у струнку концепцію нерозривного взаємовпливу освіти і суспільства, що знайшло своє відображення у виникненні галузі соціологічного знання - соціології освіти.

Виникнення соціології освіти у Росії не можна прив'язати до конкретної дати або публікації..

на початку ХХ століття набувають свого поширення специфічні соціолого-статистичні дослідження (опитування) студентства, які проводилися студентськими науковими товариствами, гуртками під керівництвом відомих професорів

Окрім цього у кінці ХІХ - на початку ХХ століття розвернулася суспільна дискусія про організаційні форми вищої педагогічної освіти, тобто у центрі уваги громадськості опинився ще один суб'єкт процесу освіти - вчителі і проблеми їх підготовки.

Після революційних подій в державній політиці у відношенні до освіти наступив корінний перелом: певною мірою змінилися цілі і завдання системи освіти. Її першочерговим завданням стає виховання нового покоління, і держава взяла цей процес під суворий контроль.

Характерним чином будувалися і соціологічні дослідження в області педагогіки і виховання. Вони проводилися у двох напрямах. З одного боку, зберігалися дореволюційні соціолого-статистичні дослідження. З іншого боку, множилося число публікацій ідеологічного і директивного характеру, де обговорювалася відповідність освіти і педагогічного процесу партійним директивам і завданням належного виховання підростаючого покоління. У 1950-х роках соціологія освіти остаточно виділяється в окрему галузь, все більше соціологів обирають її як основу своєї професійної діяльності.

До того ж оформлення соціології освіти, втім як і всієї соціології, почалося з емпіричних досліджень. У ході становлення і розвитку соціології освіти виникло декілька наукових шкіл, що досліджували ті або інші аспекти функціонування освітньої системи

Розвиток соціології освіти у 1970-1980-і роки. У цей період кількість досліджень з різних питань соціології освіти у самих різних регіонах країни істотно зросла. Вони були представлені, перш за все, роботами ряду учених, які продовжили формування нових напрямів досліджень і наукових шкіл у соціології освіти. Це, у першу чергу, школа лонгітюдних досліджень М. Х. Тітми

Цікаві дослідження по проблемах молоді та інтелігенції здійснювалися в Україні. Особливо відомою стала харківська школа соціологічних досліджень проблем освіти, представлена працями В. І. Астахової та О. О. Якуби.

У середині 1980-х років широкого поширення набули дослідження проблем безперервної освіти. Значною віхою у становленні і розвитку соціології освіти як спеціальної галузі соціологічного знання є вихід у 1980 році підручника Ф. Р. Філіппова «Соціологія освіти.

У 70-80-і роки ХХ століття значно розширилося коло проблем освіти, що вивчаються соціологією. У центрі уваги дослідників все більше опинялися проблеми визначення соціальних функцій освіти, шляхів удосконалення діяльності вищої школи. Ці проблеми вивчалися не тільки у Радянському Союзі, але і в країнах соціалістичної співдружності. При цьому у ході міжнародних досліджень були виділені аналогічні тенденції.

Епоха перебудови наклала свій відбиток і на дослідження в області соціології освіти. Разом із вторинною «реабілітацією» соціології і зняттям цензурних обмежень з'явилася можливість залучення нових фактичних і статистичних матеріалів, виникли реальні перспективи для більш глибоких теоретичних узагальнень у даній сфері і для практичного вирішення проблем, що назріли у системі освіти.

З середини 90-х років чіткіше оформляється «українська школа» у соціології освіти. Становлення соціології освіти в Україні пов'язане з іменами В. І. Астахової, яка і до теперішнього часу досліджує соціальні проблеми і перспективи розвитку освіти, особливо вищої

XXI століття заявило про себе різким прискоренням історичного часу, підвищенням темпів суспільних змін, глобалізацією і універсалізацією економічного, політичного і культурного життя, безпрецедентним зростанням ролі інформації та інформаційних технологій у соціальному розвитку. Ці явища не могли не відбитися на кардинальних змінах системи як загальної середньої, так і вищої освіти.

У травні 2005 року Україна приєдналася до Болонського процесу. Цей крок викликав кардинальні зміни у вищій школі. Обговорення проблем переходу на кредитно-модульну систему навчання, мобільності викладачів і студентів, системи оцінювання рівня знань і компетентності випускників вищих навчальних закладів і середніх шкіл є стрижньовими у сучасній соціології освіти.

Соціологія освіти як галузь знання сьогодні все більш розширює свої межі.

4. Освіта як соціокультурний феномен

Освіта - це соціокультурний феномен: цілі і завдання її визначаються суспільством і одночасно освіта виступає важливим чинником суспільного розвитку, є компонентом культури;

5. Безпреревна освіта - концепції і практика

Освіта безперервна- організація і здійснення освіти за принципом, який сприяє забезпеченню послідовності і спадкоємності засвоєння знань, їх постійного вдосконалення і оновлення. О. б. передбачає інтеграцію всіх її ступенів і видів в цілісну систему, що забезпечує можливість оновлення і поповнення знань впродовж всього життя людини.

Завдання безперервної освіти полягає не тільки в постійному збагаченні людини все новими знаннями, але і в збереженні її професійної компетентності впродовж всього життя.

Головний сенс безперервної освіти полягає в принциповій зміні стратегій вищої школи ,а також виході на новий, ефективніший рівень взаємодії всіх освітніх ступенів, що відкриває особам, що здобувають освіту, можливість більш плавного і м'якого переходу з одного ступеня або напряму навчання на інший.

Звичайно, процес впровадження принципів «безперервності» в систему освіти справа не одного року.

Перша міжнародна зустріч вчених з проблем безперервної освіти відбулася в 1967 р. в Оксфорді. В 1974 р. у Москві зустрілися експерти ЮНЕСКО, які розглядали дослідження безперервної освіти. Того ж року у Варшаві був організований симпозіум на тему «Школа і перманентна освіта», на якому йшлося про соціальне значення безперервної освіти для «поточних» контактів людини із засобами масової інформації, про підготовку учнів до післяшкільної освіти, підвищення кваліфікації професійно підготовлених кадрів тощо.

В інформаційному суспільстві формується комплекс факторів, які обумовлюють необхідність постійного оновлення отриманої освіти, стає можливим використовувати якісно нові технології оновлення знань.

Зміни в системі освіти вимагають навиків безперервного навчання, пізнавальної діяльності, колективних форм навчання і передачі знань.

Країни Європейського Союзу прийняли документи, що стосуються питань безперервної освіти.

Найважливішими з них є:

>* резолюція Європейського Союзу з питання про безперервну професійну освіту від 5 липня 1989 року; -, > Європейська стратегія зайнятості, прийнята в листопаді 1997 року у Люксембурзі;

> висновки саміту Європейського Союзу з питання «про освіту протягом всього життя», що відбувся в Лісабоні в березні 2000 року.

Найзначнішим документом, що визначає стратегію Європейського Союзу в області безперервного освіті, є Меморандум про безперервну освіту Комісії Європейського Союзу від ЗО жовтня 2000 року, в якому було визначено шість ключових напрямів розвитку безперервної освіти.

1. Нові базові знання і навички для всіх.

2. Збільшення інвестицій в розвиток людських ресурсів.

3. Інноваційні методики навчання і вивчення.

4. Нова система оцінки отриманої освіти.

5. Розвиток наставництва і консультування.

6. Наближення освіти до місця проживання.

В основі побудови системи безперервної, професійної освіти лежать поняття, що належать до трьох об'єктів (суб'єктів): до особи; до освітніх процесів (програм); до організаційної структури освіти. Безперервна освіта означає, що людина вчиться постійно. Причому, вчиться або в освітніх установах, або займається самоосвітою. Кожний індивідуум, використовуючи як традиційну систему освіти, залишаючись на одному і тому ж формальному освітньому рівні, може:

- удосконалювати свою професійну кваліфікацію, свою професійну майстерність;

- підійматися по ступенях і рівнях професійної освіти;

- не тільки продовжити, але і змінити профіль освіти.

6. Соціальні функції освіти

Соціальна функція освіти -- роль, яку освіта як соціальний інститут виконує щодо потреб суспільства або окремих його сфер. На її особливості впливають рівень розвитку і потреби суспільства, сформульовані державою соціальна мета і принципи освіти. Аналіз соціальних функцій освіти дає змогу визначити властивості, специфіку, межі освіти як соціального феномену.

До основних соціальних функцій вищої школи відносять наступні:

? соціально-економічні;

? соціально-політичні;

? функції.

Соціальні функції освіти ще більше підкреслюють її соціокультурну суттєвість. Традиційно соціологи включають до них:

1. трансляцію культури, знань і навичок;

2. наслідування соціального досвіду і в цілому духовну спадкоємність поколінь;

соціалізацію особи та окремих верств населення;

регуляцію соціально-класового балансу суспільства;

інтеграцію з наукою та виробництвом;

опосередкований вплив на політичні та національні процеси тощо.Соціальна функція містить можливості впливу на соціальну структуру, створює певні канали соціальної мобільності, рольових та статусних переміщень.

Функція професіоналізації. Вона є однією з основних у системі освіти, полягає у підготовці кваліфікованих кадрів для всіх сфер суспільного життя, що зумовлює професійну спрямованість майже всіх ступенів та етапів системи сучасної освіти.

Професійна соціалізація відбувається і поза межами формальної (інституційованої) освіти. Шкільна освіта передбачала оволодіння вищими видами духовної діяльності -- релігійно-культовою, політичною, філософською, математичною та ін.

Функція взаємодії освіти з соціальною структурою суспільства. У соціологічній науці існують різні погляди на цей процес. Прибічники концепції меритократії (влади найбільш обдарованих) вважають, що система освіти формує і визначає соціально-класову структуру суспільства. З функціоналістської точки зору, освіта -- це раціональний спосіб розподілу людей відповідно до їх здібностей, коли найталановитіші й найактивніші люди посідають вищі посади

Згідно з теорією людського капіталу освіта -- це капіталовкладення в тих, хто навчається. Як і всі капіталовкладення, в майбутньому воно принесе прибуток. На підставі цього обґрунтовується нерівність дорослих людей, зумовлена кількістю і типом капіталовкладень, інвестованих в їх освіту.

Якщо прибічники теорії функціоналізму підкреслюють позитивне значення взаємодії освіти з соціально-класовою структурою, то з точки зору теорії соціального конфлікту ця взаємодія має суспільно негативний характер, оскільки освіта таїть у собі небезпеку конфліктних ситуацій, є втіленням різних групових конфліктів, сприяє експлуатації та пригнобленню груп, які перебувають у несприятливих умовах.

Роздвоєними є марксистські погляди на цю проблему. За капіталізму, згідно з ними, вплив соціальної структури на систему освіти зберігається і навіть посилюється, тоді як вплив системи освіти на соціальну структуру слабшає; за соціалізму система освіти повинна служити створенню суспільства повної соціальної однорідності.

7. Поняття цілей, задач і соціальних функцій освіти

Велике значення освіти пов'язане значною мірою з її соціальними функціями.

Соціальні функції освіти ще більше підкреслюють її соціокультурну суттєвість. Традиційно соціологи включають до них:

1. трансляцію культури, знань і навичок;

2. наслідування соціального досвіду і в цілому духовну спадкоємність поколінь;

3. соціалізацію особи та окремих верств населення;

4. регуляцію соціально-класового балансу суспільства;

5. інтеграцію з наукою та виробництвом;

6. опосередкований вплив на політичні та національні процеси тощо.Соціальна функція містить можливості впливу на соціальну структуру, створює певні канали соціальної мобільності, рольових та статусних переміщень.

Виховна функція передбачає участь освіти у процесі гармонізації та вдосконалення людяних якостей, стимулює саморефлексію - глибоке усвідомлення людиною своєї суті та особистих можливостей.

Функція соціального захисту поширює потенційні соціальні можливості людини у професійному й особистому самовизначенні, особливо за ринкових умов.

Гуманістична функція підкреслює її ціннісні аспекти у предметі діяльності та суб'єктивнооб'єктивному змісті.

Урбаністична функція розкриває вплив освіти на міграційні процеси (найбільше вона проявляється у діяльності вищої школи).

Демографічна функція підкреслює вагомість культурно-освітніх факторів у демографічних процесах держави (склад населення, тривалість життя, шлюбність, народжуваність тощо).

Функція історичного спадкоємництва та наслідування соціального досвіду відтворює характер відносин із зовнішнім світом та відбиває різноманіття соціально-рольової структури суспільства.

Цілі:

Інтенсивна - широке і повне використання розвитку учнів для формування в них можливості вдосконалювати свої знання, розвивати свій творчий потенціал. Передбачає використання того,, що людина знає для побудови чогось нового.

Екстенсивна -- полягає в процесі передачі найбільш повної, накопиченої системи знань, досягнень культури. Передбачає допомогу учням самовизначитись в культурному базисі та набувати навичок за діяння засвоєного культурного потенціалу.

Продуктивна - полягає в підготовці до тих видів діяльності, якими їм у майбутньому доведеться займатися в тій структурі зайнятості, яка є в даному суспільстві. Ця ціль безпосередньо вже передбачає певну спеціалізацію.

8. Функції освіти стосовно економічної сфери суспільства

Освіта як соціальний інститут виконує цілий ряд функцій. Серед них слід назвати перш за все соціально-економічну, пов'язану з підготовкою до трудової діяльності нового покоління робітників, спеціалістів, представників різних професій. За допомогою цієї функції освіта забезпечує відтворення різних категорій робітників, культуру виробництва.

Ідея, згідно якої найвигідніше вкладення капіталу - це вкладення у людину, в її освіту і розвиток, виразно сформульована і почала реалізовуватися у масовому масштабі відносно недавно. Практично тільки на початку XXI століття у суспільну свідомість поступово почали проникати погляди і позиції, що зводять до абсолюту вкладення в інтелектуальний розвиток людини, її знання, компетенції. «Суспільство знань», «економіка знань» - поєднання, використання яких має зовсім недавню історію.

Стратегічний успіх суспільства - і це украй важливо підкреслити - визначається сьогодні не тільки формуванням широкого кола науково-технічної, гуманітарної та художньої еліти, але і досягненням високого освітнього цензу та інституційної професійної підготовки всього населення.

Економічний підхід пов'язує освіту лише з її соціально-економічною функцією - обслуговуванням сфери виробництва і соціально-культурної інфраструктури професійними працівниками різного рівня кваліфікації. Але в умовах кардинальних змін у світі в результаті стрімкого ускладнення суспільного, політичного, духовно-культурного життя, введення в оборот інформації про складні процеси глобального характеру особа, щоб адекватно орієнтуватися, а тим більше усвідомлено брати участь у цих процесах і робити правильні оцінки, повинна бути добре освічена.

До найважливіших соціально-економічних функцій вищої школи належить формування інтелектуального і кадрового потенціалу суспільства, бо, як уже згадувалося, значення такого чинника, як «якість людських ресурсів», зросло у багато разів і продовжує зростати у сучасних умовах, коли соціально-економічні, політичні, екологічні та інші зміни вимагають від людини достатньо швидких, грамотних і соціально-зважених рішень.

Нові завдання вищої школи та її соціальні функції, що змінилися, разом з кількісним зростанням студентського контингенту, привели до серйозної структурної перебудови.

Соціально-економічні функції освіти на початку ХХI століття кардинально змінилися, і процес продовжує розвиватися достатньо динамічно. Освіта сьогодні покликана формувати інтелектуальний і кадровий потенціал суспільства, прагнути до забезпечення соціальних потреб особи і суспільства. Змінилися цілі, методи, суб'єкти освітнього процесу (особливо післясереднього). Відчутно змінилося середовище, в якому формується і розвивається освіта, у зв'язку з чим з'явилася така важлива функція, як забезпечення національної безпеки. Рівень розвитку людських ресурсів став ключовим у визначенні перспектив розвитку сучасного суспільства. Освіта зберегла своє значення як один із провідних каналів соціальної мобільності, хоча можливості, швидкість та інші параметри цього процесу помітно видозмінилися.

9. Виховна ф-я освіти

Виховна функція системи освіти. Полягає у формуванні за допомогою цілеспрямованої діяльності певних соціальних рис світогляду у підростаючих поколінь, визнання ними пануючих у суспільстві норм поведінки, ціннісних орієнтацій, тобто у підготовці молоді до виконання певних соціальних обов'язків. З допомогою освіти зберігаються культурні цінності, які передаються від одного покоління до іншого. Виховання молоді в дусі конформізму, визнання культурних цінностей та ідеалів, що склалися в суспільстві, сприяє підтриманню існуючого соціального порядку. Але освіта сприяє й соціальним змінам, які відбуваються у зв'язку з переоцінкою знань і цінностей.

Виховна функція системи освіти має й відносно самостійний аспект -- забезпечення соціального контролю, нагляду за дитячою, підлітковою і, частково, юнацькою віковими групами. Полягає він у тому, що обов'язковість освіти в сучасному світі вимагає від дітей проведення певного часу в школі, а окремі ступені системи освіти створено з урахуванням необхідності нагляду за дітьми, чию поведінку майже весь день контролюють вчителі та вихователі. Цей аспект виховної функції освіти важливий і в тому сенсі, що школа часто відіграє роль компенсуючого чинника для дітей з так званих «неблагополучних» сімей. Виховну функцію освіти інколи трактують гіперболізовано, вважаючи її інструментом тоталітарного контролю, що певною мірою було притаманне, наприклад, радянському суспільству. З точки зору теорії конфлікту різні соціальні групи ведуть боротьбу за цінності, які слід засвоювати в школі. Наприклад, у США в 70--80-ті роки XX ст. деякі батьки вимагали заборонити використання в школі навчального матеріалу, в якому, на їх думку, відображені расистські, антиамериканські, антисемітські та антихристиянські настрої, а також відверто виражений інтерес до сексу. Внаслідок цього було переглянуто й складено наново підручники. Іноді виникають конфлікти, пов'язані з вибором цінностей прй складанні навчальних планів.

10. Поняття системи освіти, принципи її побудови в Україні

Система освіти -- соціальний інститут, який специфічними методами реалізує процес соціалізації людей, передусім підростаючого покоління (підготовку і залучення до життя суспільства через навчання і виховання). Система освіти як соціальний інститут має історичний характер. Це відносно стійка форма соціальної практики, за допомогою якої функціонує суспільне життя, забезпечуються необхідні соціальні зв'язки та відносини, що характеризують суспільство.

Специфіка системи освіти визначається типом суспільства, в якому вона функціонує, політичним, державним ладом, соціально-класовими, економічними відносинами.

Система освіти задовольняє відповідні соціальні потреби та інтереси маючи певну мету діяльності та виконуючи свої функції. Внаслідок цього стабілізуються соціальні відносини і узгоджується різноманітна діяльність членів суспільства. Функціонування системи освіти та виконання людьми в межах даного соціального інституту певних ролей забезпечується соціальними нормами її внутрішньої структури. Саме ці норми визначають обов'язковий порядок, встановлюють міру, стандарт поведінки, та спрямовують соціальну діяльність. Таким чином система освіти інтегрована в систему соціальних інститутів суспільства.

Система освіти як соціальний інститут виконує дві функції:

1 .поточна;

2. перспективну.

Найважливішою ознакою системи освіти є її здатність впливати на розвиток людини, готувати особистість до активної соціальної діяльності.

Система освіти виконує три найважливіших завдання:

1.Загальне та професійне навчання молоді, здійснення підготовки спеціалістів, розвиток продуктивних сил суспільства;

2.Відтворення і розвиток соціальної структури суспільства. Завдяки системі освіти відбувається перехід людей з одних соціальних спільнот в інші.

3.Вплив на соціалізацію індивідів, на духовне життя суспільства в цілому.

Освіта як соціальна система існує в Україні на трьох рівнях:

дошкільна;

дошкільна: початкова і середня;

вища.

Освіта в Украъны грунтуэться на таких засадах: гумунызм, демократія, національна свыдомысть, взаємоповага мыж націями та народами. Основними ъъ принципами э: доступність для кожного громадянина усіх форм і типів освітніх послуг, що еадаються державою; різні умови для повної реалізації кожною людиною її здібностей, таланту, всебічного розвитку; гуманізм, демократизм, приорітетність загальнолюдських духовних цінностей; органічний зв'язок з світовою та національною історією, культурою, традиціями; незалежність від політичних партій, і релігійних організацій; науковий, світовий характер; інтеграція з наукою і виробництвом; взаємозв'язок з освітою інших країн; гнучність і прогностичність, єдність і наступність системи освіти; безперервність і різноманітність системи освіти; поєднання державного управління і громадського самоврядування в освіті.

Також можна виділити три форми освіти в Україні:

Непрофесійна: дошкільні дитячі заклади, середні школи,гуртки тощо;

Професійна: навчання на робочих місцях, курси професійної підготовки, професійно-технічні училища, середні спеціальні навчальні заклади, інститути, університети, курси підвищення кваліфікації, магістратура, аспірантура, докторантура.

У Законі України "Про освіту" виділено такі елементи освіти:

1. Дошкільна освіта і виховання - здійснюються разом з сім'єю і мають на меті забезпечення фізичного, психічного здоров'я дітей, їхній повноцінний розвиток, набуття життєвого досвіду, вироблення умінь, навичок, потрібних для навчання у школі;

Загальна середня освіта -- забезпечує всебічний розвиток дитини як особистості, її нахилів, здібностей, талантів, професійне самовизначення, формування загальнолюдської моралі, засвоєння визначеного суспільними, національно-культурними потребами обсягу знань про природу, людину і суспільство, екологічне виховання, фізичне вдосконалення;

Позашкільна освіта та виховання -- забезпечує творчу самоорганізацію дитини в системі позашкільних освітньо-виховних закладів, орієнтується на динамізм розвитку потреб дитини та їхніх батьків у освітньо-виховних послугах;

Професійно-технічна освіта - забезпечує здобуття громадянами робітничої професії відповідно до покликання, інтересів, здібностей, підвищення їхньої виробничої кваліфікації, перепідготовку;

Вища освіта - забезпечує фундаментальну наукову та загальнокультурну, практичну підготовку, одержання громадянами спеціальності відповідно до покликання, інтересів, здібностей, підвищення їхньої виробничої кваліфікації, вдосконалення професійної підготовки, перепідготовку наукових і науково-педагогічних кадрів;

Післядитомна підготовка - забезпечує систематичне поновлення набутих у вузі знань, перепідготовку людей з вищою освітою з метою опанування нових спеціальностей та професій;

Аспірантура і докторантура забезпечують наукову та педагогічну підготовку кандидатів і докторів наук;

Система освіти переживає радикальні зміни, які торкаються всіх її елементів і ланок.

11. Освіта як соціальний інститут

Освіта -- один із основних соціальних інститутів суспільства. Завданням якого є дослідження соціальних факторів освоєння знань та аналіз успішності функціонування соціальних організацій, що забезпечують соціалізацію особистості (шкіл, середніх спеціальних закладів, вузів).

Освіта як соціальний інститут відповідає за своєчасну та адекватну підготовку людей до повноцінного функціонування в суспільстві. Система освіти не єдиний, але надзвичайно важливий чинник соціалізації людей. Осягненню суті та специфіки освіти як соціального інституту сприяє з'ясування її специфічних рис, до яких належать:

-- соціально значущі функції навчання і виховання, підпорядковані суспільним потребам;

-- форми закладів освіти, їх певна організація і становище в суспіьстві;

-- групи осіб, які професійно забезпечують функціонування освіти, певний статус цих осіб у суспільстві;

-- регулятори функціонування закладів освіти і суб'єктів освітянської діяльності (законодавчі і нормативні акти про освіту, кваліфікаційні характеристики, контрольні установи і т. ін.);

-- спеціальні методи освітянської діяльності -- навчання, виховання;

-- свідомо поставлені цілі;

-- планомірна, систематична реалізація процесу свідомої соціалізації;

-- певний зміст освіти -- наявність навчальних програм і планів, відповідне дозування матеріалу;

-- ефективність освітянської діяльності у формуванні багатьох психічних рис людини, розвитку її мислення;

-- використання освіти як механізму запобігання соціально небажаних видів поведінки;

— зорієнтоваяість освітньої діяльності в майбутнє, заангажованість на формування передумов реалізації цього майбутнього.

Окрім того, важливо розглянути взаємодію освіти як соціального інституту з духовним життям суспільства. При цьому в межах даного інституту розглядається проблема соціалізації особи як процес опанування індивідом протягом життя соціальних норм і культурних цінностей того суспільства, до якого він належить. Соціологія освіти здійснює визначення місця освіти у системі культурних цінностей, соціальних орієнтацій. Провідне місце у соціології освіти займає поведінка людини в освітянському просторі, її ставлення до освітніх інститутів, наміри та замисли, мотиви і стимули освіти тощо. Ця гуманістична компонента у соціології освіти значною мірою визначена характером самої освіти як соціокультурного інституту.

Соціокультурних характер інституту освіти визначається не тільки її предметним змістом, а й соціальною обумовленістю. Людство у своєму прагненні до суспільства, де панує соціальний гуманізм, все більш підходить до змісту нової парадигми освіти, у якій головне місце посідає цілісно розвинена особа. Отже, посилюється і гуманістична компонента освітньої парадигми. Нова парадигма ставить завдання виробити нову культуру пізнання та творчості, а, отже, освіти. Тому можна дати наступне визначення освіти: освіта -- це інститут відтворення та розвитку культури, формування інтелектуального потенціалу суспільства. багатьох психічних рис людини, у розвитку її мислення. (Прикладом може бути разючий контраст між однолітками, що пройшли через різні системи освіти).

12. Об'єкт предмет та основні поняття соціології освіти

Об'єктом соціології освіти служать система освіти та інформація про неї. Таке визначення вважається загальноприйнятим, проте при його розгортанні виникає проблема розкриття структури самого об'єкта. важливо показати, що об'єктом освіти виступає вся сфера освіти як соціальне явище, а саме: люди, їх об'єднання і організації у системі освіти, де відбувається функціонування процесів освіти, діють певні суб'єкти у формі різноманітних навчальних занять, де в ході таких занять складаються певні системи взаємовідношення людей.

Об'єкт соціології освіти складає сфера освіти, тобто те соціальне середовище, де розгортається функціонування процесів освіти. У цьому середовищі діють певні суб'єкти у формі різноманітних навчальних занять, складається система взаємин людей, їх інституціональна і не інституціональна.

Соціологія освіти - це соціологічна дисципліна, предмет якої - система освіти як соціальний інститут та її взаємодія з суспільством. Вона вивчає соціально-освітні відносини, тобто соціальні відносини, в які вступають соціальні суб'єкти (люди, спільноти, організації, соціальні інститути) у процесі освіти.

Предметом соціології освіти виступає вивчення закономірностей функціонування і розвитку освіти, її взаємодія і взаємовплив на розвиток суспільства, соціальних спільнот, різних шарів і груп, їх відносин між собою у процесі життєдіяльності.

Визначення предмета соціології освіти завжди викликало і викликає дискусії, адже саме предмет специфікує область наукової діяльності, складає найважливіший аспект дослідження.

Можна виділити два основні підходи до позначення предметної області соціології освіти.

vСоціологія освіти - це дисциплінарна область соціології, що досліджує соціальні аспекти освіти, закономірності взаємодії освітньої системи як соціального інституту і соціальної організації з суспільством, соціальними групами і особою.

vСоціологія освіти - вузька предметна область, що об'єднує дослідників, які цікавляться формальними навчальними закладами і установами - школами, коледжами, університетами і т. п., а також процесами навчання у них і зв'язком між ними та іншими інститутами суспільства. Предмет і об'єкт соціології освіти включає навчальні заклади, їх системи, управління ними, організацію і структуризацію, рівні освіти, взаємодії груп у навчальних закладах, соціальні ролі вчителя і адміністратора.

13. Функціоналістичний підхід

Функціональний підхід (Дюркгейм, Парсонс, Кларк, Херн),згідно з яким надається особливе значення позитивній функції освіти. Зокрема, Е.Дюркгейм, підкреслював, що головна функція освіти -передати цінності пануючої культури, але у зв'язку з тим, що культурні цілі та цінності різних суспільств (і навіть всередині одного суспільства) суттєво різняться, у змісті освіти також мають місце глибокі відмінності.

Виховання молоді у дусі конформізму (визнання культурних цінностей та ідеалів, що склалися у суспільстві) допомагає підтримувати існуючий соціальний порядок. Водночас освіта сприяє соціальним змінам, зумовленим втіленням нових технологій та науковою переоцінкою існуючого знання. У межах зазначеної теорії освіта постає як засіб соціального контролю: знання подаються на основі стандартизованих підручників, виховання також чітко організоване. Таким чином, освіта разом з релігією, сім'єю та законодавством є у XX ст. одним з інститутів, що сприяє підтримці стабільності суспільства. Водночас освіта діє і як фільтруючий механізм, значно впливає на всі засоби діяльності людини. Завдяки напряму та рівню професійного вибору, освіта сприяє поділу людей в суспільстві згідно з їх здібностями і досягненнями, створює рівні можливості щодо мобільності, сприяє розвитку демократії, захищає права соціальних та національних меншин.

14. Конфліктологічний підхід

Прихильники теорії конфлікту (радикальної теорії) та неомарксисти (Колінз, Боулз, Гінтіс, Ілліх) вважають, що між різними соціальним угрупуваннями виникають конфлікти з приводу змісту освіти. Вони наполягають, що саму освіту можна розглядати як втілення різних групових конфліктів, бо вона сприяє експлуатації та пригніченню верств, які знаходяться у менш сприятливих умовах.

Процес поширення системи освіти у розвинених країнах вони пов'язують не тільки з потребою у кваліфікованих фахівцях, а й з боротьбою різних „статусних груп" за оволодіння багатством, владою, престижем і привілеями. Теорія конфлікту (С.Боулз, Н.Пуланцас, Г.Гінтіс, Р.Коллінз, С.Ароновіц, Х.Жірокс, Л.Альтюссер, Дж.Аніон, М.Еппл, А.Грамші, П.Віліс, І.Шор, П.Фрайєр), яка фокусує увагу на суперечностях інтересів різних елементів надбудови суспільства, на класових суперечностях на основі економіки, а також на суперечностях, заснованих на неекономічних соціальних інститутах (культура, політика, релігія і т. п.).

15. Структура сучасної системи освіти в Україні

Освіта як соціальна система існує в Україні на трьох рівнях:

1. дошкільна;

2. дошкільна: початкова і середня;

3. вища.

Також можна виділити три форми освіти в Україні:

Непрофесійна: дошкільні дитячі заклади, середні школи,гуртки тощо;

Професійна: навчання на робочих місцях, курси професійної підготовки, професійно-технічні училища, середні спеціальні навчальні заклади, інститути, університети, курси підвищення кваліфікації, магістратура, аспірантура, докторантура.

У Законі України "Про освіту" виділено такі елементи освіти: 1. Дошкільна освіта і виховання - здійснюються разом з сім'єю і мають на меті забезпечення фізичного, психічного здоров'я дітей, їхній повноцінний розвиток, набуття життєвого досвіду, вироблення умінь, навичок, потрібних для навчання у школі;

Загальна середня освіта -- забезпечує всебічний розвиток дитини як особистості, її нахилів, здібностей, талантів, професійне самовизначення, формування загальнолюдської моралі, засвоєння визначеного суспільними, національно-культурними потребами обсягу знань про природу, людину і суспільство, екологічне виховання, фізичне вдосконалення;

Позашкільна освіта та виховання -- забезпечує творчу самоорганізацію дитини в системі позашкільних освітньо-виховних закладів, орієнтується на динамізм розвитку потреб дитини та їхніх батьків у освітньо-виховних послугах;

Професійно-технічна освіта - забезпечує здобуття громадянами робітничої професії відповідно до покликання, інтересів, здібностей, підвищення їхньої виробничої кваліфікації, перепідготовку;

Вища освіта - забезпечує фундаментальну наукову та загальнокультурну, практичну підготовку, одержання громадянами спеціальності відповідно до покликання, інтересів, здібностей, підвищення їхньої виробничої кваліфікації, вдосконалення професійної підготовки, перепідготовку наукових і науково-педагогічних кадрів;

4. Післядитомна підготовка - забезпечує систематичне поновлення набутих у вузі знань, перепідготовку людей з вищою освітою з метою опанування нових спеціальностей та професій;

5. Аспірантура і докторантура забезпечують наукову та педагогічну підготовку кандидатів і докторів наук;

Самоосвіта - система набуття і підвищення рівня знань шляхом самостійного опанування знань та вмінь, одержання професії і спеціальності. Самоосвіта набуває легітимності шляхом перевірки та оцінки знань за системою екстернату.

Що стосується дошкільної освіти, то соціологія освіти виходить з того, основи виховання людини, його працелюбності, моральні якості закладаються ще в ранньому дитинстві. Дитячі садки, ясла потрібно розглядати не лише як місця догляду дітей, тут проходить їх розумовий, моральний і фізичний розвиток. Важливим є організація діяльності підготовчих груп, щоб діти могли нормально ввійти в шкільний ритм життя, мати навички самообслуговування.

З точки зору соціології особливо важливим є аналіз орієнтованості суспільства на підтримку дошкільних форм освіти, на готовність батьків використовувати їх допомогу в підготовці дітей до праці.

На відміну від дошкільних закладів, які завжди охоплюють лише частину дітей (на бажання їх батьків), шкільне виховання є обов'язковим. Це означає, що молоді гарантується право отримання повної середньої освіти.

У соціологічному аналізі загальної середньої освіти вивчаються її цінності, орієнтири батьків і дітей, їх реакція на впровадження нових форм освіти, оскільки закінчення загальноосвітньої школи є для молоді одночасно і моментом вибору життєвого шляху, професії, виду занять. Системна криза суспільства вплинула нате, що поглибилася різниця між рівнем знань, що його забезпечують звичайні школи і рівнем знань учнів привілейованих гімназій та ліцеїв. Відтак і перспективи продовжити навчання у вузі теж різняться. Важливим при цьому виступає матеріальний чинник. Скорочення мережі позашкільних дитячих установ (спортивних, музичних, природничо-технічних тощо) призвело до значного зростання кількості неформальних підлітків.

Професійно-технічна освіта пов'язана з потребами виробництва, з оперативною і порівняно швидкою формою включення молодих людей в життя. Соціологів цікавлять мотиви і ефективність навчання, його роль у підвищенні кваліфікації, у вирішенні народногосподарських проблем.

У межах середнього-спеціальної та вищої освіти для соціології важливим є виявлення соціального статусу цих видів навчання молоді, оцінка можливостей і ролі в майбутньому дорослому житті, відповідність суб'єктивних прагнень і об'єктивних потреб суспільства, якість і ефективність підготовки. Особливо важливими є питання про те, щоб якість і рівень їх підготовки відповідав реаліям сьогодення.

Оскільки соціальна структура освіти є відображенням соціальної структури суспільства, то специфіка соціологічного підходу до вивчення освіти полягає в тому, що її розглядають у контексті соціальної взаємодії, як одну з підсистем освітньої системи в якій формуються стійкі, стандартизовані взірці поведінки - ролі, статуси. Соціологія в основному вивчає формальну освіту, що розглядається як тип соціальної організації з відповідною соціальною структурою, тобто сукупністю взаємопов'язаних позицій і ролей, за допомогою яких здійснюються певні види діяльності.

Слід зазначити, що чітко простежуються національні особливості ступеневої, кваліфікаційної, спеціалізаційної, а отже, і організаційної підготовки, яка спричиняє суттєві трудності при переході громадян з країни в країну як для отримання чи продовження освіти, так і при визнанні кваліфікацій для отримання робочих місць.

Тому останнім часом у зв'язку з глобалізацій ними та євро інтеграційними процесами назріла гостра необхідність уніфікації ступенів та кваліфікацій через зближення структури, організації та змісту освіти в різних країнах Європи.

16. Середня освіта в Україні та проблеми її реформування

Загальна середня освіта- освіта, що отримується в загальноосвітніх школах, гімназіях, ліцеях, професійно-технічних училищах, технікумах і коледжах. Основними завданнями цього ступеня шкільної освіти є не тільки навчання читанню, письму і рахунку, але і виховання і розвиток особистості дитини, оволодіння нею первинними знаннями про природу, суспільство і людину, заснованими головним чином на культурно-історичному матеріалі своєї рідної місцевості; навичками навчальної і загальнотрудової діяльності, культурою мови, міжособистісних відносин; основами особистої гігієни і здорового способу життя. освіта соціологія

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 16 листопада 2000 року № 1717 у 2001 році розпочався поступовий перехід загальноосвітніх навчальних закладів на новий зміст, структуру і 12-річний термін навчання, який передбачає розвантаження учнів протягом кожного навчального року, створення умов для зміцнення здоров'я школярів; оновлення змісту освіти; перехід на компетентнісний підхід до організації навчального процесу.

Мережа загальноосвітніх навчальних закладів формується з урахуванням демографічної, етнічної та соціально-економічної ситуації за освітніми рівнями. Відповідно до освітнього рівня функціонують загальноосвітні навчальні заклади І ступеня (початкова школа); II ступеня (основна школа); III ступеня (старша школа). Загальноосвітні навчальні заклади всіх трьох ступенів можуть функціонувати інтегровано або самостійно.

Незаперечним є той факт, що соціально-економічна криза в Україні зумовила появу ряду проблем у системі освіти, а саме:

фінансових, які виявилися в хронічному недофінансуванні освіти, неефективному використанні бюджетних коштів, недоотриманні регіональними органами влади правил використання цільових трансфертів, направлених на потреби освіти. Як наслідок - повільне оновлення основних фондів і устаткування навчальних закладів, низька заробітна плата працівників освіти, дефіцит молодих кадрів, особливо в сільській місцевості;

? організаційних, пов'язаних з ослабленням контролю держави у сфері освіти, результатом чого стали заміна традиційно безкоштовних загальнодоступних послуг в освіті платними (комерціалізація освіти), надання в оренду площ навчальних закладів, використання матеріальних і нематеріальних активів освітніх установ з метою зростання особистих доходів різних категорій працівників освіти (приватне репетиторство на базі навчальних закладів та ін.);

? соціальних, суть яких виявляється у зростанні диференціації можливостей різних верств населення здобути якісну освіту, у зниженні якості освітніх послуг і обмеженні можливостей споживачів впливати на них, у низькій соціальній захищеності студентів навчальних закладів та ін.

Все це визначає необхідність оновлення вітчизняної системи освіти.

З початку 90-х років XX століття освіта в нашій країні знаходиться у стадії активного реформування. Необхідність реформи викликана, зокрема, тим, що по цілому ряду напрямів утворився істотний розрив між глобальними потребами суспільства і результатами освіти; між об'єктивними вимогами часу і загальним недостатнім рівнем освіченості; між професійною орієнтацією і потребою особистості в задоволенні різноманітних пізнавальних інтересів; між сучасними методологічними підходами до розвитку наук і традиційним стилем їх викладання

Необхідність корінних реформ у системі вищої освіти України зумовлена наявністю двох тенденцій її розвитку в сучасних умовах. Перша обумовлена глобалізацією суспільних зв'язків, що зачепила і сферу освіти, і пов'язана з приєднанням України до Болонського процесу. Друга - з посиленням конкуренції між ВНЗ у зв'язку із неминучим найближчим часом зниженням кількості потенційних студентів унаслідок демографічної кризи 1990-х років

Одним з найважливіших напрямів реформування є безперервна освіта.

Для поліпшення ситуації, що склалася в Україні, було розпочато процес масштабного реформування системи освіти, який проводиться з урахуванням «світових стандартів» загальної середньої освіти:

...