Основні умови, методи і засоби соціалізації дитини в сім’ї

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Державний вищий навчальний заклад

"Ужгородський національний університет"

Факультет суспільних наук

Кафедра соціології і соціальної роботи

Курсова робота

Основні умови, методи і засоби соціалізації дитини в сім'ї

Виконав: студент 2 курсу

денного відділення

Янкович Михайло Іванович

Науковий керівник:

канд.пед.наук, доц. Бартош О.П.

Ужгород - 2010

Зміст

Вступ

1. Визначення основних понять

2. Основні умови, методи і засоби соціалізації дитини в сім'ї

3. Засоби сімейного виховання які використовуються у практиці

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність дослідження. Державною національною програмою "Освіта (Україна ХХІ століття)" одним із пріоритетних напрямів реформування освіти визнано родинне виховання. Саме в сім'ї закладаються основи формування особистості, вона є першоосновою духовного, економічного та соціального розвитку суспільства. Так, у ст. 59 Закону України "Про освіту" зазначається:

1) "Виховання в сім'ї є першоосновою розвитку дитини як особистості";

2) "Батьки і особи, які їх заміняють, зобов'язані: постійно дбати про фізичне здоров'я, психічний стан дітей, створювати належні умови для розвитку їх природних здібностей; сприяти здобуттю дітьми освіти у закладах освіти або забезпечувати повноцінну домашню освіту відповідно до вимог щодо її змісту, рівня та обсягу…".

Сім'я завжди виступає моделлю конкретного історичного періоду розвитку суспільства, відображає його економічні, моральні й духовні суперечності. Тому сучасні економічні перетворення, демографічні проблеми, криза в політиці, культурі - все це відбивається на життєдіяльності сучасної сім'ї, при цьому поглиблюється її дезорганізація.

Сім'я виступає домінуючим інститутом у формуванні особистості дитини. Причому тільки та сім'я має позитивний вплив, яка допомагає дитині відчувати себе рівноправним членом сімейного колективу, де її люблять; вона має у сім'ї права і обов'язки до її потреб ставляться з розумінням. Саме в таких сім'ях діти найбільше цінують поради і допомогу батьків, наслідують їх особистий приклад. У нормальній сімейній обстановці дитина виростає доброзичливою, гуманною, спокійною, здатною до співчуття, оптимістичною, добрим товаришем, з почуттям гумору, має тверді етичні правила.

На визначальне значення сімейного виховання звертали увагу і видатні корифеї педагогічної науки.

Так, родинне виховання, на думку М. Стельмаховича, завжди досягає свого повного довершення тоді, коли воно здійснюється у нерозривній єдності з педагогічним впливом школи та громадськості, а основою формування особистості виступає родинно-шкільне виховання. "Родина і школа - дві могутні сили виховання", - писав М. Стельмахович. [17, с. 58] Родинне виховання повинно духовно збагачувати дитину, формувати її як особистість, впливати на її розвиток. Пробуджувати добрі почуття, сприяти виробленню морально-етичних норм співжиття у суспільстві, формувати майбутнього громадянина незалежної держави України. В сімейних умовах відбувається становлення особистості, укріплюються її якості, здібності, таланти. За умов тісної співпраці сім'ї з іншими виховними центрами нахили дітей постійно розвиватимуться, вдосконалюватимуться.

Не можна залишити без уваги роботи таких найвідоміших педагогів як Макаренко А.З, Пестолоццій, Лесгафта П.Ф., Толстого Л.Н. які стали класикою педагогічної науки.

Національні звичаї і культура накладають відбиток і на сімейний уклад життя людей, і на сферу освіти.

Варто зазначити, що в даній роботі розглядатиметься поняття соціалізації дитини. Соціалізація - це засвоєння індивідом цінностей, норм, установок, зразків поведінки, що притаманні даному суспільству. В одних випадках соціалізацію розуміють як щось подібне до процесу виховання, в інших - як формування особистості, а ще в інших - як соціальну адаптацію. Будемо розуміти, що соціалізація розглядається як процес і, одночасно, результат засвоєння і активного відтворення людиною соціального досвіду, що відбувається у спілкуванні і діяльності.

Отож проблема сім'ї та особливостей впливу сімейного виховання на формування особистості дитини залишається актуальною для сьогодення, що і зумовило вибір теми роботи.

Мета дослідження - проаналізувати соціально-педагогічні засади сімейного виховання та його вплив на розвиток особистості дитини.

Об'єкт дослідження - виховання особистості дитини

Предмет дослідження - сімейне виховання як першооснова розвитку особистості дитини.

Завдання:

1. окреслити структуру та соціально-педагогічну сутність сім'ї;

2. проаналізувати педагогічну спадщину видатних педагогів у контексті розгляду проблем сімейного виховання;

3. висвітлити особливості впливу сім'ї на формування особистості дитини;

4. окреслити типові помилки сімейного виховання та їх вплив на становлення особистості дитини.

1. Визначення основних понять

"Сім'я" - це спільнота, заснована на шлюбі подружжя (батька, матері) та їх неодружених дітей (власних та усиновлених), пов'язаних духовно, спільністю побуту та взаємною моральною відповідальністю.

Сімейний кодекс України, прийнятий 10 січня 2002 р., визначає, що "Сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.

Сім'я створюється на основі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства".

З'ясування понять великої і малої сім'ї є особливо важливою проблемою для розробки концептуальних засад школи, подібної до родини, оскільки велика сім'я в українців - це завжди родина, малу сім'ю родиною називають не на всій території України.

"Українська родина" - спільнота споріднених між собою людей, що постійно оновлюється, віддзеркалюючи трансформацію соціально-економічних умов суспільства в цілому. Хоча для родини, як і для сім'ї, характерні історична змінність внутрішньо родинних взаємин, однак, зародившись в надрах роду і влившись в його систему через родинні, сакральні та релігійні зв'язки, вона зберегла свою самодостатність, єдність з родом. родина виховання особистість соціалізація

Словник синонімів української мови: "родина" - група людей, що складається з чоловіка, жінки, дітей та інших близьких родичів, які живуть разом, сім'я, сімейство, застаріле - челядь, діалектичне - посімейство, розмовне - хата, домашні (така група людей, котра перебуває в одному приміщенні).

В.Даль: "сімейство" тлумачить як сукупність близьких родичів, котрі разом проживають батьки з дітьми, одружений син чи заміжня донька, які проживають окремо, складають вже окрему сім'ю".[4. с.128]

Родинно-сімейна енциклопедія: родина - спільнота людей, об'єднаних на основі шлюбних і кровних зв'язків, що складається з чоловіка, жінки, дітей та інших близьких родичів, які живуть разом, ведуть спільне господарство і між якими встановлюються багатосторонні стосунки: між чоловіком і дружиною, батьками і дітьми, братами і сестрами й іншими родичами.

Деякі дослідники (П.Сорокін) відносить до складу родини кровняків, свояків, тощо. Аналіз різних визначень слова родина дає можливість визначити значення, що характерні лише для родини. Далекі і близькі родичі по батьковій і материній стороні об'єднані на основі шлюбних і кровних зв'язків і знаються впродовж багатьох поколінь. Різниця у значеннях сім'ї та родини полягає ще й у тому, що сім'я зосереджується в трикутнику батько - мати - дитина, що символізує Трійцю, а родина охоплює сім'ї родичів і може символізувати Дім, наповнений родичами, рідними, що поруч і далеко, померлими і ще ненародженими; в своїй домівці, в рідній стороні, на землі і в космосі.

Поняття "рід" філософсько-соціологічна література визначає як групу кровних родичів, котрі ведуть своє походження за однією лінією (материнською чи батьківською), усвідомлюють себе нащадками загального предка (міфічного чи реального), мають загальне родове ім'я. "Вести рід" (початок) означає "бути нащадком кого-небудь, походити від когось".

Згідно з давньою традицією наші предки вимірювали час від семи днів до семи поколінь. Сім'я розглядається також як уособлення семи поколінь Роду. В українській традиції генеалогія ведеться за чоловічою лінією (зберігається прізвище).

Сім'я - це певна соціальна спільнота з конкретною системою зв'язків і взаємодії між її членами, що виникають з метою задоволення їхніх різноманітних потреб. Природну основу сім'ї складають шлюбні та родичеві зв'язки, які певним чином є первинними.

Крім того, сім'я включає господарсько-економічні, правові, моральні, емоційно-психологічні та інші зв'язки. Внутрішньосімейні взаємини взаємопов'язані з національними та побутовими стосунками.

Досить удалим є визначення сім'ї, що ґрунтується на зведенні її сутності до триєдиних взаємин, запропоноване А. Антоновим і В. Медовим. За ними, "сім'я" - це заснована на загально-сімейній діяльності спільність людей, пов'язаних узами подружності-батьківства-родинності, яка завдяки цьому здійснює відтворення населення, забезпечує спадковість сімейних поколінь, а також соціалізацію дітей і підтримання існування членів сім'ї'. Це визначення враховує всі етапи існування сім'ї, а також її найважливіші функції з формування та розвитку дитячої особистості. Запропоноване авторами триєдине відношення подружності-батьківства-родинності дає змогу говорити про певне утворення, сталість якого зумовлена кількістю всіх зазначених характеристик, внутрішніх сімейних зв'язків.

Також визначають здорову або функціональну сім'ю - це така сім'я, що характеризується гнучкою ієрархічною структурою влади, ясно сформульованими сімейними правилами, сильною батьківською коаліцією, неушкодженими між поколінними кордонами.[10]

Відомий підхід, який акцентує увагу на двох основних характеристиках сім'ї, що мають важливе значення для розуміння закономірностей її функціонування. По-перше, розуміння сім'ї як малої соціальної групи утверджує залежність функціонування сімейного мікроколективу від способів вирішення проблем внутрішньосімейної комунікації, тобто спілкування між членами сім'ї, розподілу влади та лідерства, розв'язання конфліктів, міжгрупової взаємодії як вибудови відносин сім'ї з її соціальним оточенням.

По-друге, особливий характер сім'ї як малої соціальної групи полягає в афективній інтенсивності, емоційній "перенасиченості" взаємин між її членами, де на одному полюсі - відносини любові, прийняття та прив'язаності, а на іншому - ненависть, відторгнення, залежності, негативізму.

Цей підхід також включає характеристику структури сім'ї, її складу - два покоління: подружжя як "архітектори" сім'ї (В. Сатир) та їхні діти - рівноправні учасники та "будівничі" сім'ї. [15]

"Сім'я" - складна багатофункціональна система, вона виконує ряд взаємозалежних функцій. Функція сім'ї - це спосіб прояву активності, життєдіяльності її членів. До функцій варто віднести: економічну, господарсько-побутову, рекреативну чи психологічну, репродуктивну, виховну, сексуально-еротичну, духовного спілкування, емоційної підтримки та прийняття, соціального контролю та опіки. [1] Ці функції не є рівнозначними, вони утворюють ієрархічну систему, що детермінується історією сім'ї як соціально-культурного феномена та історією конкретної сім'ї.

Так, соціолог А.Г. Харчев вважав репродуктивну функцію сім'ї головною суспільною функцією, в основі якої лежить інстинктивне прагнення людини до продовження свого роду. [20] Але роль сім'ї не зводиться до ролі "біологічної" фабрики. Виконуючи цю функцію, сім'я є відповідальною за фізичний, психічний і інтелектуальний розвиток дитини, вона виступає своєрідним регулятором народжуваності. В даний час демографи відзначають зниження народжуваності на Україні.

Людина здобуває цінність для суспільства тільки тоді, коли вона стає особистістю, і становлення її вимагає цілеспрямованого, систематичного впливу. Саме сім'я з її постійним і природним характером впливу покликана формувати риси характеру, переконання, погляди, світогляд дитини. Тому виділення виховної функції сім'ї як основної має суспільний сенс.

Для кожної людини сім'я виконує емоційну і рекреативну функції, що захищають людину від стресових і екстремальних ситуацій. Затишок і тепло домашнього вогнища, реалізація потреби людини в довірливому й емоційному спілкуванні, співчуття, співпереживання, підтримка - усе це дозволяє людині бути більш стійким до умов сучасного неспокійного життя. Сутність і зміст економічної функції складається у веденні не тільки загального господарства, але й в економічній підтримці дітей та інших членів сім'ї в період їхньої непрацездатності.

У період соціально-економічних перетворень у суспільстві змінюються й функції сім'ї. Ведучої в історичному минулому була економічна функція сім'ї, що підкоряє собі всі інші: глава сім'ї - чоловік - був організатором загальної праці, діти рано включалися в життя дорослих. Економічна функція цілком визначала виховну і репродуктивну функції. В даний час економічна функція сім'ї не відмерла, але змінилася. Найбільш повно, на мій погляд, функції сучасної сім'ї представлені фінським педагогом Ю.Хямяляйнен. Виділяючи періоди формування сім'ї, він відзначає, що для кожного етапу сімейних відносин характерні визначені функції, що може бути представлено наступною таблицею.

Статус сім'ї як інституту соціалізації молодого покоління підвищується у ХХ столітті. Зростає тривалість дитинства. Виникають нові періоди вікового розвитку - до отроцтва, що розширює свої хронологічні межі, додається юність. Особливої цінності в житті сім'ї набуває функція виховання дітей: батьківська опіка поширюється тепер не лише на дітей, а й на дорослих дітей. Спостерігається утвердження сім'ї як "психотерапевтичного союзу"; її буття все більше пов'язується зі створенням унікальних умов для саморозвитку та самореалізації особистості як для подружжя, так і для дітей.

В українській родині відбиваються різноманітні взаємовідносини, що мають місце в суспільстві, - економічні, політичні, духовні. Спосіб виробництва, в якому формується та розвивається сім'я, має значний вплив на моральні норми та принципи її взаємин з навколишнім соціальним середовищем, удосконалення соціально-побутових відносин, економічну незалежність членів сім'ї, створення можливостей для духовного та соціального розвитку кожного з них. З удосконаленням суспільних відносин істотно змінюються такі функції сім'ї, як потреба чоловіка та жінки у шлюбі, батьківстві й материнстві, відтворенні, вихованні та соціальній адаптації дітей, а економічна та господарсько-побутова функції набувають нового змісту.

Названі зміни в ієрархії функціональної будови сім'ї відображають, однак, лише загальні тенденції історичного розвитку сім'ї. Кожна конкретна сім'я, безумовно, має свою унікальну ієрархію функцій, що відображає особистісні особливості подружжя, сімейні цінності, соціокультурні, національні, етнічні традиції, особливості історичної епохи.

"Сім'я" - це не однорідна, а диференційована соціальна група; у ній представлені різноманітні вікові, статеві, професійні "підсистеми". Дослідники, які звертаються до вивчення особливостей внутрішньо сімейних відносин, акцентують увагу на їх унікальності. В основі цих відносин - близькість, що становить надзвичайну виховну цінність. Означена цінність характеризується неповторністю інтимних зв'язків вихователя й вихованця, глибоким особистісним контактом між ними. Це обумовлює ефективність спілкування, його виховну силу, сприяє інтенсивності, міцності та глибині засвоєння дитиною у процесі наслідування та співпереживання моральних позицій батьків, що виявляються в їхніх звичках, судженнях та оцінках, у їхньому ставленні до інших людей, суспільних подій тощо, в особливій чуттєвості, налаштованості дитини на батьківський вплив, їхні установки, пов'язані з її поведінкою. Усе це, з одного боку, полегшує соціалізацію індивіда, а з іншого (зважаючи на значну кількість зовнішніх, не завжди керованих чинників) - значно утруднює цей процес. Адже якщо за умов тоталітарної системи, яка панувала в нашому суспільстві в недалекому минулому, дитина залучалась до певної виховної системи, зміст і засоби якої були суворо детерміновані державою та спрямовувались на формування певного "ідеалу", то в сучасних умовах перехідного періоду й розбудови громадянського суспільства ці завдання значно ускладнюються.

Сучасні зміни в сім'ї обумовлені як закономірними зрушеннями в житті українського суспільства, так і окремими подіями, що серйозно деформує процес її розвитку. З одного боку, інститут сім'ї, як і все суспільство, зазнав значних змін, що сприяло подоланню кризи патріархальності сімейних стосунків, а з іншого - через непослідовність і незавершеність інновацій, що відбувались у сімейному середовищі, сім'я стикнулася з новими проблемами, значною мірою втратила здатність виконувати життєво необхідні та традиційно притаманні їй функції. Звідси постає складна проблема внутрішньо сімейних взаємин, визначення оптимальних умов їх впливу на формування особистості дитини.

Отже, сім'я є першим природним соціальним середовищем для дитини. За допомогою батьків маленька дитина задовольняє потреби в їжі, любові, захищеності, побуті, спілкуванні тощо. Проте забезпечення реалізації цих потреб не відбувається на рівні їх автоматичного надання; указуються умови, дотримання яких сприяє (або гальмує) їх задоволенню. Наприклад, передумовою задоволення потреби в їжі стає вимога "обов'язково вимити руки перед тим, як сідати до столу", висловлювання якогось прохання має супроводжуватися словами "будь-ласка", при розмові дорослих - "не можна втручатися в їхню бесіду" і т. ін. Так досвід, який передається, поступово стає невід'ємною складовою особистості. За цього підходу соціалізацію можна розглядати як процес і результат засвоєння й наступного активного відтворення індивідом соціального досвіду.

2. Основні умови, методи і засоби соціалізації дитини в сім'ї

Сучасне покоління живе в епоху зростання ролі особи як творця соціального світу і творця самої себе. Прагнення людини бути активно причетною до своєї історичної і особистісної долі, до самореалізації зумовлено не тільки ускладненням світу і значним підвищенням його динамізму, але й зростанням потреб сучасної людини, яка піднялася на якісно вищий ступінь свого соціокультурного розвитку, ніж попередні покоління. А це висуває проблему створення такої системи освіти, яка була б спроможною забезпечити виховання у дітей високих особистісних якостей, головні з яких - психологічна та організаційна готовність до орієнтації на власні сили у виконанні життєвих завдань, високий рівень мотивації до досягнення життєвого успіху, здатність до нагромадження, відновлення та раціонального використання життєвої енергії.

Соціалізація - (від латинського socialis - суспільний) історично зумовлений прогрес розвитку особистості, надання та засвоєння індивідом цінностей, норм, установок, зразків поведінки, що притаманні даному суспільству. Його результатом є активне відтворення особистістю набутого соціального досвіду у своїй діяльності та спілкуванні. Соціалізація може відбуватися як за умов виховання, тобто цілеспрямованого формування вихованця, так і за умов стихійного впливу на особистість [16 c.33].

Соціалізація здійснюється під впливом факторів, які умовно можна поділити на три групи:

1. макрофактори (суспільство, держава, планета, космос);

2. мезофактори (етнокультурні умови, тип поселення, де живе і розвивається людина);

3. мікрофактори (сім'я, дитячий садок, школа, позашкільне середовище, релігійні установи, товариство однолітків, тощо) [16 c.33].

Усі ці чинники різною мірою впливають на кожну конкретну людину. Динаміка їх розвитку і впливу залежить від рівня розвитку суспільства, НТР, індивідуальних якостей особистості. Багаторівневістю структури соціального середовища на макрорівні визначається важливість значення для соціалізації дітей і молоді:

- способу життя, тобто сукупності умов, які забезпечують життєдіяльність на всіх рівнях розвитку потреб, установок, диспозицій особистості;

- умов, що забезпечують реалізацію нагальних потреб особистості (екологічних, житлово-побутових);

- умов, що забезпечують самоствердження, самовиявлення особистості на рівні соціальних потреб (професійне становлення, задоволення культурних запитів тощо) [16 c.33].

Процес входження особистості в етнокультурні відносини, національну систему виховання та освіти сприяє соціалізації молоді на мезорівні. Поєднуючи сукупність багатьох елементів, мезорівень забезпечує:

- освітні орієнтації, властиві для суспільства;

- формування культурних цінностей та відповідність їх загальнолюдським;

- збереження і відтворення генофонду нації і розвиток її інтелектуального потенціалу [16 с. 34].

Мікрорівень - це конкретні умови життя кожної особистості (сім'я, група, колектив), її розвитку в соціально-орієнтованих установах, громадських об'єднаннях і організаціях. Соціалізація особистості на мікрорівні забезпечує:

- продуктивні умови спілкування, як домінуючого виду діяльності молоді;

- формування соціального статусу і репутації особистості;

- розвиток нормативно-цілісної системи відносин особистості [16 с. 34].

Крім соціалізації, є ще поняття асоціалізації особистості, яка зумовлена також об'єктивними і суб'єктивними чинниками. Найважливішими серед них є такі:

- відхід держави від проблем молоді, тобто відсутність, законодавчої основи, насамперед правового захисту, умов соціальної, психологічної педагогічної підтримки молоді, оскільки наявність окремих законів не дає вагомих результатів через відсутність механізму реалізації цих законів;

- недосконалість системи виховних впливів на особистість;

- підвищення "рівня тривожності" фактично кожної сім'ї, що пов'язано з нестабільною економічною ситуацією у країні [16 с. 34].

Завдання соціалізації полягають у тому, щоб допомогти молоді орієнтуватися у суспільному потоці явищ - соціальних, екологічних, енергетичних, інформативних, комп'ютерних, оволодіти досвідом старших поколінь, зрозуміти своє покликання, визначити своє місце у суспільстві, самостійно знайти шляхи найефективнішого функціонування у ньому. В процесі соціалізації реалізується право на виживання і розвиток, на фізичне і психічне відновлення, на соціальну реінтеграцію жертв зловживання та експлуатації, право на збереження індивідуальності, а також прагнення до самопізнання, самоосмислення, самовдосконалення. Мається на увазі не пасивна адаптація, а розвиток активного, творчого самоствердження у суспільстві, вміння впливати на гуманізацію відносин у ньому [16 с. 34].

Соціалізація - це складний процес, який має велику кількість параметрів і характеристик, описується сукупністю критеріїв та обмежень. Цей процес здійснюється за етапами, і на кожному етапі діють особливі інституції: сім'я, школа, неформальні об'єднання, трудові колективи, творчі об'єднання і та інше. Кожний із них здійснює на дитину певні впливи. Уся сума впливів на психіку дитини, спрямована на підготовку її до участі у виробничому, громадському і культурному житті суспільства, називається вихованням. У вузькому розумінні виховання є планомірним впливом на вихованця сім'ї, дошкільних закладів, школи, позашкільних закладів, інших закладів освіти. Мета виховання - розвиток виявленого обдарування, особистісних якостей. Виховання - це процес, що здійснюється у педагогічній системі; він вивчається педагогікою разом із процесами навчання і розвитку.

Проте виховання, як і навчання, не є єдиним способом перетворення особистості. Багато навичок, здібностей та інших характеристик у дітей з'являються не в результаті виховання, а всупереч йому. Великі виховні можливості самого життя, в яке включена дитина, означає, що потрібно враховувати не тільки цілеспрямований педагогічний вплив на особистість, але й усю багатогранність соціальних впливів.

Соціалізація, як найширше поняття з поміж тих, що характеризують творення особистості, є не тільки свідомим засвоєнням дитиною готових форм і способів соціального життя, способів взаємодії з матеріальною і духовною культурою, адаптацією до соціуму, але й виробленням власного соціального досвіду, ціннісних орієнтацій, свого стилю життя.

Виховання - це система цілеспрямованих, педагогічно організованих взаємодій дорослих з дітьми, самих дітей одне з одним. Саме в такій особистісній взаємодії відбувається зміна мотиваційно-ціннісної системи особистості дитини, виникає можливість репрезентувати дітям соціально значимі норми і способи поведінки, оскільки виховання є одним з основних шляхів організованої соціалізації.

Одним з перших у вітчизняній педагогіці порушив питання про соціалізацію як передумову виховання особистості В. Сухомлинський. Ще тоді, коли проблема соціалізації особистості вважалась "закритою" галуззю радянської педагогічної науки, він писав: "Суспільна сутність людини виявляється у її відношеннях, зв'язках, взаємовідносинах з іншими людьми. Пізнаючи світ і себе як частину світу, вступаючи в різноманітні відносини з людьми, відносини, що задовольняють її матеріальні і духовні потреби, дитина включається в суспільство, стає його членом. Цей процес приєднання особистості до суспільства і, отже, процес формування особистості, вчені називають соціалізацією" [9. с. 216].

Соціалізація - неперервний процес, як було зазначено вище, який відбувається протягом усього життя людини. Він здійснюється за етапами; на кожному етапі вирішуються певні задачі. Розрізняють первинну соціалізацію - дитинство, підлітковий вік, юність; вторинну - зрілий вік. О.В. Петровський визначив сутність соціалізації на етапі дитинства - це адаптація індивіда, що знаходить своє вираження в оволодінні нормами соціального життя; на етапі отроцтва - індивідуалізація, реалізація потреби "бути особистістю"; на етапі юнацтва - інтеграція, здобуток рис і якостей, які необхідні для особистого розвитку і розвитку у складі групи.

Засобів соціалізації дуже багато. Вони залежать від конкретного суспільства, віку людей, особливостей спілкування, традицій. Класифікація засобів соціалізації - це загальна проблема соціальної педагогіки. У дошкільному віці засобами соціалізації є способи догляду за дітьми (вони є різними для різних вікових груп), методи навчання, виховання, розвитку дітей, способи спілкування з ними через ігри, спорт, книги, журнали, газети тощо. Чим більше різних засобів соціалізації, тим ефективніше буде здійснюватися цей процес.

Результати соціалізації залежать від управління цим процесом: наявності зворотного зв'язку, застосування засобів непрямого, перспективного управління, заздалегідь спроектованих ситуацій спільної продуктивної діяльності.

Фактори соціалізації складають оточення людини, впливають на її розвиток. Актуальною проблемою психолого-педагогічних наук і фізіології є проектування розвиваючого середовища: обґрунтування мети, принципів, змісту, методів і форм впливу на особистість.

Василь Олександрович Сухомлинський розробив систему соціалізації дітей шкільного віку на основі принципу гуманізації. Одним із головних факторів, що впливають на душу учня, він вважав красу в природі і суспільстві. Василь Олександрович писав: "Під час навчання у початкових класах я тисячу разів ходжу з дітьми до витоків краси. Ці уроки є баченням прекрасного. Діти вчаться бачити, вслуховуватися в музику оточуючого світу, розуміти його, милуватися ним". Красота живить доброту, любов, сердечність маленької людини. Влітку діти милуються стрункою яблунькою, кущем шипшини із червоними ягодами, а восени вони дбайливо обгортають дерева, щоб узимку їм не було холодно. "Труд маленьких дітей - це перш за все, - створення матеріальних цінностей, які втілюють красу", - писав Василь Олександрович [9 с.217].

Перед початком шкільної соціалізації є її дошкільна фаза, яка збігається з часом соціалізації дитини у сім ї та дошкільних закладах. Цей етап соціалізації дитини можна позначити як період соціальної гри. На цьому етапі життєвого шляху дитини і школа повинна взяти на себе відповідальні педагогічні завдання. Це, як показує практика, виявляється необхідним, оскільки школа має турбуватися про педагогічну якість первинної соціалізації своїх майбутніх учнів. В сучасному суспільстві саме школа має братися за розв'язання цих питань. З цією метою школа піклується про педагогічну просвіту і розвиток педагогічної культури батьків.

Виховання, навчання, розвиток підростаючого покоління - одна із сторін суспільного життя, в якому відбуваються різні конфлікти, суперечки, постійно виникають проблеми, постають різноманітні питання. Найактуальніше з них для батьків шестилітньої дитини: "Як краще підготувати дитину до школи? Чи потрібно це робити взагалі, бо в школі мають навчити всього правильно". Переважна більшість батьків усвідомлює хибність цієї точки зору. Звичайно, готувати дитину до школи необхідно. А що це означає?

Готовність до школи передбачає створення і подальше конструктивне втілення оптимальної ефективної програми гармонійного розвитку дитини на основі врахування її індивідуальних особливостей. Підготовка не зводиться до набуття суми теоретичних знань, до вузько-прикладного "вправляння", "натаскування". В ідеалі дитину бажано готувати до школи приблизно за 1-2 роки до її вступу туди, але й протягом декількох місяців інтенсивних ігрових занять можна досягти істотних результатів. У цьому батькам допоможуть спеціалісти - психологи, педагоги, вихователі.

Як уже зазначалось, підготовка дитини до школи здійснюється через набуття нею соціально значимого досвіду в різноманітній діяльності - у спілкуванні з однолітками, молодшими, старшими людьми, з батьками та іншими дорослими. Варто відмітити, що важливу роль у соціальному розвитку дитини відіграє стиль виховання в сім'ї, родинна атмосфера. Дорослий презентує собою суспільство, він посідає центральне місце в духовному світі дитини, виступає носієм знань, умінь, моральних цінностей, є безпосереднім організатором виховного процесу. Перший досвід соціальної поведінки дитина набуває в родині, що об'єднує найрідніших людей спільними переживаннями, взаємною любов'ю, турботою, родинними обов'язками. У дітей формується уявлення про те, що хороша, дружна родина - запорука щастя людини, що слід берегти й примножувати родинні традиції, дбати про те, щоб родину поважали. Дитина має виявляти турботу про своїх рідних, дарувати радість, задоволення близьким людям, виконуючи головні правила співжиття в сім'ї, запобігати непорозумінням між її членами, а в разі їх виникнення прагнути порозумітися, вибачитися, у разі якоїсь провини, пробачити іншим. Важливо вчити дитину виявляти ініціативу у встановленні контактів, діючи в інтересах членів родини: втішити засмученого, радіти успіху, виявляти готовність до спільної діяльності, особливу турботу про найменших і найстарших у родині, завбачливість і розуміння (допомогу пропонувати, не принижуючи гідності, ввічливо розмовляти, не перебиваючи інших, не втручатися в особисті справи, не завдавати зайвого клопоту).

У родині дитина набуває соціального досвіду, тут у неї формується відчуття власної значущості, закладаються основи почуття гідності. Адже саме родина дає відчуття захищеності - таке важливе для розвитку самостійності, впевненості, задоволення потреби у соціальній відповідності. Почуття моральної захищеності особливо важливе для позитивного сприймання себе, що дає можливість вихованню у дитини поваги до інших людей.

Сім'я виховує для суспільства нових громадян, передаючи їм мову, основні форми поведінки, національні традиції й звичаї, моральні та духовні цінності. Сім'я виконує соціалізуючи функцію. Для забезпечення психологічного комфорту в сім'ї та успішного її функціонування суттєве значення має те, як складаються взаємини між самим подружжям, між батьками й дітьми, між братами й сестрами, якщо в родині зростають двоє і більше дітей. Основним чинником, який зумовлює характер взаємин і взаємодії в усіх ланках сім'ї, є взаємостосунки між членами подружжя та їхні батьківські установки щодо дітей.

Необхідно дуже уважно та обережно взаємодіяти з тією дитиною, яка має певні проблеми у спілкуванні з батьками. Не рекомендується говорити з нею занадто суворо, необхідно орієнтуватися в основному на позитивне підкріплення: похвалу, посмішку, заохочення. Коли ж у відповідях дитини відчувається, що в родині дозволено все, і вона агресивно домагається свого, можливі більш суворі дії з боку дорослого. Потрібно чітко та ясно дати дитині зрозуміти, що можна, а чого не можна робити.

Розвиток особистості дитини залежить не тільки від характеру взаємин із дорослими, а й від впливу однолітків. Потреба в спілкуванні з однолітками розвивається, насамперед, на основі спільної діяльності дітей у грі. Однолітки впливають один на одного. Саме в умовах спілкування дитина зустрічається з необхідністю застосовувати на практиці засвоєні норми поведінки стосовно інших людей, пристосовувати ці норми і правила до різноманітних конкретних ситуацій. У спільній діяльності дітей час від часу виникають ситуації, що вимагають узгоджених дій, прояву доброзичливого ставлення до однолітків, уміння відмовитися від своїх бажань заради досягнення загальної мети. У цих ситуаціях діти не завжди знаходять потрібні способи поведінки. Нерідко між ними виникають конфлікти, коли кожний відстоює своє бажання, не зважаючи на бажання і права однолітка. Але саме в цьому віці дитина відкриває для себе ту істину, що без співпереживання іншому, без поступки іншому вона сама залишиться в програші. Стосунки у грі виступають у дійсності як школа соціальних відносин. Саме в цих ситуаціях дитина учиться бути людиною.

Коли дитина досягає 6-річного віку, вона робить великий крок на своєму шляху від сімейної залежності до індивідуальної самостійності. Обов'язок батьків полягає в тому, щоб допомогти дитині безболісно ввійти в нове для неї соціальне середовище, справитися з вимогами, що висуває школа, розділити з нею відповідальність за успіхи в навчанні. Більшість батьків активно включаються в співробітництво з педагогами, згадують, чого їх навчали в школі, підвищують рівень своїх педагогічних знань.

В цілому роль родини в соціалізації особистості протягом навчання дитини в початковій школі полягає в підтвердженні родиною індивідуальної цінності учня в колективних відносинах.

Одним з основних понять, якими оперують педагоги в процесі виховання, є дисципліна. Це слово в перекладі з латинської означає "навчання, виховання". Таким чином, дисципліна - це процес навчання, освіти, тобто засоби, за допомогою яких і здійснюється соціалізація. Мета дисципліни полягає в тому, щоб спрямувати дію, а не покарати за помилку. Головна мета дисципліни - сформувати етичні та моральні норми і розвинути самоконтроль для того, щоб індивідуальна поведінка відповідала визначеним стандартам, правилам, що встановлені в даному співтоваристві.

Дисципліна більш ефективна, коли її дія постійна, а не тимчасова. Позитивний ефект досягається в тому випадку, якщо дорослі не мають розбіжностей з питань дисципліни. Навчання відбувається легше, коли в процес включені не тільки методи покарання, а й заохочення.

Потрібно виховувати в дітях повагу до традицій і культури як свого народу, так і інших. Для цього необхідно організовувати відвідування музеїв, дитячих театрів, де діти зможуть ознайомитися зі зразками світової культури, живопису, музики різних народів.

Величезне значення для розвитку особистості дитини мають мотиви встановлення і збереження позитивних взаємин з дорослими й іншими дітьми. Добрі стосунки з боку оточуючих необхідні дитині. Потреба в позитивних емоціях - найперша людська потреба. Тому бажання заслужити схвалення, ласку дорослих і симпатію дітей є одним з основних мотивів поведінки.

Треба зазначити, що діти молодшого шкільного віку повні експресії - їх почуття швидко і яскраво спалахують. Але вони вже вміють бути стриманими і можуть приховати страх, агресію і сльози. Найсильніше і найбільше діти 6-10 років переживають непорозуміння та взаємини з іншими людьми - дорослими і однолітками.

Коли близькі дорослі люблять дитину, добре ставляться до неї, визнають її права, постійно уважні до неї, вона отримує емоційне задоволення - почуття впевненості, захищеності. В цих умовах розвивається життєрадісна, фізично і психічно активна дитина. Емоційне благополуччя сприяє нормальному розвитку особистості дитини, виробленню в неї позитивних якостей, доброзичливого ставлення до інших людей. Саме в умовах взаємної любові в сім'ї дитина починає вчитися любові сама. Почуття любові, ніжності до близьких людей, насамперед до батьків, братів, сестер, дідусів і бабусь, формує дитину як психологічно здорову особистість

Необхідно відмітити, що за 6 -10 років життя кожна дитина набрала властивий тільки їй індивідуальний досвід. У кожного своє бачення світу, свої особливі життєві навички, свій особливий спосіб спілкування з іншими людьми. Кожна дитина вже має індивідуальні особистісні риси, мотиви і життєву позицію. Розвивати, зберігати особистісні прояви кожного - означає подарувати майбутньому цікавих, корисних і неординарних людей.

Умови виховання дитини в сучасній сім'ї настільки різноманітні, що практично їх усіх не можна перерахувати або визначити і тому, що багато з них мінливі, і тому, що практично окремо одна від одної не зустрічаються, а навпаки, конструктивно пов'язані між собою і на певному рівні інтеграції утворюють комплекс, характеризуючи сімейне виховання в цілому, отже, є інтегрованими. Зважаючи на це, надзвичайно важливо знати їхній вплив на особистість і сім'ю в цілому, щоб можна було з'ясувати причини особистісної поведінки дорослих і дітей та можливості поліпшення або певної корекції цих умов.

Сприятливі умови виховання дітей виникають: коли сім'я повна; існує взаємоповага і любов між членами родини; наявні достатні соціально-побутові умови, які забезпечують повноцінність функціонування сім'ї та повноцінність розвитку дитини; є висока мотивація до виховання дитини, що спонукає до вироблення згідно з віком дитини загальної стратегії й тактики виховної діяльності на основі глибокої поваги до її особистості; розуміння самоцінності дитини. При цьому батьки мають високий рівень педагогічної культури, як правило, в родині панує загальний позитивний мікроклімат. Батьківська любов передбачає високий ступінь відповідальності не тільки за нормальний фізичний, а й за моральний розвиток дитини, допомагає їй зрозуміти цінності свого Я і свою недосконалість, яка відкриває шлях до розвитку. Усі ці умови сприяють формуванню в дитини адекватної самооцінки, яка регулюється не тільки її ставленням до себе, а й до інших.

Несприятливі умови виникають у неблагополучних сім'ях, де батьки характеризуються анти суспільною поведінкою (лайки, бійки, приниження, фізичні покарання дитини); практично в таких родинах немає потрібних для нормального розвитку й виховання дитини соціально-побутових умов; батьки не зацікавлені у формуванні особистої педагогічної культури, не здатні аналізувати виховні дії й результати виховної діяльності. Але не всі діти, особливо дошкільного й молодшого шкільного віку, усвідомлюють складність свого сімейного становища. Спостереження засвідчують, що одні з них дуже чутливі до байдужості батьків, нестатків, грубощів, фізичних покарань, постійних конфліктів, другі ж через обмеженість свого життєвого досвіду ні на що інше не претендують. Але і ті, і ті знають, що таке страждання. Дехто втікає від нього на вулицю, починає вживати наркотики, красти, жебракувати, стає на шлях проституції. Влучно каже про це явище Анжеліка Іль'ївна Лучнікова: "Ми дивуємось жорстокості, черствості підлітків, обурюємося тим, що вони нас не розуміють і не хочуть розуміти. При цьому не утруднюємо себе питанням: а де вони цьому навчилися?" [5, с.3] Умови напруження можуть спричинятися структурними змінами сім'ї (розлучення, народження другої дитини, якщо до цієї події батьки не підготували першу; новий шлюб, смерть когось із членів сім'ї тощо); несприятливими соціально-побутовими умовами; невмінням батьків налагоджувати між собою та між собою й дітьми довірливі стосунки; браком взаємоповаги й певної стратегії виховання дитини; невисоким (здебільше середнім) рівнем педагогічної культури батьків. Найчастіше розрядка напруження в таких сім'ях відбувається саме за рахунок дітей. Умови ризику виникають за наявності сукупності названих умов; у сім'ї немає любові і взаємоповаги між її членами або до конкретної дитини; немає потрібних соціально-побутових умов; натомість є аморальна особистісна поведінка хоча б одного з батьків (пияцтво, зрада, вживання наркотиків, лінощі, неробство тощо); низький рівень педагогічної культури батьків; життєдіяльність сім'ї неорганізована. Загальний мікроклімат постійно напружений. У таких родинах виховання маятникоподібне, тобто вимоги батьків непослідовні, а ще гірше-хтось із дорослих використовує дитину в своїх інтересах проти іншого. Через це в неї немає стійких орієнтирів поведінки, наслідком чого є формування рис пристосуванця. Ефективність сучасного сімейного виховання, доцільність характеру стосунків батьків і дітей значною мірою визначаються ціннісними орієнтаціями та пріоритетами в системі цінностей як у сім'ї в цілому, так і її окремих членів. Розшарування в суспільстві за рівнем претензій і за рівнем можливостей певною мірою співвідноситься з визнанням цінності дитини для сім'ї, а отже, і з виявленням до неї любові.

Важливою умовою соціалізації дитини є спілкування в сім'ї. Внутрішньосімейне спілкування покликане вирішувати кілька завдань: забезпечувати обмін інформацією, узгодженість зусиль і виконання ролей у спільній діяльності, установлення й розвиток міжособистісних взаємин, взаємопізнання та самопізнання (Г. Андрєєва, М. Лісіна, Л. Петровська). Його характерними особливостями виступають висока емоційна насиченість та інтенсивність.

У працях Л. Петровської, Г. Андрєєвої, Е. Ейдеміллера, О. Вацлавіка, В. Сатир, К. Роджерса, Т. Гордона окреслено умови ефективного міжособистісного спілкування в сім'ї, які включають як загальні принципи організації успішного спілкування, так і специфічні норми та правила, що встановлюються стосовно сім'ї, а саме:

· відкритість спілкування;

· висока активність спілкування, яка забезпечує інтенсивне обговорення значущих для членів сім'ї проблем;

· необхідна міра саморозкриття у процесі спілкування, конгруентність спілкування;

· узгодженість уявлень про сімейний спосіб життя, спільність сімейних цінностей, адекватність сімейної самосвідомості, узгоджена цілісність "образу Ми";

· точність невербального спілкування, несуперечливість вербальних і невербальних повідомлень;

· сенситивність до висловлювань партнера, використання техніки активного слухання ("Ти-повідомлень") у зворотному зв'язку;

· емпатійне прийняття партнера як умова позитивного розвитку емоційних взаємин у сім'ї, створення атмосфери психологічної безпеки та гармонізації образу "Я" партнера;

· вияв любові, взаємної емпатії та підтримки, поваги до партнера, що має особливе значення при виникненні стресових, проблемних ситуацій;

· формування сімейної мови - певних узгоджених і таких, що легко пізнаються, сімейних символів, традицій, норм [1, 8, 15].

Порушення норм і правил сімейного спілкування - одна з найбільш актуальних проблем функціонування сім'ї та виховання в ній дітей. Причиною цього може бути низька комунікативна компетентність батьків, застосування негативних способів міжособистісних взаємин. До цього можна віднести накази, пряме інструктування, застереження, погрози, нотації, моралізаторство, маніпулювання, пряму негативну оцінку, висміювання, інтерпретацію поведінки, винесення діагнозу, розслідування, допит, відволікання уваги тощо.

У взаєминах батьків і дітей завжди існує багато складних моментів у спілкуванні, побуті та ін., що впливають на формування світогляду дитини, її характеру, які, зрештою, ведуть до соціальних дій, що зумовлюють ціннісні морально-етичні визначення дітей. В атмосфері любові та близькості, що насичує взаємини батьків і дітей, їхнє спілкування, забезпечується потреба від дня народження. Задоволення цієї потреби розкриває широкий простір її прагнень і спонукань, а отже, виступає своєрідною "школою" соціальних почуттів.

Характер спілкування батьків і дітей значною мірою залежить від батьківської позиції стосовно дитини. Ф. Райс вирізняє чотири основних типи керівництва та спілкування батьків з дитиною: автократичний; авторитетний, або демократичний; ліберальний і хаотичний.

Д. Едлер розширює цей перелік, пропонуючи сім типів (стилів) батьківсько-дитячих взаємин.

Автократичний стиль, як межовий варіант батьківського керівництва, виключає участь дитини як в обговоренні проблем, так і у прийнятті рішень.

Авторитарний стиль, хоча і залишає за кимось із батьків абсолютну владу й необмежене право прийняття рішень, усе ж таки залишає для дитини можливість висловити свою думку, але без права голосу.

Демократичний стиль керівництва передбачає рівноправну участь батьків і дитини в обговоренні та прийнятті рішення, ураховуючи досвід і рівень компетентності кожної зі сторін.

Егалітарний стиль абсолютизує рівень позицій старших і молодших членів сім'ї, не диференціюючи їхні ролі у взаємодії і, відповідно, не враховуючи вікові, індивідуальні відмінності між ними.

Дозволяючий стиль характеризується посиленням ролі дитини, зростанням її активності в управлінні сімейною взаємодією, що поєднується зі зростаючою готовністю батьків некритично погоджуватися з будь-яким рішенням, яке їм пропонується.

За ліберального стилю взаємин право рішення повністю передається дитині і вона вже сама вирішує, чи повідомляти батьків про свої дії.

І, нарешті, ігноруючий стиль батьківсько-дитячих взаємин являє собою повну незалежність і дистанційованість кожної зі сторін, коли батьки не цікавляться справами дитини і не беруть у них ніякої участі, а дитина, у свою чергу, не вважає за потрібне повідомляти батькам свої плани та дії.

Міра морально-емоційного забарвлення неоднакова в різних типах внутрішньосімейних взаємин. Неоднаковим є і його вплив на моральний і психічний розвиток дитини. Найбільш сприятливий характер внутрішньосімейних взаємин притаманний демократичному типу сім'ї, що у свою чергую підвищує її виховний потенціал. У такій сім'ї спостерігається краща успішність дитини в навчанні, у неї більш розвинені такі почуття, як самостійність, дисциплінованість, працелюбність, відповідальність, щирість, самокритичність. Діти, які виховуються в таких сім'ях, виявляють кращу підготовленість до майбутнього утворення власної сім'ї, виконання ролі сім'янина; структура їхніх життєвих цілей має досить високу соціальну цінність.

Сформована на основі негативних внутрішньосімейних стосунків поведінка молодої людини призводить до порушення суспільних і соціальних норм життя, вона ж стає однією з головних причин емоційних страждань, духовної глухоти. Як правило, деформовані внутрішньосімейні стосунки призводять до асоціальності власне сім'ї, яка вступає в конфлікт із морально-правовими вимогами суспільства, припускається різних видів правопорушень. Це, у свою чергу, негативно позначається на соціальній адаптації дітей. Не вбачаючи позитивного ідеалу в батьках, дитина не може вибрати собі й високогуманну та благородну роль соціальної поведінки та діяльності. Утрата сім'єю виховних можливостей, соціалізації дітей завжди веде до неблагополуччя, унаслідок чого складаються несприятливі умови духовного та особистісного зростання дитини.

Конфліктна атмосфера сім'ї пояснює таку парадоксальну ситуацію: "важкі" діти іноді зростають у сім'ї із хорошими матеріальними умовами й відносно високою культурою батьків (у т. ч. й педагогічною). І, навпаки, у погано забезпеченій сім'ї в батьків з низькою освітою діти характеризуються досить широкою палітрою позитивних якостей. Це показник того, що ні матеріальні умови, ні культура батьків доволі часто не спроможні компенсувати виховну неповноцінність стресової, напруженої атмосфери сім'ї. "Аномалії у психічному й моральному розвитку дитини, що виникають в умовах неблагополучних сімейних відносин, не є наслідком тільки їх. Вони можуть виникати під впливом цілого ряду сторонніх негативних явищ, які є супутніми й іноді стають причиною самої конфліктності або діють на неї каталізатори (негативна орієнтація батьків, їхня низька духовна культура, егоїзм, пияцтво тощо)".

Соціальний розвиток дитини значною мірою залежить від характеру її контактів з батьками. Вплив таких контактів не є однозначним. Дослідниками, які звертаються до вивчення проблем сім'ї, виховання в ній дітей, стверджують, що в тих сім'ях, де такі контакти відзначаються міцністю, виявом поваги до дітей, у них активніше формуються такі особистісні якості, як доброзичливість, здатність до співпереживання, уміння вирішувати конфліктні ситуації тощо. Таким дітям притаманне більш адекватне усвідомлення свого "образу Я", його цілісності. Усе це підвищує їхню комунікабельність, забезпечує активно-позитивне входження до групи однолітків. У сім'ях, де панує авторитарний тип ставлення батьків до дітей, формування означених якостей ускладнюється, може набувати спотворених форм.

Важливість урахування таких факторів не викликає сумніву. Адже особливості взаємодії батьків і дітей поступово закріплюються в їхній власній поведінці, стаючи моделлю контактів з оточуючими людьми. Грубість або байдужість батьків спричинює виникнення в дитини (у силу обмеженого життєвого досвіду) переконаності в тому, що чужа людина не тільки не буде виявляти до неї краще за батьківське ставлення, а й принесе ще більше прикрощів.

Однак самі тільки вербальні методи, до яких удаються люди, котрі оточують дитину, не є єдиними й домінуючими. На її розвиток справляють вплив уся домашня атмосфера, характер взаємин між батьками, їхнє ставлення до інших людей, різних подій, явищ, учинків.Значущість внутрішньосімейних взаємин у становленні й розвитку дитини зумовлена "як тим, що вони виступають першим специфічним зразком суспільних відносин, з якими людина стикається від моменту народження, так і тим, що в них фокусується й набуває своєрідного мініатюрного вираження все багатство суспільних відносин і таким чином утворюється можливість раннього залучення дитини до їх системи".[17. с. 52]

...