Розвиток ідей органіцизму

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ 1. Органістична школа.

1.1 Теорія соціальної еволюції .

1.2 Концепція соціальних інститутів.

1.3 Відмінності біологічних та соціальних організмамів.

Розділ 2. Розвиток ідей органіцизму.

2.1 Вульгарний органіцизм.

2.2 Критика органіцизму.

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність теми.

Аналогія між організмом і суспільством не є винаходом соціологічного натуралізму. Як відомо, до його появи спроби порівняти суспільство з організмом робили Платон, Томас Гоббс і Огюст Конт, теза якого про необхідність використання в соціології порівняльно методу також була сприйнята органістичним напрямом. Поширення органістичних ідей в соціології пов'язане з значними успіхами біологічної науки у 19 ст. Започаткування органістичної школи в історії соціології пов'язано з науковою діяльністю Герберта Спенсера.

Загальновизнана заслуга Г.Спенсера в соціології, полягає у застосуванні принципу еволюції як методологічної основи будь-якого знання, що дало змогу розглядати суспільство з точки зору поступальності його розвитку.

Але Спенсер бачив і суттєві відмінності між ними. Еволюція, за Спенсером, ніщо інше як реалізація принципу «інтеграції матерії» і джерело руху. Відносини суспільства з навколишнім світом регулюються принципом рівнодії енергії. Це регулювання виявляється в боротьбі за існування як між суспільством і навколишнім середовищем, так і між різними типами суспільств, між індивідами, що є основою суспільства. Джерелом класових відмінностей Спенсер вважав завоювання: переможці утворюють панівний клас, переможені стають рабами чи кріпаками.

Об'єкт дослідження: Наукова спадщина Герберта Спенсера, П. Ф. Лілієнфельд, О. І. Стронін, А. Шеффлє, Р. Вормс, А. Еспінас, А. Фулльє.

Предмет дослідження: Соціологічні погляди Герберта Спенсера, П. Ф. Лілієнфельд, О. І. Стронін, А. Шеффлє, Р. Вормс, А. Еспінас, А. Фулльє.

Мета дослідження: дослідити і аналізувати соціологічні погляди вищезгаданих учених. Для того, щоб зрозуміти причину формування органістичної теорія створення та влаштування суспільства.

Методи дослідження: аналіз літератури, порівняння, класифікація, використання першоджерел.

Розділ 1. Розвиток ідей органіцизму

1.1 Теорія соціальної еволюції

Започаткування органістичної школи в історії соціології пов'язано з науковою діяльністю англійського філософа та соціолога, одного з основоположників позитивізму Г. Спенсера.

Герберт Спенсер (1820--1903)--плідний і різнобічний учений, який досить глибоко був ознайомлений із сучасними йому науковими досягненнями в галузях математики та природознавства, працював деякий час інженером і техніком на залізниці. Не маючи за станом здоров'я середньої освіти, завдяки самостійній наполегливій праці здобув вищу технічну освіту, зміг піднятися до рівня вченого-енци-клопедиста і залишити значний слід у науці, особливо в соціології. За своїм значенням фігура Спенсера може бути зі' ставлена з роллю О. Конта в історії соціології XIX ст., незважаючи на деякі більш пізні скептичні оцінки його творчості. Він -- автор численних наукових праць із соціології,, найзначнішими з яких є «Соціологія як предмет вивчення», «Основні начала», «Основи соціології». Є два видання його творів.

Соціологічна система Спенсера грунтується на трьох основних елементах: еволюційній теорії, органіцизмі та вченні про соціальні організації інститути [1, с. 37 -- 44].

Еволюційна теорія Г. Спенсера була однією з найпопулярніших у XIX ст. Він на сім років раніше за Ч. Дарвіна на основі вивчення розвитку органічного світу приходить До ідеї існування еволюції в біологічному світі і формулює принципи природного відбору та боротьби за існування у світі природи. Після виходу праць Ч. Дарвіна Г. Спенсер стає його активним прихильником, а сам Дарвін називає ім'я Спенсера серед своїх попередників.

Ідея еволюції Г. Спенсера спиралася на науковий природничий матеріал, а свій еволюціонізм він поширив на всі, без винятку, явища природи та суспільства -- космічні, хімічні, біологічні, соціальні. Спенсер вважав, що навіть такі феномени, як психологія та культура, природні за своїм походженням і тому, як усе природниче і природне, розвиваються за законами природи, а отже, й еволюції.

Г. Спенсер у системі соціології розглядає еволюцію як єдність двох взаємопов'язаних процесів -- інтеграції, коли об'єкти переходять від стану гомогенності (однорідності) до гетерогенності (різнорідності), коли об'єкт включає в себе різноманітні, але неоднорідні елементи.

Еволюція -- це поступовий процес безперервної інтеграції матерії, що перетворює її з невизначеної і непов'я-заної однорідності (маси елементів) у визначену різнорід­ність. Так, Сонячна система виникає з розсіяної і безладної матерії та утворює взаємопов'язану компактну систему планет. Суспільство виникає як об'єднання людей у зв'язку із зростанням їх чисельності чи поступовим злиттям маленьких володінь у великі феодальні, з яких виростають провінції, королівства та імперії. Можливий інший тип подібної інтеграції, коли, наприклад, внаслідок розростання міста відбувається його злиття зі своїми приміськими районами[17].

Еволюція проходить повсюдно однаково, але вона має три різні фази: неорганічну, органічну та надорганічну (суперорганічну). Ці фази становлять основні етапи ево­люції, що послідовно змінюють одна одну, проте кожна з них однакова за своїм механізмом. Зміни космічних систем є прикладом розвитку неорганічних еволюцій, виник­нення рослинного та тваринного світу відбувається внаслідок органічної еволюції, тоді як поява і розвиток людини та суспільства -- наслідок надорганічної еволюції.

Г. Спенсер розрізняє два типи еволюції: просту, сутність якої полягає в кількісній інтеграції елементів, і складну -- коли відбуваються різноманітні зміни, внаслідок чого інтегровані елементи породжують нові якості і зумовлюють перехід від однорідності до різнорідності й багатоманітності, ускладнюється структура, диференціюються функції, зростають і збагачуються процеси взаємодії між елементами і т. п.

Всі еволюційні процеси відбуваються на основі законів еволюції, головні з яких Спенсер описує в «Основних началах».

Згідно із «законом нетривалості однорідного» однорідна маса елементів перебуває в стані нестійкої рівноваги і під впливом зовнішніх чинників окремі складові частини змінюються неоднаково. Наприклад, маси людей у різних регіонах під впливом географічних умов займаються найдоцільнішими формами сільськогосподарської діяльності, пов'язаними з кліматом, грунтами, рослинністю,-- скотарством, хліборобством, вирощуванням хмелю чи добуванням корисних копалин.

«Закон групування» розкриває, яким чином еволюція зумовлює перехід від однорідності до більш стабільно пов'язаної різнорідності, коли різнорідні елементи групуються й утворюють більш чи менш однорідні. Наприклад, на березі моря хвилі групують пісок і гальку, в суспільстві люди групуються в касти, союзи, партії тощо.

«Закон скерованого руху» полягає в розумінні розвитку еволюції як процесу, 'спрямованого до центру «тяжіння» і найменшого опору. Наприклад, люди прямують до мети згідно зі своїм бажанням, і це слід розуміти як доцільний рух, в процесі якого особа намагається уникнути можливих перепон на своєму шляху до мети.

«Закон примноження наслідків» в процесі еволюційного розвитку полягає у тому, що взаємодія фізичних чи соціальних явищ породжує нові процеси, явища, наслідки. Так, поява локомотивів зумовила розвиток торгівлі, торгівля сприяє спеціалізації виробництва в різних регіонах краї­ни, що стимулює розвиток товарного виробництва, впливає на ціни і т. д.

Спенсер говорить і про «закон перетворення й еквівалентності сил», який дуже нагадує закони збереження та перетворення матерії й енергії, та про процес розкладу як закономірність еволюції. Але штучність усіх цих «законів еволюції», яких можна було б створити скільки завгодно, дає підстави не розглядати їх детально, оскільки вони не мають практичного значення.

Найцікавіші елементи еволюційної теорії Г. Спенсера пов'язані з аналізом «надорганічної еволюції» і стосуються суспільства.

Еволюція, перетворюючи «однорідне» в «неоднорідне», зумовлює, як уже зазначалося, появу Сонячної системи, планет, зокрема Землі; вона ж лежить в основі органічної еволюції, з якої виростає суспільство, коли органічна еволюція досягає стадії иадорганічної з появою людини.

Суспільству як продукту еволюції в найбільшій мірі притаманна диференціація маси та координація взаємодії між його складовими елементами.

Кожен наступний етап еволюції немовби «знімає» найістотніші риси попереднього й у видозміненій формі зберігає в собі. Тому в соціальному організмі-суспільстві є елементи неорганічного, біологічного, психологічного характеру. Первісне суспільство -- продукт неорганічних, біологічних та психологічних факторів еволюції; воно виникає внаслідок нових процесів диференціації та інтеграції. Це суспільство відносно просте й однорідне, без усіляких соціальних відмінностей, однак і існуючі поступово зростають, виникають нові соціальні функції, насамперед у зв'язку з поділом праці. Це в свою чергу сприяє подальшій диференціації структури і функцій суспільства у зв'язку зі зростанням чисельності населення і т. д.

Істотним недоліком подібного розуміння Спенсером соціальної еволюції є виключення історичного суб'єкта як творчої суспільної сили. Він не бачить різниці між еволюцією та її механізмами в природі і її особливостями в суспільстві. Для Спенсера -- це абсолютно детермінований автоматичний процес, який нагадує невблаганний детермінізм Демокріта, що не визнає випадковості чи ролі суб'єктивного фактора в історії.

У праці «Соціологія як предмет вивчення» Г. Спенсер підкреслює, що процес соціального розвитку настільки зумовлюється загальним характером еволюції, що його по­слідовні ступені не можна визначити наперед, і тому жодне вчення, жодна політика не в змозі прискорити його більше певної норми, яка обмежена швидкістю органічних змін у людських істотах. Проте, на думку Спенсера, сам цей еволюційний процес можна розладнати, уповільнити чи порушити, але ні в якому разі неможливо його вдосконалити штучно, шляхом зовнішнього впливу. Виходячи з цього, він категорично виступає проти соціальних революцій і навіть радикальних реформ, які неодмінно порушують і руйнують природний процес еволюційного розвитку, що призводить до занепаду суспільства, сприяє зростанню конфліктів, безладдя та зубожіння.

Спенсер розглядає соціальні революції як історичні патології і порівнює їх з тими наслідками для організму, які викликаються захворюваннями шлунка.

В аналізі суспільства та соціальних явищ спенсерів-ська соціологічна система спирається на принципи орга-ніцизму, оскільки в ній соціальна система уподібнюється живому організмові.

Г. Спенсер дає високу оцінку ідеям О. Конта про зв'язок соціології (соціальної фізики) з біологією і її залежність від останньої. Тому невипадково поняття «соціального організму» є одним з ключових у понятійно-категоріальному апараті соціологічної теорії Г. Спенсера.

Спенсера можна назвати поміркованим органіцистом, оскільки він уподібнював соціальний організм біологічному, протестував проти приписуваних йому спроб їх ототожнення, проте сам у своїх працях давав привід для подібних звинувачень. Польський учений Єжи Шацкі слушно зауважує, що Спенсер «порівнював не лише суспільство з біологічним організмом, а й біологічні організми із суспільни­ми: в його біології є також багато соціологічних аналогій, як аналогій біологічних в його соціології».

У праці «Основи соціології» Спенсер, обґрунтовуючи правомірність проведення аналогій між суспільством і біологічним організмом, виділяє кілька подібностей між ними: 1) соціальний та біологічний організми в процесі розвитку збільшують масу та обсяг; 2) з їх розвитком відбувається ускладнення внутрішньої структури (за рахунок внутрішньої диференціації складових елементів); 3) ускладнення структури зумовлює диференціацію функцій в обох типах організмів; 4) в біологічному та соціальному організмах різноманітні елементи соціальної та біологічної структури взаємозалежні між собою і перебувають у постійній взаємодії, де функціювання одного з -елементів системи неможливе без взаємодії із системою решти структурних елементів; 5) існування обох типів організмів пов'язане з обов'язковим виконанням відповідних функцій, і тому цілісний організм існує довше за свої складові елементи, хоч і останні можуть певний час існувати при порушенні життєдіяльності цілого[14].

Виведення законів соціальної еволюції, а точніше принципів соціального структурування, зростання і диференціації, вважається головним внеском Г. Спенсера в історію соціологічної думки. Під соціальною (надорганічною, як писав учений) еволюцією він розумів стадії розвитку суспільства від простого до складного, а також у більш спеціальному плані.

1.2 Концепція соціальних інститутів

Виходячи зі свого еволюційного вчення, зокрема «закону групування», Г. Спенсер показує, що на фазі надорганічної еволюції виникають і розвиваються спеціалізовані «соціальні органи», які він назвав «соціальними інститутами». Сукупність взаємодіючих інститутів утворює цілісну соціальну організацію -- суспільство. Зростання чисельності населення вимагає поліпшення організації величезної людської маси, спеціалізації її діяльності, встановлення взаємодії різнорідних диференційованих елементів, які утворювали б соціальний організм.

Це зумовлює появу різноманітних типів організації людей, спеціалізованих за видами діяльності, відмінними за формами, функціями і нормами, за допомогою яких кожна «диференційована» й «однорідна» організація регулює, контролює, заохочує чи примушує до відповідних форм взаємодії людей і груп. Ці особливі «органи», чи типи організацій Спенсер називає соціальними інститутами.

Він досить детально їх розглядає, висловлює багато раціональних думок, але не дає чіткого й однозначного визначення соціального інституту.

У сучасній соціологічній теорії соціальний інститут визначається як «сталі форми організації сумісної діяльності людей», як «форма закріплення і спосіб здійснення спеціалізованої діяльності по забезпеченню стабільного функціювання суспільних відносин», а також «спеціальні установи, системи норм, соціальних ролей, що забезпечують реалізацію функцій, необхідних для існування і розвитку соціальних спільностей чи суспільства в цілому».

Спенсер у своїй соціологічній системі в тій чи іншій формі аналізує або ставить питання про функції і роль соціальних інститутів, які перегукуються із сучасним їх розумінням [5].

Розвинений соціальний організм у процесі надорганічної еволюції поступово виробляє систему органів, що забезпечують можливості взаємного пристосування, кооперації та взаємодопомоги між людьми, перетворювання несу-спільної за своєю внутрішньою природою людини в учасника кооперованої, спільної діяльності, в суб'єкт суспільних відносин. Інакше кажучи, соціальний інститут формується як система забезпечення всіх суспільних форм соціальної діяльності.

Спенсер вводить в ужиток як соціологічний термін «соціальний інститут», але сам спочатку використовує його нечасто і здебільшого паралельно з такими поняттями, як «орган», «організація», «контроль», «регуляція» та ін. Аналіз становлення і розвитку соціальних інститутів здійснюється ним на основі використання величезної маси етно­графічного й історичного матеріалу, оскільки він вважав історико-порівняльний і еволюційний методи найефективнішими в дослідженні соціальних явищ.

В «Основах соціології» Спенсер виділяє й аналізує шість типів соціальних інститутів: домашні (сім'я, шлюб),, обрядові, чи церемоніальні, політичні, церковні (релігійні), професійні та промислові. Він показує, як історично завдяки розвитку соціальних інститутів у суспільстві відбувалася еволюція відносин між людьми (від первісної людини до сучасної) у зв'язку з еволюцією знання, мови, моралі, мистецтва, зростанням інтелектуального потенціалу суспільства тощо.

Згадані вище типи соціальних інститутів класифікуються за їх функціями в суспільному організмі, де кожен з них включається в певну систему органів. Виділяються три та­ких системи інститутів: 1) інститути продовження роду (цю систему утворюють домашні інститути, пов'язані із сімейно-шлюбними відносинами, завдяки яким людство зберігає своє існування як рід); 2) система виробничих і розподільчих інститутів (включає промислові, професійні інститути і все, що пов'язане з ними,-- розподіл людей на соціально-класові групи і зумовлену відповідну соціальну структуру, відповідний суспільний поділ праці в масштабах суспільства та ін.); 3) система регулюючих органів (складається з обрядових, політичних та церковних інститутів).

Третя система інститутів заслуговує детальнішого аналізу, оскільки Г. Спенсер першим в історії соціології зробив плідну спробу дослідити через аналіз регулювальної системи механізми і технологію соціального контролю та їх засоби. З його ім'ям пов'язано введення до наукового вжитку таких соціологічних термінів, як «контроль», «соціальний контроль», «регуляція», «система примушення» в контексті аналізу діяльності соціальних інститутів.

Виникнення людини із світу природи як процес переходу від органічної до надорганічної еволюції пов'язаний з перетворенням людини як біологічного виду в людину як члена суспільства. Історично суспільство розвивалося від однорідного до різнорідного, оскільки спочатку воно виступало як елемент природи (із сімей утворювалися роди, з родів -- племена, з племен -- нації і т. д.). Спершу однорідні прості суспільства еволюціонували, як пише Спенсер, від варварського племені, майже однорідного за функціями своїх членів, до «економічної агрегації всього людського роду, все більше урізноріднюючись за різницею функцій, які приймали на себе географічні відділки кожної нації, за відмінністю функцій, які брали на себе численні розряди хазяїв та торговців у кожному місті, і за різницею функцій, які приймали на себе робітники, об'єднані виробництвом окремого товару».

В процесі переходу від однорідного простого суспільства до різнорідного, складно організованого величезну роль відігравали інститути регулюючих органів, які здійснювали організацію, контроль за допомогою засобів заохочення, тиску чи безпосереднього примушення (морального або фізичного). Вони як певна система органів розвивалися водночас із прогресом суспільства, в ході еволюції кожен з цих інститутів спеціалізував свої функції, чітко координував свою діяльність з іншими. Це особливо важливо для розуміння методу соціології Спенсера, який не аналізує причин, чому це так відбувалось, а показує генетичний процес, як це мало місце в соціальній еволюції, яким чином розвивалися відповідні явища. Розвиток соціальних інститутів відбувається не з волі чи бажання людей, а являє собою такий же природний процес, як, скажімо, формування кореневої системи чи поява листя на деревах.

Одними з перших соціальних інститутів суспільства, які здійснюють соціальний контроль, є обрядові, чи церемоніальні інститути. Вони належать до найдавніших і передують політичним інститутам, а за своїм впливом є чи не наймогутнішими у порівнянні з іншими. Обрядові інститути пов'язані з існуванням і розробкою спеціальних систем норм, вимог, заборон (табу) -- всього того, що включає процес обрядності (звичаї, традиції, на основі яких відбувається взаємодія між людьми, спілкування, встановлення контактів та регулювання міжлюдських стосунків). Ці нормативи контролюються всім суспільством, спираютьсяна силу громадської думки, чим і пояснюється їх висока ефективність. Мова, символіка, жести, форма одягу тощо визначають соціальний статус людини, її рангове становище щодо інших і т. д. Обрядові інститути виховують почуття субординації, формують відповідне ставлення людей до суспільних явищ і процесів, організацію діяльності у відповідності з існуючими нормами та заборонами [9].

Поряд з «церемоніальними» інституціями важливе місце в регулюванні, соціальному контролі та примушенні належить політичним інститутам, які уособлюють держава, політичні організації, установи та партії. З появою політичних інститутів боротьба між індивідами за своє існування переноситься зсередини суспільства на зовнішні форми конфліктів і війн між ними. Завдяки війнам, як вважав Спенсер, виникає система рабства, коли переможці стають панівним класом, а переможені -- рабами чи кріпаками. На думку вченого, виникнення рабства пов'язане насамперед з відділенням «регулятивної» (керуючої) частини суспільства від виробничої. При цьому панівний воєнний клас застосовує примушення щодо виробників. Це -- своєрідна форма кооперації, пов'язана з поділом праці,, яка базується на силі примушення і характеризує суспільство воєнного типу. На зміну йому в процесі еволюції приходить добровільний тип співпраці, характерний для промислового типу суспільства.

Політичне управління являє собою одну з форм соціального контролю, який доповнюють релігійні інститути,, покликані закріплювати соціальні ідеї та почуття і цим самим зміцнювати суспільство. Таким чином, завдяки політичним інститутам, передусім державі, суспільство тримається на силі страху перед живими, а завдяки релігійним інститутам (церкві) -- на страху перед мертвими. Чітко розподіливши функції регулювання, обрядові, церковні та політичні інститути всебічно здійснюють соціальний контроль над суспільним організмом матеріально і духовно, застосовуючи відповідні санкції щодо порушників.

Завдяки такому різноманітному механізмові і технології здійснення соціального контролю людина та суспільство поступово із свого первісного біологізованого стану перетворювалися в цивілізовані об'єкти, що соціалізувались у процесі надорганічної еволюції.

В соціології Спенсера система соціальних інститутів немовби з фатальною неминучістю покликана врівноважувати соціальні відносини, збільшувати обсяг і форми спіл­кування та взаємодії.

В історії соціології взаємодія між людьми завжди визнавалася необхідною умовою їх існування і розглядалась як неодмінний акт, що передує спілкуванню в його різноманітних формах. Це особливо характерно для епохи пізнього середньовіччя та нового часу, що відобразили концепції суспільного договору та соціальні утопії, які виходили з факту необхідності сумісного існування людей. Проте конкретні механізми, зумовлюючи колективність людського буття, не завжди чітко аналізувались, оскільки виходили із суб'єктивних детермінант. Теоретичне обгрунтування вимагало пошуків принципу, на підставі якого можна було б виводити соціальну спільність як наслідок.

О. Конт вперше в історії соціології привернув увагу дослідників до проблеми соціального консенсусу як умови сумісного проживання людей. Спенсер сприйняв цю ідею і на основі органіцистичного принципу взаємодії частини й цілого та спеціалізації функцій біологічного та соціального організмів доходить висновку про наявність консенсусу між ними. Сам механізм появи консенсусу він розкриває через принцип рівноваги.

В даному випадку принцип рівноваги логічно пов'язаний з еволюційним «законом скерованого руху», внаслідок якого все намагається розвиватися без протидії й опору. Суспільне життя в цілому тяжіє до рівноваги, до збереження консенсусу та гармонії між частиною і цілим, між спеціалізованими функціями суспільних органів, де кожен інститут, наприклад, виконуючи властиві йому функції, не може брати на себе виконання функцій інших установ та інститутів, не ризикуючи порушити рівновагу цілісної системи. Більше того, діяльність соціальних інститутів спрямована передусім на збереження сталості соціального організму, на врівноваження взаємодії між його структурними елементами.

Г. Спенсер розглядає рівновагу і як принцип, котрий допомагає зрозуміти причину сталості будь-якої органічної чи надорганічної системи й умов її існування, і як онтологічну даність, завдяки якій конкретний біологічний чи соціальний організм існує в нормальних умовах без порушення співвідношення між його складовими частинами, зберігаючи відповідний «баланс». Існуючі полярності чи суперечності намагаються врівноважити одна одну, оскільки ми «усюди відкриваємо потяг до рівноваги». Приклади такого наближення до рівноваги можна спостерігати на співвідношенні, чисельності населення із виробництвом засобів існування, між прогресивними та консервативними силами, між полярними ідеями тощо.

Енциклопедична діяльність Спенсера привертала до себе увагу сучасників. Його наукові праці з філософії, соціології, біології, психології, етики видавалися в багатьох країнах; вони містили багато цікавих фактів з різних галузей науки, були зрозумілі для непрофесійного читача; в них відчувалася віра в торжество й могутність наукового знання. Але з появою нових наукових досягнень, з революцією в природознавстві на рубежі XIX--XX ст., з подальшим розвитком соціологічного та соціально-психоло­гічного знання, критикою позитивізму, прихильником і теоретиком якого був Спенсер, популярність і авторитет спенсеріанства зменшуються.

У великому й різноманітному творчому доробку Спенсера було багато неправильних положень, елементів механіцизму, вульгарного натуралізму і навіть містицизму. До­сить згадати фаталістичність його еволюційної теорії. Все це не могло не вплинути на критичне ставлення до творчості Спенсера. «На початку XX століття,-- зазначає А. Босков,-- ніхто не міг передбачити, що Герберт Спенсер, плідний англійський проповідник нової соціальної науки, перетвориться в інтелектуальний курйоз, про -якого згадують, але якого не читають». Така оцінка хоча й правильна, але не зовсім справедлива, оскільки чимало понять саме цією школою було взято із соціологічної системи Спенсера, а тому не можна без почуття сумнуватого гумору в тій же самій роботі читати про звинувачення Спенсера в тому, що його «соціологія... насичена терміно­логією сучасного функціоналізму», хоч і «побудована на зовсім іншій методології». Це нагадує оповідь С.Руданського про народження сина раніше за свого батька.

При всіх недоліках соціологічного вчення Спенсера його великою заслугою в галузі соціології є те, що він поставив і обгрунтував необхідність розробки теорії і практики дослідження соціальної системи і соціальної структури, взаємодії системних елементів, започаткував дослідження соціальних інститутів та установ як істотних знарядь соціального контролю, розкрив механізми їх діяльності, проаналізував багато елементів, які ввійшли в соціологічну класику. Людство ще не осмислило в повній мірі значення еволюційного вчення Спенсера стосовно надор-ганічної еволюції. Відкриті ним механізми й закономірності можна заперечувати і критикувати, бо наука не стоїть на місці, але ж стосовно ідеї еволюційного розвитку суспільства поза кривавими насильницькими революціями, які, хоч і були локомотивами історії, але штовхали ЇЇ назад, нічого доброго не приносили ні так званим народним масам, крім даремно загублених тисяч і мільйонів людських життів, ні їх ініціаторам, то тут варто замислитись над вибором шляхів перетворення суспільства. Та й взагалі виникає питання, чи може суспільство в масштабах усього людства як величезна і складна система за короткий час революційним шляхом кривавого насильства, руйнації продуктивних сил і виробничих відносин змінити свій природний соціальний зміст, що складався тисячоліттями? Інакше кажучи, чи може культура як спосіб існування суспільства радикально змінити власну сутність? Адже всі соціальні революції минулого, кількість яких значно- перебільшена марксизмом, не знищували старі виробничі відносини, а лише закріплювали нові, що вже склалися в колишній системі. Гіпотетична одночасна пролетарська революція Маркса означала б одночасне знищення старих виробничих відносин і так само або ще в більшій мірі паралізувала б суспільний прогрес у багатьох країнах, як це сталося з перемогою соціалістичної революції в одній, окремо взятій країні, відкинутій внаслідок безплідного соціального експерименту щодо реалізації соціальної утопії на десятиліття назад.

Соціальна революція може змінювати суб'єкти влади, форми державного устрою, правління, політичні режими тощо, але вона нездатна штучно ввести історично не апробовані форми економічних відносин шляхом повної руйнації історично перевірених форм, що передують експериментальним. Без соціальної еволюції, як показує історичний досвід, їх виникнення неможливе. І штучне впровадження -- теж. Інакше це будуть дорогою ціною оплачені соціальні експерименти, що закінчуються крахом.

Людство поступово пізнає закони власної діяльності і здатне передбачати в історично обмежених параметрах простору і часу їх можливі наслідки. Людина може активно втручатись і керувати суспільними відносинами, в тому числі і виробничими, на основі знання їх закономірностей, а не всупереч їм. Проте таке регулювання неможливе одночасно в масштабах усього суспільства як людства: не кожен народ вибирає ризиковані експерименти в умовах свободи. Насильство ж у побудові нових відносин виявляється не повитухою, а трунарем.

Суспільство не має головних і другорядних елементів. їх не можна звести до двох-трьох визначальних, решту -- до похідних, другорядних. Це чітко .простежується тоді, коли суспільство не зводять до діалектики продуктивних сил і виробничих відносин, базису і надбудови та класової боротьби, а розуміють його як специфічну форму суепільного буття -- як культуру, що відрізняє світ людини від світу природи. І як у культурі неможливо виділити визначальні головні й другорядні елементи, так і в суспільстві не можна виокремити лише декілька факторів, ігноруючи решту, оскільки всі вони як частини цілого, в своєму взаємозв'язку і взаємодії утворюють те, що ми називаємо соціальним організмом -- суспільством.

І тут еволюціоніст Спенсер має більші переваги в розумінні суспільства, ніж К. Маркс і В. І. Ленін зі своїми діалектичними революційними стрибками у прірву невідо­мого, один з яких закінчився крахом системи «загальнонародної власності». «Антинаукові, консервативні» ідеї соціології спенсеріанства виявилися ближчими до істини, ніж всеперемагаюче вчення. [18].

Г. Спенсер вважав, що соціальні інститути (інституції) є каркасом суспільства і виникають внаслідок процесу диференціації суспільства. Це механізм самоорганізації суспільного життя людей.

Із точки зору Спенсера, соціальні інститути забезпечують перетворення асоціальної за своєю природою людини у соціальну істоту, здатну до спільних колективних дій. Згідно з його підходом, соціальні інститути виникають еволюційно, поза свідомих намірів або суспільних договорів, як відповідь на зростання чисельності популяції. Еволюцію регулятивної системи суспільства він поєднував із розумінням соціальних інститутів.

1.3 Відмінності біологічних та соціальних організмамів

Проте між біологічним та соціальним організмами є істотні відмінності: суспільство не має чітко окресленої форми, яка утворюється відносно локальними групами елементів, що розсіяні в просторі, тоді як біологічний організм є певною цілісністю тісно пов'язаних між собою елементів; дискретність цілісного суспільного організму, його «нестала цілісність», розміщена в просторі, вимагає кооперації, взаємодії різних структурних елементів, яка здійснюється за допомогою символічної комунікації (мова, звичаї, обряди тощо), чого не має біологічний організм; у біологічному організмі почуття та свідомість концентруються в окремих спеціалізованих органах, тоді як здатність відчувати й мислити притаманна всім складовим елементам суспільства, суспільна радість чи горе більш чи менш адекватно переживається і відчувається кожним членом суспільства; окремі елементи суспільства досить динамічні, рухливі і не пов'язані строго з певним простором, кожен індивід відносно автономний у системі цілісного суспільства, на відміну від структурних елементів біологічного організму, частини якого чітко локалізовані в «просторі» організму і позбавлені рухливості; в організмі його складові елементи підпорядковані цілому й існують заради нього, тоді як у суспільстві не індивіди існують заради суспільства, а суспільство існує заради блага своїх окремих членів.

Розглянуті вище питання, пов'язані з аналізом спільного та відмінного між соціальним і біологічним організмами, мають принципове значення для оцінки соціологічної системи Г. Спенсера, оскільки подальший розвиток започаткованої ним органістичної школи призвів до повного ототожнення цих двох різнорідних систем, а отже, і закономірностей і специфіки їх розвитку [3].

Поміркований органіцизм Спенсера полягає у спробі відкрити в системі органічного світу певні раціональні елементи, які можна було б використати в процесі пізнання суспільства. Оцінка ефективності такого підходу не може бути однозначно негативною чи позитивною. З одного боку, використання аналогії між соціальним та біологічним було неефективним з точки зору можливостей подальшого розвитку пізнання суто соціальних процесів і закономір­ностей, оскільки так чи інакше цей шлях вів до паралелізму у розгляді біологічних і соціальних явищ і до ототожнення соціальних та природничих закономірностей. Що нового в пізнанні суспільних явищ давало уподібнення Спенсером засобів комунікації судинній системі, товарообміну -- системі живлення організму, уряду, капіталістів, організаторів виробництва -- нервовій системі, а армії -- епідермі? Що зміниться, якщо ми уподібнимо якийсь уряд раковій пухлині, а армію чи каральні органи -- імунній системі чи, навпаки, порівняємо їх зі СНІДом, якщо в тоталітарно-фашистській системі вони служать сліпим знаряддям кривавої диктатури, що знищує всі громадянські свободи і їх носіїв, кидає в концентраційні табори мільйони своїх кращих синів і дочок, замість житла будує підземні шахти для ракет, нагромаджує таку кількість зброї, яка викликає жах у нормальних людей, а суспільство приречує на злидні, безправ'я і життя в стані постійного страху? Хіба подібні порівняння допоможуть нам розкрити сутність політичних режимів Гітлера, Сталіна чи Пол-Пота? Тим більше, що між ними є не лише спільне, а й відмінне. Такі засоби належать не до наукових, а до художніх; вони можуть впливати емоційно, але нічого не дають для розуміння причинно-наслідкрвих залежностей [4].

Органістична орієнтація Спенсера в розумінні суспільства, а також тогочасні досягнення біології зумовили поширення цього напряму в соціології XIX ст. Серед найвідоміших представників органіцизму були П. Ф. Лілієнфельд, О. І. Стронін, А. Шеффлє, Р. Вормс, А. Еспінас, А. Фулльє та ін.

Одним з видатних органіцистів після Спенсера був царський сановник, сенатор Павло Федорович Лілієнфельд (1829--1903), автор праці «Думки про соціальну науку майбутнього», що вийшла під псевдонімом «Л. П.»

Органіцизм Лілієнфельда суттєво відрізняється від спенсерівського тим, що в ньому принцип аналогії замінюється ототожненням соціального та біологічного організмів. А це зумовлює висунення на перший план методу індукції в її вузькому значенні як пошуку подібності чи відмінності між даними організмами. Відмінність соціального організму від біологічного полягає лише в більшій досконалості і складності суспільства, хоча воно живе і розвивається, як і всі організми природи.

Використовуючи аналогії Спенсера, Лілієнфельд доповнює їх новими функціями -- розмноження, народження, росту, хвороби, смерті, накопичення запасів (капіталіза­ція) та ін. На основі принципу ототожнення біологічного та соціального організмів він стверджує про існування та дію біологічних законів щодо суспільства і вважає, що об'єднання людей у різні групи нічим принципово не відрізняється від тих природних законів, за якими об'єднуються між собою біологічні клітини в організмі.

Широке розуміння Лілієнфельдом організму зумовило поширення цього поняття і на інші явища природи (грунти, клімат), які він теж розглядає як організми.

Усі явища живого та неживого світу являють собою комбінації клітин, включаючи суспільство й індивідів як «клітинок» суспільного організму. Різноманітна комбінація клітин зумовлює відповідні види організмів: клітина є найпростішим з них, сполучення маси клітин утворює тканину як більш складний організм, комплекс органів дає розвинений організм, вищий тип організму утворює суспільство на зразок бджіл чи мурашок, яке складається з комплексу індивідів, а найрозвиненішою формою організму є людське суспільство, що панує над іншими формами живих суспільств природи.

Лілієнфельд доповнив органіцизм концепцією «соціальних хвороб», якими він називає будь-які відхилення чи порушення в системі соціального організму та які викликаються змінами в «клітинах» суспільного організму -- індивідах. Функцію лікаря в такому разі мусить брати на себе уряд і держава, щоб забезпечити «соціальне здоров'я» всьому суспільству.

Напрям в органіцизмі, представники якого стоять на позиціях ототожнення біологічного та соціального, можна назвати безплідним і нецікавим, оскільки він зводиться до пошуків аналогій подібності, а відмінності розглядає скоріше як кількісні. Не випадково у різних авторів цього напряму навіть аналогії між біологічним та соціальним не збігаються, оскільки це залежить не від об'єктивних критеріїв, а від суб'єктивного інтересу чи смаку. Використовуючи такий принцип, можна ототожнити коня із стільцем, оскільки між ними теж є дещо спільне: чотири «ноги», можливість сидіти на них тощо [21].

Нічого принципово нового для розвитку знання не дають і паралелі між життям тваринних чи комашиних співсуспільств та людського суспільства; вони ведуть до зооморфізму чи антропоморфізму. Так, наприклад, дослідження життя мурашника показує, що мураха не може жити без мурашиної сім'ї і гине без неї. Мурашник є складною системою, в якій чітко розподілені функції між особинами: є одна чи декілька безкрилих яйценосних самок («цариць») зі своїм постійним почтом -- свитою, є робочі мурахи, «солдати», інші численні групи, залежно від їх морфологічних та «психічних» особливостей: крупноголо-ві стають солдатами, «допитливі» та «ініціативні» -- розвідниками чи мисливцями, зі сповільненою реакцією і ма-лодопитливі займаються збиранням солодких виділень попелюхи; є мурашки-санітари, носильники, спостерігачі; досвідчені мурахи «передають» свій «досвід» молоді, старіючі стають няньками, доглядають за молодняком і т. п.

Все це дуже нагадує людське суспільство і діяльність людей. Навіть термінологія тут використовується однакова, хоча вона описує зовсім різні системи та процеси. Але чи можемо ми сказати, що світ мурашиної сім'ї, мурашине співсуспільство тотожні людській сім'ї чи суспільству?

Органіцизм і намагається пояснити світ людини через світ живої природи, її закономірності. Але навіть найглибше знання соціальних закономірностей не зможе розкрити закономірностей біологічних і навпаки. Дистанція між цими системами величезна навіть при наявності деяких схожих елементів; в основу їх життєдіяльності покладено принципово різні механізми: в одному випадку -- біологічні, в іншому -- соціокультурні, різний час існування цих живих систем, різні шляхи еволюції вони проходили в своєму розвитку (адже мурахи з'явилися задовго до людини). Життя мурашиної общини-спільності, її організація, розподіл функцій, спілкування між собою та з іншими спів-суспільствами викликають захоплення і подив. Життєдіяльність мурашок вивчають десятки лабораторій і вчених різних спеціальностей -- біологи, медики, лісоводи, математики, спеціалісти з проблем управління, екологи, представники біоніки та ін. Ці знання дають змогу зрозуміти особливості життя не тільки мурах, а й інших комах та еволюцію біологічного світу в цілому. Якісь елементи цього знання можуть бути корисними і для розуміння соціально-історичних явищ і процесів людської життєдіяльності, але з урахуванням строго обмежених рамок того справді спільного в цих живих системах, які являють собою якісно різні типи організації, що навіть у процесі біологічної еволюції йшли різними шляхами і з різних витоків. І це тим більше слід враховувати, що соціальна еволюція, будучи спочатку пов'язаною генетично з біологічною, з виникненням людини, відбувається на основі не біологічних, а культурно-історичних соціальних закономірностей [7].

Отже, при відносній недостатності знань про людину та суспільство аналогія між біологічним та соціальним в окремих випадках давала змогу не стільки вирішувати, скільки ставити ряд проблем, розв'язання яких стимулювало подальший розвиток соціологічного пізнання. Саме аналогія при всій її пізнавальній неефективності стала для Спенсера досить вдало використаним знаряддям для розкриття ролі соціальних інститутів у житті суспільства.

Розділ 2. Розвиток ідей органіцизму

2.1 Вульгарний органіцизм

Вульгарний органіцизм, ототожнюючи соціальний і біологічний організми, ігнорує ці відмінності і нічого не дає для розуміння ні біологічного, ні соціального.

Розуміння методологічної неспроможності вульгарного органіцизму прийде пізніше. Що ж стосується концепції Лілієнфельда, то вона одержала визнання за рубежем за­вдяки тому, що її автор німецького походження і писав свій твір німецькою мовою. Лілієнфельда було обрано президентом Міжнародного соціологічного інституту, а його ідеї про «соціальні хвороби> використовувалися у творчості соціологів-органіцистів і пізніше в дещо зміненій формі -- в теорії структурно-функціонального аналізу.

У Росії представником вульгарного органіцизму був соціолог Олександр Іванович Стронін (1826--1886). Він закінчив історико-філологічний факультет Київського університету, за зв'язок з народниками перебував у засланні, автор кількох наукових праць, головною з яких є «Історія і метод» (1869).

О. І. Стронін розумів суспільство як організм у буквальному значенні цього слова і розглядав соціологію як науку, подібну до фізіології, що мала використовувати метод аналогії як основний.

Одним із відомих органіцистів був німецький і австрійський економіст, соціолог, політичний діяч Альберт Ебер-хард Фрідріх Шеффлє (1831--1903). Він читав лекції в Тюбінгенському, Віденському, Штутгартському університетах, певний час був міністром торгівлі Австрії. Найвідо-міша праця -- «Структура і життя органічних тіл»; російською мовою видано кілька праць: «Капіталізм і соціалізм» (1871), «Сутність соціалізму» (1917) і з питань соціології -- «Основні зв'язки розумової організації».

Спочатку Шеффлє стояв на позиціях вульгарного органіцизму, та згодом його погляди стали більш поміркованими. Він підкреслював, що суспільство подібне до організму, але вони не тотожні.

Поміркованість поглядів Шеффлє пояснюється його орієнтацією не лише на творчість О. Конта і Г. Спенсера, що заперечували ототожнення біологічного та соціального організмів, а й значним впливом на нього німецької класичної філософії. Він розглядає суспільство як органічну цілісність, як «соціальне тіло», яке подібне до організму, але водночас істотно відрізняється від нього. Соціальне тіло утворюють п'ять типів «соціальної тканини» та специфічні «соціальні органи».

Існує, на думку Шеффлє, кілька різновидів «соціальних тканин»: 1) засоби комунікації, житлове обладнання, аналогу яких немає в біологічному організмі; 2) захисна тканина, що включає одяг, дахи (покрівлю), різноманітні укриття тощо; 3) тканина, що складається з економічних, культурних, соціальних організацій; 4) тканина, яку утворюють організації та установи, пов'язані з виконанням державних функцій, реалізацією влади та діяльністю адміністрації; 5) психофізіологічна тканина, що лежить в основі установ, які займаються інтелектуальною сферою діяльності [15].

Цілісність структури та функціювання «соціального тіла» -- органічно єдиної системи -- забезпечується за допомогою трьох видів органів та інститутів: 1) органи зовнішнього життя, що включають виробництво, транспорт, торгівлю, охорону; 2) органи внутрішнього життя -- спілкування, виховання, релігія, наука, література, мистецтво; 3) координаційно-регулююча група органів -- держава та її установи, що забезпечують існування та життєдіяльність «соціального тіла» як цілісної системи.

«Соціальні тканини» та органи, а також взаємодія між людьми (індивідами, групами, індивідами та групою і т. д.) функціонують завдяки сфері духовно-психологічних відносин між людьми. Суспільство не є аналогом взаємозв'язку між клітинами біологічного організму, оскільки зв'язок між людьми на всіх рівнях -- від індивіда до суспільства -- забезпечується на основі духовно-психологічної взаємодії суб'єктів, через суб'єктивні оцінки, волю, які лежать в основі колективної свідомості і духу народу.

Ідеї, почуття матеріалізуються в знакових системах -- символах, якими є мова, мистецтво, традиції, а також у технічних засобах людської діяльності, таких як, наприклад, засоби зв'язку, практичне мистецтво тощо. Шеффлє особливо підкреслює велике значення духовних взаємовідносин, виділяючи фактор вихованості.

Виходячи з цих принципів, Шеффлє характеризує суспільство як цілісне і неподільне співжиття індивідів, що виникає на основі духовно-психологічних факторів, зовніш­нім проявом яких є символи. Ці символи виступають виразом ідей та технічної діяльності, за допомогою котрих відбувається матеріалізація людської думки в певних цінностях та необхідних людині продуктах. А тому предметом соціології має бути вивчення духовних механізмів і факторів, що визначають процеси взаємозв'язку між людьми та тих ідеальних і технічних засобів, за допомогою яких відбувається людське спілкування.

Суспільство як соціальне тіло в процесі еволюції проходить п'ять етапів свого розвитку -- первісна община, громадянське суспільство грецького полісу, суспільство з розподілом людей на стани (суспільство станів), територіальна спільність людей і національна чи етнічна спільність. Кожен з цих етапів характеризується своїми соці­ально-психологічними формами зв'язків і символів, засобів реалізації духовної та матеріальної взаємодії і допоміжними організаціями й установами, що забезпечують ціліс­ність соціального тіла та координацію його складових частин. Особливо значна роль у цій справі належить державі -- головному інтегратору, координатору і контролеру функціонування соціальних тканин та органів щодо збере-ження суспільства як «соціального тіла».

Соціальне життя розвивається завдяки зіткненню інтересу і волі в боротьбі за існування та виживання, внаслідок чого відбувається відбір найбільш пристосованих елементів і органів соціального організму, таких як, наприклад, держава чи форми організації «соціального тіла», що ілюструють етапи суспільного розвитку [10].

Як бачимо, органіцизм Шеффлє істотно відрізняється від попередніх концепцій, оскільки в ньому в центрі уваги перебувають не стільки біологічні, скільки матеріальні та духовні фактори розвитку суспільства.

У кожному наступному виданні своєї праці «Структура і життя соціальних тіл» автор зменшував питому вагу органіцистичних елементів -- аналогій, порівнянь з біологічним організмом за винятком одного методологічного принципу органістичної школи: порівняння й аналогія су­спільства з організмом, як вважав Шеффлє, забезпечує можливість цілісного розгляду суспільства та його системоутворюючих елементів. У цьому він мав рацію. Адже в той час не існувало теорій системного аналізу, а тому аналогія в органіцизмі давала можливість розглядати суспіль­ство як взаємодію численних структурних елементів, утворюючи цілісну систему, досліджувати її структуру та функції. У цьому відношенні аналогія відіграла свою позитивну роль, а конструктивний внесок органіцизму в розвиток соціологічного знання полягав насамперед у дослі­дженні суспільства як системи з її складовими органами та функціями, діяльністю соціальних інститутів, установ, організацій, різноманітних елементів соціальної структури тощо.

Не редукціонізм, а окремий збіг вдало підібраних аналогій, як правило, найзагальніших, на зразок «система», «органи», «елементи», «функції», «контроль», і їх конкретизація через відповідні соціальні явища та процеси зумовили деякі позитивні досягнення органіцизму [2].

Представник органіцизму французький філософ і соціолог Альфред Фульє (1838--1912) намагався примирити різні точки зору через «вищий синтез». Філософські погляди його грунтувалися на визнанні гілозоїзму -- одухотвореної матерії, яка нібито наділена «свідомою волею», а «ідеї-сили» лежать в" основі еволюції. Основні ідеї соціологічної концепції Фульє викладені в праці «Сучасна наука про суспільство». Тут він розглядає суспільство як живий організм, що виникає шляхом еволюційного розвитку «ідеї-сили». Та не лише природні, але й соціальні фактори зумовлюють існування суспільства як єдиного організму. Люди бажають досягти щастя і благополуччя і заради цього на основі взаємної згоди та спільної мети укладають суспільний договір для здійснення морального закону. Тому суспільство -- це і природний і «договірний організм».

Суспільство грунтується на внутрішній злагодженості завдяки спільним уявленням, якими виступають соціальні різновиди «ідеї-сили». «Ідеї-сили» є синтезом індивідуальних духовно-психологічних феноменів. У своїй узагальненій формі вони мають зворотний вплив на розвиток суспільства й індивідів і існують за власними законами.

Фульє займався також питаннями соціальної психології, якій присвячені дві праці: «Психологія французького народу», «Психологія' російського народу».

Еклектичне поєднання різних систем і принципів перетворює соціологічну концепцію Фульє у суперечливу й аморфну [6].

Французький біолог і соціолог Альфред Еспінас (1844-- 1922), автор праці «Соціальне життя тварин», вважав, що соціальна наука має вивчати не стільки аналогії між «клі­тинами» біологічного та соціального організму, скільки об'єднання між особинами тваринного світу, які більше нагадують об'єднання людей у суспільстві. Він вважав, що оскільки система об'єднаних клітин складає організм, то його можна розглядати як асоціацію, суспільство. Тому будь-які об'єднання живих істот у природі називаються су­спільством. У цьому відбилося професійне заняття Еспіна-са зоологією, яку він вважав теоретичною попередницею науки про суспільство. Але поглянемо на аргументацію Еспінаса з іншого боку.

Якщо більшість органіцистів намагалися довести, що суспільство -- це організм, то Еспінас, використовуючи аналогію в зворотному порядку, стверджує, що кожний жи­вий організм як складна асоціація клітин чи особин є суспільством. Таким чином, виходить, що суспільство як асоціація особин є лише різновидом тваринних суспільств.

Так чи інакше, але органіцизм у його різних модифікаціях рано чи пізно знову і знову повертався «на круги своя» і замикав коло, не вбачаючи принципової різниці в суті двох різних систем -- біологічної та соціальної. Вихоплюючи поверхове, другорядне, він був не здатний зробити рішучий крок до розуміння людської історії як якісно відмінного процесу від біологічного.