Соціоструктурні чинники електоральної поведінки українських виборців

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

вибори електорат верховна рада

АВТОРЕФЕРАТ

з теми: «Соціоструктурні чинники електоральної поведінки українських виборців»

22.00.04 - спеціальні та галузеві соціології

Литвин Анатолій Пантелійович

Київ-2003

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі галузевої соціології

Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий керівник - доктор філософських наук, професор

Гавриленко Іван Миколайович,

Академія праці та соціальних відносин федерації профспілок України,

завідувач кафедри соціального управління, м. Київ

Офіційні опоненти:

доктор соціологічних наук,

Нельга Олександр В'ячеславович,

член Центральної виборчої комісії, м. Київ

кандидат історичних наук,

Стегній Олександр Григорович,

директор центру соціальних та політичних досліджень “СОЦИС”, м. Київ

Провідна установа - Національний університет

“Києво-могилянська академія”, м. Київ

Захист відбудеться “16” жовтня 2003 року о 14 годині на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д 26.001.30 у Київському національному

університеті імені Тараса Шевченка за адресою:

010333, вул.. Володимирська, 60, ауд. 314.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Київського

національного університету імені Тараса Шевченка за адресою:

01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розісланий 23 вересня 2003 року

Вчений секретар Спеціалізованої вченої ради Ю.О.Тарабукін

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. З набуттям Україною незалежності у наше життя ввійшло таке відносно нове для основної маси населення явище як демократичні вибори. Вони передбачають змагальність претендентів, вибір найбільш адекватної, з точки зору виборців, кандидатури, активний діалог політичних і соціальних суб'єктів, конкуренцію різного роду проектів майбутнього висловлених у програмах партій чи інших суб'єктів політичної взаємодії, активне залучення до їх обговорення найбільш мобільної частини населення. Вибори суттєво активізують соціальний діалог, передбачають формування і використання значних комунікативних ресурсів, здатності суспільства до поглибленого аналізу сучасного і певного передбачення майбутнього. Вони, іншими словами, вимагають від основних соціальних суб'єктів належної політичної зрілості, відповідальності, взаємної довіри і ефективного контролю. Вибори є найсуттєвішим елементом демократії, критерієм загальної зрілості і цивілізованості суспільства, показником його здатності до формування і підтримання задовільного для основної маси народу соціального порядку. А в деяких випадках вони є найбільш надійним механізмом вибору нової історичної перспективи.

Актуальність теми, отже, визначається рядом об'єктивних і суб'єктивних факторів. Насамперед, певною новизною даного соціального явища для сучасного українського суспільства і відсутністю належного соціального досвіду співучасті в ньому як політичних суб'єктів, так і основної маси населення. Деякий досвід, набутий за радянських часів, у нових умовах є малопридатним. І не лише тому, що то були вибори без вибору, супроводжувані щільним адміністративно-поліцейським наглядом і безсоромною маніпуляцією волею виборців. А ще й тому, що відбувалися вони в принципово інших історичних умовах. Актуальність обраної теми у цьому відношенні випливає із необхідності набуття нового історичного досвіду, що передбачає і теоретичне усвідомлення природи даного соціального явища, що є важливою передумовою для наступного поліпшення ефективності соціальної практики.

Вибори є також важливим, якщо не найважливішим, моментом загального демократичного процесу. У цьому контексті вони одночасно виступають критерієм загальної демократичності суспільства і важливою школою демократії. Дослідження даної проблеми має сприяти подальшим соціологічним розвідкам в галузі теорії і практики подальшої демократизації українського суспільства.

Вибори є досить складним соціальним явищем, що має різноманітні форми прояву. Тому вони одночасно досліджуються з боку практично всіх соціальних наук. Аналіз вже досягнутих результатів і розв'язання найбільш суттєвих, для даного моменту, проблем складає самостійне завдання визначення суто соціологічного аспекту даного явища.

На відміну від історії, котра визначається як теорія минулого, деякі західні вчені визначають соціологію як історію сучасності, якщо це так, то завданням соціологічного аналізу виборчого процесу є внесок у формування загальної картини сучасного українського суспільства та виявлення хоча б приблизно тенденцій і перспектив майбутнього.

Вибори, нарешті, є особливим моментом соціальної еволюції, одночасно точкою завершення певного історичного періоду і початком нового поступу. Образно це можна подати як історичний крок, якими вона вимірює свій рух. В цей період відбувається не тільки зміна політичних персоналій, але й досить часто самої структури, функцій і змісту влади. В цьому відношенні вибори є аналогом того, що в монархічних режимах позначалось як період царювання, за якими реальна історія та історична наука структурують дійсний історичний процес. Досить часто це є також точкою біфуркації (роздвоєння), поворотним моментом, злетом чи падінням суспільної еволюції. В цьому аспекті вибори також мають бути досліджені соціологічною наукою.

Тою мірою якою демократія є замінником агресивних політичних бунтів чи революцій, демократичні вибори є замінником насильницьких змін влади, складним накладанням, з одного боку, розриву соціального контракту, а з іншого - встановленням нового соціального консенсусу.

Ступінь наукової розробки проблеми. Розглядувана проблема включає в себе дві відносно самостійні підпроблеми, поєднання яких складає теоретичне поле, в межах якого здійснюється аналіз. Але відразу ж слід застерегти, що ці під-проблеми мають різний ступінь наукової розробленості. І це значною мірою зумовлює наступний аналіз літературних джерел.

Стосовно першої частини (соціогрупові чинники) - то ця тема є центральною для будь-якого соціологічного напрямку. Тому можна стверджувати, що вона розроблена досить всебічно. Ми зупинимось лише на тих аспектах даної проблеми, які мають безпосереднє відношення до теми даної дисертації, а саме другої частини: взаємозв'язок соціальної структури і соціальної дії. Проблема полягає в тому, щоб визначити якою мірою дії електоральних суб'єктів зумовлені певними зовнішніми (соціоструктурними) чинниками, а якою внутрішніми факторами. Звичайно, тут відразу виникає ряд можливих напрямків дослідження даної проблеми, частина яких має філософське звучання: необхідність і свобода волі, зовнішнє і внутрішнє, об'єктивне і суб'єктивне, закономірність і випадковість, матеріальне та ідеальне і т.д. Тому зауважимо, що ми обмежуємось лише соціологічним аспектом даної проблеми, будемо надалі аналізувати лише суто соціологічні джерела, а також обмежимо часові параметри розглядом лише того, як ця проблема тлумачиться у новітній західній соціології. Викликаний такий підхід тим, що в радянські часи у вітчизняному суспільствознавстві дана проблема розглядалась переважно у філософському контексті, а в сучасній українській соціології якось випала з поля зору дослідників. І все ж, тут, із нашої точки зору, є дійсна проблема, яка заслуговує на увагу. І досить важливий аспект цієї проблеми закономірно випливає при розгляді виборчого процесу. А саме: якою мірою результати виборів визначаються станом соціогрупової структури і в цьому відношенні є закономірними, а тому цілком передбачуваними, і в якій - вони зумовлені зовнішніми, випадковими чи навіть ситуативними обставинами.

Стосовно до соціології дана проблема виглядає як співвідношення “структури” (інколи “системи”) та індивіда. У новітній час концептуалізація даної проблеми розпочинається з критики структурного функціоналізму, зокрема, з боку інтеракціоналіму.

Інтеракціоналісти, зокрема, протиставили парсоновській “теорії систем” своє бачення людини як активного творця і виконавця соціальної ролі, завдяки чому вона впорядковує своє найближче оточення. Соціальний порядок, у цьому контексті, є те, що свідомо твориться людьми через погодження їхніх очікувань і поведінкових на них реакцій. При цьому ставиться мета повернути у соціологію веберівський підхід, який передбачає вивчення людських дій через дослідження їхніх мотивів і внутрішнього змісту. Щоправда, соціальні актори при цьому розглядаються лише як окремо взяті людські індивіди, які взаємодіють між собою віч-на-віч, тому простір їхніх дій обмежується рамками малих груп і найближчого суспільного оточення, а соціальна активність зводиться лише до виробництва “конвенційних жестів”, тобто знаків і змісту їхнього безпосереднього спілкування. Тому проблема “індивід-структура” стала проблемою “індивід-індивід”, що загалом лише трансформувало проблему, не розв'язавши її (П.Ансор, П.Бергер, Г.Блумер, І.Гавриленко, Ч.Кулі, Р.Мертон, Дж.Мід, Т.Парсонс, О.Погорілий, А.Ручка, В.Танчер, Дж.Тернер).

Введення Е.Гофманом поняття “взаємодіючий порядок” теж не дуже просунуло її розв'язання. В його інтерпретації взаємодіючий порядок є чимось таким, що суттєво відрізняється як від порядку взаємодіючих структур, так і порядку взаємодіючих індивідів. Він інтегрує те і інше через створення нових -“системних” - якостей, що не є ні властивостями індивіда, ні якостями структур. Проте, будучи суто логічною і штучною абстракцією, це поняття не дозволяло вийти у сферу реальної соціальної взаємодії, вказують П.Бергер, Т.Лукман.

Не дуже сприяла виходу із даного тупика і теорія обміну П.Блау. У нього соціальні відносини зводяться до продуктивного обміну “всього на все” відповідно до потреб, ситуації, ресурсного потенціалу і встановлених правил. Взаємодія “індивід-структура” при цьому зводиться до взаємодії “позиція-позиція”, де взаємний вплив визначається ресурсним потенціалом, який у свою чергу визначається потребами, ситуацією і встановленими “правилами гри”.

Деякі передумови для виходу із цього глухого кута знаходимо у теорії раціонального вибору. Вона прагне подолати панхолізм і безсуб'єктність структурного функціоналізму акцентацією на активних і раціональних началах соціальної взаємодії. Відштовхуючись від таких передумов, можна створити деяку схему чи модель поведінки індивідів, груп, організацій та інститутів на тій підставі, що всім їм властиві деякі спільні механізми прийняття рішень та їх наступною реалізацією. На жаль, не всі людські дії (у т.ч. і особливо - електоральна поведінка) є настільки раціональними, щоб містити в собі доступний для спостереження попередній підрахунок витрат і здобутків.

Дещо виводить із цього теоретичного полону концепція “подвійної структурації” Е.Гідденса, хоча він і розпочинає свої “Нові правила соціологічного методу” з підтримки “суб'єктивістської традиції” в соціології і заперечує такий підхід до аналізу суспільства, в якому соціальний світ постає лише сукупністю зовні і наперед заданих структур. Суспільство в такій інтерпретації виглядає результатом постійно плинної взаємодії соціальних акторів і структур. Останні, будучи результатом людської діяльності, через їх усвідомлення стають у подальшому принципом творення нових структур, визначаючи зміст і спрямованість людських проектів майбутнього. Аналізована проблема у Е.Гідденса т.ч. трансформується і основним моментом дослідження стають зміст і спрямованість саме людських, перспективно орієнтованих дій. Проте, на нашу думку, не робить діяльність (для нас - це виборча активність) самодостатньою.

Майже такої ж позиції дотримується і П.Бурдьє. Він поєднує структуру та індивіда через поняття “габітус”. Це - система особистісних диспозицій, в яких інтегровані сприйняття, оцінка і поведінка у соціальній ситуації. Як суб'єктивна схильність (диспозиція), габітус знаходиться, так би мовити, “у середині” діючої людини. І це породжує динамізм і доцільність. Разом з тим, габітус не є повністю свідомим і самостійним індивідуальним вибором, бо являє собою засвоєний особою досвід типових реакцій його групи походження чи приналежності. Це, іншими словами, ті ж соціальні структури, які, шляхом не цілком усвідомленої (стихійної) соціалізації, стали внутрішнім світом особи, фактором її сприйняття, почуття, оцінки, мотивів і дій. Проблема, т.ч., вирішується шляхом поєднання індивіда і структури. В результаті особа стає діючою структурою, а структура - результатом попередньої діяльності особи (П.Бурдьє, І.Гавриленко, В.Зацепин).

Поєднуючи між собою всі позитивні, з нашої точки зору, моменти аналізованих концепцій, автор пропонує наступну схему поведінкових реакцій виборців. Насамперед, вони знаходяться у певній соціальній ситуації, яка діє на них як сукупність соціоструктурних чинників: економічних, політичних, культурно-ідеологічних, побутово-дозвільних, художньо-естетичних тощо. Проте, ця дія не є прямою і механічною. Вона опосередковується минулим досвідом індивіда, його найближчим чи більш віддаленим суспільним середовищем. Формуючи ідентичність (усвідомлення себе і свого соціального середовища), ця взаємодія призводить до виникнення певної соціальної позиції, яка не обов'язково є механічним чи дзеркальним відображенням об'єктивних обставин. Позиція формує диспозицію як схильність до певних почуттів, оцінок і мотивів. Певним чином це проявляється у визначенні перспективи, яка виступає досить складним поєднанням передбачень щодо своєї власної і колективної долі. Всі ці особливі моменти постійно перевіряються і коректуються шляхом прямого чи опосередкованого спілкування.

Досить повний, глибокий і всебічний аналіз наявних тут вітчизняних та зарубіжних літературних джерел знаходимо в монографії О.Вишняка “Електоральна соціологія: історія, теорії, методи”. У захищеній на цю ж тему докторській дисертації О. Вишняка також подано досить детальний огляд інших публікацій стосовно технології дослідження електорального процесу, значна частина яких використана в даній дисертації. Аналізуючи ці джерела, О. Вишняк приходить до висновку, що “в Україні практично відсутні теоретичні концепції динаміки електоральної поведінки та факторів, що їх визначають”, до якого ми повністю приєднуємось. Проте, О. Вишняк розглядає вибори як певну соціальну ситуацію, яка може бути всебічно досліджена шляхом переважно прикладних соціологічних досліджень. Ми ж виходимо з того, що вибори є також і особливим моментом історичного процесу. А це потребує використання інших, переважно загальнотеоретичних методів дослідження.

У публікаціях інших українських дослідників вибори аналізуються у трьох відношеннях відношеннях: як певна соціальна технологія; як особливий вид соціальної комунікації; як ситуація і простір використання маніпулятивних технологій. Перший аспект аналізу висвітлено в роботах: В.Королькo, О.Петрова. Другий в роботі авторського колективу ІС НАН України під керівництвом Н.Костенко “Медіа у виборах: між політикою і культурою”. Третій - маніпулятивний - аспект проблеми досить продуктивно досліджує Г.Почепцов. вибори виборчий електорат соцілогіческій

Підходи згаданих авторів відрізняються між собою не лише предметно, але й методологічно. Зокрема, В.Королько аналізує їх як такий момент публічних стосунків (паблик рілейшнз), успіхи в якому досягаються завдяки вдалій організації виборчого процесу. Тому його робота має переважно інструктивно-рекомендаційний характер: як консолідувати “симпатиків”, поділити між ними функції і ресурси, контролювати і координувати взаємодію, домогтися взаємної довіри, доброзичливості і продуктивної діяльності тощо. Не виходячи за рамки окресленого підходу (вибори як соціальна технологія), О.Петров акцентує увагу на тому, як добитися успіху через дослідження електоральних масивів, їх позицій і диспозицій виявляючи і прогнозуючи деякі тенденції колективної поведінки.

Дослідницьку групу Н.Костенко вибори цікавлять передусім як різновид міжгрупової соціальної комунікації. Керуючись цим, основним предметом дослідження автори обирають мас-медіа, бо саме останні є найочевиднішими соціальними “комунікаторами”. На жаль, на нашу думку,у роботі відсутній аналіз реакцій електорату на виборчі ініціативи еліт, що робить його неповним.

Презентований Г.Почепцовим та іншими напрямок міркувань (пошуки засобів маніпулятивного впливу) видається найменш продуктивним стосовно обраного нами предмету дослідження. Частково тому, що такі концепції є теоретичною основою “брудних” виборчих технологій. Ще більшою мірою тому, що вони фіксують лише поверхневий зріз даного явища, “театральний” аспект процесу, не вникаючи в те, що “за кулісами”. Зовнішній бік виборчого процесу у подальшому ми будемо розглядати переважно лише як “явище”, в глибині якого прихована сутність - соціотворчий процес, вибір історичної перспективи.

Принципова відмінність нашого підходу полягає у наступному:

1. Вибори аналізуються не стільки як особлива соціальна ситуація, скільки як особливий момент історичного процесу.

2. На відміну від аналізованих робіт, де розглядаються механізми впливу на поведінку виборців, автора дисертації цікавить стійкість (“структурність”) колективної поведінки у виборі історичної перспективи, об'єктивна її (колективної поведінки) зумовленість. Тому предметом дослідження будуть не мотиви самі по собі, а фактори, які ці мотиви визначають.

3. Автор виходить не з аналізу електоральних масивів, а з аналізу соціогрупової структури та відповідних представницьких структур - політичних партій інших політико-ідеологічних чи громадських структур.

4. Автор виходить з того, що на виборах діють три групи чинників:

належність індивіда до певної великої соціальної групи: класу, етносу, конфесії, статево-вікові і т.д. групи. Тут значення має не належність сама по собі, а ідентичність - суб'єктивне віднесення себе до певної групи;

ефективність передвиборчої кампанії претендентів і політичних партій;

маніпулятивні технології.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема пропонованого дослідження входить до тематичного плану науково-дослідної роботи ІЕСО (шифр проекту: м. Тернопіль ІЕСО-1.3-00-“А”), а з 2002 року має державну реєстрацію (№0102 U 003511) з проблематики “Теорія і методологія інноваційних соціосистем”. Роль автора полягає у розвитку ковітальних форм людського буття, шляхом вивчення поведінкових реакцій етносів, конфесій, партій тощо, а також описі комунікативних ресурсів виборів.

Мета і завдання дослідження. Мета проведеного дослідження полягає в тому, щоб виявити, описати і класифікувати соціоструктурні чинники виборчого процесу, встановити їх реальний вплив на поведінку електорату, співвіднести взаємодію соціоструктурних чинників і маніпулятивних виборчих технологій, емпірично перевірити теоретичні висновки шляхом конкретно-історичного аналізу практики українських виборів до Верховної Ради 1998 і 2002 років. Для досягнення вказаної мети треба було розв'язати наступні завдання:

- теоретично інтерпретувати поняття виборчого процесу як соціальної ситуації і особливого моменту історичного процесу;

- описати і класифікувати соціоструктурні чинники та ступінь їх впливу на електоральну поведінку виборців;

- співвіднести об'єктивну соціальну структуру суспільства українського електорату для виявлення реальної діалектики об'єктивного і суб'єктивного, необхідного і випадкового у виборчому процесі;

- розкрити вплив демократичних процесів на спрямованість і ефективність електоральної поведінки;

- виявити природу основних соціальних суб'єктів виборчого процесу та ресурси їхньої електоральної взаємодії;

- розкрити соціальний зміст і відносну ефективність різних виборчих технологій;

- емпірично верифікувати і окреслити профіль основних суб'єктів електоральної взаємодії: класів, етносів, конфесій, професійних, територіальних, вікових та інших соціальних груп;- дослідити взаємодію претендентів і електорату на виборах до Верховної Ради України в 1998 та 2002 роках;

- розкрити реальну динаміку електоральної взаємодії між претендентами та виборцям і виявити чинники, що визначають їх зміст і ефективність.

Об'єктом дослідження є електоральна поведінка в сучасному українському суспільстві.

Предметом дослідження виступають соціоструктурні чинники, спосіб та ступінь їхнього впливу на перебіг і результати виборчого процесу.

Теоретико-методологічною основою дослідження є основні принципи, поняття, категоріальний апарат загальної соціології. Враховуючи ту обставину, що сучасна соціологічна теорія існує у вигляді сукупності напрямків, кожен з яких має власну філософську орієнтацію, методологію, набір основних понять, стиль теоретизування, технологію діагностування і практичних пропозицій, дисертант обрав той напрямок, який, на його думку, буде найбільш ефективним у контексті поставлених у дисертації мети і завдань. Керуючись цим, автор, насамперед, виходить із конфліктуалістської методології, так як вона має найбільше можливостей для розгляду історичного процесу взагалі, виборів як його особливого моменту, зокрема, як способу розв'язання соціальних конфліктів. Вагомим було також використання функціоналістської методології, виходячи з основних вимог якої, дисертант постійно тримав у полі зору стратегічну мету роботи: віднайти механізми продуктивного (в значенні - функціонального) розв'язання соціальних конфліктів, чим значною мірою і є виборчий процес. Це означає, що електоральна поведінка розглядається як специфічна форма прояву наступних конфліктів: економічних інтересів, етнічно-культурних орієнтацій, релігійних вірувань, перспективних ціннісних орієнтацій (уявлень про майбутнє українського суспільства). Отже, вибори аналізуються як соціотворчий історичний процес - особливий, внутрішньо суперечливий і найбільш напружений момент переходу від однієї стадії історичної еволюції до іншої.

В основі даного підходу лежить діалектика як теорія пояснення і розв'язання суперечностей. Від марксистської матеріалістичної діалектики вона відрізняється наступними ознаками: джерело суперечностей не зводиться лише до матеріального становища колективних суб'єктів; боротьба протилежностей (у нашому випадку - колективних соціальних опонентів) відбувається у цивілізованій (мирній, законній і продуктивній) формі; найбільш ефективною формою розв'язання суперечностей визнається компроміс: взаємні поступки, баланс інтересів, пошук взаємної вигоди; згода щодо історичної перспективи (культурної моделі майбутнього).

В роботі також використано теоретичні роботи та результати конкретно-соціологічних досліджень І.Бекешкіної, О.Вишняка, І.Гавриленка, Є.Головахи, В.Євтуха, Н.Костенко, М.Лукашевича, С.Макеєва, О.Нельги, В.Оссовського, Н.Паніної, В.Паніотто, В.Пилипенка, О.Погорілого, А.Ручки, О.Стегнія, Е.Суїменко, В.Тарасенка, М.Чурилова, В.Хмелько, Ю.Яковенка та ін.

Методи дослідження. У дисертації використано загальнонаукові методи дослідження (аналіз, синтез, порівняльний аналіз, метод аналогій та ін.), загально-соціологічні методи (головним чином дисертант прагнув органічно поєднати конфліктуалістський підхід до класів Р.Дарендорфа та акціоналістський - А.Турена), а також ряд методів конкретно-соціологічного дослідження (особливо змістовний контент-аналіз літератури і ЗМІ).

Наукова новизна отриманих результатів полягає у наступному:

вперше у вітчизняній літературі з даної проблеми вибори розглянуто не як особливу соціальну ситуацію, що є простором застосування піарівських чи інших маніпулятивних технологій, а як момент історичного процесу, в якому через конфліктну взаємодію найбільш могутніх соціальних суб'єктів відбувається вибір історичної перспективи суспільства (16-29);

у малоструктурованому суспільстві трансформаційного типу дія структурних чинників суттєво слабшає, а поведінка електоральних груп набуває більш ситуативного характеру (с. 30-41);

серед усієї сукупності соціоструктурних чинників найбільш очевидно у виборчому процесі проявляється дія соціогрупової структури, оскільки електорат об'єктивно виступає і суб'єктивно ідентифікує себе насамперед як відносно впорядкована соціальна група (с. 42-57);

виявлено співвідношення соціогрупової структури та електорату. Встановлено, що тут має місце як співпадання, так і відмінність об'єктивно існуючих соціальних груп і взаємодіючих електоральних масивів. Міра їх співпадання є емпіричним свідченням реальної структурованості суспільства; міра розбіжності - його неструктурованості. Це може слугувати передумовою для відповідної діагностики електоральної ситуації (с. 76-88);

розкрита взаємодія соціогрупової структури з іншими соціоструктурними чинниками виборчого процесу: партіями, адміністративно-владним розшаруванням, демократичними механізмами соціальної взаємодії тощо (с. 105-110);

у дисертації обгрунтовується теза, що основним соціогруповим чинником виборчого процесу є класовий розподіл суспільства, так як класи є групами інтересів і природними суб'єктами конфліктної взаємодії. Але за деяких обставин певний чи навіть значний вплив на перебіг виборчого процесу та його наслідки можуть чинити також етноси, конфесії, територіальні, статеві та інші великі соціальні групи (с.111-117);

автором здійснено емпіричну верифікацію соціокласового розмежування сучасного українського суспільства та вплив такого розмежування на результати виборів. У зв'язку із відсутністю у конкретно-соціологічних дослідженнях безпосередньої інформації щодо цього, аналіз робився шляхом опосередковуючої інтерпретації непрямих показників (с.111-129, 150-169);

у сучасному українському суспільстві відбувається становлення середнього класу як елементу соціальної структури та суб'єкта виборчого процесу. Проте, ця тенденція яскравіше проявляється у виборах Президента, аніж у виборах до Верховної Ради. Пояснюється це недостатньою структурованістю політичної системи України (сукупності політичних партій). З одного боку, це є відображенням соціогрупової неструктурованості самого суспільства, з іншого - її закріплення і відтворення через організаційну неструктурованість політичних суб'єктів (с. 111-129);

шляхом теоретичної інтерпретації інформації отриманої у конкретно-соціологічних дослідженнях у дисертації стверджується думка, що соціокласова ідентичність і пов'язана з нею електоральна поведінка у сучасному українському суспільстві є домінуючою, суттєво переважаючи інші форми ідентифікації (етно-культурні, релігійні, статево-вікові, соціо-професійні, регіонально-територіальні тощо) (с.130-149);

обґрунтована теза, що на виборах 1998 та 2002 років проявилась тенденція хоч і повільної, але неухильної соціальної структуризації сучасного українського суспільства з тенденцією зростання темпів даного процесу (с.150-167).

Наукове значення дисертації. Наукове значення дисертації обумовлено роллю виборчого процесу в історичній еволюції суспільства, особливо у трансформаційних процесах на теренах сучасної України. Запропонований автором підхід до розгляду виборчого процесу як не лише особливої соціальної ситуації, але й моменту історичного процесу закладає теоретичні основи подолання однобічного підходу до виборів як лише “гри” маніпулятивних технологій, вдалих піарівських акцій та інших ситуативних факторів. У розглядуваному відношенні вибори постають результатом досягнутого суспільством рівня соціального розвитку.

Висновки проведеного дослідження можуть виступати теоретичним підгрунтям подальшого аналізу трансформаційних процесів у сучасному українському суспільстві, особливо стосовно подальшого становлення громадянського суспільства, розвитку демократії, формування політичної системи, практики самоорганізації і самоуправління.

Практичне значення отриманих результатів. Результати проведеного дослідження є певним вкладом автора у створення належної всебічно розробленої соціологічної теорії виборчого процесу. Особливе значення тут має те, що, на відміну від існуючих підходів, дисертант повертає аналіз до об'єктивних (за термінологією автора - соціоструктурних) чинників електоральної взаємодії. При цьому не лише описуючи соціальну природу вказаних чинників, але й виявляючи діалектику їх взаємодії та реальний вплив на результати виборів. Завдяки такому підходу автор аналізує той бік проблеми, який здебільшого залишається в тіні: вибори в дисертації розглянуто не стільки як специфічну соціальну ситуацію, скільки як момент об'єктивної історичної генези суспільства.

Завдяки цьому вироблено необхідні передумови для подальшого створення всебічної соціологічної теорії виборів.

Отримані результати можуть бути використані при розробці навчального курсу “Соціології”, при вивченні теми “Соціогрупова структура суспільства”, підготовці спецкурсу “Соціологія виборів”, при дослідженнях актуальних проблем сучасного українського суспільства.

Апробація роботи. Дисертація виконана і рекомендована до захисту на кафедрі галузевої соціології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Основні теоретичні положення, результати дисертаційного дослідження викладені дисертантом у виступах на наукових звітних конференціях на кафедрі галузевої соціології факультету соціології та психології КНУ ім. Тараса Шевченка у 2000-2003 р.р., а також на інших теоретичних форумах і конференціях (Литвин А. Теоретичні засади демократизації виборчого процесу // Українське державотворення: уроки, проблеми, перспективи: Матеріали науково-практичної конференції. Львів: ЛФ УАДУ, 2001.-Ч.1.- С.270-273; Литвин А. Етно-культурна ідентифікація українських виборців (соціологічний аспект) // Збірник наукових праць. Проблеми інтеграції науково-освітнього потенціалу в державотворчому процесі. Випуск 2.-Тернопіль-Севастополь-Суми.-2002.-С.205-209).

Публікації. Результати дослідження опубліковані у п'яти фахових виданнях, надрукованих у трьох наукових журналах, збірнику та віснику.

Структура та обсяг дисертаційного дослідження. Дисертація містить вступ, три розділи, поділених на підрозділи, висновки і список використаних джерел (187 найменувань). Основна частина дисертації має 169 сторінок.

Основний зміст роботи

У вступі викладена загальна характеристика дослідження, обгрунтована актуальність проблеми, ступінь її теоретичної розробленості, сформульовані об'єкт, предмет, мета й завдання теми, визначена загальна методологія дослідження. Викладені основні положення, які розкривають наукову новизну роботи, а також подано теоретичне й практичне значення отриманих результатів, шляхом апробації підтверджуеться основний зміст дисертації серед науковців.

Перший розділ дисертації “Вибори як предмет соціологічного аналізу”, націлений на осмислення основного предмету дослідження, теоретичну інтерпретацію і часткову емпіричну верифікацію висхідних понять, пошук ідейно-методологічних засад аналізу. Важливе значення у цьому розділі надається пошуку і обгрунтуванню власного аспекту дослідження, відмінності його від вже існуючих доробок інших науковців.

Знайомство з існуючою літературою даної проблематики переконала дисертанта у тому, що тут існує певна однобічність підходів і напрямку теоретичних досліджень. У більшості зарубіжних і вітчизняних літературних джерел, вибори аналізуються, передусім, як деяка соціальна ситуація, у межах якої діють також ситуативні, тимчасові, досить часто - випадкові чинники. Власні спостереження, переконання та деякі інші літературні джерела наштовхують на думку, що це не зовсім так, що це, скоріше, явище, за яким (чи всередині якого) ховається сутність. Як така, вона має більш чи менш значний вплив на перебіг виборчого процесу та його наслідки, хоч деякі чинники не лише не можуть бути помічені за допомогою простого спостереження, але й не фіксуються використанням відповідного інструментарію прикладних соціологічних досліджень. Для їх виявлення потрібен теоретичний аналіз, вживання якісних методів дослідження, абстрагування, побудова ідеальних типів та інших форм аналітичної роботи.

Відповідні теоретичні розвідки дисертанта призвели до висновку, що тут існує нерозуміння двоїстості характеру предмету соціології, яка одночасно досліджує суспільство як соціальну систему і як історичний процес. В цьому контексті вибори є певною соціальною ситуацією, в результаті якої через конфліктну взаємодію електоральних суб'єктів відбувається зміна чи оновлення структури, функцій і персоналій влади, інколи всього політичного режиму і навіть якісна трансформація існуючого соціального порядку.

В останньому випадку це вже не соціальна ситуація, а момент історичного процесу, перехід суспільства до нової форми соціальної взаємодії. Цей останній випадок і став предметом дисертаційного дослідження.

Необхідною передумовою продуктивного розв'язання даної проблеми постає завдання виявлення діалектики об'єктивного і суб'єктивного, історичної необхідності і вільного вибору, закономірного і випадкового, незворотнього і ситуативного, структурного і функціонального, тенденції і ситуації тощо. В суто соціологічному аспекті все це формулюється у різних формах: взаємодія системи і особистості, групи та індивіда, соціальної ситуації і соціальної дії, статусу і ролі, об'єктивних позицій і суб'єктивних диспозицій тощо.

Аналізуючи дослідження цієї проблеми в зарубіжній та вітчизняній літературі, дисертант, шляхом критичного аналізу, приходить до висновку, що найбільш продуктивне розв'язання даної дихотомії міститься у відповідних роботах П.Бурдье та Е.Гідденса. Перший із вказаних авторів через поняття “габітус” стверджує, що особа є певним носієм або персоніфікацією тих соціальних структур (передусім груп), в межах яких відбувається її соціалізація або самореалізація. Конкретно це відбувається через ствердження і прояв певної звичної поведінки, в структурі якої знаходить втілення, продовження і реалізацію історії, актуальне становище та можлива (передбачувана) колективна еволюція, групова доля. Хоч це втілення структур в індивідуальній поведінці ніколи не носить, за думкою П.Бурдьє, абсолютного і механічного характеру, в чому саме і проявляється діалектика необхідного і випадкового. Е.Гідденс розкриває реальні механізми цієї взаємодії шляхом введення поняття “подвійної структурації”. На його думку, конкретна структура не визначає всього діапазону реальної поведінки, завдяки чому формується деяке “поле свободи”. Проте, результати відносно вільного вибору у подальшому застигають у деяких стабільних явищах, тобто нових структурах, які закладають основу подальших людських дій.

Стосовно виборчої ситуації, описані механізми, на думку дисертанта, проявляються у специфічній взаємодії соціогрупової структури суспільства і українського електорату. Хоч у певному відношенні ці суспільні явища є структурами, проте, вони суттєво відмінні як фактори історичного процесу, особливим моментом якого є вибори. Соціогрупова структура є відносно стабільною, продовженою в історичному часі, виразною для сприйняття і спостереження, має об'єктивну і суб'єктивну ідентичність і більш-менш чітко окреслений соціо-культурний профіль. Електорат, навпаки, рухливий, ситуативний, відносно випадковий, малодоступний для сприйняття і спостереження, слабо ідентифікований в якості суб'єктів соціальної взаємодії. Якщо перші є відносно “природніми” утвореннями, деяким результатом попередньої історичної еволюції, то другі є, скоріше, “штучними” утвореннями, схильними до розпаду у поствиборчій ситуації, з уламків яких у наступних виборах будуть формуватись нові електоральні блоки.

Керуючись описаним підходом, в дисертації здійснено конкретно-соціологічний аналіз соціогрупової структури і українського електорату у певний період (1998 і 2002 р.р.) історичної еволюції сучасного суспільства. Аналіз засвідчив, що у сучасному українському суспільстві спостерігається значна невизначеність соціогрупової структури за всіма системоутворювальними ознаками. Це означає, що в сучасному українському суспільстві відсутні достатньою мірою консолідовані, самоорганізовані та суб'єктивно (на рівні самосвідомості певної людської спільноти) ідентифіковані класи, етноси, конфесії, статево-вікові та територіальні групи. Деякий рівень самоідентифікації спостерігається лише на рівні професійних груп, що візуально проявляється в тому, що протестні акції та інші форми соціальної ініціативи походять саме від цих груп. Нетривкість, перехідний характер соціогрупової структури породжує ще більшу невизначеність, невиразність, ситуативність і випадковість реакцій електоральних масивів, чим створюються передумови для використання маніпулятивних технологій.

У другому розділі “Вибори як соціальний процес”, розкриваються соціальні передумови і чинники виборчого процесу. Акцентується увага передусім на тому, що дана процедура можлива лише в умовах демократичного процесу. На відміну від поширених підходів, у яких демократія аналізується передусім із правової точки зору, автор акцентує саме на соціальному змісті даної процедури. В цьому відношенні, стверджується в дисертації, демократія виглядає як конфліктна взаємодія найбільш могутніх соціальних суб'єктів, насамперед народу і влади. Відповідно, розкривається історія соціологічної інтерпретації даної процедури, розпочинаючи від авторів теорії суспільного договору і закінчуючи сучасними теоріями. Подібний підхід дозволив автору виявити соціополітичну функцію демократії: слугувати механізмом цивілізованого, мирного і продуктивного розв'язання існуючих у суспільстві конфліктів, а також бути одночасно способом визначення власного майбутнього і механізмом досягнення громадської злагоди щодо очікуваних здобутків та їх подальшого використання. Разом з тим, підкреслюється в дисертації, демократія є не лише цивілізованою формою соціогрупової боротьби, але й способом реалізації її завдань, оскільки передбачає певний перерозподіл влади на користь окремих персоналій, груп чи більш могутніх соціальних блоків. В цьому відношенні демократія заміняє насильницькі форми розв'язання соціо-групових конфліктів, розв'язуючи їх більш продуктивно, тобто, з меншими витратами і втратами, але з кращими набутками. Одночасно в дисертації аналізуються основні форми виродження демократичного процесу, перш за все охлократія і диктатура.

Окреме місце в роботі займає аналіз історичних форм демократизації суспільства, яким, на думку автора, є американський, англійський і французький досвід. Кожен з них, володіючи всіма елементами демократичного процесу, все ж акцентує на одному із них. Зокрема, в американському суспільстві увага приділяється, переважно, правовим аспектам соціальної взаємодії, законності подання, розгортання і розв'язання соціальних конфліктів. Відповідно, у цьому суспільстві збудована міцна і розгалуджена правова система, включаючи її судочинний і карний аспекти. В англійському суспільстві демократичний процес акцентується на взаємодії центру і регіонів та місцевих громад. Французський досвід демократії зосереджений на і захисті колективних інтересів.

Усвідомлення соціальної суті демократії та історичних форм її еволюції дозволяє краще зрозуміти її становлення в Україні та роль у виборчому процесі, який, за своєю суттю, є найбільш розвиненою формою соціальної взаємодії. Певної уваги заслуговує обгрунтована в дисертації думка про те, що єдиною протилежністю демократії є диктатура. Виходячи з дихотомії “влада-народ”, автор стверджує, що диктатура може проявлятись у вигляді охлократії (диктатура натовпу) або тоталітаризму (диктатури влади). Найбільш непродуктивною в цьому соціокультурному розумінні є диктатура натовпу, оскільки вона завжди супроводжується неорганізованим насиллям і хаотичними руйнуваннями. Диктатура влади має більш позитивні наслідки, інколи навіть супроводжується ситуативними злетами, найчастіше, економічним станом. Але вони не мають стійкого характеру, тому швидше за все, диктатура завершується охлократією, і навпаки. У цьому аспекті демократія розглядається в найбільш продуктивною формою історичної еволюції, у тому числі еволюції соціального порядку.

Дисертант аналізує суб'єктну структуру, розглядаючи її як впорядковану сукупність соціальних груп та їх представницьких структур, конфліктна взаємодія яких визначає зміст, спрямовність, форми прояву і наслідки виборчого процесу. Керуючись раніше викладеними засадничими принципами, автор основну увагу звертає саме на соціальну структуру суспільства, яка є визначальним фактором стосовно політичних партій та інших представницьких структур, що взаємодіють на виборах. Тут особлива увага має бути звернена саме на великі соціальні групи, бо величина (множина, кількість) є основою, підгрунтям соціальної сили (можливості впливати на спрямованість, форму протікання і результати соціальних процесів). Разом з тим, вводяться інші індикатори. Зокрема, рівень консолідованої соціальної групи та обсяг її ресурсних колективних накопичень, бо вони теж є показником могутності групи.

Керуючись цим, дисертант зосереджує увагу, насамперед, на аналізі таких великих соціальних груп як класи, етноси і конфесії. Вони численні і реально або потенційно консолідовані. Відповідно до цього, у розділі ставиться проблема інтерпретації і емпіричної верифікації цих груп, а також ресурсів їх соціальної взаємодії у виборчому процесі.

Першочергову увагу при цьому дисертант звертає на аналіз класів, виходячи з того, що класи є найбільш “соціальним” із соціальних суб'єктів, тобто, є групою певного соціального становища незалежно від того, як саме це становище визначити: через економічні, владні чи соціокультурні індикатори. Класи є системоутворюючою ознакою всієї вертикалі соціальної піраміди, бо вони завжди розташовані за принципом “вище-нижче”, тоді як стосовно інших великих соціальних груп цього стверджувти не можна, бо немає вищих і нижчих етносів, конфесій, професійних, статево-вікових, територіальних чи інших груп. Принаймні, якщо мова йде про демократичне суспільство, в якому власне тільки і можливі вибори, у т.ч. як соціальна проблема та важливий об'єкт соціологічного аналізу. До того ж, класи, будучи у перважній більшості носіями об'єктивно несумісних інтересів, є природною групою формування, подання і розв'язання соціальних конфліктів. При цьому мається на увазі і акціоналістський підхід дисертанта, який передбачає аналіз суспільних процесів через конфліктну взаємодію соціальних суб'єктів.

Аналізуючи значний масив літератури з даного питання, дисертант прагнув органічно поєднати конфліктуалістський підхід до класів Р.Дарендорфа і акціоналістський - А.Турена. В концепції Р.Дарендорфа особливо цінним для дисертанта виявились два моменти: інтерпретація класів як носіїв влади і постановка питання про соціальну зрілість класів та її (соціальної зрілості) емпіричної ознаки. Перша позиція особливо важлива тому, що вибори є процесом перерозподілу влади. Теза ж про соціальну зрілість класів дозволяє конкретизувати її стосовно сучасної української ситуації, звідси - шлях до аналізу і оцінки міри цивілізованості виборів взагалі, виборів у сучасному українському суспільстві зокрема.

Із концепції А.Турена дисертант використовує висунуту ним класифікацію класів залежно від їх здатності приймати участь у соціотворчому процесі. На цей аспект справи увагу дисертанта звернули відповідні роботи проф. І.М.Гавриленка, в яких знаходимо розгорнутий виклад обох концепцій, а також їх модернізація і конкретизація стосовно сучасних реалій. Керуючись цим, дисертант визначає характер класової структури сучасного українського суспільства і специфіку їхньої боротьби на виборах. Здійснивши такий аналіз, дисертант приходить до висновку, що українські соціальні класи є соціально незрілими, а тому неконсолідованими, внутрішньо надмірно диференційованими, поділеними на сукупність автономно діючих фракцій чи угрупувань. Тому вони не завжди здатні на створення достатньо потужного ресурсу конфліктної соціальної взаємодії - привабливої класової ідеології.

Сутність етносів і конфесій, на думку дисертанта, принципово інша: вони є суб'єктами мирної і примирювальної соціальної взаємодії. Проте, у сучасному українському суспільстві вони теж не є достатньо консолідованими, а тому не грають якоїсь суттєвої ролі у виборчому процесі. До того, ж вони мають принципово інший ресурс соціальної взаємодії - етнос - культуру, або конфесія - віру. Стаючи суб'єктами конфліктної взаємодії, неминучого у виборах, етнос і конфесія змушені взяти на себе неадекватну їх виявленій сутності функцію. А їхній культурний продукт, не будучи за своєю природою ідеологічним, зазнає суттєвої деформації, перетворюючись на ідеологію партій, котрі прагнуть виразити їх інтерес, багато втрачає у привабливості і впливовості на електорат: культура і релігія стають агресивними і вульгарними.

Керуючись цими принципами, автор розглядає найбільш відомі в Україні партії, висловлює припущення щодо їхньої перспективи та аналізує причини їхніх поразок і невдач.

Здійснюючи аналіз існуючих на українських теренах виборчих технологій, дисертант виходить з того, що будь-яка з них за необхідності може стати маніпулятивною, в тому розумінні, що передбачає вплив на ціннісні орієнтації і поведінку виборців, їх певне залучення до участі у виборах, ідентифікацію та хоч уявну асиміляцію. Але природа, призначення, форми, засоби і рівень маніпулятивності різний. Керуючись цим, дисертант здійснює критичний аналіз і класифікацію існуючих виборчих технологій. Критерієм класифікації при цьому виступає рівень маніпулятивності, характер застосовуваної технології та її соціальні наслідки.

Найменш маніпулятивними є нормальні піарівські технології (у засобах масової комунікації ще називають “білим” піаром). В цьому розумінні вони означають спосіб нормальної взаємодії політичних авангардів і електоральної маси. Необхідними критеріями “білого” піару є чесність у всіх електоральних діях: програмах партій, деклараціях мажоритарників, заявах, публікаціях у пресі, проведенні пропаганди і агітації тощо. При цьому, звичайно, передбачається щирість, відповідальність, відкритість, прозорість, публічність, зрозумілість, доступність тощо. Йдеться про суб'єктивну чесність намірів і дій. Тут помилки, якщо вони є, зумовлені тільки обмеженістю знань чи ресурсів. Головною проблемою у цих умовах є адміністрування, націлене на продуктивніше використання партією чи якимось іншим претендентом наявних у нього ресурсів у конкретній виборчій ситуації.

Близьким до цього є піар з використанням соціологічного супроводу електоральної взаємодії. Якщо соціологічний інструментарій використано у відповідності з науковими критеріями, отримані результати об'єктивно проаналізовані та інтерпретовані, а також використано у подальшій роботі без порушень законодавства та моралі. Але тут існує небезпека “чорного” піару: соціологічні опитування можуть бути націлені на пропаганду і агітацію, отримані результати на якомусь етапі наукового дослідження фальсифіковані або тенденційно інтерпретовані, в анкетах формулюються запитання агресивного, залякувального, провокаційного чи агітаційного характеру.

Ще більш маніпулятивним є використання ЗМІ та електронних засобів інформації. Частково це пояснюється самою природою цих засобів, які скоріше націлені на те, щоб викликати цікавість, розважити, сформувати певний емоційний стан, установку, схильність і т.д. Коли ці засоби є державними, вони стають маніпулятивним адміністративним ресурсом. Коли комерційними - то змушені діяти за законами ринку, тобто, продаватися будь-якою ціною.

“Найчорнішим” є підпільний піар - коли невідомий суб'єкт електоральних послань, його програма, наміри, місцезнаходження, адресат звертань тощо. У більшості випадків він націлений на деструктивні дії, не на перемогу на виборах, а на знищення чи діфамацію супротивників. Виходячи з цих настанов, дисертант здійснює критичний аналіз маніпулятивних технологій, які представлені у відповідних публікаціях українських авторів.

У третьому розділі “Ініціативи претендентів і реакції електорату на виборах до Верховної Ради України в 1998 та 2002 роках”, досліджується реальна взаємодія електоральних суб'єктів у виборчому процесі. Такими, у найбільш поширеному і усталеному випадку, виступають політичні партії з одного боку, електорат - з іншого. Завдання полягає в тому, щоб виявити, якою мірою партії ідентифікують себе зі своєю соціальною базою. Наскільки вдало вони визначають ті соціальні групи, які потенційно можуть підтримати їх на виборах, відображають їх колективні інтереси, достатньо привабливо подають свої електоральні послання, використовуючи, при цьому, ті засоби соціальної комунікації, які знаходяться в їхньому розпорядженні. В якості емпіричної верифікації їхньої діяльності виступає число голосів, поданих за партію.

Структура передвиборчої діяльності партій різноманітна і її важко піддається описанню і класифікації. Аби спростити проблему, дисертант вивчав переважно партійні програми та їх подання у засобах масової комунікації. Аналіз цього матеріалу привів дисертанта до наступних висновків: партійні програми та їх подання у передвиборній агітації є малорозпізнавальними, окремі нюанси, на які вказано в роботі, практично, недоступні і не фіксуються колективною свідомістю, переважна їх більшість носить протестний характер, хоч зміст цього протесту мав відмінний характер (соціократичний з боку лівих, і етнократичний з боку правих партій); подання змісту цих програм у ЗМІ та в інших каналах масової комунікації носив невиразний і малопривабливий характер; передвиборчі реакції електорату теж у більшості випадків не мали достатньо визначеної форми; значна частина електорату визначалась у своїх диспозиціях лише напередодні чи в момент виборів. Між тим, відповідні соціологічні опитування показали, що фаворитами у виборах були ті партії, яким вдалося ідентифікувати свою соціальну базу і виразити її інтенції. Тому більшість соціологічних прогнозів упевнено віддавали перевагу партіям крайнього спектру - лівим і правим, з первагою лівих, що у подальшому і підтвердилось.

Разом з тим, аналіз передвиборчої ситуації показав, що соціогрупова внутрішня диференціація електорату відтворюється чи відображається у такій же розпорошеності владної еліти. Це проявилось у надмірній багатопартійності, в результаті чого до одного й того ж електорального масиву одночасно апелювали певна сукупність партій. Подібна ситуація проявилась не лише на флангах політичного спектру, але і в його центрі. Більше того, переважна більшість партій зайняла чи прагнула зайняти центр, тобто, апелювала до середнього класу. Але об'єктивна невизначеність цієї соціальної групи, а також невиразність профілю і дій відповідних представницьких структур призвели до того, що якогось змістовного і плідного діалогу між ними не відбулося. Ще меншою мірою можна стверджувати те, що між цими партіями та їх соціальними базами мав місце якийсь стійкий союз, продовжений у часі. Правомірність такого висновку (аналізувались вибори 1998 року) підтвердилась передвиборчою практикою 2002 року, коли з'явились нові партії і блоки, які прагнули демонструвати новий, інколи навіть принципово новий політичний профіль.