Соціальна мімікрія як адаптивний спосіб життєдіяльності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна академія наук України

Інститут соціології

УДК 316.475 + 316.625

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора соціологічних наук

СОЦІАЛЬНА МІМІКРІЯ ЯК АДАПТИВНИЙ СПОСІБ ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ

22.00.04 - спеціальні та галузеві соціології

Лобанова Алла Степанівна

Київ - 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі соціології Криворізького державного педагогічного університету Міністерства освіти і науки України.

Науковий консультант - доктор філософських наук професор Суїменко Євген Іванович, Інститут соціології НАН України, головний науковий співробітник

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук, професор, член-кореспондент НАН України Сохань Лідія Василівна, Інститут соціології НАН України, радник при дирекції

доктор соціологічних наук, професор Афонін Едуард Андрійович, Національна академія державного управління при Президентові України, професор кафедри політології

доктор соціологічних наук, професор Куценко Ольга Дмитрівна, Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна, професор кафедри соціології

Провідна установа - Дніпропетровський національний університет, кафедра теорії та історії соціології, м.Дніпропетровськ

Захист відбудеться „_22__” квітня 2005 року о _10_ годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.26.229.01 в Інституті соціології НАН України за адресою: 01021, вул. Шовковична, 12, м.Київ.

Із дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту соціології НАН України за адресою: 01021, вул. Шовковична, 12, м.Київ.

Автореферат розіслано „28” лютого 2005 року.

Вчений секретар сецради Стукало С.М

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

соціальний мімікрія суспільний життя

Актуальність теми. Реформування політичних і соціально-економічних систем у пострадянських країнах суттєво вплинуло на адаптаційні практики як окремих індивідів, так і груп, спільнот, соціумів. З одного боку, стимульовані ринковими відносинами, технологізація, комп'ютеризація, глобальні інформаційні мережі спростили комунікаційні зв'язки і полегшили осмислення людиною свого місця у суспільстві, збагативши її інформаційно, але з іншого - ускладнили як міжособистісні, так і міжнаціональні та міжнародні стосунки. Сучасне життя, стан та структура якого вибудовуються завдяки необмежено розвинутим розумовим здібностям людей, пов'язаних між собою певними інституціональними або неформально узгодженими соціальними зв'язками, примушує їх раціоналізувати свою поведінку та адаптаційні технології з метою виживання або задля досягнення життєвих благ. Це досить часто призводить до того, що адаптаційні технології набувають маскувального (імітаційного) характеру, тобто породжують соціальну мімікрію, яка, у свою чергу, може призвести до деструктивних, а подекуди і згубних для суспільства явищ.

Тож наукова проблема дослідження постає перед нами у двох аспектах: онтологічному та гносеологічному. По-перше, у суспільному житті існує суперечність: з одного боку, інтелектуальний розвиток людей сприяє відкритості і „справжності” стосунків між людьми в процесі їх пристосування до соціального простору, який постійно змінюється, з іншого - спричиняє поширення мімікрійних (маскувально-імітаційних) адаптивних технологій, що призводить до гараздування окремих особистостей та соціальних груп. По-друге, наукове пояснення сутності та механізмів цих маскувальних адаптивних практик не вкладається у рамки існуючих теоретичних уявлень про пристосувальні процеси і відстає від темпів їх використання й укорінення в суспільному житті. Тому актуальність дослідження соціальної мімікрії як адаптивного способу життєдіяльності обумовлюється передусім суспільною потребою з'ясування не лише глибинної її сутності, детермінант, форм проявів, а й наслідків соціальної мімікрії як маскувальної (імітаційної) поведінки людей, що здійснюється ними в процесі їх пристосування до змін, трансформацій та кризового стану. Не менш важливою є також наукова необхідність теоретичного обґрунтування і методологічного забезпечення теорії соціальної мімікрії як адаптивного способу життєдіяльності людей, оскільки в контексті соціологічної науки це явище поки що залишається практично не дослідженим.

Бібліографічні пошуки, аналіз соціологічної літератури засвідчили, що соціальна мімікрія не знайшла наукового висвітлення в доробках соціологів. На початковому етапі дослідження (1997 р.) термін „соціальна мімікрія” був зафіксований як щось випадкове, побічне в обмеженій кількості наукових праць, зокрема Р.Кайуа, О.Сухова, Б.Міштала, Л.Корель, в енциклопедичному словнику „Політологія”. Французький учений Р.Кайуа був одним із перших, хто, аналізуючи мімікрію як біологічне явище, висунув припущення про її існування й у людському середовищі (1937-1939 рр.). Щоправда, кваліфікував її як якусь магічну силу, що існує у вигляді захисту живих істот від тиску природного та людського простору. Радянський філософ О.Сухов визначав соціальну мімікрію як засіб приховування традиційних явищ під новими або навпаки (1983 р.). Польський соціолог Б.Міштал, досліджуючи авторитарні режими, зазначав про наявність у них мімікрії (1989 р.). Російські фахівці в галузі адаптаційних технологій Л.Корель (1995-1996 рр.) і М.Ромм (2002 р.) розглядають соціальну мімікрію як один із захисних засобів адаптації різних соціальних верств і прошарків населення за несприятливих умов. У вітчизняній соціології соціальна мімікрія ще не набула статусу наукової проблеми: мають місце лише окремі висловлення стосовно цього явища. Так, М.Панов і Л.Герасіна послуговуються терміном „соціальна мімікрія” для дослідження корупції; Є.Головаха та Н.Паніна - для характеристики маскування соціальних інститутів радянського періоду під новими демократичними інституційними утвореннями. Однак у працях названих дослідників поняття „соціальна мімікрія” використовується метафорично, а саме явище розглядається здебільшого як захисний спосіб виживання людей у нових і несприятливих для них умовах, не обґрунтовується його сутність та зміст, не досліджується ґенеза та форми існування, не розглядається механізм функціонування на індивідуально-особистісномо та соціально-груповому рівнях. Авторське розуміння соціальної мімікрії як адаптивного способу життєдіяльності започатковано у 1999 р. Уперше в українській соціології здійснюється спроба дати концептуально розгорнуту характеристику соціальної мімікрії як соціального явища.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація не пов'язана з науковими програмами, планами й темами науково-дослідницької роботи Криворізького державного педагогічного університету.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є розробка теорії соціальної мімікрії в контексті соціологічної науки. Досягнення мети зумовило постановку і вирішення таких завдань:

- ґрунтуючись на аналізі наукових підходів до пояснення адаптивних процесів у періоди суспільних трансформацій, уточнити особливості пристосувальних практик людей до мінливого соціального простору та визначити роль і місце соціальної мімікрії серед них;

- з'ясувати сутність і специфіку соціальної мімікрії через установлення її ґенези та розкриття соціологічного змісту як універсального соціального феномена;

- обґрунтувати методологічні засади експлікації поняття „соціальна мімікрія” та споріднених із ним понять у контексті соціологічної теорії;

- установити призначення соціальної мімікрії в суспільному житті взагалі та житті особистості зокрема за її функціонально-цільовим призначенням;

- здійснити аналіз модернізації історичних типів соціальної мімікрії в сучасних умовах і з'ясувати специфіку їх проявів у новітній період історії („перебудовчі” та пострадянські часи).

Об'єкт дослідження - адаптивна поведінка соціальних суб'єктів (індивідів, груп, спільнот, соціумів).

Предмет дослідження - соціальна мімікрія як спосіб адаптивної поведінки та життєдіяльності людей.

Методи дослідження. Для розв'язання поставлених завдань використано як теоретичні, так і емпіричні методи дослідження. Теоретико-методологічну базу дисертації складають концепції зарубіжних і вітчизняних дослідників щодо сутності адаптації людей та її специфіки в періоди трансформацій у поєднанні з сукупністю таких загальнонаукових і спеціальних методів пізнання, як діалектичний, історичний, структурно-функціональний, системний, факторний, порівняльний, описовий, вибірковий, кореляційний. Емпіричну базу дисертації складають результати кількісних і якісних соціологічних досліджень адаптивних процесів у періоди трансформацій, а також результати моніторингів соціальних змін, що оприлюднені фахівцями Інституту соціології НАН України. Соціологічні дослідження проводилися автором і кафедрою соціології Криворізького державного педагогічного університету за авторськими методиками впродовж 1990-2003 рр. у Криворізькому регіоні.

Специфічність соціальної мімікрії як адаптивного способу життєдіяльності зумовила необхідність використання міждисциплінарного підходу до тлумачення її ґенези та сутності. Дослідження ґенези соціальної мімікрії та її історичних типів ґрунтувалося на світоглядних принципах діалектичної єдності механізмів філогенези, онтогенези, соціогенези. Для з'ясування мімікрії як фенотипового явища використовувалися теорії походження та сутності біологічної мімікрії, що знайшли своє висвітлення у наукових працях Г.Бейтса, Г.Карпентера, Є.Форда, Ф.Мюллера.

Логіка дослідження соціальної мімікрії як універсального соціального феномена будувалася на еволюційних законах онтогенези та соціогенези - природному відборі, спадковості, мінливості, що обґрунтовувалися у теоріях позитивізму (Г.Спенсер, Е.Дюркгейм, В.Парето) і наслідування (Ж.Тард).

Емпірична доказовість існування соціальної мімікрії в історії людської цивілізації ґрунтувалася на історико-фактологічних здобутках Д.Ліндсея, Е. Тейлора, А.Дж.Тойнбі, М.Костомарова, В.Ключевського та ін.

Для з'ясування сутності соціальної мімікрії як ситуативно-модифікованої атрибутивної властивості людського розуму використовувалися філософські ідеї раціоналізму та емпіризму (М.Монтень, Ф.Бекон, Д.Локк); німецького класицизму (І.Кант, Г.Гегель); історичного матеріалізму (К.Маркс, Ф.Енгельс); нейробіологічного конструктивізму (Г.Рот), а також теорія функціонування інтелекту М.Амосова.

Для розуміння психологічної природи мімікріювання використовувалися теорії психологічної та соціальної регуляції поведінки людини (Д.Узнадзе, Д.Ольшанський, А. Петровський); психологічного еволюціонізму (Л.Уорд, Ф.Гідденс), життя як творчості (Л.Сохань).

Методологічними засадами для дослідження соціальної мімікрії як адаптивного способу життєдіяльності стали наукові ідеї фахівців у галузі соціальної адаптації Р.Лінтона, Т.Парсонса, Т.Ньюкомба, Л.Бєляєвої, А.Бистрової Г.Готліб, Л.Гордона, Є.Євдокімової, Л.Корель, К.Рубчевського, М.Ромма, М.Шабанової, В.Ядова В.Воловича, О.Злобіної, М.Лукашевича, О.Соболєвої, Ю.Сурміна, В.Тихоновича, В.Шульги, Ю.Яковенка.

З'ясування детермінації мімікрійної поведінки та механізму її реалізації ґрунтувалося на теорії соціальної дії М.Вебера, структурному функціоналізмі Т.Парсонса і Р.Мертона, символічному інтеракціонізмі Дж.Міда і Г.Блумера, теорії соціального обміну Дж.К.Хоманса і П.Блау, етнометодології Г.Гарфінкеля, соціодраматургії І.Гоффмана, теорії комунікативної дії Ю.Хабермаса, теорії соціальних систем П.Бергера і Т.Лукмана, соціології символічних форм П.Бурдьє, теорії соціальних феноменів Є.Головахи.

Для розуміння функціонування соціальної мімікрії в умовах трансформації використовувалася теорія індивідуалізованого суспільства З.Баумана, а також наукові ідеї щодо специфіки трансформації пострадянських суспільств Т.Заславської, Л.Іоніна, Ю.Левади, Г.Осіпова, Ж.Тощенка, Е.Афоніна, В.Ворони, О.Донченко, С.Макеєва, В.Євтуха, О.Куценко, М.Михальченка, Б.Нагорного, В.Оссовського, В.Пилипенка, І.Попової, А.Ручки, В.Судакова, В.Танчера, В.Тарасенка.

Маскувально-рольовий аспект мімікрійної поведінки розглядався на основі теорій гри Р.Лінтона, Й.Хейзинги, Е.Берна, Т.Парсонса, Т.Шибутані, І.Кона, І.Мартинюка, Н.Соболєвої.

Для пошуку емпіричних показників функціонування соціальної мімікрії в суспільному житті методологічними засадами виступали наукові доробки Я.Щепанського, В.Ядова, В.Бурлачука, В.Воловича, В.Ворони, В.Городяненка, М.Міщенка, Н.Паніної, В.Підшивалкіної, В.Полторака, Є.Суїменка, М.Чурілова та ін. Для емпіричної експлікації соціальних фактів мімікрії в дослідженні застосовувався також якісний аналіз публіцистично-літературних джерел, зокрема творів зарубіжних та вітчизняних письменників і регіональних мас-медіа.

Наукова новизна одержаних результатів. Реалізуючи поставлену в дослідженні мету, здобувач уперше запропонував концепцію соціальної мімікрії в контексті соціологічної науки, що створює теоретичне підґрунтя для розуміння адаптаційних практик людей у періоди трансформацій і кризових станів суспільств.

Результати дослідження, що становлять наукову новизну і винесені дисертантом на захист, можуть бути сформульовані у такому вигляді:

- уточнено, що у періоди суспільних трансформацій, коли порушується усталений життєвий простір, люди використовують активну й пасивну форми адаптації, кожна з яких за критерієм збігу/незбігу ціннісно-нормативної системи адаптанта та легітимно-домінуючої ціннісно-нормативної системи соціуму може набувати соцієтально-адекватного, соцієтально-неадекватного та мімікрійного характеру. У суспільстві, що трансформується, особливого поширення набувають соцієтально-неадекватні та мімікрійні пристосувальні практики;

- уперше доведено, що соціальна мімікрія є універсальним соціальним феноменом, оскільки вона, по-перше, завжди і всюди має просторово-часову інваріантність, і, по-друге, її зародження й розвиток здійснювалися через такі історичні типи, як ритуальний, магічний (чаклунський), міфічно-театралізований, містифікаторський, революційно-романтичний та інформаційно-модерністський, що загалом відбиває специфіку еволюції розвитку розуму людини відповідно до рівня розвитку матеріальних і культурних підвалин її буття;

- визначено сутність соціальної мімікрії як такої ситуативно модифікованої атрибутивної властивості людини, що полягає в „хитрощах розуму” - у спрямуванні її дій і вчинків на таке зіткнення сторонніх сил, наслідки якого відповідають її намірам і цілям, і у відповідності з цим доведено, що соціальна мімікрія є специфічним адаптивно-адаптуючим способом життєдіяльності, що полягає в опосередкованості дії, у свідомому намірі людини (групи) вибірково уподібнюватися навколишньому середовищу з метою виживання або гараздування через приховування своєї істинної системи ціннісних орієнтацій та справжніх намірів;

- установлено, що соціальна мімікрія притаманна передусім тим суб'єктам життєдіяльності, ціннісно-нормативні системи яких не співпадають з легітимно-домінуючими системами соціуму або суперечать їм; вона виявляється в усіх сферах життєдіяльності: політичній, соціально-економічній, трудовій, родинно-побутовій тощо;

- уперше концептуалізовано поняттєвий апарат соціальної мімікрії, який складають такі соціологічні категорії й поняття, як соціальний процес, соціальна поведінка, соціальний факт, соціальна дія, пристосування, хитрість, хитромудрість, подвійна мораль, амбівалентність, імітація, соціальна роль-маска, імітаційна рольова гра, ідентифікація, функція, дисфункція, конструктивність, деструктивність, соціодіагностика, а також мімікріант, мімікракт, міметит як суб'єкти-носії різних за змістом форм соціальної мімікрії;

- уперше визначено за напрямком і змістом такі основні форми соціальної мімікрії як мімікрія-захист, тобто змушено-адаптаційний життєрятувальний спосіб поведінки чи діяльності; мімікрія-гараздування, тобто маскувальний спосіб досягнення успіху, а також соціальний міметизм, за якого людина (соціальний міметит) прагне якомога точніше копіювати поведінку та образ інших, зразкових і авторитетних людей, з метою отримання вдаваного самозадоволення;

- уперше типологізовано соціальну мімікрію за різними її ознаками: за структурно-функціональним призначенням і кінцевим результатом для різного стану або для різних сфер суспільства вона може виявлятися як функціонально-конструктивна, функціонально-деструктивна, дисфункціонально-конструктивна, дисфункціонально-деструктивна та нон-функціональна; за рівнем функціонування - індивідуально-особистісна і соціально-групова; терміном дії - епізодична, ситуативна або стаціонарна;

- доведено, що основною ідеєю мімікрійної поведінки є цілераціональність, спонукою - прагматизм, головним регулятором - одночасно дві протилежні ціннісно-нормативні системи: прихована (через її нелегітимність) і „відкрита” (легітимна), яку мімікріант прагне реалізувати в соціумі, водночас не поділяючи її;

- уперше обґрунтовано, що основними засобами реалізації мімікрійної поведінки є з'ясування (діагностика) мімікріантом смислових значень соціальних дій як окремих людей, так і груп у цілому; інформаційні експресії - вербальні та візуальні, які відповідають фоновим очікуванням того соціуму, до якого прагне адаптуватися мімікріант; зовнішні атрибути мімікрійної поведінки: соціальна маска-роль, імітаційна рольова гра з відповідними їм мовленнєвими та мімічними інструментами реалізації;

- схарактеризовано соціальний механізм мімікрійної поведінки, що реалізується через соціальну технологію - таку алгоритмізовану модель впливу мімікріанта на інших людей, яка являє собою апробовані, взаємопов'язані процедури, операції, способи, придатні для маскування ним своєї ціннісно-нормативної системи під загальноприйняту в соціумі, до якого він прагне пристосуватися;

- уперше визначено й апробовано емпіричні показники соціальної мімікрії: оцінне судження про те, наскільки часто оточуючі говорять одне, а думають по-іншому; з якою метою вони вдаються до “хитрої” маскувальної поведінки; можливості людиною вільно висловлювати власні погляди; експектації стосовно маскувальної або імітаційної поведінки людей; оцінне судження про те, як часто життя вимушує говорити одне, а чинити зовсім інше; преференції щодо адаптивного способу життєдіяльності в незвичних або несприятливих умовах, а також індикатори суспільних мімікрійних практик, як-от: непродуктивна для соціуму діяльність, що здійснюється під виглядом реформ і нововведень, але лише імітує їх; інноваційна діяльність, що здійснюється в межах соціальної системи під гаслами її вдосконалення, а насправді спрямовується на реконструкцію чи реформацію її змістової та функціональної структури;

- доведено, що в регіональному соціумі в періоди трансформацій, кризового стану, порівняно з періодами відносної суспільної стабільності, з'являються тенденції до зростання кількості людей, схильних використовувати мімікрійні практики в усіх їх різновидах чи формах;

- визначено специфічні ознаки функціонування соціальної мімікрії в новітній період історії, до яких віднесено: її реалізація як чинника функціональної стабільності радянського суспільства; своєрідна легітимізація; метаморфізм; ”протеєвізм” і спадкоємність в пострадянські часи;

- доведено, що за сучасних умов відбувається процес модернізації історичних типів соціальної мімікрії, що вони набувають більш витонченого характеру, оскільки людський розум, постійно розвиваючись, відшукує та створює інноваційні модифікації мімікріювання, які найефективніше сприяють досягненню соціальним суб'єктом (індивідом, групою, спільнотою) своїх конструктивних або, навпаки, деструктивних цілей.

Практичне значення одержаних результатів. Отримані в ході дослідження теоретичні висновки, методологічні розробки, проаналізований значний емпіричний матеріал численних соціологічних опитувань можуть слугувати підґрунтям для подальших соціологічних досліджень мімікрійної (маскувально-імітаційної) поведінки людей у періоди суспільних трансформацій. Матеріали цієї дисертації можуть бути залучені до навчальної програми соціологічних факультетів вищих навчальних закладів як модуль спецкурсу “Соціальна адаптація”, розробка якого є нагальною потребою з огляду на ускладнення адаптаційних процесів. Соціологічні підходи для фіксації соціальної мімікрії в суспільстві можуть бути корисними для діяльності представників державних органів і політичних партій у періоди загальнодержавних політичних подій, зокрема виборів, референдумів тощо.

Обґрунтованість і достовірність наукових положень, висновків, рекомендацій є результатом застосування методологічно обґрунтованих вихідних теоретичних тверджень, а також адекватних меті й завданням дослідження методів: емпіричних досліджень у Криворізькому регіоні (протягом 1990-2003 рр.); долученого спостереження за соціально-професійною поведінкою працівників гірничовидобувної сфери, партійних органів влади (радянський період), органів місцевого самоврядування, сфери підприємництва, науки й освіти; якісного аналізу художньо-літературних джерел і засобів масової інформації (Криворізька загальноміська газета „Червоний гірник”, 2001-2004 рр.). Характеристики якості емпіричного матеріалу визначаються обсягом вибірки (1400 респондентів, репрезентативна за статтю, віком, сферою зайнятості). Вибірка квотна, багатощаблева, комбінована. Похибка вибірки становить 5%.

Особистий внесок здобувача. У публікації „Інфлайтність як провідна ідея наступної виборчої кампанії в Україні” (Лобанова А.С., Прилипенко В.Д.) особисто здобувачеві належить методологічне обґрунтування мімікрійності політичних процесів у виборчий період та соціальна технологія створення інфлайтної (конструктивно орієнтованої) політичної діяльності з метою забезпечення демократичності передвиборчих перегонів. У публікації „Формування системи соціодіагностичного моніторингу динаміки трудового потенціалу Кривбасу” (Мокряк В.Л., Лобанова А.С.) особисто дисертантові належить аналіз адаптаційних процесів соціально-професійних груп Криворізького регіону в умовах реструктуризації промислового комплексу.

Апробація результатів дисертації. Основні результати дисертації виголошувалися на XI-му Всепольському з'їзді соціологів (Жешув, 2000) та конференціях: міжнародних - “Актуальні проблеми духовності” (Кривий Ріг, 1997, 2000); „Людина: мова, культура, пізнання” (Кривий Ріг, 1999); „Проблеми психолінгвістики і теорій комунікацій” (Кривий Ріг, 1999); „Синергетика в сучасному світі” (Бєлгород, 2000); „Інформоенергетичні технології адаптаційних процесів життєдіяльності на початку III тисячоліття” (Кривий Ріг, 2001); „Проблеми іміджелогії” (Кривий Ріг, 2000); „Продуктивність. Конкуренція. Інтеграція” (Ополє, 1999); „IX соціологічні харківські читання” (Харків, 2003); всеукраїнських - „Управління в перехідному суспільстві на порозі XXI століття” (Київ, 1999); „Проблеми розвитку соціологічної теорії. Теоретичні проблеми змін соціальної структури українського суспільства” (Київ, 2002); „Проблеми розвитку соціологічної теорії. Трансформація соціальних інститутів та інституціональної структури суспільства” (Київ, 2003); „Проблеми розвитку соціологічної теорії. Соціальні процеси в Україні” (Київ, 2004); регіональних - „Суспільне життя Криворіжжя на межі століть” (Кривий Ріг, 2000); - „Соціальні технології регіонального розвитку” (Дніпропетровськ, 2002). Публікації. Основні положення дисертації відображено в монографії, 20-и статтях у провідних наукових фахових виданнях, 3-х статтях у наукових журналах, 7-и статтях у збірках наукових праць, 2-х тезах конференцій.

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, п'яти розділів, висновків, списку використаних джерел (225 найменувань). Обсяг основної частини дисертації - 338 с., у її змісті 8 табл. займають 4 с.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, показано зв'язок із науковими планами, сформульовано мету, завдання, визначено його об'єкт і предмет, розкрито наукову новизну і практичне значення одержаних результатів, подано інформацію про особистий внесок здобувача, апробацію результатів і публікації.

У першому розділі „Теоретико-методологічні засади дослідження соціальної мімікрії” визначається специфіка адаптивних способів людей у періоди суспільних трансформацій; соціальна мімікрія обґрунтовується як універсальний соціальний феномен, а також з'ясовується її сутність як адаптивного способу життєдіяльності.

На підставі аналізу наявних у соціологічній науці підходів до пояснення специфіки адаптивних процесів у періоди суспільних трансформацій пропонується розглядати соціальну адаптацію як складний механізм узгоджених біологічних, психологічних і соціальних дій, які реалізуються соціальними суб'єктами через різноманітні засоби з метою опанування соціумом і його змінами. Як діяльнісний процес соціальна адаптація в періоди суспільних трансформацій може бути активною й пасивною (інерційною). За критерієм збігу/незбігу ціннісно-нормативної системи адаптанта та легітимно-домінуючої ціннісно-нормативної системи соціуму в роботі виокремлюються три форми соціальної адаптації: соцієтально-адекватна (збіг ціннісних орієнтацій адаптанта та соціальної системи); соцієтально-неадекватна (неприховане протиставлення особистісної системи ціннісних орієнтацій соцієтальній) та мімікрійна (приховування шляхом маскування особистісної нормативно-ціннісної системи під соцієтальну).

Мімікрійна адаптація (предмет дослідження) здійснюється через соціальну мімікрію, під якою розуміється такий специфічний адаптивний спосіб поведінки, сутність якого полягає у свідомому прагненні людини (групи) реалізувати в оточуючому середовищі уявно створену маскувально-імітаційну поведінку (діяльність), щоб пристосуватися до встановлених вимог, приписів та норм з метою виживання або гараздування. Логічна субординація соціальної мімікрії та адаптації полягає у тому, що: по-перше, соціальна мімікрія є адаптивним способом життєдіяльності переважно тих соціальних суб'єктів, ціннісно-нормативні системи яких не збігаються (суперечать) легітимно-домінуючій системі соціуму; по-друге, соціальна мімікрія - це не тільки адаптація, а ще й певний спосіб досягнення успіху, гараздування; по-третє, з одного боку, соціальна мімікрія є вужчим поняттям, ніж адаптація, оскільки вона є одним із способів її формування, структурування та функціонування; а з іншого - ширшим, тому що має універсальний характер: вона властива певним соціальним суб'єктам у будь-якому суспільстві, на будь-яких етапах його розвитку, у всіх сферах життєдіяльності (політичній, соціально-економічній, трудовій, родинно-побутовій тощо).

У дисертації теоретичне обґрунтування соціальної мімікрії як універсального соціального феномена ґрунтується на виявленні конкретних фактів існування маскувальної поведінки людей у різні епохи, на з'ясуванні побічних ознак її універсальності у філогенезі і соціегенезі та на дослідженні просторово-часової інваріантності мімікрійних явищ і визначенні форм, у яких вони виявляються в соціально-культурних умовах.

Зародження соціальної мімікрії пов'язується з маскувальною поведінкою первісних людей, яка нагадувала та повторювала рухи й звички тварин. Дослідження ґенези соціальної мімікрії на основі історичних і літературознавчих джерел дозволило виокремити й обґрунтувати шість її історичних типів. Первісним стала ритуальна соціальна мімікрія, яка виявлялася як аналог фенотипової мімікрії тварин і була досить поширеною в первісних людей, що прагнули в такий спосіб захиститися від сильніших за них (хижаків чи ворогів) або виблагати у богів допомогу для вдалого мисливства чи безпечного існування в жорстоких природних умовах.

Розвиток людини (її розуму) спричинив зародження магічної (чаклунської) соціальної мімікрії, що являла собою специфічний адаптивний спосіб поведінки тієї частини людей, які мали більш розвинений інтелект, порівняно із загалом, і динамічніше реагували на зовнішні умови, що сприяли завоюванню ними панівного становища в будь-якій людській популяції (племені, общині). Ця форма соціальної мімікрії, маючи необмежену владу, виявлялася через перевертнів, шаманів, відьом. Особливий період свого існування пережила соціальна мімікрія в Стародавньому світі. Міфологізація та імітація реальності на театралізованій сцені і, навпаки, імітація сценічного життя - у повсякденні стало досить поширеним способом життєіснування майже всіх прошарків населення стародавнього світу. У цей час виникає й поширюється така мімікрія, яка кваліфікується як міфічно-театралізована. Вона знаменувала собою зародження театрального мистецтва не тільки на сцені, але й у житті, що ставало суцільним театральним дійством, у якому головні ролі виконували маски жерців, фараонів, імператорів, філософів, граючи міфічні або реальні життєві сюжети.

В епоху Середньовіччя (а згодом і Відродження) поряд із названими формами соціальної мімікрії починає інтенсивно формуватися новий, більш удосконалений тип - містифікаторська мімікрія (її різновиди: єзуїтська, світська та літературна), яка здійснювалася шляхом інтелектуально витонченого впливу певної частини церковних служителів, духовенства (через релігійні ідеології), поетів, письменників (псевдоніми-маски), скоморохів (розігрування містерій, карнавалів) на масову свідомість людей. Якщо єзуїтська містифікаторська мімікрія сприяла виконанню церквою домінуючої та організуючої ролі в суспільстві, то світська була постійним атрибутом соціальних стосунків королівських родин у боротьбі за трон, а літературна сприяла вільній творчій самореалізації обдарованих людей.

У період Просвітництва виникає потреба в нових ролях і нових масках. На тлі революційного духу, наукових відкриттів починає зароджуватися і розвиватися революційно-романтична мімікрія - такий історично обумовлений розвитком науки та демократично-визвольних рухів спосіб адаптивної життєдіяльності певних верств і прошарків суспільства, основною метою якого було маскування, з одного боку, революційно налаштованої частини суспільства під минулі епохально-історичні події задля втілення в життя духу революції, з іншого - правлячої верхівки, яка, імітуючи демократичні настрої, намагалася утримати владу, із третього - частини дворян під захисників та обстоювачів інтересів народу.

У ХХ столітті зародилася інформаційно-модерністська мімікрія, що являє собою такий спосіб адаптивної життєдіяльності сучасних людей, за якого вони, широко володіючи інформаційними та психологічними технологіями, уявно вибудовують і впроваджують у життя новітні маскувально-оманливі моделі своєї поведінки задля досягнення особистих або групових цілей.

Отже, соціальна мімікрія є універсальним соціальним феноменом, що характеризується: а) просторово-часовою інваріантністю, суть якої полягає в тому, що для соціальної мімікрії як для адаптивного способу життєдіяльності завжди є місце в соціальному просторі та часі; б) певними історичними типами на всіх етапах розвитку людства, які змінюються, удосконалюються завдяки розвитку розуму людини в конкретних історичних умовах: політичних, соціально-економічних та соціокультурних; в) усеохоплюючим характером: існує як суспільне явище від передумов суспільних відносин до їх можливих трансформацій у майбутньому, маючи також аналоги в природному середовищі (біологічну та фенотипову мімікрії).

Визнаючи сутність людини як універсальну самостворювану діяльність, що детермінується зовнішніми умовами (усе „людське” людина отримує саме в суспільстві завдяки процесу соціалізації) та самодетермінується, автор стверджує: здатність людини до мімікріювання породжується певною її сутнісною, ситуативно модифікованою атрибутивною властивістю, якою є хитрість як її родова характеристика. Хитрість людини породжується розумом: “Розум настільки ж хитрий, наскільки могутній” (Г.Гегель).

Хитрість розуму як атрибутивна властивість сутності людини має загально-соціальний та функціональний зміст, адже люди хитрують у всіх сферах своєї життєдіяльності й у кожній конкретній історичній ситуації вона набуває особливого змісту - класового, морально-етичного, ціннісно-нормативного, відповідно до якого певним суб'єктом моделюється його власна мімікрійна поведінка (мова йде не про діяльність опосередкування, а про цілеспрямовану людську хитрість, обман).

Таким чином, соціальна мімікрія поєднує в єдине ціле хитрість розуму (як родову характеристику людини) і специфіку її прояву в критичних для людини умовах або в ситуаціях, що уможливлюють досягнення нею успіху, гараздування. Хитрість розуму пов'язує соціальну мімікрію з адаптацією в усіх її проявах, а здатність людини до мімікріювання лише побічно, опосередковано, модифіковано пов'язується з її сутністю. Звідси випливає, що соціальна мімікрія є не різновидом адаптації, а одним із способів її формування, структурування та функціонування. Саме в ситуації пристосування невід'ємна властивість людини - емоційно забарвлена хитрість розуму - модифікується в соціальну мімікрію, яка тим самим виконує інструментальну роль у адаптації людини (групи) до певних соціальних умов чи обставин.

У другому розділі „Соціальна мімікрія в контексті соціологічної теорії” концептуалізовано поняттєвий апарат соціальної мімікрії, досліджено її особливості як процесу адаптації, з'ясовано призначення в суспільному житті та житті особистості.

Автор доводить, що соціальна мімікрія як ситуативно модифікована атрибутивна властивість людини експлікується такими соціальними поняттями: хитрість розуму, хитромудрість, подвійна мораль, амбівалентність, маскування, імітація, соціальна роль-маска та імітаційна рольова гра.

У дисертації обґрунтовується положення: базовою категорією, яка характеризує природу та якість соціальної мімікрії є „хитрість розуму”, що будучи родовою характеристикою людини уможливлює мімікріювання, надає їй можливостей моделювати та здійснювати найрізноманітні форми маскування своєї поведінки. Проте як філософська абстрактна категорія, „хитрість розуму” позбавлена ідеологічного змісту, тому є морально нейтральною і не призводить до мімікрії; мімікріювання породжується хитрістю й хитромудрістю людини, які забарвлюються емоційним і моральним змістом. Хитромудрість розглядається як така властивість розуму людини, яка дозволяє їй вдумливо й аналітично, ґрунтуючись на результатах досвіду, власного чи суспільного, знаходити й використовувати хитру маскувальну пристосувальну поведінку, що реально враховує специфіку поточного моменту дійсності та сприяє досягненню конструктивної мети.

Мімікріюючи, людина вдається до “подвійної моралі”, яка являє собою суб`єктивно-оцінний спосіб ставлення окремих осіб до дійсності, коли вони, приховуючи свої справжні наміри та ціннісні орієнтації, навмисне вербалізують у соціальній комунікації і реалізують у соціумі вигадані маскувальні словесні коди та соціальні дії з метою завоювання довіри до себе. Укорінюючись у свідомості та в поведінці мімікріанта, подвійна мораль призводить до амбівалентності особистості, адже носії мімікрії, як правило, знаходяться в стані двоїстості оцінювання навколишньої ситуації: вони неначебто сприймають і схвалюють зовнішній ціннісно-нормативний простір (оскільки підкоряють йому свою поведінку), але насправді не можуть його визнати, залишаючись у полоні власного світобачення. Процес пристосування суб'єктів-носіїв соціальної мімікрії до культурних цілей та інституціоналізованих норм зіштовхується з неузгодженістю між особистісною та соцієтальною системами ціннісних орієнтацій і суперечністю між бажанням та умовами її реалізації. Тому вони вимушені розробляти й декларувати іншу - оманливу для тих, хто їх оточує, систему псевдоціннісних (для себе) орієнтацій, яка, проте, відповідає загальноприйнятим у соціумі поведінковим нормам і стандартам.

Поведінковий аспект соціальної мімікрії уможливлюється завдяки таким поняттям, як маскування, імітація, соціальна роль-маска та імітаційна рольова гра. У теорії соціальної мімікрії соціальна роль-маска пов'язується з процесом імітації (удаванням видимості наслідування) і розглядається як сукупність обманних (маскувальних) дій, які здійснює суб'єкт, що мімікріює, для досягнення бажаної позиції чи статусу в суспільстві. Утілення соціальної мімікрії в повсякденний життєвий простір реалізується через маскування та імітацію. Маскування розглядається як соціальний процес (поведінка або діяльність) “одягання” людиною на себе маски певного соціального персонажа чи уявного образу, ціннісно-нормативна система та поведінка якого відповідає соціокультурним експектаціям, що дозволяє їй приховати від оточуючих свою справжню особисто визнану, але суспільно неприйнятну систему цінностей.

З'ясовуючи схожість і відмінність понять „імітація” та „мімікрія”, автор зазначає, що навмисна, мотивована імітація мімікріантів являє собою не справжнє наслідування (Г.Тард), а лише його видимість, штучну підробку суспільно визнаних цінностей-об'єктів та цінностей-норм, яка дозволяє їм, приховуючи свою справжню систему цінностей, адаптуватися до нових чи до небезпечних умов. Для цього мімікріанти створюють і реалізують у своїй поведінці імітаційні ціннісно-нормативні моделі поведінки, процес утілення яких здійснюється завдяки соціальній ролі-масці та імітаційній рольовій грі. У своїй соціальній поведінці мімікріанти використовують оманливу, нечесну (Е.Берн) стосовно людей (груп), які їх оточують, рольову гру, що, завдяки комунікативним кодам і символічним інтеракціям, відповідає суспільним експектаціям, не суперечить загальноприйнятим і поширеним у суспільстві рольовим позиціям. А імітаційна рольова гра є свідомою бутафорною соціальною діяльністю (поведінкою) мімікріанта, що вдається до неї під конкретно обраною й втілюваною машкарою.

Мімікрійна поведінка у своїй сутності передбачає родову властивість людини ідентифікувати себе з конкретними соціально-психологічними типами, яким відповідають певні соціальні статуси та символи (вербальні гасла, елементи й атрибути одягу, інтер'єру, поведінкові стереотипи тощо). Ідентифікація - це початковий і визначальний етап підготовки та здійснення процесу мімікріювання, який продовжується доти, доки у його суб'єкта є потреба маскуватися, щоб у такий спосіб досягти мети - виживання або успіху, гараздування. Мімікріювання, увійшовши у фазу практичної реалізації, набуває безперервного характеру, хоча його тривалість може визначатися виключно самим мімікріантом. Безперервність статусно-символічних ідентичностей, що набуває мімікріант під час маскувальної поведінки й діяльності, забезпечує йому інтеграцію в ієрархічну вертикально та горизонтально впорядковану систему взаємодій з іншими людьми, на яких спрямована його маскувальна (оманлива) поведінка. Отже, мімікрійна поведінка людей у всіх, без винятку, випадках набуває характерних рис соціального процесу: ідентичності, безперервності та структурно-функціональної залежності.

У дисертації доведено, що мімікрійний процес (формально він має асоціативний характер, а змістовно спрямовується на суперництво й опозиційність мімікріантів до нормативно-ціннісної системи та соціальних практик того соціуму, до якого вони інтегруються) являє собою адаптивно-адаптуючий спосіб пристосування соціального суб'єкта (індивіда або групи) до певного соціуму через такі послідовні етапи своєї поведінки (діяльності): соціодіагностику (аналіз й оцінювання) соціального простору; первинну адаптацію до соціуму (перебудову особистісної системи цінностей і норм, пристосування до її соцієтальних стандартів; створення уявної маски-ролі, яку можна “розіграти” в соціумі, щоб задовольнити одночасно і його експектації, й особистісні інтереси); вторинну адаптацію, або персоналізацію соціальної маски-гри; дезінтеграцію/інтеграцію (суб'єктивне виключення себе з певного середовища або залучення в нього для досягнення мети і задоволення особистісних інтересів).

На фактологічному матеріалі автор доводить, що в суспільному житті залежно від кінцевого результату виявляються такі форми соціальної мімікрії, як: функціонально-конструктивна, функціонально-деструктивна, дисфункціонально-конструктивна, дисфункціонально-деструктивна та нон-функціональна. Функціонально-конструктивна мімікрія являє собою структурно доцільну форму адаптації соціальних суб'єктів (індивідів, груп) до соціальної системи, у якій вони живуть та працюють і ґрунтується на такій ціннісно-символічній основі, яка виправдовує маскування та його позитивну означеність в оцінних судженнях більшості членів тієї групи чи спільноти, у якій знаходиться мімікріант. Функціонально-деструктивна мімікрія є таким способом адаптації соціальних суб'єктів, за якого вони обирають і реалізують у своїй поведінці функціональні та специфічно легітимні статусні позиції та ролі, які призводять (або призведуть згодом) до деструктуризації (і навіть до руйнації) тієї соціальної системи, у якій реалізується мімікрійна діяльність. Дисфункціональна мімікрія “не вплітається” в мережу функціонально-статусних ролей (позицій) та інтерактивно суперечить загальноприйнятим регулятивним нормам і принципам суспільної поведінки, проте вона може мати не тільки деструктивний, але й конструктивний характер. Нон-функціональна соціальна мімікрія - це такий спосіб адаптаційної поведінки, коли її носії набувають будь-якого оманливого образу в пошуках власного “Я”. Цих образів може бути або велика кількість або один, який найкраще підходить мімікріанту для того, щоб не відчувати себе зайвим у несприятливому для нього соціальному оточенні. Синтетичність цих форм мімікрії одночасно породжує її поліваріативність. Кожна з розглянутих форм соціальної мімікрії має свою ціннісно-нормативну основу, пов'язується з поняттям міри, тобто характеризується мотиваційною орієнтацією, розміром соціальної групи, індивідуальними та груповими особливостями мімікріантів, інструментальним набором символів для реалізації в соціумі.

У третьому розділі „Зміст і структура соціальної мімікрії” виявлено форми соціальної мімікрії за їх цільовим призначенням, схарактеризовано її суб'єктів-носіїв, визначено особливості прояву на індивідуально-особистісному та груповому рівнях у різних сферах життєдіяльності суспільства, а також з'ясовано просторово-часовий вимір її функціонування.

Досліджуючи чинники й спонуки, що спричиняють необхідність людей хитрувати для пристосування, автор обґрунтовує функціонування в повсякденному житті за цільовою ознакою мімікрії-захисту, мімікрії-гараздування (ціледосягнення успіху) і соціального міметизму.

Соціальна мімікрія-захист - форма мімікрії, коли соціальний суб'єкт свідомо, усупереч своїм ціннісним орієнтаціям, пристосовує власну поведінку під узвичаєні в певному соціумі суспільні норми та цінності, не сприймаючи їх як імператив і реалізує в повсякденному житті імітаційну технологію адаптивної поведінки. Це змушено-адаптаційний спосіб життєдіяльності, зумовлений дисфункціями мікро- або макросистеми. Мета мімікрії-захисту - виживання шляхом маскувального пристосування до трансформацій або до кризового стану суспільства. Виходячи з цілей і мотивів мімікрії-захисту, пропонується вирізняти її різновиди: інтроспективний (особистісне маскування через постійну саморефлексію) і екстраспективний (одночасовість індивідуального маскування й корекції зовнішнього середовища з метою освоєння й пристосування його до себе).

Мімікрія-гараздування (досягнення успіху) - це такий спосіб життєдіяльності певної категорії людей, коли вони розробляють і втілюють у життя хитру модель своєї соціальної поведінки, що дає їм можливість, майстерно маскуючи свою справжню ціннісну систему, яка суттєво різниться від суспільних настанов і вимог, досягти бажаного, іноді навіть за будь-яку ціну. Вона може носити наступальний, а за певних умов, агресивний і навіть репресивний характер.

Соціальний міметизм визначається як специфічна форма соціальної мімікрії, за якої людина прагне якомога точніше копіювати поведінку та образи інших людей, загальновизнаних у певному соціумі авторитетів і лідерів, набуваючи як зовнішньої, так і внутрішньої ціннісно-орієнтаційної (псевдоціннісної для себе) подібності до них.

Запропоновані форми соціальної мімікрії мають відповідні конкретно означені способи своєї реалізації в повсякденному житті: імітацію (підробку), лицедійство, містифікації, що, ґрунтуючись на обмані, мають конкретні засоби свого втілення в соціальному середовищі: обманні вербальні коди (неправда, вигадки, лестощі, фальсифікації, жарти), одяг представників соціально-статусних чи соціально-професійних груп, під яких суб'єкти мімікріюють, а також відповідні жести, рухи, тобто обманну міміку, стиль і манеру поведінки.

Для суб'єктів-носіїв цих форм соціальної мімікрії автором запропоновано та уведено в науковий обіг такі назви: мімікріант (узагальнюючий термін, що слугує для називання суб'єкта-носія всіх, без винятку, форм і різновидів соціальної мімікрії), мімікрін (носій мімікрії-захисту, який не ініціює мімікріювання, а вдається до нього лише під тиском зовнішніх обставин), мімікракт (суб'єкт-носій мімікрії-гараздування, який активно ініціює своє пристосування через маскування), соціальний міметит (мімікрін або мімікракт, який не знаходить у собі сил або бажання виявляти для оточуючих “себе справжнього” і назавжди залишається у своїй масці-ролі, соціомутант (міметит, що повністю втрачає власне „справжнє Я”).

У дисертації на численному емпіричному матеріалі досліджуються прояви та особливості функціонування різних форм і типів соціальної мімікрії в різних сферах суспільного життя: економічній (імітаційні приватизаційні процеси, псевдопродуктивні форми економічної діяльності під виглядом нових ринкових форм господарювання); політичній (псевдопатріотизм, псевдореформаторство, фіктивна політична діяльність, псевдоідеологія); професійно-трудовій (імітація підтримки існуючих норм і цінностей, стандартів поведінки, що панують у трудовому колективі); науковій (псевдовченість); військовій (поведінка розвідників, маскувальні дії служб безпеки країни); сімейно-побутовій (імітація вірності, відданості, приналежності до певної соціальної групи); міжнародних відносин (дипломатична діяльність); національній (маскування своєї національності); мистецькій (літературні псевдоніми) та ін.

Соціальна мімікрія має два основні рівні свого функціонування: індивідуально-особистісний та соціально-груповий. Індивідуально-особистісне мімікріювання відбувається тоді, коли структура особистості мімікріанта не має власних переконань, тобто не усвідомлює своєї самобутності. У зв'язку з постійним носінням маски, він завжди знаходиться у стані духовної маргінальності, утрачаючи свою ідентичність: концепція його особистості визначається конструктом „Не -Я” або „Чуже Я”. Як у мімікракта, так і в мімікріна адаптивна поведінка увесь час емансипує від вимог актуальних обставин, що сприяють або вимушують їх мімікріювати, до особистісного звикання до маски-ролі. Якщо результат мімікріювання задовольняє його суб'єкта, то згодом це звикання може трансформуватися в перевтілення в маску, і тоді мімікрія набуває якоїсь самостійної, автономної форми, тобто вона відбувається там, де в ній немає необхідності. На соціально-груповому рівні соціальна мімікрія функціонує тоді, коли наявні або потенційні мімікріанти об'єднуються на основі єдиної мети й однакових шляхів її досягнення у групи, які формально ідентифікують себе з соціумом та його вимогами і приписами, а насправді характеризуються псевдоінтеграцією та квазієдністю. Внутрішньогрупова ідентифікація групи формально існує, бо існують її зовнішні атрибути: склад групи, лідерське ядро, мотивація, альтруїзм, спільна мета, спільні засоби її досягнення, ціннісна для соціуму (псевдоціннісна для себе) система моральних принципів і норм та групова ціннісна єдність. Насправді ж ціннісна для соціуму система стає псевдоціннісною для членів групи, альтруїзм виявляється груповим егоїзмом, хоча різним своїм кінцевим результатом, а ціннісно-орієнтаційна єдність - псевдоціннісною квазієдністю. Ідентифікація членів групи, що мімікріює, відбувається не за схемою: „Я” та „Вони” замінюється „Ми”, а за іншою: „Я” та „Ми” замінюється „Вони”. Чужа маска, звісно, не може вимагати адекватності покладання відповідальності за результати спільної діяльності групи, що свідчить про відсутність інтеграції мімікрійної групи та її псевдоідентифікацію.

У просторово-часовому вимірі соціальна мімікрія реалізується шляхом індивідуальних та групових соціальних практик, що об'єктивуються чи то епізодично, чи то ситуативно, чи то стаціонарно в таких соціальних середовищах, ментальність яких уможливлює мімікріювання. У першому випадку соціальна мімікрія не визначає лінію поведінки соціального суб'єкта, а є одноразовим актом маскування ним своєї ціннісно-нормативної системи, намірів та цілей; у другому - повторюється лише в певних стереотипних ситуаціях, а в останньому - виявляється як стратегічна життєва мета, що виправдовує постійне носіння маски.

Отже, сутнісною особливістю мімікрії-захисту є тактика виживання людей за несприятливих зовнішніх умов; мімікрії-гараздування - стратегія реалізації своїх егоїстичних інтересів під маскою дотримання і виконання найвищих за суспільною значущістю і соціальною схвальністю ролей і функцій; соціального міметизму - життєве кредо „стати й бути чужим Я”. Характерною особливістю соціальної мімікрії є те, що будь-яка її форма здатна перероджуватися в іншу або набувати хронічного характеру, що може призвести до соціомутації - спадкової соціальної мімікрії, яка є досить небезпечним для суспільства явищем.

Четвертий розділ дисертації „Процес соціального мімікріювання та його складові” присвячено з'ясуванню структури соціального механізму процесу мімікріювання, зокрема визначенню його ціннісно-нормативних регуляторів, засобів і соціальної технології.

Процес мімікріювання обґрунтовується як такий, що має свій соціальний механізм, реалізація якого залежить від структури особистості мімікріанта, мети, умов та уможливлюється завдяки певним засобам і відповідній соціальній технології. Соціальні настанови мімікріанта пов'язуються з потребою досягти певної мети шляхом маскування своїх справжніх намірів. Активність мімікріанта стимулюється його потребами в самореалізації через виконання ним скопійованої ролі-маски, яка за певних умов може принести йому найбільш бажаний ефект. Оскільки моральною основою життєвої позиції мімікріанта є подвійна мораль, то його життєва позиція не вирізняється усталеністю, а має, так би мовити, флуктуаційний характер: вона може реалізуватися як шляхом послідовного та принципового дотримання індивідом своїх переконань у соціальній поведінці (конструктивно-функціональна мімікрія), так і внаслідок хитромудрого пристосування з метою задоволення особистісного чи групового егоїстичного інтересу або лицемірної комунікативної інтеракції (дисфункціональна, деструктивна мімікрія).