Концепції розвитку та модернізації суспільства: історично-соціологічний аналіз дослідницьких програм

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора соціологічних наук

КОНЦЕПЦІЇ РОЗВИТКУ ТА МОДЕРНІЗАЦІЇ СУСПІЛЬСТВА: ІСТОРИЧНО-СОЦІОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ ДОСЛІДНИЦЬКИХ ПРОГРАМ

Спеціальність: Теорія та історія соціології

Кутуєв Павло Володимирович

Київ, 2005 рік

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. ХХ століття, яке Е. Гобсбаум визначив як епоху виразно крайніх позицій, стало свідком тектонічних суспільних трансформацій на рівні окремих суспільств та в світ-системному масштабі. Впродовж цього сторіччя центр глобальної гегемонії змістився з Британії до США, і власне боротьба за гегемонію породила як дві світові війни, так і умови для реалізації проекту ленінізму на теренах колишньої Російської імперії із подальшим створенням СРСР та його світ-імперії. До інших ключових змін минулого століття слід долучити дезінтеграцію європейських колоніальних імперій та постання третього світу, або світу, що розвивається, а також зовсім недавнє зникнення ленінізму як альтернативи ліберально-модерним принципам організації суспільства та ідеології. Після краху переважної більшості ленінських суспільств ліберально-демократична версія капіталізму залишилася тріумфатором-гегемоном у світовому масштабі. У такий спосіб на деякий час було де легітимовано спроби пошуку альтернативи ліберальному капіталізму, що дало підставу деяким дослідникам виголосити настання “кінця історії” (Ф. Фукуяма). Дезінтеграція ленінізму, який конституював так званий другий світ, спричинилася до пришвидшеного процесу диференціації країн, що входили до соціалістичної співдружності, та до вибору ними докорінно різних траєкторій розвитку. Частина східноєвропейських пост ленінських країн наближається до стандартів першого світу, натомість більшість країн - спадкоємців СРСР - радше відтворюють зразки суспільних практик, притаманних світу третьому. У повоєнну епоху ми стали свідками японського дива, до якого приєдналися “азійські тигри” (Південна Корея, Тайвань, Гонконг та Сінгапур). Спромога цих держав знайти виходи з периферії засвідчила багатоваріантність соціального розвою та неможливість вироблення універсальної формули поступу, яка, на додачу, мала б жорстку географічну “прив'язку” та асоціювалася б з єдиним культурним контекстом.

Важливим аргументом на користь своєчасності дисертаційного дослідження є гостра нестача комплексного аналізу генезису концепцій розвитку та модернізації суспільства, аналізу, який би в дусі Гідденсового “поза правими та лівими” долав жорсткі теоретичні та ідеологічні дихотомії, що залишились у спадок від протистояння ленінських та ліберальних режимів доби холодної війни. Серед учених, які включені до процесу розбудови соціологічної теорії, поширюється переконання про необхідність взаємодії різних дослідницьких програм та ідеологій, взаємодії, яка б долала обмеження стратегем конфлікту, досягаючи синтезу. Водночас ця теза, сформульована в площині узагальненого дискурсу, майже не торкає рефлексії про розвиток та модернізацію, які переважно залишаються ідеологічно навантаженими та теоретично одновимірними. На тлі збереження гегемонії практикою інтелектуального “знищення” парадигмального “іншого” загострюється потреба у збалансованішому, багато вимірнішому та синтетичному підході, який можливо вибудувати, здійснивши реконструкцію найвпливовіших концепцій розвитку та модернізації у соціологічному дискурсі.

Найвизначніший внесок до історично-соціологічного аналізу соціологічних концепцій розвитку та модернізації і теоретико-методологічних засад дискурсу модерну належить таким науковцям, як Дж. Александер, Г. Алмонд, Р. Бендікс, І. Вейнберг, Ю. Габермас, Е. Гобсбаум, Ш. Ейзенштадт, А.М. Єрмоленко, В.А. Зарін, В.Л. Іноземцев, Б. Кагарліцкій, Н.В. Костенко, О.Д. Куценко, Х. Ларейн, Н. Моузеліс, Ю.В. Павленко, Ю.М. Пахомов, М.І. Пірен, О.І. Погорілий, П. Престон, А.О. Ручка, С. Субрахман'ям, В.І. Судаков, В.В. Танчер, А. Турен, В.Г. Фєдотова, А.Г. Франк, Б. Хетне, В. Шлюхтер, Р. Шпорлюк. Ці автори визначили підходи до вивчення соціологічного теоретизування про модерн, модернізацію та розвиток, проаналізували окремі дослідницькі програми, їхній соціокультурний та ідеологічний контекст, а також процес динаміки реальних модерних суспільств. Водночас жоден із цих науковців не переслідував мету дослідити еволюцію дослідницьких програм соціологічного дискурсу про розвиток та модернізацію з моменту його виникнення у повоєнний період і до сьогодні. Проблему дисертаційного дослідження конституює суперечність між нескінченними мандрами соціологів про необхідність теоретичного синтезу, з одного боку, і домінуванням конфліктного теоретизування, яке піддається відчутному впливу ідеологій - з іншого. Навіть у випадках визнання права теоретичного “іншого” на існування та необхідності діалогу з ним у преамбулах соціологічних трактатів із проблем розвитку та модернізації суспільства взаємодія поміж дослідницькими програмами не зрідка вироджується в конфронтацію. Поза всяким сумнівом, важливою є корекція поглядів на модерн загалом та на його західну варіацію зокрема як на соціологічний еквівалент благого суспільства політичної теорії та філософії.

Розв'язання зазначеної проблеми можливе за умов експлікації логіки та визначення етапів еволюції концепцій розвитку та модернізації у соціологічних дослідницьких програмах.

Дисертація з науковими планами організації, де виконана робота, не пов'язана. Дисертаційне дослідження є самостійною науковою працею, в якій викладено авторський підхід до концептуалізації розвою соціологічного дискурсу про розвиток та модернізацію.

Метою дисертаційного дослідження є визначення структури еволюції концепцій розвитку та модернізації у дослідницьких програмах соціології під кутом зору їхньої взаємодії поміж собою та з ідеологіями, охоплюючи період з 1950-х рр., до сьогодення. Відповідно до поставленої мети дослідження вирішувалися такі завдання:

- обґрунтувати продуктивність застосування методології ідеальних типів та методології дослідницьких програм до студіювання еволюції концепцій розвитку та модернізації у соціологічному дискурсі;

- обґрунтувати необхідність обмеження сфери застосування поняття “модернізація”, запровадивши концепцію “формування модерну”;

- спростувати погляд на модерн як на еквівалент благого суспільства, позбавленого конфліктів;

- продемонструвати, що модерн не є жорстко фіксованим набором властивостей;

- піддати ревізії інтерпретацію соціології Т.Парсонса як інтелектуального чинника оптимізму соціологічного дискурсу про розвиток та модернізацію;

- експлікувати соціокультурні, ідеологічні та інтелектуальні передумови постання соціологічного дискурсу про розвиток та модернізацію у формі першої фази дослідницької програми модернізації;

- обґрунтувати поділ дослідницької програми модернізації на два типи (стадії) та ідентифікувати чинники трансформації першої, оптимістичної, фази дослідницької програми модернізації у другу, песимістичну;

- розкрити концептуальний зміст, ідеологічну складову та довести актуальність дослідницької програми залежності та розвитку недорозвитку на прикладі праць А.Г. Франка;

- визначити теоретико-методологічні засади світ-системного аналізу та оцінити їхню обґрунтованість;

- зіставити світ-системну інтерпретацію виникнення модерної світової системи капіталістичної світової економіки з Веберовою порівняльно-історичною соціологією капіталізму.

- піддати переоцінці Веберову типологію капіталізму - політичного та раціонального - із залученням концептуального апарату світ-системного аналізу;

- уточнити поняття ленінських режимів, вдаючись до вибіркового використання понять дослідницьких програм модернізації, залежності та розвитку недорозвитку і світ-системного аналізу;

- простежити зміни інституційного профілю ленінських режимів та увиразнити стадії цього процесу;

- визначити інтелектуальні джерела і умови формування дослідницької програми держави, що сприяє розвитку, та розвинути її концептуальний апарат.

Об'єктом дослідження є концепції розвитку та модернізації у соціологічному дискурсі.

Предметом дослідження постають умови еволюції концепцій розвитку та модернізації у дослідницьких програмах західного соціологічного дискурсу, починаючи з 1950-х рр., і закінчуючи сьогоденням, у їхньому соціокультурному, політико-економічному та ідеологічному контексті.

Методи дослідження. Основними методами дослідження є загальнонаукові методи: аналіз та синтез, індукція, дедукція, методи теоретичного моделювання, критичного та міждисциплінарного підходів до досліджуваної проблеми, метод порівняльного аналізу, метод для тлумачення інтенцій соціологів-теоретиків та проблемно-хронологічний виклад матеріалу з історії концепцій розвитку і модернізації суспільства.

Наукова новизна одержаних результатів. У дисертації вперше у вітчизняній та зарубіжній історично-соціологічній літературі розроблено та представлено цілісний підхід до комплексного дослідження еволюції концепцій розвитку та модернізації суспільства як взаємодії дослідницьких програм у їхньому соціокультурному, політичному та ідеологічному контексті. У перебігу дослідження було обґрунтовано теоретичні та методологічні положення, які не формулювалися раніше:

- вперше обґрунтовано, що методологія дослідницьких програм є релевантною для історично-соціологічного аналізу загалом та історії концепцій розвитку та модернізації зокрема;

- вперше доведено, що є неадекватним застосування концепції модернізації для пояснення соціальних змін від самого початку зародження елементів - переважно модерного суспільства в XVI столітті. Натомість запропоновано поняття “формування модерну” для означення процесу постання модерного суспільства;

- удосконалено концептуалізацію модерну шляхом спростування погляду на цей феномен як на механістичну сукупність раз і назавжди визначених властивостей;

- отримала подальший розвиток теза про конфліктну природу феномена модерну;

- критично переглянуто традиційну та впливову інтерпретацію соціологічної теорії Т. Парсонса (в її іпостасі предтечі дослідницької програми модернізації) як соціально-наукового варіанту апології американського уособлення ліберально-капіталістичного status quo;

- вперше досягнута цілісна ідентифікація інтелектуальних, ідеологічних та інституційних джерел дослідницької програми модернізації, зокрема запропоновано розглядати дослідницьку програму модернізації в контексті американської традиції;

- вперше розроблено та обґрунтовано типологію стадій розвитку дослідницької програми модернізації, яка поділяється на першу (оптимістичну) та другу (скептично-песимістичну) фази;

- актуалізовано дослідницьку програму залежності та розвитку недорозвитку А.Г. Франка та унаочнена її відношення до ситуації пост ленінських суспільств, здійснено нового формулювання концепції залежності на основі інкорпорації до неї вимірів культури;

- доведено на основі зіставлення дослідницьких програм модернізації та світ-системного аналізу, що першій течії притаманний еліті, натомість другій - міфологізація ролі народних мас в історії. Як вслід, світ-системний аналіз не здатен ставити на перший план завдання розбудови синтетичної багатовимірної теорії;

- вперше Веберові поняття раціонального та політичного капіталізму та вперше доконано синтез ідей дослідницької програми світ-системного аналізу та Веберового спадку. Продемонстровано, що поширення капіталізму не лише вшир, але й углиб неможливе без культурної легітимації та санкціонування методичної діяльності з економічного нагромадження;

- розвинене на новому звої із використанням категоріальної матриці світ-системного аналізу поняття “ленінський режим”, яке заступило нечіткі концепції “комунізму” та “соціалізму”;

- застосовано концепцію ленінських режимів для визначення стадій соціально-політичних змін в СРСР та країнах, що перебували в орбіті його впливу;

- розроблено поняття авторитарної та демократичної держав, що сприяють розвитку, взявши за основу оцінку доробку дослідницької програми держави, що сприяє розвитку, та аналізу піднесення Східної Азії.

Практична значущість дослідження випливає із Веберового положення про взаємодію ідей та інтересів, згідно з яким не ідеї, а матеріальні та ідеальні інтереси безпосередньо керують поведінкою особи, однак дуже часто картини світу, витворені ідеями у спосіб, подібний до стрілочника, визначають шлях, яким динаміка інтересів просувала далі дію. В епохи радикальної реструктуризації суспільства й трансформації його ціннісної сфери, тобто у ситуаціях соціального дисбалансу, зміни можуть ініціюватися та просуватися групами, які позбавлені матеріальних ресурсів, однак володіють певними ресурсами, а отже залучені до процесу вироблення ідей. Ідеї загалом та наукові ідеї зокрема (формою існування останніх є дослідницькі програми) не зводяться до ментальних станів, що віддзеркалюють інтереси та “обслуговують” соціальну дію, зорієнтовану на оптимізацію ресурсів. Соціологічні концепції та - ширше - дослідницькі програми керуються власною динамікою, яка має вибіркову спорідненість із інституційною динамікою академічної спільноти та на загал суспільства.

Результати дослідження можуть використовуватися в процесі підготовки соціологічних праць із теоретичних та прикладних питань розвитку та модернізації українського суспільства. Матеріали дисертації можуть застосовуватися в розробці курсів з історії соціології, соціологічної теорії, політичної соціології, соціології розвитку та модернізації, історичної соціології для вищих навчальних закладів. Робота так само має практичне значення для працівників органів державної влади, до чиєї компетенції входить співпраця з міжнародними інституціями та зарубіжними урядовими й неурядовими організаціями, які займаються питаннями розвитку.

Апробація результатів. Результати дослідження використовувалися у практиці викладання таких курсів у Національному університеті “Києво-Могилянська академія”: “Історія соціології-2”, “Вступ до сучасних соціологічних теорій”, “Політична соціологія”, “Політична соціологія суспільної трансформації: сучасна Україна в порівняльно-історичній перспективі”, доповідалися та обговорювалися на теоретичних семінарах кафедри соціології Національного університету “Києво-Могилянська академія” та кафедри галузевої соціології Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, а також на таких 16 конференціях: на міжнародній конференції “Professionalization of Public Servants in Central and Eastern Europe” (Таллін, Естонія, 23 квітня 1997 р.), на міжнародній конференції “NATO Extension” (Берклі, США, 9 березня 1998 р.), на конференції “Інтеграція України в світове співтовариство” (Київ, 20 грудня 1998 р.), на міжнародній конференції “Institute for Human Sciences Junior Visiting Fellows Conference” (Відень, Австрія, 8 вересня 1999 р.), на конференції “Дні науки НаУКМА” (Київ, 25 січня 2000 р.), на міжнародній конференції “Post-electoral Ukraine” (Львів, 11 травня 2000 р.), на конференції “Соціальні проблеми та суспільні трансформації у сучасній Україні” (Київ, 10 червня 2000 р.), на міжнародній конференції “Socialism, Barbarism, or?” (Бірмінгем, Велика Британія, 3 серпня 2000 р.), на конференції “Дні науки НаУКМА” (Київ, 23 січня 2001 р.), на міжнародній конференції “Kennan Institute Seminar, Woodrow Wilson Center” (Вашінгтон, США, 15 жовтня 2002 р.), на міжнародній конференції “Harvard Ukrainian Research Institute Seminar” (Кембрідж, США, 23 жовтня 2002 р.), на конференції “Дні науки НаУКМА” (Київ, 29 січня 2003 р.), на конференції “Дні науки НаУКМА” (Київ, 27 січня 2004 р.), на міжнародній конференції “Conversations With Russia: European Identity” (Брюссель, Бельгія, 29-31 січня 2004 р.), на VII щорічній фулбрайтівській конференції “Визначення і зміст українознавства та україністики. Українські студії як зразок регіональних наук” (Київ, 23 жовтня 2004 р.), на конференції “Дні науки НаУКМА” (Київ, 25 січня 2005 р.).

Публікації на тему дисертації знайшли відбиток в індивідуальній монографії загальним обсягом 31 авторського аркуша, у брошурі обсягом 2,5 авторського аркуша, в 21 статті в наукових фахових виданнях загальним обсягом 20 авторських аркушів та в 2 надрукованих матеріалах конференцій.

Структура дисертації. Структура дослідження відповідає меті дослідження і відображає послідовне вирішення поставлених завдань. Робота складається зі вступу, 6 розділів, поділених на підрозділи, висновків та списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації - 426 сторінок. Список використаних джерел містить 737 найменувань, у тому числі 594 іноземні, та займає 66 сторінок.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У “Вступі” визначається актуальність дисертаційного дослідження, формулюється проблема дослідження та представлено стан її розробки, сформульовано мету і завдання, визначено об'єкт і предмет, наукову новизну роботи, теоретичне та практичне значення дисертації, подається інформація про апробацію і публікації результатів дослідження.

У першому розділі “Концепції розвитку та модернізації суспільства в соціології: теоретико-методологічні засади дослідження” досліджується історіографія проблем розвитку та модернізації в соціологічній літературі, окреслюється центральний статус соціологічного дискурсу про модерн у теоретизуванні західної академічної спільноти. Відзначається, що концепції модернізації та розвитку завжди були “яблуком розбрату” для академічних спільнот як Заходу, так і Решти. За переконливий приклад щільного зв'язку поміж “зброєю критики” та “критики зброєю” у царині дискурсу про модерн може правити симпозіум із промовистою назвою “Долаючи модерн” (кіндаі но чококу), зорганізований японськими інтелектуалами у 1942 р., тобто в розпал війни на Тихому океані. Один з-поміж речників цього руху Судзукі Сігетака висунув ідею подолання модерну шляхом скасування таких його вимірів, як демократія в політиці, капіталізм в економіці та лібералізм у мисленні. Слідом такої постави мала стати відмова від диференціації, що є не відокремленим супутником модерну, та відновлення міфічної цілісності японської традиції.

Серед східноєвропейських неофітів концепції модернізації поширене спрощене, сповнене ейфорії потрактування змісту цього процесу, потрактування, яке нехтує суттєвим незадоволенням, спричиненим тягарем модернізації. Заперечення реалій модерну інтерпретується суто як вияв глибокого традиціоналізму, натомість модернізація - зокрема навздогін модернізація - визначається як ключове завдання політичного порядку денного для країн колишнього соціалістичного табору. Водночас популярність концепцій розвитку та модернізації суспільства у дискурсах мас-медіа та політиків штучно перетворює їх на елементи знайомої парадигми, яка в реальності не зрідка є ілюзією. Така ситуація вмотивовує некритичне використання понять розвитку та модернізації, використання, якому бракує розуміння їхньої історії, змісту та ідеологічного контексту, певним чином перешкоджаючи коректному визначенню соціальних проблем.

У ракурсі методології дисертаційне дослідження має своїм опертям концепції науки М. Полані та І. Лакатоса. У своєму трактаті “Особове знання” Полані дійшов висновку, що всупереч потвердженням логічних позитивістів та фальсифікації, емпіричні дані не мали вирішального значення для прогресу науки. Наука не зводиться до простої логіки або алгоритму, спрямованого на зв'язування теорії з емпіричними даними, позаяк ці дані можуть бути або помилковими, або хибно інтерпретуватися. Компонентами наукового пошуку є як безособове, так і особове знання. Останній тип знання передбачає не артикульовані навички й традиції, які передаються у процесі учнівства в системі координат спільноти науковців, яка саморегулюється та протистоїть політичному контролю. І. Лакатос довершив схему Полані концепцією динаміки наукових дослідницьких програм. За Лакатосом, нарощування наукового знання відбувається не шляхом заперечення гіпотез, а шляхом заперечення заперечень, спрямованих проти “жорсткого” теоретичного ядра. Завданням науковця є не нехтування або зменшення кількості аномалій; вчені мають використовувати аномалії заради збільшення пояснювального потенціалу теорії. Аномалії є двигуном розвою науки, позаяк кожна дослідницька програма керується принципами розвитку, які Лакатос іменує евристикою. Негативна евристика забороняє модифікувати жорстке ядро програми, зосереджуючись на вдосконаленні “захисного поясу”. Евристика позитивна пропонує допоміжні теорії, узгоджені з положеннями ядра, перетворюючи заперечення теорії на її зміцнення, конструюючи нові концепції та абсорбуючи в такий спосіб найважливіші аномалії. Дослідницька програма розвивається за допомогою процесу конструювання захисного поясу теорій, які мають справу з фактами, що заперечують ядро. Інакше кажучи, позитивна евристика модифікує пояс допоміжних концепцій, які піддаються спростуванню, аби відстояти беззаперечний статус ядра. За такого підходу правомірно вирізнити прогресивні та дегенеративні дослідницькі програми: у межах перших нові шари теорій розширюють емпіричний зміст програми та висувають успішні прогнози, натомість другий тип програм взаємодіє з аномаліями хаотично, розв'язуючи проблему аномалій шляхом зменшення ступеня загальності теорії та втрачаючи здатність до прогнозування.

Методологія дослідницьких програм, захищаючи нормальність процесів між парадигматичної конкуренції, необхідність фальсифікації допоміжних концепцій та вдосконалення й ревізії периферії дослідницької програми, так само передбачає діяльність, спрямовану на модифікацію ядра, тобто його реконструкцію. Така постава легітимує пошук шляхів до синтезу, позаяк оновлення теоретико-методологічного знаряддя за одночасного збереження його ідентичності вимагає залучення поглядів конкурентів та опонентів.

Той факт, що модерне суспільство вперше постає на Заході, не означає, що ми можемо пов'язувати його суто із цим географічним регіоном; пильніший погляд на історію інших частин світу засвідчує зародження таких вимірів модерну, як, приміром, публічна сфера у країнах Азії. Водночас безпідставно вважати, що соціальні діячі ХVI століття чи навіть доби Просвітництва були носіями інструментальної раціональності та прагнули зреалізувати проект модерну в усіх його відомих нам вимірах. Тому у дисертації запроваджується поняття формування модерну, яке описує контингентний процес, що набуває рис універсальної еволюції лише з досягненням цим типом соціуму певної зрілості. Всупереч стихійному, надзвичайно контингентному процесу формування модерну, модернізація суспільства є цілеспрямованою радикальною трансформацією суспільства, що розпочинається на мікрорівні - наприклад, змінюючи зразки соціальної дії та її орієнтацій, формуючи нову ідентичність. Утім, ці зміни мають важливі наслідки для макрорівня та трансформації інституційної структури суспільства. Відтак, елементами модернізації суспільства є конструювання публічної сфери, національної спільноти та демократичних інституцій і цінностей, що заохочують участь у політиці та повагу до прав людини. Розвиток суспільства концептуально в дисертаційній роботі як взаємодія економічного зростання, консолідації інституцій держави в поєднанні з рівністю можливостей і загальним добробутом та може розумітися і як основа емансипаторських проектів, і як засіб контролю: соціального - всередині кордонів індивідуальних суспільств та політичного - у площині міждержавної системи. Ініціатором розвитку є держава, яка зосереджується на змінах на макрорівні: на економічному зростанні, розбудові та перебудові держави, соціальній політиці. Але всі ці заходи не можуть не позначатися на індивіді, його цінностях та стратегії побудови соціальної дії. Відповідно, розвиток і модернізація суспільства взаємно переплітаються, оскільки нова ідентичність члена національної (уявної) спільноти може виникати як вслід упровадження державою відповідної освітньої політики (макрорівень).

Методологія дослідницьких програм у поєднанні з Веберовим ідеальним типом пропонують ефективне знаряддя витворення адекватнішої концептуальної моделі еволюції дослідницьких програм соціологічного дискурсу про модернізацію та розвиток. Кожна дослідницька програма окреслюється як ідеальний тип на основі теоретичних викладів тих її представників, які найповніше втілюють інтенції зазначеної інтелектуальної течії. Теоретизування про розвиток та модернізацію постійно взаємодіє з ідеологічними картинами світу. Відтак, повна деідеологізація соціологічного дискурсу є неможливою в принципі, водночас визначення місця ідеології дозволяє уникнути “розчинення” соціальної теорії в ідеології. Ідеологія - це феномен, що виконує низку обопільно пов'язаних функцій, найголовнішими з яких є інтеграція, легітимація та викривлення реальності, і кожна дослідницька програма акцентує окремий її вимір: для поміркованого теоретика модернізації К. Гірца первинною є функція інтеграції, відтворення та збереження спільнот, натомість ліворадикальний мислитель А.Г. Франк пристає на дефініцію ідеології як хибної свідомості.

Попри конфліктність, притаманну феномену модерну, модернізація та розвиток суспільства не вичерпали свій емансипаторський потенціал, а відтак, залишаються актуальним завданням для соціумів, що репрезентують усі три світи, позаяк жодне суспільство не є носієм чистого типу модерну і не виконує функцію дороговказу до конкретних вимірів соціального порядку для спільнот, що розвиваються. Навіть західні модерні суспільства доцільно розглядати як фрагменти або уламки уявного, ідеально-типового модерну: кожен такий уламок є носієм того чи того виміру модерності: приміром, США - індивідуалізму, тоді як країни соціал-демократичної традиції у Західній Європі - соціальної справедливості.

Другий розділ “Еволюція дослідницької програми модернізації: від інтелектуальної гегемонії до кризи” визначає інтелектуальний, соціально-політичний та ідеологічний контекст виникнення дослідницької програми модернізації в американському академічному середовищі повоєнного періоду. Впродовж 1930-1940-х рр. спостерігалася міграція ідей соціологічного теоретизування європейських класиків до США. Побудова Т. Парсонсом теорії соціальної дії забезпечила націю без теорії, як висловився на адресу США Дж. Александер, вагомою та всеосяжною аналітичною системою координат. Геополітичний статус над потуги, який США здобули після 1945 р., та спроба протистояти ленінізму не лише на військово-політичному і економічному фронтах, але й ідеологічно, спричинилися до того, що популярний іще у міжвоєнний період американський ізоляціонізм поступився місцем ідеології активного втручання у світові справи. Президент Г. Трумен, який сформулював ідею “справедливої угоди” (Fair Deal) у своїй інавгураційній промові 20 січня 1949 р., та закликав поширити Новий курс (New Deal) - тобто розбудову держави загального добробуту - на весь світ, сприяв дискурсу про розвиток та модернізацію. Рік по тому конгрес США прийняв Акт про міжнародний розвиток, який надав політиці допомоги слаборозвиненим країнам офіційного статусу. В цьому контексті школа модернізації виконувала не лише дослідницькі функції: її представники формулювали та реалізували урядову політику щодо третього світу.

Для багатьох науковців тієї доби модернізація була процесом, що уможливлював схвальне наставляння суспільства, культури та індивідів до примноження знання та його ролі в повсякденному житті. Вважалося, що саме західноєвропейські та англомовні народи розвинули політичні, економічні та соціальні інституції, які є носіями модерного способу життя, а тому мають універсальну обґрунтованість. Теорія модернізації стала вельми придатним знаряддям до заохочення змін, які б наблизили країни, що розвивалися, до західних моделей за рівночасного віддалення від радянського зразка. Імпорт західного способу життя націями третього світу мав засвідчувати його цінність в очах громадян першого світу, долаючи у такий спосіб сумніви, страхи та невизначеність епохи холодної війни, яка заступила добу “гарячої” світової війни. За умов холодної війни практична спрямованість студій школи модернізації стрімко підвищувала шанси її представників отримати фінансування з урядових та неурядових джерел, відтак посилюючи гегемонію цього напряму в західній спільноті суспільствознавців.

У дисертації аргументовано, що дослідницьку програму модернізації із самого початку її існування репрезентували два типи вчених, яким була притаманна оптимістична та песимістична постава щодо перспектив розвитку третього світу. Першій групі науковців був властивий погляд на модернізацію як на процес невпинного прогресу, в якому гармонійно поєднуються сили науки, технології та демократії, натомість для другої у модернізації крилися загрози порушення рівноваги, зламу соціального порядку та політичного занепаду. Слушно розглядати ці дві течії не лише як окремішні логічні типи теоретизування, але й як історичні стадії розвитку мислення про суспільний розвиток та модернізацію, позаяк саме “оптимісти” задавали тон дебатам про третій світ у 1950-1960-х рр. Хронологічні рамки першої фази дослідницької програми модернізації окреслюються роботами М. Леві (показовим був його трактат “Родинна революція у сучасному Китаї”, виданий у 1949 р.), та працями С.Гантінгтона “Політичний розвиток та політичний занепад” (1964 р.) і “Політичний порядок у суспільствах, що змінюються” (1968 р.), які провістили про другу стадію теоретизування у рамках цієї школи.

Доведено, що розвідки Гантінгтона стали адекватним відгуком на інтелектуальну та соціально-політичну ситуацію 1960-х рр., ситуацію, яка була аномалією для першої стадії дослідницької програми модернізації. Американський науковець викрив обмеженість стилю мислення своїх попередників та колег, чий концептуальний апарат уможливлював фіксацію лише позитивних змін (політичного розвитку, індустріалізації, урбанізації, покращання стандартів освіти населення) та заклав підмурівки конфліктнішого підходу до модернізації, наголосивши на автономії процесів соціально-економічної та політичної модернізації. Модерн породжує стабільність, натомість модернізація - нестабільність. Гантінгтон поставив пріоритетом - з-поміж усіх цілей розвитку - конструювання політичного порядку, який він зводив до підтримки стабільності. Він зрікається тлумачення демократії як універсалів, de facto заохочуючи лідерів третього світу використовувати авторитарні - навіть включно з інституціями радянського ґатунку - методи накопичення політичної влади. У висновках до розділу підсумовується, що перша фаза теоретизування про модернізацію домоглася фіксації уваги соціологічної спільноти на новому сегменті соціальної реальності - третьому світі - а також спробувала дослідити динаміку “нових держав, старих суспільств” та перспективи їхнього наближення до стандартів Заходу. Впродовж 1950-1960-х рр. наукова продукція першої фази школи модернізації вповні відповідала Лакатосовим вимогам до прогресивної дослідницької програми. Накопичення аномалій і контр теорій актуалізувало потребу в суттєвій ревізії її припущень про чинники, природу та спрямованість соціальних змін Решти. Парадигма модернізації у формулюванні “оптимістичних Кондорсе” виконала головну, за К. Поппером, функцію наукової теорії: первісно вона забезпечила орієнтири дослідникам, детермінувавши спосіб відбору ними емпіричних даних; із плином часу її було сфальсифіковано представниками другої фази дослідницької програми модернізації, що власне і засвідчує науковий статус цього напряму. Гантінгтон та плеяда дослідників, які поділяли його скептичний прагматизм Гоббсового ґатунку, на певний час витіснили, як нереалістичну, Локкову ліберальну візую щодо перспектив модернізації, притаманну першій фазі дослідницької програми модернізації.

У третьому розділі дисертації “Дослідницька програма залежності та розвитку недорозвитку А.Г. Франка: ідеологія versus академічний дискурс” теоретико-методологічні засади дослідницької програми А.Г. Франка та досліджується взаємодія ідеології та академічного дискурсу у теоретизуванні цього вченого, який, починаючи з 1960-х рр., розробляє глобальну концептуальну схему для аналізу взаємодії усіх трьох світів у рамках єдиної світової системи.

Як Франк, так і представники дослідницької програми модернізації керувалися імперативами повного заперечення ідей опонента. Це було слідом перетворення академічного соціологічного дискурсу на ідеологію: ліберальну у випадку першої фази дослідницької програми модернізації та ліворадикальну (із соціалістичним забарвленням) у випадку Франка. Діалог поміж прихильниками парадигми модернізації та їхніми опонентами з ліворадикального табору (зокрема школою залежності та розвитку недорозвитку) за своєю структурою є тотожним із взаємодією ранньохристиянських мислителів і філософів пізньої античності. Попри обізнаність зі змістом вчення опонентів, жодна із сторін не вважала за доцільне запозичувати та використовувати знахідки й осягнення “конкурента”. Висновок християнського мислителя Гермія про відсутність будь-якої інтелектуальної цінності пошуку істини за умови, що цей пошук відбувається під егідою нехристиянських поглядів, править за анотацію критичних висловлювань сучасних теоретиків залежності та модернізації на адресу одне одного. Відтак, для Франка ідеї теоретиків модернізації беззаперечно конституювали дегенеративну дослідницьку програму, “модернізатори” дійшли аналогічного висновку щодо побудувань самого Франка.

Спираючись на факти з історії Латинської Америки, Франк наполягав на тому, що цей регіон потерпав від колоніального недорозвитку, який має своїм слідом залежності - економічну, політичну та культурну - його суспільств від зовнішньої метрополії. Відносини на кшталт “метрополія-сателіти” є все проникні та структурують економічне, політичне й соціальне життя латиноамериканських колоній та країн. Слідом такого включення до світового капіталістичного розвитку стає недорозвиток.

Досліджуючи динаміку світової економічної кризи у 1970-х рр., Франк піддав критиці сподівання, що покладалися на стратегії розвитку, як на механізми ефективного розвитку суспільств третього світу. На тлі бурхливого прогресу економіки пришвидшилися процеси зміщення центрів прийняття економічних рішень із країн, що розвивалися, до осередків міжнародного капіталу. Постійне збільшення потреби в імпортних технологіях та капіталі поглиблювало кризу заборгованості, відтак, економічне зростання, зорієнтоване на потреби заможних, лише посилювало соціальну поляризацію. Франк наголошував, що соціалістичні країни, як інтегральна частина світової капіталістичної системи, так само зазнали кризи. Симптоматично, що цю реальність змушені були визнати як лідер СРСР Л.І. Брежнєв, так і провідник Болгарії Т. Живков. За Франком, соціалістичні економіки посідали проміжне місце у міжнародному поділі праці, виступаючи стосовно третього світу в ролі, еквівалентній функції Заходу щодо другого світу. Криза капіталізму підвищила вартість імпорту для соціалістичних країн та обмежила можливості їхнього експорту. Економічні негаразди соціалізму супроводжувалися політичною та ідеологічною кризами. Франк також передбачив, що націоналістичні, регіональні та релігійні емоції, які стали потужними мотивами опозиції ленінським режимам, у перспективі спровокують військові конфлікти як всередині соціалістичних країн, так і поміж ними.

У дисертації концепція залежності Франка формулюється у термінах, які вможливлюють інкорпорацію та адекватну оцінку ролі культурних чинників у соціальному (а не лише економічному) виробництві залежності. Ситуація залежності суспільства визначається мною як здатність зовнішніх сил (індивідуальних національних держав, їхніх угруповань та глобальних корпоративних діячів) контролювати та визначати напрям його економічних та політичних дій, рівночасно зовнішні сили мають статус “референтної групи” або “значущого іншого” стосовно місцевих правлячих верств, а іноді й для суспільства загалом.

Така дефініція категорії залежності робить її адекватним аналітичним інструментарієм як для осягнення динаміки третього світу, так і для інтерпретації трансформацій пост ленінських суспільств.

У четвертому розділі дисертації “Дослідницька програма світ-системного аналізу: І. Валерстайн та його школа” увиразнюються інтелектуальні витоки світ-системного аналізу. Продемонстровано, що методологічні засади світ-системного аналізу поривають із традиційним вододілом поміж ідеографічним характером історії природою суспільних наук. Валерстайнова методологічне пояснення соціального світу та визначати панівну логіку соціального розвитку, ігноруючи неадекватність емпіричної бази та “спротив” з боку реальності спробам осягнути її у системних категоріях.

У роботі критично оцінюється Валерстайнів підхід до капіталізму (проблема його походження в масштабі світ-економіки є центральною для світ-системного аналізу), який засадничої відрізняється від класичних поглядів А. Сміта, К. Маркса та М. Вебера. Світ-системна дефініція капіталізму розглядає цей феномен як виробництво задля продажу на ринку, метою якого є максимальне примноження прибутку. За такої системи виробництво постійно розширюється доти, доки воно є прибутковим, а індивіди постійно винаходять нові засоби виробництва речей, аби збільшити рівень прибутку. Валерстайн наголошує, що капіталізм конституюється способом виробництва, налаштованим на прибуток, тобто існування капіталізму не залежить від того, чи є цей спосіб виробництва індустріальним: Європейська світ-економіка формується саме на основі капіталістичного сільського господарства. Капіталістична світ-економіка з самого початку поділяється на ядро, пів периферію та периферію. Використання рабської праці або залежного селянства не суперечить принципам капіталізму за умови, що економічна система орієнтується на світовий ринок (у цьому і є відмінність між капіталізмом і феодалізмом - у випадку останнього така орієнтація не існувала). Капіталізм є системою, що конфліктує із вільним ринком; відтак, за умов капіталізму політичні утворення - держави - постійно беруть економічні втрати на себе, натомість економічні здобутки розподіляються з-поміж приватних діячів. Така концептуалізація капіталізму сумісна з Веберовим ідеальним типом політичного капіталізму, і попри Валерстайнове переконання, що капіталізм є універсальним феноменом, якому притаманна не множинність, а єдність, його послідовники (зокрема Дж. Аррігі) досліджують регіональні та цивілізаційні варіанти історичного капіталізму.

У дисертації вперше доведено, що Веберова дефініція капіталізму як самодостатнього космосу суголосна з Валерстайновим баченням модерної світ-системи, домінантною ознакою якої є невпинне, вільне від будь-яких обмежень накопичення капіталу. Але зі схожих засновків ці вчені роблять протилежні висновки. Для Вебера таке визначення капіталізму було лише спонукою до подальшого дослідження - симптоматично, що пасаж про капіталістичний космос з'явився на останніх сторінках “Протестантської етики”, символізуючи довершеність студій однієї епохи в історії капіталізму та обґрунтування необхідності вивчення його подальших трансформацій. Натомість для Валерстайна положення про невпинну акумуляцію капіталу є альфою і омегою його дискурсу.

У розділі експліковано аргументацію світ-системного аналізу, який заперечує можливість розвитку індивідуальних суспільств у межах модерної світ-системи та відкидає притаманне багатьом теоретикам модернізації ототожнення розвитку та індустріалізації. Розбудова промислової потуги мало що змінює у балансі сил - тобто розподілі багатства, добробуту та влади - між ядром і периферією. Дистанція між ядром та периферією не закорінена в якомусь конкретному наборі видів економічної діяльності. Джерелом такої поляризації є перманентна боротьба за привласнення переваг поділу праці. Для обґрунтування своєї позиції світ-системні теоретики застосовують концепції олігархічного та демократичного багатства. Демократичне багатство - це такий тип розпорядження ресурсами, який, у принципі, є доступним будь-кому (індивіду або країні) та є прямо пропорційним інтенсивності й ефективності їхніх зусиль. Натомість олігархічне багатство не є дотичним до інтенсивності та ефективності зусиль свого власника - воно недоступне для усіх, незалежно від інтенсивності намагань індивіда або держави отримати цей тип багатства. Така ситуація є слідом:

- по-перше, неможливості для всіх разом заволодіти ресурсами, які втілюють працю більш як однієї людини;

- по-друге, численні види ресурсів абсолютно та відносно обмежені - отже, використання цих ресурсів одними передбачає виключення інших.

Олігархічне багатство обмежується зоною ядра, демократичне - пів периферією, а злидні - периферією.

У розділі демонструється, що “за дужками” світ-системної залишається такий культурний механізм легітимації та регулювання нових форм економічної дії у Західній Європі, як протестантизм. Саме аскетичний протестантизм виконував засадничу роль у поширенні вірусу епідемії капіталізму, створивши тип особистості, здатної, з одного боку, до методичного, раціонального вивільнення від пут традиціоналізму в спосіб, який спирався на універсальну етику безособових норм, та до етичної регуляції соціального порядку - з іншого. Акцент на безособових нормах та етичній регуляції соціального порядку не суперечить фактам існування жорсткої конкуренції, експлуатації та важливості політичного втручання для отримання прибутку на мікрорівні та макрорівні західного суспільства на шляху до модерну. Функціональне зведення світ-системними теоретиками картин світу до надбудови, яка постає у відповідь на імпульси з боку економічних структур, унеможливлює розуміння ролі ідей, що зумовили якісні, а не лише кількісні відмінності поміж суспільствами. Зворотний бік подібної постави - це політизований волюнтаризм моралізаторського штибу.

У висновках до четвертого розділу формулюється положення про те, що на Заході стався своєрідний “поділ праці” між породженою аскетичним протестантизмом етикою самообмеження та самоконтролю й інституційними новаціями “авантюристичного” капіталізму. Таке взаємопроникнення дало підстави для об'єднання Броделевих дихотомічних “ринку” і “капіталізму” (політичного і раціонального капіталізмів, Веберовою концептуальною мовою), породивши, з одного боку, масову соціальну базу для них і створивши певні етичні стандарти, що обмежували агресію “чистого” капіталізму - з іншого. Такий процес сприяв як зовнішній експансії комбінації цих вимірів, так і легітимації стилю життя, викликаного ними, що й спричинилося до піднесення Заходу.

Своєю авторитарною регламентацією повсякденного життя та наголосом на необхідності продуктивної діяльності етика аскетичного протестантизму зумовила поширення капіталізму не лише вшир, але й углиб, уможливлюючи його соціальну стабільність, а відтак, не лише виживання у довгостроковій перспективі, але й розширене відтворення. Відтоді, як капіталізм стає самодостатнім космосом, наявність етичного підґрунтя втрачає свою важливість для його відтворення.

У п'ятому розділі “Ленінські режими: інституційна структура та історична динаміка”, вдаючись до використання ідей М. Вебера, Т. Парсонса, І. Валерстайна та К. Джавіта, я досліджую феномен ленінізму в його ідеологічних та інституційних вимірах. Лише ленінські та ліберальні режими спромоглися виробити безособову систему координат соціальної дії та інституційної структури, яка протистояла орієнтації дії у традиційних суспільствах. Специфікою ленінізму, ключовою для інтелектуального осягнення чинників як поширення у світовому масштабі пов'язаних із ним інституційних зразків та орієнтацій дії, так і його несподіваного зникнення, було витворення режимами такого ґатунку безособової харизматичної орієнтації. У межах ленінізму відбулося поєднання харизматичної орієнтації (виходу поза повсякденний час) із створенням харизматичних бюрократичних та соціально-економічних інституцій.

У розділі Джавітова триелементна типологія стадій ленінських режимів - трансформація, консолідація та включення, а її ендогенний та політико-детерміністський характер долається шляхом застосування здобутків дослідницьких програм залежності та розвитку недорозвитку і світ-системного аналізу. Хронологічно остання стадія розвитку ленінських систем не в термінах включення, а як інтеграція.

Основним завданням трансформаційного режиму була спроба повністю усунути або радикально змінити цінності, структури та поведінку еліт, які мисляться ленінською партією як такі, що створювали - реально або потенційно - альтернативні центри політичної влади. Нестабільність соціального оточення режиму за умов трансформації зумовила доконечність примирення централізму з автономією партійних діячів на місцях всередині самої партії. Режим не лише бере суспільство під свій насильницький контроль, він так само потребує соціально-політичної підтримки з боку соціуму. Така констеляція факторів зміцнює організаційний вплив індивідуальних кадрів, та спонукає до пошуку альянсів із соціальними верствами, які є стратегічно важливими для перемоги над класовим ворогом.

У перебігу другої стадії розвитку ленінських режимів - консолідації - витворювалися політична спільнота та інституції політичної системи нового режиму. Політична спільнота (зведена до партійних кадрів) мала ізолювати себе від іще не реконструйованого суспільства, аби унеможливити вплив ворожих суспільних сил на інститути, цінності та практики, які захищаються режимом.

Відбудовування ленінської світ-імперії у формі соціалістичного табору, поширення радянської моделі з-поміж країн третього світу та успіх програми розвитку суспільства, суть якої була в розвої інфраструктурних аспектів модерну (індустріалізації, урбанізації, масових комунікацій) коштом вимірів інституційних, ускладнили структуру як блоку загалом, так і соціальну структуру окремих ленінських соціумів. Ці трансформації спонукали еліти ленінських режимів до зміни орієнтирів своїх дій та вироблення політики, що стало підґрунтям для третьої, інтеграційної, фази розвитку цих режимів. Режим на цьому звої має за мету почасти замінити механічну солідарність, притаманну періоду, органічною. Завдання реконструкції суспільства вважається вирішеним, і соціум більше не розглядається як загрозливо забруднений. Існування соціально-диференційованого суспільства зробило пріоритетною ціллю інтеграцію нових соціальних груп із властивими їм певними ціннісними орієнтаціями. Хоча ленінські режими зберігали свою ідентичність, засновану на харизматичній безособовості та орієнтації на мобілізацію і бойові завдання, соціальна епістемологія та онтологія режиму зазнали змін: міський “плюралізм” заступив Августинів дуалізм. Місце класової боротьби займає “соціалістична модернізація” (Ден Сяо Пін) та зречення перманентного терору як механізму ротації і контролю над політико-адміністративним персоналом режиму. На стадії інтеграції сталінський - трансформувався в олігархічні форми правління, які уможливлювали колективне, а не виключно одноособове лідерство партійного керівництва. Подібні зміни не означали, що відбувався лінійний перехід ленінських режимів до модерних соціумів ліберального ґатунку: партія залишалась осередком політичної активності та носієм харизми, тому розширення її соціальної бази не дорівнювало демократизації. Ленінські режими на стадії інтеграції зіткнулися з проблемою примирення своїх мобілізаційних інтенцій та претензій на політичну оригінальність, з одного боку, та завдань соціального включення - з іншого. Намагання зміцнити легітимність режиму, закорінену в командній поставі щодо суспільства, створивши певну сферу, у рамках якої монологічне проголошення авторитетної позиції мало в ідеалі доповнюватися аргументами на її користь, стало одним із факторів, що уможливив постання національного класу громадян (М. Вебер), - верстви, чиї цінності були антитетичними мобілізаційній орієнтації ленінського режиму та його самостійному сприйняттю як колективного героя.

Нездатність партійної еліти визначити мобілізаційне завдання - за рівночасного небажання відмовитися від претензії на володіння властивостями, що означала механічну ритуальність харизматичних якостей партії. Упродовж стадії інтеграції ленінські режими, які, за Е. Геллнером, були моральним порядком, під впливом рутину харизми.

Релятивізація абсолюту, яким була партія, послабила легітимність контролю центру над агентами режиму, що надало їм можливість включитися до таких попередньо таких форм соціальної дії, як нагромадження приватного капіталу та націоналізм. Сукупна дія цих ендогенних та екзогенних факторів спричинилася до падіння та зникнення ленінізму як самостійної альтернативи ліберальним режимам.

У шостому розділі дисертації “Пошук шляхів із периферії та пів периферії: рецепти дослідницької програми держави, що сприяє розвитку” визначаються джерела та умови формування зазначеної інтелектуальної традиції. У розділі аргументується, що досвід країн третього світу релевантний потребам трансформації пост ленінських суспільств: в обох випадках державам необхідно подолати аналогічні - але не тотожні - проблеми та перешкоди, як-от економічний розвиток, розбудова демократичних інституцій та творення національної спільноти. Домінантною темою дослідницької програми держави, що сприяє розвитку, є два ключових, за Вебером, індикатори модерну: раціональний капіталізм та раціональна бюрократія. Теоретизування представників дослідницької програми держави, що сприяє розвитку, передусім відбувається в рамках Веберової системи координат, яка інтерпретується у структуралістському дусі, натомість переважно легковажиться вимір його дискурсу. На мислителів, які належать до цієї дослідницької програми, також вплинули роботи Ф. Ліста, О. Гінце, А. Гершенкрона та Б. Мура. Найпослідовніше розрив із соціологічним нормативізмом на користь послідовно структурного ухилу віддзеркалився у програмовій праці Т. Скочпол “Держави та соціальні революції” (1979 р.). Такі соціологи, як Ч. Джонсон (автор поняття “держава, що сприяє розвитку”, вперше застосованого ним у 1982 р. у його трактаті, присвяченого ролі міністерства зовнішньої торгівлі та промисловості у творенні японського дива), Т. Скочпол, П. Еванс, Д. Рюшемейер, Ч. Тіллі та А. Амсден, відкинули Парсонсовий синтез та зосередились на формулюванні теорій середнього рівня, акцентуючи центральність держави у започаткуванні процесів розвитку суспільства.

Посилення конкуренції на світовому рівні, загострення боротьби за інвестиції, тиск мобільного транснаціонального капіталу на національні держави з вимогами регулювати їхні економіки, знизити податки та надавати пільги корпоративним діячам стали об'єктивними чинниками нарощування впливу ідеології неолібералізму наприкінці 1970-х рр. Суть неолібералізму є у наданні переваги ринковим імперативам над суспільними, як вслід, формується більш приватизована система.