Концепції розвитку та модернізації суспільства: історично-соціологічний аналіз дослідницьких програм

Доконечно необхідним компонентом такої системи є перехід від держави загального добробуту до режиму загальної праці. Неолібералізм відродив Смітові ідеї саморегульованого ринку, корелятом якого є держава - “нічний вартовий”, та конкуренції, як панівного принципу організації суспільства. Держава у площині неоліберального мислення дискредитується та сприймається не як засіб розв'язання проблем, що постають у перебігу розвитку, а як складова цих проблем. Сьогодні державно-центристська школа є основним опонентом неолібералізму: вона інкорпорує неоліберальну критику неефективної бюрократії та анти капіталізму ліворадикальних концепцій, водночас уникаючи ринкового екстремізму цієї ідеології.

Аналіз досвіду піднесення Японії та “азійських тигрів” (Південної Кореї, Тайваню, Гонконгу та Сінгапуру) переконливо засвідчив, що формула успіху цих країн, успіху, який потверджується прогресом їхніх соціально-економічних показників, ґрунтувалась як на використанні сил вільного ринку, так і на цілеспрямованому втручанні держави до сфери розвитку суспільства за рецептами, які більше відповідали Ф. Ліста, аніж А. Сміта. Досвід цих країн, які на початковій стадії розвитку можна було зарахувати до пів периферії (у випадку Японії) та периферії (у випадку “тигрів”), піддав сумніву жорстко-детерміновану бінарну диференціацію світу, що висувалася теоретиками залежності та розвитку недорозвитку, а також став викликом світ-системному аналізу з його постулатом, що розвиток - це лише гра з нульовою сумою.

Держава, що стимулює розвиток, є носієм специфічних характеристик. Апарат такої держави повинен не лише незалежно і безсторонньо формулювати свої цілі (тобто мати автономію стосовно суспільства), але й володіти ресурсами, необхідними для їхнього втілення, попри опір захисників впливових інтересів ґатунку. Автономія держави має доповнюватися тісним зв'язком між державними менеджерами та діловою елітою. Це поєднання незалежності й кооперації - або “закорінена автономія держави” (П. Еванс) - забезпечує державі надходження необхідної інформації та гарантує співпрацю обох сторін.

За таких умов значною мірою посилюється спромога держави трансформувати соціально-економічні відносини. Водночас зменшення ступеня автономії держави позитивно позначається на соціально-економічному розвої. Автономія держави справджується як у виборі нею певних стратегій накопичення капіталу, так і в проведенні політики розподілу та перерозподілу економічних ресурсів у суспільстві.

Суттєвим ґанджем дослідницької програми держави, що сприяє розвитку, стало перетворення досвіду “азійських тигрів” на універсальну норму. Зважаючи на авторитарну традицію імперської Японії, зруйновану американською окупацією після поразки країни вранішнього сонця у Другій світовій війні, та авторитарність політичних режимів більшості “тигрів”, які почали демократизуватися лише наприкінці 1980-х рр., творцям державно центристської парадигми видавалося за доцільне розглядати авторитаризм як єдино можливу політичну оболонку держави, що сприяє розвитку. Так, у випадку Південної Кореї військові тривалий час домінували у політиці: як вслід, політичне суспільство потерпало від суворих обмежень у своїй діяльності, а правлячий режим нехтував опозицією та придушував організований робітничий рух.

У розділі розроблено типологію держав, що сприяють розвитку. До традиційної авторитарної держави, що сприяє розвитку, емпіричним референтом якої є країни Східної Азії, прилучається демократична держава, що сприяє розвитку. Така держава відзначається гнучкістю свого бюрократичного апарату та спроможна скористатися переходом від фордизму до пост фордизму. Демократична держава, що сприяє розвитку, зорієнтована на високоосвічених професіоналів, як на свою соціальну базу, а її методом акумуляції є залучення транснаціонального капіталу. Це відрізняє її від авторитарної держави, що сприяє розвитку, яка зазвичай закорінена у місцевому капіталі та тяжіє до протекціонізму й субсидіювання місцевої промисловості. Демократична держава, що сприяє розвитку, йде далі за Евансову концепцію “закоріненої автономії” - вона передбачає кооперацію держави не лише з капіталістичним класом, позаяк співпрацює з інституціями громадянського суспільства, що оперують у системі координат публічної сфери. Принциповою відмінністю поміж авторитарною та демократичною державами, що сприяють розвитку, є різний ступінь використання двох протилежних типів влади, відокремлених М. Манном: деспотичної та інфраструктурної відповідно.

Центральна Європа торує шлях до розбудови капіталістичних інституцій за відсутності місцевих капіталістів - роль останніх виконують транснаціональні корпорації - що відкриває можливості для залежного розвитку, натомість соціальні зміни в Україні - так само, як і в Росії - мали своїм слідом постання потужного класу капіталістів, етос якого спонукає до дій, що підважують інституції раціонального капіталізму та скеровують ці країни дорогою розвитку недорозвитку.

У “Висновках” підведемо підсумки дослідження. Зазначено, що фіксується така проблема, як наявність розриву поміж досвідом конфліктного соціологічного теоретизування про розвиток та модернізацію суспільства, з одного боку, і риторичним декларуванням необхідності синтезу, яке є популярним у середовищі науковців, залучених до соціологічної рефлексії на рівні загального дискурсу - з іншого. Здійснена реконструкція дослідницьких програм соціологічного дискурсу про розвиток та модернізацію уможливлює теоретизування під кутом зору принципів багато вимірності та синтезу, у просторі якого концепції розвитку, модернізації, розвитку недорозвитку, залежності, периферії та пів периферії стають сумісними, позаяк усі вони осягаються як опис різних аспектів соціальної реальності, тобто є інтелектуальними феноменами, що доповнюють одне одного.

Моделлю динаміки соціологічного знання у сфері розвитку та модернізації є еволюція, оскільки цей процес характеризується не стільки Куновою революційністю, скільки поступовістю та співіснуванням різних дослідницьких програм. Кожна з цих дослідницьких програм є в центрі не лише наукових, але й політико-ідеологічних дебатів відносно категорій і методології оцінки феноменів розвитку й модернізації та предмета оцінки загалом. Як розвиток та модернізація, вочевидь трапляються як під впливом суто внутрішньої логіки наукових програм, так і внаслідок зміни балансу глобальних та національних владних відносин і соціальної позиції та інтересів творців цих ідей.

Окреслений підхід дозволив зробити ряд висновків теоретичного, методологічного та історично-соціологічного характеру:

1. Застосування методології ідеальних типів та дослідницьких програм уможливлює фіксацію етапів розгортання соціологічного дискурсу про розвиток та модернізацію. Кожна дослідницька програма є типом теоретизування, притаманним певному етапу еволюції соціологічного знання. Водночас модифікуються Лакатосові критерії оцінки дослідницьких програм: у світлі положень соціологічної теорії та центральність класиків стає недоцільною однозначна класифікація теорій як прогресивних або як дегенеративних.

2. Продемонстровано, що вкрай неправомірно тривалі відтинки історії, застосовуючи поняття модернізації a priori, позаяк подібне слововживання позбавляє цю категорію будь-якого змісту, перетворюючи її з ідеального типу на еквівалент “закону” радянського істмату, що оперує безвідносно до емпіричних даних. Модернізація передбачає наявність складової з розбудови інституцій модерного суспільства. Означувати монархів XVII-XVIII століть як модернізаторів є нічим іншим, як “модернізацією” реальності, що приписує соціальним діячам, базовий кістяк якої простежується лише на зламі XVIII-ХІХ століть. Як альтернатива, пропонується концепція формування модерну - остання фіксує непередбачуваність процесу постання модерного суспільства, процесу глобального масштабу, та не може зводитися лише до своєї західної (європейської) складової.

3. Показано, що ідея модерну може використовуватися і як інструмент емансипації (за переконливі приклади правлять Габермасові розмисли та постава сучасних китайських дисидентів, які наголошують на демократії як на необхідному вимірі модерну), і як знаряддя панування та легітимації нерівності. Проекти модернізації та розвитку суспільства - це, беззаперечно, реальність, воднораз вони є недовершеними і співіснують із тенденціями недорозвитку та занепаду.

4. У дослідженні продемонстровано хибність інтерпретації модерну як набору жорстко зафіксованих властивостей. Одним із основних принципів модерну є плюралізм, який унеможливлює витворення апріорної формули цього феномена, формули, яка б підкорялася дії єдиного системного принципу. Режими радянського ґатунку, здатні конкурувати зі своїми ліберальними опонентами на коротких історичних дистанціях з огляду на реалізацію окремих вимірів розвитку та модерну (як-от залучення жінок до виробничої сфери, дослідження у галузі природознавства тощо), програвали стратегічно, позаяк були неспроможні використати творчий потенціал соціальної дії.

5. Доведено, що Парсонс, який є інтелектуальним предтечею соціологічного дискурсу про розвиток та модернізацію, ніколи не був життєрадісним “Демокрітом-реготуном” соціологічної теорії, концептуальні окуляри якого фіксували лише суспільну рівновагу, підтримувану цінностями, тобто ідеальними вимірами соціуму. Всупереч конвенційним інтерпретаціям свого доробку - рівною мірою і прибічниками, і опонентами - Парсонс не притлумлював суперечностей модерну, вочевидь усвідомлюючи пов'язані з ним виклики диференціації та складність збереження стану персональної автономії за умови втрати відчуття безпеки, що давали релігійна віра і приналежність до спільноти.

6. Соціологічний дискурс про розвиток та модернізацію, як самостійна галузь соціологічного пізнання, виникає у США, які перебрали на себе функцію глобального гегемона повоєнного світу.

Ефективна взаємодія із суспільствами Решти, що швидкими темпами постали на міжнародній арені як самостійні держави, вимагала адекватного концептуального апарату, формулювання якого власне й започаткувала дослідницька програма модернізації. Дослідницька програма модернізації оперувала в контексті, властивого американській політико-ідеологічній та інтелектуальній традиції, пропагуючи монологічну, “законодавчу” версію модерну, яка спиралася не стільки на ідеали публічної сфери, скільки на традицію просвітницького деспотизму.

7. У дослідницькій програмі модернізації я увиразнюю дві стадії, кожній з яких був притаманний власний стиль теоретизування. Ознакою першої фази цієї дослідницької програми став метафізичний оптимізм щодо перспектив.

Решти, оптимізм, який контрастував із безсумнівною спромогою вчених, які приставали на принципи парадигми модернізації, генерувати нове адекватне знання про емпіричні виміри подій реального світу. У 1960-х роках через зміну як інтелектуального клімату в західній соціологічній спільноті, так і тодішньої політичної ситуації, друга стадія дослідницької фази модернізації. Оптимістичну риторику політичного розвитку заступає песимістичний словник зламів модернізації, політичного занепаду та соціальних конфліктів. Зрушення в рамках дослідницької програми модернізації досягають такого масштабу, що ми фіксуємо всі ознаки початку діяльності, спрямованої не просто на удосконалення та ревізію периферійних побудувань дискурсу про модернізацію, але й на реконструкцію його ядра. Саме С. Гантінгтон переконливо заперечив Панглосову благодушність своїх попередників превалювання конфліктів у процесі модернізації за одночасної мети розбудови політичного порядку. Центральним завданням модернізації стає накопичення та концентрація політичної влади.

8. Дослідницька програма залежності та розвитку недорозвитку А.Г. Франка мала за мету спростування положень теорії модернізації та вироблення ефективної стратегії подолання нерівності, зумовленої капіталістичною світовою системою, вдаючись до революційного від'єднання від цієї системи. Франк збагатив категоріальний апарат соціологічного дискурсу про розвиток та модернізацію, доповнивши його поняттям розвитку недорозвитку, зрікаючись тим самим телеологічного оптимізму як методологічного принципу тлумачення соціальних змін. Розбудувавши цілком одновимірну, витриману в дусі економізму парадигму, яка не зрідка підміняє академічний дискурс емоційно забарвленою ідеологією, Франк не комплексну взаємодію та взаємопроникнення форм культурної, політичної та економічної залежності, які соціальні зміни у країнах третього світу. Тим не менш, концепція розвитку недорозвитку - за умови використання її як ідеального типу - є релевантним інструментарієм соціологічного аналізу суспільств, що зазнають трансформації, зокрема пост ленінську трансформацію.

9. Дослідницька програма світ-системного аналізу пропонує інтелектуальний та організаційний формат для розмислів, які є симетричною альтернативою дискурсу модернізації.

10. Здійснена мною під кутом зору Веберових поглядів реконструкція світ-системної концептуалізації капіталізму дозволяє досягти теоретичного синтезу, який долає формули “політичний / авантюристичний капіталізм - раціональний капіталізм” німецького соціолога та на загал суто Валерстайнове наставляння щодо капіталізму. Авантюристичний і раціональний є симбіонтами - вони обидва необхідні для поширення цього компонента модерну не лише вшир, але й углиб. Сфокусована адептів світ-системного аналізу на об'єктивних, структурних вимірах динаміки капіталізму позбавляє їх можливості теоретичного узагальнення власних інтуїтивних та емпіричних знахідок.

11. Я доповнюю Джавітову концептуалізацію ленінського режиму як інституції, що є носієм безособової харизми, світ-системною: ленінізм витлумачується як феномен, що постає як відповідь пів периферійного суспільства на виклик залежності. Ленінізм керується консенсусною ідеологією (тобто ідеологією, яка, вимагаючи повної згоди з ключових питань, девальвує цінність компромісу) та витворює цілісну програму революційного прориву з метою зміни організаційного формату підвладного йому суспільства й подолання нерівноправної взаємодії з ядром світ-системи. Ці завдання розв'язуються за допомогою форсованої індустріалізації, колективізації, масової освіти та запровадження безособових норм.

12. Продемонстровано, що ленінські режими виразно засвідчили високу здатність до стандартизації соціальних та політичних відносин у підконтрольних їм суспільствах. Ідеально-типовими стадіями розвитку ленінських режимів є трансформація, консолідація та інтеграція. На стадії трансформації режим руйнує альтернативні центри організації політичної влади. Нестабільні умови реалізації цього завдання зумовлюють гнучкіший профіль режиму, який змушений шукати альянсів із соціально-політичними силами, які мають ідентичність. Стадії консолідації властива сконцентрованість режиму на розбудові політичної спільноти, підмурівок якої становлять професійні партійні кадри. Стадія інтеграції є відповіддю режиму на ускладнення структури суспільства внаслідок реалізації ленінського проекту розвитку. Впродовж цієї стадії режим домагається розширення соціального базису своєї політичної спільноти, залучивши до нього освічені, артикульовані, міські верстви.

13. Виходячи з Веберової дефініції держави як інституції, що володіє монопольним правом на застосування насилля в межах певних територіальних кордонів, та інкорпорувавши осягнення марксизму стосовно ролі класів у визначенні тих чи тих напрямів соціальних змін, творці дослідницької програми держави, що сприяє розвитку, піддали нищівній критиці не ліберальний постулат про всесильну магію ринку, корелятом якого є невидима, “струнка” та дешева держава, головна функція якої - це бути “нічним вартовим”. Японія (починаючи, фактично, від часів Медзісин), Південна Корея, Тайвань (у повоєнну епоху) та континентальний Китай (з кінця 1970-х рр.) діяли, виходячи з протилежних припущень про роль та функції держави, припущень, які потвердили свою дієвість із перспективи забезпечення економічного розвитку та відносної соціальної рівності. Аби належним чином виконувати функцію локомотиву якісних суспільних змін (як-от економічний розвій та соціальна справедливість), держава, що сприяє розвитку, має поєднувати такі характеристики, як автономія щодо суспільства за рівночасної взаємодії із ним, тобто з доконечною необхідністю бути воднораз і автономною, і закоріненою в соціальному середовищі. Усупереч усталеним поглядам на державу, що сприяє розвитку, як на корелят головно авторитарних політичних систем, можливий демократичний різновид такої держави. Функціонуючи в конкурентному політичному середовищі, демократична держава, що сприяє розвитку, змушена спиратися не лише на капіталістичний клас, але й на ширші суспільні верстви, відтак формуючи політику розвитку, яка уникає протекціонізму та зв'язує локальний і глобальний рівні економіки. соціолог теоретизування суспільство

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ НАУКОВИХ ПРАЦЬ ЗДОБУВАЧА НА ТЕМУ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Кутуєв П.В. Концепції розвитку та модернізації: еволюція дослідницьких програм соціологічного дискурсу. - К.: Сталь, 2005. - 500 с.

2. Kutuev P.V. Methodological Issues of the Political Sociology of Transformation of Post-Leninist Societies: The Case of Ukraine. - К.: КМ Академія, 2001. - 40 с.

3. Федорченко П.В. Класична соціологія і сучасна соціальна теорія // Філософська і соціологічна думка. - 1995. - № 1/2. - С. 68-87.

4. Kutuev P.V. Democracy, State and Development: The Case of the Post-Leninist Ukraine // Наукові записки Національного університету “Kиєво-Moгилянська академія. Серія: соціологія. - 1999. - Т. 11. - С. 4-12.

5. Кутуєв П.В. Концепція вибіркової спорідненості в соціології Макса Вебера // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. - 1999. - № 3. - С. 136-148.

6. Кутуєв П.В. Раціональний капіталізм в Україні: між міфом і реальністю // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. - 1999. - № 2. - С. 5-20.

7. Кутуєв П.В. Конгрес США в рамках президентської системи // Віче. - 2000. - № 1. - С. 153-159.

8. Кутуєв П.В. Чим зайняті палата громад і палата лордів // Віче. - 1999. - № 6. - С. 145-155.

9. Кутуєв П.В. Пролегомени до політичної соціології ленінізму // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. - 2000. - № 4. - С. 32-68.

10. Kutuev P.V. Cultural Tradition and Socio-economic Dynamics: Weberian Perspective on Capitalism and Modernity in Ukraine // Наукові записки Національного університету “Kиєво-Moгилянська академія”. Серія: соціологічні науки. - 2000. - Т.18. - С. 4-10.

11. Kutuev P.V. Ukrainian Post-Leninist Transformation from the World-System Perspective // Наукові записки Національного університету “Kиєво-Moгилянська академія”. Серія: соціологічні науки. - 2001. - Т. 19. - С. 22-28.

12. Kutuev P.V. Between Modernity and Neopatrimonialism: The Development of the State and Political Society in Contemporary Ukraine // Наукові записки Національного університету “Kиєво-Moгилянська академія”. Серія: політичні науки. - 2001. - Т. 19. - С. 23-30.

13. Кутуєв П.В. Час і суспільна модернізація: випадок ленінізму // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. - 2002. - № 1. - С. 41-61.

Размещено на Allbest.ru