Соціологія дитинства

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

Вступ

1. Місце соціології дитинства у структурі соціологічного знання

2. Наукові знання про дитинство

3. Дитинство як соціокультурне явище

4. Основні категорії і дослідницькі проблеми

Висновок

Використана та рекомендована література

Вступ

Соціологія дитинства - порівняно молода галузь знання. Оформлення уявлень про дитинство в особливу галузь соціології зумовлено, по-перше, зміною самого суспільства і місця дитинства в ньому. По-друге, безперервно збільшується обсяг знань про дитинство, накопичених всілякими науками, насамперед такими, як психологія, педагогіка, юриспруденція, історія, культурологія, етнографія.

Нині місце дитинства у суспільстві є таким, що значною мірою розширюється коло споживачів наукових знань про дітей і дитинство. "У зв'язку з новими реаліями таку потребу окрім "традиційних" спеціалістів (педагогів, психологів) відчувають керівники дитячих об'єднань, працівники соціальних закладів, юристи, працівники держструктур, комітетів з молодіжної політики, творці дитячих засобів масової комунікації".

Виникає, однак, питання: чому для задоволення цієї проблеми необхідна була, окрім інших видів знання, поява спеціального соціологічного знання про дитинство? У чому його специфіка і перевага над іншими галузями знання, що вивчають дитинство? Ця специфіка й одночасно перевага полягає в інтегративній функції соціології, у тому, що соціологічний підхід дає можливість розглянути дитинство як цілісне явище, різноманітні прояви котрого вивчаються різними науковими дисциплінами. Саме апарат соціології "виявляється найбільш пристосованим до міждисциплінарного синтезу різних наук про дитинство" (Кон І.С.). Більш того, мова йде про створення особливої галузі соціології, про її самостійність у порівнянні з іншими галузями останньої. Синтез - це не просто запозичення і підсумовування, але й визначення свого "кута зору", специфічного предмета дослідження, переклад мови інших наук на мову соціології, формування нових і адаптування "старих" уявлень і категорій.

Наукове співтовариство вже дійшло висновку, що потрібно вивчати не лише дитинство в соціумі, але й сам соціум в дитинстві. Це дозволяє розглядати дитинство не лише як віковий період життя людини, котрий характеризується первинною, перш за все, сімейною соціалізацією, але і як відносно самостійну складову життя соціуму. Даний методологічний принцип знаходить своє організаційне підкріплення і на пострадянському просторі: утворюються дослідницькі центри, які здійснюють спеціалізовані соціологічні дослідження дитинства, соціологія дитинства оформлюється в навчальну дисципліну. Так, з 1955 року в Московській гуманітарно-соціальній академії введена "соціологія дитинства" як елективний курс, що існує поряд з іншими гуманітарними дисциплінами [1]. У 1996 році в Києві при Українському інституті соціальних досліджень відкрився "Центр дослідження дитинства" [2]. Нарешті, слід зазначити, що на XV Всесвітньому соціологічному конгресі в рамках Міжнародної Соціологічної Асоціації створено особливий дослідницький комітет "Соціологія дитинства".

Необхідно також зазначити, що сучасні російські соціологи вже 20-30-ті роки XX століття характеризують як час становлення радянської соціології дитинства, коли активно проводилось теоретичне й емпіричне вивчення проблем цього віку і були створені відповідні наукові заклади. У радянській соціології того часу соціально-педагогічні дослідження, що проводились у школах, сім'ях, піонерських таборах і дитячих будинках під керівництвом державних органів, були орієнтовані на вивчення процесу формування нової людини, котра розглядалась як взаємодія соціального середовища й особистості. Перерва у розвитку радянської соціології означала й перерву в процесі становлення вітчизняної соціології дитинства.

1. Місце соціології дитинства у структурі соціологічного знання

Яке місце посідає соціологія дитинства в системі соціологічного знання? З точки зору структури останнього і його змістовного зрізу, соціологію дитинства потрібно розглядати як часткову соціологічну теорію, або, якщо дотримуватись термінології Р. Мертона, як теорію "середнього рангу". Остання, як відомо, використовується переважно для методологічного забезпечення емпіричних досліджень, які вже накопичились у достатній кількості. У сучасному суспільстві зростає потреба в наукових знаннях про дітей і дитинство. Даний факт свідчить про те, що одних лише емпіричних досліджень недостатньо, необхідні теоретичні узагальнення.

Характеризуючи соціологію дитинства як часткову теорію, до неї можна віднести все, що Р. Мертон відносив до теорії середнього рангу: "Теорії середнього рангу", - писав він, - слугують сполучною ланкою між загальними теоріями соціальних систем, котрі дуже далекі від конкретних проявів соціальної поведінки, зміни й організації, щоб пояснити фактичні спостереження, і вузькоспеціальними частковими методиками, в котрих узагальнення взагалі відсутнє". У соціології дитинства узагальнення має місце, адже вона досліджує сутність, структуру, загальні закономірності функціонування і розвитку дитинства, як структурного компонента суспільства, який свідчить про соціальні й культурні зміни, що відбуваються.

Виходячи з того, що соціологію сім'ї молоді відносять до галузевих теорій соціології, правомірно говорити про те, що соціологія дитинства також належить до галузевих теорій. Але в сучасній соціологічній науці поки не існує єдиної думки щодо чіткого розмежування галузевих і спеціальних соціологій. Для їх розмежування пропонуються різні критерії. Із врахуванням даної обставини з повним правом можна віднести соціологію дитинства і до спеціальної, і до галузевої соціології.

Схарактеризуємо соціологію дитинства, спираючись на думку російського соціолога Щеглової С.М. Вона вважає, що соціологія дитинства є галуззю соціології, котра пояснює "специфічні конкретні дії, процеси в соціумі стосовно дитинства". Об'єктом соціології дитинства є "дитинство як структурний компонент суспільства, котрий відображає соціальні й культурні зміни, а предметом - специфічні ролі "дитина" і "дорослий", соціальні норми і приписи, що регулюють відповідні ролі, дитяча субкультура, процеси взаємодії суспільства і дитини, державна політика в інтересах дітей".

Вирішуючи питання про виокремлення соціології дитинства в самостійну галузь соціологічного знання (і роблячи спробу схарактеризувати теорії, котрі доцільно використовувати при вивченні дитинства), слід враховувати "сучасні тенденції в соціологічних науках, де, як припускається, жодна теорія не претендує на універсальність і вважається прийнятним існування взаємовиключних теорій". У літературі звертається увага на те, що соціологія дитинства повинна спиратись на основні загальнотеоретичні підходи, котрі слід конкретизувати стосовно вивчення дитинства. До таких підходів відносять структурний функціоналізм, марксистську соціологію, символічний інтеракціонізм і феноменологію. Розгляд дитинства в рамках основних соціологічних теорій характеризується як макрорівневими, так і мікрорівневими стратегіями. На макрорівні домінують розуміння й опис дитинства як структурної одиниці в рамках цілісної соціальної системи. Дитинство представлене у даному випадку через сукупність інституцій. На мікрорівні досліджуються специфіка соціалізації дитини, значущість спілкування для становлення особистості.

Структурний функціоналізм дає можливість розглянути функції дитинства як певного вікового періоду: відтворення особистості в суспільстві. З позицій марксизму виявляються соціальні детермінанти становлення особистості; обумовленість типів дитинства соціально-класовими відносинами.

Символічний інтеракціонізм дає можливість на мікросоціальному рівні дослідити соціалізацію, комунікацію як засоби засвоєння ролей, формування стереотипів у дитячому віці. Пропонується також використовувати "концепцію соціального конструювання дитинства", котра розвивається у пострадянській соціології у відповідності з позицією П. Бергера і Т. Лукмана. Дана концепція корисна для вивчення різних модифікацій образів дитинства, його вираження в цінностях і символах суспільства, у різних словесних конструкціях, що використовуються для його оцінки і характеристики.

2. Наукові знання про дитинство

дитинство соціалізація емансипація

З яким інтелектуальним багажем прийшло наукове знання про дитинство до того часу, коли існування соціології дитинства стало можливим? Почнемо з того, що вже було в самій соціології і в інших її галузях, котрі, так чи інакше, тримали дитинство в колі свого зору. Найбільше розповсюдження вивчення дитинства отримало в рамках соціології сім'ї. Сім'я є первинним оточенням і первинним джерелом соціалізації дитини. Відповідно, на дітях відображаються зміни цінності сім'ї як соціальної інституції, зміни ставлення суспільства до сім'ї, її функцій і значущості.

Дослідниками дитинства обговорюється факт зниження цінності сім'ї, незважаючи на те, що, за результатами російських та українських опитувань, сім'я як цінність постійно залишається на першому місці. Показник зниження цінності сім'ї відображається у зменшенні кількості зареєстрованих шлюбів, збільшенні кількості громадянських і пізніх шлюбів, кількості розлучень. Під якістю розлучень розуміється легкість процедури і схвальне ставлення до неї суспільства. При вивченні дитинства виявляється значущість таких явищ, як збільшення кількості неповних сімей, популярність малодітності, рівень "подорослішення" фертильного віку жінок тощо.

Розмірковуючи про плюралізм моделей сім'ї, російський соціолог Голод СІ. говорить про те, що розповсюдженість догляду за дітьми сторонніх осіб стало одночасно і причиною, і наслідком емансипації дітей від батьків. Звільнення дітей від перманентної батьківської опіки в поєднанні з емансипацією жінки від чоловіка створили дві кардинальні проблеми - малодітність і сплеск розлучень. Про це говорять й інші дослідники сім'ї, у тому числі російський соціолог Карцева Л.В. у статті "Модель сім'ї за умов трансформації російського суспільства".

Для розуміння становища дітей у сучасній сім'ї цікавою є запропонована Голодом СІ. типологія і, зокрема, його погляд на те, що нині зникає патріархальний тип сім'ї і на його місце стає "дітоцентристський" тип сім'ї. Для цього типу сімей характерним є зростання ролі приватного життя, інтимності та цінності дітей. Подружжя самостійно і усвідомлено контролює чисельність дітей в сім'ї і терміни їх народження. Із врахуванням того, що домінуючою є одно-дітна модель сім'ї, в останній, на думку Голода, порушуються горизонтальні відносини (в сім'ї немає або мало братів і сестер). Дитина стає об'єктом батьківського піклування і стійкої прихильності.

У власне дітоцентристській моделі Голод виділяє підмоделі, котрі є різновидом, різноманітними проявами "дітоцентризму". Перша - "неврологічна", де дитина виступає засобом самоствердження одного із батьків. Друга - "амбівалентна", в котрій на дитину впливає "віддзеркалене світло" батьківських стосунків - теплі стосунки чергуються з прохолодними. І третя - "інвестиційна", коли діти розглядаються як об'єкт вкладання сімейного капіталу різного виду. У подібних сім'ях батьки здійснюють переважно культурну інвестицію в дітей, сподіваючись на здійснення нереалізованих ними цінностей і потреб.

В останні кілька десятиліть, на думку Голода, спостерігається, переважно у великих містах, формування ще одного типу моногамії, котрий називається "подружнім". У цій сім'ї стратегічні відносини визначаються не спорідненістю (як в патріархальній) і не породженням (як в дітоцентристській), а свояцтвом. Чоловік і жінка відмовляються беззастережно підкоряти власні інтереси інтересам дітей. Це свого роду кооперація. Вона надає унікальні можливості для відходу від залежних відносин і розкриття спектру діяльності за всіма структурними складовими: чоловік - жінка, подружжя - родичі, діти - батьки. Описуючи переваги "подружнього" типу, Голод С.І. відзначає, що в рамках цього типу виникають (завдяки взаємоповазі до інтимності й автономії кожного) глибокі і різнобічні відносини між статями і поколіннями, що створює умови для самореалізації кожного індивіда.

Із цим твердженням можна погодитись лише частково. Адже порушення міжпоколінного зв'язку в нашому суспільстві, як свідчить аналіз емпіричних даних, все ж має місце. Особливо це стосується взаємовідносин "діти - прабатьки". Суттєвим чинником, що обумовлює природу дитинства, є чисельність дітей в сім'ї. Відповідно, представляють інтерес роздуми соціологів і демографів стосовно "малодітності" сучасних сімей. Так, Переведенцев В.І. пов'язує зникнення "старої патріархальної сім'ї", однією з ознак котрої була багатодітність, з двома наслідками. Першим є зникнення гарантії забезпеченої старості, котру раніше забезпечували діти, а другим - відсутність побоювання у батьків того, що їх діти помруть раніше за них і в старості вони залишаться самотніми (за наявності низького рівня смертності).

Як бачимо, дослідження сім'ї ставить низку проблем, з котрими доводиться стикатися при вивченні дитинства: ставлення батьків до дітей, відносини "дитина - прабатьки", взаємостосунки між дітьми в сім'ї тощо. Особливе значення для дослідження дитинства мають порівняльні дані про багатодітні та однодітні сім'ї, а також вивчення неповних сімей. У соціології сім'ї дитинство і закономірності його розвитку розглядаються в якості однієї із функцій сім'ї як соціальної інституції. У даному контексті підхід до вивчення дитинства пов'язаний із вивченням батьківської поведінки: бюджету часу батьків, що приділяється вихованню дітей, етапів психічного і фізичного розвитку дітей залежно від типу батьківської поведінки і міри участі останніх у даному процесі тощо.

Однак наявність достатньої кількості інформації, як теоретичної, так і емпіричної, з приводу становища і статусу дітей у суспільстві свідчить про те, що підхід, обмежений рамками соціології сім'ї, не дозволяє охопити весь комплекс явищ, пов'язаних із вивченням дитинства. Можливо, це зумовлено тим, що сім'я, як перший і основний агент соціалізації дитини, не в змозі адекватно й ефективно адаптуватися до нових цінностей, норм і правил сучасного соціуму (що регулярно змінюються) і прищепити їх дітям. У свою чергу школа, вулиця, найближче оточення дитини і засоби масової інформації (ЗМІ), як і сім'я, самостійно, незалежно одне від одного, не в змозі підготувати молоде покоління до повноцінного дорослого життя. Відповідно, більш раціональною є не схема вивчення дитинства і законів цього розвитку в рамках різних інституцій (освіта, сім'я, ЗМІ тощо), а схема вивчення функціонування і впливу названих вище інституцій в рамках дитинства.

Характеризуючи дані про дитинство, накопичені в різних галузях знання, не можна оминути таку науку, як психологія. Вивчення дитинства в структурі загального психологічного знання посідає одне із найважливіших місць. Окрім того, що ця наука для пояснення будь-яких психічних процесів дорослої людини звертається до її дитинства, вона також виділяє дитинство в самостійну галузь. Так, за словами одного із сучасних вчених-психологів В. Ільїна, "кожен психотерапевт, навіть якщо він не працює із сім'ями, може засвідчити: першопричина насильства, самогубств, наркоманії, п'янства, зруйнованої кар'єри, невдалого сімейного життя, душевних розладів і, нарешті, навіть багатьох соматичних захворювань ховається в такому "проклятті", отриманому в дитинстві".

Слід сказати, що конструювання психології дитинства як особливої галузі відбулося раніше, ніж оформлення соціології дитинства. І цей процес значною мірою вплинув і на самовизначення останньої. Тим більше це стосується соціальної психології. З одного боку, її заслуги в розумінні процесу розвитку дитини і законів функціонування дитячих колективів безперечні. З іншого - взаємодія соціальної психології та соціології настільки значна, що безліч понять і уявлень часом важко віднести до тієї чи іншої. Це найбільшою мірою є характерним для сучасного періоду, коли відбувається процес "соціологізації" соціальної психології. Однак і низка інших психологічних уявлень, що знаходяться поза межами соціальної психології, можуть бути взяті на озброєння соціологією дитинства.

Наука про психічний розвиток дитини, дитяча психологія, виникла наприкінці XIX століття. Прийнято вважати, що першою працею про специфіку психологічних процесів дитини була праця німецького вченого Вільгельма Прейера "Душа дитини". Саме він представив публіці об'єктивне дослідження психіки дитини і визначив специфіку останньої [13: 9]. Інтерес до вивчення психіки дитини був зумовлений відповідним рівнем розвитку суспільства наприкінці XIX століття. Саме в цей період дорослі перестали сприймати дітей як непотрібний моральний тягар й ігнорувати їхні потреби та інтереси. У цей час з'являються дослідження і праці в галузі педагогіки, котрі замість ефективних у минулому заходів виховання, таких як, наприклад, покарання, пропагують демократичний стиль взаємовідносин. Завдання зрозуміти дитину стає найбільш актуальним. З іншого боку, лише через вивчення психології дитини пролягає шлях до розуміння того, що собою являє психологія дорослої людини.

Американські спеціалісти в галузі дитячої психології, датуючи витоки психології дитинства як науки 1887 роком, пов'язують їх з працями Чарльза Дарвіна, присвяченими дослідженню почуттєвих і пізнавальних здібностей дитини. А після 1990 року, на їх думку, дитяча психологія переймалась не лише розширенням і поглибленням наукового знання про дітей, але й брала участь у розробці соціальної політики, спрямованої на покращання становища дітей. На сьогодні практично немає жодного видатного психолога (що займається проблемами загальної психології), котрий, так чи інакше не приділяв би уваги дитячій психології. У зв'язку з цим необхідно сказати про Дж. Уотсона, В. Штерна, К. Мюллера, К. Кофку, К. Левіна, А. Валлона, 3. Фрейда, Е. Шпрангера, Ж. Піаже, Е. Еріксона, В. Бєхтєрєва, Д. Узнадзе, С. Рубінштейна, Л. Виготського, А. Лурію, О. Леонтьєва, П. Гальперіна та інших.

Нині предметом дитячої психології є "розкриття загальних закономірностей психічного розвитку в онтогенезі, встановлення вікових періодів цього розвитку, причин переходу від одного періоду до іншого". Для розуміння сутності дитинства важливе значення має спосіб вирішення питання про роль спадковості і середовища у формуванні особистості. Залежно від цієї вихідної позиції визначаються домінуючі чинники в розвитку дитини.

Однак спадковість/середовище - це не єдина опозиція, котра турбувала, цікавила дослідників дитинства. У дитячій психології виділяють багато інших критеріїв, за котрими характеризуються опозиційні дослідницькі підходи до визначення дитинства: активність/пасивність, безперервність/перервність, ситуативність/індивідуальність. У різних теоріях дитинства по-різному поєднуються ці підходи. Так, у когнітивній теорії Ж. Піаже визнається взаємодія спадковості й оточення, висока активність дитини. У випадку визначення перервності в розвитку (визнання стадій в розвитку) акцент робиться на індивідуальних характеристиках, вказується на значущість культурних універсалій. Подібні підходи є характерними і для соціокультурної теорії Л. Виготського. Однак в ній визнається важливість ситуації і контексту (на противагу індивідуальності), значущість переплетіння культурних принципів (cultural - bound vs cultural universals). У теорії Е. Еріксона знову ж таки мова йде про взаємодію спадковості й оточення. Що ж стосується активності, то цієї якості первісно пасивна дитина набуває на наступних етапах свого розвитку. Останній характеризується перервністю (утримує різні стадії) і зумовлюється переплетінням культурних принципів. В екологічній теорії У. Бронфенбреннера основна увага приділяється оточенню, хоча визнається і значущість спадковості. Дитина вважається високоактивною, розвиток здійснюється як безперервний процес (без стадій). Акцент робиться на ситуації, визнається основна роль культурних універсалій. Аналогічним чином (із врахуванням названих критеріїв) характеризуються дослідницькі підходи, які використовуються іншими представниками психології дитинства [14: 6-7].

Суттєву роль у розумінні формування особистості дитини відіграла культурно-історична концепція радянського психолога Л. Виготського про становлення вищих психічних функцій. Його внесок у розвиток психології дитинства визнано у всьому світі. Широкої популярності набули його праці: "Розумовий розвиток дітей в процесі навчання" (1935), "Розумово відстала дитина" (1935), "Уявлення і творчість у дитячому віці" (1968) та інші. Концепція Виготського найбільше відповідає соціологічному куту зору на розвиток дитини. Адже в ній характеризується саме соціокультурна природа дитинства. "Відносно складний і багатий соціальний контакт дитини призводить до надзвичайно раннього розвитку "засобів зв'язку", - писав Виготський - ... сміх, белькотіння, показування, жести, в перші ж місяці життя дитини виступають у ролі засобів соціального контакту". Представляє також інтерес діалог між Л. Виготським і Ж. Піаже стосовно психіки дитини.

Загальновизнаними у світовій психології і педагогіці є праці радянського соціопедагога А. Макаренка. В основі його методологічного підходу до проблеми виховання - ідея колективної діяльності. Одним із показників популярності ідей Макаренка є робота американського дослідника У. Бронфенбреннера "Два світи дитинства: Діти в США і СРСР". Тут американський учений визнає низку переваг радянської системи виховання. Згадана робота У. Бронфенбреннера є першим у науковій літературі порівняльним дослідженням соціалізації дітей і підлітків у Радянському Союзі і Сполучених Штатах Америки. Порівнюючи радянську систему соціалізації з американською, автор не тільки аналізує обидві системи, але й робить спробу знайти практичне застосування найбільш корисним і прийнятним в американських умовах елементам радянського досвіду. Це порівняння дало можливість охарактеризувати певні особливості поведінки підлітків, а головне - показати специфіку міжособистісних стосунків у дитячому колективі залежно від широкого соціального контексту. Фактично ця робота являла собою вихід за межі соціопедагогіки в царину соціології.

Слід сказати, що в соціології дитинства, так само, як і в психології та педагогіці, особливе місце посідають дослідження специфіки поведінки підлітків. Підлітки, як і діти взагалі, - це не просто певний вік. Це особливий етап соціалізації, що характеризується яскраво вираженою амбівалентністю, важкою для батьків і оточення суперечливість і непослідовністю спілкування і поведінки. Російський психолог і психотерапевт В. Ільїн характеризує цю суперечливість, основну "інтригу" підліткової соціалізації наступним чином: з одного боку, поведінка підлітка визначається гострою потребою "в знаходженні влади і контролю над власним життям", з іншого - "потреба у зовнішньому авторитеті, більш досвідченому і дієздатному, зберігається". Ця суперечливість саме і робить підлітка неспокійним, зумовлює тривожність його поведінки.

Прагнення до самостійності пов'язане з формуванням у цей період, самосвідомості, особистості, індивідуальності-Потреба ж у зовнішньому авторитеті зумовлена тим, що здійснюється все ще так звана "первинна соціалізація", " котра не може відбуватись без емоційно зарядженої ідентифікації дитини з її значущими іншими". Однак в цей період сфера "значущих інших" значно розширюється. До "значущих інших" додаються ровесники, а також ті дорослі наставники, з котрими доводиться спілкуватися за межами сім'ї в рамках різних формальних організацій. Першою і найбільш значущою із таких організацій є школа, а вчитель стає (а може і не стати) тим "значущим іншим", тим авторитетом, котрий забезпечує ефективність первинної соціалізації.

Суттєву роль у вивченні дитинства і створенні соціології дитинства відіграли історико-етнографічні дослідження. Вивчення особливостей формування особистості дитини в різних культурних умовах посідає значне місце в працях багатьох етнографів, серед котрих особливу роль відіграють роботи американської дослідниці Маргарет Мід. Вона вивчала особливості життя і звичаї народів, аналізувала отримані дані з тим, щоб довести, що людина за своєю природою схильна до змін, і її життя не є статичним. Вона робить висновок, що культура народу визначає зміст її (людини) дитинства. У кожного народу існують свої специфічні і в чомусь неповторні особливості культури, за допомогою котрої формування особистості і соціалізація дітей відбуваються різними шляхами і мають різні результати. До того ж дослідження М. Мід мали різнобічний характер. Вона вивчала не лише елементи виховання хлопчиків як майбутніх чоловіків, але і поведінку та умови розвитку дівчаток. її висновки доповнюються і розвиваються завдяки монографічним дослідженням інших етнографів: Б. Малиновського, К. Дюбуа, Р. Ферса, М. Фортеса, Дж. Уайтінга та багатьох інших.

Історико-етнографічний підхід при дослідженні дитинства використовується російським соціологом І. Коном, праці котрого є значним внеском у формування соціології дитинства. Особлива заслуга І. Кона полягає в дослідженні вікового символізму і образів дитинства в різних культурах. У зв'язку з вивченням механізмів міжпоколіннєвої культури різних народів, І. Кон зробив низку узагальнень теоретичного характеру. На його думку, міжпоколіннєва трансмісія - соціальний процес, у котрому можна виділити декілька відносно самостійних аспектів: суб'єктивний - від кого і кому передається культура; об'єктивний - що саме передається дітям (знання, навички, цінності, соціальні установки); процесуальний - якими шляхами і способами передається (безпосередня взаємодія дітей і дорослих у процесі спільної діяльності); інституціональний - за допомогою яких спеціалізованих соціальних інституцій вона здійснюється.

Історико-етнографічне вивчення цих явищ у даних аспектах складає, на думку І. Кона, предмет міждисциплінарної галузі знання, котру він умовно називає "етнографією дитинства". У рамках даної галузі автор виділяє декілька важливих питань: 1) дитинство як система культури; 2) соціалізація дітей як спосіб існування і трансмісії культури; 3) дитинство як особлива субкультура суспільства. Слід підкреслити, що І. Коном розглянуті саме ті аспекти дослідження дитинства, з врахуванням котрих - дитинство є культурно-історичним феноменом, до розуміння котрого слід підходити з врахуванням вікового символізму. Дитинство - це система уявлень і образів, в котрих культура осмислює і легітимує життєвий шлях індивіда і вікову стратифікацію суспільства. Однак неабияку значущість має встановлення відповідності прийнятих символів, ціннісних образів дитинства, тобто культурного його контексту, формам діяльності, реальним зразкам поведінки, способам взаємодії дорослих і дітей, взаємовідносин дітей із суспільством. Для того, щоб простежити еволюцію ставлення суспільства до дитинства, за тим, як змінюються його функціональна роль і значущість, основний смисл поняття дитинства, необхідно використовувати історичні знання про останнє.

Вивчення історії дитинства - одне з най складніших завдань, адже в цьому випадку неможливо проводити ні спостереження, ні експеримент. Ситуація ускладнюється ще й тим, що в різні історичні епохи дитинство трактували по-різному. Людина в силу певних причин постійно наділяла період дитинства певними атрибутами і символікою, котра сприяла його виділенню в окрему категорію. Етнографам добре відомо, що пам'ятки культури, які мають відношення до дітей, є мізерними. Навіть у тих, не дуже частих випадках, коли в археологічних розкопках знаходять іграшки, це зазвичай предмети культу, котрі в давнину клали в могили, щоб вони слугували хазяїну в загробному житті. Мініатюрні зображення людей і тварин використовувались також для чаклунства і магії.

У радянській науці питання про історичне походження періодів дитинства теоретично було розроблене в працях П. Блонського, Л. Виготського, Д. Ельконіна. Як відзначалось раніше, поняття дитинства пов'язується не з біологічним станом незрілості, а з певним соціальним статусом, з колом прав і обов'язків, притаманних даному періоду життя, з набором допустимих для нього видів і форм діяльності. Багато цікавих фактів було зібрано для підтвердження цієї ідеї французьким демографом та істориком Філіппом Аріє-сом. Завдяки його працям інтерес до історії дитинства в зарубіжній науці значно зріс, а дослідження самого Ф. Арієса визнані класичними. Його книга "Дитина і сімейне життя при старому ладі" (1960) була однією з перших праць, у котрих розкривалась історія виникнення і формування поняття дитинства в суспільстві. Завдяки саме цій праці сформувалось власне поняття історії дитинства.

Основна думка даної книги - ідеї відповідності дитинства як одного із вікових етапів життя певним соціальним функціям. Як показує Арієс, життєвий досвід дітей є неоднаковим у різних країнах і в різні століття. "Ідея дитинства була пов'язана з ідеєю залежності... Дитинство не закінчувалось до тих пір, поки не закінчувалась ця залежність". І в неолітичний період, і в період еллінізму визнавалась суттєва відмінність між світом дітей і світом дорослих: перехід з одного стану в інший передбачав посвячення (ініціацію) або виховання". Потім, аж до Нового часу, дитинство не сприймалось як етап розвитку, унікальний за своїми психологічними й емоційними потребами. Відповідно, не виникали і проблеми виховання. "Середньовічна цивілізація не знала нічого подібного просто тому, що не бачила в цьому ніякої проблеми. Зразу після відлучення дитини від грудей, або деякий час потому, дитина ставала природним супутником дорослого. І лише в Новий час відродження турбота про виховання стала "великою історичною подією". "Сім'я і школа спільними зусиллями вивели дитину із товариства дорослих".

І. Кон, аналізуючи позицію Арієса, вважає, що останній виділяє три основні кола питань, на котрі потрібно відповідати при історичному дослідженні дитинства:

еволюція поняття і образу дитинства - періодизація життєвого шляху, історія усвідомлення дитинства як особливого соціокультурного явища, еволюція дитячого одягу, ігор і розваг, цілей і методів морального виховання;

історія шкільного життя - віку школярів, зміна типів закладів, принципи і походження шкільних класів, перехід від денної школи до системи інтересів і вплив всього цього на поведінку дітей;

місце і функції дітей у "старій" і "сучасній" сім'ї.

Характеризуючи історичний підхід до дослідження дитинства, необхідно торкнутись і праць Л. де Мосса, котрий всю історію дитинства (у філогенезі) підрозділяє на шість періодів. Кожному із цих періодів він приписує свій характерний і особливий стиль виховання, а також взаємовідносин батьків і дітей:

інфатицидний стиль (зі стародавності до IV ст. н. е.) характеризується масовим дитиновбивством і насиллям стосовно дітей;

кидальний стиль (ІV-ХIII століття) характеризується зниженням інфатициду. Однак батьки прагнуть позбавитись від маленької дитини: зростають популярність годувальниць, виховання дітей у монастирях або в інших сім'ях; амбівалентний стиль (ХІV-ХVІІ століття). З'являються інтерес і увага до дитини, їй злегка дозволяють увійти в емоційне життя сім'ї, і основний стиль виховання в даний період - "ліплення" характеру дитини в рамках батьківських планів. Дитина не має самостійної душевної цінності;

нав'язливий стиль (XVIII століття). Відбувається значне зближення батьків і дітей, котре виражається в тому, що батьки вже ставляться до останніх як до небезпечних істот або об'єктів фізичного догляду. Однак прагнення контролювати весь внутрішній світ і поведінку дитини все ще залишається;

соціалізуючий стиль (XIX - середина XX століття) робить метою виховання не стільки завоювання і підкорення дитини, скільки тренування її волі, підготовку до майбутнього самостійного життя;

допомагаючий стиль (починається в середині XX ст.) передбачає, що дитина краще знає, що їй потрібно на кожній стадії життя. Тому батьки прагнуть не стільки дисциплінувати або "формувати" її особистість, скільки допомагати їй в індивідуальному розвитку.

Хоча не все, зроблене цими вченими, в подальшому розвитку науки було прийнято, неминуща значущість внеску Арієса і де Мосса у вивчення історії дитинства полягає в тому, що вони окреслили область історії дитинства і стимулювали наступні історичні дослідження останнього.

Історики, котрі досліджують дитинство, згодні з тим, що саме Новий час (особливо ХVІІ-ХVІІІ ст.) позначився зародженням "нового образу дитинства". Зростає інтерес до дитини у сфері літератури і мистецтва, більш чітко розрізняються дитячий і дорослий світ (за хронологією і змістом). Більш того, дитинство починає визнаватись як самостійна і психологічна цінность. Хоча, як зазначає І. Кон, віднесення "відкриття дитинства" до старого відповідного історичного періоду викликає заперечення і сумніви. Адже з приводу періоду визнання самоцінності дитинства висловлюються суперечлива думки. Більш виразно визнання його самоцінності відносять до епохи Романтизму. "Для педагогів XVII століття, - пише Л.Ф. Обухова, - любов до дітей висловлювалась не в балуванні й звеселянні їх, а в психологічному інтересі до виховання і навчання".

Як бачимо, завдяки дослідженням у різних галузях соціології, а також суміжних з ними галузях (перш за все в психології і соціопедагогіці, історії та етнографії) накопичено значний матеріал, який дозволяє синтезувати знання про дитинство.

3. Дитинство як соціокультурне явище

Нині дитинство розуміється як складне соціальне явище (що є структурним елементом суспільства), котре виконує в ньому (суспільстві) специфічні функції і взаємодіє з останнім у цілому і з окремими його елементам. Дитинство визначається як "сукупність об'єктів, подій, процесів соціальних інституцій стосовно дітей, котра формується і підтримується суспільством, а також постійно поновлюється в процесі життєдіяльності дітей, котрі засвоюють соціальність та інтегруються в соціум". Дане розуміння дитинства ставить соціологію дитинства на один рівень з такими соціологічними дисциплінами, як соціологія сім'ї, освіти, молоді тощо. Соціокультурна природа дитинства полягає в тому, що останнє, як складне утворення, має як соціально-економічну, так і культурно-ціннісну складові, котрі повинні враховуватись при вивченні дитинства.

Соціологія дитинства як інтегративне знання відповідно передбачає використання різних соціологічних підходів: соціально-економічного і культурно-ціннісного, символічного. У рамках першого з'ясовується роль соціально-економічних чинників, що зумовлюють місце дитини в суспільстві й сім'ї, їхнє значення для формування різних її характеристик. Завдяки другому (підходу) визначаються образи дитинства у свідомості суспільства, той символічний простір, котрий також формує ставлення суспільства і батьків до дітей, зумовлює зміст і характер виховних впливів. Ці два підходи нерозривно пов'язані один з одним, і без їх поєднання неможливе вивчення дитинства як певної єдності. Вони забезпечують розуміння дитинства як соціокультурного явища. Охарактеризуємо кожен з них (підходів) детальніше.

Соціально-економічний підхід широко використовується при вивченні дитинства в рамках соціології сім'ї. У низці досліджень показано вплив соціально-економічних криз на скорочення числа дітей в сім'ях. При цьому, як виявилось, загальна соціально-економічна ситуація породжувала не стільки реальні життєві проблеми, скільки "почуття страху і невпевненості в тому, що народжені діти отримають належне виховання і освіту" [8: 96]. Було встановлено, таким чином, зв'язок між соціально-психологічною атмосферою в сім'ї і соціально-економічними умовами її існування. Соціально-економічна зумовленість дитинства найбільшою мірою проявляється і при вивченні так званої "дитячої бідності". При цьому виявляється, що це наднаціональне явище, про що свідчать дані про бідних дітей такої багатої країни як Америка [26]. Роздуми про причини дитячої бідності в різних країнах у багатьох відношеннях корисні й при вивченні становища бідних дітей на пострадянському просторі.

Соціально-економічний аналіз дав можливість виявити особливості становища дітей у неповних сім'ях. Деякі соціологи пов'язують неблагополучне виховання в таких сім'ях із впливом, перш за все, негативних економічних чинників. Як відзначає І. Калабіхіна, переважна більшість цих сімей мають характеристики "бідних" і "залежних від підмоги" [28: 73]. Але дослідження дітей, котрі виховуються в неповних сім'ях (а також так званих "дітей розлучення") свідчать і про те, що неправильно абсолютизувати значення соціально-економічного фактору. Як у західних, так і в російських дослідженнях, де приділяється увага виховній дієздатності неповної сім'ї, зафіксовано низку суттєвих відмінностей в поведінкових установках дітей розлученого подружжя -"дітей розлучення".

Найбільш значущим і розповсюдженим проявом даних установок є показник ідентифікації дітей зі своїми батьками. Цей показник, на думку педагогів, є одним із основних критеріїв ефективності сімейного виховання. У випадку ідентифікації дитина начебто висловлює прийняття моральних та ідеологічних норм своїх батьків. Дослідження неповних сімей (котрі, зазвичай, знаходяться на відносно низькому матеріальному рівні) засвідчило, що і в даному випадку доцільно враховувати вплив комплексу факторів, для вивчення котрих необхідно використовувати соціологічні підходи і уявлення.

Про багатоаспектність дитинства і необхідність врахування як соціально-економічних, так і ціннісно-символічних чинників при його вивченні свідчать дослідження сімей різного типу і, зокрема, явища однодітності сім'ї. Ці питання розглядались, зокрема, в доповідях Всеросійської науково-практичної конференції "Сім'я в Росії: теорія і реальність". Серед чинників, котрі зумовлюють ставлення суспільства до дитинства, вказувалось на роль символіки. Одна з доповідей була присвячена аналізу дитячої символіки в портретному живописі останньої чверті XIX і кінця XX століття. Дослідники говорили про те, що якщо в XIX столітті діяли репродуктивні норми багатодітності й існував певний імідж дитинства (пов'язаний з тендерною соціалізацією), то наприкінці XX століття репродуктивною нормою затверджується однодітність. Тендерна соціалізація дитини відбувається в освітніх закладах, а не в рамках сім'ї, в результаті чого відбувається знеособлення тендера.

Соціологи проводять дослідження, метою котрих є виявлення ролі ЗМІ і масової культури у формуванні іміджу сім'ї і ролі дітей в ній. У цих дослідженнях (присвячених виявленню значення символічного впливу) звертається увага на подання в журнальних статтях прикладів життя "зіркових" матерів. У статтях створюється образ самостійної і незалежної жінки, котра сама (без чоловіка) несе відповідальність за своє власне життя і виховання своєї дитини. При цьому подібний образ подається як досить позитивний, достойний наслідування, і таким чином цінності "зіркових" сімей мають пряму чи побічну проекцію на цінності широкої маси населення.

При аналізі проблеми знецінення сім'ї як цінності, зникнення мотивів (котрі спонукають вступати в шлюб і заводити дітей) було виявлено, що економічний чинник суттєво не впливає на збільшення числа дітей в сім'ї. Найбільшою популярністю користується модель однодітної сім'ї - 35,1% "зіркових" сімей мають лише одну дитину. А 31,3% подібних сімей узагалі не мають дітей [30]. Вивчаючи дані сім'ї, дослідники дійшли висновку, що покращання умов для наближення бажаного й очікуваного числа дітей у сім'ї нічого зараз не вирішує, бо багатство не призводить до вільного вибору будь-якого числа дітей, тобто до демографічного вибуху серед багатих.

Для вивчення дитинства в аспекті цінностей суспільства інтерес представляють дослідження авторів, котрі працюють у руслі вивчення православної сімейної парадигми. Цю тему аналізує, зокрема, В. Форсова. Аналізуючи православні сімейні традиції, вона звертає увагу на те, що хоча число освячених шлюбів неухильно зростає, це зовсім не свідчить про їх міцність і стійкість. Слід також мати на увазі, що вихованню дітей у священних писаннях приділяється останнє місце в ієрархії обов'язків (взаємних обов'язків чоловіка і жінки), хоча і визнається, що "недбальство про дітей - найбільший із всіх гріхів, котрі приводять батьків до крайнього нечестя". Батьки повинні виховувати своїх дітей згідно з Божественними настановами, навчати дітей не словами, а прикладом свого власного життя. Причому недоречним і недоброчесним вважається накопичення багатства замість того, щоб навчати дітей доброчесності.

Ідеали та цінності (що транслюються) суттєво впливають на місце дитинства в суспільстві. Тим не менш, дослідники постійно стикаються з необхідністю враховувати значущість інших (таких, що не зводяться до символів і цінностей суспільства) чинників. Так, аналіз причин збільшення віку, в якому жінки заводять дітей, дав можливість виявити досить прагматичні міркування: зацікавленість жінки у власній кар'єрі і самореалізації. Усе це свідчить про те, що дитинство -складне соціокультурне явище, характеристика і аналіз котрого можливі лише при використанні різних соціологічних засобів і підходів.

4. Основні категорії і дослідницькі проблеми

Соціологія дитинства характеризується не лише різноманіттям теоретичних підходів, але й значним арсеналом категоріальних засобів, використовуваних також у різних галузях соціологічного знання. Для соціології дитинства, як і для всякого соціологічного мислення, характерною є "багаторівнева типологія мовних одиниць". Ця типологія включає в себе "загальну категоріальну базу", "часткову термінологію, котра поєднує загальнонаукові й вузькопрофесійні поняття", а також "галузеву термінологію", яка поповнюється за рахунок міждисциплінарних або мовних запозичень".

У соціології дитинства широко використовуються, наприклад, поняття, котрі відносять до базисних соціологічних категорій: соціальна дія, соціальна взаємодія, соціальні відносини, соціальна система, а також такі як соціалізація, референтна група, соціальна роль, лідерство тощо. Утворюються і свої, специфічні для соціології дитинства, категорії, такі, наприклад, як "соціальне сирітство". Хоча дана категорія цілком вписується і в систему категорій, котрі належать до соціології сім'ї. Іншою такою, відносно новою і для соціології сім'ї, і для соціології дитинства категорією є "батьківство". Дана категорія поки ще відносно рідко використовується у вітчизняній соціології.

У зв'язку з дослідженням батьківства вводиться таке поняття, як "концентрація на дітях". Соціологи пропонують і способи вимірювання даної концентрації. Цікавим також є висновок дослідників про те, "що в реальності "концентрація" на дітях виражена менше, ніж в уявленнях". Завдання соціологів, таким чином, полягає в пошуку способів вивчення дитинства не тільки таким, як воно виглядає в уявленнях, але й таким, яке воно "в реальності".

Зрозуміло, основоположна роль у соціології дитинства належить категорії "дитинство", котра в різні періоди суспільного розвитку наповнювалась різним культурно-історичним смислом. Дитинство як конкретно-історичне, соціо-культурне утворення є реальністю, котра залежно від умов свого функціонування володіє специфічними характеристиками. Дослідники вважають, що є підстави говорити про культурно-історичний тип дитинства, наприклад про американське або російське дитинство, або дитинство початку XXI століття. Зміна статусу дитинства у суспільстві призвела до того, що на зміну найпростішій двоступеневій періодизації дитячого віку прийшла шестиступенева, котра нині визнана у всіх розвинених країнах (немовлячий вік, раннє дитинство, дошкільне дитинство, молодший шкільний вік, підлітковий вік і рання юність).

Основний смисл категорії дитинства зумовлений уявленням про те, що воно "не може без відповідної корекції і підтримки пристосуватися й адаптуватися до умов його зовнішнього оточення, які склалися і динамічно змінюються. Саме його існування неможливе без зовнішніх сил підтримки, в першу чергу сім'ї". Нині вікові межі дитинства відповідно до Конвенції ООН про права дитини визначають у діапазоні від 0 до 18 років.

До числа важливих категорій соціології дитинства належить "соціальне сирітство". На з'ясуванні смислу поняття, а також на характеристиці тих проблем, котрі пов'язані з дослідженням "соціального сирітства", слід зупинитись детальніше. Поняття "соціальне сирітство", котре декілька років тому вважалось новим і незнайомим, нині набуває статусу соціологічного поняття, котре використовують не лише соціологи, але й різні спеціалісти, які працюють з неблагополучними дітьми. Формалізація згаданого явища розпочалась з того моменту, коли впевнились у тому, що все різноманіття визначень (сирітство, бездоглядність тощо) не дає можливості описати ту категорію людей, котра виявилась фактично непотрібною ні суспільству, ні сім'ї, ні школі.

Для визначення самих критеріїв досліджуваного поняття (соціальне сирітство) розглянемо принцип та історію його формування. Самою елементарною і при цьому юридично оформленою частиною даного явища є сирітство, в межах котрого сирота - це дитина, яка втратила одного або двох батьків. Для роз'яснення соціального характеру поняття сирітства звернемось до короткого словника "Сімейне виховання". У даному словнику воно (поняття) розглядається як "соціальне явище, зумовлене наявністю в суспільстві дітей, батьки котрих вмерли, а також дітей, котрі залишились без опіки батьків у результаті позбавлення останніх батьківських прав чи визнання їх у встановленому порядку недієздатними, пропалими без вісті". Таке визначення передбачає юридичну процедуру офіційного встановлення статусу "сироти" для дитини, котре означає подальшу опіку останньої з боку держави. Відповідно до ст. 52 Конституції України, "утримання і виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки, лягає на державу".

Однак, як свідчать дані державної доповіді з приводу становища дітей в Україні, вже з 1997 року спостерігається зростання чисельності дітей, котрі офіційно законом не визнані як сироти, але позбавлені батьківської опіки, бо батьки з різних причин не переймаються їх вихованням. Для дітей даної категорії зазвичай використовують поняття "бездоглядність", котре широко використовується і в літературі, і серед населення. Під бездоглядністю розуміється не лише житлова безпритульність, але й стан занедбаності, що склався через неблагополуччя в сім'ї чи під впливом інших соціальних умов.

У довідковій юридичній літературі бездоглядність визначають як "стан людської особистості, котрий характеризується відсутністю мінімального пристосування до вимог, що пред'являються суспільством до поведінки. Бездоглядність ґрунтується на недостатній соціалізації, яка перешкоджає прийняттю індивідом на себе певної ролі". Діти ж стають "дійсно бездоглядними" тоді, "коли батьки продають житло". У соціологічній літературі, присвяченій дослідженню дитячої бездоглядності, під безпритульними розуміють "неповнолітніх, позбавлених педагогічного нагляду і опіки, і які живуть в умовах, що шкідливо діють на їх суспільні прояви і здоров'я". Тут підкреслюється також, що бездоглядними (безпритульними) слід вважати не лише дітей, котрі втратили батьків і домівку, але й тих, кого батьки позбавляють їжі, з ким грубо поводяться, спокушають на злочин або негативно впливають власним прикладом.

Близьким за змістом (і до соціального сирітства і бездоглядності) є поняття "діти, позбавлені батьківської опіки". Широкий підхід до розуміння батьківської опіки запропоновано Є. Рибинським. Він зазначає, що діти, позбавлені батьківської опіки, - "це особи у віці до 18 років, котрі залишились без опіки одного або двох батьків у зв'язку з:

* відсутністю батьків або позбавленням їх батьківських прав;

* обмеженням їх у батьківських правах;

* визнанням батьків пропалими без вісті;

* недієздатністю (частковою недієздатністю);

* перебуванням батьків у лікувальних закладах;

* відбуванням покарання у вигляді позбавлення волі, перебуванням у місцях позбавлення волі як підозрюваних і звинувачуваних у скоєнні злочину;

* ухиленням батьків від виховання дітей або від захисту їх прав та інтересів;

* відмовою батьків забрати своїх дітей із виховальних, лікувальних закладів, закладів соціального захисту і в інших аналогічних випадках визнання дитини, залишеної без турботи батьків в установленому законодавством порядку".

Існує також і поняття "діти вулиці". Статус цієї категорії дітей в Україні, на жаль, юридично не визначений. Але фактично їх також можна віднести до дітей, позбавлених батьківської опіки. За визначенням ЮНІСЕФ (Дитячий фонд ООН), до "дітей вулиці" належать:

діти, котрі не спілкуються зі своїми сім'ями, живуть у тимчасових пристановищах (наприклад, покинутих будинках) або взагалі не мають постійного житла і кожен день ночують "де доведеться", їх першочерговими потребами є фізичне виживання і пошук житла (безпритульні діти);

діти, котрі підтримують контакт із сім'єю, але через бідність, перенаселення, експлуатацію і знущання проводять більшу частину дня, а іноді й ночі на вулиці (бездоглядні діти);

діти - вихованці інтернатів і притулків, котрі з різних причин втекли з них і знаходяться на вулиці (діти, котрі знаходяться під опікою держави).

Зростання чисельності "дітей вулиці" в першу чергу пов'язане з динамікою сімейного життя. На мікрорівні, як відзначалось у доповіді ЮНІСЕФ Незалежній комісії з гуманітарних питань ООН в 1990 році, "дитина потрапляє на вулицю у зв'язку з тим, що її сім'я переживає кризу, і якщо ще не розпалась, то знаходиться в процесі розпаду".

Таким чином, наведені вище визначення тією чи іншою мірою охоплюють ту категорію дітей, про рівень так званої "сиротливості" котрих можна вести мову. До них належать офіційно визнані сироти, безпритульні і бездоглядні діти, а також діти, котрі знаходяться під опікою держави. Обмеженість цих визначень полягає в тому, що діти даних категорій є "випускниками" сімей, які переживають матеріальні труднощі (коли батьки тимчасово віддають дітей в інтернати через те, що не в змозі на даний момент їх забезпечити). І (або) в цих сім'ях має місце несприятлива поведінка батьків. Таким чином, виходить, що діти з матеріально забезпечених сімей, чиї батьки не мають "згубних залежностей", але, тим не менше, практично ігнорують свої батьківські обов'язки, знаходяться за межами даної категорії.