Основи соціології

Размещено на http://www.allbest.ru/

Суспільство як соціальна система. Соціальна структура та соціальна стратифікація

План

1.1 Суспільство: суть, типи, тенденції розвитку

1.2 Соціальна структура та соціальна стратифікація

1.1 Суспільство: суть, типи, тенденції розвитку

Еволюція уявлення про суспільство та теорії його походження

Поняття «суспільство» не має однозначного визначення серед соціологів. У зарубіжній та вітчизняній літературі можна зустріти велику кількість визначень. Одні вчені трактують його як велику групу людей, що сформували спільну культуру, другі - як складну соціальну систему життєдіяльності людей, треті - як соціально-політичне об?єднання, що асоціюється з певною територією. Перш ніж дати визначення «суспільству» виділимо його найбільш значні історичні етапи становлення, особливості еволюції якого привели до виникнення соціології як самостійної науки.

Уявлення про суспільство та його специфіку почали формуватися ще в Стародавньому світі. Довгий час суспільство ототожнювалося з державою. Наприклад, Платон характеризував суспільство з точки зору функцій держави - захист населення від зовнішніх ворогів, підтримка порядку в середині країни.

Представники раннього Середньовіччя (наприклад, Ф. Аквінський) розглядали суспільство як результат Божої волі.

Залежно від погляду на суспільство як фундаментальну категорію соціології формувалися відповідні теорії суспільства, у розвитку яких простежується три періоди:

1. Кінець 18 - поч. 20 ст.

Соцологія функціонувала як сукупність поглядів щодо промислового суспільства. Всі тодішні теорії виходили з того, що суспільство, яке зароджується, має індустріальний характер, а економічна система визначає тип суспільства, задає принцип суспільного порядку.

2. 20-ті - кінець 60-х років 20 століття.

Учення цього періоду зосереджувалися на фіксації нових специфічних рис, явищ, зумовлених переходом до стадії організованого капіталізму, передусім в економічній сфері. Суспільство вони тлумачили як державно-монополістичний (з точки зору форми власності), організований, зрілий, розвинутий капіталізм як менеджеріальне суспільство (враховуючи домінуючу професію у всіх галузях), як суспільство масової культури.

3. 70-90-ті роки 20 століття.

На цьому етапі виникають «концепції інформаційного суспільства» (теорії Д. Белла, Р. Дарендофа), які фіксують трансформації в економічній системі, структурі формальної та неформальної влади, інформаційній сфері. Вони розглядають інформаційне суспільство як особливу стадію історичного та соціально-економічного розвитку людства.

Суть суспільства як соціального феномену

Складність загального визначення поняття «суспільства» полягає в тому, що воно є досить широким за об?ємом, високоабстрактним за характером, багатогранним і багаторівневим за структурою поняттям.

Суспільство -- це спосіб існування людства, сукупність форм спільної життєдіяльності людей, які історично розвиваються.

Суспільство -- це специфічна організація життєдіяльності людей, певний соціальний механізм, система відносин, що зв?язує людей в єдине ціле.

Суспільство - це велике об'єднання людей, пов'язаних різною взаємодією, спільною територією, історією, культурою.

Основні ознаки суспільства:

* спільність території;

* цілісність і сталість (єдине ціле);

* універсальність (воно включає в себе всі соціальні зв?язки, всі відносини, всі соціальні інститути та спільноти в рамках територіального простору);

* певний рівень розвитку культури, система норм та цінностей, покладених в основу соціальних зв?язків між людьми;

* автономність та самодостатність, самовідтворення, саморегулювання, саморозвиток.

Наявність цих елементів дає змогу трактувати суспільство як певну соціальну систему. Системний підхід до суспільства в соціології сформувався у ХХ столітті (Т. Парсонс, Р. Дарендорф, Дж. Тернер та ін.).

Основним поняттям системного підходу є поняття системи. Слова «система» походить від грецького sistema, що що означає складене з частин, з?єднане.

Соціальна система - цілісне утворення, основним елементом якого є люди, їх зв?язки, взаємодії та взаємовідносини, соціальні інститути та організації, соціальні групи, норми і цінності.

Кожен з цих елементів соціальної системи перебуває у взаємозв?язках з іншими, займає специфічне місце та відіграє певну роль у ній. А завдання соціології полягає у з?ясуванні структури суспільства, науковій характеристиці його елементів.

Визначення структури суспільства має два найпоширеніших варіанти. По-перше, це поділ суспільства на макро- і мікрорівень. По-друге, це застосування сферного поділу суспільства.

Макрорівень охоплює суспільство загалом, людство в цілому. На цьому рівні суспільство включає в себе культуру, соціальні інститути, основні сфери суспільної життєдіяльності. Мікрорівень, представлений сукупністю індивідів, тут розглядаються в основному міжіндивідуальні зв?язки.

Ще один спосіб структурування суспільства зумовлений сферами життєдіяльності.

Суспільне життя відбувається в чотирьох основних сферах - в економічній, політичній, соціальній і духовній.

Економічна сфера містить чотири основних види діяльності: виробництво, розподіл, обмін і споживання. Саме вона забезпечує виробництво товарів і послуг, необхідних для задоволення потреб людини. У такий спосіб вона допомагає суспільству у відтворенні існування людини, яка є основною одиницею суспільства.

Політична сфера включає президента, уряд, парламент, місцеві органи влади, армію, правоохоронні органи, податкову службу, політичні партії. Політична сфера суспільства здійснює загальне керівництво й управління суспільством завдяки функціям прийняття рішень та мобілізації ресурсів на їх виконання.

Соціальна сфера охоплює класи, соціальні групи, нації та взаємозв?язки між ними. Вона регламентує споживання і розподіл всіх благ, виконує функції інтеграції, соціального контролю, самореалізації. Соціальна сфера суспільства поділена на чотири взаємопов?язані частини: по-перше, вона представлена певними соціальними спільностями, верствами, групами, класами, відносинами між ними; по-друге, соціальна інфраструктура - сукупність галузей народного господарства, спрямованих на надання послуг людині; по-третє, соціальні інтереси, потреби, сподівання, мотиви та стимули, тобто все те, що забезпечує зв?язок індивіда, групи з іншими, входження особи в суспільний процес.

Духовна сфера є сферою духовного виробництва, процесом формування і функціонування мистецтва, моралі, релігії, філософії, культурних цінностей, науки, виховання, освіти.

Всі сфери суспільства тісно пов?язані та впливають одна на одну. Успіхи в одній сфері впливають на благополуччя в іншій. Наприклад, якщо економіка країни не виконує свої завдання, не забезпечує населення достатньою кількість товарів і послуг, не розширює кількість робочих місць, то рівень населення знижується, з?являється безробіття і, як наслідок, зростає злочинність.

Проблема типологізації суспільств

Проблема типологізації суспільств передбачає, з одного боку, відокремлення понять «суспільство», «природа», «держава», «країна», з іншого -- з?ясування співвідношення між ними. Суспільство перебуває у тісному зв?язку та взаємодії з природним середовищем і не може функціонувати, розвиватися поза ним. Розуміння природи у вузькому сенсі (природно-географічне середовище) передбачає визнання того, що людина є не стільки біологічним, скільки соціальним творінням, а буття суспільства -- це своєрідне соціальне буття, котре не можна зводити до тільки біологічного існування.

«Країна» - це поняття, яке є переважно географічною характеристикою, тобто відокремлена територія незалежного проживання даного суспільства зі своїми кордонами.

«Держава» - категорія, що відображає політичний стан, тобто політична організація даного суспільства з певним режимом влади і органами управління.

«Суспільство» - соціальна організація певної країни, основою якої є соціальна структура.

Типологізація суспільств - це класифікація суспільств на основі визначення найважливіших ознак, типових рис, які відрізняють одні суспільства від інших.

У науковій літературі можна зустріти різні категорії та підходи до типології суспільств.

Залежно від способів здобуття засобів для існування виділяють такі типи суспільств:

* протосуспільство (суспільство мисливців і збирачів);

* традиційне або доіндустріальне аграрне суспільство;

* індустріальне суспільство;

* постіндустріальне суспільство (переважає не промисловість, а інформатика, інформаційно-комп?ютерні технології та сфера обслуговування).

Залежно від чисельності рівнів управління і ступеня соціальної диференціації поділяють на:

* просте суспільство (нема бідних та багатих, керівників і підлеглих);

* складне суспільство (з?явилось з нагромадженням додаткового продукту, розвитком торгівлі, класовим розшаруванням).

За політичними режимами суспільства поділяють на:

* демократичне;

* авторитарне;

* тоталітарне.

За панівною релігією поділяють на:

* християнське;

* мусульманське.

Характерні особливості сучасного суспільства

У 70-х рр. ХХ ст. з?явилось постіндустріальне суспільство, правда, не у всіх країнах, а лише в найрозвинутіших. Постіндустріальне суспільство - стадія суспільного розвитку, що приходить на зміну державно-монополістичному капіталізму, індустріальному суспільству. Це суспільство, у сфері послуг якого зайнято не менше 50 відсотків працюючого населення. Воно виробляє як аграрні так і промислові товари, набагато перевищуючи власні потреби. Крім надвиробництва, йому властиві ускладнення соціальних зв?язків, максимальний розвиток маркетингу, спрямованість у майбутнє, динамічна міжособистісна комунікація, велика роль наукових досліджень, освіти, престиж освіченості.

У постіндустріальний період відбуваються зміни в усіх системах суспільства. Якщо раніше земля, праця, капітал були ключовими елементами виробництва, то в постіндустріальну епоху в багатьох галузях виробництва головною складовою стає інформація. Політика перестає бути сферою класового конфлікту, політична боротьба розгортається не за контроль над власністю, а за вплив на державу. Власність перестає бути головним критерієм соціальної диференціації. Класову структуру поступово змінює статусна ієрархія, яка формується на підставі освіти, рівня культури та ціннісних орієнтацій. Конфлікти спалахують не за володіння чи не володіння власністю, а за володіння знаннями та контролю над інформацією.

Характеристики цього суспільства мають двоякий зміст: з одного боку, прогрес і добробут, з іншого - скорочення робочих місць, забруднення довкілля, внаслідок чого суспільство стає беззахисним перед природними катастрофами та соціальними проблемами. Сучасне суспільство, впроваджуючи новітні технології, створює нові ризики, від яких дуже важко застрахуватися (ядерна енергія, виробництво хімікатів, генна технологія, викиди та відходи виробництва).

Перехід від однієї якості суспільства до іншої отримав назву модернізації, яку пов?язують передусім із зародженням і розвитком капіталізму, поширення цінностей і досягнень саме цієї формації. Вона може трактуватися, і як наукова теорія, і як процес вдосконалення суспільства.

Модернізація (оновлення) - механізм забезпечення здатності соціальних систем до вдосконалення.

Розрізняють два види модернізації: органічна модернізація відбувається завдяки ресурсам власного розвитку, внутрішньої еволюції суспільства; неорганічна модернізація є реакцією на досягнення розвинутіших країн, формою наздоганяючого розвитку з метою подолання історичної відсталості.

1.2 Соціальна структура та соціальна стратифікація

Соціальна структура суспільства: основні види та елементи

Суспільство нагадує складний механізм, складений з багатьох сотень і навіть тисяч деталей. Кожна з них має свої розміри, виконує лише властиві їй функції. Всі деталі - а це різні соціальні спільноти і групи - відіграють неоднакову роль у суспільному житті.

Проблема будови суспільства як соціальної системи завжди була однією з центральних у соціології. Що ж є складовими суспільства як соціальної системи? Зрозуміло, що первинною одиницею будь-якої соціальної системи є індивід. Він, будучи істотою соціальною, перебуває у тісному взаємозв?язку з іншими індивідами, утворює з ними різні соціальні групи та спільності, що також є складовими суспільства. Будову будь-якої соціальної системи, зокрема й суспільства, доповнюють соціальні зв?язки, соціальні відносини та соціальні інститути.

Соціальна структура суспільства - це сукупність взаємопов?язаних і взаємодіючих між собою соціальних груп, спільностей та інститутів, пов?язаних між собою відносно сталими відносинами.

Соціальна структура суспільства - це сукупність всіх його елементів і взаємозв?язків між ними.

Основними складовими суспільства є набагато більшим, ніж участь окремої особистості. Що стосується соціальних організацій та соціальних інститутів, то вони формуються у результаті діяльності і взаємодії соціальних спільностей та груп.

Соціальна спільнота - це сукупність людей (сім?я, плем?я, етнос тощо), об?єднана відносно стійкими соціальними зв?язками, відносинами, яка має загальні ознаки, що надають їй неповторної своєрідності.

Соціальний інститут - це історично складена, стійка форма організаціїспільной діяльності людей.

Соціальна організація - це соціальна група, орієнтована на досягнення взаємопов?язаних специфічних цілей і формування високоформалізованих структур.

Соціальна група - це відносно стійка, історично сформована сукупність людей, об?єднаних на основі загальних соціально значущих ознак.

Але ряд сучасних українських соціологів, навпаки, вважають, що головний зміст соціальної структури створюють соціальні інститути, насамперед економіка, політика (держава), наука, освіта, сім?я, зберігаючи і підтримуючи існуючі в суспільстві відносини і зв?язки. Ці інститути нормативно регулюють, контролюють і спрямовують поведінку людей у життєво важливих сферах, а також визначають стійкі їх рольові позиції (статуси) у різних типах соціальних організацій.

Більшість сучасних соціологів у структурі суспільства виділяють ряд окремих підструктур, які є основними складовими елементами суспільства і пов?язані між собою соціальними зв?язками.

Соціальна структура суспільства:

* соціально-етнічна структура (містить спільності, що формуються за особливостями мови, культури, традицій, звичаїв, менталітету, це - нації, народи, племена);

* соціально-демографічна структура (охоплює спільності, що відрізняються за віком, статтю, це - жінки, чоловіки, діти, молодь);

* соціально-професійна структура (включає спільності, що відрізняються за професійними знаннями, вміннями, навичками);

* соціально-класова структура (формується у результаті виникнення соціальної нерівності, охоплює соціальні класи, верстви, стани, прошарки);

* соціально-територіальна структура (визначається відмінностями у господарстві і побуті окремих територіальних громад і типів поселень за об?єктивних обставин, що склались).

Кожна з підструктур характеризується найперше тим, що включає до свого складу відповідні спільності.

Соціальна структура суспільства перебуває в постійному розвитку. Його динаміка залежить насамперед від соціальної мобільності елементів соціальної структури.

Соціальна мобільність - це зміна індивідом, чи соціальною групою свого місця в суспільстві.

Вертикальна мобільність - це посадове, кваліфікаційне зростання чи декваліфікація, перехід до групи та верстви з вищим чи нижчим статусом.

Вона може бути індивідуальна чи групова; висхідна чи нисхідна. А також економічна, політична, професійна тощо.

Горизонтальна мобільність - це рух між соціально однорідними позиціями й категоріями населення.

Вона може бути територіальна, релігійна, сімейна, політична.

Соціальні статуси і ролі в соціальній структурі суспільства

Поняття «соціальний статус» вперше почало використовуватись у стародавньому Римі. Термін «статус» походить від латинського і означає «становище».

Соціальний статус - це місце людини в суспільстві.

Соціальний статус визначає становище індивіда або соціальної групи стосовно інших індивідів і груп, яке визначається за соціально значущими для даної соціальної системи критеріями (економічними, політичними, соціально-правовими, професійними тощо).

Поняття соціальний статус може розглядатись у вузькому і широкому розумінні. У вузькому розумінні статус означає місце особи у певній соціальній групі (сім'ї, студентському колективі тощо), у широкому розумінні означає позицію соціального суб'єкта у суспільстві.

Соціальні статуси поділяються на природжені, приписувані та набуті. До природжених статусів відносяться стать, раса, а також статус доньки чи сина. Набутими є статуси, котрі індивід може отримувати в результаті входження їх до тієї чи іншої соціальної групи або спільності. Наприклад, статус одруженого, батька чи матері, робітника, студента та ін. Приписувані статуси залежать від соціальних умов, у яких людина народжується та живе. Наприклад, діти дворян від моменту народження відносяться до дворян. Крім цих основних видів статусів виділяють ще й змішані статуси, які є одночасно і набутими і приписуваними. Наприклад, звання олімпійського чемпіона, яке набув спортсмен за перемогу у спортивних змаганнях залишається з ним довічно.

За функціональними особливостями статуси поділяють на:

? політичні (громадянин, депутат, президент);

? економічні (власник, робітник, службовець);

? демографічні (чоловік, жінка, дитина);

? сімейні (дружина, син, бабуся);

? науково-освітні (вчений, професор, викладач,студент);

? професійні (лікар, вчитель, будівельник);

? релігійні (православний, мусульманин) та ін.

Кожний індивід має набір статусів. Головним є статус, який визначає стиль життя людини, коло спілкування, манеру одягатися тощо.

Будь-який статус складається із ролей. Ролі - із сукупності прав і обов?язків, які традиційно суспільство закріплює за статусом. Права і обов?язки визначаються соціальними нормами.

Соціальні норми - це міра допустимої поведінки особи, групи, організації в даному суспільстві.

Соціальну структуру суспільства утворює сукупність пустих статусів. Носії однакових статусів утворюють великі соціальні групи (студенти, лікарі, вчителі). Соціальні відносини в межах соціальної структури зумовлюються виконанням соціальними суб?єктами їхніх ролей.

Теорія соціальної стратифікації

Соціальна стратифікація є центральною темою соціології. Вона пояснює соціальне розташування на бідних і багатих.

Довгий час у вітчизняній соціології переважала марксистська класова теорія суспільства, згідно з якою центральними фігурами суспільних відносин виступали класи, а суспільні зміни відбувалися в результаті класової боротьби. Але поняття класу (згідно з дослідженнями М. Вебера і Т. Парсонса) може бути застосоване для аналізу соціальної структури минулих суспільств, а не сучасного, оскільки основний критерій класів (відношення до власності) розмивається такими прошарками, як наймані менеджери, утримувачі акцій та інші подібні підприємці. Саме в другій половині ХХ ст. середній клас (як прошарок між бідними і багатими) почав суттєво зростати за чисельністю. Тому поняття «клас» замінено поняттям «страта» - прошарок.

Страта - це соціальний прошарок індивідів, що відрізняються за своїм становищем у соціальній ієрархії суспільства.

Соціальна стратифікація означає процес розташування суспільства на верстви, нерівні між собою. Це поділ суспільства на вертикально розташовані соціальні групи і верстви (страти), які мають різний престиж, власність, власність, владу, освіту.

Соціальна стратифікація - це ієрархічно організована структура соціальної нерівності, яка існує в певному суспільстві в даний проміжок часу.

Соціальна стратифікація має такі особливості:

* це рангове розташування, коли вищі верстви знаходяться у більш привілейованому становищі, ніж нижчі (стосовно ресурсів і можливостей розвитку);

* верхні верстви, як правило, значно менші за кількістю, ніж нижчі.

Але включення становлять розвинуті країни. У них середній клас становить понад 60 відсотків. В Україні, для порівняння, середній клас становить 12-15 відсотків.

Основні критерії, за якими розділяють людей в суспільстві:

* неоднаковий дохід;

* доступ до влади;

* доступ до споживання суспільних благ;

* рівень освіти;

* престиж професій тощо.

Англійський соціолог Е. Гіденс розрізняє чотири основні історичні типи стратифікованого суспільства: рабство, касти, стани, класи.

Рабство - перший історичний стратифікаційний тип, сформований як економічна, соціальна та юридична форма закріплення людей, за якої панує повна безправність і крайня ступінь нерівності.

Каста - називають соціальну групу, приналежністю до якої людина зобов?язана виключно своїм народженням. Перехід від однієї касти в іншу забороняється індуською релігією (поширені переважно в Індії, де налічується чотири основні касти).

Стани - це соціальні групи, які володіли закріпленими звичаями або юридичним законом, які і передавалися через спадщину правами та обов?язками (були притаманні феодальному суспільству Європи - дворянство, духовенство, купці, ремісники та ін.).

Класи - великі групи людей, що розрізняються загальними економічними можливостями, які впливають на їхній стиль життя. Це найбільш відкритий історичний тип страт. Цей термін найкраще відображав економічне становище людей. Здатних вже переміщуватися вверх чи вниз статусно-класовими позиціями.

У сучасних суспільствах розрізняють, як правило, три основні страти:

Вищий клас (правляча еліта, крупні бізнесмени, банкіри, фінансисти, верхівка творчої інтелігенції, шоу-бізнесу…). Їх добробут дуже високий.

Середній клас (середні і дрібні підприємці і люди з постійною зайнятістю і регулярним одержанням доходу). Рівень добробуту - від заможного до задовільного.

Нижчий клас (люди, що живуть біля і під межею бідності). Рівень добробуту - низький і дуже низький.

За таким критерієм, як розмір доходу, населення України можна приблизно поділити на такі чотири групи:

* багаті;

* середня верства (заможні);

* середня верства (які живуть терпимо);

* бідні.

Питання для самоперевірки

1. З яких класів, верств, груп складається суспільство?

2. Що означає категорія «соціальна структура суспільства»?

3. За якими параметрами соціологи виділяють соціальні спільноти?

4. Кого ви відносите до представників «вищого класу», «середнього класу»?

5. Якою є соціальна структура сучасного українського суспільства?

6. Чому узагальнюючим поняттям для наукового визначення і розуміння відносин між людьми з приводу розподілу влади, власності, престижу присвоєння видів ресурсів вважається «соціальна стратифікація»?

7. Які ви знаєте критерії соціальної стратифікації?

8. Що таке «соціальна стратифікація»?

9. Чим відрізняється горизонтальна соціальна мобільність від вертикальної соціальної мобільності?

10. Які причини соціальної нерівності? Чи може нерівність бути справедливою?

11. До якої страти ви відносите себе і членів Вашої родини?



2. Соціологія гуманітарної сфери

План

2.1 Соціальна суть культури

2.2 Структурні елементи та форми вияву культури в житті людини і суспільства

2.3 Особливості національної культури у контексті відродження українського соціуму

2.4 Статус, предмет і об?єкт соціології освіти

2.5 Освіта та її функції і структура

2.6 Тенденції і проблеми модернізації сучасної вітчизняної освіти

2.7 Соціологічна освіта в Україні: проблеми та перспективи

2.8 Наука як особливе знання

2.1 Соціальна суть культури

Одним із найцінніших здобутків соціуму, який впливає на фундаментальні процеси в ньому, є культура. Спершу слово «культура» означало догляд землі. Згодом ним стали позначати все, що створила людина, а культурою вважати все, що відрізняє людину від природи. В цьому розумінні розвиток людства - це розвиток його культури.

Культура як соціальний феномен - явище складне, поліструктурне. Вона інтегрована в різноманітні сфери життєдіяльності людини.

Культура як предмет соціологічного аналізу є сукупністю структур, процесів, пов?язаних з функціонуванням суспільства на різних рівнях розвитку, системою контролю за соціальною поведінкою (система соціальних структур і соціальних відносин щодо культурного феномену, особливості взаємодії культури як соціального інституту із суспільством).

Традиційно культуру розглядають як сукупність цінностей. Ціннісний вимір - один з найважливіших у культурі.

Отже, у вузькому значенні культура - цінності, переконання, зразки, норми поведінки, притаманні певній соціальній групі, конкретному суспільству; у широкому - соціальний механізм взаємодії (засоби, способи, зразки) особистості, спільноти із середовищем існування (природним і соціальним), які забезпечують передачу досвіду та розвиток діяльності. Тобто культура є якісною характеристикою людської діяльності, наскрізною суспільною системою, яка пронизує все суспільство, всі його галузі й структури. Різноманітність виявів людської культури відповідає багатогранності людської діяльності.

Культура (має латинське походження - догляд, освіта, розвиток) - це структурний елемент соціальних відносин, сукупність наукового знання, практичних навичок, побутової й теоретичної свідомості, високої духовності, необхідних для розвитку суспільства і людини, формування особистості.

До культури відносимо: речі матеріального побуту, засоби, предмети праці, специфічні соціальні інститути культури, які організовують продукування духовних цінностей (науки, літератури, мистецтва тощо), їх поширення (школи, вузи, спеціальні художні, музичні, культурно-освітні навчальні заклади, бібліотеки, музеї тощо), і самі ідеї (еволюції, адаптації, відносності, національної самосвідомості), які теж організовують навколо себе наукові, філософські системи, інтелектуальні напрями.

Загалом найширшу сукупність предметів, закладів, уявлень, ідей, зразків поведінки, функціонально з?єднаних із зазначеними елементами, називають культурним комплексом. Наприклад, вуз - це окремий елемент культури, а вся освітня система - школи, ВНЗ, центри практики, міністерство освіти, якість навчання та підготовки фахівців - величезний комплекс. Культурні комплекси надають своєрідності суспільству, їх розвиток свідчить про еволюцію цивілізації, вони впливають на життя суспільства, і навпаки.

Культура як соціальний інститут реалізує свою діяльність через певні функції.

Творча функція. Полягає у продукуванні нових знань, норм, цінностей, їх оновлення, а в окремих випадках запозичення з інших культур і народів. При цьому культура, використовуючи досягнення світової цивілізації, повинна перетворювати їх у національні зразки, створювати на їх основі власні економічні та політичні структури, формувати менталітет нації.

Функція накопичення, збереження, трансляції знань, норм, засобів поведінки, цінностей, значень, соціального досвіду. Основними механізмами культурної спадковості є природна пам?ять людей, колективна пам'ять, збережена в мові, духовній культурі, у речових засобах - текстах, книгах, архітектурних пам'ятках та ін.

Ціннісно-нормативна функція. Фіксує цілі, перспективи та проекти людської діяльності. Виявляється в існуванні обов'язкового для особистості соціокультурного мінімуму. суспільство соціальний освіта

Комунікативна функція. Виявляється через механізм міжкультурної комунікації, тобто через механізм сприйняття «нового», соціального спілкування, обміну інформацією між людьми, які є носіями відмінних між собою цінностей, стереотипів, поведінкових форм.

Світоглядна (гносеологічна) функція. Полягає у впливі на формування і розвиток світогляду як суттєвого елемента культури, у межах певної культурної системи.

Адаптаційна функція - тісно пов'язана з впливом культури на соціалізацію особистості, позаяк процес адаптації починається із засвоєння загальноприйнятого, поширеного.

Функція соціального контролю. Виявляється в дії таких субстанційних елементів культури, як право і мораль.



2.2 Структурні елементи та форми вияву культури в житті людини і суспільства

З розумінням культури як всезагального явища, пов'язано виокремлення політичної, економічної, екологічної та інших її видів - культури праці, побуту, дозвілля, організації, управління тощо.

Відповідно до змісту діяльності її поділяють на:

* матеріальну та духовну.

Відповідно до рівня, форм соціальної взаємодії поділяють на:

* суперкультуру (культуру конкретного суспільства);

* субкультуру (культуру спільнот);

* контркультуру (культуру девіантних соціальних груп);

* культуру соціальних груп тощо.

Соціологія вивчає співвідношення різних субкультур, контркультур, суперечності між ними та домінуючою субкультурою суспільства, виявляє особливості різноманітних соціальних груп. При цьому виявляються дві тенденції:

* оцінювання інших культур за стандартами власної (етноцентризм);

* оцінювання будь-якої культури за її власними стандартами (релятивізм).

Історичними є дві форми культури: елітарна (професіональна) та народна (побутова). Елітарну культуру створювала обмежена кількість людей, народна - пов?язана з широкими народними масами.

Особистісну, локальну, соціальну системи знань, цінностей, норм і зразків найповніше виражають особливості існування основних форм художньої культури:

* високої (елітарної);

* народної (фольклору);

* масової.

Висока і народна культура виникли ще за часів розподілу праці й розвивались, постійно взаємодіючи, зберігаючи при цьому свою специфіку. Вони, як правило, поширювались серед індивідів з різним рівнем освіченості й культури. З демократизацією суспільства вони дедалі більше втрачали свою соціально-групову прив?язаність, набували стильового розмаїття, модифікування.

Науково-технічний прогрес та активний розвиток засобів комунікації зумовили формування масової культури, яка апелює до всіх, поширює цінності, доступні більшості людей, розрахована для масового вжитку. Завдяки своїй смисловій та художній спрощеності, технічній доступності вона помітно витіснить високу і народну культуру. Створена у попередні десятиліття масова культура зруйнована або руйнується, натомість з?являється багато субкультур, серед них далеко не кращі зразки американської та західноєвропейської масової культури (бойовики, детективи, еротичні стрічки, бульварна література тощо).

Увага до масової культури зумовлена її необмеженими можливостями у подоланні замкненості національних культур, інтеграції їх у світовий культурний простір.

За сучасних умов зростає інтерес до традиційної народної культури. Традиції особливо яскраво виявляються у сфері духовного виробництва, фольклорі, містять у собі стабілізуючі елементи, завдяки яким регулюють життєдіяльність людини.

На сучасному етапі розвитку теорії та практики управління дедалі частіше вживається поняття «організаційна культура». Пов?язано це із загостренням конкуренції, глобалізацією політичних, соціально-економічних процесів. Реалізації цілей конкретної організації потребує певних засобів, соціальної бази, які утворюють організаційну систему. Тому організаційна культура як підсистема організації (культура фірми, підприємства, корпоративна культура) і як процес (культура діяльності) доповнюють, взаємообумовлюють одна одну. Для соціології важливі передусім взаємодії та відносини членів організації (персоналу) в даному соціокультурному просторі.

Організаційна культура постає як:

* сукупність поведінки, символів, ритуалів і міфів, які відповідають цінностям, що поділяються кожним членом організації;

* сукупність уявлень працівників про мету їх діяльності, відносини між керівником і підлеглими;

* сукупність прийомів і правил вирішення проблем зовнішньої адаптації та внутрішньої інтеграції працівників.

Культура в організації, як і в суспільстві, створює певну ауру, є її духом. На стан організаційної культури впливають зовнішні (зразки і стандарти поведінки навколишнього середовища) та внутрішні (специфіка кадрового складу, управління персоналом) чинники. Серед чинників, які впливають на розвиток організації, є її лідери та зовнішнє середовище.

Соціологія виокремлює такі структурні елементи культури:

1.Особистісна система усвідомлюваних знань, цінностей, норм і зразків, які регулюють поведінку та діяльність. Йдеться про моральну, естетичну, політичну, професійну, гуманітарну, науково-технічну культуру особистості, рівень якої визначається її соціалізованістю, зв?язком із культурною спадщиною, розвинутістю індивідуальних здібностей.

2.Локальна система знань, норм, цінностей, зразків соціальної групи, спільноти (територіальної, етнічної, мовної, політичної, економічної, психологічної та ін). Ця культура, розвиваючись у часі, проходить етапи зародження, розквіту та занепаду. Виникає в конкретному оточенні, має власну систему цінностей, особливий культурний клімат і може розглядатися як субкультура.

3.Соціальна система знань, норм, цінностей, зразків, формально прийнятих, функціонально корисних, які закріпилися у суспільній практиці та регулюють форми діяльності. Культура в такому разі представлена матеріальними предметами, в яких втілений досвід людства, а також духовними цінностями суспільства.

До основних структурних елементів культури належать: норми, цінності, ціннісні орієнтації, зразки поведінки, зразки діяльності, менталітет, інтереси, соціально-культурне середовище, інститути культури тощо.

Одним із впливових елементів культури є менталітет, тобто особливості індивідуальної та суспільної свідомості людей, які формуються залежно від традицій, культури, соціальних структур і всього середовища існування людини. Менталітет, у свою чергу, впливає на їх формування, є джерелом культурно-історичної динаміки. Будучи формою вияву групової свідомості, менталітет допомагає зрозуміти своєрідність сприймання та оцінки різноманітними соціальними і політичними групами певного суспільного явища або процесу, узагальнене і поширене уявлення про них особистості, соціально-політичного інституту, групи, організації та інших елементів соціально-політичної реальності. Водночас він відіграє важливу роль у забезпеченні єдності групи з укоріненими в ній загальними цінностями, нормами і зразками поведінки.

Збереження культури реалізується через культурну діяльність людей - створення, поширення та засвоєння культурних цінностей.

2.3 Особливості національної культури у контексті відродження українського соціуму

Сучасні реформи в соціально-політичній, економічній сферах відбуваються за відсутності адекватної системи цінностей, норм, моделей соціальної діяльності. За таких умов тривалий час функціонуватимуть застарілі соціокультурні інститути, цінності й норми. З огляду на це необхідно співвідносити мету й характер реформ з реальними умовами та орієнтаціями людей, враховувати особливості культури соціуму, окремих верств і груп. В іншому разі культурну політику спіткає крах, а культуру - загальна криза:

* втрата культурою своєї основної - людинотворчої функції;

* зростання шовіністичних настроїв, піднесення цінностей національної культури над цінностями культур інших етносів;

* переорієнтація зусиль зі сфери продукування культурних цінностей у сферу поширення та використання їх;

* припинення розвитку нових стилів і напрямів у художній творчості, мистецтві, архітектурі, поява маси еклектичних культурних зразків, зниження художнього смаку, здатності творити «за законами краси»;

* зростання ірраціоналізму, мессіанських та містичних настроїв, поширення антиінтелектуалізму, ганьбливого ставлення до творців духовних цінностей;

* поширення масової культури, активізація субкультур, різноманітних сленгів, допуск ненормативної лексики на сторінки друкованих видань, у засоби масової інформації;

* перетворення процесу освіти та виховання на процес трансформації, передачі знань;

* зниження регулятивної функції моралі, утвердження імморалізму як принципу буття;

* втрата культурою здатності до саморозвитку, виникнення потреби в інокультурних зразках;

* десакралізація базових цінностей культури, формування «ціннісного вакууму».

Особливості культурної ситуації в Україні визначають такі субкультурні підсистеми: висока інтелігентська субкультура, яка розвиває традиції елітарної культури; радянська культура, заснована на патерналізмі; субкультура ліберальних цінностей, що охоплює частину молоді, підприємців, інтелігенції; комплекс маргінальних субкультур нижчого класу, яким властивий переважно тоталітарний підхід до особистості. Внаслідок деградації системи радянських культурних цінностей утворюється соціокультурна ніша, за заповнення якої борються західна і маргінальна субкультури. Але найглибше криза культури виявляється у кризі особистості.

Отже, на початку XXI ст. істотно змінюється розуміння та роль культури в суспільстві. Значно свідомішим є використання науки, освіти, технічної, фізичної, духовної, моральної культури в організації та нормалізації трудової та суспільної діяльності людей.

Розширилося використання етнокультурного чинника у формуванні нових суспільних відносин. Суспільство XXI ст. визначатиметься не стільки товарами, як формуванням і поширенням високої культури, знань, освіченості, кваліфікації, обміну інформації. Оновлення знань, передусім соціальних, кваліфікації, навичок стане особливо важливим у житті кожної людини, передбачаючи розвиток її здібностей, активізуючи її науковий, культурний і моральний потенціали.

2.4 Статус, предмет і об?єкт соціології освіти

Освіта - один із найдавніших соціальних інститутів, це складне і багатоманітне суспільне явище, сфера передачі, освоєння і перероблення знань, умінь, навиків і соціального досвіду. Крім того, освіта є і системою навчальних і виховних закладів, що здійснюють різноманітні форми реалізації навчального процесу.

Освіта - як соціальне явище - є об?єктом дослідження багатьох наук (педагогіка, психологія, філософія, історія), кожна з яких має свій аспект і специфіку дослідження. Соціологія освіти (одна із галузей соціології) вивчає соціальний аспект освіти, дозволяє розглядати її з позиції суспільних відносин, її взаємодії з суспільством, впливу на суспільний розвиток, її сфери і культуру.

Соціологія освіти - галузева соціологічна дисципліна, предметом якої є освіта як соціокультурний інститут, її взаємодія з іншими інститутами і суспільством загалом.

Згідно з соціокультурним підходом навчальний процес як вид соціокультурної діяльності належить до предметної сфери соціології освіти, що постає як загальна теорія освіти і як емпірична наука. Це дає змогу простежити динаміку освіти, особливості її взаємодії з іншими сферами суспільного життя.

Предмет соціології освіти - стан і динаміка соціокультурних процесів у сфері освіти; закони, принципи, технології навчання; взаємодія з іншими галузями суспільного життя.

Об?єкт - сфера освіти, тобто соціальне середовище, в якому розгортаються, функціонують процеси освіти, діють суб?єкти освіти.

Соціологія освіти водночас є фундаментальною, прикладною, теоретичною та емпіричною наукою, має свої методологічні принципи, застосовує багатий арсенал методів дослідження. Спираючись на обширну інформаційну базу і здійснюючи прогностичні функції, вона покликана забезпечити наукове обґрунтування соціальної політики в сфері освіти, реформування системи освіти.

Дана дисципліна тісно пов?язана із суміжними їй - «соціологією виховання», «соціологією науки», «соціологія культури», тому витоки формування соціології освіти тісно пов?язані із витоками соціального виховання (III. Фур?є, Р. Оуен, Е. Дюркгейм, Д. Дьюї).

Наукові основи соціології освіти були закладені відомими соціологами Е. Дюркгеймом та М. Вебером, які досліджували соціальні функції освіти, педагогічні процеси, а також їх зв?язок із економічними та політичними процесами.

Інтерес до соціології освіти в західних країнах особливо зріс у 60-70-х роках, коли мала місце відсутність стикування системи освіти з вимогами науково-технічного прогресу, на фоні масових молодіжних заворушень.

Одне з основних її завдань полягає у своєчасному вивченні нагальних потреб і проблем освітнього життя суспільства та обґрунтування щодо їх вирішення.



2.5 Освіта та її функції і структура (види, форми)

Поняття освіти багатозначне, а тому й трактується соціологами неоднозначно:

* як процес навчання, засвоєння умінь, знань, цінностей, культури;

* як результат цього процесу, що виражається в опануванні та засвоєнні цих знань, умінь, навичок, цінностей культури;

* як система, сукупність організацій і закладів, установ, де здійснюється процес навчання, оволодіння знаннями, уміннями, навичками та цінностями духовної культури тощо.

Як бачимо, освіта в основному зводиться до навчання. Але термін «освіта» і «навчання» неоднакові за значенням. Освіта - це не знання самі по собі.

Освіта - це розвиток особистості й формування громадянина, здатного самостійно й вільно мислити і діяти.

Навчання - ядро освіти, але стання відбувається й за межами навчальних закладів - протягом усього життя людини. Освіта пов?язана як із навчанням, так і з вихованням, а також з процесами соціалізації.

Процес освіти - це сукупність різноманітних впливів на людину, оволодіння культурою, що нагромадило людство.

Освіту розглядають як цілісну самостійну систему, яка має інституційний характер.

Отже, освіта як соціальний інститут, як цілісна система передбачає наявність:

* суб?єктів освітньої діяльності - педагогів, учнів ті студентів навчальних закладів;

* об?єктів освітньої діяльності - як окремих учнів та студентів, так і їх колективів, в яких розвиваються здібності, здійснюється обмін діяльністю, знаннями, формами спілкування;

* засобів освітньої діяльності - навчальних планів, програм, методів й організаційних форм навчання, підручників, посібників, технічних засобів та ін.

Функції освіти

Культурна функція забезпечує передання від покоління до покоління культурної спадщини, відтворення та розвиток культури.

Професійно-економічна функція визначає характер взаємозв?язку освіти з розвитком продуктивних сил суспільства.

Соціальна функція містить можливості впливу на соціальну структуру, створює певні канали соціальної мобільності, рольових та статусних переміщень.

Виховна функція втручається у процес гармонізації та вдосконалення людяних якостей, формування громадянина.

Функція соціального захисту поширює потенційні соціальні можливості людини у професійному й особистому самовизначенні, особливо за ринкових умов.

Соціалізаційна функція забезпечує засвоєння широкого кола цінностей, соціальних ролей і очікувань, на основі яких складаються повсякденне життя людей.

Функція соціального контролю проявляється у тому, що, перебуваючи у навчальних закладах по декілька годин на день учні та студенти одержують знання на основі стандартизованих підручників, виконують внутрішній розпорядок закладу, вимоги адміністрації та наставників, засвоюють звички і переконання, що пропагуються освітньою установою.

Освіта - це соціальна система, яка має свою структуру (форми, види, ступені). Традиційно виділяють: дошкільну, шкільну і вищу освіту; професійну і непрофесійну; природничо-наукову, технічну, гуманітарну; очну, вечірню; очно-заочну, дистанційну; самоосвіту, пост освіту.

В Україна на початку ХХІ ст. функціонувало 9,8 тис. дошкільних установ, 21,3 тис. загальноосвітніх шкіл, 1180 професійно-технічних училищ, 740 вищих навчальних закладів І і ІІ рівнів акредитації (технікуми, училища, коледжі), 14 класичних і 45 технічних університетів, 30 академій, 72 інститути.

· дошкільна освіта і виховання - здійснюється разом із сім?єю і мають на меті забезпечення фізичного, психічного здоров?я дітей, їхній повноцінний розвиток, набуття життєвого досвіду, вироблення умінь, навичок, потрібних для навчання у школі;

· загальна середня освіта -- забезпечує всебічний розвиток дитини як особистості, її нахилів, здібностей, талантів, професійне самовизначення, формування загальнолюдської моралі, засвоєння визначеного суспільними, національно-культурними потребами обсягу знань про природу, людину і суспільство, екологічне виховання, фізичне вдосконалення (поділяється на початкову - І ступеня, основну - ІІ ступеня, старшу - ІІІ ступеня);

· позашкільна освіта і виховання -- забезпечує творчу самоорганізацію дитини в системі позашкільних освітньо-виховних закладів, орієнтується на динамізм розвитку потреб дітей та їхніх батьків у освітньо-виховних послугах (це музичні, спортивні школи, різні гуртки, студії, клуби за інтересами);

· професійно-технічна освіта - забезпечує здобуття громадянами робітничої професії відповідно до покликання, інтересів, здібностей, підвищення їхньої виробничої кваліфікації, перепідготовку;

· вища освіта -- забезпечує фундаментальну, наукову та загальнокультурну, практичну підготовку, одержання громадянами спеціальності відповідно до покликання, інтересів, здібностей, підвищення їхньої кваліфікації, вдосконалення професійної підготовки, перепідготовку наукових і науково-педагогічних кадрів (це технікуми і коледжі - І-ІІ рівнів акредитації, інститути - ІІІ рівня акредитації, університети - ІV рівня акредитації);

· післядипломна підготовка -- забезпечує систематичне поновлення набутих у ВНЗ знань, перепідготовку людей з вищою освітою з метою опанування нових спеціальностей та професій;

· аспірантура і докторантура забезпечують наукову та педагогічну підготовку кандидатів і докторів наук;

· самоосвіта -- система набуття і підвищення рівня знань шляхом самостійного опанування знань та вмінь, одержання професії і спеціальності. Самоосвіта набуває легітимності шляхом перевірки та оцінки знань системою екстернату.

Система освіти в Україні переживає радикальні зміни, які торкаються всіх її елементів і ланок. Поруч з традиційною школою з?явились ліцеї, гімназії, коледжі, школи і класи з поглибленим вивченням предметів, профільні класи тощо. Паралельно з системою безоплатної освіти існує платна (комерційна) освіта у всіх ланках - від дитячих садків до університетів.

Змінюється система відносин між інститутом освіти і церквою, яка розвиває свої семінарії, відкриває богословські факультети та університети, недільні школи тощо.

Ще на початку 90-х pp. XX ст. в монолітній системі державної освіти України виникли окремі недержавні (приватні) навчальні заклади, які значно розширюють можливості вибору варіативних форм освіти.

2.6 Тенденції і проблеми модернізації сучасної вітчизняної освіти

Якщо для ХІХ ст. критерієм оцінювання знань був принцип «знаєш - не знаєш», для ХХ ст. - «розумієш - не розумієш», то для ХХІ ст. визначальним буде не тільки вміння засвоювати вже набуті знання, а й уміти використовувати їх на практиці та продукувати нові.

Сучасні соціологи (А. Печчеї, Ф. Кумбас та ін.) звертають увагу на перебіг в останній чверті XX ст. глобальної кризи освіти і прагнуть виявити основні шляхи її подолання. Вказується, зокрема, на такі ознаки цієї кризи:

* зростання "функціональної неосвіченості" у світі, яка охоплює 1 млрд. осіб;

* розрив між освітою та культурою;

* відставання освіти від науки;

* збереження дисфункцій сучасних освітянських систем, що обумовлює зниження якості освіти;

* послаблення впливу освіти на соціалізацію молоді;

* зростаюча диспропозиція між потенціями людської культури, досягненнями суспільства і культури мас;

* низький коефіцієнт корисної дії використання людством своїх могутніх ресурсів, наукових відкриттів, нових технологій, інформаційних систем;

* постійно зростаючий розрив між вищими досягненнями, професійною майстерністю окремих видатних особистостей і діями в цій галузі основної маси працівників та ін.

Слід відзначити, що й Україна не запобігла освітянській кризі, наслідуючи як набутки й досягнення, так й невирішені проблеми й суперечності радянської системи навчання і виховання.

Освітянська криза у нашій державі була зумовлена не тільки глобальними, а й деякими національними факторами:

* крахом головних принципів та догм радянської освіти, спричинений падінням минулої політико-ідеологічної системи;

* одержавленням та бюрократизацією освітянської системи;

* викривленням цілеспрямованості та соціальних функцій школи;

* залишковим принципом фінансування освіти і культури;

* відсутністю нових моделей освіти, наукової та формальної альтернативи;

* соціальним та етичним розривом між викладацьким корпусом, студентами та учнями;

* зниженням соціального престижу освіченості й інтелекту у кризовому соціумі, яким залишається українське суспільство.

Спроби подолання кризи освіти в нашій державі сконцентровані у Державній національній програмі «Україна XXI століття: стратегія освіти», що визначила інноваційні цілі, напрями й антикризові завдання модернізації національної освіти. Цей комплекс дій та заходів концептуально відповідає світовій практиці, що понад 10--15 років впроваджує реформацію освітянських систем, як найважливіший засіб подолання глобальної кризи: міжнародні проекти «Освіта для 2000року» (ФРН); «Освіта американців для XXI сторіччя» та «Нація у небезпеці» (США); "Освіта майбутнього" (Франція); «Модель освіти для ХХІ ст.» (Японія) та ін.

...