Сучасний лібералізм: соціально-філософський аналіз

Размещено на http://allbest.ru

ІНСТИТУТ ФІЛОСОФІЇ ІМЕНІ Г.С.СКОВОРОДИ

НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ

УДК 140.8:329.12

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філософських наук

Сучасний лібералізм: соціально-філософський аналіз

Спеціальність 09.00.03 - соціальна філософія

Заблоцький Віталій Петрович

Київ -2002

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Донецькій державній академії управління Міністерства освіти і науки України, на кафедрі соціально-гуманітарних дисциплін

Науковий консультант - доктор філософських наук, професор, Мокляк Микола Миколайович, Інститут філософії імені Г.С.Сковороди НАН України, в.о. завідувача відділу соціальної філософії

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор Ананьїн Валерій Опанасович, Військовий інститут телекомунікації і інформатизації Київського Національного Технічного Університету “Київський політехнічний інститут” Міністерства освіти і науки України, завідувач кафедри військово-гуманітарних дисциплін;

доктор філософських наук, професор Михальченко Микола Іванович, Інститут соціології НАН України, головний науковий співробітник;

доктор філософських наук, доцент Розова Тамара Вікторівна, Одеська національна юридична академія Міністерства освіти і науки України, завідувач кафедри філософії

Провідна установа - Центр гуманітарної освіти НАН України, кафедра філософії науки та культурології, м.Київ

Захист відбудеться 22 березня 2002 р. о 14.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.161.02 в Інституті філософії імені Г.С.Сковороди НАН України за адресою: 01001, м. Київ-1, вул. Трьохсвятительська, 4.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України за адресою: 01001, м. Київ-1, вул. Трьохсвятительська, 4.

Автореферат розісланий 19 лютого 2002 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Л.А.Ситниченко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Лібералізм впливає на всю сукупність соціальних відносин, які визначають глобальний - в усій його суперечності - розвиток сучасного людства. З'явившись на суспільній арені як опонент традиціоналізму, лібералізм сам згодом став традицією, набуваючи в ХІХ - ХХ століттях безперечних рис універсалізму. Він є багатовимірним соціокультурним явищем, осердям певного соціального світогляду й етики, комплексом цінностей, основою політики багатьох провідних держав світу. Епітет “ліберальний” нерідко вживається для визначення універсальних рис сьогодення - “ліберальний світогляд”, “ліберальна ера”, “ліберальна цивілізація”.

Завдяки лібералізму сучасна цивілізація набула своїх багатьох характерних рис - як позитивних, так і негативних. За допомогою ліберальної політики долалися кризи й відбувалися докорінні трансформації в житті народів. Немає такої значимої соціальної сфери або інституції, на існування і функціонування якої не вплинув (і не продовжував би впливати) лібералізм. Разом з тим, саме в ліберальних тенденціях можна вбачати небезпеку для стійкості й спадкоємності, ліберальні модернізації нерідко невідворотньо руйнують структури усталеного соціального порядку і світогляду, примусово втягують спільноти й окремих людей до нового цивілізаційного круговорот, де ефективність і темп існування, користь і корисність замінюють колишню повагу до авторитету й шанобливе ставлення до традиції та історії.

Намагаючись опанувати невичерпну складність сучасного життя, ми опиняємось перед нагальною потребою і необхідністю збагнути сутність лібералізму, визначити його місце й роль у суспільному житті, з'ясувати причини довготривалості та життєвої сили ліберальних тенденцій.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження здійснене в рамках наукової теми “Соціально-адекватний менеджмент як чинник оптимізації суспільної трансформації” (номер державної реєстрації 0100V002767), яка виконується в Донецькій державній академії управління.

Метою дисертаційного дослідження є соціально-філософське осмислення сучасного лібералізму, з'ясування його соціальної місії і основних функцій, які він виконує у різних вимірах соціуму.

Для досягнення цієї мети необхідно вирішити такі завдання:

провести аналіз методологічних засад, репрезентованих у ліберальній традиції, здійснити аналіз основних концепцій лібералізму, провідних напрямків, досягнень і невирішених проблем сучасної лібералістики;

виявити сутність лібералізму як соціокультурного феномену;

розкрити соціальний механізм лібералізацій;

з'ясувати специфіку лібералізму як політичної ідеології в його взаємозв'язку з іншими ідейно-політичними течіями та рухами;

проаналізувати сутність і внутрішню логіку еволюції лібералізму від його первинних (“класичних”) форм до сучасного стану;

виявити головні риси, притаманні ліберальному образу соціальної дійсності;

визначити й критично оцінити основні риси ліберального соціального порядку;

з'ясувати місце й роль лібералізму в контексті вирішення завдань соціальної трансформації і формування нової суспільної ідеології України;

виявити значення лібералізму в умовах глобалізації і сучасної комунікативної революції.

Об'єктом дослідження виступає лібералізм як багатовимірне соціальне явище - фактор розвитку, сукупність певних соціальних цінностей світоглядного масштабу, що виконують різноманітні функції.

Предметом дослідження є закономірності виникнення, будови (структури), фукціонування і розвитку лібералізму як явища, що природньо виникає на певному етапі розвитку людства.

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертаційна робота є результатом самостійного дослідження, у ході якого було отримано ряд висновків, що мають характер наукової новизни.

1. У тлумаченні лібералізму можуть бути виокремлені дві парадигмальні моделі - субстанціоналізм і функціоналізм. Розроблена автором релятивістська концепція лібералізму полягає в тому, що лібералізм “самовизначає” власну якісну своєрідність через співставлення з іншими складовими фундаментальної ідеологічної тріади “лібералізм - консерватизм - соціалізм”. Глибинна соціальна сутність лібералізму розкривається не в його аксіологічних маніфестаціях, а в його функціях. Специфічно притаманним способом буття лібералізму є уникнення аксіологічної “остаточності” й визначеності.

2. Лібералізм уособлює одну зі складових загальноцивілізаційного вектору соціальної емансипації, звільнення від “культури залежності”. Усім людським спільнотам притаманні ліберальні потенції, які актуалізуються на певній стадії розвитку, коли суспільство ускладнюється і виникає необхідність і можливість його більш прискореного й ефективного розвитку. Лібералізм був покликаний до життя фундаментальними якісними трансформаціями, зокрема, змінами в характері соціальних зв'язків між людьми, руйнацією систем примусової соціальності з високим ступенем інтегрованості людини в соціум, жорсткими системами соціального контролю. Соціально-перетворююча (креативна) роль лібералізму полягає в тому, що він об'єктивно підсилює і використовує притаманну суспільному розвитку гетерогенність і асинхронність. Це простежується і в еволюції ліберальних форм: звільнюючи спочатку сферу релігійної свідомості, поставивши питання про свободу совісті й віротерпимість, лібералізм згодом поширив рамки суспільної свободи на сферу економіки, політики тощо.

3. Соціальним механізмом лібералізацій є вплив на індивідів і соціальних суб'єктів, їхні мотивації і потреби, вплив на форми діяльності й суспільні відносини, на культуру й світогляд. Лібералізм, затверджуючи принципи соціальної свободи та здійснюючи її перерозподіл, забезпечив незворотнє руйнування синкретичної єдності соціуму. З первісного синкрезису поступово виокремилася економіка як відносно самостійна сфера, політика та ін., тим самим формувалося суспільство нової якості, нових параметрів існування. Є підстави вважати, що такі структурні зміни призвели, зокрема, до виникнення власності, держави, політики в їх сучасному розумінні.

3. Обгрунтовано визначення сутності політичних ідеологій як динамічних комплементарних систем. Виникнення політичних ідеологій пропонується розглядати в рамках моногенези. Показано, що первинна ідеологія (яку звичайно визначають як “сім'ю великих ідеологій”) була ліберальною за своїм змістом і спрямованістю. Лібералізм утворює серцевину емансипаторської метаідеології розвитку, до якої генетично відносяться консерватизм, соціалізм, націоналізм, анархізм, фемінізм, “зелена” ідеологія (інвайронменталізм) тощо. Взаємозв'язок і взаємодія основних ідеологій у рамках метаідеології визначається як “комплетивність”, тобто ідеології доповнюють одна одну, утворюючи органічну цілісність. Обгрунтовано структурну характеристику базисної “ліберальної тріади”, де лібералізм відіграє роль динамічної, пошукової, інноваційної складової; консерватизм репрезентує інституціоналізовану усталеність, соціальний “інстинкт самозбереження”, структурне закріплення ліберальних надбань, ціннісну спадкоємність у розвитку; соціалізм - соціальну сензитивність (чутливість), врахування інтересів більшості.

4. Ліберальний індивідуалізм є в ліберативному розумінні принципом добровільної, асоціативної соціальності, в умовах якої потенціал індивіда зростає. Ліберальний комунітаризм є запорукою спроможності громадянського суспільства захищати інтереси громадян, протистояти зовнішньому тиску.

5. Ліберальний соціальний порядок є, з одного боку, органічно сформованою цілісністю, певною якістю функціонування соціальних інститутів, а з іншого - певним способом інтерпретації останніх.

6. Лібералізм є комунікативною експансією, яка модернізує суспільство, пожвавлює його розвиток, робить світ більш відкритим і цілісним.

7. Структура суспільної ідеології сучасної України може бути зображена як ієрархія рівнів громадянської залученості: індивідуалізм - комунітаризм - муніципалізм - регіоналізм - секулярний цивілізм. Загальнодержавний рівень передбачає гармонійне узгодження лібералізму, консерватизму й соціалізму.

8. Лібералізм складає осердя сучасної глобалізації (гіпер-лібералізації) в усіх її визначальних рисах і проявах - це зумовлює як креативну формотворчу роль лібералізму, так і небезпечні потенції глобалізації стосовно цивілізаційної самобутності народів.

Практичне значення одержаних результатів полягає в наступному. Ідеї і висновки дослідження були використані під час реалізації міжнародного освітнього проекту NT - 100-80-95, який виконувався під егідою програми TEMPUS/TACIS, зокрема, для підготовки нових учбових курсів “Концептуалізація стійкого розвитку”, “Демократія і прийняття рішень”, “Соціальна політика стійкого розвитку”, “Медіація суспільної життєздатності”.

Теоретичні положення дисертації знайшли відображення в новому для національної вищої освіти курсі “Основи демократії”, який розробляється і впроваджується в рамках канадсько-українського проекту “Демократична освіта” (здійснюється з 1998 р.). Автором було запропоновано базову концепцію і основний зміст програми курсу. Дисертант є одним з авторів підручника з основ демократії, видання якого планується в рамках проекту.

Одержані результати використовувалися у діяльності Агентства регіонального розвитку “Донбас”, яке веде розробку ідеологічних аспектів суспільних трансформацій і реалізує різні напрямки гуманітарних експертиз у регіоні. У 2000 р. було виконано проект “Трансформація цінностей у кризовому суспільстві”, за матеріалами якого видано колективну монографію.

Теоретичні положення і висновки дисертації знайшли використання в практичній діяльності Управління з питань внутрішньої політики Донецької облдержадміністрації, а також у діяльності обласного суспільно-політичного союзу “За єдність, згоду і відродження”, який об'єднує більше 100 партійних і громадських організацій Донецької області. В основу Платформи покладено концептуальні наробки автора щодо шляхів і методів активізації громадянської активності на рівні місцевої (територіальної) спільноти й регіону.

Висновки дослідження можуть використовуватися для створення сучасної теорії політичних ідеологій, а також у справі практичного опрацьовування антикризових стратегій - як з точки зору ідеологічного “супроводження” реформ на загальнодержавному рівні, так і у формуванні регіональних антикризових заходів.

Матеріали й висновки дисертації можуть бути використані в розробці та викладанні вузівських курсів і спецкурсів з філософії, соціології і політичних наук, а також у створенні підручників і навчальних посібників з вказаних дисциплін.

Апробація дисертації. Основні положення дисертації пройшли апробацію на наукових конференціях: “Політика і влада” (Запоріжжя, 1993 р.), на засіданні “круглого столу” в Інституті філософії НАН України “Свобода і соціальний захист: філософія, ідеологія, політика” (Київ, 1994 р.), Другому Всеукраїнському філософському конгресі (Київ, 1995 р.), регіональній конференції “Проблеми і перспективи формування цивілізованого суспільства в Україні” (Донецьк, 1995 р.), міжнародній конференції “Відродження української державності: проблеми історії та культури” (Одеса, 1996 р.), Всеукраїнській науково-практичній конференції “Політична культура посткомуністичної України: проблеми дослідження та національно-демократичної трансформації” (Тернопіль, 1996 р.), міжнародній науково-методичній конференції “Стійкий розвиток країн з перехідною економікою” (Донецьк, 1998 р..), конференції “Витоки і становлення партійно-політичної системи в Україні” (Харків, 2000 р.), міжнародній конференції “Громадянська освіта в Україні: викладання основ громадянського суспільства і проблеми методики” (Київ, 2000 р.), міжнародній конференції “Розвиток демократії в Україні” (Київ, 2000 р.), Всеукраїнському симпозіумі політологів (Київ, 2000 р.), конференції “Гуманітарне знання на порозі ІІІ тисячоліття” (Київ, 2000 р.), першій Всеукраїнській соціологічній конференції (Київ, 2000 р.), на міжнародному симпозіумі з проблем гуманізації і гуманітаризації науки і освіти (Донецьк, 2001 р.), міжнародній науково-практичній конференції “Соціал-демократична ідея в європейському і українському політичному просторі” (Київ, 2001 р.), на конференції “Політичні ідеології” (Київ, 2001 р.), науково-практичній конференції “Становлення ліберального суспільства в Україні: традиції, сучасність і перспектива” (Київ, 2001 р.) та ін.

Основні положення наукового дослідження доповідалися на методологічних семінарах. Дисертація пройшла обговорення на засіданні кафедри соціально-гуманітарних дисціплін Донецької державної академії управління.

Основні положення і висновки дисертаційного дослідження знайшли відображення у 25 публікаціях у фахових виданнях, а також у трьох монографіях (одна - без співавторів), брошурах, тезах виступів і доповідей.

Структура і обсяг дисертації. Дисертація складається з вступу, шести розділів, висновків і списку використаних джерел.

Загальний обсяг дисертації - 394 сторінки, список використаної літератури містить 1025 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обгрунтована актуальність теми, визначені мета й завдання дослідження, викладена наукова новизна й практична значимість отриманих результатів, дана характеристика апробації роботи.

У першому розділі “Теоретико-методологічні проблеми дослідження лібералізму” розглядаються основні напрямки дослідження лібералізму, а також відповідні методологічні й джерелознавчі аспекти проблеми. Аналізуються природа й межі лібералізму. Виокремлені три точки зору на генезу та масштаби ліберальної традиції:

а) убіквентна (універсалістська) вбачає в лібералізмі глибоко притаманну людству тенденцію і не виключає проявів лібералізму в періклівських Афінах чи в книгах старозавітних пророків;

б) лімітарна вважає, що лібералізм виникає за певних умов як системна реакція на потреби суспільства; можна також виокремити версії лімітаризму: лімітарно-фіналістську (констатування “кінця лібералізму”), лімітарно-фаталістьску (міркування про “кінець історії” і безальтернативне затвердження лібералізму як цивілізаційного еталону) і лімітарно-інфінітивну (існує нижня межа ліберальної традиції, а майбутнє - “відкрите” і невизначене);

в) акцідентна тлумачить лібералізм як випадкову “мутацію”, наслідок унікального збігу соціокультурних обставин (зокрема, у Західній Європі).

Автор вважає найбільш адекватною лімітарно-інфінітивну позицію, яка трактує лібералізм як специфічний засіб і форму модернізаційної трансформації суспільства.

Автор дисертації пропонує періодизацію розвитку лібералізму, розглядає специфіку й своєрідність кожного етапу і, в той же час, - органічну спадкоємність ліберальної еволюції.

Перший етап (кінець XVII - XVIII cт.) - створення умов для інтелектуального “сходження” лібералізму, кристалізація ліберального кредо. Лібералізм поширюється на вирішально значущі сфери й інституції, забезпечуючи їх структурну трансформацію і модернізацію. Почавши з автономізації економіки як особливої сфери акумуляції і витрати людської енергії, лібералізм поширив свій трансформуючий вплив на політичні інституції, став згодом ідеологічним підгрунтям у процесі становлення національних держав (власне, держав у сучасному їх розумінні).

Другий етап (кінець XVIII - 70-і роки ХІХ ст.) - час, коли переважав так званий “класичний” (економічний) лібералізм. Лібералізм шукав легітимні еволюційні шляхи трансформації соціуму, обмежуючи енергетику впливу Американської і Великої Французької революцій. Разом з тим помилково вважати лібералізм антиреволюційним. Сучасна історіографія кваліфікує революційні події 20 - 40-х років ХІХ ст. в Європі не інакше, як “ліберальні революції”. Подальші реформи у Великій Британії, Іспанії, Німеччині, Швейцарії, Бельгії, Нідерландах, країнах Скандинавії зробили ліберальний соціальний порядок реальністю, і це свідчило про дієвість і життєву силу лібералізму. Складаються ліберальні концепції соціальної дії, які живляться критичним сприйняттям соціальної реальності - її інституцій, цінностей і авторитетів (радикальне відгалудження лібералізму - марксизм). Ліберальна налаштованість - не тільки в невгамовній незадоволеності існуючим становищем, але й у переконаності, що існує реальна можливість змінити його у напрямку більшої (хоча б відносної) відповідності ідеалу. Отже, до лібералізму доктринально-філософського (яким він переважно й був на першому етапі) додається лібералізм “прикладний”, трансформативний, креативний. Якщо взяти до уваги його ставлення до Старого Порядку (як метафори всього, що заважало Осучасненню), то “прикладний” лібералізм був також неприховано радикальним і руйнівним.

На третьому етапі (остання чверть ХІХ - перші два десятиліття ХХ ст.) розробка різноманітних аспектів лібералізму набуває широких масштабів. Увагу цій проблемі приділили майже всі визначні суспільствознавці й політики. Виникає напрямок соціальної думки, який можна назвати ліберальною теорією, де об'єктом рефлексії виступає вже власне лібералізм як такий, ліберальна думка, ліберальні практики. Усе це було необхідною передумовою процесу модернізації лібералізму.

Від 70 - 80-х років ХІХ ст. лібералізм переживає трансформації, які знаменують появу “сучасного лібералізму”. Специфіку останнього звичайно вбачають у яскраво вираженій соціальній складовій, у зміні точки зору на роль і функції держави в захисті й забезпеченні прав громадян. Автор дисертації розглядає сучасний лібералізм ширше, ніж тільки “соціальний лібералізм”. Наприкінці ХІХ ст. виникають нові якості й виміри розвитку соціуму, яким мусив відповідати лібералізм. Соціалізація в цьому відношенні була значущою і показовою, але нею не обмежувалося “осучаснення” лібералізму. Покликанням й головною специфічною рисою лібералізму із самого початку було забезпечення умов для добробуту й неутисненого існування якнайбільшої кількості людей. Оскільки аналогічну мету здавна ставить перед собою політика (у її позитивному тлумаченні як засоба досягнення блага громадян), то слід вважати, що на третьому етапі створювалися передумови для широкої політизації і масовизації сучасного лібералізму.

Лібералізм зосереджується на якості соціального порядку, засадах рівності й справедливості, що розглядаються як докорінні умови стабільності та безпеки. “Класичний лібералізм” конституював громадянське суспільство як гаранта соціального розвитку в напрямку свободи - сучасний лібералізм акцентує увагу на контекстуальних параметрах стабільності й соціальної свободи (серед таких параметрів сьогодні - держава, креативна еліта, компетентна бюрократія). Ці стадії розвитку лібералізму не можна протиставляти одна одній - вони віддзеркалюють особливості й нагальні потреби доби. Змінювалися вектори лібералізму, але не його сутність - забезпечення динамізму, спричинення інновацій і змін, розширення простору соціальної свободи, сприяння соціальним експериментам і емансипаторським практикам. Перехідною постаттю між двома етапами був Д.С.Міль, а мислителями, які знаменували якісне зрушення у лібералістиці - Т.Л.Грін і Л.Т.Гобгауз. “Соціалізація” лібералізму - не ревізія його засад, а скоріше чітка маніфестація первинного соціального кредо, хоча вона дійсно розширювала межі ліберального дискурсу, переосмислювала місце й значення політики та економіки з точки зору нових просторів соціального розвитку (а, отже, і нових умов для соціальної і індивідуальної свободи).

Четвертий етап розвитку ліберальної традиції - лібералізм ХХ століття, доби великих випробувань, яких зазнали засади лібералізму за часів Великих війн і Великої Трансформації (під якою автор розуміє не тільки “Новий курс” Ф.Д.Рузвельта, але й подальші докорінні самоперетворення капіталізму). Поштовхом до глибинних трансформацій стали події Першої світової війни, революції в Європі, Російська революція 1905-1921 рр., виникнення фашизму і його наступ. Усі ці процеси, разом узяті, дали таке резонансне підсилення внутрішнім кризовим симптомам капіталізму, що роки “Великої Депресії” сприймалися як тотальний крах ліберального світосприйняття і необхідність ледь не відмовитися від лібералізму взагалі. Друга світова війна не зменшила актуальність ліберального пошуку - саме в лібералізмі вбачали соціальний світоустрій, спроможний протистояти тоталітарному здичавінню. Войовничий лібералізм доби “холодної війни” й розрядки кидав виклик усім іншим формам індустріальної цивілізації - перш за все “реальному соціалізму” - і нарешті (хоча й досить несподівано) переміг.

На рубежі ХХ - ХХІ ст. лібералізм парадоксально виявився заручником неочікувано здобутої ідеологічної гегемонії і навіть почав сприйматися як безальтернативний вектор розвитку (концепція “кінця історії” Ф.Фукуями). Згодом з'ясувалося, що “пост-біполярний” світ зовсім не лібералізується наскрізь. Геополітичні імперативи, локальні війни, тероризм і релігійний фундаменталізм - усе це обмежує масштаби й вплив ліберальної політики навіть у країнах “ліберального авангарду”.

Автор характеризує основні напрямки концептуального опанування лібералізму провідними західними авторами: Р.Байнером, Н.Боббіо, А.Брімо, І.Валлерстайном, Ф.А.Гаєком, Д.Греєм, Р.Дарендорфом, Д.Джонстоном, Р.Дворкіним, В.Кимлікою, І.Крістолом, К.Майноугом, П.Мане, Д.Маннінгом, Л.Мізесом, М.Новаком, Р.Нозіком, К.Поппером, Д.Ролзом, Р.Рорті, Д.Уолдроном, Р.Флетменом, М.Фріденом, С.Холмсом та ін.

Логіка трансформаційних процесів у постсоціалістичних країнах актуалізує проблему лібералізму в “країнознавчому” аспекті. У розділі розглянуто становлення лібералістики в країнах Східної Європи і, зокрема, в Україні. Різними аспектами аналізу сучасного ідеологічного процесу, становлення громадянського суспільства в Україні й, відповідно, значення лібералізму в цих процесах займалися В.П.Андрущенко, В.Д.Бабкін, О.В.Бабкіна, Є.К.Бистрицький, В.Г.Воронкова, А.М.Гальчинський, В.П.Горбатенко, Л.В.Губерський, Р.Кісь, А.Ф. Колодій, В.Г.Кремінь, Б.Л.Кухта, В.С.Лісовий, Я.В.Любивий, В.І.Ляшенко, М.Д.Міщенко, М.І.Михальченко, М.М.Мокляк, В.І. Полохало, М.В.Попович, Ю.І.Римаренко, С.Г.Рябов, М.М.Слюсаревський, В.О.Таран, В.М.Ткаченко, В.І.Шинкарук та ін. Вказаній проблематиці приділяють увагу такі діючі українські політики, як В.М.Литвин, М.Г.Жулинський, В.В.Медведчук, В.М.Пінзеник, В.П.Щербань та ін.

Джерельна база дослідження репрезентована трьома основними групами джерел.

Перша група - сучасна теоретична лібералістика, тобто дослідження лібералів-концептуалістів, що займаються розробкою ліберальної теорії.

Друга група - ідеологічна лібералістика. Це документи міжнародного й українського ліберального руху: маніфести, декларації і резолюції конгресів Ліберального Інтернаціоналу, праці діячів ліберального руху, документи й матеріали ліберальних партій. Використовувалася також ліберальна періодика.

Третя група - матеріали різноманітного походження, в яких віддзеркалені процеси й наслідки ліберальних перетворень, зокрема, на рівні державної політики (конституційні акти, декларації, закони, аналітичні розробки, матеріали соціологічних досліджень тощо).

Методологічну основу роботи складає соціально-філософська концепція лібералізму, яка вбачає в ньому загальноцивілізаційне явище, своєрідну “цивіліософію”, завдяки якій людство здійснює перехід до прискореного розвитку з метою досягнення ефективності, відкритості, емансипованих умов існування як окремих людей, так і соціальних груп. Автор характеризує основні методологічні принципи дослідження, зокрема, історизм, об'єктивність, причинність і світоглядний плюралізм.

У межах сучасного ліберального дискурсу не отримали належного розгляду питання демографічного контексту ліберальних проектів, урбанізації, проблеми переходу від одного усталеного стану до іншого через кризовий “коридор” та ін. Сучасна ліберальна теорія зосереджується на дослідженні стабільних, усталених систем і станів, значною мірою залишаючи поза межами уваги проблематику механізмів і змісту лібералізацій.

Таким чином, доведена нагальна потреба концептуального осмислення (а в перспективі - створення адекватної теорії) сучасного лібералізму, перегляду традиційних уявлень про лібералізм у нових соціально-політичних і соціокультурних умовах.

Другий розділ “Лібералізм як соціокультурний феномен“ містить характеристику лібералізму як цивілізаційного явища. Багатовимірність лібералізму знаходить свій прояв у тому, що він водночас репрезентований такими формами: 1) образ і стиль мислення, емоційно-ментальна настанова, світовідношення, аттітюд; 2) форма філософського світогляду; 3) різновид соціальної теорії; 4) форма політичної ідеології (доктрини); 5) сукупність соціальних практик (інновацій, експериментів, емансипацій); 6) соціально-політичний рух.

У рамках розділу розглядаються соціальні потреби, які постійно викликають появу та існування “лібералізмів“ у різних версіях і різновидах. Лібералізм закономірно з'являється скрізь, де на порядку денному постають питання акселеративних модернізацій та інновативного розвитку. Навіть тоді, коли ліберальні цінності “експортуються”, визначальними факторами його генези є органічні потреби суспільства, яке осучаснюється і експериментує з інноваційною пошуковою динамікою. Немає такого суспільства, яке можна було б визнати “бездоганно” й “взірцево” ліберальним, - будь-яке суспільство може бути з користю для себе лібералізоване ще більшою мірою. З іншого боку, ліберальні “гени” не можуть бути імплантовані штучно. Вони мусять визрівати органічно, переживати необхідні - й зазвичай тривалі - природні соціо-мутації для того, щоб за відповідних обставин спричинити докорінні зміни інституціонального й ментального устрою соціуму, його ритмів і способів життя, особистісних еталонів.

Лібералізм був покликаний до життя фундаментальними якісними трансформаціями, які відбувалися в соціальному житті XVII - XVIII ст., - індустріалізацією, промисловою і культурною революціями, небаченим прискоренням соціального розвитку. Це був період, коли складалися ментальні й соціально-економічні передумови для виокремлення і становлення лібералізму. В якісно визначеному вигляді про існування лібералізму можна говорити не раніше, як з останньої чверті XVIII століття. Критеріально важливим для визначення сутності лібералізму є розуміння тісного зв'язку між його специфічно-критичним підходом до існуючих соціальних інституцій і відповідними концепціями соціальної дії, ліберальною праксеологією і перфекціонізмом.

Потреби доби вимагали глибинних змін у характері й формах соціальних зв'язків між людьми. Лібералізм осмислював і певним чином формував відношення до процесів масштабної і драматичної руйнації традиційних систем примусової соціальності з високим ступенем інтегрованості людини в соціум, жорсткими системами соціального контролю. Розпад та свідома руйнація (у тому числі й самим лібералізмом) цих усталених систем традиційного порядку призводили до епохального за масштабами й наслідками звільнення і звеличення особистості, її духовної енергії і творчої наснаги і, в той же час, - до соціальної атомізації, апокаліптичних проявів маргіналізації та зубожіння, коли окрема людина залишалася наодинці з жорстоким світом, де точиться війна всіх проти всіх.

Лібералізм виходив з того, що подолання могутніх сил соціальної гравітації носить позитивний характер, воно сприяє звільненню окремих соціальних акторів, які отримують змогу ставити й досягати своїх індивідуальних цілей. Все це динамізує розвиток, надає суспільному існуванню багатоманітності, розширює простір вибору - як індивідуального, так і соціального. У той же час індивідуалізація і автономізація набагато збільшують ризик і невизначеність існування - суспільства в цілому і окремої людини. Але в межах ліберального світосприйняття, у системі ліберальних цінностей ці константи стресової нестабільності набувають статусу плідної креативності й перспективності.

Із самого моменту виникнення ліберальна теорія репрезентувала певний погляд на суспільство в цілому, що дає підстави інтерпретувати її як різновид аксіологічно орієнтованої соціальної філософії, що акцентує увагу на створенні соціальних умов для суспільної свободи. Лібералізм проходить кілька органічних етапів свого становлення - від віротерпимості, економічного і політичного лібералізму - до лібералізму сучасного, соціального - і, нарешті, до його найновітніх форм і проявів - усього того, що дисертант визначає в цілому як “глибокий” лібералізм. Внутрішня логіка цього процесу визначена поступовим освоєнням нових сфер суспільної свободи.

Необхідно зазначити, що первісні соціальні форми репрезентують своєрідний синкрезис - як на рівні світоглядному (міф), так і з точки зору морфології соціуму (нерозчленованість основних соціальних сфер, їхнє нероздільне існування). Лібералізації руйнують таку первісну цілісність і живляться енергією її розпаду. Розвиток автономізує соціальні підсистеми, встановлює між ними динамічний баланс, який невпинно порушується і породжує руйнації і трансформації. Історичний процес характеризується мінливою субординацією компонентів (рівнів) соціального цілого, основних його підсистем - економічної, політичної, культурної. Зміни можуть відбуватися синхронно або діахронно, торкатися більшої або меншої кількості соціальних верств. До певної історичної межі асинхронність не була надто виразною, але згодом зросла та набула наочної сили саме з виокремленням сфер суспільного життя і суспільної свідомості за часів капіталістичної індустріалізації.

Суспільство на певному етапі має нагальну потребу врівноважувати таку асинхронність, звільнятись від тих соціальних інституцій, які стоять на заваді більш-менш гармонійному, сталому розвитку. У той же час суспільство об'єктивно зацікавлене у випереджаючому розвитку тих соціальних сфер, які найбільшою мірою здатні викликати прогресивні зміни в інших сферах (“ланцюгова реакція змін”).

Спочатку лібералізм спрямовував своє вістря на проблеми свободи совісті, виступав з проповіддю необхідності подолання крайнощів релігійного обскурантизму та нетерпимості, переконував у важливості толерантності, нейтральності в питаннях віри. Тим самим лібералізм затверджував принципи духовної автономії і самодостатності індивіду, його громадянської гідності - індивид вважався досить зрілим для того, щоб особисто й неупереджено вирішувати питання своєї релігійної приналежності. Від проблем віротерпимості й соціальної толерантності лібералізм переходить до проблематики ініціювання та стимулювання соціальної свободи. Рушійною силою і уособленням прискорення суспільного розвитку і його “осучаснення” у ХVIII - ХІХ ст. виступала економіка.

Економічна свобода була метафорою (і розумілася як умова) всіх інших видів свободи. Тому економічний лібералізм всебічно обгрунтовував недоторканість економічного життя, невтручання держави в справи підприємців і промисловиків. Лібералізм у економіці ставив за мету обмеження “занадто сильної” політики по відношенню до економіки, яка ще не набула в умовах перших фаз індустріалізму достатньої сили для самостійного розвитку. Експансія пан-економізму, яка охопила практично всі сфери суспільного життя, призвела до того, що суспільство почало вимагати певного обмеження суто економічного - у його відношенні до суспільного як такого, зокрема, з точки зору інтересів соціальної справедливості, забезпечення якогось базисного рівня соціальної гармонії та ін. Це спричиняло природну соціалізацію лібералізму, більш рельєфно і послідовно ставило в його рамках питання про принципи й засади соціального розвитку, про пріоритет соціальних цінностей над вузькопрагматичними міркуваннями “ефективності” та “прибутку”. Важливою складовою соціокультурної лібералізації було виникнення і поширення етики гуманізму, тобто етики людської свободи, розробка філософії прав людини (згодом - конституціоналізму), подальша “юридизація” свідомості.

Тим самим лібералізм використовував і стимулював автономізацію різних сфер соціального життя, їхню гетерогенність і асинхронність розвитку. Досягалася плідна “різниця потенціалів”, прискорення соціальної динаміки, перерозподіл соціальної свободи й заміщення соціальних цінностей.

Лібералізм, уособлюючи універсальну емансипаторську тенденцію історичного розвитку, виступає засобом осмислення меж і можливостей - на даний історичний момент - індивідуальної і суспільної свободи. Розділ дисертації містить дослідження природи, типологій і основних напрямків розвитку емансипації як універсальної тенденції до звільнення від “культури залежності” (свідомі лібералізації можуть розглядатися як відгалудження більш універсального феномену емансипації) .

Емансипація - набуття соціальними суб'єктами (як соціальними спільнотами, верствами, так і окремими особами) можливостей більш автономного, незалежного, неконтрольованого ззовні розвитку, самовизначення і самоактуалізації. Емансипація - перехід зі статусу й становища пригніченого й експлуатованого об'єкта - у статус суб'єкта, агента, який набуває можливостей діяти, обирати спосіб дії та її напрямок. Процеси емансипації живлять самі себе, утворюють хвилеподібні резонанси. Вони починаються в якійсь одній - обмеженій - сфері, й згодом поширюються на інші. За своїм спрямуванням і змістом емансипації бувають розвиваючими, стабілізуючими та деструктивними. Нерідко мобілізаційні (тоталітарні, технократичні) емансипації руйнують живу тканину соціальності з метою досягнення “штучного стрибка”. Емансипації сягають усіх сфер життя суспільства, в їх основі можуть бути як внутрішні, так і зовнішні джерела.

Дисертант розглядає основні вектори сучасних емансипаторських практик (звільнення від економіки й політики, від місця, від віку і часу, від влади статі, від сексуалізації, від тіла, від технократії і комп'юто-тиранії та ін.), в межах яких відбуається пошук і “апробація” нових форм соціальної свободи.

Третій розділ “Лібералізм як метаідеологія” містить аналіз основних ознак лібералізму як ідеологічної системи.

Дисертант пропонує визначення політичних ідеологій як динамічних комплементарних систем. Це передбачає необхідність аналізу всієї багатоманітності ідеологічного життя як органічної цілісності, де кожна окрема ідеологія - частина єдності, фрагмент цілого. Ідеології доповнюють і зумовлюють одна одну. Є всі підстави вважати, що політична ідеологія (в її сучасному розумінні) виникла наприкінці ХVIII ст. саме як ліберальна метаідеологія (метафорично кажучи - “ідеологія ідеологій”). Автор пропонує визначення останньої як емансипаторської метаідеології розвитку. Вона - емансипаторська, бо об'єктивно відображає універсальну тенденцію суспільної еволюції до зменшення масштабів і сили примусової соціальності, до звільнення просторів індивідуальної і суспільної свободи, до зростання терпимості й врівноваженості в соціальних відносинах, нівелювання крайнощів і екстремістських проявів. Вона - метаідеологія, бо складається з кількох ідеологій (і породжує із себе нові вектори й нові змістовні відтінки ідеологій), надає їм системної цілісності, функціонально визначає специфіку кожної ідеології в рамках системи. Вона - саме метаідеологія розвитку, бо розвиток є головною проблемою політичної ідеології, кожної ідеології окремо (і метаідеології - в цілому). Метаідеологічність лібералізму полягає в тому, що він набагато ширше традиційно ідеологічного “формату”, - він утворює світоглядне підгрунтя для різноманітних форм і стилів мислення, плідно впливає на філософію та її проблематику, на сам спосіб постановки й вирішення різноманітних “вічних” питань.

Ця всеохоплююча парадигмальна система (емансипаторська метаідеологія) пропонувала новий погляд на існуюче становище, ставила до центру уваги проблему соціального розвитку, соціальної динаміки, трансформацій, оновлення. Це була метаідеологія, бо в її первинному плідному середовищі репрезентовані риси (у вигляді своєрідних “протоідеологій”) більшості тих ідейних течій, які виокремляться як самостійні тільки пізніше. Лібералізм складав осердя емансипаторської метаідеології розвитку, яка утворила основу сім'ї первинних ідеологій і складає основу головних ідеологічних течій досьогодні (зокрема, лібералізму в його сучасному розумінні, консерватизму, лібертаризму, соціалізму, анархізму, фемінізму, націоналізму, “зеленої” політики тощо).

На початковому етапі існування метаідеології розвитку позначали себе іманентні цьому явищу тенденції, зокрема, тенденція до внутрішньої поляризації - опозиції ліберального й консервативного. Це не було антагонізмом (як іноді здається), а формою плідної діалектичної медіації, коли два полюси, формуючи поле взаємодії, утворюють нові - спільні - змісти і цінності, визначають новий логічний простір, поглиблюють зміст старих дуальних опозицій. Такий дуалізм був джерелом розвитку метаідеології і репрезентував у “протистоянні” єдність іноваційної динаміки (лібералізм) та статичної усталеності, свідомої акцентуації на докорінно важливих соціальних цінностях (консерватизм). Отже, лібералізм і консерватизм не протистоять один одному, як це часто вважається, і, тим більше, не виключають один одного. Вони є взаємно обумовленими, взаємопроникаючими і необхідними проявами єдиної амбівалентної сутності. Лібералізм уособлює пошук, націленість на зміни, інновації, прискорення розвитку. Консерватизм закріплює позитивні наслідки ліберального пошуку, і в той же час здійснює функцію внутрішньої критики лібералізму. Консерватизм може виступати гострим і беззастережним опонентом ліберальних поглядів, але це - не стороння критика, не критика “ззовні”, консерватизм є “alter ego” лібералізму, він органічно живе в ньому і є його інобуттям, conditio sine qua non.

Образно кажучи, лібералізм показує, якими консерватори будуть завтра, а консерватори показують, якими ліберали були вчора. Звісно, ці дві складових “соціального ДНК” не є структурно і морфологічно подібними, вони не віддзеркалюють одна одну. Лібералізм несе невпинну динамічність, енергетику, намагається виявити й актуалізувати всі можливі (в ідеалі) потенції для розвитку та соціальної творчості, для інноваційних трансформацій, для затвердження нового середовища й нового простору свободи. Консерватизм робить лібералізацію реалістичною і надає можливість “обжити” нові обрії соціального буття. Лібералізм пропонує суспільству надмірну кількість адаптивних моделей, випробуючи їх через практики лібералізації, консерватизм репрезентує “соціальний імунітет” по відношенню до цих моделей, він випробує їх згідно з домінуючими в суспільстві критеріями, усталеними ідентичностями, культурними традиціями, національною самобутністю.

Соціалізм - невід'ємна складова емансипаторської метаідеології, він також є ліберативною ідеологією. Його роль у базисній тріаді - бути індикатором соціальної “чутливості” (сензитивності), носієм принципів справедливості та солідарності. Соціалізм репрезентує важливі функції “зворотнього зв'язку”, притаманні будь-якій складній самоорганізованій системі. Якщо метаідеологія в цілому визначає вектори соціального розвитку (в умовах, коли він вже відбувається на підвищених швидкостях), то соціалізм відображає те, яким чином наслідки розвитку відбиваються на більшості пересічних громадян - простих людей, трудящих, їхніх сім'ях і дітях, на їхньому повсякденному бутті. “Соціалістичність” лібералізму як ідеології - не в намаганні побудувати “соціалістичний лад” без багатих і бідних, а у відстоюванні рівності можливостей, у пошуку таких моделей і механізмів, які сприяли б подоланню найбільш кричущих і небезпечних для суспільства наслідків економічного зростання і швидкоплинних змін як таких. Якщо у своїй консервативній версії соціалізм намагається “звільнитись” від розвитку взагалі (народницький соціалізм, фундаменталістські антизахідні концепції соціалізму), то у своїй марксистській редакції соціалізм є ідейним обгрунтуванням емансипаторської посткапіталістичної утопії, де людина звільняється від гноблення пан-економізму як такого. Тоталітарні технократичні мобілізації (тюремно-казарменні варіанти соціалізму) є антиліберальними за своєю сутністю, бо передбачають подолання гальмівної сили й ваги соціуму задля здійснення карколомних наздоганяючих стрибків - звільнення від аристократії, від приватної власності, від селянства та ін.

Таким чином, емансипаторська метаідеологія розвитку була викликана до життя потребами осмислення і належного обгрунтування умов і перспектив модернізуючого розвитку. Взагалі ж усі суспільства транзиції нагально потребують свідомої ідеологізації. Така ідеологія, взята у своєму “макроформаті”, мусить гармонійно узгодити три необхідних складових (імперативи) розвитку - інноваційно-креативну (тобто власне ліберальний компонент розвитку), інституціонально-гармонізуючу (консервативний компонент) і сензитивну (соціалістичну).

Робиться спроба визначити головнi свiтогляднi позиції, які відстоюють лiберали. В основі їхнього світосприйняття лежить специфічний соціоцентризм - уявлення про те, що суспiльство є самодостатньою системою, яка сама визначає і постiйно творить себе. Суспільство уявляється лібералам природним органічним середовищем, в якому лише й може існувати людина як родова істота; на певній стадії формуються передумови для автономного існування індивідів, культивування особистісних властивостей, що починають сприйматись як важливі та значущі.

Соціум не має фатально визначеної, “магістральної” лінії розвитку. У ньому кожного моменту наявні різноманітні тенденції - часто різноспрямовані, вони втілюють відповідні соціальні інтереси і, в той же час, визначають складність і непередбачуваність (відносну, часткову передбачуваність) суспільного розвитку. Звідси органічно випливає неможливість і небажаність монополії і монізму, гомогенізації і уніфікації - у чому б вони не полягали й в чому б не знаходили прояв.

Суспільство - це підсумок взаємодії різноманітних намагань, воно уособлює не просто їхню суму, а немовби векторний підсумок, що, як правило, майже ніколи не співпадає з окремими намаганнями тієї чи іншої групи, класу, організації, тієї чи іншої впливової особи, а інколи протирічить їм усім. Це пов'язано перш за все з тим, що людина, переслідуючи власні цілі, виходить з обмеженого розуміння реальності, відносно спрощеного уявлення як про дійсність, так і про себе саму, свої потреби та умови їх задоволення.

Соціальна реальність є багатовимірним явищем, яке визначається непередбачуваністю, непослідовністю і імпульсивною афективністю людини. Багато явищ соціального порядку своїм існуванням зобов'язані випадковості. Але, одного разу з'явившись, вони продовжують існувати далі - вже невипадково, набуваючи усталеності, самодостатньості, виявляючи здатність до самоорганізації та самовідтворення.

Лібералізм “класичної доби” переважно виходив з небажаності трансформацій суспільства згідно якихось планів чи моделей. Сама ідея “переробки” суспільства чи людини сприймалася такою, що здатна викликати тяжкі важковиправні наслідки. Сьогодні ліберали вважають, що людина спроможна змінити світ на краще відповідно до своїх переконань і уявлень про належне, справедливе. Ця риса сучасного лібералізму надає йому рис перфекціонизму - активістського підходу до реальності, коли мається на увазі ідеал належного, який виступає моделлю цілеспрямованих перетворень.

Розгляду основних особливостей сучасного лібералізму присвячено четвертий розділ “Глибокий лібералізм”. “Новий лібералізм” репрезентує ліберальний спосіб вирішення проблем в контексті іншої Сучасності. Ставлячи питання суспільного розвитку, він змушений обмежувати економіку політичними засобами, долати пан-економізм. Тим самим сучасний лібералізм немовби намагається відновити колишню інтегровану соціальну цілісність, приборкати руйнівні прояви необмеженої свободи. Йдеться про подолання “інституціонального нігілізму”, притаманного економічному лібералізму (лібертаризму). Відповідно, від інструментально-абсолютистського тлумачення ліберального (якщо є можливість звільнитись від гальмівної сили інституцій - це треба робити) його прихильники переходять до поміркованого (можливості свободи створює взаємодія різних соціальних інституцій, необхідно тільки підтримувати розподіл впливу між ними). Такі парадигмальні зрушення стимулюють виникнення і вкорінення соціального лібералізму, який не є цілком новим, а скоріше появою у “новій редакції” первинного інтегрального лібералізму.

Виникнення “нового” лібералізму тлумачиться в той же час як подолання традиційного ідеологічного соціоцентризму. Сучасний лібералізм повною мірою зберігає акцентуйовану соціальність, але не обмежується нею. Він уособлює зростаючу релятивізацію соціального простору й часу, розширюється не тільки розуміння змісту та призначення свободи, але й визначення її потенційних суб'єктів. Це розширення простору ідеологічного викликано небаченими раніше можливостями, які отримала людина у ХХ ст. Зокрема, “глибокий лібералізм” торкається питань біоетики, генетичної ідентичності людини й проблем генної інженерії, втручання в геном людини з метою його корекції, проблем абортів і евтаназії, трансплантації і транссексуальності, сексуальної ідентичності людини тощо. Протягом останніх 100 - 150 років досить швидко сформувався новий біологічний порядок - з новими вимірами тривалості життя, більшою захищеністю людини від епідемій, хвороб і передчасної смерті, новими параметрами сексуального життя людини (незалежно від статі). Новий біологічний порядок - один із чинників, який істотно вплинув і продовжує впливати на зміст і форми сучасного лібералізму.

З іншого боку, навіть якщо вважати, що лібералізм був і переважно залишається політичною філософією, це означає, що сьогодні він повинен осмислювати нове поле й нові об'єкти політики. Відповідно, предмет політичної філософії потребує суттєвого розширення, визнання необхідності й закономірності включення до свого проблемного поля, наприклад, “політики тіла”, “віртуальної політики”, “цифрової демократії”, “прав тварин” та ін.

У сучасних умовах повага до людської гідності ставить нагальну проблему самовизначення суспільства в питаннях життя і смерті, біо-свободи людини в умовах нечуваних проривів у медичних технологіях. Виявляється, наприклад, що навіть за умов визнання невідчуджуваного простору приватності (privacy), суспільству далеко не байдуже, наскільки легко може вирішити питання свого безболісного вмирання хвора людина (проблема активного сприяння евтаназії) та ін. Жива тканина соціальності в її нормальному стані повинна відрізнятися високою (навіть “хворобливо” підвищеною) чутливістю до всього, що складає життя громадян, що торкається їхніх страждань і насолоди, їхнього життя, їхньої смерті. Вже самі знання про можливість евтаназії впливають на людей і змінюють їх. Отже, “глибокий лібералізм” мусить виходити з того, що глибинну, втаємничено-серцевинну основу здорової соціальності складає людяність і співчуття, готовність прийти на порятунок ближньому, підтримати його в боротьбі за життя.

Актуальність “глибокого лібералізму” загострюється тим, що сучасні ідеологічні пошуки певною мірою цілеспрямовано породжують і живлять специфічний асоціальний індивідуалізм - замкненість людини на власному існуванні, житті власного тіла та його функціях, обмеження життєвих мотивацій гедоністичним споживанням, задоволення собою “таким, який я є”. Асоціальний індивідуалізм “ампутує” громадянськість, орієнтує людину на існування осторонь соціуму. Власне задоволення, мінімізація напруження (перш за все розумового), емоційне отупіння - все це стає зворотнім боком гедоністичного конс'юмерізму. Очевидно, скрізь відбувається корупція громадянських чеснот і активної громадянськості як такої, - саме тому необхідно свідомо долати найбільш кричущі прояви асоціального індивідуалізму, відкриваючи людину повноцінному соціальному існуванню, виховуючи в ній соціальний інтелект і соціальний етос.

“Глибокий лібералізм” долає межі звичної соціальності, він не задовольняється усталеною сюжетикою соціального світогляду, - і тим самим підходить до останніх меж людської свободи й несвободи. Ця ситуація зумовлена тим, що розвинені суспільства досягли певного оптимуму інституціональної будови соціуму. Відносно головних засад соціального буття немовби досягнуто певного консенсусу. Ліберальні спільноти в переважній своїй більшості не мають потреби (і бажання) сперечатися навколо основних засад свого існування, ставити під сумнів фундаментальні цінності громадянського етосу. В той же час природне тяжіння до нової свободи підводить до межі, за якою вже йдеться про звільнення людини від “правил гри”, накреслених природою, про подолання власної тілесності, про звільнення від влади своєї статі, від сексу, від біологічної запрограмованості, від своєї родової належності до смертного виду Homo sapiens.