Проблеми рівня життя населення

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Рівень життя. Поняття рівня життя

1.1 Рівень життя населення

1.2 Індикатори рівня життя

1.3 Поняття “прожитковий мінімум” в Україні та світі

2. Рівень життя населення України

2.1 Оцінка рівня життя в Україні

2.2 Регіональна диференціаця доходів населення України

2.3 Шляхи підвищення рівня життя в Україні

3. Проблеми рівня життя населення

3.1 Проблеми вирівнювання рівня і якості життя населення

3.2 Проблеми бідності в Україні

Висновки

Список використаної літератури



Вступ

Економічний розвиток будь-якої країни світу, включаючи Україну, визначається досягнутим рівнем і якістю життя населення. У концепції “Програми розвитку Організації Об'єднаних Націй” (ПРООН) зазначається, що будь-яка держава світу в процесі свого економічного розвитку повинна в першу чергу створювати сприятливі умови для того, щоб життя людей було довгим, здоровим і наповненим творчістю.

Однак в республіках колишнього СРСР, включаючи Україну, у 1990 - 1995 рр. спостерігалася тенденція до зниження індексу людського розвитку, основного показника, прийнятого у міжнародній практиці для зіставлення рівня і якості життя населення, з незначним його збільшенням у 1996-2002 рр.

У свою чергу доводиться констатувати, що сьогодні в практиці управління соціально-економічним розвитком регіонів України рівень і якість життя населення ще не стали головною метою. Також і теорія управління рівнем та якістю життя населення далека від досконалості. Різні аспекти рівня та якості життя населення досліджувалися вітчизняними і закордонними вченими: О.І. Амошею, Д.П. Богинею, П.Т. Бубенко, М.І. Долішнім, В.В. Онікієнком, С.І. Дорогунцовим, В.С. Пономаренком, М.О. Кизимом, Е.М. Лібановою, С. Валентеєм, А. Дауренбековим, В.Ф. Майєром, В.М. Жеребіним, Т.С. Клебановою, О.В. Кузнєцовою, В.О. Мандибурой, Н.М. Рімашевською, О.Ф. Новиковою, В.Я. Райциним, О.Є. Суриковим та ін.

Значний внесок до вирішення теоретичних та практичних аспектів проблем життєвого рівня населення в перехідний період в Україні належить Базилюк О.В., Богіні Д.П., Бондар І.К., Гейцю В.М., Голеусовій Г.З., Даниленку О.І., Долишнєму А.В., Кваснюку Б.Є., Кір'ян Т.М., Колоту А.М., Новікову В.М., С.І., Ревенку А.Х.

Узагальнюючи теорію і практику даного питання, ці дослідники виділяють ряд невирішених проблем, а саме: розмежування понять “рівень” і “якість” життя населення; побудови узагальнюючого критерію оцінки рівня і якості життя населення; вибору системи окремих і інтегральних кількісних показників оцінки рівня життя населення; розробки інтегральної оцінки якості життя населення й ін.

Разом з цим на сьогодні не існує єдиної системи показників рівня життя, залишаються невирішеними проблеми методологічного та методичного характеру щодо розрахунку окремих індикаторів та побудови узагальнюючого показника життєвого рівня.

Мета роботи - розкрити сутність поняття „рівень життя”, провести аналіз рівня життя населення України.

Поставлена мета обумовила необхідність вирішення ряду взаємопов'язаних завдань:

- розглянути поняття та показники рівня життя;

- дослідити рівень і якість життя населення України;

- напрацювати шляхи підвищення рівня життя населення України.

Об'єкт дослідження - процес формування рівня життя населення України.

Предмет дослідження - сукупність методів комплексного аналізу рівня життя населення.

Робота складається із трьох розділів, в яких послідовно аналізується поставлена проблема [8, ст. 45].

життя доходи населення прожитковий



1. Рівень життя. Поняття рівень життя

1.1 Рівень життя населення

Рівень життя населення -- це соціально-економічна категорія, яка характеризує можливості суспільства щодо забезпечення життя, діяльності та всебічного розвитку. Він виражається сукупністю суспільних відносин і умов, що характеризують життя, працю, побут та інтелектуально-культурний розвиток людей, їх свободу та правову захищеність.

Рівень життя населення -- це одна з найважливіших соціальних категорій, що формується під впливом взаємодії всіх суб'єктів економічних відносин. Його підвищення (соціальний прогрес) має бути пріоритетним напрямом державної соціально-економічної стратегії, зокрема спрямованої на реалізацію засад соціально орієнтованої ринкової економіки.

Категорія "рівень життя" акумулює широкий спектр соціально-економічних відносин, котрі виявляються через багаторівневу систему індикаторів стану та умов життєдіяльності особи, домогосподарства, соціальних груп, населення країни та її регіонів. Цю категорію можна розмежувати на три взаємозалежні поняття: умови життя, власне рівень життя, якість життя (рис. 1.1).

Умови життя (середовище існування) -- це сукупність показників, які характеризують розселення, екологію, умови життя, умови праці, розподіл бюджету часу, наявність закладів охорони здоров'я, освіти, побутового та комунального обслуговування, торгівлю, транспорт, зв'язок і систему комунікацій, культуру обслуговування тощо.

Власне рівень життя -- це рівень споживання матеріальних і нематеріальних благ та послуг.

Якість життя -- ступінь відповідності умов і рівня життя певним стандартам чи нормативам.

Згідно з нормативами чи стандартами виокремлюють такі рівні життя населення:

Рис. 1.1 Взаємозалежність понять категорії "рівень життя

— достаток -- це рівень життя, який дає змогу користуватись усіма благами, що забезпечують всебічний розвиток людини;

— нормальний рівень життя -- забезпечує раціональне споживання відповідно до науково обґрунтованих норм та нормативів, що дає можливість людині відновлювати свій фізичний та інтелектуальний потенціал;

— бідність -- це життя, за якого споживання відбувається на рівні збереження працездатності як нижньої межі відтворення життєвих сил.

Бідність характеризується низкою показників:

- межа бідності -- це рівень доходу, нижче якого неможливе задоволення основних потреб; визначається як частка прожиткового мінімуму на одну особу в розрахунку на місяць (за її допомогою визначаються сім'ї, які належать до категорії бідних);

- рівень бідності -- це питома вага сімей (домогосподарств), чий рівень споживання (доходів) на одну особу є нижчим за визначену межу бідності;

- глибина бідності -- це відхилення доходів або витрат бідних від визначеної межі бідності;

- опікуваний державою дохід -- це рівень доходу, що до 10 % перевищує межу бідності та обумовлює ймовірність сім'ї потрапити до категорії бідних;

- крайня форма бідності -- це бідність щодо стандартів цивілізації; вона асоціюється з абсолютною бідністю (межею виживання);

- злиденність -- характеризує рівень життя, що забезпечує мінімально припустимий за біологічними критеріями набір благ і послуг, споживання яких дозволяє підтримувати лише життєздатність людини.

Для того щоб управляти процесом підвищення рівня і якості життя населення, необхідно оцінювати їх компоненти, а це вимагає конкретизації переліку елементів, що входять до складу тієї або іншої компоненти.

Аналізуючи праці науковців, котрі займаються теоретичними проблемами потреб і цінностей людини, зокрема І.І. Проніної, визначають такий перелік елементів, що входять до тієї або іншої компоненти рівня й якості життя населення, а також систему показників оцінки рівня життя населення України (рис. 1.2).

Рис. 1.2 Склад компонент рівня й якості життя населення

Запропоновані елементи компонент рівня й якості життя населення можна виміряти за допомогою відповідних показників, застосовуваних в офіційній статистиці.

Загалом систему показників можна згрупувати таким чином (рис. 1.3).

Статистичне вивчення рівня життя населення постійно привертає увагу міжнародних організацій (ООН, національних урядів). Як гранично-критичні показники рівня життя у світовій практиці використовують:

- співвідношення доходів верхньої та нижньої децильних груп -- 10:1;

- частку населення за межею бідності -- 10 %;

- співвідношення мінімальної й середньої заробітної плати -- 1: 3;

- рівень безробіття -- 8--10 %;

- сумарний коефіцієнт плідності (для жінок дітородного віку) --2,14--2,15;

- умовний коефіцієнт депопуляції-- 1;

- частку осіб у віці понад 65 років -- 7 %.

Вартісними узагальнюючими показниками рівня життя населення є:

- валовий внутрішній продукт на душу населення;

- національний дохід на душу населення;

- індекс споживчих цін[10, с. 78].

1.2 Індикатори рівня життя

З-поміж показників рівня життя вирівняють індекс людського розвитку.

Людський розвиток -- це процес розширення можливостей людей обирати шляхи і засоби підвищення якості (стандартів) власного життя.

Індекс людського розвитку (Ілр) -- спеціальний сукупний індекс, який на підставі відповідних показників дає узагальнювальну оцінку людського прогресу.

За методикою ООН індекс людського розвитку обчислюється на підставі трьох показників:

- очікуваного довголіття населення (Ід);

- рівня освіти (Іо);

- рівня життя (Ір.ж).

Індекс людського розвитку обчислюють для чоловіків, жінок, окремих соціальних і етнічних груп, регіонів.

До основних факторів, що впливають на рівень життя населення, належать:

- рівень розвитку виробництва і сфери послуг;

- науково-технічний прогрес;

- культурно-освітній рівень населення;

- інші фактори.

Для прогнозування рівня життя населення та його державного регулювання використовують показники соціальних гарантій населенню:

- прожитковий мінімум (бюджет прожиткового мінімуму);

- мінімальний споживчий бюджет;

- мінімальний споживчий кошик;

- межа малозабезпеченості;

- мінімальна заробітна плата (пенсія, стипендія, грошова допомога) та ін.

Прожитковий мінімум (ПМ) -- показник мінімального рівня споживання матеріальних благ і послуг, необхідних для збереження здоров 'я людини і забезпечення її життєдіяльності.

Існує декілька методів розрахунку ПМ:

- статистичний -- передбачає визначення ПМ на рівні доходів, які мають 10--20 % найменш заможних громадян країни (цей метод можна застосовувати у державах в досить високим рівнем доходів громадян);

- нормативний -- полягає у встановленні вартісної величини ПМ через мінімальний споживчий кошик;

- ресурсний -- враховує можливості економіки забезпечувати ПМ, який застосовується у високорозвинутих країнах;

- комбінований -- поєднує у собі декілька методів; зокрема, вартість харчування визначається за нормами, житлово-комунальні послуги -- за фактом, а непродовольчі товари -- за їх відсотковою часткою в загальних витратах;

- суб'єктивний -- ґрунтується на проведенні соціологічних опитувань населення щодо необхідного мінімального доходу; цей метод є консультативним, оскільки його результати не можуть бути підкріплені реальними економічними можливостями країни, проте він віддзеркалює реальні потреби людей.

Бюджет прожиткового мінімуму (БПМ) -- це вартісна оцінка натурального набору ПМ, у тому числі усі витрати на податки та інші обов'язкові платежі.

У світовій практиці застосовується два основних підходи до побудови БПМ:

- нормативний, основою якого є концепція споживання на науково обґрунтованому мінімально необхідному рівні;

- статистичний, що ґрунтується па аналізі закономірностей споживання.

Відповідно до Закону України "Про Державний бюджет України на 2008 рік і про внесення змін у деякі законодавчі акти України" ПМ на одну людину на місяць становив 626 грн, а також:

- для працездатних осіб -- 669 грн;

- для осіб, що втратили працездатність, -- 498 грн;

- для дітей у віці до 6 років -- 557 грн;

- для дітей у віці від б до 18 років -- 701 грн.

Прожитковий мінімум на одну особу, а також окремо для тих, хто належить до основних соціальних і демографічних груп населення, за поданням Кабінету Міністрів України, щорічно затверджується Верховною Радою України до початку розгляду Державного бюджету України і періодично переглядається відповідно до зростання індексу споживчих цін, одночасно з уточненням показників Державного бюджету України, та публікується в офіційних виданнях.

Основним інструментом регулювання доходів населення є використання мінімального споживчого бюджету.

Мінімальний споживчий бюджет (МСБ) -- визначає такий обсяг доходів, який уможливлює придбання набору споживчих товарів і послуг для задоволення основних фізіологічних і соціально-культурних потреб людини; розраховується за допомогою статистичного, структурного та нормативного методів.

Для державного регулювання доходів населення використовується нормативний метод розрахунку МСБ по країні загалом за окремими адміністративно-територіальними одиницями. МСБ використовується як соціальний норматив для визначення мінімальних розмірів заробітної плати, пенсій, грошових допомог, стипендій та інших соціальних виплат, а також витрат держави на харчування в лікарнях, інтернатах, школах, дошкільних та інших закладах соціальної сфери.

Вихідною інформацією для обчислення МСБ є:

- дані демографічного прогнозу;

- склад мінімального нормативного споживчого кошика;

- норми споживання населенням товарів (послуг);

- дані про рівень і динаміку споживчих цін на товари (послуги).

В основу розробки ПМ покладено мінімальний споживчий кошик, який відображає натурально-речовий склад споживчого бюджету (рис. 1.4).

У складі споживчого кошика розрізняють також:

- раціональний споживчий кошик -- набір, який забезпечує людині нормальне відновлення фізичних та інтелектуальних сил, належний рівень життя;

- фактичний споживчий кошик -- реальний набір споживання товарів та послуг.

Межа малозабезпеченості -- це величина середньодушового сукупного доходу, який забезпечує непрацездатному громадянинові споживання товарів і послуг на мінімальному рівні, гарантованому законодавством.

Вона визначається за допомогою нормативно-статистичного методу:

- нормативним методом формується набір продовольчих товарів, який визначається відповідно до соціальних норм споживання для осіб непрацездатного віку, що розробляються науковими установами і організаціями відповідного профілю;

Рис. 1.4 Натурально-речовий склад мінімального споживчого кошика

- вартість непродовольчих товарів і послуг та вартість утримання житла визначається відповідно до фактичних витрат сімей з низькими доходами згідно з положенням, затвердженим Кабінетом Міністрів України; вартість непродовольчих товарів не може становити менше 15 % вартості продуктового набору[5, с. 33].

Мінімальна заробітна плата -- це законодавчо гарантований розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не може здійснюватися оплата за виконану працівником місячну, годинну норму праці (обсяг робіт).

Починаючи з 2009 р., в Україні встановлені такі терміни дії та розміри мінімальної заробітної плати:

- 01.01.2009 -- 31.03.2009 -- 605 грн;

- 01.04.2009 -- 30.06.2009 -- 625 грн;

- 01.07.2009 -- 30.09.2009 -- 630 грн;

- 01.10.2009 -- 30.11.2009 -- 650 грн;

- 01.12.2009 -- 669 грн.

Як бачимо, макроекономічний показник "доходи населення", структура їх формування та витрат характеризують систему розподільчих відносин країни, добробут її громадян, ступінь їхньої соціальної захищеності. Саме тому важливою складовою системи державного регулювання соціально-економічних відносин є соціальна політика та політика доходів.

Соціальна політика -- це діяльність державних і громадських інститутів, суспільних груп та окремих осіб (суб'єктів соціальної політики), спрямована на реалізацію соціальних потреб людини, що забезпечують її життєдіяльність і розвиток як соціальної істоти па основі принципу соціальної справедливості за беззастережного дотримання її громадянських прав та свобод.

Головною метою соціальної політики є запобігання зниженню рівня життя населення і подальше його підвищення в міру залежності від стабілізації економіки.

Головним завданням соціальної політики є досягнення відповідності цілеспрямованої діяльності системи, її соціально-політичних інститутів, що є суб'єктами такої політики, соціальному розвитку, згідно з вимогами об'єктивних закономірностей суспільного прогресу.

З метою створення передумов для формування і реалізації політики щодо грошових доходів населення, спрямованої на вирішення питань переходу до ринкової конкурентоспроможної економіки, підвищення реальних доходів і стимулювання економічної активності, визначено основні напрями політики щодо грошових доходів населення України:

- посилення державного впливу на зростання доходів та платоспроможність населення;

- забезпечення соціальної орієнтації під час розподілу валового внутрішнього продукту;

- уповільнення процесів розшарування населення за рівнем доходів і майновим станом завдяки податковому регулюванню грошових доходів та вдосконаленню адресної системи соціальних виплат;

- забезпечення реалізації конституційних прав громадян унаслідок впровадження державних соціальних стандартів;

- підвищення частки оплати праці в грошових доходах населення;

- стимулювання продуктивної праці, підприємницької та ділової активності населення;

- сприяння збільшенню грошових доходів населення, отриманих від власності;

- запобігання зниженню реальних доходів населення;

- створення системи моніторингу рівня життя різних груп населення;

- створення умов для формування стабільного середнього класу;

- удосконалення та розвиток системи соціального страхування;

- розроблення та реалізація державної програми запобігання бідності.

Політика щодо грошових доходів населення повинна базуватися на таких принципах:

- пріоритет прав людини;

- наукове обґрунтування розробки державних соціальних стандартів і впровадження моніторингу рівня життя, соціальних прогнозів тощо;

- гарантованість забезпечення відтворювальної функції доходів;

- забезпечення мотивації до праці;

- стимулювання підвищення економічної активності населення;

- надання адресної цільової допомоги малозабезпеченим сім'ям;

- здійснення індексації грошових доходів та надання компенсацій відповідно до законодавства;

- розвиток системи соціального страхування, адекватного соціальним потребам населення;

- реформування податкової системи з метою зниження рівня оподаткування населення з порівняно низькими доходами;

- посилення контролю за достовірністю даних про доходи та значні витрати фізичних осіб;

- стимулювання приросту грошових заощаджень як джерела інвестицій у різні галузі економіки.

Як відомо, в умовах вільних економічних відносин суттєве значення у формуванні ефективної політики доходів належить системі оплати праці. Вона створює матеріальну основу розвитку людського капіталу, раціонального використання робочої сили й ефективного управління персоналом усіх категорій[6, с. 123].

1.3 Поняття “прожитковий мінімум” в Україні та світі

Прожиткомвий мімнімум -- вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров'я набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.

Обсяг прожиткового мінімуму містить два елементи -- фізіологічний та соціальний. Фізіологічний мінімум -- це вартісне вираження матеріальних цінностей, конче необхідних для її існування. В світовій практиці він становить 85---87 % загального прожиткового мінімуму, а решта припадає на соціальну частину -- певний набір духовних цінностей мінімально прийнятого рівня життя.

Визначення прожиткового мінімуму.

Світова практика розробила декілька варіантів визначення прожиткового мінімуму в державі.

1. Статистичний метод передбачає встановлення прожиткового мінімуму на рівні доходів, які мають 10-20 % найменш заможних громадян певної держави. Цей метод можна застосовувати у державах з досить високим рівнем доходів громадян.

2. Суб'єктивний або соціологічний підхід базується на проведені соціологічних опитувань населення про необхідний мінімальний дохід. Такий метод є радше консультативним, оскільки його результати можуть бути не підкріплені реальними економічними можливостями держави, проте він виражає справжні потреби людей.

3. Ресурсний метод виходить із можливості економіки забезпечувати прожитковий мінімум, він застосовується у високорозвинутих країнах.

4. Комбінований метод поєднує у собі декілька методів, зокрема вартість харчування визначається за нормами, житлово-комунальні послуги -за фактом, а непродовольчі товари за їх відсотковою часткою в загальних витратах.

5. На практиці застосовується нормативний метод, який полягає у встановленні вартісної величини прожиткового мінімуму через мінімальний споживчий кошик. Кожна держава має свої особливості формування мінімального споживчого кошика.

Наприклад в Болгарії було запропоновано шість таких кошиків, які давали ряд комбінацій щодо складу сімей за їхніми ознаками. Харчова частина кошика містила градації для працюючих, пенсіонерів та дітей, включаючи 149 позицій продовольчих товарів.

В різних країнах використовується або ж соціальний, як у Литві, Білорусі та Естонії, або фізіологічний прожитковий мінімум, як наприклад у Росії чи Казахстані.

У Литві прожитковий мінімум визначається на основі потреб сім'ї з чотирьох осіб: хлопчик 14 років, дівчинка 6-8 років і двоє дорослих. Для інших сімей використовуються спеціальні коефіцієнти. Продовольча частка товарів включає понад 50 видів товарів і становить 45-50 % мінімального споживчого бюджету.

Існує, ще один метод формування рівня прожиткового мінімуму, так званий відносний метод. Відносний метод або метод обчислення медіанного доходу здебільшого застосовується у державах з розвинутою ринковою економікою. Під медіанним доходом слід розуміти таких дохід, за якого половина населення має більший дохід, а половина менший, або це рівень достатку, що найчастіше зустрічається в певній країні (практично він відповідає середньодушового доходу населення). Так в США, Великобританії, Німеччині прожитковий мінімум встановлюється на рівні 40 % від медіанного доходу, у Фінляндії, Італії, Греції, Іспанії -- 50 %, у Португалії та Ірландії -- 60 % відповідно.

На думку вчених-економістів під час підрахунку розміру прожиткового мінімуму враховуються такі чинники:

Економічні, які включають вимоги економічного розвитку, формування організаційних та правових засад ринкової економіки, зовнішньоекономічної діяльності, демократизацію трудових відносин, заходи щодо наповнення доходної частини бюджету;

Правові: дотримання загальновизнаних прав людини відповідно до Міжнародного Пакту «Про економічні, соціальні та культурні права», в якому під правом на працю розуміють здатність людини самостійно заробляти собі на життя;

Соціальні: загальний рівень заробітної плати, встановлення взаємозалежності між оплатою праці та її продуктивністю, підвищення мінімальних державних гарантій заробітної плати та трудових пенсій з поступовим наближенням їх до рівня прожиткового мінімуму.

Визначення прожиткового мінімуму в Україні

В Україні прожитковий мінімум визначається нормативним методом у розрахунку на місяць на одну особу. Крім того, прожитковий мінімум визначається диференційовано залежно від вікового критерію або ж залежно від соціальної та демографічної групи особи: для дітей віком до 6 років; для дітей віком від 6 до 18 років; для працездатних осіб; для осіб, які втратили працездатність.

Такий поділ зумовлений особливостями людського організму, у його потребах в залежності від віку та фізичних можливостей.

Прожитковий мінімум на одну особу, а також окремо для тих, хто відноситься до основних соціальних і демографічних груп населення, за поданням Кабінету Міністрів України щорічно затверджується Верховною Радою України до початку розгляду Державного бюджету України і періодично переглядається відповідно до зростання індексу споживчих цін разом з уточненням показників Державного бюджету України та публікується в офіційних виданнях[7, с. 67].

Починаючи з 2006 року, згідно зі змінами, внесеними до частини третьої статті 4 Закону України від 15.07.1999 № 966-XIV "Про прожитковий мінімум", прожитковий мінімум затверджується Верховною Радою України в законі про Державний бюджет України на відповідний рік.

Прожитковий мінімум встановлюється Кабінетом Міністрів України після проведення науково-громадської експертизи сформованих набору продуктів харчування, набору непродовольчих товарів і набору послуг.

Набір продуктів харчування формується спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері охорони здоров'я з використанням нормативів фізіологічної потреби організму людини в продуктах харчування виходячи з їх хімічного складу та енергетичної цінності, з урахуванням рекомендацій Всесвітньої організації охорони здоров'я.

Набір непродовольчих товарів формується спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в сфері економіки з використанням нормативів забезпечення засобами гігієни, медикаментозними засобами, засобами захисту організму людини від впливу навколишнього середовища, а також засобами влаштування побуту.

Набір послуг формується спеціально уповноваженими центральними органами виконавчої влади у сферах надання відповідних послуг.

2. Рівень життя населення України

2.1 Оцінка рівня життя в Україні

Україна переживає складний період розвитку державності, що відбивається на її населенні. Починаючи з 1993 року чисельність постійного населення країни зменшується приблизно на 300-400 тис. осіб щорічно. За 15 останніх років чисельність населення України зменшилась на 5 млн. осіб. Згідно з найбільш імовірним середнім варіантом демографічного прогнозу, розробленого фахівцями ІДСД НАНУ, загальна чисельність населення у нашій країні до 2010 року зменшиться до 45,5 млн. осіб, у 2020 році до 42,8 млн., до 2030 Ї становитиме 40,7 млн. осіб, а у 2050-му близько 36,3 млн. осіб, тобто скоротиться, порівняно з нинішньою його чисельністю, майже на десять з половиною мільйонів або на 22%. В основному це скорочення зумовлене переважанням смертності над народжуваністю людей.

Рівень життя(за визначенням ООН) - це сукупність таких показників: здоров'я, в тому числі демографічні умови, їжа, одяг, фонди споживання і нагромадження, умови праці, освіта, в т. ч. письменність, житло, включаючи його благоустрій, соціальне забезпечення, тощо. Для характеристики рівня життя ООН використовує такай показник як «індекс розвитку людського потенціалу» (ІРЛП).

- тривалість життя населення;

- рівень освіти;

- обсяг ВВП на душу населення;

- ступінь задоволення матеріальних, духовних та соціальних потреб людини.

Основним показником, який офіційно використовується фахівцями ООН для порівнювання якості життя населення в різних країнах світу, є індекс розвитку людського потенціалу. За якісною оцінкою ІРЛП 35 держав за кількісним складом розподілилися так:

- з високим рівнем ( ІРЛП більше 0,8) - 19 держав;

- з середнім рівнем (ІРЛП менше 0,8, але більше 0,5) - 11 держав;

- з низьким (ІРЛП менше 0,5)- 5 держав.

Оскільки в умовах переходу економіки країни до ринкових відносин поширені натуральні розрахунки та незареєстрована економічна діяльність, населення схильне приховувати свої доходи, реальний стан матеріальної забезпеченості населення та його диференціацію за рівнем добробуту більш точно характеризують показники витрат, ніж доходів. Разом з тим, показник середньомісячної заробітної плати є одним з показників, за яким звітують всі суб'єкти господарської діяльності і який підлягає обліку та розраховується державними органами статистики.

Розподіл регіонів за групами з інтервалом 25 процентних пунктів відносно до середньодержавного рівня свідчить, що більше ніж 150 % середньомісячної заробітної плати в цілому по країні має тільки 1 регіон України, від 125 до 150 % - 2, від 100 до 125 % - 6, від 75 до 100 % - 10, від 50 до 75 % - 8 регіонів. Таким чином, розподіл регіонів має значну асиметрію: вищий за загальноукраїнський рівень заробітної плати мають 9 регіонів, нижчий - в 2 рази більше - 18 регіонів.

Основною причиною низького рівня життя населення в Україні є: відсутність оплачуваної роботи для частини працездатного населення, низька оплата праці працюючим громадянам, існування певних диспропорцій в заробітній платі, важкі умови праці, безробіття.

В 16 областях офіційний рівень безробіття перевищив середній по країні. Найбільш напруженою залишається ситуація в Житомирській, Рівненській, Тернопільській, Сумській, Волинській та Закарпатській областях. Державним комітетом статистики України розроблена методика та Розраховані інтегральні показники, що характеризують рівень та соціально-економічні умови життя населення регіонів. Запропонована методика передбачає побудову інтегрального композиційного індексу, виходячи з 11 блоків показників (всього 25 показників), кожний з яких характеризує один з аспектів досягнутого рівня та тенденцій розвитку потенціалу населення регіону:

- населення;

- рівень життя;

- соціальна сфера;

- споживчий ринок товарів та послуг;

- ринок праці;

- промислове виробництво;

- сільськогосподарське виробництво;

- забезпеченість населення житлом;

- забезпеченість населення засобами транспорту та зв'язку;

- рівень злочинності;

- стан довкілля.

Ідея оцінки соціально-економічного розвитку регіонів підпорядковується концепції сталого розвитку, згідно з якою метою економічної діяльності є не нарощування обсягів виробництва, а забезпечення високого рівня життя населення при належному захисті і збереженні навколишнього середовища.

Забезпеченню народного добробуту сприяє надання безкоштовних послуг закладами соціальної сфери (освіти, охорони здоров'я, культури). Оскільки бюджетне фінансування недостатнє, а колективні джерела фінансування тільки почали створюватися, витрати населення на отримання цих послуг досить вагомі, що негативно впливає на рівень та якість життя народу. Показники рівня та якості життя населення України підтверджують, що міри які держава приймає для поліпшення життя є недостатніми.

Отже, українська держава в умовах відсутності достатніх фінансових коштів повинна створити такі умови, щоб працездатне населення змогло само реалізуватися та забезпечити якісне життя, а непрацездатне - отримало достойний соціальний захист[9, с. 78].

2.2 Регіональна диференція доходів населення України

Однією з найбільш складних проблем регіонального розвитку залишається низький рівень життя населення та поглиблення регіональної диференціації їх доходів. Міжрегіональне співставлення рівнів життя населення є складним завданням соціально-економічного виміру. Сучасна статистична наука володіє певними підходами та системою показників, що дозволяють здійснити оцінку просторової диференціації рівня життя населення України. Це грошові доходи населення (в тому числі заробітна плата), показники реального споживання, забезпеченості житлом, зайнятості, здоров'я, демографічні показники та інші.

Оскільки в умовах переходу економіки країни до ринкових відносин поширені натуральні розрахунки та незареєстрована економічна діяльність, населення схильне приховувати свої доходи, реальний стан матеріальної забезпеченості населення та його диференціацію за рівнем добробуту більш точно характеризують показники витрат, ніж доходів. Разом з тим, показник середньомісячної заробітної плати є одним з показників, за яким звітують всі суб'єкти господарської діяльності і який підлягає обліку та розраховується державними органами статистики.

Значною залишається диференціація регіонів за показником навантаження на 1 вільне робоче місце. Співвідношення мінімального та максимального значення цього показника становило 1:91 ( від 1 чол. в м.Севастополь до 91 чол. в Рівненській області).

Мале підприємництво все ще не стало одним із домінуючих факторів у розвитку економіки та забезпечення зайнятості населення. Має місце сповільнення темпів зростання кількості малих підприємств (2004 р. - 113,7 %, 2005 р. - 110,6 %). Нижчими порівняно з загальнодержавними темпами відбувається розвиток малого підприємництва у Харківській (100,5 %), Закарпатський (101,2 %), Львівській (101,6 %), Полтавській (102,2 %) областях. За регіонами України малі підприємства розташовані нерівномірно. Так, майже половина малих підприємств зосереджена на території п'яти регіонів: у м.Києві (14,1 % загальної кількості малих підприємств в цілому по економіці), в Донецькій (11,4 %), Львівській та Дніпропетровській (по 6,2 %), Харківській (6,1 %) областях. Відбувається нерівномірність розвитку малого підприємництва за територіальною ознакою: на 10 тис. чоловік в Тернопільській області припадає 26 малих підприємств, в м. Києві - 116 підприємств. Високий рівень цього показника відмічається у м.Севастополі (53 підприємства на 10 тис. осіб наявного населення), Херсонській (62), Миколаївській (53), Донецькій (50), Львівській (50) областях. Найнижчий цей показник - в Тернопільській (26), Чернігівській (27), Вінницькій (29), Рівненській (31), Хмельницькій (31 підприємство) областях.

Рівень зайнятості на малих підприємствах (кількість працюючих у відсотках до кількості населення у працездатному віці) в 2005 році склав 6,9 %. Найвищий рівень зайнятості на малих підприємствах у м. Києві (12,0%), м. Севастополі (6,6 %), Львівській (8 %), Харківській (6,4 %), Миколаївській (6,3 %), Полтавській (6,1 %) областях; найнижчий - Луганській (4,5 %), Черкаській (4,8 %), Тернопільській та Херсонській (по 4,9 %), Дніпропетровській (5,0 %), Донецькій (5,2 %) областях.

Середньорічна кількість зайнятих працівників на малих підприємствах України в 2007 році різко скоротилася і ледве перевищує 1,7 мільйона чоловік, хоча ще в 2003 році цей показник досягав 2 мільйонів. Ця статистика особливо загрозлива на тлі того, що кількість малих підприємств при цьому збільшується, але вони все більше стають схожими на сімейний бізнес. На 10 тисяч чоловік населення України припадає всього 77 малих підприємств.

За даними Держкомстату в більшості випадків простежується пряма залежність між показником кількості малих підприємств на 10 тис. осіб наявного населення та рівнем зайнятості на них населення, до першої п'ятірки регіонів з найвищім композиційним показником рівня та соціально-економічних умов життя населення входять м. Київ, Запорізька, Київська, Волинська та Полтавська області. Серед регіонів, що мають найнижчий рівень зазначеного показника Луганська, Донецька, Миколаївська, Кіровоградська області та м. Севастополь, тобто промислово розвинені регіони, високі показники розвитку економіки яких нівельовані низькими показниками стану довкілля, здоров'я людей, забезпеченості засобами зв'язку, народжуваності та інші[12].

На даний час єдиним узагальнюючим показником, який характеризує рівень розвитку регіонів і розраховується органами державної статистики починаючи з 1996 року, є показник валової доданої вартості. Аналіз регіонів за цим показником підтверджу є факт поглиблення диференціації територіального розвитку.

Так, якщо в 1996 році співвідношення мінімального (Закарпатська область - 0,7 тис. грн.) та максимального (м. Київ - 1,9 тис. грн.) значень показника ВДВ на душу населення в регіонах України становило 2,7 раза, то у 2005 році розмах варіації становив 3,9 разу (мінімальний - Чернівецька область (1,5 тис. грн.) та максимальний - м. Київ (5,8 тис. Грн.).

Групування регіонів за величиною відхилення валової доданої вартості на душу населення від середнього рівня по країни в 2005 р. виявило групу лідерів (5 областей та м. Київ), що об'єднує області, середньодушові обсяги ВДВ в яких становлять більше 110 % загальнодержавного рівня. Це м. Київ (157,5 %), Запорізька (140,7 %), Дніпропетровська (125,0 %), Полтавська (125,1 %), Донецька (125,1 %) та Київська (116,8 %) області, тобто індустріально розвинені регіони.

Питома вага першої групи областей у загальному обсязі валової доданої вартості становить 46,6 %. Друга група представлена 7 областями, що за зазначеним показником відповідають середньому по країні рівню або мають незначне відхилення (від 110 до 90 %): Харківська (105,6 %), Одеська (102,0 %), Сумська (99,8 %), Черкаська (97,5 %), Чернігівська (95,2 %), Миколаївська (94,5 %), Луганська (94,4 %). Їх частка становить 25,7 % валової доданої вартості. До складу третьої групи увійшли 12 регіонів, показник валової доданої вартості на душу населення яких становить менше 90 % від середнього рівня по країні: АР Крим (69,9 %), Хмельницька (85,9 %), Житомирська (85,5 %), Вінницька (82,4 %), Кіровоградська (81,6 %), Рівненська (79,0 %), Херсонська (76,8 %), Івано-Франківська (72,5 %), Волинська (68,5 %), Тернопільська (64,5 %), Закарпатська ( 52,3 %) області та м. Севастополь (66,3 %). На долю цієї групи припадає 27,7 % загальної валової доданої вартості.

Регіональні відмінності динаміки промислового виробництва в значній мірі визначаються регіональними особливостями галузевої структури промисловості. У 8 регіонах країни промислова діяльність має ресурсно-сировинне спрямування: в Донецькій, Дніпропетровській, Запорізькій, Івано-Франківській, Луганській, Миколаївській та Рівненській областях понад 50 % обсягів промислового виробництва припадає на продукцію електроенергетики, паливної промисловості, чорної та кольорової металургії. У той же час їх частка у промисловому виробництві країни сягає 60 %.

Розвиток сільського господарства протягом 1991-2005 рр. також характеризувався зменшенням обсягів виробництва продукції майже в 2 рази. Найбільший спад спостерігався в АР Крим, Луганській, Миколаївській, Полтавській областях, в яких виробництво становило 42 % рівня 1990 р.. Найменший - в Закарпатській, Івано-Франківській, Львівській та Чернівецькій областях. Сільське господарство в 1998 р. створювало 14,4 % валової доданої вартості, що значно перевищує аналогічний показник країн ЄС. Найбільшою часткою сільського господарства в структурі ВДВ характеризується Волинська область (32,7 %), Вінницька (29,9 %), Тернопільська (29,5 %), Кіровоградська (28,3 %), Житомирська (26,6 %) область. За обсягами сільськогосподарського виробництва в 2005 р. лідирують Вінницька, Київська, Харківська, Дніпропетровська та Донецька області. За показником інтенсивності сільськогосподарського виробництва (валової продукції на 100 га сільськогосподарських угідь) переважають області західного регіону.

Однією з найбільш негативних тенденцій розвитку економіки в 1991-2005 рр., що матиме довготерміновий наслідки, є значна територіальна диференціація та зниження інвестиційної активності. Фізичний обсяг інвестицій в основний капітал в цілому по країні за 1991-2005 рр. зменшився майже в 4 рази: 13955 млн. грн. в 2000 р. проти 55386 млн. грн. в 1990 р.

2.3 Шляхи підвищення рівня життя в Україні

Перебудова економічних відносин в Україні, яка триває протягом усього часу існування незалежної української держави, призвела до зниження рівня життя переважної частини населення, зменшення його платоспроможності, спричинила розшарування суспільства за рівнем доходів. Нині Україна прагне більш активно включитися у світові суспільно-економічні процеси, інтегруватися в європейське співтовариство. Проте нерівномірність регіонального розвитку і рівня життя населення створює передумови для соціальної напруги в суспільстві, уповільнює ринкові перетворення та знижує їх ефективність. На теперішній час, регіони України мають різні рівні життя населення.

В основі державної політики подолання бідності та підняття рівня життя населення має бути визнання того, що цієї мети не можна досягти виключно шляхом підтримки знедолених. Необхідні комплексні підходи, орієнтовані як на бідні, так і на відносно забезпечені верстви суспільства. Зусилля держави щодо підвищення рівня життя всіх верств населення незалежно від їх матеріального положення мають спиратися на забезпечення сталого економічного зростання, всебічний розвиток і максимально повне використання трудового потенціалу країни, поліпшення ситуації на ринку праці.

Однак саме по собі економічне зростання ніде і ніколи не вирішувало соціальних проблем.

Цілком імовірною (особливо в Україні) видається ситуація, за якої плодами економічного зростання скористається дуже обмежене коло. Цей прошарок буде прискореними темпами накопичувати в своїх руках багатство, а бідні так і лишатимуться бідними.

Необхідно подолати вкрай негативну тенденцію соціальної поляризації суспільства, забезпечити зниження економічної нерівності шляхом запровадження гнучкої податкової політики, раціональних соціальних трансфертів, стимулювання малого та середнього бізнесу, захисту прав дрібних акціонерів, легалізації тіньової діяльності і незареєстрованих доходів. Економічне зростання створює необхідне підґрунтя для зниження безробіття (включаючи приховане) та підвищення доходів від трудової діяльності. Поряд з реформуванням системи оплати праці необхідно забезпечити зниження економічної нерівності шляхом запровадження гнучкої податкової політики, раціоналізації соціальних трансфертів, стимулювання малого та середнього бізнесу, захисту прав дрібних акціонерів. Наслідком стане не тільки зростання рівня життя основної маси населення, а і зниження масштабів, рівня та глибини бідності. Другий напрям має стосуватися безпосередньо соціально вразливих верств населення.

Передусім, необхідно запровадити дієву систему соціального страхування, яка запобігатиме втраті доходу внаслідок безробіття, захворювання чи старості. В цьому контексті першочерговим завданням є проведення повномасштабної пенсійної реформи, оскільки тільки так можна докорінно поліпшити становище сьогоднішніх пенсіонерів при стимулюванні економічної активності населення працездатного віку. Необхідно запровадити - спочатку добровільну, а через кілька років і обов'язкову - накопичувальну систему пенсійного забезпечення.

Це буде стимулювати населення реєструвати свої доходи і сплачувати внески до пенсійних фондів, забезпечить необхідний зв'язок між характером трудової діяльності (тривалістю стажу і сумою внесків до пенсійних фондів) та матеріальним забезпеченням на старість, і врешті-решт не тільки запобігатиме бідності населення похилого віку, а й забезпечить входження значної частини пенсіонерів до середнього класу.

Необхідна також реформа системи соціальної підтримки вразливих верств населення.

Говорячи про ефективність надання соціальної допомоги, необхідно підкреслити два основних її прояви: максимальне охоплення всіх нужденних і мінімальне надання допомоги тим, хто на них не потребує. Мова йде не про порушення чинного законодавства і випадки невиправданого призначення допомог (субсидій тощо). В умовах існування різноманітної системи підтримки доходів населення (різних критеріїв надання різних видів допомог і різних порогів доходу сім'ї) важливо забезпечити спрямованість допомог саме на бідні верстви суспільства[2].

Адресність потребує передусім точної ідентифікації бідних, яка в принципі може досягатися кількома способами. Базою ідентифікації є оцінка рівня доходів (споживання) сімей (домогосподарств). Безумовною перевагою такого підходу є максимально точна спрямованість допомоги. Але є і цілий ряд проблем, пов'язаних насамперед з невідповідністю реального рівня життя доходам. Орієнтація ж на рівень споживання при наданні адресної допомоги ускладнюється тим, що ця характеристика рівня життя не підтверджується документально і відповідно не може використовуватись безпосередньо у процедурі призначення допомоги. Проблему можна вирішити (і у більшості країн така практика існує) шляхом запровадження показника доходів у поєднанні з бодай вибірковими перевірками реального рівня життя. Але це потребує коригування законодавства, істотного збільшення адміністративних витрат і, як правило, не користується підтримкою населення.

Альтернативний підхід спирається на так звані індикатори ризику бідності, тобто на наявність у сім'ї (домогосподарства) однієї або кількох ознак, що тісно корелюють з бідністю. Прикладом може бути наявність не менше 5 дітей, відсутність у сім'ї осіб молодше 75 років тощо. Переваги такого підходу обумовлені спрощенням процедури надання допомоги і відповідним скороченням адміністративних витрат. Недоліки пов'язані з тим, що всі індикатори ризиків бідності є непрямими і пов'язані з бідністю стохастично, а не функціонально. Відповідно можливі помилки у забезпеченні адресності: неповнота охоплення бідних або навпаки надання допомоги небідним.

Значною мірою запобігти розпилу коштів може так званий механізм самоідентифікації або само адресності. Його ідея зводиться до формування таких видів допомоги, які прагнуть отримувати тільки дійсно бідні верстви населення. Прикладом, прийнятним для працездатних верств суспільства, можуть бути програми громадських робіт з оплатою не вище порогу бідності.

Потребує істотного посилення увага до осіб з обмеженими фізичними можливостями, яким необхідно створити максимально сприятливі умови для адаптації до суспільного життя, професійної реабілітації та зайнятості, запобігання соціальній ізоляції.

Першим кроком до розробки державної стратегії підвищення рівня життя та подолання бідності в Україні стало Послання Президента України до Верховної Ради України в 2001 році, де вперше на державному рівні було проаналізовано наявні проблеми і окреслено основні напрями дій. У розвиток ідей послання Кабінетом міністрів було розроблено Стратегію подолання бідності, яку затвердив своїм Указом Президент України. Стратегія визначила систему пріоритетів на короткострокову, середньострокову та довгострокову перспективу.

Сьогодні необхідна координація різнопланових зусиль щодо подолання бідності, їх концентрація в рамках практичної реалізації Стратегії. Досить швидко адресними діями (переважно пасивного характеру) можна викорінити абсолютну бідність у найгостріших її проявах. Пом'якшення відносної бідності, пов'язаної насамперед з економічною нерівністю населення, вимагає більше часу і зусиль передусім активного характеру. Що ж стосується суб'єктивної бідності, то для запобігання соціальних конфліктів, до яких вона може призвести, необхідні час, довіра до влади на всіх рівнях і узгоджені дії чи не всіх соціальних інститутів суспільства[13].

3. Проблеми рівня життя населення

3.1 Проблеми вимірювання рівня і якості життя населення

Наприкінці XX - початку XXI ст. суспільство, переходячи від якості товарів до якості людини, якості освіти, вступило в нову цивілізацію, яка дістала, назва «цивілізація якості життя».

Проблеми якості життя стали об`єктом дослідження різних наук з другої половини XX століття. Зокрема, виділяються наступні напрямки досліджень:

- вивчення впливу на якість життя науково-технічного прогресу та економічного зростання суспільства;

- аналіз впливу соціокультурних факторів на якість життя;

- виявлення екологічної складової якості життя населення в сучасному суспільстві;

- аналіз соціально-психологічної складової якості життя населення;

- дослідження проблеми взаємозумовленості якості життя і здоров`я людини;

- аналіз проблеми управління якістю життя;

- розробка індикаторів і методик оцінки якості життя;

- формування концептуальних моделей якості життя.

Основні теоретичні підходи до аналізу поняття «якість життя»

На початкових етапах дослідження якісної цілісності життя суспільства поняття «якість життя» подменялось такими категоріями, як «спосіб життя», «стиль життя», «рівень життя». Однак ці категорії узагальнюють лише ті чи інші якісні і кількісні аспекти життя людей.

Дійсно, категорія «спосіб життя» фіксувала форми життєдіяльності людей, типові для історично визначених соціальних відносин, що не завжди способст-вовало реалізації цілісності суспільства.

Категорія "стиль життя" конкретизувала зміст способу життя, розкривала його особливості, що виражаються в спілкуванні і поведінці людей. На основі цієї категорії можна розглядати типи поведінки соціальних груп, окремих індивідів, їх манери, риси, звички, смаки, нахили. Але в цьому випадку особливе затуляла собою конкретно-загальне.

Категорія «рівень життя» акцентувала свою увагу на життєзабезпечення, фіксуючи лише кількісну сто-рону життя, ступінь задоволення матеріальних і культур-них потреб людей. Рівень життя - це показник, ха-рактерізует рівень добробуту населення. Він призначе-значен для визначення ступеня забезпеченості людей життєвого-ними благами, засобами існування. Тобто підвищення рівня життя пов`язане з підвищенням рівня споживання. Од-нако реальність переконливо показала, що економічне зростання та досягнення високого рівня споживання не позбавляють про-суспільством від злиднів, злочинності, наркоманії, забруднення ок-ружа середовища і техногенних катастроф, не захищають його від глибоких соціальних потрясінь. Економічне зростання має розглядатися не як самоціль, а як засіб для здійснюва-лення необхідних соціальних перетворень, забезпечую-щих створення необхідних умов для задоволення не толь-ко первинних матеріальних потреб населення, а й по-требностей в спілкуванні, повазі, творчості, самовираженні.

Таким чином, якість життя нетотожні таким по-нятіям, як «рівень життя», «спосіб життя», «стиль життя», оскільки дані категорії відбивають лише окремі аспекти такої багатогранної категорії як «якість життя».

На сьогоднішній день існує багато різних підхо-дів до визначення сутності поняття якості життя. Під мно-гом, відсутність у науковій літературі єдиної думки з приводу поняття якості життя, що визначають його факторів, методів і методик оцінки пов`язано з розглядом даного поняття з різних сторін: економічної, соціальної, медичної, екологічної, фізіологічної і т.д.

Однак необхідність розробки механізму управління якістю життя населення негайно потребує об`єднання зусиль науки і практики з означеної метою.

У науковому світі перші згадки про якість життя поя-вилися в 50-60-і роки XX століття, коли у високорозвинених країнах Заходу почався перехід до постіндустріальної стадії розвитку, що зумовило інтерес суспільства до гуманітарного змісту економічного прогресу (саме поняття «якість життя» було вперше використано в 1964 році в роботі Дж. Гелбрейта «Суспільство достатку»).

У літературі виділяються наступні основні наукові підходи до дослідження якості життя: філософський, економічний, екологічний, психологічний, медичний.

В рамка філософського підходу якість життя трактується як задоволеність особистістю рівнем реалізації духовних, культурних потреб, своєї життєдіяльністю в умовах соціуму. Для філософського підходу характерна зв`язок якості життя з духовністю, моральністю, освіченістю, справедливістю і щастям.

В рамка економічного підходу якість життя розуміється як відображення матеріального рівня добробуту суб`єкта і як здатність людини відтворювати і збільшувати свою матеріальний достаток. Слід зазначити, що в рамках даного підходу існують дві точки зору розгляду якості життя: оптимістична і песимістична (Р, Арон, Д. Белл, Дж. Гелбрейт, П. Дракер, Е. Тоффлер, У. Ростоу та ін.)

...