Соціально-комунікаційні інститути

Размещено на http://www.allbest.ru/

СОЦІАЛЬНО-КОМУНІКАЦІЙНІ ІНСТИТУТИ



1. Походження та види соціально-комунікаційних служб, систем, інститутів

Археокультурна общинна комунікаційна система не мала комунікаційних служб. Для задоволення абсолютних і вторинних комунікаційних потреб первісних громад було достатньо двох природних (невербальний і вербальний) і двох штучних (символьні і іконічні документи) комунікаційних каналів. За допомогою цих каналів суспільна ГКС здійснювала сутнісні функції: функцію розповсюдження смислів у соціальному просторі (комунікаційно-просторову) і мнемічну (комунікаційно-часову) функцію, а також прикладні функції: магічну та соціалізації молоді. Сутнісні функції комунікаційної системи задовольняли абсолютні комунікаційні потреби громади; а прикладні функції - вторинні потреби. Таким чином встановив причинно-наслідковий зв'язок

Комунікаційні потреби

дописеменої громади: > общинна ГКС:

А - потреби > сутнісні функції

В - потреби > прикладні функції

З появою писемності виникла потреба в службах оформлення і розмноження документів (писарі, переписувачі, скрипторії) і в службах зберігання, оброблення та поширення документів (бібліотеки, книжна торгівля). Сформувалася рукописна документна система (ДОКС), що включає два контури: контур усуспільнення і контур зберігання, обробки і розповсюдження (див. рис. 4.5). ДОКС - найважливіша підсистема рукописной ГКС, яка задовольняє як абсолютні, так і вторинні потреби ранніх палеокультурних цивілізацій.

Оскільки потреби цивілізованих суспільств значноо різноманітніші, ніж потреби первісних громад, значно розширилися функції рукописної ГКС. У число сутнісних функцій ГКС, крім вихідних соціально-просторової та соціально-часової функції, стали входити функції формування документних потоків, ціннісно-орієнтаційна (відбір і рекомендація цінних повідомлень) і пошукова (розвідку потрібних повідомлень на вимогу). Замість двох вийшло п'ять сутнісних функцій, з яких три нових ініційовані ДОКС. У складі прикладних функцій з'явилися: освітньо-просвітницька, ідейно-виховна (ідеологічна), бюрократична, гедоністична, науково-допоміжна (точніше сказати - схоластична), художньо-естетична, товарна, бібліофільська функції. Збереглася магічна функція, яка розповсюджувалася на священні писання, а також функція соціалізації молоді не по книзі, а шляхом показу. Можно зробити висновок, що в рукописній ГКС документи стали необхідним комунікаційним каналом в соціальних інститутах духовного виробництва (релігія, література, наука, філософія, право), у державному управлінні та освіті, але комунікаційні соціальні інститути ще не сформувалися, хоча служби документальної комунікації були в наявності.

Становлення мануфактурної ГКС безсумнівно стимулювалося зростанням комунікаційних потреб духовного життя і соціально-культурної практики. Сутнісні і прикладні функції мануфактурної ГКС ззовні залишилися тими ж, що і при рукописній ГКС, але засоби їх реалізації якісно змінилися завдячуючи механізації друкованого процесу, формуванню книжкової культури та літературоцентризму, коли основні культурні смисли стали поширюватися і зберігатися в книжковій формі. З'явилися нові служби в складі ДОКС: друкарні та книговидавничі будинки, книготоргові підприємства, бібліографічні служби, різні бібліотеки, включаючи національні. У добу Просвітництва (XVIII століття) магічну функцію книги змінила національно-символічна прикладна функція - національна літературна мова, національні библіотеки, національна бібліографія стали символом самосвідомості європейських націй.

Чи можна говорити про появу соціально-комунікційних інститутів в цей час? Щоб відповісти на це питання, потрібно уточнити поняття «соціальний інститут», яке розуміється двояко. Перше розуміння можна назвати нормативним, оскільки тут інститут розуміється як сукупність історично сформованих неформальних соціальних норм (звичаїв або стереотипів), що концентруються навколо якоїсь головної мети, цінності чи потреби. Типові приклади: інститут сім'ї, економічний інститут (виробництво і розподіл товарів), інститут моралі. Нормативними інститутами у сфері соціальної комунікації являються природня мова, фольклор, мистецтво, народні традиції і народні промисли.

Друге розуміння соціального інституту установче. Соціальний інститут в цьому випадку розуміється як формально організована система установ (служб, центрів) та професійних груп, що володіє певним, соціально визнаним призначенням. Нормативно інститути відрізняються від установ тим, що вони є неформальними, тобто не засноване владою, не мають професійних кадрів і не потребують офіційного визнання їхнього суспільного призначення.

Відомчі соціальні інститути виростають з нормативних інститутів, що добре видно на прикладі коммнікаційних служб. Рукописна ГКС і особливо мануфактурна ГКС мали різні служби виробництва, зберігання та розповсюдження документів, де працювали професійні працівники. Але формально організованої системи закладів не було. Тому на етапі мануфактурної ГКС, відповідного другого покоління книжкової культури, є підстави говорити про нормативні соціально-комунікаційні інститути (СКІ). відомчі СКІ з'являються в період індустріальної ГКС і третього покоління книжкової культури.

Індустріальній ОКС властиво нова сутнісна якість, що відрізняє її від попередніх комунікаційних систем, це якість - системна структурність. Розрізняють два трактування поняття «система»:

Система - будь-яка сукупність, всяка сума, в тому числі - купа каміння, натовп людей,зоряне небо і т.д.

Система - внутрішньо структурована (організована, упорядкована) сукупність, яка утворює єдине ціле.

Перше трактування можна назвати широким, друге - вузьким; перше належить до суммативних системи, друга - до структурованих систем. У суммативних систем частини передують цілому, щоб пізнати ціле, потрібно знати його частини.

Рукописні та мануфактурні громадські комунікаційні системи були сумматівними системами. Зникнення або поява тієї чи іншої бібліотеки, друкарні чи видавничого дому не викликало суттєвих змін в системі в цілому, оскільки всі її елементи автономні і не залежать один від одного. У індустріальній ГКС елементом є не окрема установа, а система служб, тому зміни в її складі не можуть залишитися непоміченими. Системність і є тою інтегративною якістю, яка робить індустріальну ГКС структурованою системою систем.Я к відбувається перетворення суммативних ГКС в структуровану комунікаційну систему?

Різке зростання соціальних комунікаційних потреб на стадії неокультури викликає стрімкий кількісний ріст комунікаційних служб усіх видів (книговидавництв, бібліотек, книжкових магазинів, музеїв і т.д.). Виникає потреба в раціоналізації їх діяльності, яка вбачається в співпраці, спеціалізації та поділі праці між ними. Спершу незалежні і конкуруючі один з одним служби починають об'єднуватися в системи, елементами яких стають функціонально спеціалізовані служби, що утворилися на базі колишніх, неспеціалізованиха служб. Системи поділяються на організаційні, які об'єднують функціонально подібні служби і технологічні, що об'єднують функціонально різні служби. Наприклад, мережа дитячих бібліотек або мережа академічних бібліотек утворюють організаційну систему, а централізована каталогізація або шлях книги у великій бібліотеці - технологічна система. Ознакою структурності є наявність органів управління у комунікаційних системах.

Отже, індустріальна ГКС - це керована система систем, що володіє потужними комунікаційними ресурсами, розподіленими по різних підсистемам. Так, ДОКС (рис. 4.5.), є однією з підсистем сучасної індустріальної комунікаційної системи. Вона являє собою технологічну суперсистему, що включає до свого складу різні функціонально спеціалізовані системи, об'єднані в контур А і контур Б. Але ДОКС - не соціально-комунікаційний інститут, вона об'єднує в своєму складі документні СКІ.

Тепер можна дати визначення соціально-комунікційному інституту. Соціально-комунікаційний інститут - це елемент індустріальної ГКС, який представляє собою формально засновану, тобто таку, яка має свій орган управління, сукупність організаційних і технологічних систем, що володіють певним, соціально визнаним призначенням. У сучасній індустріальній ГКС розрізняються такі види інститутів.

1. Кумулятивні інститути, які виконують в числі своїх сутнісних функцій соціально-часову (соціально-мнемічну) функцію:

- архівна справа;

- бібліотечно-бібліографічна справа;

- музейна справа;

- система науково-технічної інформації;

- телекомунікаційні мережі, наприклад Інтернет.

2. Некумулятивні інститути, які не виконують соціально-мнемічну функцію і не входять до складу соціальної пам'яті:

- народна освіта;

- система масової комунікації (радіо, телебачення);

- засоби зв'язку: пошта, телеграф, телефон;

- газетно-журнальна справа;

- книговидавнича справа;

- книготоргова справа;

- туристична справа;

- культурно-дозвільна система.

Кожен інститут має в розпоряджені професійно підготувані кадри, зайняті практичним задоволенням громадських комунікаційних потреб, що зумовили виникнення інституту. Крім того, до його складу входять: галузева наука, зайнята вдосконаленням практики і самопізнанням інституту; відгалузева освіта, що забезпечує підготовку та переподготовку кадрів професіоналів; органи управління, що організують роботу інституту; групова спеціальна комунікація - професійна преса, література, усне спілкування, формування спеціальних фондів.

Окрім соціальних інститутів, у складі індустріальної ГКМ знаходяться служби або навіть системи, які не досягли рівня інституціалізації. Такими доінстітуційними елементами є: агентства з реклами, фірмові маркетингові служби, служби паблік рилейшнз, служби референтів-перекладачів, команди іміджмейкервв, біржі праці та довідкові міські служби, організатор масових свят, шоу, чемпіонатів і т. п.

Перераховані соціально-комунікативні інститути орієнтовані на задоволення комунікаційних потреб суспільства в цілому, тому що служби, які входять до них, називаються загальними, або публічними, масовими, загальнодоступними. На додаток до загальних, різних відомств і громадських організацій є спеціальні комунікаційні служби: видавництва, редакції журналів, бібліотеки, інформаційні органи, архіви, які покликані обслуговувати групові потреби тих чи інших категорій фахівців. Ці служби мають подвійність: з одного боку вони входять до складу індустріальної ГКС, де запозичують технології і використовують загальнодоступні ресурси, з іншого боку вони належать некомунікаційним спеціальним інститутам (армія, державне управління, матеріальне виробництво і т. д.) і підкоряються органам управління цих інститутів. Ця двоїстість зумовила поділ комунікаційних служб індустріальної ГКС на дві категорії: загальні та спеціальні, які нерідко змагаються один з одним за пріотети обслуговування фахівців. Спеціальні служби створюють свої організаційні та технологічні системи, але до формування комунікаційних інститутів справа не доходить. Винятком є ержавна система науково-технічної інформації (ДСНТІ), що досягла статусу спеціального соціального інституту.

Нарешті, можна за масштабами діяльності розділити комунікаційні служби на міжнародні, національні, регіональні (обласні, крайові), міські, районні, локальні (точкові). За ознакою власності ті ж служби поділяються на державні (федеральні), відомчі, муніципальні, громадські, приватні, особисті.

Сказане не означає, що в індустріальній ГКС не збереглися нормативні соціальні інститути. Вони є, і ними залишаються з давніх пір природня мова, фольклор, мистецтво, народні промисли і традиції, творцем і споживачем яких є масові аудиторії.

У підсумку виходить чотиришарова структура індустриальної ГКС:

- нормативні комунікаційні інститути;

- відомчі комунікаційні інститути загального призначення, що включають кумулятивні і некумулятивні інститути;

- комунікаційні служби некомунікаціонних соціальних інститутів і спеціальних комуникаційних інститути;

- доінстітуційні комунікаційні служби.

В ролі соціальних комунікантів і реціпієнтів індустріальної ГКС виступають: населення, масова аудиторія (М) і спеціальні соціальні групи (Г). За посередництва ГКС відбувається діалог МдМ і ГДГ, а також управління ГyМ, відповідні міді- і макро-комунікації. Взаємодія індустріальної ГКС зі своїми комунікантами і реципієнтами наочно представлено на рис. 9.1.

Рис. 9.1 Соціальні комуніканти і реципієнти індустріальної

2. Сутнісні і прикладні функції соціально-комунікаційних явищ

У попередньому параграфі було показано нарощування сутнісних і прикладних функцій ГКС у міру переходу від археокультури до неокультури. Функціональний підхід наочно демонструє динаміку розвитку ГКС, тому він заслуговує спеціального розгляду. Ми зверталися до цього підходу в пункті 4.2.2, аналізуючи функції природної мови і мовлення, які здійснюють в процесі усної комунікації, і в пункті 4.3.2, коли йшла мова про функції штучно створених доменти. З'ясувалося, що мова, мовлення і документи використовуються не тільки в особистісній практиці, але і в суспільному житті, набуваючи сутнісні і прикладні соціальні функції. Комунікаційні служби, будучи соціальними установами, мають тільки соціальні функції, бо вони взаємодіють з соціальних групами, а не з окремо взятими індивідами (див.рис. 9.1). Пізнавально зіставити соціальні функції мови, мовлення, документів з функціями коммнікаційних служб. Попередньо уточнимо відмінності сутнісних і прикладних функцій - див. табл. 9.1.

Зауважимо, що розмежування функцій на сутнісні і прикладні можна простежити не тільки стосовно до комунікаційних явищ (предметів), а й застосувати до інших штучних або природніх об'єктів, використовуваних в соціальній практиці. Наприклад, сутнісна функція корабля полягає в здатності розміщуватися по поверхні води, а прикладні функції виявляються в його призначенні: вантажний, пасажирський, воєнний, науково-дослідний і т.д. Багато особливостей сутнісних і прикладних функцій протилежні. У той же час вони пов'язані один з одним, припускають і доповнюють один одного. Сутнісні функції реально проявляються через прикладні функції. Тільки в абстракції може мислитися «корабель взагалі», а реально існують конкретні, функціонально спеціалізовані кораблі.



Таблиця 9.1

Відмінні ознаки сутнісних і прикладних функцій

Сутнісні функції	Прикладні функції
Первинні, вихідні	Вторинні, похідні
Незалежні від соціальних, економічних, політичних умов в межах археокультури	Залежні
Стабільні, незмінні, необмежені за складом	Динамічні, мінливі, необмежені за складом
Розкривають суть даного предмета	Розкривають конкретні можливості даного предмета для вирішення поточних громадських завдань
Спочатку і необхідно властиві даному предмету	Проявляються в процесі створення чи суспільного використання предмета

Мові та мовленню притаманні, згідно лінгвістичних теорій, дві сутнісні функції: комунікаційна і пізнавальна, причому комунікаційна функція розділяється на комунікаційно-часову (мнемічну) і комунікаційно-просторову функції. Комунікативно-часова - сутнісна функція мови; комунікативно-просторова - сутнісна функція мовлення. На ці функції засновані численні прикладні соціальні функції, які використовуються на різних рівнях комунікації - міжособистісному, груповому та масовому.

Документна комунікація виконує ті ж комунікційні-часові та комунікаційно-просторові сутнісні функції, але у зв'язку зі штучним походженням документів їм притаманна ще одна сутнісна функція, яка відсутня у природньо виниклих мови й мовленнях. Цю функцію ми назвали ціннісно-орієнтаційною, і визначається вона цільовим призначенням документа: ні безцільно створених документів, значить, ціннісна орієнтація - сутнісна якість документальної комунікації. Прикладні функції документів обумовлені появою ДОКС і комунікційних служб, які почали оформляти, тиражувати, зберігати і поширювати документи на замовлення різних соціальних інститутів (церква, держава, література, пізніше - наука).

Індустріальна ГКС, як і попередня їй рукописна і мануфактурна комунікаційні системи, успадкували три сутнісні функції документів: комунікаційно-тимчасову, комунікаційно-просторово та ціннісно-орієнтаційну, але, крім того, освоїла ще дві сутнісні функції: функцію формування документних потоків і пошукову функцію. Ці п'ять функцій розподілилися між соціально-комунікаційними інститутами (див. рис. 9.1) таким чином: нормативні інститути виконують комунікаційно-тимчасову, комунікаційно-просторово та ціннісно-орієнтаційну функції (в межах народних розумінь правди, добра, краси); загальнодоступні комунікаційні інститути та спеціальні комунікаційні служби функціонально спеціалізувалися на кумулятивних, яким властиві комунікаційно-часова, комунікаційно-просторова, ціннісно-орієнтаційна і пошукова функції, і некумулятивні, які обмежуються комунікаційно-просторовою, ціннісно-орієнтаційною і функцією формування документних потоків; доінстітуційні служби мають ту ж функціональну спеціалізацію, що і некумулятивні інститути.

Звернемо увагу, що всі комунікаційні служби та інститути виконують ціннісно-орієнтаційну функцію, тобто ставлять завдання вплинути на свідомість масових аудіторій або спеціальних соціальних груп. Причому всі вони, за винятком народних нормативних інститутів, виражають не власну точку зору, не свою світоглядну, ідейно-політичну, наукову позицію, (такої позиції у справжніх комунікаційних органів немає і бути не повинно), а пропагують погляди своїх органів управлінняня, фактично - замовників або господарів, які наказують їм виконувати ті чи інші прикладні функції.

Отже, сутнісні функції всіх комунікаційних явищ - від природної мови і мови до соціально-комунікаційних інститутів включають дві основоположні функції - комунікаційно-просторову та комунікаційно-тимчасову; інші сутнісні функції нарощуються на їх основі в ході соціально-культурної еволюції людства.

Такий стан природній і витікає з визначення соціальної комунікації як руху смислів в соціальному часі та просторі; в іншому випадку ці явища не були б комунікаційними.

Сутнісні функції, як вже зазначалося, (табл. 9.1) не залежать від соціально-культурних, економічних, політичних умов у межах даної стадії соціально-культурної еволюції: археокультура, палеокультура, неокультура. Це означає, що сутнісні функції соціально-комунікаційних інститутів західного ліберально-демократичного суспільства XX століття і радянського тоталітаризму одні й ті ж. Зате докорінно розрізняють прикладні функції, покладені на них органами управління. Розглянемо більш детально схеми управління громадськими комунікаційними системами в індустріальних суспільствах XX століття.



3. Ліберально-демократичні принципи та схеми функціонування соціально-комунікаційних інститутів

3.1 Соціально-комунікаційні права і свободи

Ліберально-демократична схема управління соціально-комунікаційними інститутами властива правовій державі. Правовою державою, на відміну від деспотії (тиранії, охлократії), визнається держава, якійу властиві, по-перше, верховенство права, по-друге, реальність прав і свобод громадян, по-третє, здійснення принципу поділу влади. Право - це не будь-який законодавчий акт, прийнятий народними зборами, царський маніфест або президентський указ, а незалежна від волі законодавця реалізація соціальної справедливості. Соціально справедливим признається задоволення абсолютних потреб особистості, соціальної групи, суспільства в цілому. Комунікаційні потреби відносяться до числа абсолютних, тому в правовій державі законодавчо захищаються комунікаціні права і свободи громадян. Право - це міра (норма) свободи, тому про права і свободи говорять одночасно. Комунікаційними свободами являються: свобода слова і друку, свобода спілок та зборів, свобода совісті (віросповідання). Обмеження цих свобод є комунікаційне насильство.

Правова держава, в якій немає комунікаційного насильства і безперешкодно реалізуються комунікційні права і свободи, є ідеал. Історичні, а не утопічні держави далекі від цього ідеалу. Проте людство з часів античності (Платон, Аристотель, Демосфен, Цицерон) повільно, але вірно наближається до правової держави. Англійська, американска і французька революції XVII і XVIII століть стали полігоном для практичного випробування ідей соціальної справедливості, прав і свобод людини.

Першим юридичним документом, «першою декларацією прав людини» (К.Маркс) стала Декларація незалежно США, складена Томасом Джефферсоном у 1776р. У ній проголошуються природні права людини століття: право на життя, на свободу і прагнення на щастя, затверджується рівноправність всіх людей і правомірність народного повстання і повалення уряду, нарушує права народу і не користується його довірою. У 1787р.була прийнята Конституція США, де зафіксіровані демократичні принципи організації і функціонування державної влади. Перша поправка до Конституції, прийнята в 1791р., свідчила, що уряд США не має права використовувати пресу в своїх цілях.

Іншим класичним документом, що відбив ліберально-демократичну ідеологію, стала Декларація прав людини і громадянина, урочисто проголошена 26 серпня 1789р. у Франції. Декларація виходить з теорії природного права, відповідно до якої людина являє собою самостійну цінність. Вона від природи, з самого народження наділена певними, невід'ємними правами, які не повинні довільно обмежуватися. Держава ж, навпаки, є похідним, виникла в результаті «суспільного договору» і покликана захищати невід'ємні права людини.

Статті 10 і 11 Декларації присвячені правам громадянина. У їх числі називаються свобода віросповідання, свобода думок, свобода слова і свобода преси. Стаття 11 говорить: «вільне вираження думок є одне з дорогоцінних прав людини; тому кожен громадянин може висловитися, писати і друкувати вільно, під загрозою відповідальності за зловживання цією свободой у випадках, передбачених законом».

Пристрасним прихильником свободи слова і друку показав себе М.Робесп'єр (1758-1794). У промові, виголошеної в Якобінському клубі 11 травня 1791р. і повтореної на Національних зборах 22 серпня того ж року, він заявляв: «свобода друку не може бути відокремлена від свободи слова; і та і інша так само священні, як священна природа; свобода друку так само необхідна, як необхідне суспільство», «свобода друку повинна бути безумовна і безмежна, або вона зовсім не існує.

Ці думки Робесп'єра знайшли своє відображення в Конституції Франції, прийнятої в 1791р., якеа гарантувала «свободу всякого говорити, писати, друкувати і публіковати свої думки без того, щоб вони підлягали будь-якій цензурі чи нагляду до їх публікування».

Але після захоплення влади якобінці на чолі з несамовитим М.Робесп'єром стали менш волелюбні. У 1793 р. Конвент прийняв декрет, в силу якого вдаються до суду виняткового трибуналу і підлягають смертній карі автори і видавці всякого роду творів друку, які висловлюються за розпуск народного представництва або на користь відновлення королівської влади. Жертвами цього декрету загинув на ешафоті не один десяток журналістів і письменників.

Директорія, заснована Конституцією 1795р., виявила по відношенню до друку не меншу жорстокість (розстріли, засилання, тюремні ув'язнення). Консулат, який прийшов на зміну директорії, на чолі з першим консулом Наполеоном Бонапартом в січня 1800 р. закрив 60 газет з 73, які видавалися в той час в Парижі і сенському департаменті. У 1810р. імператор Наполеон відновив цензуру, але протягом свого 100-денного царювання він був вельми ліберальний і дарував друку повну свободу. З царювання Людовіка XVIII цензура знову була введена, хоча і в пом'якшеній формі. У 1830р. Луї-Філіп проголосив свободу друку. Наполеон III не зважився повернутися до відкритої цінзури і ввів «адміністративну систему», яка здійснювала досить жорсткий контроль за газетами і журналами.

Немає необхідності детально викладати історію усвідомлення та юридичного затвердження комунікаційних свобод в західноєвропейських країнах. Досвід Франції, що зводиться до періодичного скасування цензури і новому її відновленню, досить типовий.

Сучасне міжнародне право, яке сформувалося після Другої світової війни, включає норми, які регулюють співробітництво держав у галузі прав і свобод людини.

Загальна декларація прав людини була прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948р. Не дивлячись на рекомендацію Декларації, вона користується великим моральним авторитетом, стала основою для розробки міжнародних пактів про права людини; конституції деяких держав визнали положення Декларації обов'язковими для них. Не випадково за рішенням ООН в 1950р. день проголошення Декларації - 10 грудня - відзначають як День прав людини. До речі, в 1948р. делегація СРСР на чолі з А.Я.Вишинським утрималася при голосуванні, але пізніше СРСР приєднався до неї, хоча проголошені в ній права, звичайно, не надавалися і не захищалися радянською державою.

Усього в Декларації 30 статей. Перелічимо ті, які стосуються соціально-комунікаційних прав і свобод:

Ст. 18. Кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії.

Ст. 19. Кожна людина має право на свободу переконань і на вільне їх виявлення; це право полегшує свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань і свободу шукати, отримувати, розповсюджувати інформацію та ідеї будь-якими засобами незалежно від державних кордонів (ця стаття гарантує свободу слова, свободу входження в соціальну комунікацію).

Ст. 26. Кожна людина має право на освіту. Початкова та загальна освіта має бути безплатною. Початкова освіта повинна бути обов'язковою. Вища освіта повинна бути однаково доступною для всіх на основі здібностей кожного.

Ст. 27. Кожна людина має право вільно брати участь в культурному житті суспільства, насолоджуватися мистецтвом, брати участь у науковому прогресі і користуватися його благами. (В даному випадку мова йде про право вільного доступу до соціальної пам'яті).

Розгорнуті і чіткі формулювання соціально-комунікаційних прав і свобод містяться в Міжнародному пакті про громадянські і політичні права, прийнятому Генеральною Асамблеєю ООН у 1966 р. Процитуємо деякі з них.

Ст. 19. Кожна людина має право безперешкодно дотримуватися своїх думок. Кожна людина має право на вільне вираження своєї думки; це право включає свободу шукати, одержувати і поширювати будь-яку інформацію та ідеї незалежно від державних кордонів усно, письмово або за допомогою друку або художніх форм вираження чи іншими способами на свій вибір. Користування зазначеними правами пов'язане з обмеженнями, які повинні бути встановлені законом і бути необхідними для поваги прав і репутації інших осіб або для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров'я чи моралі населення.

Ст. 20. Будь-яка пропаганда війни повинна бути заборонена законом. Будь-який виступ на користь національної, расової чи релігійної ненависті, якиє представляє собою підбурювання до дискримінації, ворожнечі чи насильства, повинно бути заборонено законом.

Ст. 21. Визнається право на мирні зібрання.

Ст. 22. Кожна людина має право на свободу асоціації з іншими, включаючи право створювати профспілки.

У розвиток Загальної декларації в 1949р. ЮНЕСКО був прийнятий Маніфест про публічні бібліотеки (у 1972р. він був перероблений в ознаменування Міжнародного року книги). У Маніфесті говориться:

Публічна бібліотека є важливим засобом забезпечення вільного та загального доступу до продуктів розуму і творчої фантазії людини.

Публічна бібліотека покликана збагачувати духовне життя людини, надаючи йому книги для читання в цілях проведення дозвілля та розваги, допомагати учням і студентам, забезпечуючи їх новітньою технічною, науковою та соціологічною інформацією. Бібліотека повинна містити повністю за рахунок держави, і бібліотечне обслуговування повинне бути безкоштовним.

Публічна бібліотека повинна бути доступна для всіх членів суспільства, незалежно від національності, кольору шкіри, віку, статі, віросповідання, мови, громадського стану та рівня освіти.

Отже, можна зробити висновок, що в міжнародній громадській думці міцно утвердилася ідея соціально-комунікаційних прав і свобод, яка закріплена юридично в міжнародних деклараціях і договорах, розроблених під егідою ООН. Будь-яка держава, яка є членом ООН, не може ігнорувати приняті світовим співтовариством документи про права людини, і навіть тоталітарний радянський режим був змушений лицемірно заявляти про свою прихильність їм.

3.2 Ліберально-демократична схема функціонування соціально-комунікаційних інститутів

Ліберально-демократична концепція правової держави відстоює право громадянського суспільства на неконтрольовану державою господарську, політину, сімейну та соціально-культурну діяльність. За державою залишається роль «нічного сторожа», який охороняє громадський порядок, безпеку, права і свободи громадян.

На рис. 9.2. представлена схема індустріальної ГКС, побудованої згідно ліберально-демократичним принципам.

Рис. 9.2 Схема ліберально-демократичної індустріальної ГКС

Схема включає 4 функціональних вузли:

1.Публіка - соціальний замовник в особі громадянського суспільства, добровільного споживача комуникаційних продуктів і послуг.

2. Самоврядні соціально-комунікаційноні інститути (СКІ) у складі яких діють:

- комунікаційні працівники;

- менеджери СКІ.

3.Державне правове регулювання - законодавчі і нормативні акти, що регулюють права і свободи суб'єктів комунікаційної діяльності.

4. Урядові, громадські, приватні господарські органи (установи, фірми, підприємства, товариства), що виступають в якості джерел фінансування (засновників, спонсорів) комунікаційних установ.

Приватні фірми охоче фінансують комуникаційні установи, які здатні приносити прибуток. У цій якості часто виступають шоу бізнес, інформаційний сервіс, засоби масової комунікації. Громадські організації (професійні товариства, асоціації) забезпечують соціальну комунікацію між своїми членами, як правило, не переслідуючи комерційних цілей. На частку урядових органів доводиться фінансова підтримка соціально-комунікаційних проектів національного значення та безприбуткових комунікаційних установ (навчальних закладів, бібліотек, музеїв, архівів). Урядова підтримка здійснюється в таких формах:

- Надання податкових пільг приватним особам або фірмам, які жертвують гроші на освіту, культуру, мистецтво.

- Пряме субсидування через незалежні експертні поради, які приймають рішення про розподіл субсидій без участі урядових чиновників. Діє так званий принцип «довжини руки», який покликаний тримати політиків і бюрократів на відстані «довжини руки» від розподілу грошових коштів, а також захищати СКІ від прямого політичного тиску. Експертні поради підтримують, як правило, елітарне мистецтво і безприбуткові проекти, дотримуючись порад професіоналів.

- Пряме субсидування через урядові органи (міністерство культури, департамент культури), які орієнтуються на прийняті державні програми і попит населення, а не творчий пошук.

4. Соціальні комунікації в контексті становлення громадянського суспільства в Україні

соціальний комунікація інститут ліберальний

Соціальні комунікації розглядаються як один з найважливіших інструментів побудови громадянського суспільства в державі. Система взаємовідносин між владою і засобами масової інформації може свідчити про рівень демократизації суспільства і його готовність до завоювання та утримання громадянської свободи.

Головна мета становлення українського суспільства полягає в розбудові суверенної і незалежної, демократичної, соціальної і правової держави. Соціальні комунікації стають одним із найважливіших інструментів побудови громадянського суспільства, а система взаємовідносин між владою і засобами масової інформації може свідчити про рівень демократизації суспільства і його готовність до завоювання та утримання громадянської свободи. Досягнення високого рівня розвитку демократичних відносин в Україні тісно пов'язане із формуванням в нашій державі громадянського суспільства.

Вивчення проблеми спирається на досягнення загальної теорії комунікацій і соціології комунікацій, що відображено у дослідженнях, провідних вітчизняних та закордонних вчених: Г.Почепцова, В.Різуна, В.Іванова, В.Буряка, О.Холода, О.Соколова, О.Чекмишева, В.Королька.

Громадянське суспільство передбачає наявність сукупності цивілізованих відносин: економічних, соціальних, моральних, релігійних, національних тощо. Але насамперед громадянське суспільство - це сфера самовияву вільних громадян та добровільно сформованих асоціацій або організацій, захищених законами від прямого втручання і свавільної регламентації діяльності цих громадян і організацій з боку державної влади. Цілком зрозуміло, що це суспільство з розвинутими економічними, культурними, правовими і політичними відносинами між людьми, яке с незалежним від держави, але взаємодіє з ним, створюючи для цього розвинуті правові відносини. Суспільство такого рівня має складну структуру, яка включає соціально-економічні і політичні відносини, що функціонують в правовому режимі соціальної відповідальності, свободи, задовільнення матеріальних та духовних потреб людини, яка і є його найвищою цінністю.

Відомо, що до основних функцій громадянського суспільства належить, окрім повного задоволення матеріальних та духовних потреб людини, захисту приватної сфери життя, отримання політичної влади від тотального та абсолютного панування, ще й розвиток та стабілізація суспільних, відносин, задля чого активно використовуються засоби соціальної комунікації. Комунікативний процес є необхідною умовою становлення, розвитку і функціонування всіх соціальних систем, тому що саме завдяки йому стає можливим зв'язок між поколіннями, накопичення й передача соціального досвіду, його збагачення, розділення праці та обмін її продуктами, організація суспільної діяльності, трансляція культури. Саме завдяки комунікації здійснюється управління, і тому вона є тим соціальним механізмом, який сприяє реалізації влади в суспільстві.

Існує велика кількість визначень соціальної комунікації. Найчастіше соціальна комунікація розглядається як передача інформації, ідей, емоцій (завдяки знакам і символам), як процес, який пов'язує окремі частини соціальних систем одне з одним. Соціальна комунікація у процесі свого здійснення вирішує такі взаємопов'язані задачі, як інтеграція окремих людей в соціальні групи або спільноти, а спільноти - в цілісну систему суспільства; внутрішню діференціацію суспільства, відокремлення і відособлення суспільства й окремих його груп один від одного, що приводить до більш глибокого усвідомлення ними своєї специфіки та функцій. Громадянське суспільство потребує розвинутих і обґрунтованих комунікаційних стратегій і тактик, які допоможуть, по-перше, задовольнити потреби суспільства в якісній та оперативній інформації, а по-друге, забезпечать суспільство, окремі організації і групи людей максимально повними й вичерпними відомостями про діяльність всіх (владних і невладних) структур в суспільстві, нададуть можливість всім суб'єктам комунікації довести свою соціальну значущість, завоювати довіру до своєї діяльності й дістати підтримку з боку громадськості для успішного виконання своїх функцій.

Відносна стабільність демократичних суспільств певною мірою пояснюється тим, що в них забезпечується одна з найважливіших потреб сучасного людства - потреба вчасно отримувати об'єктивну, неупереджену, повну і достовірну інформацію. Інформація є невід'ємною складовою процесу комунікації як окремих індивідів, так і цілих спільнот.

Тут слід згадати, що одним із найпоширеніших тверджень сучасності с визнання того, що в епоху інформаційного суспільства отримання, споживання, створення і розповсюдження інформації є домінантною ознакою сучасного життя. Інформація впливає на людину і чинить на неї цей вплив у найрізноманітніших сферах людського буття. Все це передбачає широке використання інформаційних технологій у будь-якій сфері задля формування: громадської думки, яка є важливим чинником побудови в державі громадянських відносин.

Одним із джерел отримання такої інформації та фактором впливу на формування громадської думки частіше за все стають 3MІ. Система взаємовідносин між засобами масової комунікації і суспільством може вивчатися під різними кутами зору. Центральним стає питання: на яких принципах засоби масової комунікації функціонують в конкретних політико-економічних і культурно-історичних умовах.

Одразу слід зауважити, що навряд чи можливо запропонувати «ідеальну» схему взаємодії владних структур із засобами масової інформації: кожна країна тут шукає власні шляхи з огляду на соціокультурні традиції.

Однак у пострадянських країнах, до яких належить і Україна, ці традиції радше негативно впливають на розвиток громадянського суспільства. Це дається взнаки і в намаганні підпорядкувати в той чи інший спосіб засоби масової інформації державі, точніше владним структурам чи державним службовцям різного рівня, які часто плутають державні інтереси з особистими або інтересами тих владних структур, до яких вони належать чи яким підпорядковуються. Потрібно також наголосити на достатньо високому рівні бюрократичної централізації владних структур, низькому рівні ініціативності у сенсі цивілізованої співпраці зі ЗМІ чиновників місцевих органів влади, бажання влади здійснювати тотальний контроль (можливо, і не де-юре, але де-факто).

Через брак джерел фінансування урядові та державні ЗМІ часто потрапляють у залежність від державних структур, відчувають різні форми тиску з боку держави. В той же час суттєво зростає цінність і значущість незалежних ЗМІ, які виступають виразниками інтересів представників різних груп громадськості, впливають на формування громадської думки стосовно конкретної проблеми, стають виразниками їх різноманітних думок і прагнень. Рейтинг таких ЗМІ набагато вищій, а тому й публікації мають більш високу цінність та ступінь впливу. Представники влади прагнуть співпрацювати з такими джерелами інформації і, розуміючи неможливість натиснути на незалежні ЗМІ, шукають шляхи взаємодії.

Рівень довіри української громадськості до засобів масової інформації коливається залежно від багатьох чинників, проте загалом він є достатньо високим упродовж тривалого часу і навіть перевищує відповідні показники довіри населення державним діячам і органам влади та більшості соціальних інститутів. За таких умов засоби масової інформації стають впливовим чинником створення в українському суспільстві сприятливих умов для; формування громадянського суспільства. Важливою складовою сильного громадянського суспільства є свободна преса, телебачення та інші засоби масової комунікації, оскільки одним із основних етапів боротьби зі зловживаннями влади є розголос з боку ЗМІ протизаконних дій державних чиновників, які завжди намагаються приховувати свої злодіяння та беззаконня у таємниці. Рівень свободи ЗМІ, таким чином, добре корелює з рівнем демократії в країні. З цієї причини громадянське суспільство завжди приділяє велику увагу будь-яким фактам обмеження свободи слова і послідовно веде боротьбу з цензурою у засобах масової інформації.

Нагадаємо, що деякі телевізійні проекти іноді збирають велике коло глядачів, значно більше, ніж глядацька аудиторія владних проектів типу «Верховна Рада» з прямою трансляцією її роботи. Рівень довіри до окремих телепрограм та таких ведучих значно вищий, хоча діючи особи і в Верховній Раді, і, наприклад, в телепередачах одні й тіж самі. Серед представників влади сьогодні вважається «хорошим тоном» брати участь у рейтингових телепроектах, давати інтерв'ю рейтинговим, маючим кредит довіри у громадськості газетам та журналам.

Звичайно, ситуація з впливом соціальних комунікацій на стан життя в країні може розглядатися в різних аспектах, і сьогодні, на наш погляд, передчасно говорити про тотальний якісний прорив у цій сфері. Але вже досить помітними стають тенденції небажання громадськості дозволяти владі тиснути на неї, тенденції готовності до цивілізованих форм діалогу між всіма прошарками суспільства, що все ж таки в Україні все більше уваги з боку громадських організацій приділяється формуванню свідомого і відповідального ставлення людини до свого життя та життя суспільства або окремих його груп.

Становлення інформаційного суспільства в Україні можна охарактеризувати здебільшого кількісним зростанням обсягів інформації, збільшенням інформаційних потоків. Але це саме по собі зовсім необов'язково призводить до появи нових можливостей розвитку людини і суспільства в цілому. З іншого боку, інформація (особливо з боку владних і політичних структур) і канали її транслювання в маси активно використовуються в діяльності будь-яких, як державних, так і недержавних інститутів і діячів у зв'язку з тим, що інформація є основою для формування світогляду або змін у ньому.

Суспільні комунікації не обмежуються лише засобами масової інформації. Саме потребами соціуму в регулюванні суспільно вагомих сфер діяльності та соціальних відносин зумовлене формування соціального інституту PR в Україні. Паблік рілейшнз як особлива управлінська діяльність спрямована на формування й підтримку ефективної системи публічних комунікаційно- інформаційних зусиль соціальних суб'єктів, що забезпечують оптимізацію його взаємодії з громадськістю. Щоб задовольнити свої потреби, індивіди і соціальні групи налагоджують і постійно підтримують взаємозв'язки», тому що налагодження контактів і підтримання добрих стосунків з громадськістю набувають особливого значення в умовах демократизації суспільного життя в Україні та її виходу на міжнародну арену як суверенної і незалежної держави.

Аналізуючи соціальну комунікацію як основну складову розвитку суспільства у постіндустріальний період, можна виділити принципи її функціонування, дотримання яких є основною умовою побудови громадянського суспільства в Україні.

По-перше, треба зрозуміти, що комунікація починається зі створення клімату довіри. По-друге, зміст комунікаційних зусиль повинен бути узгодженим з реальною ситуацією, відповідати їй. І тут слід зазначити, що, як би вміло і професійно не використовувалися засоби масової інформації, вони лише доповнюють повсякденне життя, думки та дії людей. Контекст ситуації має надавати можливість брати участь у подіях і реагувати на комунікативні зусилля. По-третє, повідомлення повинно мати значення для громадськості, воно має збігатися з системою її цінностей, бути релевантним ситуації. По-четверте, комунікація - це нескінченний процес, який мусить тривати постійно, тому що недостатність інформації завжди породжує розповсюдження неправдивих відомостей, які породжують неадекватну поведінку з боку реципієнтів, вводить їх в оману та веде до непередбачуваних наслідків. На думку фахівців, в Україні спостерігаються особливості у використанні моделей комунікації. Особливо це стосується комунікацій з боку органів державної влади, яка намагається впливати на поведінку громадськості у бік підтримки своєї діяльності. Для того, щоб відбулися прогресивні зрушення в цій сфері, вирішальним має стати усвідомлення того, що уявлення громадськості про їх діяльність формуються на підставі їхньої лінії поведінки та інформаційних повідомлень. Щоб відбулися глибокі зміни у зв'язках органів влади з громадськістю, потрібен перехід до розуміння комунікації як інструмента стратегічного управління.

Отже, соціальна комунікація є найбільш складним видом комунікації. Важливою стає необхідність постійної підтримки двостороннього потоку інформації, а також розуміння владою того, що комунікативна політика не має автоматично випливати з організаційної політики, а повинна формуватися шляхом узгодження. Підґрунтя такого підходу становить принцип, за яким аудиторія, як правило, допускає вплив на себе лише в тому разі, якщо влада або організація готові до діалогу з нею (безпосередньо або опосередковано) заради узгодження принципів своєї діяльності. Це і стане ознакою становлення громадського суспільства в Україні.



5. Соціальні комунікації як чинник глобалізації в незалежній Україні

Більшість вчених, на Заході виходять з концепції про універсальність масової комунікації, медіа, а відтак і про - «однаковість» впливу на них глобалізації (М.Алброу, А.Аппадурай, Р.Коллинз та інші). Однак російські фахівці О.Л.Вартанова, Я.М.Засурський, І.І.Засурський, а зараз і українські науковці виходять з думки про необхідність, говорячи про наслідки глобалізації для кожної з країн, враховувати соціальний та національний контекст. Актуальність та новизна запропонованої розвідки якраз і полягає у спробі розглянути складні та неоднозначні процеси глобалізації у їх діалектиці, враховуючи тенденції гомогенізації (культурний імперіалізм, вестернізація, залежність, іонізація), так і протилежні їм тенденції гетерогенізації (гібридизація, культурний меланж та креолізація). Реакція на глобалізацїйні процеси в країні, яка недавно звільнилась від фактично колоніальної та тоталітарної залежності, з нестійкою демократією та пошуками форм власного розвитку (а саме такою є сучасна Україна), являє собою поєднання декількох стратегій: поглинання та залучення, асиміляції та супротиву. Фактично маємо справу з особливою формою сприйняття га взаємодії з глобалізацією - «децентралізованою глобалізацією», коли національний інформаційний ринок та медіасистеми (хай навіть такі недосконалі, як в Україні) стають і чинниками глобалізації, і її інтерпретаторами, і, нарешті, адаптують її наслідки до національних умов.

Однією з рис, яка робить глобалізаційні процеси в Україні схожими на такі ж процеси в країнах Центральної та Східної Європи, є те, що національна медіасистема з перших кроків її зародження та формування зіткнулася, з могутнім потоком програм та реклами, що вироблялись на Заході, а, з іншого боку, не змогла надійно захистити свій інформаційний простір від східного сусіда, який доволі потіснив навіть західну продукцію. Однак відмінністю українських 3MІ від інших стала та обставина, що іноземні компанії не володіють поки-що суттєвою частиною національних медіа. У нашому випадку можна говорити про глобалізацію змісту, форматів, структур та споживання, але не власності, що надзвичайно важливо з огляду на перспективи подальшого розвитку національного інформаційного простору.

У цьому сенсі Україна схожа на невеликі західні країни, які розвиваються у тіні своїх сусідів, ввозячи значну частину теле- та радіопрограм і використовуючи запозичені у інших технології. Виняток - особливі історичні обставини, а саме роль авторитарної держави та домінуючої партії у функціонуванні ЗМІ. Цей контроль залишив глибокі ознаки на всій медіасфері, які даються взнаки до сьогодні. Звичайно, у якійсь мірі правий К.Спаркс, котрий вважає перебільшеною увагу до партійного впливу та контролю, через що роздуми про нього набули занадто політизованого характеру. Проте важко підтримати іншу його думку про те, що немає відмінностей між економічним впливом на медіа і колишнім контролем з боку партійних та державних структур.

Самі підконтрольні радянські ЗМІ ставали частиною тієї «залізної завіси», що відокремлювала громадян імперії від іншого світу, а відтак затримували і впливи глобалізації, що вже охопила у 80-і pp. минулого століття розвинуті країни. Якщо при цьому порівняти політичні та ідеологічні чинники, якими керувалась радянська влада, з економічними інтересами, які вели до глобалізації через пошук більших прибутків, то різниця між ними стає очевидною.

Проте навіть потужна ідеологічна система не здатна повністю завадити спілкуванню своїх громадян з іншим світом. У цих умовах, наприклад, надзвичайний вплив набули персональні медіа (аудіо- чи відеомагнітофони), які в інших країнах відігравали хіба що допоміжну роль. Люди, що користувались ними в тоталітарних умовах, створювали альтернативні комунікаційні сітки, які виходили за межі власне держави. Ці ж медіа та комунікації, до речі, активно посприяли і створенню вторинної економіки, яка навчала громадян азам капіталізму у затінку адміністративно-командної економіки.

Крім того, досвід багатонаціональної імперії довів, що національні системи медіа не були ні монолітними, ні рівнозначними об'єднаннями. Тому у надрах ніби-то єдиної медіасистеми виникали комунікаційні підсистеми, що починали розвиватись самостійно (згадаймо українські літературно-художні часописи або поетичний кінематограф часів застою). Ці підсистеми особливо важливі для глобалізації, бо вона не обов'язково починається зверху, але може йти і знизу.

Окрім альтернативних комунікаційних підсистем глобалізаційним чинником у тоталітарному суспільстві стало розповсюдження західної масової культури. Звернення до неї ставало формою протесту, бо в радянські часи було контрольованим і могло вести до покарання (переслідування «стиляг» чи художників-абстракціоністів). Звідси можна зробити надзвичайно важливий висновок: хоча медіа та комунікації важливі самі по собі (наприклад, як форма технології), значно переконливішим стає їх соціальне використання, інформацію, з якою ми маємо справу кожного дня, наповнюють змістом люди, тому цей зміст міняється під впливом історичних, соціальних, культурних передумов та контекстів. Ось чому у реклами в радянські часи була одна функція, а сьогодні вона перетворилась практично на діаметрально протилежну.

Крах радянської системи висунув колишні альтернативні комунікаційні підсистеми на перший план. Ефір заполонили численні комерційні радіостанції, де звучала переважно західна поп-музика, а на телеекран таким же широким потоком прийшла зарубіжна телепродукція - від латиноамериканських серіалів до американських бойовиків та вестернів. Набувши домінуючого положення, ця продукція втратила свій опозиційний присмак, вона почала агресивно витісняти національну культуру, що змусило згадати про теорії медіаімперіалізму та вестернізації.

У цих умовах починається зворотній процес, коли надмірній глобалізації (найчастіше знову ж знизу) починає протистояти національний за змістом та характером медіапродукт.

Глобалізація призводить до посилення націоналістичних настроїв у тому випадку, коли люди і держава в цілому починають відчувати, що чуже стає домінуючим у власній домівці. В посткомуністичній Україні, де старі структури були зруйновані та відкинуті, а люди втратили віру у колишні ідеали, імпортований зміст медіапродукту теж мало відповідав їх реальним потребам. Різниця між чужою картинкою та власним реальним життям стає просто разючою. Стає зрозумілим, що глобалізація не завжди дає надію на краще, вона може становити загрозу для того нового життя, яке люди намагаються розбудовувати у новій державі.

...